Страница:
А по шляхах маки цвiтуть;
То ж не маки червоненькi,
То чумаки молоденькi...
Коли пiдняв повiки - на порозi стояв Кордет. Вiн був схвильований, в
очах блищали сльози.
- Григорiю, у тебе божий дар! - промовив згодом попанiбратськи просто
i, зачинивши дверi, пiдбiг до лiжка. узяв сопiлку, крутнув сюди, туди i
запитав: - Де ти купив таку чарiвну музику?
- Нiде. Зробив.
- Та що ти кажеш?
- Правда...
- I ноти зна ш?
- Знаю.
- Григорiю, ти сущий скарб. У нас же нiкому навчати хлопцiв спiву! -
змахнув Кордет руками. Й розщедрився: - Ходiмо, я покажу тобi наш
предостойний город!
Окрiм церков, у Харковi ще не було на що дивитися. Та й то найкращу -
Покровську - церкву Григорiй встиг оглянути, бо стояла в монастирi,
неподалiк Колегiуму. Тому, Заждавши трохи, щоб не образити патрiотичних
чуттiв префекта, Сковорода пробачився i запропонував:
- Ходiмо краще в поле.
Кордет замовк, не доказавши, як будувався храм Миколая.
- У нас за Лопанню невелика миза, тобто пiдварок, -
промовив згодом стримано. - Там лiс, гора, жива криниця...
- А це далеко?
- Нi.
- Тодi гайда за Лопань!
Вони зiйшли вузьким Бурсацьким узвозом, минули ветху браму й
напiвзасипаний широкий рiв.
- Фортеця рушиться, - сказав Григорiй. - А що, татари вже не сягають
Харкова?
- Коли сягали, то й з козаками царi московськi цяцькалися, - зiтхнув
Кордет. - А нинi нас уже нi за що мають. Полковникiв, немов гусарам,
ставлять!
Вiн збiг униз, до рiчки, стрибнув у човен i взяв весло.
- Татар не чути, - промовив згодом, коли вже випливли на середину
рiчки. - А гайдамаки, бував, дукiв шарпають. Не у самому Харковi... Ось на
святки зеленi як налетiли на осавульський хутiр, так тiльки пiр'я!...
-змахнув веслом, як шаблею, i замалим не перекинув човен.
- Веслуй спокiйнiше, а то потонемо, як цуценята в сажалцi, - пожартував
Григорiй.
- Я вмiю плавати!
- Я теж.
Кордет пiдвiвся з лави i став гребти навстоячки. Весло аж гнулося, а
човен мчав стрiлою.
- О-го-го-го! - гукнув Кордет високим диким голосом. Iз очерету злякано
знялися крижнi. А вдалинi на луцi якийсь косар самотнiй пiдняв бриля i
помахав, вiтаючись.
Вже бiля берега Кордет звернув лiворуч i спрямував човна в притоку чи
то рукав, зарослий густо очеретами й вербами. Пливли поволi, ледь
продираючись крiзь лугову гущавину. Але невдовзi Кордет не витримав тако©
муки, жбурнув весло на дно човна i спритно вистрибнув на жовтуватий
пiщаний клаптик берега.
- Плигай сюди! - гукнув Григорi вi i миттю зник, немов пiшов у землю.
Але не встиг Григорiй ступити кiлька крокiв, як попереду почувся голос
його супутника: - Оця левада наша. Ми тут корiв пасемо й на зиму сiно
косимо.
Небавом вийшли на ту широку луку, яку аж з рiчки видно. Лежала
свiжоскошена немолода трава, гули джмелi над потривоженими косою
гнiздами... А косаря не стало. Був - i нема.
Григорiй пiшов шпаркiше i наздогнав Кордета, що розкидав ногами сiно,
аби посохло швидше.
- А де косар?
- Вже накосився, мабуть, i почвалав додому, - не озирнувшись, сказав
Кордет. - Трава густа i перестояна - тут за пiвдня вмахаешся... Он там
криниця й хата, - вказав на захiд сонця, де пiд горою (як у Ковра©!)
стояла стiнка лiсу. - Ми тут ночу м iнодi, коли набридне мiський гармидер
i су таСковорода примружив очi й побачив рiчку, греблю, почув Мар'янин
голос...
- Григорiю! -враз пролунало поруч. -Григорiю!.. Вiн озирнувся -
накульгуючи, до нього бiг земляк Ничипiр Доля! Поцiлувавшись тричi,
схвильованi, вони стояли мовчки, а потiм знов обнялись i, смiючись крiзь
сльози, заговорили.
Власне, це не була розмова, а град запитань, нестримний вихор радостi.
- Ви що, брати? - устряв Кордет нарештi, й вони притихли.
- Це мiй земляк, чорнуський! - щасливо мовив Сковорода. - Ну а крiм
того, ми з ним три роки разом були в Угорщинi... А я гадав, що ви втекли
на Запорожжя, -_ повернувся вiн до Ничипора.
- Ти ясновидець! - розплився Доля в усмiшцi.
Вiн мав якийсь кумедний вигляд - чи то у ньому було щось зайве, чи
бракувало йому чогось... О, замiсть чуба на головi стерня!
- А де ж ваш, дядьку, оселедець? Ничипiр глянув на Кордета.
- Голець зголив, Григорiю... - I посмiхнувся: - Зате ще маю голову!.. А
як же ти, яким це вiтром тебе принесло на Слобожанщину?
- Вiн буде в нас учителем, - сказав Кордет поспiшно i запропонував: -
Ходiмо в хату, братцi. Там десь у нас була вода життя... Дядьку Ничипоре,
ви ще не випили ту акву вiту?
- Жива й здорова, - прогув Ничипiр. - Ти до сестри заходив? - спитав
Григорiя. - Як там вона, пiдстрибу ?
Сковорода спiткнувся. Хотiв кивнути ствердно, але не змiг.
- © нема ... За бой взяли в хурдигу, а був мороз Ничипiр зцiпив зуби.
- Проклятi дуки... - промовив згодом тихо, зiбгав бриля, якого нiс у
руцi, i простогнав: - За грiш готовi зiдрати шкуру з батька... О господи,
невже не буде кари?! Невже минуться ©м нашi сльози й кров! Та хто ж ми,
люди добрi?
- Лозовi прутики, яких зв'язати нiкому, - сказав Григорiй.
- Бездумнi вiвцi, яких стриже хто хоче, - додав Кордет.
- Куди ж ви дивитеся, розумнi, вченi голови?! - стис кулаки Ничипiр.
Поопускавши очi, вони брели левадою, перевертали мовчки важуче груддя
докорiв i не могли, не смiли сказати слова собi на виправдання. Вони,
звичайно, назвали б безлiч причин, обставин, сумнiвiв, але вiд цього не
стало б легше нi ©м, нi Долi, нi ©хньому народовi. Петля затягувалася все
дужче й дужче, i не було вже сили ©© зiрвати з ши©. Ще кiлька лiт - i по
козаччинi закряче чорний ворон...
Коли зайшли до хати й пробiгла кругом чарка, Сковорода спитав Ничипора:
- Як Запорожжя, дядьку? Хоч там гуля воля? Козак махнув рукою.
- Хiба вночi, з сiромою... Як посiдла мо розкiшних панських коникiв та
як гайнемо чи до татар, чи то до шляхти в гостi!..
- А до сво©х?
- Бува ... - пригладив вуса Доля. - Як шаровари скинемо та як розпишемо
те панське мiсце, що оброста салом, так де й вiзьметься розум i
побратимська щедрiсть - вiддасть усе!
Вiн засмiявся.
- А часом кулю вбуха , - промовив згодом i покрутив ногою. - Он щоб не
вiн, - кивнув у бiк Кордета, - я вже давно в раю горiлку пив би i за©дав
варениками.
- Ет, що там я... - знiяковiв Лаврентiй. - Вас не знайшли 6 i так...
- То сам у лiсi здох би, - сказав Ничипiр i подав Кордету чарку. -
Спасибi, брате, вiк не забуду! Господи, як появлюсь на Сiчi -
порозбiгаються! Вони ж гадають, що я на тому свiтi...
Нараз умовк, похнюпився, зiтхнув печально i заспiвав:
Гей, колись була розкiш-воля,
А теперенька - недоленька,
А теперенька - недоленька;
Болить серце й головонька...
Поверталися уже надвечiр. Кордет був стихлий, знiчений. Здавалося, вiн
ждав з тривогою, що скаже новий учитель про гайдамаку з Сiчi. Хоч i
земляк, а хтозна, якi думки у нього...
- За Ничипора тобi велика дяка, - заспоко©в його Григорiй. - Коли б
усi...
Кордет не дав домовити.
- Я сам палив би й рiзав би! Проклятi здирцi, зрадники! За шмат сукна
гнилого царицю лижуть... Тьху! - Ударив люто веслом об тиху рожевувату
воду i запитав: - Ти от скажи, скажи на милiсть божу, де наша гордiсть,
гонор? Ми ж - козаки, безстрашнi русичi, що не далися татарам, шляхтi,
туркам. А при©здить якийсь панок iз Московщини, i вже хвостом виля мо, i
бiжимо, аж пада мо, щоб донести, на брата й покласти в гаман отi нещаснi
срiбники. А як вiдхрещу мося вiд посполитих, немов вони не люди, немов у
них нема серця, мислi й вони давно приреченi на гнiй, з якого розквiтне
наше панство!
Григорiй слухав i дивувався схожостi його думок зi сво©ми. Вiн говорив,
немов палав, iскрився. Отак горять старi дуби, розбитi блискавкою...
В монастирi на них чекав архiмандрит, вiн же i ректор, Костянтин
Бродський.
Напередоднi занять в училищi Сковороду покликали до ректора. Костянтин
був у клобуцi й скуфi©, забрезклий, сивий.
- Сiдай, Григорiю, - промовив байдуже, без будь-якого вiдтiнку. Дочитав
цупкий великий аркуш, узяв перо й поставив довгий витi ватий пiдпис.
Потому дiстав iз шухляди Сковородин рукопис лекцiй i простягнув йому. - Я
ознайомився... - сказав непевно. - Ну що ж, цiкаво... Благословляю. З
богом!
Сковорода пiдвiвся.
- Зажди хвилину, - пiднiс суху старечу руку Бродський. - Скажи менi,
Григорiю, хто i за вiщо наклав на тебе пiтимiю?
- Ви помилились, отче, - одмовив чемно Сковорода. - Я й не грiшив,
зда ться...
- Тодi чому ж ти постиш, ©си лиш раз на день i уника ш товариства?
- Хiба це грiх? - спитав Григорiй рiзко. - Доки однi надмiру ©стимуть,
хтось мусить пеститись.
- А товариство? - не скоро буркнув Костянтин.
- Отче, хто хоче мислити, той мусить прагнути самотини. Ну а крiм того,
- примружив очi, - громада тутошня для мене надто пишна i благородна. Я з
козакiв, як кажуть, чорна кiстка...
- Це од лукавого, - промовив жорстко Костянтин. - Ти благородний
вченiстю. Та й чин високий ма ш.
- Звичайно, вчитель...
- Я не про це, - пiдвищив голос ректор. - ©© височество
iмператриця-матушка тобi присво©ла достойний чин придворного уставника 1.
- А я й забув... - протяг Григорiй.
- Iди, - махнув рукою Костянтин. - Нi, зачекай! Вiзьми ось грошi, сходи
в гостиний ряд i купи собi новий пристойний одяг. Каптан, камзол, штани
суконнi... А то на старця схожий.
- Менi й у цьому... - почав був Сковорода.
- Иди, иди, Григорiю! Щоб завтра був як та нова копiйка!
Григорiй вийшов. Зчудований такою щедрiстю i добротою, затис у жменi
грошi й побрiв у свiй музеум. Дива, та й годi! Його зустрiли в Харковi,
немов у рiднiм домi. Дали роботу, житло, що й повий одяг. Чому, за вiщо?
Чи ю ми лiстю?..
- Ну, що хотiв вiд тебе Бродський? - спитав Кордет, який iшов до
ректора.
Сковорода розкрив долоню з грiшми. Кордет присвиснув.
- Звелiв купити собi каптан, камзол i все, що личить мати пановi
вчителю.
- З чим i вiтаю, - зiтхнув префект. - Я мiг би тобi сво вiддати, коли
б ти був хоч трохи нижчий... Як натягнув оцю личину... - тицьнув рукою в
рясу i знов зiтхнув. - Гуляй здоров! Дивися добре, бо ошукають крамарi! -
гукнув з порога i зник у темних сiнях.
Занiсши свою "Поетику", Григорiй вийшов iз монастиря. В кишенi муляло
важке холодне золото. Тако© сили грошей вiн ще не мав нiколи, хоча прожив
на свiтi мало не сорок рокiв. Було незвично, нiяково. Здавалося, шось не
так одяг або свiтив десь голим тiлом, i всi зустрiчнi дивилися на нього з
осудом. Кiлька разiв якiсь селяни, що, певно, вперше були у Харковi,
хотiли щось спитати, але роздумували i поспiшали його минути. Навiть
старий, слiпий кобзар, який сидiв бiля будинку писаря i щось спiвав давно
охриплим голосом, ураз спинив на струнах худу, аж чорну руку.
Григорiй дiстав карбованця й поклав у шапку. Старий здригнувся, намацав
швидко грошi й сховав за пазуху.
- Заспiвайте яко©сь, дiду.
Кобзар поправив свою стареньку музику, пiдтяг одну зi струн i проказав
догiдливо:
- Я зараз, зараз, папочку...
Сковорода скривився. Хотiв сказати, що вiн не пан, а теж голяк, який не
ма , окрiм сопiлки й кiлькох книжок, нiчого. Але не встиг. Кобзар
прокашлявся й завiв про те, як Лисавета дала козацтву волю, та ще й
Кирила-гетьмана.
Григорiй рушив далi. На серцi в нього було до болю тоскно. Минав
крамницi, ятки i намагався знов вiднайти душевний мир та спокiй, якi
утратив, як тiльки вийшов од ректора.
IЦе був у розпалi усЯенсЬкий лiтнiй ярмарок. Людей Снувало по мiсту
разiв у десять бiльше, нiж у звичайнi, буденнi днi.
Пона©здили з усiх-усюд i козаки, й мiщани, i посполитi; купцi, пани та
пiдпанки зi Слобожанщини та й з городiв росiйських, що починалися за
Острогожськом i недалеким Б лгородом.
У цьому шарварку i вавiлонському стовпотворiннi, мов у театрi, Григорiй
бачив людство. Усi тут нiби рiвнi, нiхто не б' нiкого i не примушу
вiддати даром плоди сво © працi. Торгують, никають по ярмарку,
могоричують... Насправдi ж всюди прiрви. Он той панок, що роздивля ться
нову карету, розбагатiв i хоче собi змiнити ви©зд. А той (як
нагерголивсяi), напевно, ©здив до столицi, дiстав село в дарунок за вiрну
псячу службу й тепер шука майстра, щоб збудував хороми. Купець згина ться
у три погибелi перед гусаром з вусами, а сам же може купити полк таких...
Якийсь козак, що вже дiйшов до ручки, трима шаблю - свою останню зброю...
Он посполитий, у постолах, без шапки, привiв стару кобилу, що вже мало не
пада . Панки, чиновники у дорогих камзолах регочуть з нього, штрикають
шкапу в ребра i вимагають, аби хазя©н сiв на кобилу верхи i проскакав
галопом. Бiдак сто©ть похнюпившись, i по щоцi у нього, - засмаглiй,
вкритiй пилом, - бiжить гiрке, пекуче горе...
Григорiй кинувся у щiльний гурт насмiшникiв, купив у дядька шкапу i,
залишивши йому покупку, зник у юрбi. Його гукали - всу ...
Вiдчув полегкiсть. I враз збагнув, що вiн не може придбати папський
одяг! Не через те, що вже не стане грошей, а по сво©й натурi, по тiй
великiй спiльностi мiж ним та бiдним людом, яка да йому безмежну силу й
вiру у кращi днi прийдешнi. Воiстину, пiзнай себе - i ти пiзна ш щастя!
Легкий, усмiхнений, зайшов Григорiй до крамницi, купив штани, широкi,
синi, на очкурi, козацькi добрi чоботи, сорочку, пояс, шапку й звичайну
сiру свиту.
Крамар очиська витрiщив, коли побачив, що пан учитель скида свiй
каптан нiмецький та одяга просту селянську свиту.
Залишивши старе вбрання в крамницi, Григорiй вийшов на велелюдну
приярмаркову вулицю й подався у бiк Колегiуму. Аж помолодшав нiби! На
рокiв десять, двадцять. Ступав широко, легко. У головi була ранкова
яснiсть, а на душi - весняна повiнь радостi... Ото Кордет здиву ться! А
ректор?.. Буде лаяти. А може, й вижене. Не первина... Не в чинi щастя i не
в посадi, яко© ти доскочив, а в нас самих! пiскоп, певно, викличе й почне
читати проповiдь про те, як треба жити, щоб не гнiвити бога й не дратувати
його рабiв улюблених, що на землi раюють... Все су та су т! Найгiрша мука
- совiсть. Якщо сумлiння чисте 1 в серцi мир та спокiй - нехай Юпiтер
гнiва ться!
Проте у двiр Колегiуму заходив трохи боязко: страх не любив завдавати
людям прикрощiв...
Та не тодi бiда приходить, коли на не© ждуть. Вона з'явля ться, немов
гроза у червнi, раптово, нагло.
Вже навеснi, як зацвiли садки i почались канiкули, Гервасiй переказав
Григорi вi, щоб вiн прибув у Б лгород. Сковорода не став чекати оказi©, а
того ж дня, поклавши сво© пожитки в торбу, помандрував на пiвнiч.
Був теплий, тихий день. Дорога бiгла лiсом, то вниз, то вгору, а в
улоговинi, у серпанковiм маревi, неначе шабля, зблискувала спокiйна рiчка
Харкiв. Спiвали жайворонки. Вони були невидимi, й тому здавалося, що то
бринить прозоре син небо. З високих сугорбiв, залитих цвiтом, травами,
перед очима на всi чотири боки розкинулися барвистi плахти полiв, га©в,
ставкiв та лукiв. Майже пiд кожним пагорбом струмком збiгала в рiчку, у яр
чи в балку жива вода. Цiлюща, свiжа, сонячна...
Осиливши верст двадцять п'ять, Сковорода спинився бiля кринички в
березi. Поклав на землю торбу i зняв бриля, якого подарував Ничипiр Доля,
коли рушав на Запорожжя. З яких криниць вiн нинi п' ? Чи то дiйшов до
Сiчi? Правда, тепер i там, як кажуть, нема сiромi волi...
Набрав води у пригорщ, хлюпнув собi в обличчя. Ух, благодать! Струмок
побiг за пазуху. Григорiй зняв сорочку й омив дорожню куряву з грудей та
ши©. Тодi напився донесхочу, одягся й лiг на морiжок у затiнку. Крiзь
молоде вербове листя слiпило очi сонце, мов загравало, бавилося. Не
дочекавшись вечора, у гущинi над рiчкою змагалися два солов'©. То тут, то
там лiчила комусь лiта зозуля; i бив у бубон одуд, i туркотiла горлиця...
Заплющив очi. Господи, якого ще потрiбно людям раю! Так нi ж,
колотяться, кують кайдани ближньому. Свободожери, нелюди! Неначе яструби,
шугають знай у небi i видивляються свою криваву здобич.
Он ты, птичко жолтобоко, Не клади гнiзда высоко...
Народжуються слова ново© пiснi. А з солов'©них колiнрулад чи, може, з
спiву вивiльги, мов Афродiта з морсько© пiни, виходить музика, мотив,
мелодiя. Вона проста, немудра i нерозривно сродна цим небесам, гаям,
криничцi, птаству; i цьому дню, i цвiту, й струмку, як скло прозорому, й
тому густому явору геп па горi, якому лама руки вiтер...
Не помiтив, як до кринички на вiзку пiд'©хав огрядний лiтнiй пiп.
- Тпру, окаянний! - злостився батюшка i, перекинувши хреста на спину,
схопив коня за храпи. - Стiй, стiй, люципере!
Кiнь одступав, задерши голову, а потiм знову рвався до води.
Нарештi пiп не витримав, гукнув Григорi вi:
- Агей, лайдаче, ходи сюди! Подерж коня, а я нап'юся.
- А може, краще я вас подержу - нехай нап' ться кiнь? - пiдводячись,
спитав Григорiй.
- Роби, що кажуть, йолопе, - сердито буркнув пiл i, передавши коня
Григорi вi, припав скорiше до джерела.
- Отче, як ви дiзналися, що я лайдак i йолоп? - спитав Григорiй весело.
Пiп смачно крякнув, витер уста долонею й махнув рукою, аби пустив коня.
- Розумнi, голубе, в тво му вiцi уже не ходять пiшки.
- Логiчне, хоча i хибне судження... Пiп аж ударився руками в боки.
- Ой леле, i що вiн тямить у логiцi! Ти що, поспав, набравшись, бiля
Училищного монастиря?
- Авжеж, - промовив Сковорода. - Ще мудрий Плiнiй сказав, що omne
perire tempus, quod studiis non impertias, сiреч: загублений той час, який
ти не використав на навчання.
- Сковорода?!
- Еге.
- Прошу прощення, - знiяковiв, заметушився пiп. - Я вас прийняв за
волоцюгу-смерда, який не хоче ходити За панським плугом...
- I я не хочу, - сказав Григорiй.
- Ви орете, пане учителю, новину та перелоги душ i засiва те зерном
науки. Про вас уже слава йде! Тепер знiяковiв Григорiй.
- Ви з Харкова? - спитав, аби змiнити тему.
- Базарював. А це додому ©ду, в Старицю. А ви ж куди?
- У Белгород.
- Господи, нам по дорозi! Я пiдвезу вас. А як припiзнимося, то й
заночуете у мене в хатi! Моя стара зрадi . Небiж мiй вчиться у вашому
Колегiумi. Такий тямущий хлопець. Ви, певно, знаете - Михайло
Ковалинський. Закiнчив клас iнфими...
- На жаль, не знаю, - розвiв руками Сковорода. - Я викладав поетику.
- Дуже вас прошу, - схрестив на грудях м'ясистi руки пiп, -
познайомтеся з мо©м небожем i не оставте його, як кажуть, добрим словом.
Хлопчина славний, ей-ей!
- Зроблю, - пообiцяв Григорiй i взяв у руки торбу.
- То що, по©хали? - спитав священик.
- По©хали! - стрибнув на вiз Григорiй. Як не спiшили, а припiзнилися, i
ночував Григорiй в отця Петра у Старицi.
На другий день, подякувавши за хлiб та сiль i пообiцявши невдовзi ще
навiдатися, Сковорода пiшов до Б лгорода, що був тут зовсiм недалеко.
Отець Гервасiй прийняв Григорiя в архiмандритських келiях. Зрадiв, як
братовi, стис у мiцних обiймах. Вiн ще погладшав, ще закруглився. Весь аж
лиснiв, як восени бичок.
- Чув, чув, Григорiю, - очима пестив гостя, - як покорив ти Харкiв. Ну
молодець! Не осоромив мене старого.
- Та я... Та що там... - знiтився Сковорода. Але Гервасiй узяв його за
плечi i всадовив на дзиглику навпроти себе.
- Який худий ти, Грицьку! Та не журись, у нас поправишся...
- Я й не журюся, - спромiгся вставити Сковорода. - Була 6 душа здорова.
- Якщо душа - вино, то тiло - мiх, - пiднiс Гервасiй палець i
засмiявся. - Ну, як жилося?
- Добре.
- Не кривдили?
- Нi.
- Було з грошима скрутно?
- Та нi...
Архiмандрит скривився - щось не подобалося йому в розмовi, але що саме,
Сковорода не мiг збагнути.
- Таки дивак ти, Грицьку, - всмiхнувся Гервасiй лагiдно. - Невже тобi
не хочеться добитись щастя, почестей?
- А я щасливий, отче, - промовив палко Сковорода. - Робота, учнi, книги
- на трьох нещасних стало б!
Архiмандрит помовчав, чи то вагаючись, чи щось обдумуючи. I враз
спитав:
- Скажи менi, Григорiю, чому ти й досi не у ченцях?
- Бо не достойний...
- Ну а хотiв би? - пiдбадьорився отець Гервасiй.
- Не знаю, далебi... У мо му вiцi йти у послушники...
- Ми пострижемо тебе одразу. Я говорив про це з епiскопом.
Архiмандрит пiдвiвся. Григорiй теж.
- Я не готовий, грiшний, - сказав рiшуче.
- Григорiю, - отець Гервасiй узяв його пiд руку. - Усi ми грiшнi. А ти
давно живеш як справжнiй схимник.
- Це так зненацька. Я мушу все обдумати...
- Дивак! Та що ж тут думати? Сам Iосаф звелiв менi прийняти тебе в
чернечий стан. За рiк чи два будеш префектом, ректором.
- Спасибi. Що ви!
- Ти найму дрiший - тобi й начальствувати! Григорiй витер пiт.
Отямившись вiд похвали, яка його пригнiчувала, промовив гаряче:
- Нi, я не можу. Дякую за честь, за дружбу, але чернецтво не до душi
менi. Принаймнi зараз. Коли ж вiдчую, що я готовий, прийду скажу i
преклоню колiна. Тодi клобук возложите i одягнете скуфiю... Тепер же - нi.
- Дитина еси, Григорiю. Не розумi ш простих речей. пiскоп тобi дару
честь, достаток, шану. Ти уявля ш - ректором?
- Хiба клобук добавить мудростi? Суть - голова...
- Без голови тепер прожити легше, анiж без скуфi© та клобука,- сердито
мовив архiмандрит.
- Тому, хто пнеться вгору,-зауважив Сковорода.- А в мене, отче, лише
одна турбота - коли б не вмерти менi без розуму.
Архiмандрит нахмурився.
- Ходiмо до Iосафа! - промовив згодом i перший рушив iз келi©.
Сковорода поплiвся слiдом. Зияй наперед, що з цього дива не буде пива.
Напосядуться на нього вдвох i заганятимуть, немов стрiльцi ' старого вовка
в яр, у монастирськi мури. Одвикли можнi терпiти поруч волю. Вона ©м
муля , як порошина в оцi. ©© страхаються, бо там, де воля,думка, бажання
правди, гiднiсть. Рабами легше правити. Ума не треба, досить i канчука та
шаблi.
- Зажди - сказав Гервасiй, коли зайшли в якусь свiтлицю. На стiнах тут
висiло безлiч старих портретiв. То все були епiскопи, благообразнi старцi
у дорогих, розкiшних ризах. Всi на один копил, немов брати-близнята...
- Заходь! - гукнув отець Гервасiй, визирнувши з бiчних дверей.
пiскоп приязно благословив Григорiя. Вiн постарiв, волосся з сивого
стало якимсь жовтавим, запали очi, щоки.
- Менi сказав отець Гервасiй,- почав вiн тихо, хрипло,- що ти не хочеш
узяти сан чернечий... Це правда?
- Правда.
- Чому?
- Боюся.
- Чого?
- Позбутися скарбу.
- Якого скарбу? - перезирнувся з архiмандритом.
- диного, що залишився, - волi.
- Без клобука ти швидше ©© позбудешся. Запише якийсь панок у сказку - i
поминай як звали.
- Та я ж козак. пiскоп хмикнув.
- I маю чин уставника.
- Григорiю, - заговорив епiскоп по-братськи щиро. - Ти придивись до
мене - я вже старий i немiчний, от-от господь покличе в сво© чертоги... На
кого я залишу паству, кому вiддам пархiю? Хто на сторожi стане й зi
словом божим, мов iз мечем огненним, заступить шлях жадобi, кривдi,
чварам? Ось, може, вiн? - кивнув у бiк Гервасiя. - Вiн добрий, вiрний
пастир, але далеко не Цiперон, i не Кониський навiть!.. Кордет чи
Бродський? А може, Крайський?
- Аби хлiбець, а зуби знайдуться, - сказав Григорiй.
- Звичайно, знайдуться, - всмiхнувся криво Iосаф. - Але якi, чи©?
- А добрий шмат, Григорiю, - устряв Гервасiй. - Такий трапля ться раз у
життi, та й то одному iз сотнi тисяч.
- Iстинно! - прорiк епiскоп. - Достаток матимеш, який тобi й не снився.
А шана, влада, сила! Карети, конi, золото! - пiскоп аж помолодшав,
налився знову силою. - Ти йдеш чи ©деш, а люд на тебе дивиться, немов на
бога, бiжить слiдом, цiлу одяг, руки. Благословля ш братiю i вiдчува ш,
як виростають у тебе крила ангельськi i як ста ш ти бiля престолу господа.
Сковорода пiдвiвся i, ледве стримуючи обуреннЯ, мовив глухим од гнiву
голосом:
- Ви хочете, щоб я собою збiльшив i так велику кiлькiсть фарисе©в?!
©жте сито, пийте солодко, одягайтеся розкiшно, мяко - i ченцюйте! Я не
попутник вам. Ви проповiду те любов до ближнього, насправдi ж любите лише
самих себе. Ви кричите про вiльну совiсть, а нетерпимi не менш од схiдних
деспотiв i попираете во iм'я господа честь i життя iнакомислячих. Щодня,
щомитi твердите, що наша вiра дино вiрна в свiтi, а бо©теся, щоб хтось не
висловив хоча б пiвслова сумнiву. I це суть праведники?!
- Григорiю, отямся! - гукнув Гервасiй злякано. - Мовчи, нещасний!
- А хто ж вам скаже правду, хто знiме полуду з очей неситих ваших?
Пона©дали черева, поодягалися в дваби, сукна, золото й благословляете
насильство, муки, рабство! _- Григорiю, побiйся бога! - знову заволав
Гервасiй. Пiднiсши руку i дивлячись спiдлоба на Григорiя, епiскоп мовив
жорстко:
- От ти прийми чернецтво, стань на чолi пархi© i покажи, як треба жити
пастирям, очисть од скверни iстину...
- I Геркулес не змiг би очистити вашi авгi вi стайнi!
- Свят, свят, - прошепотiв Гервасiй.
пiскоп сидiв, стиснувши зуби, i розглядав вангелi , закуте в срiбло й
золото.
- Чого ж ти прагнеш? - спитав нарештi.
- Життя, спорiдненого душi, природi, - озвався жваво Сковорода: йому
здалося, що Iосаф з ним згоден. Суть не в клобуцi й санi, а в
безкорисливостi, в служiннi правдi, людям, у пiзнаннi себе самого i
боротьбi з такими пристрастями, як самолюбство, жадiбнiсть, надмiрна
гордiсть пиха. Пiзнай себе - це заповiдь, альфа й омега наша, коли не
хочемо зiiiти в нiщо i стати справжнiм бидлом!..
Скривившись страдницьки, епiскоп звiв на нього сiрi холоднi очi.
- Зависокосився ти, чоловiче добрий, - промовив стримано. - Тво© думки
та речi на гранi ресi... - Спинив рукою Сковороду, який хотiв щось
заперечити. - Звичайно, у них е частка iстини, мало© правди... Проте
велика правда, в iм'я яко© ми живемо i боремося, ногами топче меншi,
приносить ©х у жертву... I тих людей, якi за них чiпляються... - додав iз
притиском.
- Це фарисейство! - не стримався Сковорода. - Якщо вбива мати сво©х
дiтей, вона уже не мати, а дiтовбивця, трупище!
Iосаф заплющив очi, мов захищаючись, i проказав, коли Григорiй стих:
- У нас в Колегiумi, як i належить, всi вчителi - ченцi або священики,
i ми не можемо, не ма м права порушувати цей стародавнiй звичай...
- "Не живучи в мо му домi, твори гординю"? - спитав Григорiй, згадавши,
як проганяв його епiскоп у Переяславi.
- Не поспiшай. Подумай. Попереду ще цiле лiто... - вiдповiв на те
епiскоп i знов заплющив очi. - Тепер iди, спочинь з дороги. Отець Гервасiй
приготував тобi затишну, свiтлу келiю...
Гервасiй встав i мовчки рушив до дверей.
На самотi Григорiя думки обсiли ро м. I нi розкiшна келiя, в якiй не
грiх спинитись i архi ре вi, нi милi серцю книги, пiдiбранi самим
Гервасiем, були не в силi розвiяти тужливий щем у грудях. Там, у епiскопа,
було все просто, ясно, а тут, iз самим собою, прозору, чисту воду його
неЗрушних переконань i суджень вкривала ряска сумнiвiв. Хто ти такий, щоб
говорити з епiскопом як рiвний з рiвним? Знайшли, пригрiли, дали вiдчути
радiсть од повноти життя, од спiлкування з юнiстю, а ти вiддячив
прикрощами, тяжким непослухом. Ти, як той вовк, якого скiльки не годуй...
То ж не маки червоненькi,
То чумаки молоденькi...
Коли пiдняв повiки - на порозi стояв Кордет. Вiн був схвильований, в
очах блищали сльози.
- Григорiю, у тебе божий дар! - промовив згодом попанiбратськи просто
i, зачинивши дверi, пiдбiг до лiжка. узяв сопiлку, крутнув сюди, туди i
запитав: - Де ти купив таку чарiвну музику?
- Нiде. Зробив.
- Та що ти кажеш?
- Правда...
- I ноти зна ш?
- Знаю.
- Григорiю, ти сущий скарб. У нас же нiкому навчати хлопцiв спiву! -
змахнув Кордет руками. Й розщедрився: - Ходiмо, я покажу тобi наш
предостойний город!
Окрiм церков, у Харковi ще не було на що дивитися. Та й то найкращу -
Покровську - церкву Григорiй встиг оглянути, бо стояла в монастирi,
неподалiк Колегiуму. Тому, Заждавши трохи, щоб не образити патрiотичних
чуттiв префекта, Сковорода пробачився i запропонував:
- Ходiмо краще в поле.
Кордет замовк, не доказавши, як будувався храм Миколая.
- У нас за Лопанню невелика миза, тобто пiдварок, -
промовив згодом стримано. - Там лiс, гора, жива криниця...
- А це далеко?
- Нi.
- Тодi гайда за Лопань!
Вони зiйшли вузьким Бурсацьким узвозом, минули ветху браму й
напiвзасипаний широкий рiв.
- Фортеця рушиться, - сказав Григорiй. - А що, татари вже не сягають
Харкова?
- Коли сягали, то й з козаками царi московськi цяцькалися, - зiтхнув
Кордет. - А нинi нас уже нi за що мають. Полковникiв, немов гусарам,
ставлять!
Вiн збiг униз, до рiчки, стрибнув у човен i взяв весло.
- Татар не чути, - промовив згодом, коли вже випливли на середину
рiчки. - А гайдамаки, бував, дукiв шарпають. Не у самому Харковi... Ось на
святки зеленi як налетiли на осавульський хутiр, так тiльки пiр'я!...
-змахнув веслом, як шаблею, i замалим не перекинув човен.
- Веслуй спокiйнiше, а то потонемо, як цуценята в сажалцi, - пожартував
Григорiй.
- Я вмiю плавати!
- Я теж.
Кордет пiдвiвся з лави i став гребти навстоячки. Весло аж гнулося, а
човен мчав стрiлою.
- О-го-го-го! - гукнув Кордет високим диким голосом. Iз очерету злякано
знялися крижнi. А вдалинi на луцi якийсь косар самотнiй пiдняв бриля i
помахав, вiтаючись.
Вже бiля берега Кордет звернув лiворуч i спрямував човна в притоку чи
то рукав, зарослий густо очеретами й вербами. Пливли поволi, ледь
продираючись крiзь лугову гущавину. Але невдовзi Кордет не витримав тако©
муки, жбурнув весло на дно човна i спритно вистрибнув на жовтуватий
пiщаний клаптик берега.
- Плигай сюди! - гукнув Григорi вi i миттю зник, немов пiшов у землю.
Але не встиг Григорiй ступити кiлька крокiв, як попереду почувся голос
його супутника: - Оця левада наша. Ми тут корiв пасемо й на зиму сiно
косимо.
Небавом вийшли на ту широку луку, яку аж з рiчки видно. Лежала
свiжоскошена немолода трава, гули джмелi над потривоженими косою
гнiздами... А косаря не стало. Був - i нема.
Григорiй пiшов шпаркiше i наздогнав Кордета, що розкидав ногами сiно,
аби посохло швидше.
- А де косар?
- Вже накосився, мабуть, i почвалав додому, - не озирнувшись, сказав
Кордет. - Трава густа i перестояна - тут за пiвдня вмахаешся... Он там
криниця й хата, - вказав на захiд сонця, де пiд горою (як у Ковра©!)
стояла стiнка лiсу. - Ми тут ночу м iнодi, коли набридне мiський гармидер
i су таСковорода примружив очi й побачив рiчку, греблю, почув Мар'янин
голос...
- Григорiю! -враз пролунало поруч. -Григорiю!.. Вiн озирнувся -
накульгуючи, до нього бiг земляк Ничипiр Доля! Поцiлувавшись тричi,
схвильованi, вони стояли мовчки, а потiм знов обнялись i, смiючись крiзь
сльози, заговорили.
Власне, це не була розмова, а град запитань, нестримний вихор радостi.
- Ви що, брати? - устряв Кордет нарештi, й вони притихли.
- Це мiй земляк, чорнуський! - щасливо мовив Сковорода. - Ну а крiм
того, ми з ним три роки разом були в Угорщинi... А я гадав, що ви втекли
на Запорожжя, -_ повернувся вiн до Ничипора.
- Ти ясновидець! - розплився Доля в усмiшцi.
Вiн мав якийсь кумедний вигляд - чи то у ньому було щось зайве, чи
бракувало йому чогось... О, замiсть чуба на головi стерня!
- А де ж ваш, дядьку, оселедець? Ничипiр глянув на Кордета.
- Голець зголив, Григорiю... - I посмiхнувся: - Зате ще маю голову!.. А
як же ти, яким це вiтром тебе принесло на Слобожанщину?
- Вiн буде в нас учителем, - сказав Кордет поспiшно i запропонував: -
Ходiмо в хату, братцi. Там десь у нас була вода життя... Дядьку Ничипоре,
ви ще не випили ту акву вiту?
- Жива й здорова, - прогув Ничипiр. - Ти до сестри заходив? - спитав
Григорiя. - Як там вона, пiдстрибу ?
Сковорода спiткнувся. Хотiв кивнути ствердно, але не змiг.
- © нема ... За бой взяли в хурдигу, а був мороз Ничипiр зцiпив зуби.
- Проклятi дуки... - промовив згодом тихо, зiбгав бриля, якого нiс у
руцi, i простогнав: - За грiш готовi зiдрати шкуру з батька... О господи,
невже не буде кари?! Невже минуться ©м нашi сльози й кров! Та хто ж ми,
люди добрi?
- Лозовi прутики, яких зв'язати нiкому, - сказав Григорiй.
- Бездумнi вiвцi, яких стриже хто хоче, - додав Кордет.
- Куди ж ви дивитеся, розумнi, вченi голови?! - стис кулаки Ничипiр.
Поопускавши очi, вони брели левадою, перевертали мовчки важуче груддя
докорiв i не могли, не смiли сказати слова собi на виправдання. Вони,
звичайно, назвали б безлiч причин, обставин, сумнiвiв, але вiд цього не
стало б легше нi ©м, нi Долi, нi ©хньому народовi. Петля затягувалася все
дужче й дужче, i не було вже сили ©© зiрвати з ши©. Ще кiлька лiт - i по
козаччинi закряче чорний ворон...
Коли зайшли до хати й пробiгла кругом чарка, Сковорода спитав Ничипора:
- Як Запорожжя, дядьку? Хоч там гуля воля? Козак махнув рукою.
- Хiба вночi, з сiромою... Як посiдла мо розкiшних панських коникiв та
як гайнемо чи до татар, чи то до шляхти в гостi!..
- А до сво©х?
- Бува ... - пригладив вуса Доля. - Як шаровари скинемо та як розпишемо
те панське мiсце, що оброста салом, так де й вiзьметься розум i
побратимська щедрiсть - вiддасть усе!
Вiн засмiявся.
- А часом кулю вбуха , - промовив згодом i покрутив ногою. - Он щоб не
вiн, - кивнув у бiк Кордета, - я вже давно в раю горiлку пив би i за©дав
варениками.
- Ет, що там я... - знiяковiв Лаврентiй. - Вас не знайшли 6 i так...
- То сам у лiсi здох би, - сказав Ничипiр i подав Кордету чарку. -
Спасибi, брате, вiк не забуду! Господи, як появлюсь на Сiчi -
порозбiгаються! Вони ж гадають, що я на тому свiтi...
Нараз умовк, похнюпився, зiтхнув печально i заспiвав:
Гей, колись була розкiш-воля,
А теперенька - недоленька,
А теперенька - недоленька;
Болить серце й головонька...
Поверталися уже надвечiр. Кордет був стихлий, знiчений. Здавалося, вiн
ждав з тривогою, що скаже новий учитель про гайдамаку з Сiчi. Хоч i
земляк, а хтозна, якi думки у нього...
- За Ничипора тобi велика дяка, - заспоко©в його Григорiй. - Коли б
усi...
Кордет не дав домовити.
- Я сам палив би й рiзав би! Проклятi здирцi, зрадники! За шмат сукна
гнилого царицю лижуть... Тьху! - Ударив люто веслом об тиху рожевувату
воду i запитав: - Ти от скажи, скажи на милiсть божу, де наша гордiсть,
гонор? Ми ж - козаки, безстрашнi русичi, що не далися татарам, шляхтi,
туркам. А при©здить якийсь панок iз Московщини, i вже хвостом виля мо, i
бiжимо, аж пада мо, щоб донести, на брата й покласти в гаман отi нещаснi
срiбники. А як вiдхрещу мося вiд посполитих, немов вони не люди, немов у
них нема серця, мислi й вони давно приреченi на гнiй, з якого розквiтне
наше панство!
Григорiй слухав i дивувався схожостi його думок зi сво©ми. Вiн говорив,
немов палав, iскрився. Отак горять старi дуби, розбитi блискавкою...
В монастирi на них чекав архiмандрит, вiн же i ректор, Костянтин
Бродський.
Напередоднi занять в училищi Сковороду покликали до ректора. Костянтин
був у клобуцi й скуфi©, забрезклий, сивий.
- Сiдай, Григорiю, - промовив байдуже, без будь-якого вiдтiнку. Дочитав
цупкий великий аркуш, узяв перо й поставив довгий витi ватий пiдпис.
Потому дiстав iз шухляди Сковородин рукопис лекцiй i простягнув йому. - Я
ознайомився... - сказав непевно. - Ну що ж, цiкаво... Благословляю. З
богом!
Сковорода пiдвiвся.
- Зажди хвилину, - пiднiс суху старечу руку Бродський. - Скажи менi,
Григорiю, хто i за вiщо наклав на тебе пiтимiю?
- Ви помилились, отче, - одмовив чемно Сковорода. - Я й не грiшив,
зда ться...
- Тодi чому ж ти постиш, ©си лиш раз на день i уника ш товариства?
- Хiба це грiх? - спитав Григорiй рiзко. - Доки однi надмiру ©стимуть,
хтось мусить пеститись.
- А товариство? - не скоро буркнув Костянтин.
- Отче, хто хоче мислити, той мусить прагнути самотини. Ну а крiм того,
- примружив очi, - громада тутошня для мене надто пишна i благородна. Я з
козакiв, як кажуть, чорна кiстка...
- Це од лукавого, - промовив жорстко Костянтин. - Ти благородний
вченiстю. Та й чин високий ма ш.
- Звичайно, вчитель...
- Я не про це, - пiдвищив голос ректор. - ©© височество
iмператриця-матушка тобi присво©ла достойний чин придворного уставника 1.
- А я й забув... - протяг Григорiй.
- Iди, - махнув рукою Костянтин. - Нi, зачекай! Вiзьми ось грошi, сходи
в гостиний ряд i купи собi новий пристойний одяг. Каптан, камзол, штани
суконнi... А то на старця схожий.
- Менi й у цьому... - почав був Сковорода.
- Иди, иди, Григорiю! Щоб завтра був як та нова копiйка!
Григорiй вийшов. Зчудований такою щедрiстю i добротою, затис у жменi
грошi й побрiв у свiй музеум. Дива, та й годi! Його зустрiли в Харковi,
немов у рiднiм домi. Дали роботу, житло, що й повий одяг. Чому, за вiщо?
Чи ю ми лiстю?..
- Ну, що хотiв вiд тебе Бродський? - спитав Кордет, який iшов до
ректора.
Сковорода розкрив долоню з грiшми. Кордет присвиснув.
- Звелiв купити собi каптан, камзол i все, що личить мати пановi
вчителю.
- З чим i вiтаю, - зiтхнув префект. - Я мiг би тобi сво вiддати, коли
б ти був хоч трохи нижчий... Як натягнув оцю личину... - тицьнув рукою в
рясу i знов зiтхнув. - Гуляй здоров! Дивися добре, бо ошукають крамарi! -
гукнув з порога i зник у темних сiнях.
Занiсши свою "Поетику", Григорiй вийшов iз монастиря. В кишенi муляло
важке холодне золото. Тако© сили грошей вiн ще не мав нiколи, хоча прожив
на свiтi мало не сорок рокiв. Було незвично, нiяково. Здавалося, шось не
так одяг або свiтив десь голим тiлом, i всi зустрiчнi дивилися на нього з
осудом. Кiлька разiв якiсь селяни, що, певно, вперше були у Харковi,
хотiли щось спитати, але роздумували i поспiшали його минути. Навiть
старий, слiпий кобзар, який сидiв бiля будинку писаря i щось спiвав давно
охриплим голосом, ураз спинив на струнах худу, аж чорну руку.
Григорiй дiстав карбованця й поклав у шапку. Старий здригнувся, намацав
швидко грошi й сховав за пазуху.
- Заспiвайте яко©сь, дiду.
Кобзар поправив свою стареньку музику, пiдтяг одну зi струн i проказав
догiдливо:
- Я зараз, зараз, папочку...
Сковорода скривився. Хотiв сказати, що вiн не пан, а теж голяк, який не
ма , окрiм сопiлки й кiлькох книжок, нiчого. Але не встиг. Кобзар
прокашлявся й завiв про те, як Лисавета дала козацтву волю, та ще й
Кирила-гетьмана.
Григорiй рушив далi. На серцi в нього було до болю тоскно. Минав
крамницi, ятки i намагався знов вiднайти душевний мир та спокiй, якi
утратив, як тiльки вийшов од ректора.
IЦе був у розпалi усЯенсЬкий лiтнiй ярмарок. Людей Снувало по мiсту
разiв у десять бiльше, нiж у звичайнi, буденнi днi.
Пона©здили з усiх-усюд i козаки, й мiщани, i посполитi; купцi, пани та
пiдпанки зi Слобожанщини та й з городiв росiйських, що починалися за
Острогожськом i недалеким Б лгородом.
У цьому шарварку i вавiлонському стовпотворiннi, мов у театрi, Григорiй
бачив людство. Усi тут нiби рiвнi, нiхто не б' нiкого i не примушу
вiддати даром плоди сво © працi. Торгують, никають по ярмарку,
могоричують... Насправдi ж всюди прiрви. Он той панок, що роздивля ться
нову карету, розбагатiв i хоче собi змiнити ви©зд. А той (як
нагерголивсяi), напевно, ©здив до столицi, дiстав село в дарунок за вiрну
псячу службу й тепер шука майстра, щоб збудував хороми. Купець згина ться
у три погибелi перед гусаром з вусами, а сам же може купити полк таких...
Якийсь козак, що вже дiйшов до ручки, трима шаблю - свою останню зброю...
Он посполитий, у постолах, без шапки, привiв стару кобилу, що вже мало не
пада . Панки, чиновники у дорогих камзолах регочуть з нього, штрикають
шкапу в ребра i вимагають, аби хазя©н сiв на кобилу верхи i проскакав
галопом. Бiдак сто©ть похнюпившись, i по щоцi у нього, - засмаглiй,
вкритiй пилом, - бiжить гiрке, пекуче горе...
Григорiй кинувся у щiльний гурт насмiшникiв, купив у дядька шкапу i,
залишивши йому покупку, зник у юрбi. Його гукали - всу ...
Вiдчув полегкiсть. I враз збагнув, що вiн не може придбати папський
одяг! Не через те, що вже не стане грошей, а по сво©й натурi, по тiй
великiй спiльностi мiж ним та бiдним людом, яка да йому безмежну силу й
вiру у кращi днi прийдешнi. Воiстину, пiзнай себе - i ти пiзна ш щастя!
Легкий, усмiхнений, зайшов Григорiй до крамницi, купив штани, широкi,
синi, на очкурi, козацькi добрi чоботи, сорочку, пояс, шапку й звичайну
сiру свиту.
Крамар очиська витрiщив, коли побачив, що пан учитель скида свiй
каптан нiмецький та одяга просту селянську свиту.
Залишивши старе вбрання в крамницi, Григорiй вийшов на велелюдну
приярмаркову вулицю й подався у бiк Колегiуму. Аж помолодшав нiби! На
рокiв десять, двадцять. Ступав широко, легко. У головi була ранкова
яснiсть, а на душi - весняна повiнь радостi... Ото Кордет здиву ться! А
ректор?.. Буде лаяти. А може, й вижене. Не первина... Не в чинi щастя i не
в посадi, яко© ти доскочив, а в нас самих! пiскоп, певно, викличе й почне
читати проповiдь про те, як треба жити, щоб не гнiвити бога й не дратувати
його рабiв улюблених, що на землi раюють... Все су та су т! Найгiрша мука
- совiсть. Якщо сумлiння чисте 1 в серцi мир та спокiй - нехай Юпiтер
гнiва ться!
Проте у двiр Колегiуму заходив трохи боязко: страх не любив завдавати
людям прикрощiв...
Та не тодi бiда приходить, коли на не© ждуть. Вона з'явля ться, немов
гроза у червнi, раптово, нагло.
Вже навеснi, як зацвiли садки i почались канiкули, Гервасiй переказав
Григорi вi, щоб вiн прибув у Б лгород. Сковорода не став чекати оказi©, а
того ж дня, поклавши сво© пожитки в торбу, помандрував на пiвнiч.
Був теплий, тихий день. Дорога бiгла лiсом, то вниз, то вгору, а в
улоговинi, у серпанковiм маревi, неначе шабля, зблискувала спокiйна рiчка
Харкiв. Спiвали жайворонки. Вони були невидимi, й тому здавалося, що то
бринить прозоре син небо. З високих сугорбiв, залитих цвiтом, травами,
перед очима на всi чотири боки розкинулися барвистi плахти полiв, га©в,
ставкiв та лукiв. Майже пiд кожним пагорбом струмком збiгала в рiчку, у яр
чи в балку жива вода. Цiлюща, свiжа, сонячна...
Осиливши верст двадцять п'ять, Сковорода спинився бiля кринички в
березi. Поклав на землю торбу i зняв бриля, якого подарував Ничипiр Доля,
коли рушав на Запорожжя. З яких криниць вiн нинi п' ? Чи то дiйшов до
Сiчi? Правда, тепер i там, як кажуть, нема сiромi волi...
Набрав води у пригорщ, хлюпнув собi в обличчя. Ух, благодать! Струмок
побiг за пазуху. Григорiй зняв сорочку й омив дорожню куряву з грудей та
ши©. Тодi напився донесхочу, одягся й лiг на морiжок у затiнку. Крiзь
молоде вербове листя слiпило очi сонце, мов загравало, бавилося. Не
дочекавшись вечора, у гущинi над рiчкою змагалися два солов'©. То тут, то
там лiчила комусь лiта зозуля; i бив у бубон одуд, i туркотiла горлиця...
Заплющив очi. Господи, якого ще потрiбно людям раю! Так нi ж,
колотяться, кують кайдани ближньому. Свободожери, нелюди! Неначе яструби,
шугають знай у небi i видивляються свою криваву здобич.
Он ты, птичко жолтобоко, Не клади гнiзда высоко...
Народжуються слова ново© пiснi. А з солов'©них колiнрулад чи, може, з
спiву вивiльги, мов Афродiта з морсько© пiни, виходить музика, мотив,
мелодiя. Вона проста, немудра i нерозривно сродна цим небесам, гаям,
криничцi, птаству; i цьому дню, i цвiту, й струмку, як скло прозорому, й
тому густому явору геп па горi, якому лама руки вiтер...
Не помiтив, як до кринички на вiзку пiд'©хав огрядний лiтнiй пiп.
- Тпру, окаянний! - злостився батюшка i, перекинувши хреста на спину,
схопив коня за храпи. - Стiй, стiй, люципере!
Кiнь одступав, задерши голову, а потiм знову рвався до води.
Нарештi пiп не витримав, гукнув Григорi вi:
- Агей, лайдаче, ходи сюди! Подерж коня, а я нап'юся.
- А може, краще я вас подержу - нехай нап' ться кiнь? - пiдводячись,
спитав Григорiй.
- Роби, що кажуть, йолопе, - сердито буркнув пiл i, передавши коня
Григорi вi, припав скорiше до джерела.
- Отче, як ви дiзналися, що я лайдак i йолоп? - спитав Григорiй весело.
Пiп смачно крякнув, витер уста долонею й махнув рукою, аби пустив коня.
- Розумнi, голубе, в тво му вiцi уже не ходять пiшки.
- Логiчне, хоча i хибне судження... Пiп аж ударився руками в боки.
- Ой леле, i що вiн тямить у логiцi! Ти що, поспав, набравшись, бiля
Училищного монастиря?
- Авжеж, - промовив Сковорода. - Ще мудрий Плiнiй сказав, що omne
perire tempus, quod studiis non impertias, сiреч: загублений той час, який
ти не використав на навчання.
- Сковорода?!
- Еге.
- Прошу прощення, - знiяковiв, заметушився пiп. - Я вас прийняв за
волоцюгу-смерда, який не хоче ходити За панським плугом...
- I я не хочу, - сказав Григорiй.
- Ви орете, пане учителю, новину та перелоги душ i засiва те зерном
науки. Про вас уже слава йде! Тепер знiяковiв Григорiй.
- Ви з Харкова? - спитав, аби змiнити тему.
- Базарював. А це додому ©ду, в Старицю. А ви ж куди?
- У Белгород.
- Господи, нам по дорозi! Я пiдвезу вас. А як припiзнимося, то й
заночуете у мене в хатi! Моя стара зрадi . Небiж мiй вчиться у вашому
Колегiумi. Такий тямущий хлопець. Ви, певно, знаете - Михайло
Ковалинський. Закiнчив клас iнфими...
- На жаль, не знаю, - розвiв руками Сковорода. - Я викладав поетику.
- Дуже вас прошу, - схрестив на грудях м'ясистi руки пiп, -
познайомтеся з мо©м небожем i не оставте його, як кажуть, добрим словом.
Хлопчина славний, ей-ей!
- Зроблю, - пообiцяв Григорiй i взяв у руки торбу.
- То що, по©хали? - спитав священик.
- По©хали! - стрибнув на вiз Григорiй. Як не спiшили, а припiзнилися, i
ночував Григорiй в отця Петра у Старицi.
На другий день, подякувавши за хлiб та сiль i пообiцявши невдовзi ще
навiдатися, Сковорода пiшов до Б лгорода, що був тут зовсiм недалеко.
Отець Гервасiй прийняв Григорiя в архiмандритських келiях. Зрадiв, як
братовi, стис у мiцних обiймах. Вiн ще погладшав, ще закруглився. Весь аж
лиснiв, як восени бичок.
- Чув, чув, Григорiю, - очима пестив гостя, - як покорив ти Харкiв. Ну
молодець! Не осоромив мене старого.
- Та я... Та що там... - знiтився Сковорода. Але Гервасiй узяв його за
плечi i всадовив на дзиглику навпроти себе.
- Який худий ти, Грицьку! Та не журись, у нас поправишся...
- Я й не журюся, - спромiгся вставити Сковорода. - Була 6 душа здорова.
- Якщо душа - вино, то тiло - мiх, - пiднiс Гервасiй палець i
засмiявся. - Ну, як жилося?
- Добре.
- Не кривдили?
- Нi.
- Було з грошима скрутно?
- Та нi...
Архiмандрит скривився - щось не подобалося йому в розмовi, але що саме,
Сковорода не мiг збагнути.
- Таки дивак ти, Грицьку, - всмiхнувся Гервасiй лагiдно. - Невже тобi
не хочеться добитись щастя, почестей?
- А я щасливий, отче, - промовив палко Сковорода. - Робота, учнi, книги
- на трьох нещасних стало б!
Архiмандрит помовчав, чи то вагаючись, чи щось обдумуючи. I враз
спитав:
- Скажи менi, Григорiю, чому ти й досi не у ченцях?
- Бо не достойний...
- Ну а хотiв би? - пiдбадьорився отець Гервасiй.
- Не знаю, далебi... У мо му вiцi йти у послушники...
- Ми пострижемо тебе одразу. Я говорив про це з епiскопом.
Архiмандрит пiдвiвся. Григорiй теж.
- Я не готовий, грiшний, - сказав рiшуче.
- Григорiю, - отець Гервасiй узяв його пiд руку. - Усi ми грiшнi. А ти
давно живеш як справжнiй схимник.
- Це так зненацька. Я мушу все обдумати...
- Дивак! Та що ж тут думати? Сам Iосаф звелiв менi прийняти тебе в
чернечий стан. За рiк чи два будеш префектом, ректором.
- Спасибi. Що ви!
- Ти найму дрiший - тобi й начальствувати! Григорiй витер пiт.
Отямившись вiд похвали, яка його пригнiчувала, промовив гаряче:
- Нi, я не можу. Дякую за честь, за дружбу, але чернецтво не до душi
менi. Принаймнi зараз. Коли ж вiдчую, що я готовий, прийду скажу i
преклоню колiна. Тодi клобук возложите i одягнете скуфiю... Тепер же - нi.
- Дитина еси, Григорiю. Не розумi ш простих речей. пiскоп тобi дару
честь, достаток, шану. Ти уявля ш - ректором?
- Хiба клобук добавить мудростi? Суть - голова...
- Без голови тепер прожити легше, анiж без скуфi© та клобука,- сердито
мовив архiмандрит.
- Тому, хто пнеться вгору,-зауважив Сковорода.- А в мене, отче, лише
одна турбота - коли б не вмерти менi без розуму.
Архiмандрит нахмурився.
- Ходiмо до Iосафа! - промовив згодом i перший рушив iз келi©.
Сковорода поплiвся слiдом. Зияй наперед, що з цього дива не буде пива.
Напосядуться на нього вдвох i заганятимуть, немов стрiльцi ' старого вовка
в яр, у монастирськi мури. Одвикли можнi терпiти поруч волю. Вона ©м
муля , як порошина в оцi. ©© страхаються, бо там, де воля,думка, бажання
правди, гiднiсть. Рабами легше правити. Ума не треба, досить i канчука та
шаблi.
- Зажди - сказав Гервасiй, коли зайшли в якусь свiтлицю. На стiнах тут
висiло безлiч старих портретiв. То все були епiскопи, благообразнi старцi
у дорогих, розкiшних ризах. Всi на один копил, немов брати-близнята...
- Заходь! - гукнув отець Гервасiй, визирнувши з бiчних дверей.
пiскоп приязно благословив Григорiя. Вiн постарiв, волосся з сивого
стало якимсь жовтавим, запали очi, щоки.
- Менi сказав отець Гервасiй,- почав вiн тихо, хрипло,- що ти не хочеш
узяти сан чернечий... Це правда?
- Правда.
- Чому?
- Боюся.
- Чого?
- Позбутися скарбу.
- Якого скарбу? - перезирнувся з архiмандритом.
- диного, що залишився, - волi.
- Без клобука ти швидше ©© позбудешся. Запише якийсь панок у сказку - i
поминай як звали.
- Та я ж козак. пiскоп хмикнув.
- I маю чин уставника.
- Григорiю, - заговорив епiскоп по-братськи щиро. - Ти придивись до
мене - я вже старий i немiчний, от-от господь покличе в сво© чертоги... На
кого я залишу паству, кому вiддам пархiю? Хто на сторожi стане й зi
словом божим, мов iз мечем огненним, заступить шлях жадобi, кривдi,
чварам? Ось, може, вiн? - кивнув у бiк Гервасiя. - Вiн добрий, вiрний
пастир, але далеко не Цiперон, i не Кониський навiть!.. Кордет чи
Бродський? А може, Крайський?
- Аби хлiбець, а зуби знайдуться, - сказав Григорiй.
- Звичайно, знайдуться, - всмiхнувся криво Iосаф. - Але якi, чи©?
- А добрий шмат, Григорiю, - устряв Гервасiй. - Такий трапля ться раз у
життi, та й то одному iз сотнi тисяч.
- Iстинно! - прорiк епiскоп. - Достаток матимеш, який тобi й не снився.
А шана, влада, сила! Карети, конi, золото! - пiскоп аж помолодшав,
налився знову силою. - Ти йдеш чи ©деш, а люд на тебе дивиться, немов на
бога, бiжить слiдом, цiлу одяг, руки. Благословля ш братiю i вiдчува ш,
як виростають у тебе крила ангельськi i як ста ш ти бiля престолу господа.
Сковорода пiдвiвся i, ледве стримуючи обуреннЯ, мовив глухим од гнiву
голосом:
- Ви хочете, щоб я собою збiльшив i так велику кiлькiсть фарисе©в?!
©жте сито, пийте солодко, одягайтеся розкiшно, мяко - i ченцюйте! Я не
попутник вам. Ви проповiду те любов до ближнього, насправдi ж любите лише
самих себе. Ви кричите про вiльну совiсть, а нетерпимi не менш од схiдних
деспотiв i попираете во iм'я господа честь i життя iнакомислячих. Щодня,
щомитi твердите, що наша вiра дино вiрна в свiтi, а бо©теся, щоб хтось не
висловив хоча б пiвслова сумнiву. I це суть праведники?!
- Григорiю, отямся! - гукнув Гервасiй злякано. - Мовчи, нещасний!
- А хто ж вам скаже правду, хто знiме полуду з очей неситих ваших?
Пона©дали черева, поодягалися в дваби, сукна, золото й благословляете
насильство, муки, рабство! _- Григорiю, побiйся бога! - знову заволав
Гервасiй. Пiднiсши руку i дивлячись спiдлоба на Григорiя, епiскоп мовив
жорстко:
- От ти прийми чернецтво, стань на чолi пархi© i покажи, як треба жити
пастирям, очисть од скверни iстину...
- I Геркулес не змiг би очистити вашi авгi вi стайнi!
- Свят, свят, - прошепотiв Гервасiй.
пiскоп сидiв, стиснувши зуби, i розглядав вангелi , закуте в срiбло й
золото.
- Чого ж ти прагнеш? - спитав нарештi.
- Життя, спорiдненого душi, природi, - озвався жваво Сковорода: йому
здалося, що Iосаф з ним згоден. Суть не в клобуцi й санi, а в
безкорисливостi, в служiннi правдi, людям, у пiзнаннi себе самого i
боротьбi з такими пристрастями, як самолюбство, жадiбнiсть, надмiрна
гордiсть пиха. Пiзнай себе - це заповiдь, альфа й омега наша, коли не
хочемо зiiiти в нiщо i стати справжнiм бидлом!..
Скривившись страдницьки, епiскоп звiв на нього сiрi холоднi очi.
- Зависокосився ти, чоловiче добрий, - промовив стримано. - Тво© думки
та речi на гранi ресi... - Спинив рукою Сковороду, який хотiв щось
заперечити. - Звичайно, у них е частка iстини, мало© правди... Проте
велика правда, в iм'я яко© ми живемо i боремося, ногами топче меншi,
приносить ©х у жертву... I тих людей, якi за них чiпляються... - додав iз
притиском.
- Це фарисейство! - не стримався Сковорода. - Якщо вбива мати сво©х
дiтей, вона уже не мати, а дiтовбивця, трупище!
Iосаф заплющив очi, мов захищаючись, i проказав, коли Григорiй стих:
- У нас в Колегiумi, як i належить, всi вчителi - ченцi або священики,
i ми не можемо, не ма м права порушувати цей стародавнiй звичай...
- "Не живучи в мо му домi, твори гординю"? - спитав Григорiй, згадавши,
як проганяв його епiскоп у Переяславi.
- Не поспiшай. Подумай. Попереду ще цiле лiто... - вiдповiв на те
епiскоп i знов заплющив очi. - Тепер iди, спочинь з дороги. Отець Гервасiй
приготував тобi затишну, свiтлу келiю...
Гервасiй встав i мовчки рушив до дверей.
На самотi Григорiя думки обсiли ро м. I нi розкiшна келiя, в якiй не
грiх спинитись i архi ре вi, нi милi серцю книги, пiдiбранi самим
Гервасiем, були не в силi розвiяти тужливий щем у грудях. Там, у епiскопа,
було все просто, ясно, а тут, iз самим собою, прозору, чисту воду його
неЗрушних переконань i суджень вкривала ряска сумнiвiв. Хто ти такий, щоб
говорити з епiскопом як рiвний з рiвним? Знайшли, пригрiли, дали вiдчути
радiсть од повноти життя, од спiлкування з юнiстю, а ти вiддячив
прикрощами, тяжким непослухом. Ти, як той вовк, якого скiльки не годуй...