Страница:
На серцi було до болю тоскно: нiхто ще досi не гордував так ним.
Перевелось козацтво! Хiба це лицарi, борцi за волю, за долю скривджених...
- Пане учителю! - покликала його Мар'яна, що, наче ласочка, нечутно
вибiгла з панських хоромiв. - Ходiть обiдати!
З малим Томарою Сковорода зустрiвся десь аж за мiсяць, коли дерева
вкрились бростю i позлiталось птаство.
- Здоров, Василю, - подав Григорiй руку, неначе друговi.
- Це твiй учитель, синку, - втрутилася мерщiй паньматка. - Григорiй
Савич.
Панич зиркнув спiдлоба i враз притих, згорнувся, мовби ©жак, клубочком.
- Чи ти не хворий, Васю? - захвилювалась мати, стурбована такою наглою
перемiною.
Малий знизав плечима, а потiм журно-журно оглянув двiр, садок, i рiчку,
i лiс, i гору. Вiн ледь не всеньку зиму прожив у баби i, мабуть, скучив за
Ковраем, де народився й вирiс. Панич уже був чималий, десь рокiв
дев'яти-десяти. В очах свiтився розум, а на високiм лобi збиралися
зморшки, мов у дорослого. Вiн трохи вчився й зберiг, напевне, Згадку про
це навчання, як про турецьку каторгу.
- Василю, чи ти не змiг би сходити зi мною в лiс за рiчку? - спитав
Григорiй.
- Вiн же голодний, стомлений! - пригорнула панi до себе сина. - Хай
пообiдав, поспить, а вже тодi.
- Я не голодний, мамо, - ожив малий Томара. - I спав на возi...
Сковорода рiшуче вiдтрутив паньматку й узяв за руку хлопця.
Бiля ворiт панич звiльнився, звернув лiворуч, поза льодовнею, побiг у
сад. Григорiй вийшов iз двору i понад валом попрямував до греблi. Був
певен - хлопець наздожене. В такому вiцi уже не терплять примусу, до
всього хочуть дiйти сво ю головою, без понукань та няньок. I це не примха
- людська природа, закон збереження себе самого як особистостi, як
неповторного, знайти_ волю, зробити з людини нiме знаряддя, не здатне
думати, - найбiльший злочин!
Ще здалеку побачив хлопця. Вiн уже дiстався греблi, сховався в затiнок
жовто-зелених верб i ждав учителя.
- А ти моторний хлопець, - похвалив його Григорiй.
Васько й не глянув. Вiн то зривався бiгти, то зупинявся i йшов
статечно, немов дорослий. На узлiссi, по той бiк рiчки, де повгрузали
ногами в землю й пiдперли небо головами богатирi дуби, на мить застиг у
захватi, а потiм метнувся вгору, в залитi сонцем хащi, i щез, розтанув у
тiй зеленiй повенi.
Григорiй сiв пiд величезним нелинем, дiстав сопiлку й заграв про весну,
про першу травку, що на осоннях пробила мертве смiття i потяглася в небо
тонкими вiстрями, про золотавi верби i про блакитну воду, що так
нагадувала йому веселi очi Мар'яни. А над ставком, над лiсом, над ще
холодним, байдужим дубом пливли поважнi, слiпучобiлi хмари i пролiтав
поривчастий, але ласкавий вiтер...
Вiдчувши чийсь уважний погляд, Сковорода оглянувся й помiтив хлопця, що
прича©вся неподалiк за липою.
- А йди сюди, Василю! - гукнув до нього й заграв до танцю. Вiн мiг з
природи грати, неначе з нотних аркушiв, лише вiч-на-вiч iз нею.
Васько наблизився i став пiд дубом, бiля якого сидiв учитель. Григорiй
чув, як шарудить хлопчина листям i часто диха . Не озираючись, грав
козачка, а потiм горлицю. I враз почав тако© журно©, що сам розчулився i
замалим не обронив сльози.
Коли закiнчив грати, запала в лiсi тиша. Не ворушився хлопець. Навiть
пташки не подавали голосу, немов соромилися спiвать свор© пiсля тако©
музики.
- Як ви навчилися? - спитав панич несмiливо.
- Як був малим, у дiда.
Васько притих, замислився. Вiдтак зiтхнув:
- А в нас нема дiда... Ходив у Крим походом i там загинув...
Григорi вi стало шкода хлопця. Вiн простягнув йому сопiлку i
запропонував:
- Якщо бажа ш учитись, допоможу. За рiк незгiрше гратимеш.
- Ой, правда? - спахнув малий. - Ви не жарту те?
- Docendo discitur!
- Що ви сказали?
- Навчаючи, самi вчимося. Це латиною... А зна ш, як буде "лiс"? Не
зна ш? Silva. Magna silva - великий лiсЛатина - це ключ до мудростi. Нею
написанi чудовi твори великих римлян, усi медичнi книги i фiлософськi...
Розказуючи, Григорiй звiвся й пiшов поволi лiсом. Васько уважно слухав,
не випускаючи iз рук сопiлку. Iнодi випереджав Григорiя i зазирав у вiчi,
немов не вiрив, що е на свiтi такi розумнi, такi ласкавi люди, яким йому
тепер здавався вчитель.
Коли вже вийшли з лiсу й ледь не осилили Кравцеву гору, почули знизу
дзвiнкий жiночий голос, що кликав ©х додому.
- Мар'яна нас шука ... - промовив iз жалем хлопець.
- Ну що ж, ходiмо, - сказав Григорiй. - Вже, певно, час обiдати... - Й
приклавши до рота долонi човником, щосили крикнув: - О-го-го-го!
Мар'яну стрiли в густiй лiщинi.
Вона була одягнена, немов у свято. Сорочка на нiй горiла червоно-чориим
маком, на головi - блакитна стрiчка та голуба фiалка, а на ногах -
маленькi ловкi чобiтки. Ну справжня пiсня!
Васько пiдбiг до не©, обняв, пригорнувся i став хвалитися, що буде
вчитись грати на сопiлцi i розмовляти латиною.
Мар'яна гладила його жорсткого чуба й, ледь усмiхаючись, дивилася на
пана вчителя, що раптом стишився i йшов, схиливши голову, немов згубив
карбованця.
- Григоре Савйчу, чого це ви так зажурилися? - спитала не без лукавства
в голосi.
- Я не журюся, серденько, - усмiхнувся Сковорода. - Чого б я мав
журитися?
- То, може, ви на мене гнiва тесь?
- Вгадала.
- За вiщо? - аж зупинилась дiвчина.
- За те, що ти... така, як сонечко...
- От тобi й на! - задзенькотiла щасливим смiхом. - Хiба ж я винна...
Поволi стихла, опустила блакитнi очi. Васько тим часом побiг провiдати
якесь кубельце, й вони спускалися до греблi вдвох.
- Ось як побачить панi, що з парубками по лiсi ходиш, то на горiхи
матимеш, - пожартував Григорiй, аби порушити тяжке мовчання.
- Ой-ой, як страшно! - стрепенулася Мар'яна пташкою i засмiялась знову.
- Вона ж мене сама послала, ще й пов'язала стрiчку.
- У тебе добра панi i пан нiвроку... - сказав Григорiй, розчулений
такою нiжнiстю вза мин панi та поко©вки. Дiвча мовчало довго, а потiм,
скривившись гiрко, немов дитина, нараз спитало:
- Хiба бувають добрi пани? Григорiй почервонiв од сорому...
- Григоре Савйчу! Григоре Савйчу! - наздоганяючи, кричав малий Томара.
- А там уже одне рябе я чко!
Хоч не велике село Коврай, та якось вийшло, що той козак-бiдаха, з яким
зустрiвся Сковорода в дворi Томари не потрапляв йому на очi аж до зелених
свят. Григорiй уже и забув про нього. I раптом здибав Бруса в очеретах на
Старосельщинi. Козак стояв, обпершись спиною на дуплувату стару вербу,
махав руками i розмовляв iз самим собою.
- Добридень, дядьку! Прийшли по клечання?
- А-а-а, пан учитель... - звiв важко очi. - Яке там клечання... Iуляю з
радостi! - I заспiвав:
Гей, хто п' , тому наливайте,
А хто не п' , тому не давайте!
Вiн пiдсмикнув штани, що не держалися на животi, пiдтягненому до спини,
i, витерши бруднi патьоки на щоках незграбним чорним кулаком, почав
хвалити пана:
- От пан так пан! Таки зарадив мо©й бiдi... Не залишив у горi
ближнього! - Зареготавши, повiв сво © далi: - Бач, недарма мiй дiд Овсiй
прикрив грудьми його старого дiда вiд шаблi пана гетьмана... Лежав би пан
полковник десь пiд Бендерами... В чужiй землi, всiма забутий зайда... -
Вiн тихо схлипнув. - А так вернувся зi славою, привiв полон, гармати... Ще
й був допущений поцiлувати ручку його величностi!
Ой дiвчина-горлиця
До казака горнеться...
Пiшов у танок веселий правнук Овсiя Бруса. Пiд чобiтьми трiщав сухий
торiшнiй очерет, розлiталося масне багно а вiн завзято, люто садив ногами
в груди нiмiй землi, немов хотiв дiстати серця i розказати, вилити йому
свою тривогу, свою печаль, сво бездонне горе.
Григорiй бачив, що не на радощах упився Брус. I справдi, небавом той
притих, осунувся у буйний кущ калини й заплакав гiрко.
- За мною будеш, каже, як за стiною... О господи, за тридцять два
карбованцi! Кiнь - п'ятдесят... Сковорода сiв поруч i заговорив,
хвилюючись:
- Що з вами, дядьку? Яке спiткало горе?.. Що б не було, а козаковi не
личить плакати.
- А крiпаковi? - спитав похмуро Брус.
- Ну...
- Та я ж крiпак, крiпак вiднинi! - забарабанив себе груди дядько. - I
жiнка, й дiти, i внуки, й правнуки!
Сковорода схопив за плечi Бруса, труснув нестямно i крикнув йому у саме
вухо:
- Що ви верзете?! Перепилися чи з глузду з'©хали!
- Ой, коб-то, коб-то, пане учителю, - обхопив руками голову. - Так при
сво му ж розумi... Забрз'яи б землю, хату... А так хоч дiти не
порозлазяться попiд чужими вiкнами...
- Ви продалися за борг Томарi?! Не обiзвався. Сидiв, хитаючись.
- Ну що я мав робити? - промовив згодом. - Колись позичив на реманент,
на хату... А панська ласка - що вовча дружба. От вiн i гамкнув!
- Що ж козаки - товаришi, сусiди? - гарячкував Григорiй. Вiд обурення у
нього все клекотiло в грудях. - Мов барани, спокiйно дивляться, як б'ють
обухом ближнього?
- Було козацтво, та загуло, - махнув рукою Брус. - Однi в ярмi, на
других ще одягають ярма, а третi зi шкури пнуться, аби на мажу вилiзти,
вхопити налигача i поганяти братчикiв. Гей! Цоб! Цабе!
Вiн важко звiвся на рiвнi ноги, дiстав iз кишенi пляшку, одкоркував i,
глянувши на вже багрове, передвечiрн сонце, припав до шинки. Допивши,
хекнув, рукою витер губи й пожбурив пляшку в рiчку.
- От пан гак пан, - зареготав. - Бiдi зарадив, ще й дав на кварту
грошей!
Вiн захитався, недобре глянув на Григорiя й рвонув на грудях стару
брудну сорочку:
- Пiду порадую дружину, дiток... Господь послав нам щастя! Ха-ха-ха-ха!
Регочучи, пiшов бiдаха лугом на величезне, немов криваве, сонце, яке
вiн, вiльним, бачив останнiй раз.
Григорiй звiв до неба руки:
- Боже, куди ти дивишся?! За що послав на цю страждальну землю, на цей
народ нещасний таку покуту тяжку? Чи в тебе в грудях камiнь, чи ти в
сльозах купа шся, що сльози ллються рiками! Якщо ти мудрий i всемогутнiй,
господи, не дай згубити волю цим фарисеям, що медоточать словом i
розпинають дiлом! Раби не красять землю, i тiльки той, кому байдужа ©©
прийдешня доля, сто©ть на сторожi рабства. Не будь Пiлатом, що умивав руки
в тяжку годину, коли козацьке плем'я несе свiй хрест на висоту Голгофи!..
Мовчало небо. Сiяли весело великi чистi зорi, що, мов дiвчата,
повибiгали на голубу долину неба. На золотих туманах сплив гостроносий
човен молодика, i солов'© затьохкали, защебетали.
Десь на Коврай-Левадi перегукувалися пiснями-жартамi© дiвчата й хлопцi.
Там козаки, там воля...
Заходила ласкава тепла червнева нiч...
I не вдарив грiм, i не розкололось небо, i не розверзлася земная
твердь!
На другий день, опiсля служби божо©, Григорiй зiбрав на папертi мало не
всiх чоловiкiв-коврайцiв i розповiв про Бруса. Стояли мовчки, поопускавши
голови, немов дiвки на сватаннi.
- Ви що, панове, понабирали у рот води? - гарячкував, обурений таким
баiiдужжям. -Пропада ваш брат, товариш!
- За паном Стефаном не пропаде, - озвався нарештi староста, хоч iз
козакiв, але з таких, що дивляться у рот Томарi, як вiрнi пси. -Ба навiть
краще житиме!
- I-i! - присвиснув той молодик, з яким Григорiй зустрiвся в балцi,
коли йшов на службу до Коврая. - Панська ласка на бистрому конi ©здить!
- А ти не лiзь, Iванцю, поперед батька в пекло, - спинив його козак
статечний з Коврай-Левади. - Нехай перш вуса виростуть.
- Не в вусах розум, а в головi, - одрiзав хлопець.
- То воля бо;ка, що Брус став пiдданим, - погладивши розкiшну бороду,
промовив пiп. - I не пристало смертним втручатися в господнi помисли.
- А як же бути, батюшко, з "не пожелай"? - спитав Григорiй.
Пiп розгубився спершу, а потiм змiряв поглядом Сковороду i вiдповiв:
- Бiблiя, пане учителю, е камiнь мудростi, вгризти який дано не
кожному...
- Вiднинi, отче, оце послухавши ваших повчань, я буду сам тако© ж
думки, - не залишився в боргу Григорiй.
Пiдiбгавши рясу, як вовк хвоста, пiп припустив чимдуж до пана.
- Розходьмось, братцi, поки не бачив Стефан! - заметушився староста.
- Еге ж, еге ж... - пiдтримали його заможнi.
- Он пiп i так докаже!
- А як же з Брусом?! - заступив дорогу Сковорода. - Побiйтесь бога,
люди!
- Ну що ми можемо...
- Вже i самi ледь зводимо кiнцi з кiнцями.
- В боргах, як хвiст собачий у реп'яхах!
- Усi там будемо...
- Живуть ase люди у крiпаках, i Бруса не вхопить бiс!
Сковорода вiдчув, як похололо у нього в грудях; обличчя, церква, хмари
вмить розпливлися, перемiшалися.
- I ви - нащадки лицарiв, що боронили волю й сво братерство в
жорстоких сiчах?! - спитав гнiвно. - Вас топлять, нищать, мов цуценят, а
ви не смi те не те що вирватися, а навiть писнути! Знiмайте_ шаблi - ви не
достойнi носити зброю дiдiв i прадiдiв! На ваших душах ярма!
- Ну, ти не дуже, бо полiчимо ребра!
- Розкудкудакався...
- Вiн правду каже!
- Дурницi!
- Наклеп!
- Подума ш, цабе велике - пан!
- Захочемо, так дулю з маком матиме замiсто Бруса! Загомонiли,
засперечалися, немов на чорнiй радi. Як почало доходити до кулакiв,
Григорiй вийняв грошi, пiдняв угору й крикнув:
- Даю карбованця!
Запала тиша. Чоловiки сопли, вiдхекувались, переглядалися. Проте не
квапилися видобувати гамани.
- I я! - пiдбiг Iванко. - Хто походив у шкурi пiдданця - не побажа й
вороговi...
Лiд рушив. Покректуючи, один за одним дядьки давали грошi, ба позичали
навiть i кидали у порудiлий бриль, З яким стояв Григорiй.
- Томара сказиться.
- Хапатиме себе за литки!
- Нас за чуби...
- Короткi руки!
- Послати по Бруса треба. Когось iз хлопцiв.
- Ой правда, правда. Нехай йому розвидниться!
- Пiдемо всi до Стефана. Проти громади вiн не посмi ...
- Всi, всi!
- Аякже. На миру, як кажуть, i смерть...
- Об вас ще й довбня вломиться!
- Пане вчителю, може, досить буде?
- Дайте-но я! - пiдбiг Iванко, узяв бриля i, по-козацьки сiвши на
споришi, почав лiчити таляри, шаги, гривни та золотi.
Громада мовчки слухала його лiчбу. Брунатнi лиця були напруженi, мов
перед боем, у декого повиступав росою на лобi пiт. Iз кожним карбованцем,
що додавався до вже полiчених, дядьки зiтхали легше i веселiшали.
Сковорода простив ©м i страх за власну долю, й тупу байдужiсть до
чужого горя, i неземну, якусь пустельницьку, сумну терпимiсть до
поневолення. Вiн милувався ними, радiв з ©хньо© дностi, що спалахнула,
неначе порох, у темнiй ночi гiркого розладу. Господи, такий народ -
ласкавий, мудрий i геро©чний, - коли б тримався купи, переборов би всi
напастi i возвеличився, як стародавнi еллiни!..
- Тридцять чотири! - проголосив коврайський Архiмед.
- Оце так штука - i борг заплатимо, й на всiх горiлки купимо! -
промовив староста. - Давайте лишок, я побiжу до шинку.
Доки отямилися, уже минав четверту хату. От тобi й на! Один злякався й
чкурнув, закинувши на плечi ноги. Казан громадський трiснув...
- До пана Стефана! - гукнув Iванко, пiднявши бриль iз грiшми. - За волю
Бруса!
Посунули один за одним у нешироку браму. Рiшучi, стихлi, сповненi чуття
братерства, гiдностi й самоповаги.
Томара вийнiбв похмурий, грiзний. Поклав на шаблю руку, оглянув натовп
i запитав:
- З чiм бог послав? - Скривився посмiшкою: - Такi поважнi гостi...
- Принесли борг за Бруса, - сказав Iванко i простягнув Томарi грошi.
Той склав на грудях руки.
- Вiн розплатився вчора.
- Чим розплатився? Волею!
-А те нехай вас не обходить.
- Ви скоро всiх затягнете в сво© тенета!
- Багатi те на наших злиднях!
- У шляхту лiзете по наших спинах, виродки! Томара рвонув iз пiхов
шаблю. Все ж не пiддався такiй спокусi. Дiстав папiр з кишенi i показав
громадi.
- Ось тут написано рукою Бруса, що вiн вiднинi пiдданець, мо майно...
- Iуда! За тридцять срiбникiв завдав у рабство брата!
- Повiсити!
- Спалити з кодлом!
Юрба кипiла. Подекуди вже заблищали шаблi. Запахло кров'ю.
I тут Григорiй ступив рiшуче до пана Стефана, мало не силою забрав
папiр, проглянув, чи це розписка Бруса, й пiшов неквапно до ворiт. Лишивши
бриля з грошима в ногах Томари, громада, все ще гудучи, рушила услiд за
ним.
- До Бруса!
- В шинок!
- А е ще порох у порохiвницях!
Радiли, немовби дiти. Вiдчули силу, перед якою й срiбляник-дука ©хнiй -
нiщо, облуда моцi, в шовки та сукна вбраний курляндський вилупок.
Русальний тиждень був iеплиii, лагiдний. Щоранку ясно вставало сонце, а
по обiдi над Ковраем збиралися важкi водою хмари i поливали землю громами,
зливами та блискавками. Хлiба росли високi, буйнi; тужавiли червоним соком
вишнi, а зеленавi, ще невеличкi яблука все бiльше хилили вiття долу i так
пахтiли пiсля грози, надвечiр, що голова йшла обертом. А ночi... Якi
стояли ночi! Ласкавi, мрiйнi, заквiтчанi рожевим цвiтом зiр, пропахлi
зiллям, наповненi п'янким повiтрям i солов'©ним щебетом!
У життi Григорiя ще не було нiколи такого чуда-лiта, таких ночей,
такого щастя, що розпирало груди i забувало подих. Навiть образливе
мовчання пана Стефана й погорда панi пiсля невдачi з Брусом не зачiпали
його нiтрохи, були байдужi, як погрозовi хмари, що затуляли сонце намить
чи двi. Йому свiтила його зоря, його Мар'яна! Блакитноока панська
поко©вка, неначе теплий весняний вiтер, зламала кригу в його душi,
розворушила, збурила i розлила нестримну синю повiнь. Де б не ходив, що б
не робив - перед очима стояли мревом ©© сорочка в червоно-чорних маках,
веселий, нiжний погляд i льон коси. З тривогою i одночасно з радiстю вiн
прислухався до того дива, яке творилося у нього в серцi, i все частiше
марив людським звичайним щастям.
На брикси ввечерi, коли дiвчата й хлопцi зiйшлись за рiчкою навпроти
греблi, щоб попрощатися на цiлий рiк iз русалками, Сковорода знайшов
Мар'яну бiля одного з вогнищ, узяв за руку й повiв у нiч.
Iванко глянув услiд ©м журно-журно, а потiм крикнув весело в густу
петрiвську темiнь:
- Мар'яно, гляди учителя, бо ще русалки вкрадуть!
- Остерiгайся, аби тебе не вкрали!
- Кому я треба... - зiтхнув сердешний нарубок.
Ой бiжить, бiжить мала дiвчина,
А за нею русалочка... -
знялася в небо пiсня i попливла, полинула над сонним лiсом, степом, над
туманами рiчки...
Зiщулившись, Мар'яна лячно притулилася до Григорiя й прошепотiла:
- Як ви гада те, русалки вже поховалися чи ще довкола бродять?
Григорiй не вiдповiв. Натомiсть обняв за плечi дiвчину i пригорнув до
себе. Вона притихла, мов пташеня в долонi, затамувала подих.
Ледве не з кожним кроком пiтьма свiтлiшала, а небо вищало. Палахкотiли
позаду вогнища, i невиразнi тiнi то ви ростали, то раптом зменшувалися.
Над головами шугали зрiдка кажани чи то якiсь нiчнi незнанi птицi. А
солов'© перекидалися через ставок i рiчку пiснями, трелями, немов
сiльськi, садовi змагалися з тими, що прижилися в лiсi.
- В Пiщанiй, кажуть, залоскотали одного хлопця... - озвалась знову
дiвчина.
- Хто?
- Водянi дiвчата...
- Чи можуть залоскотати тi, яких нема на свiтi? - спитав Григорiй i
засмiявся.
- Але ж русалки ... Вони весь тиждень ходять... Бiля вогнiв спiвали
iншо©.
Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили, Та наших дiвочок не ловили...
I солов'©, i пiсня, i стукiт серця зливалися в одну хвилюючу казкову
музику, яка пiдносила i душу, й тiло, немов на дужих крилах.
В якомусь захватi, не знанiм досi, Сковорода спинився на лiсовiй
галявинi, залитiй зорями та луговими квiтами, повернув лицем до себе
дiвчину й, не випускаючи ©© з обiймiв, зашепотiв схвильовано:
- Мар'яно, серденько... Чи ти пiшла б за мене?
- Пiшла б, - сказала просто дiвчина. Григорiй ледь не заплакав од
радостi. Взяв у долонi ясну голiвку дiвчини i запитав:
- А чи ти вiда ш, що я не маю нiчого в свiтi, окрiм душi й сопiлки?
Вона кивнула.
- Що я, мов птах небесний, не жну, не сiю?
- Хто жне i сi , не завжди з хлiбом, Грицю. Вiн занiмiв, здивований ©©
земною мудрiстю. Вдивляючись в ©© глибокi очi, де вiдбивалися зорi, спитав
небавом:
- И тобi не лячно вiддатися за козака, що голий, неначе гiль?
- Ти - багатир. Ти ма ш добрий розум... Ну, а крiм того - волю...
Нараз Григорiя неначе громом ударило. Мар'яна ж пiдданка, крiпачка,
панська власнiсть!
Вiн пригорнув у вiдча© до себе дiвчину i, задихаючись вiд слiз, що
стали йому в горлi, промовив:
- А як же пан i панi? Ти ж... ти ж...
- Мене вiдпустять, змилуються, - сказала глухо дiвчина.
- Зайду до пана вранцi i попрошу.
В грудях у нього щось обiрвалося й лягло холодним каменем. Не мав надi©
й крихти. Ще не було такого пана...
- Нi, я сама, - озвалась тихо дiвчина. Легенько вивiльнилася з його
обiймiв, - Благатиму саму паньматку. Вона ж моя землячка i навiть трохи
родичка... Невже не зглянеться на нашу долю...
Мовчазнi, скорбнi, мов iз хреста познiманi, прийшли назад, до греблi,
де ще горiли вогнища й дiвчата з хлопцями справляли проводи казковим духам
лiта.
Прилетiла зозуленька
З темного лiсочку;
Сiла, впала, закувала
В зеленiм садочку...
Гнаний думками й сумнiвами, другого дня Григорiй проснувся затемна й
пiшов за рiчку, на Платковщину, в степ. Бажалось простору, далеких обрi©в,
стрiмкого вiтру, волi. В години гiрких вагань, тривожних роздумiв i
невiдкладних рiшень вiн не любив тiсноти хат i лiсу, а виривався в поле,
де легко дихалося й думки ширяли соколами.
Холоднi роси при мно пестили теплi з постелi ноги, ранкова свiжiсть
уливала силу в груди i проганяла сон. Скрiзь панував величний спокiй.
Дрiмали трави, квiти. Зелено-сизi густi жита стояли рiвно й тихо, немов
полки козацькi перед кривавим бо м...
I раптом писнула, проснувшись, перша пташка, За нею друга, третя. А за
хвилину - все ожило, прокинулося, загомонiло, сповнилося пiснями, звуками.
Земля радiла новому дню, ясному сонцю, що повернулося, як батько з
ярмарку, з нiчних далеких мандрiв...
Батько привозив завжди родзинки, бублики; дiлив мiж дiтьми порiвну, не
залишаючи собi нi крихти. Стежив, як хлопцi вминали ласощi, й всмiхався в
вуса. Дружинi теж привозив що-небудь: то шерстяну барвисту хустку, то
чобiтки, то плахту. Роздасть, бувало, гостинцi дiтям i гука до матерi:
- А глянь, Палажко, що я знайшов у тернi!
Позапихавши сво© скарби у пазуху, хлоп'ята брали в руки хустку ©©,
милуючись пою напроти свiтла, навперебiй допитувалйсь, як вiн знайшов, чи
не було там ще чогось. В очах у батька грали веселi бiсики, а мати не зло
бурчала:
- Вже снiг на скронях, а от статечностi як не було, так i нема ...
Вже снiг на скронях... Його зима ще на далекiм, на калиновiм мостi, але
i молодiсть давно розвiяна по всiх усюдах - що в Академi©, що за
Карпатами, що на шляхах вандрiвних. Ганя вiтер долi, мов кура©ну... Один
на всьому свiтi! Порою стане моторошно: нi друга щирого, нi жiнки й дiток,
нi пристановища... Умри сьогоднi - i не згадають нi злим, нi добрим
словом.
Крутим узвозом вийшов нагору, в степ. У вiчi бризнуло велике чисте
сонце. Земля засяяла, замерехтiла iскрами.
Примружившись, набрав повiтря в груди i з шумом видихнув. Господи, яка
краса, яке привiлля! Що в порiвняннi З оцим звичайним чудом мiська щоденна
су та, яка не приносить спокою, а роз'©да душу, мов iржа сталь.
Вiдчув, як весь наповню ться терпким чуттям сво © дностi з травою, з
сонцем, з орлом, що знявся в небо неподалiк iз могили, з ранковим свiжим
вiтром... Аж захлинувся. I заспiвав:
Ах поля, поля зелены,
Поля, цвiтами распещренны!..
Замовк, збагнувши якусь нескладнiсть, невiдповiднiсть мiж тим, що
думав, бачив, i словами пiснi, яка народжувалася в душi. На мить здалося
навiть, що то спiвав хтось iнший. Оглянувся - i посмiхнувся: навкруг
безлюддя, тиша. То вiн дво©ться. Якесь безглуздя - одними словами думати,
а вiршувати iншими!..
Дiстав сопiлку й заграв цю саму пiсню, все уточнюючи i вдосконалюючи ©©
мелодiю. Грав, iдучи цiлинним степом, по сивих хвилях тирси. Весь був
суцiльною музикою, бринiла кожна часточка його душi i тiла.
Ax вы, вод потоки чисты!
Ах вы, берега трависты...
Отямився лише тодi, коли побачив перед собою дiвчину. Ледве впiзнав у
нiй Мар'яну. Проте ще довго не чув нi слова, хоч ясно бачив, що та
говорить, смi ться, плаче.
- Пан дасть нам землю й хату... - вловив нарештi ©© швидку веселу мову.
- Кому? Навiщо? - знизав плечима.
- Та нам же, нам! - заторсала його Мар'яна. - I конi, и воза, та ще й
корову тiльну! Паньматка так зрадiла, немовби ненька рiдна. Ну, а пан
Стефан пообiцяв весiлля справити... Ти не радий, Грицьку?
- Та що ти, серденько, я радий, радий... - обняв Григорiй дiвчину,
збагнувши, що це про нього йдеться i про Мар'яну. Ну й наречений! I смiх i
грiх. Эх, пiснею забув, що жениться.
- Я побiжу, бо там роботи! - нахмурила крилята брiвок дiвчина. Знялась
навшпиньки, поцiлувала судженого i, Зашарiвшись, побiгла геть.
- Мар'яно! - метнувсь Григорiй слiдом. - А як же з волею?!
- Казали, й воля буде! - помахала йому хустиною й побiгла вниз
узгiр'ям.
Провiвши милу ласкавим довгим поглядом, Сковорода побрiв помалу далi.
Ну от i все. Скiнчилися його бурлацькi мандри, колючi терни стежин до
iстини i домагання правди там, де давно ©© загнали в землю, та ще й
накрили каменем, щоб не воскресла часом. Скрiзь су та, хаос i тлiння, лише
в природi, в травинцi, в сонцi, у вiчнiй змiнi новим старого е дух Мiнерви
', закон, гармонiя. Та пропадiть ви пропадом, усi лицемiри i фарисе©, що
словоблудством в оману вводять ближнiх, самi ж за срiбники продати готовi
не тiльки друга, вчителя, а й рiдну землю! Вiн буде сiяти, збирати хлiб,
ростити дiток й черпати спокiй, мудрiсть iз джерел любовi, злагоди й краси
природи. О fortunatos nimium bona si sua norit agricolas, як казав
Вергiлiй.
Пологим схилом, минаючи кущi катрану, зiйшов на верх могили, дихнув
пахучим вiтром й окинув зором далеч. Вiднинi вiн знайде жаданий спокiй
сво©й душi! Як i в людей, у нього буде над головою дах, буде родюча нивка,
вишняк, криниця i два ласкавих сонця - одне у небi, а друге - в хатi. Вiн
уявив Мар'яну в сво©й господi i геть розчулився. У вiльний час з дружиною
читатимуть розумнi книги, гратимуть - вiн на сопiлцi, вона на кобзi, або
спiватимуть. А там одкриють школу i безкоштовно навчатимуть усiх дiтей...
Тим часом у серцi знов забринiла новонароджена ласкава пiсня про
золотавий ранок, про лiс i поле, про солов'©в i жайворонкiв, що вранцi
будять землю.
Григорi вi душа набухла бростю. Вiн повернувся лицем до сонця, смикнув
шнурочки комiра i заспiвав:
Пропадайте, думы трудны, Города премноголюдпы!
А н с хлiба куском
Умру на мiстi таком...
Не поспiшай радiти - порою щастя так вилiта з рук, як птиця iз сiльця.
Ще не пробiгло тричi високим лiтнiм небом ясне вселюдське сонце, а вже
зайшло блакитнооке сонечко, яко Григорi вi свiтити мало усе життя.
Напередоднi ввечерi вони сидiли в садку над рiчкою i марили сво©м
майбутнiм щастям. Було так любо, тихо. На синiм полi неба неквапно паслися
малi й великi зорi; немов пастух, над Платковщиною стояв рогатий мiсяць.
Перевелось козацтво! Хiба це лицарi, борцi за волю, за долю скривджених...
- Пане учителю! - покликала його Мар'яна, що, наче ласочка, нечутно
вибiгла з панських хоромiв. - Ходiть обiдати!
З малим Томарою Сковорода зустрiвся десь аж за мiсяць, коли дерева
вкрились бростю i позлiталось птаство.
- Здоров, Василю, - подав Григорiй руку, неначе друговi.
- Це твiй учитель, синку, - втрутилася мерщiй паньматка. - Григорiй
Савич.
Панич зиркнув спiдлоба i враз притих, згорнувся, мовби ©жак, клубочком.
- Чи ти не хворий, Васю? - захвилювалась мати, стурбована такою наглою
перемiною.
Малий знизав плечима, а потiм журно-журно оглянув двiр, садок, i рiчку,
i лiс, i гору. Вiн ледь не всеньку зиму прожив у баби i, мабуть, скучив за
Ковраем, де народився й вирiс. Панич уже був чималий, десь рокiв
дев'яти-десяти. В очах свiтився розум, а на високiм лобi збиралися
зморшки, мов у дорослого. Вiн трохи вчився й зберiг, напевне, Згадку про
це навчання, як про турецьку каторгу.
- Василю, чи ти не змiг би сходити зi мною в лiс за рiчку? - спитав
Григорiй.
- Вiн же голодний, стомлений! - пригорнула панi до себе сина. - Хай
пообiдав, поспить, а вже тодi.
- Я не голодний, мамо, - ожив малий Томара. - I спав на возi...
Сковорода рiшуче вiдтрутив паньматку й узяв за руку хлопця.
Бiля ворiт панич звiльнився, звернув лiворуч, поза льодовнею, побiг у
сад. Григорiй вийшов iз двору i понад валом попрямував до греблi. Був
певен - хлопець наздожене. В такому вiцi уже не терплять примусу, до
всього хочуть дiйти сво ю головою, без понукань та няньок. I це не примха
- людська природа, закон збереження себе самого як особистостi, як
неповторного, знайти_ волю, зробити з людини нiме знаряддя, не здатне
думати, - найбiльший злочин!
Ще здалеку побачив хлопця. Вiн уже дiстався греблi, сховався в затiнок
жовто-зелених верб i ждав учителя.
- А ти моторний хлопець, - похвалив його Григорiй.
Васько й не глянув. Вiн то зривався бiгти, то зупинявся i йшов
статечно, немов дорослий. На узлiссi, по той бiк рiчки, де повгрузали
ногами в землю й пiдперли небо головами богатирi дуби, на мить застиг у
захватi, а потiм метнувся вгору, в залитi сонцем хащi, i щез, розтанув у
тiй зеленiй повенi.
Григорiй сiв пiд величезним нелинем, дiстав сопiлку й заграв про весну,
про першу травку, що на осоннях пробила мертве смiття i потяглася в небо
тонкими вiстрями, про золотавi верби i про блакитну воду, що так
нагадувала йому веселi очi Мар'яни. А над ставком, над лiсом, над ще
холодним, байдужим дубом пливли поважнi, слiпучобiлi хмари i пролiтав
поривчастий, але ласкавий вiтер...
Вiдчувши чийсь уважний погляд, Сковорода оглянувся й помiтив хлопця, що
прича©вся неподалiк за липою.
- А йди сюди, Василю! - гукнув до нього й заграв до танцю. Вiн мiг з
природи грати, неначе з нотних аркушiв, лише вiч-на-вiч iз нею.
Васько наблизився i став пiд дубом, бiля якого сидiв учитель. Григорiй
чув, як шарудить хлопчина листям i часто диха . Не озираючись, грав
козачка, а потiм горлицю. I враз почав тако© журно©, що сам розчулився i
замалим не обронив сльози.
Коли закiнчив грати, запала в лiсi тиша. Не ворушився хлопець. Навiть
пташки не подавали голосу, немов соромилися спiвать свор© пiсля тако©
музики.
- Як ви навчилися? - спитав панич несмiливо.
- Як був малим, у дiда.
Васько притих, замислився. Вiдтак зiтхнув:
- А в нас нема дiда... Ходив у Крим походом i там загинув...
Григорi вi стало шкода хлопця. Вiн простягнув йому сопiлку i
запропонував:
- Якщо бажа ш учитись, допоможу. За рiк незгiрше гратимеш.
- Ой, правда? - спахнув малий. - Ви не жарту те?
- Docendo discitur!
- Що ви сказали?
- Навчаючи, самi вчимося. Це латиною... А зна ш, як буде "лiс"? Не
зна ш? Silva. Magna silva - великий лiсЛатина - це ключ до мудростi. Нею
написанi чудовi твори великих римлян, усi медичнi книги i фiлософськi...
Розказуючи, Григорiй звiвся й пiшов поволi лiсом. Васько уважно слухав,
не випускаючи iз рук сопiлку. Iнодi випереджав Григорiя i зазирав у вiчi,
немов не вiрив, що е на свiтi такi розумнi, такi ласкавi люди, яким йому
тепер здавався вчитель.
Коли вже вийшли з лiсу й ледь не осилили Кравцеву гору, почули знизу
дзвiнкий жiночий голос, що кликав ©х додому.
- Мар'яна нас шука ... - промовив iз жалем хлопець.
- Ну що ж, ходiмо, - сказав Григорiй. - Вже, певно, час обiдати... - Й
приклавши до рота долонi човником, щосили крикнув: - О-го-го-го!
Мар'яну стрiли в густiй лiщинi.
Вона була одягнена, немов у свято. Сорочка на нiй горiла червоно-чориим
маком, на головi - блакитна стрiчка та голуба фiалка, а на ногах -
маленькi ловкi чобiтки. Ну справжня пiсня!
Васько пiдбiг до не©, обняв, пригорнувся i став хвалитися, що буде
вчитись грати на сопiлцi i розмовляти латиною.
Мар'яна гладила його жорсткого чуба й, ледь усмiхаючись, дивилася на
пана вчителя, що раптом стишився i йшов, схиливши голову, немов згубив
карбованця.
- Григоре Савйчу, чого це ви так зажурилися? - спитала не без лукавства
в голосi.
- Я не журюся, серденько, - усмiхнувся Сковорода. - Чого б я мав
журитися?
- То, може, ви на мене гнiва тесь?
- Вгадала.
- За вiщо? - аж зупинилась дiвчина.
- За те, що ти... така, як сонечко...
- От тобi й на! - задзенькотiла щасливим смiхом. - Хiба ж я винна...
Поволi стихла, опустила блакитнi очi. Васько тим часом побiг провiдати
якесь кубельце, й вони спускалися до греблi вдвох.
- Ось як побачить панi, що з парубками по лiсi ходиш, то на горiхи
матимеш, - пожартував Григорiй, аби порушити тяжке мовчання.
- Ой-ой, як страшно! - стрепенулася Мар'яна пташкою i засмiялась знову.
- Вона ж мене сама послала, ще й пов'язала стрiчку.
- У тебе добра панi i пан нiвроку... - сказав Григорiй, розчулений
такою нiжнiстю вза мин панi та поко©вки. Дiвча мовчало довго, а потiм,
скривившись гiрко, немов дитина, нараз спитало:
- Хiба бувають добрi пани? Григорiй почервонiв од сорому...
- Григоре Савйчу! Григоре Савйчу! - наздоганяючи, кричав малий Томара.
- А там уже одне рябе я чко!
Хоч не велике село Коврай, та якось вийшло, що той козак-бiдаха, з яким
зустрiвся Сковорода в дворi Томари не потрапляв йому на очi аж до зелених
свят. Григорiй уже и забув про нього. I раптом здибав Бруса в очеретах на
Старосельщинi. Козак стояв, обпершись спиною на дуплувату стару вербу,
махав руками i розмовляв iз самим собою.
- Добридень, дядьку! Прийшли по клечання?
- А-а-а, пан учитель... - звiв важко очi. - Яке там клечання... Iуляю з
радостi! - I заспiвав:
Гей, хто п' , тому наливайте,
А хто не п' , тому не давайте!
Вiн пiдсмикнув штани, що не держалися на животi, пiдтягненому до спини,
i, витерши бруднi патьоки на щоках незграбним чорним кулаком, почав
хвалити пана:
- От пан так пан! Таки зарадив мо©й бiдi... Не залишив у горi
ближнього! - Зареготавши, повiв сво © далi: - Бач, недарма мiй дiд Овсiй
прикрив грудьми його старого дiда вiд шаблi пана гетьмана... Лежав би пан
полковник десь пiд Бендерами... В чужiй землi, всiма забутий зайда... -
Вiн тихо схлипнув. - А так вернувся зi славою, привiв полон, гармати... Ще
й був допущений поцiлувати ручку його величностi!
Ой дiвчина-горлиця
До казака горнеться...
Пiшов у танок веселий правнук Овсiя Бруса. Пiд чобiтьми трiщав сухий
торiшнiй очерет, розлiталося масне багно а вiн завзято, люто садив ногами
в груди нiмiй землi, немов хотiв дiстати серця i розказати, вилити йому
свою тривогу, свою печаль, сво бездонне горе.
Григорiй бачив, що не на радощах упився Брус. I справдi, небавом той
притих, осунувся у буйний кущ калини й заплакав гiрко.
- За мною будеш, каже, як за стiною... О господи, за тридцять два
карбованцi! Кiнь - п'ятдесят... Сковорода сiв поруч i заговорив,
хвилюючись:
- Що з вами, дядьку? Яке спiткало горе?.. Що б не було, а козаковi не
личить плакати.
- А крiпаковi? - спитав похмуро Брус.
- Ну...
- Та я ж крiпак, крiпак вiднинi! - забарабанив себе груди дядько. - I
жiнка, й дiти, i внуки, й правнуки!
Сковорода схопив за плечi Бруса, труснув нестямно i крикнув йому у саме
вухо:
- Що ви верзете?! Перепилися чи з глузду з'©хали!
- Ой, коб-то, коб-то, пане учителю, - обхопив руками голову. - Так при
сво му ж розумi... Забрз'яи б землю, хату... А так хоч дiти не
порозлазяться попiд чужими вiкнами...
- Ви продалися за борг Томарi?! Не обiзвався. Сидiв, хитаючись.
- Ну що я мав робити? - промовив згодом. - Колись позичив на реманент,
на хату... А панська ласка - що вовча дружба. От вiн i гамкнув!
- Що ж козаки - товаришi, сусiди? - гарячкував Григорiй. Вiд обурення у
нього все клекотiло в грудях. - Мов барани, спокiйно дивляться, як б'ють
обухом ближнього?
- Було козацтво, та загуло, - махнув рукою Брус. - Однi в ярмi, на
других ще одягають ярма, а третi зi шкури пнуться, аби на мажу вилiзти,
вхопити налигача i поганяти братчикiв. Гей! Цоб! Цабе!
Вiн важко звiвся на рiвнi ноги, дiстав iз кишенi пляшку, одкоркував i,
глянувши на вже багрове, передвечiрн сонце, припав до шинки. Допивши,
хекнув, рукою витер губи й пожбурив пляшку в рiчку.
- От пан гак пан, - зареготав. - Бiдi зарадив, ще й дав на кварту
грошей!
Вiн захитався, недобре глянув на Григорiя й рвонув на грудях стару
брудну сорочку:
- Пiду порадую дружину, дiток... Господь послав нам щастя! Ха-ха-ха-ха!
Регочучи, пiшов бiдаха лугом на величезне, немов криваве, сонце, яке
вiн, вiльним, бачив останнiй раз.
Григорiй звiв до неба руки:
- Боже, куди ти дивишся?! За що послав на цю страждальну землю, на цей
народ нещасний таку покуту тяжку? Чи в тебе в грудях камiнь, чи ти в
сльозах купа шся, що сльози ллються рiками! Якщо ти мудрий i всемогутнiй,
господи, не дай згубити волю цим фарисеям, що медоточать словом i
розпинають дiлом! Раби не красять землю, i тiльки той, кому байдужа ©©
прийдешня доля, сто©ть на сторожi рабства. Не будь Пiлатом, що умивав руки
в тяжку годину, коли козацьке плем'я несе свiй хрест на висоту Голгофи!..
Мовчало небо. Сiяли весело великi чистi зорi, що, мов дiвчата,
повибiгали на голубу долину неба. На золотих туманах сплив гостроносий
човен молодика, i солов'© затьохкали, защебетали.
Десь на Коврай-Левадi перегукувалися пiснями-жартамi© дiвчата й хлопцi.
Там козаки, там воля...
Заходила ласкава тепла червнева нiч...
I не вдарив грiм, i не розкололось небо, i не розверзлася земная
твердь!
На другий день, опiсля служби божо©, Григорiй зiбрав на папертi мало не
всiх чоловiкiв-коврайцiв i розповiв про Бруса. Стояли мовчки, поопускавши
голови, немов дiвки на сватаннi.
- Ви що, панове, понабирали у рот води? - гарячкував, обурений таким
баiiдужжям. -Пропада ваш брат, товариш!
- За паном Стефаном не пропаде, - озвався нарештi староста, хоч iз
козакiв, але з таких, що дивляться у рот Томарi, як вiрнi пси. -Ба навiть
краще житиме!
- I-i! - присвиснув той молодик, з яким Григорiй зустрiвся в балцi,
коли йшов на службу до Коврая. - Панська ласка на бистрому конi ©здить!
- А ти не лiзь, Iванцю, поперед батька в пекло, - спинив його козак
статечний з Коврай-Левади. - Нехай перш вуса виростуть.
- Не в вусах розум, а в головi, - одрiзав хлопець.
- То воля бо;ка, що Брус став пiдданим, - погладивши розкiшну бороду,
промовив пiп. - I не пристало смертним втручатися в господнi помисли.
- А як же бути, батюшко, з "не пожелай"? - спитав Григорiй.
Пiп розгубився спершу, а потiм змiряв поглядом Сковороду i вiдповiв:
- Бiблiя, пане учителю, е камiнь мудростi, вгризти який дано не
кожному...
- Вiднинi, отче, оце послухавши ваших повчань, я буду сам тако© ж
думки, - не залишився в боргу Григорiй.
Пiдiбгавши рясу, як вовк хвоста, пiп припустив чимдуж до пана.
- Розходьмось, братцi, поки не бачив Стефан! - заметушився староста.
- Еге ж, еге ж... - пiдтримали його заможнi.
- Он пiп i так докаже!
- А як же з Брусом?! - заступив дорогу Сковорода. - Побiйтесь бога,
люди!
- Ну що ми можемо...
- Вже i самi ледь зводимо кiнцi з кiнцями.
- В боргах, як хвiст собачий у реп'яхах!
- Усi там будемо...
- Живуть ase люди у крiпаках, i Бруса не вхопить бiс!
Сковорода вiдчув, як похололо у нього в грудях; обличчя, церква, хмари
вмить розпливлися, перемiшалися.
- I ви - нащадки лицарiв, що боронили волю й сво братерство в
жорстоких сiчах?! - спитав гнiвно. - Вас топлять, нищать, мов цуценят, а
ви не смi те не те що вирватися, а навiть писнути! Знiмайте_ шаблi - ви не
достойнi носити зброю дiдiв i прадiдiв! На ваших душах ярма!
- Ну, ти не дуже, бо полiчимо ребра!
- Розкудкудакався...
- Вiн правду каже!
- Дурницi!
- Наклеп!
- Подума ш, цабе велике - пан!
- Захочемо, так дулю з маком матиме замiсто Бруса! Загомонiли,
засперечалися, немов на чорнiй радi. Як почало доходити до кулакiв,
Григорiй вийняв грошi, пiдняв угору й крикнув:
- Даю карбованця!
Запала тиша. Чоловiки сопли, вiдхекувались, переглядалися. Проте не
квапилися видобувати гамани.
- I я! - пiдбiг Iванко. - Хто походив у шкурi пiдданця - не побажа й
вороговi...
Лiд рушив. Покректуючи, один за одним дядьки давали грошi, ба позичали
навiть i кидали у порудiлий бриль, З яким стояв Григорiй.
- Томара сказиться.
- Хапатиме себе за литки!
- Нас за чуби...
- Короткi руки!
- Послати по Бруса треба. Когось iз хлопцiв.
- Ой правда, правда. Нехай йому розвидниться!
- Пiдемо всi до Стефана. Проти громади вiн не посмi ...
- Всi, всi!
- Аякже. На миру, як кажуть, i смерть...
- Об вас ще й довбня вломиться!
- Пане вчителю, може, досить буде?
- Дайте-но я! - пiдбiг Iванко, узяв бриля i, по-козацьки сiвши на
споришi, почав лiчити таляри, шаги, гривни та золотi.
Громада мовчки слухала його лiчбу. Брунатнi лиця були напруженi, мов
перед боем, у декого повиступав росою на лобi пiт. Iз кожним карбованцем,
що додавався до вже полiчених, дядьки зiтхали легше i веселiшали.
Сковорода простив ©м i страх за власну долю, й тупу байдужiсть до
чужого горя, i неземну, якусь пустельницьку, сумну терпимiсть до
поневолення. Вiн милувався ними, радiв з ©хньо© дностi, що спалахнула,
неначе порох, у темнiй ночi гiркого розладу. Господи, такий народ -
ласкавий, мудрий i геро©чний, - коли б тримався купи, переборов би всi
напастi i возвеличився, як стародавнi еллiни!..
- Тридцять чотири! - проголосив коврайський Архiмед.
- Оце так штука - i борг заплатимо, й на всiх горiлки купимо! -
промовив староста. - Давайте лишок, я побiжу до шинку.
Доки отямилися, уже минав четверту хату. От тобi й на! Один злякався й
чкурнув, закинувши на плечi ноги. Казан громадський трiснув...
- До пана Стефана! - гукнув Iванко, пiднявши бриль iз грiшми. - За волю
Бруса!
Посунули один за одним у нешироку браму. Рiшучi, стихлi, сповненi чуття
братерства, гiдностi й самоповаги.
Томара вийнiбв похмурий, грiзний. Поклав на шаблю руку, оглянув натовп
i запитав:
- З чiм бог послав? - Скривився посмiшкою: - Такi поважнi гостi...
- Принесли борг за Бруса, - сказав Iванко i простягнув Томарi грошi.
Той склав на грудях руки.
- Вiн розплатився вчора.
- Чим розплатився? Волею!
-А те нехай вас не обходить.
- Ви скоро всiх затягнете в сво© тенета!
- Багатi те на наших злиднях!
- У шляхту лiзете по наших спинах, виродки! Томара рвонув iз пiхов
шаблю. Все ж не пiддався такiй спокусi. Дiстав папiр з кишенi i показав
громадi.
- Ось тут написано рукою Бруса, що вiн вiднинi пiдданець, мо майно...
- Iуда! За тридцять срiбникiв завдав у рабство брата!
- Повiсити!
- Спалити з кодлом!
Юрба кипiла. Подекуди вже заблищали шаблi. Запахло кров'ю.
I тут Григорiй ступив рiшуче до пана Стефана, мало не силою забрав
папiр, проглянув, чи це розписка Бруса, й пiшов неквапно до ворiт. Лишивши
бриля з грошима в ногах Томари, громада, все ще гудучи, рушила услiд за
ним.
- До Бруса!
- В шинок!
- А е ще порох у порохiвницях!
Радiли, немовби дiти. Вiдчули силу, перед якою й срiбляник-дука ©хнiй -
нiщо, облуда моцi, в шовки та сукна вбраний курляндський вилупок.
Русальний тиждень був iеплиii, лагiдний. Щоранку ясно вставало сонце, а
по обiдi над Ковраем збиралися важкi водою хмари i поливали землю громами,
зливами та блискавками. Хлiба росли високi, буйнi; тужавiли червоним соком
вишнi, а зеленавi, ще невеличкi яблука все бiльше хилили вiття долу i так
пахтiли пiсля грози, надвечiр, що голова йшла обертом. А ночi... Якi
стояли ночi! Ласкавi, мрiйнi, заквiтчанi рожевим цвiтом зiр, пропахлi
зiллям, наповненi п'янким повiтрям i солов'©ним щебетом!
У життi Григорiя ще не було нiколи такого чуда-лiта, таких ночей,
такого щастя, що розпирало груди i забувало подих. Навiть образливе
мовчання пана Стефана й погорда панi пiсля невдачi з Брусом не зачiпали
його нiтрохи, були байдужi, як погрозовi хмари, що затуляли сонце намить
чи двi. Йому свiтила його зоря, його Мар'яна! Блакитноока панська
поко©вка, неначе теплий весняний вiтер, зламала кригу в його душi,
розворушила, збурила i розлила нестримну синю повiнь. Де б не ходив, що б
не робив - перед очима стояли мревом ©© сорочка в червоно-чорних маках,
веселий, нiжний погляд i льон коси. З тривогою i одночасно з радiстю вiн
прислухався до того дива, яке творилося у нього в серцi, i все частiше
марив людським звичайним щастям.
На брикси ввечерi, коли дiвчата й хлопцi зiйшлись за рiчкою навпроти
греблi, щоб попрощатися на цiлий рiк iз русалками, Сковорода знайшов
Мар'яну бiля одного з вогнищ, узяв за руку й повiв у нiч.
Iванко глянув услiд ©м журно-журно, а потiм крикнув весело в густу
петрiвську темiнь:
- Мар'яно, гляди учителя, бо ще русалки вкрадуть!
- Остерiгайся, аби тебе не вкрали!
- Кому я треба... - зiтхнув сердешний нарубок.
Ой бiжить, бiжить мала дiвчина,
А за нею русалочка... -
знялася в небо пiсня i попливла, полинула над сонним лiсом, степом, над
туманами рiчки...
Зiщулившись, Мар'яна лячно притулилася до Григорiя й прошепотiла:
- Як ви гада те, русалки вже поховалися чи ще довкола бродять?
Григорiй не вiдповiв. Натомiсть обняв за плечi дiвчину i пригорнув до
себе. Вона притихла, мов пташеня в долонi, затамувала подих.
Ледве не з кожним кроком пiтьма свiтлiшала, а небо вищало. Палахкотiли
позаду вогнища, i невиразнi тiнi то ви ростали, то раптом зменшувалися.
Над головами шугали зрiдка кажани чи то якiсь нiчнi незнанi птицi. А
солов'© перекидалися через ставок i рiчку пiснями, трелями, немов
сiльськi, садовi змагалися з тими, що прижилися в лiсi.
- В Пiщанiй, кажуть, залоскотали одного хлопця... - озвалась знову
дiвчина.
- Хто?
- Водянi дiвчата...
- Чи можуть залоскотати тi, яких нема на свiтi? - спитав Григорiй i
засмiявся.
- Але ж русалки ... Вони весь тиждень ходять... Бiля вогнiв спiвали
iншо©.
Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили, Та наших дiвочок не ловили...
I солов'©, i пiсня, i стукiт серця зливалися в одну хвилюючу казкову
музику, яка пiдносила i душу, й тiло, немов на дужих крилах.
В якомусь захватi, не знанiм досi, Сковорода спинився на лiсовiй
галявинi, залитiй зорями та луговими квiтами, повернув лицем до себе
дiвчину й, не випускаючи ©© з обiймiв, зашепотiв схвильовано:
- Мар'яно, серденько... Чи ти пiшла б за мене?
- Пiшла б, - сказала просто дiвчина. Григорiй ледь не заплакав од
радостi. Взяв у долонi ясну голiвку дiвчини i запитав:
- А чи ти вiда ш, що я не маю нiчого в свiтi, окрiм душi й сопiлки?
Вона кивнула.
- Що я, мов птах небесний, не жну, не сiю?
- Хто жне i сi , не завжди з хлiбом, Грицю. Вiн занiмiв, здивований ©©
земною мудрiстю. Вдивляючись в ©© глибокi очi, де вiдбивалися зорi, спитав
небавом:
- И тобi не лячно вiддатися за козака, що голий, неначе гiль?
- Ти - багатир. Ти ма ш добрий розум... Ну, а крiм того - волю...
Нараз Григорiя неначе громом ударило. Мар'яна ж пiдданка, крiпачка,
панська власнiсть!
Вiн пригорнув у вiдча© до себе дiвчину i, задихаючись вiд слiз, що
стали йому в горлi, промовив:
- А як же пан i панi? Ти ж... ти ж...
- Мене вiдпустять, змилуються, - сказала глухо дiвчина.
- Зайду до пана вранцi i попрошу.
В грудях у нього щось обiрвалося й лягло холодним каменем. Не мав надi©
й крихти. Ще не було такого пана...
- Нi, я сама, - озвалась тихо дiвчина. Легенько вивiльнилася з його
обiймiв, - Благатиму саму паньматку. Вона ж моя землячка i навiть трохи
родичка... Невже не зглянеться на нашу долю...
Мовчазнi, скорбнi, мов iз хреста познiманi, прийшли назад, до греблi,
де ще горiли вогнища й дiвчата з хлопцями справляли проводи казковим духам
лiта.
Прилетiла зозуленька
З темного лiсочку;
Сiла, впала, закувала
В зеленiм садочку...
Гнаний думками й сумнiвами, другого дня Григорiй проснувся затемна й
пiшов за рiчку, на Платковщину, в степ. Бажалось простору, далеких обрi©в,
стрiмкого вiтру, волi. В години гiрких вагань, тривожних роздумiв i
невiдкладних рiшень вiн не любив тiсноти хат i лiсу, а виривався в поле,
де легко дихалося й думки ширяли соколами.
Холоднi роси при мно пестили теплi з постелi ноги, ранкова свiжiсть
уливала силу в груди i проганяла сон. Скрiзь панував величний спокiй.
Дрiмали трави, квiти. Зелено-сизi густi жита стояли рiвно й тихо, немов
полки козацькi перед кривавим бо м...
I раптом писнула, проснувшись, перша пташка, За нею друга, третя. А за
хвилину - все ожило, прокинулося, загомонiло, сповнилося пiснями, звуками.
Земля радiла новому дню, ясному сонцю, що повернулося, як батько з
ярмарку, з нiчних далеких мандрiв...
Батько привозив завжди родзинки, бублики; дiлив мiж дiтьми порiвну, не
залишаючи собi нi крихти. Стежив, як хлопцi вминали ласощi, й всмiхався в
вуса. Дружинi теж привозив що-небудь: то шерстяну барвисту хустку, то
чобiтки, то плахту. Роздасть, бувало, гостинцi дiтям i гука до матерi:
- А глянь, Палажко, що я знайшов у тернi!
Позапихавши сво© скарби у пазуху, хлоп'ята брали в руки хустку ©©,
милуючись пою напроти свiтла, навперебiй допитувалйсь, як вiн знайшов, чи
не було там ще чогось. В очах у батька грали веселi бiсики, а мати не зло
бурчала:
- Вже снiг на скронях, а от статечностi як не було, так i нема ...
Вже снiг на скронях... Його зима ще на далекiм, на калиновiм мостi, але
i молодiсть давно розвiяна по всiх усюдах - що в Академi©, що за
Карпатами, що на шляхах вандрiвних. Ганя вiтер долi, мов кура©ну... Один
на всьому свiтi! Порою стане моторошно: нi друга щирого, нi жiнки й дiток,
нi пристановища... Умри сьогоднi - i не згадають нi злим, нi добрим
словом.
Крутим узвозом вийшов нагору, в степ. У вiчi бризнуло велике чисте
сонце. Земля засяяла, замерехтiла iскрами.
Примружившись, набрав повiтря в груди i з шумом видихнув. Господи, яка
краса, яке привiлля! Що в порiвняннi З оцим звичайним чудом мiська щоденна
су та, яка не приносить спокою, а роз'©да душу, мов iржа сталь.
Вiдчув, як весь наповню ться терпким чуттям сво © дностi з травою, з
сонцем, з орлом, що знявся в небо неподалiк iз могили, з ранковим свiжим
вiтром... Аж захлинувся. I заспiвав:
Ах поля, поля зелены,
Поля, цвiтами распещренны!..
Замовк, збагнувши якусь нескладнiсть, невiдповiднiсть мiж тим, що
думав, бачив, i словами пiснi, яка народжувалася в душi. На мить здалося
навiть, що то спiвав хтось iнший. Оглянувся - i посмiхнувся: навкруг
безлюддя, тиша. То вiн дво©ться. Якесь безглуздя - одними словами думати,
а вiршувати iншими!..
Дiстав сопiлку й заграв цю саму пiсню, все уточнюючи i вдосконалюючи ©©
мелодiю. Грав, iдучи цiлинним степом, по сивих хвилях тирси. Весь був
суцiльною музикою, бринiла кожна часточка його душi i тiла.
Ax вы, вод потоки чисты!
Ах вы, берега трависты...
Отямився лише тодi, коли побачив перед собою дiвчину. Ледве впiзнав у
нiй Мар'яну. Проте ще довго не чув нi слова, хоч ясно бачив, що та
говорить, смi ться, плаче.
- Пан дасть нам землю й хату... - вловив нарештi ©© швидку веселу мову.
- Кому? Навiщо? - знизав плечима.
- Та нам же, нам! - заторсала його Мар'яна. - I конi, и воза, та ще й
корову тiльну! Паньматка так зрадiла, немовби ненька рiдна. Ну, а пан
Стефан пообiцяв весiлля справити... Ти не радий, Грицьку?
- Та що ти, серденько, я радий, радий... - обняв Григорiй дiвчину,
збагнувши, що це про нього йдеться i про Мар'яну. Ну й наречений! I смiх i
грiх. Эх, пiснею забув, що жениться.
- Я побiжу, бо там роботи! - нахмурила крилята брiвок дiвчина. Знялась
навшпиньки, поцiлувала судженого i, Зашарiвшись, побiгла геть.
- Мар'яно! - метнувсь Григорiй слiдом. - А як же з волею?!
- Казали, й воля буде! - помахала йому хустиною й побiгла вниз
узгiр'ям.
Провiвши милу ласкавим довгим поглядом, Сковорода побрiв помалу далi.
Ну от i все. Скiнчилися його бурлацькi мандри, колючi терни стежин до
iстини i домагання правди там, де давно ©© загнали в землю, та ще й
накрили каменем, щоб не воскресла часом. Скрiзь су та, хаос i тлiння, лише
в природi, в травинцi, в сонцi, у вiчнiй змiнi новим старого е дух Мiнерви
', закон, гармонiя. Та пропадiть ви пропадом, усi лицемiри i фарисе©, що
словоблудством в оману вводять ближнiх, самi ж за срiбники продати готовi
не тiльки друга, вчителя, а й рiдну землю! Вiн буде сiяти, збирати хлiб,
ростити дiток й черпати спокiй, мудрiсть iз джерел любовi, злагоди й краси
природи. О fortunatos nimium bona si sua norit agricolas, як казав
Вергiлiй.
Пологим схилом, минаючи кущi катрану, зiйшов на верх могили, дихнув
пахучим вiтром й окинув зором далеч. Вiднинi вiн знайде жаданий спокiй
сво©й душi! Як i в людей, у нього буде над головою дах, буде родюча нивка,
вишняк, криниця i два ласкавих сонця - одне у небi, а друге - в хатi. Вiн
уявив Мар'яну в сво©й господi i геть розчулився. У вiльний час з дружиною
читатимуть розумнi книги, гратимуть - вiн на сопiлцi, вона на кобзi, або
спiватимуть. А там одкриють школу i безкоштовно навчатимуть усiх дiтей...
Тим часом у серцi знов забринiла новонароджена ласкава пiсня про
золотавий ранок, про лiс i поле, про солов'©в i жайворонкiв, що вранцi
будять землю.
Григорi вi душа набухла бростю. Вiн повернувся лицем до сонця, смикнув
шнурочки комiра i заспiвав:
Пропадайте, думы трудны, Города премноголюдпы!
А н с хлiба куском
Умру на мiстi таком...
Не поспiшай радiти - порою щастя так вилiта з рук, як птиця iз сiльця.
Ще не пробiгло тричi високим лiтнiм небом ясне вселюдське сонце, а вже
зайшло блакитнооке сонечко, яко Григорi вi свiтити мало усе життя.
Напередоднi ввечерi вони сидiли в садку над рiчкою i марили сво©м
майбутнiм щастям. Було так любо, тихо. На синiм полi неба неквапно паслися
малi й великi зорi; немов пастух, над Платковщиною стояв рогатий мiсяць.