Страница:
©й не дано вставати, рухатися, як не дано ходити каменю, залiзу, глинi...
- А дух, душа? - спитав Михайло пошепки. Григорiй не озивався довго.
Iшов замислений, на самотi Зi сво©ми сумнiвами, ваганням, роздумами.
Душа... Душа... Що це таке? Свiдомiсть... Дух... Чи, може, здатнiсть
мислити... Хто вклав ©© в людину? Бог чи сама матерiя...
- Не знаю, друже, - сказав нарештi. - Для мене це ше та мниця, морок...
Одне скажу: душа дина з тiлом. Коли вмира тiло...
Дiстав сопiлку, з якою, вважай, нiколи не розлучався, звернув праворуч
у неширокий видолинок, уже за мiстом, i заграв божественно©, недавно
вивчено© вiд кобзаря.
Невдовзi вони прийшли до кладовища. Михайло хотiв був чкурнути вниз до
рiчки, але, побачивши, що вчитель iде спокiйно далi, побрiв слiдом.
Уже зiйшов щербатий мiсяць, i вiд хрестiв з хустками лягли на землю
широкi довгi тiнi - неначе мертвi вилiзли й порозлягалися погрiти костi в
холодних променях свого нiчного сонця...
Сковорода переступав могили, немов кулi, й, не озирнувшись навiть,
заговорив про музику.
- Душа - це, мабуть, музика. Ну що, здавалося б, у цiй сопiлцi -
шматочок дерева. А як загра ш - увесь неначе млi ш, возносишся на крилах
муз...
Перечекавши, поки Михайло, мов по гарячому, наздоганяв його, Григорiй
сiв на стару могилу, зiперся спиною об почорнiлий дубовий хрест i
простягнув сопiлку хлопцевi.
- Ану заграй, а я послухаю.
Михайло взяв, не дихаючи, встромив у рот...
- Не можу. Чогось нема духу... - промовив здавлено. - Захекався, йдучи
на гору...
- Ходити треба бiльше. А то сидиш над книгами... У всьому, голубе,
повинна бути мiра, - без тiнi жарту промовив Сковорода. - Сiдай i слухай.
Я народив недавно пiсню...
Вiн умостився краще, прокашлявся i заспiвав:
О мiре! Мiр безсовiтнь©й!
Надежда твоя в царях!
Мниш, что сей брег безнавiтний? Вихрь развiет сей прах...
- Чудова пiсня! - пiдвiвся хлопець i на сопiлцi почав шукати ©©
мелодiю.
- Не так, не так, - не витримав Сковорода й забрав сопiлку... Програв
повiльно, чiтко.
- Неначе в церквi! - не заспокоювався Михайло. - Аж мурашки по спинi
бiгають...
- Якщо ти хочеш одержати справжню насолоду, послухай здалеку, - устав
Григорiй. - Побудь отут, а я пiду у той гайок.
Не встиг юнак щось мовити, як вiн, петляючи помiж могил, подався геть.
Прислухався - нi, не бiжить Михайло. Трима ться! Раз подола сво© страхи й
на все життя позбудеться цi © зайво©, важко© ношi...
У дубняку Сковорода оглянувся й, переконавшись, що з кладовища його не
видно, заграв виразно й голосно, аби почув Михайло й упевнився, що вчитель
поблизу. Невдовзi, граючи, став наближатися до кладовища: уболiвав за
хлопця. Той походжав помiж хрестiв i поправляв хустки.
- Агов, Михаиле! - гукнув Григорiй, на мить злякавшись, чи вiн не
з'©хав iз глузду.
- Я тут, - озвався хлопець тихо й пiшов назустрiч.
- Не страшно?
- Нi...
Вiн помарнiв i зблiд, але всмiхався, радий, що не зганьбив себе перед
лицем учителя.
- Як, пiсня краща здалеку?
- Звичайно, краща! - промовив хлопець весело. - Правда, вона була б ще
лiпша, коли 6 не ви, а я пiшов до гаю... - засмiявся. - Ох ви й хитрющi!
Сковорода обняв його за плечi i мiцно стис.
- Ти молодець, Михаиле. Ну козарлюга просто! Хоч посилай на Сiч.
- А вчора знову втекло аж тро з бурси, - сказав Михайло.
- На Запорожжя?
- До Петербурга, у голштинцi.
- Сказились люди.
- Клич iмператора! - проголосив Михайло. - Я мало сам.-.
- Крий боже! -скрикнув Сковорода. -Не смiй про це i думати.
- Мундир, чини, походи!.. - мрiйливо мовив хлопець.
- З людини вiльно© стати лялькою, якою граються нiкчеми? - спитав
суворо Сковорода. Юнак насупився.
- Але ж то цар... - промовив згодом. - Його величнiсть... Наш
iмператор!
- Ти мислиш, хлопче, як свиняча голова, - сказав Григорiй рiзко. - Який
вiн "наш"! Ти обирав його на трон? Чи, може, ти йому вручав державу й
скiпетр?
- Цар богом посланий...
- Для дурнiв ба чка, яку царi самi ж i вигадали. Вони попростували
повiльно вниз, до Лопанi. Вузька стежина в'юнилася помiж дубами, липами;
тому Григорiй iшов попереду й, не озираючись, зцiляв Михайла вiд слiпоти.
Худий, високий, пружний, вiн легко рухався, як по нерiвнiй стежцi, так i
по всiй iсторi© вiд Авраама до Петра Третього, що пiсля смертi лизавети
уже пiвроку царствував i формував полки, якi назвав голштинськими.
- Знайшли куди тiкати, - скрушався Сковорода. - Ставати мечем, сокирою
в руках катiв народу...
- Ви щось страшне говорите, - прошепотiв Михайло йому в потилицю.
- Що в свiтi робиться, те i говориться. Ти ж не слiпий, поглянь довкола
- грабують, душать, продають! - Тим часом вийшли з гаю на рiвнину й
попрямували плече в плече. -Якось я взявся ганити одного сотника за те, що
лупить три шкури з пiдданцiв. Так вiн (колишнiй лицао волi, борець за
правду, рiвнiсть!) менi сказав казання! Тепер, мовляв, свiт не такий, не
той. Тепер, як бiдний, то вже i дурень. Будь ти всерединi який завгодно,
хоч би й десятка шибениць вартий, - то не бiда. Аби мав добру славу i
числився серед людей почесних. Дерзай, не бiйся! Не той в нас правий, хто
по сутi правий, а той, хто вмi удавати iз себе правого й ховати спритно
кiнцi у воду. Ось теперiшнього свiту мода i рятiвна премудрiсть! Коротко
кажучи, лише щасливий той, хто не правий по совiстi, але правий по
папiрцю...
- Та це ж брехня! - гукнув юнак обурено.
- Нi, правда. Iстина. Скрiзь лицемiрство, обман, доноси, пiдлiсть. Свiт
нинi - бенкет тих, що бiснуються, торжище тих, що вагаються, i пекло тих,
що мучаться...
Йшли довго мовчки. Вже мiсяць викотився високо в небо i тiнi
зменшилися. Згустилась тиша. Здавалося, за кiлька сотень крокiв було не
мiсто, а чарiвне казкове марево. Лише в левадi по той бiк рiчки iржали
тихо конi i цмокала в них пiд погами твань... Григорiй аж зупинився. Увесь
напружився i занiмiв.
Ой коню мiй, коню,
Золотая грива!..
- А що ж робити? Що врятувати може народ, державу, вiру? - схвильовано
спитав Михайло.
- Республiка! - промовив твердо Сковорода.
- Республiка? - жахнувся хлопець.
- Так.
- Хiба ми еллiни?
- Республiка для всiх людей е первородна форма держави, ладу. Найкраща
форма!
- Тодi чому ж Афiни впали?
- Перевелись фiлософи, якi живили, немов джерела, суспiльний сад. А
фiлософськi мавпи, що, крiм опанчi та бороди, нiчим не схожi були на
справжнiх мудрецiв, напоучали молодь не поклонiнню яснiй Мiнервi, а як
пролiзти до найзнатнiших звань i збагатитися, прожити вiк у розкошi. I
через те в республiцi пiшло усе, як кажуть, шкереберть. Осли там стали
мулами, а мули лошаками, вовк пастухом, ведмiдь монахом... А це вже
справжн лихо! Правлiння перетворилося на мучительство, суд - на
хабарництво, науки - на страшне знаряддя злоби. I все загинуло! Тим, хто
зневажить мудрiсть, не допоможе навiть республiка.
- Афiни впали, то i нова... - почав Михайло.
Але Григорiй не дав йому довести думку до кiнця.
- Облиш Афiни в споко©! У нас були Псков i Новгород, була Гетьманщина i
Залоризька Сiч. Чим не республiки? Вони також загинули...
- Гетьманщина i Запорожжя живi-здоровi.
Сковорода махнув рукою, помовчав трохи й заговорив
пiднесено:
- Республiка, в якiй хотiв би жити i я, буде кра©ною любовi, дружби,
працi! В пiй не повинно бути ворогування й розбрату. Не буде в тiй
республiцi нi старостi, нi статi, анi яко©сь рiзностi. Усе загальне,
спiльне! Законнi_ - гуманнi, мудрi, супротивнi тим, що процвiтають за
тиранi©... Велике братство, спiлка спiвдружностей людей, об' днаних за
покликанням i за стремлiннями, - ось що таке республiка, яка прийде на
змiну царству темряви!..
- Коли ж це буде?
- Скоро. Чим бiльше гнути пружину, тим швидше й дужче вона
розправиться. Нема нiчого вiчного... Й неволя кане в Лету.
- Сама?
- Нi, нашим гнiвом!
- Я щось його не чую, - зiтхнув Михайло. - Хiба що мовчки гнiваються...
- Гнiватися мовчки - по-рабському.
- А вголос лячно, схоплять.
- Iсуса теж схопили.
- I розп'яли...
- I вiн воскрес навiки в серцях знедолених. Мимо сторожi, яка стояла,
куняючи, на всяк випадок бiля ворiт, пройшли до мiста. Все спало: церкви,
будинки, дерева, люди... I навiть мiсяць дрiмав високо в небi, накрившись
хмаркою. Десь обiзвалося сонне калатало нiчного сторожа, i знову - тиша.
- Немов у вусi... - прошепотiв Михайло.
- Ось солов'© злетяться...
- А хутко?
- Хутко. За тиждень будуть.
- От я i дома. Добранiч вам! А я всю нiч не спатиму...
- Не сплять - фiлософи, - сказав Григорiй i простягнув Михайловi руку.
- Бувай здоровий!
Той ухопив його долоню, стис мiцно-мiцно, а потiм ураз нагнувся й
поцiлував.
- Ти що, Михайлику?! - сторопiв Григорiй вiд несподiванки.
Але юнак уже побiг до хати. Рипнули двiчi дверi, й запала знову тиша.
До слiз схвильований вертався у свiй музеум Сковорода. Вiн найбагатший
в свiтi! Вiн ма друга, учня i послiдовника. Яке це щастя, господи!
Коли настало лiто i почались вакацi©, з Санкт-Петербурга примчав кур' р
з указом. Голштинець став неугодний боговi, й господь послав рабам
престолу й вiри нову величнiсть, i знову жiнку, iмператрицю Катерину, за
лiком другу. Що як чому - нiхто не вiдав, вшилися_ мовчки в соборну церкву
й вислухали ту царську грамоту. А потiм, кому за рангом личило, присягу
склали (у цьому ропi вдруге!) i розпiпiлися, нiмi, як вiвцi.
Сковорода в юрбi зустрiв Михайла й пiшов iз ним поряд.
- От i нема твого кумира, - сказав неголосно. - Бог щось наплутав,
мабуть...
Михайло приклав до рота пальця й оглянувся. Вiн був принишклий,
зляканий, неначе й справдi переболiв душею за те, що сталося там, на
далекiй пiвночi, в Санкт-Петербурзi.
- Нiщо не вiчне... Навiть царi... - уголос думав Сковорода.
- Мовчiть, мовчiть! - прошепотiв юнак, звернув убiк i загубився в юрбi
мiщан.
Сковорода провiв очима хлопця, зiтхнув i рушив далi. Його стривожив
Михайлiв вибрик, та, звикнувши на все дивитись по-фiлософськи стримано,
вiн заспоко©вся й почав роздумувати над тим, що буде далi. Новi володарi
руйнують завжди все, що створили ©хнi попередники... Отже, полки
голштинськi порозганяють. Церковнi землi не заберуть, принаймнi поки що.
На Укра©нi... Петро не встиг нiчого пi сотворити, нi знищити - зруйнують
те, чим поступилася лизавета. Граф Розумовський, ясновельможний
гетьман...
- Григорiю! - узяв за руку отець Кордет. Вiн уже причастився, бо очi
сяяли п'яненьким блиском. - От пощастило, правда? Iмператрицю ма мо! I що
б ми, бiднi, без не© - дiяли... У тебе в келi© знайдеться кусень хлiба? -
Сковорода кивнув. - Ну от i добре! А в мене пляшечка. Таке ж бо свято,
господи. Як не хильнути з радостi!
Лизали сiдницi царю-п'яницi,
Тепер лизатимемо iмператрицi...
I вiн пiшов навприсядки. Благо, що вже були в монастирi й нiхто того не
бачив.
Сковорода схопив його за плечi й упхнув у свiй музеум. У келi© Кордет
дiстав з кишенi пляшку та полив'яну щербату чарку, налив i мовчки випив.
-_ Вiват! - гукнув по тому i заспiвав: - Многая лета, многая лета,
многая ле- - та!.. Не козаки ми, Грицьку, а полохливi голоднi мишi. За
крихту хлiба перегриза мо самi собi горлянки. А де ж конкордiя, де згода,
днiсть нацi©?! - Вiн випив другу чарку й наповнив знову. - Вп'емося,
друже, з горя... чи то пак iз радостi!
В Цареградi на риночку
Та п' Байда мед-горiлочку!..
Вiдчинились дверi, i на порозi вирiс знiяковiлий Яша.
- Тобi чого? - спитав Кордет сердито.
- х ректор кличуть... - промовив хлопець злякано й вказав рукою на
Григорiя.
- Тпрусь, тпрусь! - затупотiв Кордет. Хлопчина зник.
- То я пiду, - сказав Григорiй.
- Зажди... Я геть забув! - спинив Кордет. Поставив пляшку й
пробурмотiв: - Я ж говорив тобi, дай спокiй цьому Наркiссу '...
- Не розумiю. Ти про Михайла?
- А про кого ж!
- Знову комусь завадила моя з ним дружба?
- Гiрше. Твiй Ковалииський став навертати в ресь благочестиве
школярське стадо, i хтось донiс...
О сило божа! Забувши вмить i про Кордета, й про все на свiтi, окрiм
Михайла й бiди, яка тому загрожувала, Сковорода пiшов-побiг до ректора.
Картав себе, що не втовкмачив хлопцевi, коли i з ким слiд говорити про всi
тi речi, що вiн йому повiдав, i гарячкове шукав дороги або хоча б стежини,
якою можна було б безпечно вибратися з цi © халепи. I не знаходив нiчого
путнього, окрiм узяти усю вину на себе.
З Цим i ввiйшов до Костянтина Бродського.
- Сiдай, - вказав на крiсло ректор.
Вiн був похмурий, сiрий. Коли б не знав Григорiй, чого покликали,
подумав би, що свiт сто©ть перед сво©м кiнцем, i Костянтиновi, який про це
довiдався, схотiлося з ним попрощатися.
-_ Григорiю... - почав неквапно ректор. - Ми всi шану мо твiй гострий
розум, тво© глибокi знання з Iсторi©, письменства, мов та фiлософi©. Ти
ма ш кафедру (ба навiть двi!), капелу з учнiв, книжки i келiю. Чого ж тобi
браку ще? Чому ти борса шся? Чого шука ш?
- Iстини, - спокiйно мовив Сковорода. Старий скривився, наче кислицю
з'©вши.
- Iстина - як та жар-птиця, ©© шукають, прагнуть, проте нiхто нiколи ще
не спiймав...
- Прагнути - також немало.
- Чи й забагато...
- У кого нема бажань, мети, надi©, той не живе.
- Бажання бувають теж смертельнi...
- Знаю. Але, як кажуть у нас в Чорнухах: вовка боявшися, з грибами не
бути.
- Гриби також не всi ©стiвнi...
- Отруйнi видно здалеку, ©х бачить кожен.
- Та й добрий гриб не всякий шлунок витрима .
- У нас хорошi шлунки.
- Проте, як кажуть, що можна мамi, того не можна лялi.
- Це щира правда, - кивнув Григорiй i посмiхнувся: - Але коли тiй лялi
сiмнадцять рокiв...
- Сiмнадцять - це ще не сорок.
- Iстинно. Чого Iвась не вивчить, того Iван не знатиме.
- Бува , тому спокiйнiше, хто менше зна .
- Найспокiйнiше дурневi.
- Або покiрному.
- Хто йде - скубне.
- Покiрне телятко двi матки виссе.
- I -_ пiд обух.
- А може, годi? - пiдвiвся ректор.
- Про мене, отче, - знизав плечима Сковорода.
- Минi донесено, що учень класу синтаксими Михайло Ковнлинський поширю
думки, противнi церквi, щоб не сказати бiльше, ©х вiн не мiг почути у нас
в училищi...
- Не мiг, - згодився Сковорода. - Казарма е казармою...
- То не твоя печаль! - промовив рiзко ректор.
- Печаль не грошi i не раби...
- Безумцю, що ти говориш!
- Мислити - це право всiх, навiть обов'язок.
- Ти вже домислився, - дiстав хусточку i витер пiт на лобi. - Не
приведи господь, дiйде до влади... Сибiр, усiм Сибiр!
- За правду?
- Господи, а то ж за вiщо! Правда - це найстрашнiша рiч.
Григорiй теж пiдвiвся. Михайло!.. Як уберегти, як заступити хлопця?!
- Вiн повторив мо© слова, не думаючи, - промовив твердо.
- Цього замало, - озвався ректор лагiдно.
- Вiн не сприйняв ©х, не взяв до серця й переказав при людях, аби
знайти собi пiдтримку, спiльникiв у боротьбi зi мною.
- Замало, Грицьку.
- А що ж робити? - спитав Григорiй з вiдча м.
- Узяти сан чернечий.
- Постригтися?
- Тобто сховатися за спину церкви. I затулити друга.
Сковорода мало не скрикнув. Сiть, знову сiть! Дай згоду, вибий паличку
- i затрiпочешся, як тетервак.) Нi, нi! А як же друг? Вiддати його на
згубу? Пiду скажу полковниковi, що я в усьому винен, що я намовив хлопця,
уговорив, примусив! Вже краще смерть чи каторга...
- То згоден?
- Нi!
Мабуть, це "нi" було таке рiшуче, що не лишило надiй на iншу вiдповiдь.
Костянтин знову пiдiйшов до стоiу i важко сiв.
- То напиши похвальну вiршу на честь вошестя iмператрицi на престол, -
промовив згодом вкрадливо. - Це був би добрий щит.
- Я не поет.
- Ти ж пишеш... Я сам читав тво© латинськi вiршi.
О igitur miseros, о terque quaterque misellos, Sidere_ qui prolem sub
Pharaonis habent...
(О нещаснi, о тричi, чотири рази нещаснi тi,
Чи потомство народилося пiд зiркою Фараона!)
Нема меж пiдлотi! Цi ж вiршi з його листа Михайловi, якого днями було
передано тому у власнi руки!..
- Як бачимо, ти ма ш досвiд писати вiршi про царiв, - помовчавши,
лукаво мовив ректор. - Отож сiдай за оду.
- Нi, - кинув зло Григорiй i повернувся, аби пiти.
- Стiй! - зупинив його сердито ректор. I далi мовив уже спокiйнiше: - Я
постараюся не дати справi ходу. Але молю тебе, Григорiю, будь обережний i
не тривож Михайла!.. Тепер iди.
Як вiн прийшов у свiй музеум, не пам'ятав. Уже був вечiр чи просто
темно, хмарно. Добув вогню, роздмухав i запалив недогарок. Вогонь горiв
нерiвно, тьмяно. За крок стояли убогi, сiрi сутiнки, за два - пiтьма, а
може, просто стiни...
Сидiв утупившися в давно не шкребанi дубовi дошки столу, Перегортав
хвилюючу, сумну й веселу книгу, в якiй начертала його з Михайлом дружба, й
вiд жалю мало не плакав.
Гнiт почорнiв, обвуглився. Стiл з усiх бокiв ще ближче обступила
темрява. Вогонь заблимав злякано, затрiскотiв i почав поволi гаснути...
Уже в пiтьмi Сковорода дiстав iз шухляди нову воскову свiчку, i,
запаливши, поставив ©© на теплий, незатвердiлии вiск. Узяв папiр, чорнило.
Вмочив перо, й воно пiшло, пiшло, то Аiотикаючись, а то бiгцем по бiлiм
полi аркуша:
"Найдорожчий Михаиле, здрастуй!
Я бачу твою щиру любов до мене, коли ти вважа ш за краще терпiти
заздрощi i ненависть, нiж припинити нашi зустрiчi i нашi бесiди. Тому, хоч
я i знаю, що найлютiший звiр звичайно завжди слiду за благородними
вчинками, як дим слiдiуе за вогнем, менi, однак, жаль тебе, бо ти заслужив
того, щоб тобi вiдповiдали потрiйною любов'ю. А втiм, надалi доведеться
утриматися вiд писання тобi листiв. Я вирiшив поступитися перед юрбою, аби
якось по необережностi не зашкодити тому, до чого можна вiднести слова:
вiрний друг пiзна ться у нещастi.
Ти також припини писати менi сво© чарiвнi листи, поки не заспоко©ться
це збентеження i не затихне полум я ненавистi. Будемо, отже, мовчки вести
розмову, як вiдсутнiй з вiдсутнiм, пам'ятаючи при цьому, що Зевс не завжди
посила грозу. Будь мужнiм!
Твiй Григорiй Савич Сковорода"._
Поставив крапку, оглянув сумно келiю i, погасивши свiчку, пiшов до
бурси шукати Яшу - свого Меркурiя.
СIТЬ СЬОМА
Спливло два роки, як снiгова вода. Не затихала злоба. Трiумфував ©©
найбiльший демон: умер Iосаф Миткевiч, i на чолi пархi© настановили
Крайського. Це приго омшило усiх, хто знав Порфирiя. Пiшли чутки, що
сатана блука свiтом у довгiй чорнiй скуфi©, що десь вродилася дитина З
ратицями й що бiля Б лгорода у слободськiй цер совцi пiд час вечернi
заплакала стара iкона божо© матерi.
Багато справ було в нового преосвященства в Б лгородi, але отець
Порфирiй очима друзiв-однодумцiв недремне стежив за побратимством
Сковороди та Ковалинського i, зловтiшаючись, повiдомляв про кожну ©хню
зустрiч отця Петра або в Ольшанку - батьковi. Тi потерпали, гнiвалися,_
шукали, як зарадити такiй напастi.
Й знайшли, нарештi. Власне, подав цю думку Михайло сам, а родичi лише
вхопилися за не©, як потопаючий за соломинку.
Мандрiвка в Ки©в! Град Володимирiв, церкви, ру©ни, книги. Щолiта в
Ки вi бувають тисячi, а то й десятки тисяч. Прочани йдуть i ©дуть. Святi
мiсця!.. А основне, про що, Звичайно, не говорилося, - хоча б на мiсяць
позбавити Михайла дружби Сковороди, його листiв, його химерних суджень про
свiт i церкву.
Таки в Ольшанцi був найнятий легкий вiзок до Ки ва. В недiлю рано,
благословившись, ви©хали.
А пiсля полудня ©х перестрiв прочанин, який також iшов у Ки©в.
Розговорилися, й панич узяв його з собою. Аби не сердився старий вiзниця,
пообiцяв накинути ще золотого.
...Бiля Борисполя вiз обламався, й учитель з учнем, не захотiвши ждати,
пiшли сво©ми.
На маковiя вранцi, як тiльки вийшли з лiсу побiля Дарницi, спинились,
враженi величним градом храмiв, що височiв на горах, залитий щедрим
сонцем, огорнутий блакиттю рiчки й неба. Врочисто, весело дзвонили сотнi
дзвонiв...
- Яка краса! - розвiв Михайло руки. Вiн аж пашiв од захоплення. -
Воiстину, святi мiсця, обитель господа!
- Бо© не в церквах, Михаиле, а в нас самих, у наших дунгах, - охолодив
його Григорiй.
- Але ж бо гарно, гарно!
- На красi ти розумi шся. Це справдi гарно. Я сам щоразу нiмiю тут вiд
подиву...
- Ходiмо швидше, бо не побачимо, як мак святитимуть! Юнак зiрвався з
мiсця й побiг пiщаним пагорбом вниз, у долинув якою йшла дорога до
наплавного мосту через Днiпро. 0бганяючи вози, берлини, мажi, вiн бiг до
рiчки й махав роками, аби Григорiй не вiдставав.
Сковорода втiшався хлопцем, радiв з його захоплення i був безмевкно
вдячний йому за мужнiсть, за винахiдливiсть, З якою той покликав свого
учителя у цю при мну подорож. Аж десять лiт не був Григорiй у Ки вi! Як-то
зустрiнуть його колишнi друзi та кондисципули, з якими вiн дiлив i хлiб, i
сiль, i воду? Мо', й не признаються... Великi, знатнi люди. Он Саму©л
Миславський - достойний ректор Академi©! Вiн не забув, напевне. Вони з
оцим Самусем змагалися завжди, хто бiльше й краще знатиме. Як вiн, бiдаха,
Злився, коли хвалили Григорiя, а не його!..
- Ой, що там дi ться! - прибiг Михайло. - Що там воЗiв, людей,
солдатiв!
Бiля мосту й справдi було стовпотворiння. Всi поспiшали в Ки©в - на
храм, на прощу, в справах. Ще ждали черги тi, що не змогли перехопитися на
той бiк iзвечора, а прибували новi й новi пiдводи. Ревли воли, iржали
конi, кричали люди, лаючись. Уже де-не-де зривалась пiсня - не дочекавшись
маку та переправи, мандрiвний люд перехилив по чарцi на честь святого
мученика. Грав бандурист. Догоряючи, понад Днiпром димiли вогнища...
Хто був без воза й коней, тих пропускали швидше. Михайло встиг узнати
таку при мнiсть i потягнув iригорiя через увесь цей вавiлон до мосту.
-_ Стой! Документы! - спинили ©х за сажнiв п'ять вiд берега. - Воз ваш?
-_ ._ Наш зламався, - сказав Михайло, подаючи сво© папери унтеру. Той
глянув швидко, узяв Григорi вi.
- Ты кто, учитель?
- Так, ваше благородi .
Служивий змiряв його уважним поглядом, знизив плечима й махнув рукою.
- Платите по две деньги. Петров, возьми вот с _э_тих_._ тетеревов! Куда
ты прешься? Стой, стой! - заверещав вiн раптом i схопив коня за храпи. -
Табак, шерсть, воск, овечьи шкуры есть?
- Нi, паночку. Чого нема, того нема, - озвалась злякано сiльська
красуня з воза.
- Ишь ты! - пригладив вуса унтер. - Плати алтын и проезжай. Назад
поедешь, пущу без денег вовсе, коль будешь умницей!
Скрип, регiт, спiви...
На тому боцi Григорiй взяв праворуч, понад Днiпром, i стежкою
попрямував до мiста, лишивши злiва заставу й шлях, забитий возами, кiньми
й людом. Iшли мiж Днiпром та кручами, порослими кущами глоду, дичками та
дерезою.
- Савичу, а де ж це Лавра? - спитав юнак стривожено. Напевно, вiн не до
кiнця повiрив, що та краса, яка постала перед його очима ще на узлiссi
неподалiк вiд Дарницi, не маною, маревом.
- За кручею. Ще крокiв двiстi - i буде видно знову, - заспоко©в
Сковорода.
- Печери теж?
- Вони за мурами, та й у землi.
- А гам ще й досi живуть пустельники, якi харчуються лише акридами?
- Живуть. Про людське око, вдень. А на нiч iдуть у келi© i
розговляються, як на рiздво.
- Святi пустельники? - перепитав Михайло вражено.
- Святих нема , е лицемiри.
- I не було?
- Колись, можливо... Скажiмо, великомучениця Варвара, яка загинула десь
тут, у Ки вi, ще за поганства... Святi, Михаиле, лише тодi бувають, коли
страждають, борються, торують людям шляхи до сонця iстини. А подолавши
брехню i темряву, самi бояться свiтла, як кажани чи сови. Така людська
натура, таке життя.
- А як же бог? Хiба господь не бачить, що не кара таких вiдступникiв,
не розверза пiд ними землю?
- Душе моя, ©х розвелося стiльки, що вся земля була б у трiщинах! -
всмiхнувся криво Сковорода. - Коли б наш бог був милосердним, добрим,
таким, яким ми назива мо його в сво©х молитвах, то не дозволив би одним
убивати iнших лише за те, що моляться вони на пiвдень, а не на схiд, не
посилав би на рiд людський потопу, во н, мору. Наш бог жорстокий, мстивий.
Ми ж бо самi його створили, i вiн схожий на нас в усьому. Бог плаче,
люту , спить, розкаю ться. "Помислив бог... i розмислив яко сотворити
чоловiка", - говорить бiблiя. Створив бог сонце, землю i все живе, що на
нiй, i "спочив вiд усiх справ сво©х". Стомився, отже. А щоб не це, то
неодмiнно у нас тепер були б безхвостi леви, крилатi конi та черепахи,
зайцi з хвостами, як у собак, й усякi iншi тварi, якi лишилися в божiй
безоднi!
- Он Лавра, - сказав Михайло хмуро. Сковорода замовк. От же скажений -
навiщо було псувати настрiй хлопцевi...
- А зна ш ти, що ©й уже сiм сотень лiт? - спитав небавом. - Що
пiвтораста рокiв у нiй друкують книги, якi розходяться по всiй Русi i
навiть далi?
- 1 зараз теж друкують? - знов загорiлися в Михайла очi.
- Передруковують, - зiтхнув Григорiй.
- I можна глянути на все те диво?
- Можна. Там же Устин, мiй родич, друкарем.
- Ходiмо швидше!
- Не гарячкуй, - спинив його Григорiй. - Провiда мо спочатку
альма-матер. Тим паче храм сьогоднi, i на Подолi будуть великi гульбощi.
Нараз ударили вгорi у Лаврi дзвони, до них озвалися з усiх церков -
квiтки та мак освячено. Тепер держiться, чоботи, прийшла й на вас пора!..
I тут Григорiя заполонили спогади. Перед очима постали роки, друзi. Вiн
бачив ©х, i себе мiж ними, то хлопчаками, що тiльки-но при©хали з далеких
сiл та хуторiв, то вже спудеями, що розмовляють так латиною, мов
народились римлянами й всмоктали цю стару спiвучу мову ще з материнським
молоком. Шкiльнi убогi буднi раптово змiнювалися святами, диспутами,
пiснями хору, що був найкращий i найчисленнiший не тiльки в Ки вi, а й у
всiй державi. Оркестр грав Баха, Генделя, Скарлаттi й сво©х творцiв, чи
композиторiв, як кажуть нинi. Багато хлопцiв писали канти, псалми,
концерти й музику до драм вертепних та iнтермедiй.
Йдучи пiд кручею, Григорiй чув канелiю, оркестр, окремих братчикiв, що
легко брали найвищi ноти в найважчих партiях партесних спiвiв. I чув свiй
голос, юначий, дужий, гарний.
Здавалося, ось тiльки ввiйде в тiснi подiльськi вулички, одразу скине
рокiв п'ятнадцять-двадцять i стане знову Грицьком-студентом, що не читав -
ковтав книжки, спiвав у хорi i грав в оркестрi на всьому, що потрапляло в
руки... Куди й подiлася дорожня звична втома, хода стала легка та пружна.
- Ох ви ж i йдете!.. - стогнав Михайло ззаду. Вiн притомився добре. -
Мов летите.
- Лечу, лечу, Михаиле, - озвався весело Сковорода. - В минуле, в
молодiсть! - I заспiвав стару вертепну пiсню:
Та нема лучче,
Та нема краще,
Як у нас да на Укра©нi!..
На майданi бiля казкового "Фелiцiала" ще здалеку Сковорода побачив
академiчний хор. Оточена святково вбраним людом, капелiя стояла в квiтах,
у макiвках, як на городi, i готувалася почати свято сво©м прекрасним
спiвом.
Григорiй притримав хлопця i попросив, аби мовчав. Як вiтерець, майданом
перебiгав легенький гомiн... I раптом стихло. Худий високий регент став на
пiдвищення й пiднiс, мов крила, руки. Мить - i знялася пiсня! Сковорода йе
- А дух, душа? - спитав Михайло пошепки. Григорiй не озивався довго.
Iшов замислений, на самотi Зi сво©ми сумнiвами, ваганням, роздумами.
Душа... Душа... Що це таке? Свiдомiсть... Дух... Чи, може, здатнiсть
мислити... Хто вклав ©© в людину? Бог чи сама матерiя...
- Не знаю, друже, - сказав нарештi. - Для мене це ше та мниця, морок...
Одне скажу: душа дина з тiлом. Коли вмира тiло...
Дiстав сопiлку, з якою, вважай, нiколи не розлучався, звернув праворуч
у неширокий видолинок, уже за мiстом, i заграв божественно©, недавно
вивчено© вiд кобзаря.
Невдовзi вони прийшли до кладовища. Михайло хотiв був чкурнути вниз до
рiчки, але, побачивши, що вчитель iде спокiйно далi, побрiв слiдом.
Уже зiйшов щербатий мiсяць, i вiд хрестiв з хустками лягли на землю
широкi довгi тiнi - неначе мертвi вилiзли й порозлягалися погрiти костi в
холодних променях свого нiчного сонця...
Сковорода переступав могили, немов кулi, й, не озирнувшись навiть,
заговорив про музику.
- Душа - це, мабуть, музика. Ну що, здавалося б, у цiй сопiлцi -
шматочок дерева. А як загра ш - увесь неначе млi ш, возносишся на крилах
муз...
Перечекавши, поки Михайло, мов по гарячому, наздоганяв його, Григорiй
сiв на стару могилу, зiперся спиною об почорнiлий дубовий хрест i
простягнув сопiлку хлопцевi.
- Ану заграй, а я послухаю.
Михайло взяв, не дихаючи, встромив у рот...
- Не можу. Чогось нема духу... - промовив здавлено. - Захекався, йдучи
на гору...
- Ходити треба бiльше. А то сидиш над книгами... У всьому, голубе,
повинна бути мiра, - без тiнi жарту промовив Сковорода. - Сiдай i слухай.
Я народив недавно пiсню...
Вiн умостився краще, прокашлявся i заспiвав:
О мiре! Мiр безсовiтнь©й!
Надежда твоя в царях!
Мниш, что сей брег безнавiтний? Вихрь развiет сей прах...
- Чудова пiсня! - пiдвiвся хлопець i на сопiлцi почав шукати ©©
мелодiю.
- Не так, не так, - не витримав Сковорода й забрав сопiлку... Програв
повiльно, чiтко.
- Неначе в церквi! - не заспокоювався Михайло. - Аж мурашки по спинi
бiгають...
- Якщо ти хочеш одержати справжню насолоду, послухай здалеку, - устав
Григорiй. - Побудь отут, а я пiду у той гайок.
Не встиг юнак щось мовити, як вiн, петляючи помiж могил, подався геть.
Прислухався - нi, не бiжить Михайло. Трима ться! Раз подола сво© страхи й
на все життя позбудеться цi © зайво©, важко© ношi...
У дубняку Сковорода оглянувся й, переконавшись, що з кладовища його не
видно, заграв виразно й голосно, аби почув Михайло й упевнився, що вчитель
поблизу. Невдовзi, граючи, став наближатися до кладовища: уболiвав за
хлопця. Той походжав помiж хрестiв i поправляв хустки.
- Агов, Михаиле! - гукнув Григорiй, на мить злякавшись, чи вiн не
з'©хав iз глузду.
- Я тут, - озвався хлопець тихо й пiшов назустрiч.
- Не страшно?
- Нi...
Вiн помарнiв i зблiд, але всмiхався, радий, що не зганьбив себе перед
лицем учителя.
- Як, пiсня краща здалеку?
- Звичайно, краща! - промовив хлопець весело. - Правда, вона була б ще
лiпша, коли 6 не ви, а я пiшов до гаю... - засмiявся. - Ох ви й хитрющi!
Сковорода обняв його за плечi i мiцно стис.
- Ти молодець, Михаиле. Ну козарлюга просто! Хоч посилай на Сiч.
- А вчора знову втекло аж тро з бурси, - сказав Михайло.
- На Запорожжя?
- До Петербурга, у голштинцi.
- Сказились люди.
- Клич iмператора! - проголосив Михайло. - Я мало сам.-.
- Крий боже! -скрикнув Сковорода. -Не смiй про це i думати.
- Мундир, чини, походи!.. - мрiйливо мовив хлопець.
- З людини вiльно© стати лялькою, якою граються нiкчеми? - спитав
суворо Сковорода. Юнак насупився.
- Але ж то цар... - промовив згодом. - Його величнiсть... Наш
iмператор!
- Ти мислиш, хлопче, як свиняча голова, - сказав Григорiй рiзко. - Який
вiн "наш"! Ти обирав його на трон? Чи, може, ти йому вручав державу й
скiпетр?
- Цар богом посланий...
- Для дурнiв ба чка, яку царi самi ж i вигадали. Вони попростували
повiльно вниз, до Лопанi. Вузька стежина в'юнилася помiж дубами, липами;
тому Григорiй iшов попереду й, не озираючись, зцiляв Михайла вiд слiпоти.
Худий, високий, пружний, вiн легко рухався, як по нерiвнiй стежцi, так i
по всiй iсторi© вiд Авраама до Петра Третього, що пiсля смертi лизавети
уже пiвроку царствував i формував полки, якi назвав голштинськими.
- Знайшли куди тiкати, - скрушався Сковорода. - Ставати мечем, сокирою
в руках катiв народу...
- Ви щось страшне говорите, - прошепотiв Михайло йому в потилицю.
- Що в свiтi робиться, те i говориться. Ти ж не слiпий, поглянь довкола
- грабують, душать, продають! - Тим часом вийшли з гаю на рiвнину й
попрямували плече в плече. -Якось я взявся ганити одного сотника за те, що
лупить три шкури з пiдданцiв. Так вiн (колишнiй лицао волi, борець за
правду, рiвнiсть!) менi сказав казання! Тепер, мовляв, свiт не такий, не
той. Тепер, як бiдний, то вже i дурень. Будь ти всерединi який завгодно,
хоч би й десятка шибениць вартий, - то не бiда. Аби мав добру славу i
числився серед людей почесних. Дерзай, не бiйся! Не той в нас правий, хто
по сутi правий, а той, хто вмi удавати iз себе правого й ховати спритно
кiнцi у воду. Ось теперiшнього свiту мода i рятiвна премудрiсть! Коротко
кажучи, лише щасливий той, хто не правий по совiстi, але правий по
папiрцю...
- Та це ж брехня! - гукнув юнак обурено.
- Нi, правда. Iстина. Скрiзь лицемiрство, обман, доноси, пiдлiсть. Свiт
нинi - бенкет тих, що бiснуються, торжище тих, що вагаються, i пекло тих,
що мучаться...
Йшли довго мовчки. Вже мiсяць викотився високо в небо i тiнi
зменшилися. Згустилась тиша. Здавалося, за кiлька сотень крокiв було не
мiсто, а чарiвне казкове марево. Лише в левадi по той бiк рiчки iржали
тихо конi i цмокала в них пiд погами твань... Григорiй аж зупинився. Увесь
напружився i занiмiв.
Ой коню мiй, коню,
Золотая грива!..
- А що ж робити? Що врятувати може народ, державу, вiру? - схвильовано
спитав Михайло.
- Республiка! - промовив твердо Сковорода.
- Республiка? - жахнувся хлопець.
- Так.
- Хiба ми еллiни?
- Республiка для всiх людей е первородна форма держави, ладу. Найкраща
форма!
- Тодi чому ж Афiни впали?
- Перевелись фiлософи, якi живили, немов джерела, суспiльний сад. А
фiлософськi мавпи, що, крiм опанчi та бороди, нiчим не схожi були на
справжнiх мудрецiв, напоучали молодь не поклонiнню яснiй Мiнервi, а як
пролiзти до найзнатнiших звань i збагатитися, прожити вiк у розкошi. I
через те в республiцi пiшло усе, як кажуть, шкереберть. Осли там стали
мулами, а мули лошаками, вовк пастухом, ведмiдь монахом... А це вже
справжн лихо! Правлiння перетворилося на мучительство, суд - на
хабарництво, науки - на страшне знаряддя злоби. I все загинуло! Тим, хто
зневажить мудрiсть, не допоможе навiть республiка.
- Афiни впали, то i нова... - почав Михайло.
Але Григорiй не дав йому довести думку до кiнця.
- Облиш Афiни в споко©! У нас були Псков i Новгород, була Гетьманщина i
Залоризька Сiч. Чим не республiки? Вони також загинули...
- Гетьманщина i Запорожжя живi-здоровi.
Сковорода махнув рукою, помовчав трохи й заговорив
пiднесено:
- Республiка, в якiй хотiв би жити i я, буде кра©ною любовi, дружби,
працi! В пiй не повинно бути ворогування й розбрату. Не буде в тiй
республiцi нi старостi, нi статi, анi яко©сь рiзностi. Усе загальне,
спiльне! Законнi_ - гуманнi, мудрi, супротивнi тим, що процвiтають за
тиранi©... Велике братство, спiлка спiвдружностей людей, об' днаних за
покликанням i за стремлiннями, - ось що таке республiка, яка прийде на
змiну царству темряви!..
- Коли ж це буде?
- Скоро. Чим бiльше гнути пружину, тим швидше й дужче вона
розправиться. Нема нiчого вiчного... Й неволя кане в Лету.
- Сама?
- Нi, нашим гнiвом!
- Я щось його не чую, - зiтхнув Михайло. - Хiба що мовчки гнiваються...
- Гнiватися мовчки - по-рабському.
- А вголос лячно, схоплять.
- Iсуса теж схопили.
- I розп'яли...
- I вiн воскрес навiки в серцях знедолених. Мимо сторожi, яка стояла,
куняючи, на всяк випадок бiля ворiт, пройшли до мiста. Все спало: церкви,
будинки, дерева, люди... I навiть мiсяць дрiмав високо в небi, накрившись
хмаркою. Десь обiзвалося сонне калатало нiчного сторожа, i знову - тиша.
- Немов у вусi... - прошепотiв Михайло.
- Ось солов'© злетяться...
- А хутко?
- Хутко. За тиждень будуть.
- От я i дома. Добранiч вам! А я всю нiч не спатиму...
- Не сплять - фiлософи, - сказав Григорiй i простягнув Михайловi руку.
- Бувай здоровий!
Той ухопив його долоню, стис мiцно-мiцно, а потiм ураз нагнувся й
поцiлував.
- Ти що, Михайлику?! - сторопiв Григорiй вiд несподiванки.
Але юнак уже побiг до хати. Рипнули двiчi дверi, й запала знову тиша.
До слiз схвильований вертався у свiй музеум Сковорода. Вiн найбагатший
в свiтi! Вiн ма друга, учня i послiдовника. Яке це щастя, господи!
Коли настало лiто i почались вакацi©, з Санкт-Петербурга примчав кур' р
з указом. Голштинець став неугодний боговi, й господь послав рабам
престолу й вiри нову величнiсть, i знову жiнку, iмператрицю Катерину, за
лiком другу. Що як чому - нiхто не вiдав, вшилися_ мовчки в соборну церкву
й вислухали ту царську грамоту. А потiм, кому за рангом личило, присягу
склали (у цьому ропi вдруге!) i розпiпiлися, нiмi, як вiвцi.
Сковорода в юрбi зустрiв Михайла й пiшов iз ним поряд.
- От i нема твого кумира, - сказав неголосно. - Бог щось наплутав,
мабуть...
Михайло приклав до рота пальця й оглянувся. Вiн був принишклий,
зляканий, неначе й справдi переболiв душею за те, що сталося там, на
далекiй пiвночi, в Санкт-Петербурзi.
- Нiщо не вiчне... Навiть царi... - уголос думав Сковорода.
- Мовчiть, мовчiть! - прошепотiв юнак, звернув убiк i загубився в юрбi
мiщан.
Сковорода провiв очима хлопця, зiтхнув i рушив далi. Його стривожив
Михайлiв вибрик, та, звикнувши на все дивитись по-фiлософськи стримано,
вiн заспоко©вся й почав роздумувати над тим, що буде далi. Новi володарi
руйнують завжди все, що створили ©хнi попередники... Отже, полки
голштинськi порозганяють. Церковнi землi не заберуть, принаймнi поки що.
На Укра©нi... Петро не встиг нiчого пi сотворити, нi знищити - зруйнують
те, чим поступилася лизавета. Граф Розумовський, ясновельможний
гетьман...
- Григорiю! - узяв за руку отець Кордет. Вiн уже причастився, бо очi
сяяли п'яненьким блиском. - От пощастило, правда? Iмператрицю ма мо! I що
б ми, бiднi, без не© - дiяли... У тебе в келi© знайдеться кусень хлiба? -
Сковорода кивнув. - Ну от i добре! А в мене пляшечка. Таке ж бо свято,
господи. Як не хильнути з радостi!
Лизали сiдницi царю-п'яницi,
Тепер лизатимемо iмператрицi...
I вiн пiшов навприсядки. Благо, що вже були в монастирi й нiхто того не
бачив.
Сковорода схопив його за плечi й упхнув у свiй музеум. У келi© Кордет
дiстав з кишенi пляшку та полив'яну щербату чарку, налив i мовчки випив.
-_ Вiват! - гукнув по тому i заспiвав: - Многая лета, многая лета,
многая ле- - та!.. Не козаки ми, Грицьку, а полохливi голоднi мишi. За
крихту хлiба перегриза мо самi собi горлянки. А де ж конкордiя, де згода,
днiсть нацi©?! - Вiн випив другу чарку й наповнив знову. - Вп'емося,
друже, з горя... чи то пак iз радостi!
В Цареградi на риночку
Та п' Байда мед-горiлочку!..
Вiдчинились дверi, i на порозi вирiс знiяковiлий Яша.
- Тобi чого? - спитав Кордет сердито.
- х ректор кличуть... - промовив хлопець злякано й вказав рукою на
Григорiя.
- Тпрусь, тпрусь! - затупотiв Кордет. Хлопчина зник.
- То я пiду, - сказав Григорiй.
- Зажди... Я геть забув! - спинив Кордет. Поставив пляшку й
пробурмотiв: - Я ж говорив тобi, дай спокiй цьому Наркiссу '...
- Не розумiю. Ти про Михайла?
- А про кого ж!
- Знову комусь завадила моя з ним дружба?
- Гiрше. Твiй Ковалииський став навертати в ресь благочестиве
школярське стадо, i хтось донiс...
О сило божа! Забувши вмить i про Кордета, й про все на свiтi, окрiм
Михайла й бiди, яка тому загрожувала, Сковорода пiшов-побiг до ректора.
Картав себе, що не втовкмачив хлопцевi, коли i з ким слiд говорити про всi
тi речi, що вiн йому повiдав, i гарячкове шукав дороги або хоча б стежини,
якою можна було б безпечно вибратися з цi © халепи. I не знаходив нiчого
путнього, окрiм узяти усю вину на себе.
З Цим i ввiйшов до Костянтина Бродського.
- Сiдай, - вказав на крiсло ректор.
Вiн був похмурий, сiрий. Коли б не знав Григорiй, чого покликали,
подумав би, що свiт сто©ть перед сво©м кiнцем, i Костянтиновi, який про це
довiдався, схотiлося з ним попрощатися.
-_ Григорiю... - почав неквапно ректор. - Ми всi шану мо твiй гострий
розум, тво© глибокi знання з Iсторi©, письменства, мов та фiлософi©. Ти
ма ш кафедру (ба навiть двi!), капелу з учнiв, книжки i келiю. Чого ж тобi
браку ще? Чому ти борса шся? Чого шука ш?
- Iстини, - спокiйно мовив Сковорода. Старий скривився, наче кислицю
з'©вши.
- Iстина - як та жар-птиця, ©© шукають, прагнуть, проте нiхто нiколи ще
не спiймав...
- Прагнути - також немало.
- Чи й забагато...
- У кого нема бажань, мети, надi©, той не живе.
- Бажання бувають теж смертельнi...
- Знаю. Але, як кажуть у нас в Чорнухах: вовка боявшися, з грибами не
бути.
- Гриби також не всi ©стiвнi...
- Отруйнi видно здалеку, ©х бачить кожен.
- Та й добрий гриб не всякий шлунок витрима .
- У нас хорошi шлунки.
- Проте, як кажуть, що можна мамi, того не можна лялi.
- Це щира правда, - кивнув Григорiй i посмiхнувся: - Але коли тiй лялi
сiмнадцять рокiв...
- Сiмнадцять - це ще не сорок.
- Iстинно. Чого Iвась не вивчить, того Iван не знатиме.
- Бува , тому спокiйнiше, хто менше зна .
- Найспокiйнiше дурневi.
- Або покiрному.
- Хто йде - скубне.
- Покiрне телятко двi матки виссе.
- I -_ пiд обух.
- А може, годi? - пiдвiвся ректор.
- Про мене, отче, - знизав плечима Сковорода.
- Минi донесено, що учень класу синтаксими Михайло Ковнлинський поширю
думки, противнi церквi, щоб не сказати бiльше, ©х вiн не мiг почути у нас
в училищi...
- Не мiг, - згодився Сковорода. - Казарма е казармою...
- То не твоя печаль! - промовив рiзко ректор.
- Печаль не грошi i не раби...
- Безумцю, що ти говориш!
- Мислити - це право всiх, навiть обов'язок.
- Ти вже домислився, - дiстав хусточку i витер пiт на лобi. - Не
приведи господь, дiйде до влади... Сибiр, усiм Сибiр!
- За правду?
- Господи, а то ж за вiщо! Правда - це найстрашнiша рiч.
Григорiй теж пiдвiвся. Михайло!.. Як уберегти, як заступити хлопця?!
- Вiн повторив мо© слова, не думаючи, - промовив твердо.
- Цього замало, - озвався ректор лагiдно.
- Вiн не сприйняв ©х, не взяв до серця й переказав при людях, аби
знайти собi пiдтримку, спiльникiв у боротьбi зi мною.
- Замало, Грицьку.
- А що ж робити? - спитав Григорiй з вiдча м.
- Узяти сан чернечий.
- Постригтися?
- Тобто сховатися за спину церкви. I затулити друга.
Сковорода мало не скрикнув. Сiть, знову сiть! Дай згоду, вибий паличку
- i затрiпочешся, як тетервак.) Нi, нi! А як же друг? Вiддати його на
згубу? Пiду скажу полковниковi, що я в усьому винен, що я намовив хлопця,
уговорив, примусив! Вже краще смерть чи каторга...
- То згоден?
- Нi!
Мабуть, це "нi" було таке рiшуче, що не лишило надiй на iншу вiдповiдь.
Костянтин знову пiдiйшов до стоiу i важко сiв.
- То напиши похвальну вiршу на честь вошестя iмператрицi на престол, -
промовив згодом вкрадливо. - Це був би добрий щит.
- Я не поет.
- Ти ж пишеш... Я сам читав тво© латинськi вiршi.
О igitur miseros, о terque quaterque misellos, Sidere_ qui prolem sub
Pharaonis habent...
(О нещаснi, о тричi, чотири рази нещаснi тi,
Чи потомство народилося пiд зiркою Фараона!)
Нема меж пiдлотi! Цi ж вiршi з його листа Михайловi, якого днями було
передано тому у власнi руки!..
- Як бачимо, ти ма ш досвiд писати вiршi про царiв, - помовчавши,
лукаво мовив ректор. - Отож сiдай за оду.
- Нi, - кинув зло Григорiй i повернувся, аби пiти.
- Стiй! - зупинив його сердито ректор. I далi мовив уже спокiйнiше: - Я
постараюся не дати справi ходу. Але молю тебе, Григорiю, будь обережний i
не тривож Михайла!.. Тепер iди.
Як вiн прийшов у свiй музеум, не пам'ятав. Уже був вечiр чи просто
темно, хмарно. Добув вогню, роздмухав i запалив недогарок. Вогонь горiв
нерiвно, тьмяно. За крок стояли убогi, сiрi сутiнки, за два - пiтьма, а
може, просто стiни...
Сидiв утупившися в давно не шкребанi дубовi дошки столу, Перегортав
хвилюючу, сумну й веселу книгу, в якiй начертала його з Михайлом дружба, й
вiд жалю мало не плакав.
Гнiт почорнiв, обвуглився. Стiл з усiх бокiв ще ближче обступила
темрява. Вогонь заблимав злякано, затрiскотiв i почав поволi гаснути...
Уже в пiтьмi Сковорода дiстав iз шухляди нову воскову свiчку, i,
запаливши, поставив ©© на теплий, незатвердiлии вiск. Узяв папiр, чорнило.
Вмочив перо, й воно пiшло, пiшло, то Аiотикаючись, а то бiгцем по бiлiм
полi аркуша:
"Найдорожчий Михаиле, здрастуй!
Я бачу твою щиру любов до мене, коли ти вважа ш за краще терпiти
заздрощi i ненависть, нiж припинити нашi зустрiчi i нашi бесiди. Тому, хоч
я i знаю, що найлютiший звiр звичайно завжди слiду за благородними
вчинками, як дим слiдiуе за вогнем, менi, однак, жаль тебе, бо ти заслужив
того, щоб тобi вiдповiдали потрiйною любов'ю. А втiм, надалi доведеться
утриматися вiд писання тобi листiв. Я вирiшив поступитися перед юрбою, аби
якось по необережностi не зашкодити тому, до чого можна вiднести слова:
вiрний друг пiзна ться у нещастi.
Ти також припини писати менi сво© чарiвнi листи, поки не заспоко©ться
це збентеження i не затихне полум я ненавистi. Будемо, отже, мовчки вести
розмову, як вiдсутнiй з вiдсутнiм, пам'ятаючи при цьому, що Зевс не завжди
посила грозу. Будь мужнiм!
Твiй Григорiй Савич Сковорода"._
Поставив крапку, оглянув сумно келiю i, погасивши свiчку, пiшов до
бурси шукати Яшу - свого Меркурiя.
СIТЬ СЬОМА
Спливло два роки, як снiгова вода. Не затихала злоба. Трiумфував ©©
найбiльший демон: умер Iосаф Миткевiч, i на чолi пархi© настановили
Крайського. Це приго омшило усiх, хто знав Порфирiя. Пiшли чутки, що
сатана блука свiтом у довгiй чорнiй скуфi©, що десь вродилася дитина З
ратицями й що бiля Б лгорода у слободськiй цер совцi пiд час вечернi
заплакала стара iкона божо© матерi.
Багато справ було в нового преосвященства в Б лгородi, але отець
Порфирiй очима друзiв-однодумцiв недремне стежив за побратимством
Сковороди та Ковалинського i, зловтiшаючись, повiдомляв про кожну ©хню
зустрiч отця Петра або в Ольшанку - батьковi. Тi потерпали, гнiвалися,_
шукали, як зарадити такiй напастi.
Й знайшли, нарештi. Власне, подав цю думку Михайло сам, а родичi лише
вхопилися за не©, як потопаючий за соломинку.
Мандрiвка в Ки©в! Град Володимирiв, церкви, ру©ни, книги. Щолiта в
Ки вi бувають тисячi, а то й десятки тисяч. Прочани йдуть i ©дуть. Святi
мiсця!.. А основне, про що, Звичайно, не говорилося, - хоча б на мiсяць
позбавити Михайла дружби Сковороди, його листiв, його химерних суджень про
свiт i церкву.
Таки в Ольшанцi був найнятий легкий вiзок до Ки ва. В недiлю рано,
благословившись, ви©хали.
А пiсля полудня ©х перестрiв прочанин, який також iшов у Ки©в.
Розговорилися, й панич узяв його з собою. Аби не сердився старий вiзниця,
пообiцяв накинути ще золотого.
...Бiля Борисполя вiз обламався, й учитель з учнем, не захотiвши ждати,
пiшли сво©ми.
На маковiя вранцi, як тiльки вийшли з лiсу побiля Дарницi, спинились,
враженi величним градом храмiв, що височiв на горах, залитий щедрим
сонцем, огорнутий блакиттю рiчки й неба. Врочисто, весело дзвонили сотнi
дзвонiв...
- Яка краса! - розвiв Михайло руки. Вiн аж пашiв од захоплення. -
Воiстину, святi мiсця, обитель господа!
- Бо© не в церквах, Михаиле, а в нас самих, у наших дунгах, - охолодив
його Григорiй.
- Але ж бо гарно, гарно!
- На красi ти розумi шся. Це справдi гарно. Я сам щоразу нiмiю тут вiд
подиву...
- Ходiмо швидше, бо не побачимо, як мак святитимуть! Юнак зiрвався з
мiсця й побiг пiщаним пагорбом вниз, у долинув якою йшла дорога до
наплавного мосту через Днiпро. 0бганяючи вози, берлини, мажi, вiн бiг до
рiчки й махав роками, аби Григорiй не вiдставав.
Сковорода втiшався хлопцем, радiв з його захоплення i був безмевкно
вдячний йому за мужнiсть, за винахiдливiсть, З якою той покликав свого
учителя у цю при мну подорож. Аж десять лiт не був Григорiй у Ки вi! Як-то
зустрiнуть його колишнi друзi та кондисципули, з якими вiн дiлив i хлiб, i
сiль, i воду? Мо', й не признаються... Великi, знатнi люди. Он Саму©л
Миславський - достойний ректор Академi©! Вiн не забув, напевне. Вони з
оцим Самусем змагалися завжди, хто бiльше й краще знатиме. Як вiн, бiдаха,
Злився, коли хвалили Григорiя, а не його!..
- Ой, що там дi ться! - прибiг Михайло. - Що там воЗiв, людей,
солдатiв!
Бiля мосту й справдi було стовпотворiння. Всi поспiшали в Ки©в - на
храм, на прощу, в справах. Ще ждали черги тi, що не змогли перехопитися на
той бiк iзвечора, а прибували новi й новi пiдводи. Ревли воли, iржали
конi, кричали люди, лаючись. Уже де-не-де зривалась пiсня - не дочекавшись
маку та переправи, мандрiвний люд перехилив по чарцi на честь святого
мученика. Грав бандурист. Догоряючи, понад Днiпром димiли вогнища...
Хто був без воза й коней, тих пропускали швидше. Михайло встиг узнати
таку при мнiсть i потягнув iригорiя через увесь цей вавiлон до мосту.
-_ Стой! Документы! - спинили ©х за сажнiв п'ять вiд берега. - Воз ваш?
-_ ._ Наш зламався, - сказав Михайло, подаючи сво© папери унтеру. Той
глянув швидко, узяв Григорi вi.
- Ты кто, учитель?
- Так, ваше благородi .
Служивий змiряв його уважним поглядом, знизив плечима й махнув рукою.
- Платите по две деньги. Петров, возьми вот с _э_тих_._ тетеревов! Куда
ты прешься? Стой, стой! - заверещав вiн раптом i схопив коня за храпи. -
Табак, шерсть, воск, овечьи шкуры есть?
- Нi, паночку. Чого нема, того нема, - озвалась злякано сiльська
красуня з воза.
- Ишь ты! - пригладив вуса унтер. - Плати алтын и проезжай. Назад
поедешь, пущу без денег вовсе, коль будешь умницей!
Скрип, регiт, спiви...
На тому боцi Григорiй взяв праворуч, понад Днiпром, i стежкою
попрямував до мiста, лишивши злiва заставу й шлях, забитий возами, кiньми
й людом. Iшли мiж Днiпром та кручами, порослими кущами глоду, дичками та
дерезою.
- Савичу, а де ж це Лавра? - спитав юнак стривожено. Напевно, вiн не до
кiнця повiрив, що та краса, яка постала перед його очима ще на узлiссi
неподалiк вiд Дарницi, не маною, маревом.
- За кручею. Ще крокiв двiстi - i буде видно знову, - заспоко©в
Сковорода.
- Печери теж?
- Вони за мурами, та й у землi.
- А гам ще й досi живуть пустельники, якi харчуються лише акридами?
- Живуть. Про людське око, вдень. А на нiч iдуть у келi© i
розговляються, як на рiздво.
- Святi пустельники? - перепитав Михайло вражено.
- Святих нема , е лицемiри.
- I не було?
- Колись, можливо... Скажiмо, великомучениця Варвара, яка загинула десь
тут, у Ки вi, ще за поганства... Святi, Михаиле, лише тодi бувають, коли
страждають, борються, торують людям шляхи до сонця iстини. А подолавши
брехню i темряву, самi бояться свiтла, як кажани чи сови. Така людська
натура, таке життя.
- А як же бог? Хiба господь не бачить, що не кара таких вiдступникiв,
не розверза пiд ними землю?
- Душе моя, ©х розвелося стiльки, що вся земля була б у трiщинах! -
всмiхнувся криво Сковорода. - Коли б наш бог був милосердним, добрим,
таким, яким ми назива мо його в сво©х молитвах, то не дозволив би одним
убивати iнших лише за те, що моляться вони на пiвдень, а не на схiд, не
посилав би на рiд людський потопу, во н, мору. Наш бог жорстокий, мстивий.
Ми ж бо самi його створили, i вiн схожий на нас в усьому. Бог плаче,
люту , спить, розкаю ться. "Помислив бог... i розмислив яко сотворити
чоловiка", - говорить бiблiя. Створив бог сонце, землю i все живе, що на
нiй, i "спочив вiд усiх справ сво©х". Стомився, отже. А щоб не це, то
неодмiнно у нас тепер були б безхвостi леви, крилатi конi та черепахи,
зайцi з хвостами, як у собак, й усякi iншi тварi, якi лишилися в божiй
безоднi!
- Он Лавра, - сказав Михайло хмуро. Сковорода замовк. От же скажений -
навiщо було псувати настрiй хлопцевi...
- А зна ш ти, що ©й уже сiм сотень лiт? - спитав небавом. - Що
пiвтораста рокiв у нiй друкують книги, якi розходяться по всiй Русi i
навiть далi?
- 1 зараз теж друкують? - знов загорiлися в Михайла очi.
- Передруковують, - зiтхнув Григорiй.
- I можна глянути на все те диво?
- Можна. Там же Устин, мiй родич, друкарем.
- Ходiмо швидше!
- Не гарячкуй, - спинив його Григорiй. - Провiда мо спочатку
альма-матер. Тим паче храм сьогоднi, i на Подолi будуть великi гульбощi.
Нараз ударили вгорi у Лаврi дзвони, до них озвалися з усiх церков -
квiтки та мак освячено. Тепер держiться, чоботи, прийшла й на вас пора!..
I тут Григорiя заполонили спогади. Перед очима постали роки, друзi. Вiн
бачив ©х, i себе мiж ними, то хлопчаками, що тiльки-но при©хали з далеких
сiл та хуторiв, то вже спудеями, що розмовляють так латиною, мов
народились римлянами й всмоктали цю стару спiвучу мову ще з материнським
молоком. Шкiльнi убогi буднi раптово змiнювалися святами, диспутами,
пiснями хору, що був найкращий i найчисленнiший не тiльки в Ки вi, а й у
всiй державi. Оркестр грав Баха, Генделя, Скарлаттi й сво©х творцiв, чи
композиторiв, як кажуть нинi. Багато хлопцiв писали канти, псалми,
концерти й музику до драм вертепних та iнтермедiй.
Йдучи пiд кручею, Григорiй чув канелiю, оркестр, окремих братчикiв, що
легко брали найвищi ноти в найважчих партiях партесних спiвiв. I чув свiй
голос, юначий, дужий, гарний.
Здавалося, ось тiльки ввiйде в тiснi подiльськi вулички, одразу скине
рокiв п'ятнадцять-двадцять i стане знову Грицьком-студентом, що не читав -
ковтав книжки, спiвав у хорi i грав в оркестрi на всьому, що потрапляло в
руки... Куди й подiлася дорожня звична втома, хода стала легка та пружна.
- Ох ви ж i йдете!.. - стогнав Михайло ззаду. Вiн притомився добре. -
Мов летите.
- Лечу, лечу, Михаиле, - озвався весело Сковорода. - В минуле, в
молодiсть! - I заспiвав стару вертепну пiсню:
Та нема лучче,
Та нема краще,
Як у нас да на Укра©нi!..
На майданi бiля казкового "Фелiцiала" ще здалеку Сковорода побачив
академiчний хор. Оточена святково вбраним людом, капелiя стояла в квiтах,
у макiвках, як на городi, i готувалася почати свято сво©м прекрасним
спiвом.
Григорiй притримав хлопця i попросив, аби мовчав. Як вiтерець, майданом
перебiгав легенький гомiн... I раптом стихло. Худий високий регент став на
пiдвищення й пiднiс, мов крила, руки. Мить - i знялася пiсня! Сковорода йе