------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ПРОЛОГ
Народився я на станцi© Дебальцево о десятiй годинi ранку шостого сiчня
1898 року. Народився на тиждень ранiше. Це було так. Мати на останнiм
мiсяцi вагiтностi виходила а вагона, i ©© ударив в живiт гострим кутом
скринi якийсь пасажир. Вiн це зробив ненавмисне. Але менi вiд того було не
легше. Мабуть, вiн ударив мене в лiву половину голови, i вiд того я
народився передчасно.
Мати, коли побачила мою чорну голiвку, крикнула:
"Чорт!" - i знепритомнiла. Мати моя була дуже легковажна i романтична.
На останнiм мiсяцi вагiтностi вона бiгала, переплигувала через тини i,
взагалi, майже не було помiтно, що вона скоро стане матiр'ю. Вона з
походження була (чоловiча лiнiя) сербiянка, хоч прiзвище у не© було
Локотош, що угорською мовою значить - "слюсар". Мабуть, у матерi була i
угорська кров. По жiночiй лiнi© вона була врейкою i укра©нкою.
Батько мiй був з походження (чоловiча лiнiя) француз, - правильно
прiзвище "Соссюр", навiть з приставкою "де". Пономаренко Пантелеймон
Кiндратович 2, який читав початок цього роману, сказав менi, що я нiякий
не француз i що правильно мо прiзвище не "Соссюр", а "Сюсюра" (i вiдкiля
вiн це узяв, бо в документах нашого колишнього волосного правлiння я
дiйсно записаний на прiзвище "Сюсюра"), що у нього був друг його
батрацько© юностi, козак iз Кубансько© станицi Брюховецька Сюсюра, що в
тiй станицi майже половина Сюсюрiв.
Але дiд мiй пiдписувався "Соссюр" i казав, що наше прiзвище
укра©нiзували писарi. Можливо, це так i було.
Очевидно, мiй предок, - чомусь менi зда ться, що вiн з пiвденно©
Францi©, Провансалю, - потрапив до Запорозько© Сiчi, де писарi i записали
його "Сюсюрою".
Мо© родичi, звичайнi селяни i робiтники, кажуть:
"Ми - французи".
А вiдкiля вони це знають?
По жiночiй лiнi© батько був карача вець i укра©нець, по чоловiчiй теж
укра©нець. У цього пiд нижньою губою була еспаньйолка, а на пiдборiддi
волосся не росло. Вуса в нього були довгi, козацькi, запорозькi вуса!
Задумливi, нiжно-суворi, свiтло-карi очi, орлиний нiс, високий лоб, тонкi
брови. Вiн був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зiгненими
кавалерiйськими ногами; ходив вiн ледь сутулячись i завжди дивився трохи
вниз. Вiн був спокiйний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю,
пейзажi i любив малювати людськi обличчя. Грав на гiтарi i пiд ©©
задумливий, срiбний акомпанемент спiвав задушевних укра©нських пiсень.
Писав вiршi, але бiльше сатиричнi.
Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже
циганка, мятежна i розкидана. Вона була красуня ©© смуглявi тонкi риси,
темно-карi очi; чорнi, аж жагучi, мов крила летючих птиць, красиво загнутi
брови; нервовi нiздрi майже класичного, з ледве помiтною горбинкою носа
завжди були в якомусь дивнiм, хвилюючiм русi. Мама була чудесно збудована.
У це© було чорве, аж до синяви, волосся, i вся вона була як зоряна i
пристрасна пiсня. Вона дуже любила зорi i часто молилась i плакала пiд
ними. В юностi сво©й вона працювала на патронному заводi в ©© рiднiм мiстi
Луганську (сама вона з Кам'яного Броду). I на загальномiськiм балу
одержала перший приз за красу. Там були претендентками i дочки багатi©в
мiста, а вона, звичайна робiтниця, всiх ©х перемогла. Татко нагадував менi
похмурого козацького орла, а мама - якусь смугляву птицю, що ©й не
сидиться на мiсцi i все вона хоче кудись полетiти. Як протилежнiсть
батьковi, вона була дуже балакуча, ©© одвертiсть була потрясаюча.
Коли я був ще маленьким i ми багато ©здили, мама сво©м випадковим
вагонним сусiдам розповiдала про все сво життя i з такими iнтимностями,
що, не тодi, коли я був маленький, а зараз, коли я великий i вже
старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона багато
разiв, тому що у не© було багато сусiдiв пiд час рiзних мандрiвок,
розповiдала одне i те ж. Це врiзалось назавжди в мою душу. Вона багато
разiв розповiдала про себе i татка, про сво© романтичнi пригоди, коли вона
була ще дiвчиною, про сво©х близьких, рiдних i знайомих. Вона розповiдала
це так поетично i образно, що передi мною як живi стояли повнi чар i краси
срiбно-мiсячнi ночi Донбасу i люди, прекраснi люди, цiлi зорянi свiти,
святi, далекi i казково-близькi.
Дiд мiй, по батьковi, виховувався помiщиком як талановитий селянський
хлопчик. Коли вiн пiдрiс, його вiддали в Лисичанську штейгерську школу,
дворiчну. Дiд не хотiв вчитись, прибiгав додому i ховався на печi. Тодi
приходив прикажчик помiщика з мiшком. В цей мiшок вiн, як порося,
заштовхував мого дiда i тягнув його на плечах кiлька кiлометрiв, в Лисиче.
Дiд, Володимир Кирилович Сосюра, закiнчив нижчу гiрничу освiту, але через
кволе здоров'я в шахтi не працював, а пiшов по канцелярськiй лiнi©. Сорок
рокiв вiн був секретарем Луганського "Крестьянского присутствия". За
вислугу лiт йому давали дворянство, але вiн одмовився:
"Я крестьянином родился и таковым хочу умереть". На старостi йому дали
казьонку, i вiн до само© смертi торгував горiлкою на користь росiйськiй
iмператорськiй армi©, яка одягалася i годувалася за прибуток од продажу
горiлки. Дiд, як i мiй батько, писав вiршi, теж iз сатиричним уклоном i
теж укра©нською й росiйською мовами. Пам'ятаю змiст його сатирично© поеми
укра©нською мовою, датовано© 1859 роком. (Я вiддав у Харковi оригiнал цi ©
поеми дiда в музей iменi Шевченка 3, але за Вiтчизняно© вiйни все загинуло
i портрет мого прадiда Майбороди - теж). У поемi говориться про те, що
пани без селян поздихають, звiльнивши ©х од крiпацтва. У нiй говорилось
про те, як помiщики мiняли на цуценят людей, як вони знущалися з них i
мучили ©х i на кровi й сльозах труженикiв будували сво сите i пiдле
життя.
Батько мiй теж учився в штейгерськiй школi, але вже трирiчнiй, та не
скiнчив ©©. Вiн почав вчитися з п'яти лiт, на колiнах у вчителя. Закiнчив
церковноприходську школу, потiм мiське начальне училище. Мрiяв бути
моряком, але мрi© не здiйснились, i вiн став учнем штейгерсько© школи 4.
Вчився вiн на "вiдмiнно" i одержував як вiдмiнник казьонну стипендiю. Маму
дуже смiшило, коли мiй батько, безвусий парубiйко, готував до випускного
екзамену, сам будучи в першому класi, сво©х бородатих старшокласникiв, i
коли вони туго сприймали його пояснення, вiн нервував i називав ©х
"ослами". Але вони не ображались на нього, бо вiн так ©х називав
заслужено.
За рiк до закiнчення штейгерсько© школи батько був виключений за участь
у революцiйному гуртку з формулiровкою: "За пьянство". Тiльки завдяки
зв'язкам дiда, батько не був засланий туди, куди "Макар телят не ганяв" 5.
Коли татка виключили з штейгерсько© школи, вiн написав дiдовi вiршованого
листа. Пам'ятаю, що в ньому були нарiкання на самотнiсть, на судьбу, на
незаслуженi страждання:
Не убил я человека,
Златом будучи прельщен...
А дiд йому вiдповiв:
Ты страдаешь, это ясно.
Но ты сам тому виной:
Променял свой путь прекрасный
На тернистый и глухой,
Дiд пiсля сво © смертi не залишив батьковi спадщини. В заповiтi було
написано: "Сыну Николаю ничего не завещаю".
У батька була сестра, тьотя Нiна. Вона мала начальну освiту, а далi не
вчилась. Дiд ©© дуже любив, а батька теж, звичайно, любив, але iншою,
суворою i мужньою любов'ю. Вiн бачив, що татко талановитий i сам проб'
собi дорогу. А тьотя була непристосована до життя i боялась його. У не©
була нещасна любов, i вона так i залишилась до смертi старою дiвчиною.
Грошi вона сховала в матрац, i пiд час пожежi згорiло десять тисяч.
Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. А тьотю теж любила, але не
так дуже. У дiда був незаконнороджений син, якого вiн виховував тайно вiд
бабусi i платив великi грошi за його освiту, що вiдбивалось на
матерiальному станi його сiм'©.
I одного разу бабуся узнала про це, що у дiда незаконнороджений син,
i з нею стався припадок, пiд час якого вона вивела в степ мого татка з
сестрою i хотiла ©х повiсити... Добре, що не було на чiм... Припадок
пройшов, але у бабусi на обличчi залишився слiд: у не© був викривлений рот
iз лiвого боку.
Дiд весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством. Од важкого
труда у не© була грижа. Дiд одружився з нею вiд злостi на дочку помiщика,
яку вiн дуже любив, а потiм розчарувався в нiй, бо вона була дуже
легковажна, легкодумна i зрадлива.
Бабуся служила в батька невдало© наречено© мого дiда економкою i
чудесно знала французьку мову.
Бабуся моя була теж, як i мама, смуглява.
Я схожий на мамку, татка i на себе.
Бабуся Вiра Iванiвна була черкешенкою по жiночiй лiнi©, а по чоловiчiй
- росiянка. Вона була до фанатизму релiгiйною i по сутi була мо ю духовною
матiр'ю. Але про це потiм.
Батько мо © матерi, мiй дiд Дмитро Данилович Локотош, був мiщанином
города Луганська i мав водяного млина, якого пропив. Його дiд був багатий
серб, а прадiд - полковник сербсько© армi©, що за росiйсько-турецько©
вiйни перейшла на бiк росiян, i загинув у боях проти турок. Разом з ним
загинули документи про його дворянство, i його вдову з сином записали в
мiщани города Луганська. У дiда було два брати. Пiсля смертi мого прадiда
вони дiлили землю i взагалi спадщину. Дiдiв брат Андрiй не захотiв
залишатись на землi, а сказав, щоб аа нього платили за учобу, а землi йому
не треба, i став вчитись.
Вiн закiнчив юридичний факультет Воронезького унiверситету i дослужився
до председателя окружного суду. У нього дружиною була якась княгиня (я
прiзвище забув), а утриманкою - красуня прачка. Я пам'ятаю ©©, повну i
чорноброву. Вона розповiдала матерi, що для того, щоб поправитись,
намазувала маслом хлiб на два пальцi товщини. А я, голодний, слухав. Це -
про дядька мо © матерi.
Дiд мiй був дуже балакучий, натхненний i все менi розповiдав про
Гарiбальдi 6 i взагалi всякi iнтереснi романи. Вiн розповiдав так
натхненно, що у мене од захвату серце сiяло, як сонце, i я не мiг його
наслухатись. Вiн одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився од
сану ("Не хочу дурить народ"), мого прадiда, Майбороди, що при переходi в
духовне звання змiнив прiзвище на Костянтинiв. Мiй прадiд був дрiбний
укра©нський шляхтич, нащадок одного з ватажкiв i органiзаторiв Запорозько©
Сiчi, Майбороди.
Мiй прадiд Микола Костянтинiв закохався в красуню врейку Розу iз
купецько© родини Старикових в городi Катеринославi.
Мати Рози спiвчувала любовi прадiда i Рози, а батько ©© i його родичi
були гостро проти.
Тодi прадiд iз Розою однi © осiнньо© ночi втекли. За мiстом ©х
наздогнав батько з родичами, i прадiда так побили, що в нього зiскочила
нижня щелепа вбiк. Вони думали, що вiн убитий, i кинули його в ярок. Була
пiзня осiнь. Прадiд всю нiч лежав у ярку, а вранцi його побачили селяни,
що ©хали до мiста на базар, i витягли з ярка.
Два мiсяцi хворав мiй прадiд, а коли вiн одужав, то знов украв Розу.
I Роза стала Надi ю.
Бабуся моя iiо матерi, Ольга - напiв врейка i напiвукра©нка, - була
дуже вразлива i все брала близько до серця. Вона дуже любила мою маму i
коли узнала, що татко гiрко п' горiлку i ми бiдно живем, тихо
збожеволiла.
Це було так: бабуся прийшла з церкви. Було "Андрi ве стояння" 7. Бабуся
тихо сiла в темний закуток, до не© пiдiйшла мати i щось запитала, а бабуся
замiсть вiдповiдi страшенно глянула на маму i заспiвала: "Преподобный отче
Андрее, моли бога за нас..."
З криком: "Ой боже, мамочка збожеволiла!.." - мати моя вибiгла з
кiмнати.
Ну, ще про кохання мо©х татуся i мами.
З Лисичанська, будучи учнем штейгерсько© школи, батько при©здив на
канiкули до дiдуся в Луганськ. Там вiн проходив практику. В мою майбутню
маму всi закохувалися, навiть один грузинський князь хотiв ©© зарiзати
тому, що вона його не любила. I взагалi на вечорах всi кавалери до не©
пiдлизувались, i мама вертiла ними як хотiла. Вона назначала до п'яти
побачень, звичайно, в рiзний час, але в один i той же день. Кавалери ©©
врештi-решт узнали, що вона водить ©х за нiс, i прийшли всi разом на
кладбище (а мама думала, що прийде один) i поставили питання ребром:
"Скажiть нам, Антонiно Дмитрiвно, кого з нас ви коха те?"
Мама крикнула: "Нiкого я з вас не люблю!", заплакала i втекла. Особливо
самовiддано i свято кохав ©© хороший i задушевний юнак Сеня Логозинський,
а мама не любила його, тiльки дуже жалiла, до слiз жалiла. А любила вона
якогось Ярового, якому вона готова була цiлувати ноги i навiть слiди його
нiг на землi, а вiн не любив ©©...
Потiм тому, що вона була гарненька, мама, здобувши початкову освiту,
далi не схотiла вчитися. На мiському балi вона одержала перший приз за
красу. Врахуйте, що це звичайна робiтниця, яка працювала на патроннiм
заводi. Вона була дуже его©стична i самозакохана i не могла собi уявити,
що в не© хтось з молодих людей не може бути закоханий. Якось на вечорi
вона зустрiла свiтлого, задумливого юнака у формi учня штейгерсько© школи,
який на не© дивився так нiжно i закохано, але тримав себе гордо й
незалежно. Вiн не принижувався i не пiдла бузничав перед нею, а любив ©©
до безтями. В нiм вiдчувалась якась пота мна, ваблива сила. I мама, вiд
злостi, тому, що вiн на не© не звертав уваги, вiрнiше, робив вигляд, що не
зверта уваги, закохалася в нього, як говорять, до самозабуття. Але
характер свiй вона спробувала показати й на ньому, тобто повертiти ним, як
iншими. Пiсля одного з вечорiв татко проводжав ©© глухими кам'янобрудними
вулицями, де сади, ламання ребер i взагалi всякi хулiганськi витiвки iз
свинчатками й ножами. На пiвдорозi до будинку матерi ©х наздогнав фаетон з
одним iз материних поклонникiв.
- Антонiно Дмитрiвно! Сiдайте, пiдвезу. Вона неуважно попрощалася з
мо©м батьком, сiла в фаетон i по©хала, а батько залишився на самотi, серед
жахливо©, глухо© хулiгансько© ночi з шаленими бурями в душi. Наступного
разу, пiсля такого ж вечора, батько проводжав мою матусю додому. Вiн
привiв ©© точно до того ж мiсця, де вона його так покинула, попрощався з
нею i сказав:
- А тепер, Антонiно Дмитрiвно, можете йти самi. I мама з плачем побiгла
в нiч...
Потiм вони помирилися.
Бiльш матуся не показувала свого характеру перед батьком.
Вiд'©жджаючи з Луганська, татусь сказав матерi, яка гiрко плакала:
- Через рiк я повернуся, i якщо ти мене за цей час не розлюбиш, я
одружусь на тобi.
Мати вiрно чекала його, вона забула про всiх сво©х поклонникiв, нiкого
не помiчала, була, як увi снi, i так покохала його, так покохала, що, коли
вiн повернувся, вона ще до шлюбу належала йому...
Так що я - дитя першого кохання...
Вода. Страшний, широкий i неосяжний свiт, що срiбним маревом то
пiдiйма ться до мене, то даленi , пада ...
Я на руках у срiбно© од води мами...
Це вона то близько нахиля ться до води, i мене майже з головою залива
©© страшне й блискуче срiбло, то швидко пiдiйма мене вгору, до життя i
золотого вiд сонця сяйливого, синього неба... I тодi я заспокоююсь i
замовкаю... перестаю кричать...
А моторошно-невiдомий i в той же час такий дивнопринадний мерехтливий
свiт тремтить, i перелива ться всiма кольорами райдуги, й широко лине
лiворуч, кудись униз, повний пахучо© й холодно© свiжостi, весь обсипаний
лазурними поцiлунками вiтру.
Це мо перше вражiння життя.
Я не розумiв слiв i не знав, що той срiбний, страшний i принадний свiт
зветься рiкою Дiнцем, а те, в чому з смiхом плескотiлись i дзвiнко зойкали
люди, - водою.
Далi я нiчого не пам'ятаю.
Немов крiзь невiдому туманнiсть я смутно й тихо летiв угору... Ось
туманностi не стало, i я йду з батьком i матiр'ю через щось димне,
прорiзане на землi блискучими, гострими й твердими смугами, об якi
стукотять каблуки мо©х туфельок... Батько й мати ведуть мене за руки. З
правого боку пiдноситься багато великого, й вiдтiля, з якогось грiзно
розкритого простору, виповза чорна й грiмлива потвора... Вона димно й
тонко кричить в осяйну, покриту темним, розiрваним i швидким, вишину.
Менi страшно, i я дужче стискаю рученятами добрi i теплi руки татка й
ненi... Я шукаю в них порятунку й вiрю в нпх. Iду крiзь жах з цi ю вiрою й
надi ю, що мене нiяка сила не зачепить, бо зi мною мо© могутнi й
непереможнi татко й неня.
Це ми переходили залiзницю з незлiченного плетива рейок, з лiвого боку
була станцiя Пере©зна, з правого - Донецькi" й содовий завод, вiдкiля
виповзала, перетинаючи нам дорогу, заводська "кукушка" '. Ми ввiйшли в
щось зелене й хитливе, повне гомону й шуму... Потiм були якiсь перепони,
палки, щось кололо менi ноги, було багато яркого кольорового i
ароматного... Були якiсь нори, а з нпх повилазили невiдомi чуднi, округлi,
зеленосмугастi й жовтi звiрятка з тугими, довгими, сухими й колючими
хвостами... Вони не рухалися i насторожено й хижо чекали... Я боязко
обходив ©х i почував себе якось незвикле, незручно й нетривко...
Це ми ввiйшли в лiс, а потiм - на баштан. Те, що здавалося менi
страшними й невiдомими звiрятками, були кавуни, гарбузи й динi, а все ярке
й кольорове - квiти. Кололи менi ноги колючки, а до панчiшок чiплялися
реп'яхи.
Я бачу залиту янтарним морем промiння кiмнату, з багряною пiдлогою,
килимами й картинами на стiнах. У широко розчиненi вiкна, сковзаючись по
хиткiй лазурi шибок, вживався шумливий, зелений день...
Спiвали птицi, й лунали дзвони... Вони лунали тонко й хрустально,
неначе хто ронив з неба спiвучi дiаманти.
Мiй дiд п' чай. Менi чудно, що вiн шклянку з подiбним до вина напо м
повiльно пiдносить до губ, зрооить ковток, потiм так же повiльно ставить
шклянку на стiл, i знов пiдносить до губ, i знову ставить на стiл...
Менi хотiлось, щоб вiн пив чай, не одриваючп шклянки од губ. Але вiн
цього не робив. Мабуть, чай був гарячий або вiн хотiв продовжити смакову
насолоду.
Взагалi я хотiв, щоб усе робилося швидко. Потiм знов туманнiсть
замкнулась.
Я прорвався крiзь не© на Золотому руднику, де батько працював
будiвничим.
Ми йдемо полем. Батько й мати йдуть швидко i з обох бокiв, за руки,
пiдiймають мене вгору, i менi так весело i так гарно, що, коли вони мене
поставлять на землю, я благаю ©х знов пiдiймати мене вгору... Це вражiння
польоту так захоплювало мене, що я весь завмирав од щастя i обертався на
птицю... Довго мене пiдiймали то вгору, то опускали вниз, i я переходив од
радостi до туги й навпаки. А потiм татко переступив через рiвчак з лiвого
боку дорогi©, простягнув руку до верби, зелено© й гомiнко©, i зiрвав з
не©... вареника з вишнями.
Вареник був такий смачний, соковитий i солодкий.
Менi був один рiк.
Я потiм часто просив татка пiти зi мною до цi © верби за варениками.
Але татко чомусь цього не робив.
Я катався з сином iнженера в дерев'яному ящику ца колiщатках. Я був за
пасажира, а вiн - за коня. Потiм ящик зупинився, бо "кiнь" захотiв
вiдпочити. Я почав пiдводитись, а "кiнь" в цю мить сiпнув... I мене боляче
вдарило пiдборiддям об гострий переднiй край ящика... Я плачу, а кров
залива менi шию i груди...
Ми ©мо оселедця. I враз щось гостре й колюче застрягло менi в горлi...
Я подавився кiсткою з оселедця, а мати, блiда-блiда, з чорними од
розширених зiниць очима, пальцем витяга менi з горла кiстку... Я страшно
кричу...
Мати врятувала менi життя.
Потiм я :i;овго не мiг ©сти оселедцiв.
Це теж було на Золотiм руднику.
А це - на Брянськiм. Туманнiсть вже зникла. Я розмовляв тiльки
росiйською мовою, був гордий i самолюбивий, жорстокий i нiжний, вередливий
i влюбливий. Любив передражнювати мою тiтку Клаву, що вiчно крутилась
перед дзеркалом, i показувати ©й за спиною язика, не розумiючи, що вона це
бачила в дзеркалi.
I я думав, як вона могла це побачити сво ю спиною, бо вона жалiлась
матерi, а мати за це мене била.
Менi дуже подобалось, коли одна смуглява й красива подруга матерi брала
мене собi на колiна. Од не© так гарно пахло i вона була така уютна й
хороша. Менi було вже п'ять рокiв. Я навiть був "великодержавним
шовiнiстом" i називав татового брата в других, що при©жджав до нас
гостювати а Третьо© Роси, i його батька, татового дядю, негарним словом,
коли мати просила мене ©х цiлувать.
А дядько й дiд були бородатi, в кожухах i брудних чоботях, димiли
смердючим тютюном, були дуже високi, довговусi й плювали на килим, хоч
мати й не дозволяла цього робить, навпаки, коли вона ©м казала, що так
робити не слiд, вони смачно, з насолодою плювали, харкали й розтирали цю
гидоту сво©ми намазаними дьогтем чоботищами.
Мати мене питала:
- Сыночек, почему ты не хочешь поцеловать своего дедушку? Я вiдповiдав:
- Потому что от него несет хохлом.
А мiй братик Коля, кирпатенький, товстенький, в теплих панчiшках, такий
ласкавий, трудолюбивий, послушливий i добрий, не гидував ©х цiлувати,
дядька й дiда. Вiн пригортався до ©хнiх гiгантських нiг в широких
шароварах, заривав сво личко в кожушину i казав:
- А я буду хохленком!
- О, це добра дитина, - говорив дiд i любовно гладив Колину голiвку
сво ю величезною запорозькою ручищею.
- А це - чортеня, - сердито блискав вiн на мене суворими очима й
штовхав у лоба сво©м страшним, майже в мою руку, пальцем, од якого я
злякано одсахувався...
Я не розумiв, що таке нужда, i погордливо дивився на бiдно одягнених
дiтей.
У нас була кiшка, а потiм у не© з'явилось багато кошенят. Вони ранком
дуже шумiли i бiгали по кiмнатi, де ми спали. I в мене прокидалось страшне
й солодке бажання взяти ножа i всiх ©х порiзать... Але я не зробив цього.
Я тiльки кинув кiшку в нужник у дворi... Вона довго, довго так кричала,
так страшно i жалiсно, так одиноко i смертно, що в мене серце розривалося
з жалю, але кiшечку так i не змогли врятувать.
А перед тим я пiд ганком, разом iз Колею, замучив курку. Коля ©©
тримав, а я крутив ©й голiвку. Вона так покiрно й приречено дивилась на
мене сво©ми малюсiнькими чорними оченятами...
Мати сказала, що мене за це покара бог. Я дуже боявся його. I коли,
вже на селi, веселi хлопчики йшли барвистою юрбою до церкви i запрошували
мене, я не йшов з ними. Я смутно i одиноко стояв осторонь ©х весело© й
щасливо© дороги, а вони, смiючись i перегукуючись, як дзвiнкi i радiснi
птицi, проходили за ограду i йшли в широко розкритi дверi церкви з
намальованими на них ангелами з огняними мечами в руках... Там, де все
залито сяйвом i звучить неземний прозорий хор, хор янголiв, ходить бог в
золотих ризах... А менi туди не можна... Я ж грiшник...
Я думав, що священик - це бог.
"Авдiторiя", куди мати з сво©ми знайомими ходила на концерти... Сад...
Музика... Шахтарський посьолок. Зорянi вечори, повнi дзвону гiтар i
поцiлункiв... Перед вiкнами двi чуднi башти, а з них подихав в небо тихий,
задумливий i багровий вогонь... Естакади... Летючi сплетiння сталi на
землi i в повiтрi, маленькi паровозики, якi з веселим криком мчали з собою
мiнiатюрнi вагончики з вугiллям...
Ми часто ходили до Лозово© Павлiвки на базар у недiлю. Маги купувала
нам iграшки.
Тiльки дорога здавалась менi дуже довгою, степом i нагору, довга й
колюча дорога.
Ми йшли по стернi, i вона дуже колола менi в п'яти. Татко менi
показував, як треба йти, щоб не кололо. Треба було сковзати ногами, майже
не вiдриваючи ©х од землi. I тодi не кололо. Але я дуже стомлювався. Менi
обридло триматись за юбку матерi. Я ж мужчина.
Але втома брала сво , i я знов чiплявся за юбку. Мати купила менi
коника. Я розмахую цим коником, i менi зда ться, що ©ду на нiм верхи. Тодi
втома проходила, i я бадьоро крокував золотим, пахучим i повним багряних
квiтiв степом.
Мати купила менi й Колi пальта з блискучими гудзиками. Я казав, що
"буду iнженером", а Коля - "хохленком". Ще в пас була сестричка Зоя,
свiтла й гостроока. Я ©© дуже любив, а Колю чогось не любив i любив, але
iнодi, в тяжкi для нього й для мене хвилини.
Ще в Третiй Ротi, де я часто любив передражнювати кахикання татового
батька на порозi його кабiнету, у нас з'явилась Зоя... Якась чужа жiнка
показала нам ©©, зморщену, червону, з роздертим од крику ротом, i сказала,
що найшла ©© на капуснику i зараз однесе ©© назад. Я плакав i благав ©© не
робити цього. Я не знав, що таке "свято". Я думав, що це - багато поличок,
а на них усе - цукерки й пряники... Ще я не знав, що значить "живий" i
"мертвий".
Я любив ходити в поле i милуватись квiтами, особливо багряно-синiми
квiтами будяка, i любив придавлювати за животики чуднi блакитнi цвiточки,
такi бархатнi й добрi, а вони, коли ©х придавити за животик, широко
одкривали сво© ласкавi, золотi ротики... Ще я любив дивитись на зорю пiсля
заходу сонця i кидать камiнцi в срiбнi води ставка... Я кину камiнець, а
вiн булькне, i пiсля нього довго що йдуть по золотiй вечiрнiй водi за
колами кола, все ширше й ширше, а потiм зникають, i вода знов ста
спокiйною, темною i тихою... Я питав у матерi:
- Куда деваются камушки, и отчего от них идут круги по воде, а потом
исчезают?
Менi було непри мно, що коли обрiжеш пальця, так довго йде кров i ©©
трудно спинити...
Я питав у матерi:
- Почему бог сделал человека таким непрочным? Мати казала:
- Сыночек! Ты мне задаешь такие вопросы, что я на них и ответить не
могу.
Одного разу я стояв коло жовтого, залитого сонячним сяйвом погреба, i
до мене, в наш двiр, просто, привiтно й спокiйно зайшов стрункий,
смуглявий, гарненький хлопчик. Я дуже полюбив його, i ми стали дружити. Це
був син рудничого фельдшера Коля Канарейкiн.
Тiльки коли вiн довго не приходив до мене, так я за те, що вiн мучив
мене чеканням, бив його довгою лозиною.
Ще менi було дуже iнтересно i красиво ходити з моею ровесницею, дочкою
кучера, в поле, де ми грали в крем'яшки, ловили метеликiв. Я любив
дивитись, як вона тонкими й нiжними пальчиками сплiтала вiночки з польових
квiтiв для себе й для мене.
Вечорами повз вiкпа проходили п'янi шахтарi й спiвали пiсню про доктора
Лойку, якого вони дуже любили:
Доктор Лойка, он все знает, От всех болезней излечает.
А наша служпиця Поля виходила до них назустрiч, i ©© обнiмав у нас за
сара м красивий i веселий коногон Шаповалов.
Вiн часто бував у нас на кухнi, внизу, куди я, в одкриту ляду, коли
надходив час, дзвiнко й владно кричав:
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ПРОЛОГ
Народився я на станцi© Дебальцево о десятiй годинi ранку шостого сiчня
1898 року. Народився на тиждень ранiше. Це було так. Мати на останнiм
мiсяцi вагiтностi виходила а вагона, i ©© ударив в живiт гострим кутом
скринi якийсь пасажир. Вiн це зробив ненавмисне. Але менi вiд того було не
легше. Мабуть, вiн ударив мене в лiву половину голови, i вiд того я
народився передчасно.
Мати, коли побачила мою чорну голiвку, крикнула:
"Чорт!" - i знепритомнiла. Мати моя була дуже легковажна i романтична.
На останнiм мiсяцi вагiтностi вона бiгала, переплигувала через тини i,
взагалi, майже не було помiтно, що вона скоро стане матiр'ю. Вона з
походження була (чоловiча лiнiя) сербiянка, хоч прiзвище у не© було
Локотош, що угорською мовою значить - "слюсар". Мабуть, у матерi була i
угорська кров. По жiночiй лiнi© вона була врейкою i укра©нкою.
Батько мiй був з походження (чоловiча лiнiя) француз, - правильно
прiзвище "Соссюр", навiть з приставкою "де". Пономаренко Пантелеймон
Кiндратович 2, який читав початок цього роману, сказав менi, що я нiякий
не француз i що правильно мо прiзвище не "Соссюр", а "Сюсюра" (i вiдкiля
вiн це узяв, бо в документах нашого колишнього волосного правлiння я
дiйсно записаний на прiзвище "Сюсюра"), що у нього був друг його
батрацько© юностi, козак iз Кубансько© станицi Брюховецька Сюсюра, що в
тiй станицi майже половина Сюсюрiв.
Але дiд мiй пiдписувався "Соссюр" i казав, що наше прiзвище
укра©нiзували писарi. Можливо, це так i було.
Очевидно, мiй предок, - чомусь менi зда ться, що вiн з пiвденно©
Францi©, Провансалю, - потрапив до Запорозько© Сiчi, де писарi i записали
його "Сюсюрою".
Мо© родичi, звичайнi селяни i робiтники, кажуть:
"Ми - французи".
А вiдкiля вони це знають?
По жiночiй лiнi© батько був карача вець i укра©нець, по чоловiчiй теж
укра©нець. У цього пiд нижньою губою була еспаньйолка, а на пiдборiддi
волосся не росло. Вуса в нього були довгi, козацькi, запорозькi вуса!
Задумливi, нiжно-суворi, свiтло-карi очi, орлиний нiс, високий лоб, тонкi
брови. Вiн був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зiгненими
кавалерiйськими ногами; ходив вiн ледь сутулячись i завжди дивився трохи
вниз. Вiн був спокiйний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю,
пейзажi i любив малювати людськi обличчя. Грав на гiтарi i пiд ©©
задумливий, срiбний акомпанемент спiвав задушевних укра©нських пiсень.
Писав вiршi, але бiльше сатиричнi.
Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже
циганка, мятежна i розкидана. Вона була красуня ©© смуглявi тонкi риси,
темно-карi очi; чорнi, аж жагучi, мов крила летючих птиць, красиво загнутi
брови; нервовi нiздрi майже класичного, з ледве помiтною горбинкою носа
завжди були в якомусь дивнiм, хвилюючiм русi. Мама була чудесно збудована.
У це© було чорве, аж до синяви, волосся, i вся вона була як зоряна i
пристрасна пiсня. Вона дуже любила зорi i часто молилась i плакала пiд
ними. В юностi сво©й вона працювала на патронному заводi в ©© рiднiм мiстi
Луганську (сама вона з Кам'яного Броду). I на загальномiськiм балу
одержала перший приз за красу. Там були претендентками i дочки багатi©в
мiста, а вона, звичайна робiтниця, всiх ©х перемогла. Татко нагадував менi
похмурого козацького орла, а мама - якусь смугляву птицю, що ©й не
сидиться на мiсцi i все вона хоче кудись полетiти. Як протилежнiсть
батьковi, вона була дуже балакуча, ©© одвертiсть була потрясаюча.
Коли я був ще маленьким i ми багато ©здили, мама сво©м випадковим
вагонним сусiдам розповiдала про все сво життя i з такими iнтимностями,
що, не тодi, коли я був маленький, а зараз, коли я великий i вже
старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона багато
разiв, тому що у не© було багато сусiдiв пiд час рiзних мандрiвок,
розповiдала одне i те ж. Це врiзалось назавжди в мою душу. Вона багато
разiв розповiдала про себе i татка, про сво© романтичнi пригоди, коли вона
була ще дiвчиною, про сво©х близьких, рiдних i знайомих. Вона розповiдала
це так поетично i образно, що передi мною як живi стояли повнi чар i краси
срiбно-мiсячнi ночi Донбасу i люди, прекраснi люди, цiлi зорянi свiти,
святi, далекi i казково-близькi.
Дiд мiй, по батьковi, виховувався помiщиком як талановитий селянський
хлопчик. Коли вiн пiдрiс, його вiддали в Лисичанську штейгерську школу,
дворiчну. Дiд не хотiв вчитись, прибiгав додому i ховався на печi. Тодi
приходив прикажчик помiщика з мiшком. В цей мiшок вiн, як порося,
заштовхував мого дiда i тягнув його на плечах кiлька кiлометрiв, в Лисиче.
Дiд, Володимир Кирилович Сосюра, закiнчив нижчу гiрничу освiту, але через
кволе здоров'я в шахтi не працював, а пiшов по канцелярськiй лiнi©. Сорок
рокiв вiн був секретарем Луганського "Крестьянского присутствия". За
вислугу лiт йому давали дворянство, але вiн одмовився:
"Я крестьянином родился и таковым хочу умереть". На старостi йому дали
казьонку, i вiн до само© смертi торгував горiлкою на користь росiйськiй
iмператорськiй армi©, яка одягалася i годувалася за прибуток од продажу
горiлки. Дiд, як i мiй батько, писав вiршi, теж iз сатиричним уклоном i
теж укра©нською й росiйською мовами. Пам'ятаю змiст його сатирично© поеми
укра©нською мовою, датовано© 1859 роком. (Я вiддав у Харковi оригiнал цi ©
поеми дiда в музей iменi Шевченка 3, але за Вiтчизняно© вiйни все загинуло
i портрет мого прадiда Майбороди - теж). У поемi говориться про те, що
пани без селян поздихають, звiльнивши ©х од крiпацтва. У нiй говорилось
про те, як помiщики мiняли на цуценят людей, як вони знущалися з них i
мучили ©х i на кровi й сльозах труженикiв будували сво сите i пiдле
життя.
Батько мiй теж учився в штейгерськiй школi, але вже трирiчнiй, та не
скiнчив ©©. Вiн почав вчитися з п'яти лiт, на колiнах у вчителя. Закiнчив
церковноприходську школу, потiм мiське начальне училище. Мрiяв бути
моряком, але мрi© не здiйснились, i вiн став учнем штейгерсько© школи 4.
Вчився вiн на "вiдмiнно" i одержував як вiдмiнник казьонну стипендiю. Маму
дуже смiшило, коли мiй батько, безвусий парубiйко, готував до випускного
екзамену, сам будучи в першому класi, сво©х бородатих старшокласникiв, i
коли вони туго сприймали його пояснення, вiн нервував i називав ©х
"ослами". Але вони не ображались на нього, бо вiн так ©х називав
заслужено.
За рiк до закiнчення штейгерсько© школи батько був виключений за участь
у революцiйному гуртку з формулiровкою: "За пьянство". Тiльки завдяки
зв'язкам дiда, батько не був засланий туди, куди "Макар телят не ганяв" 5.
Коли татка виключили з штейгерсько© школи, вiн написав дiдовi вiршованого
листа. Пам'ятаю, що в ньому були нарiкання на самотнiсть, на судьбу, на
незаслуженi страждання:
Не убил я человека,
Златом будучи прельщен...
А дiд йому вiдповiв:
Ты страдаешь, это ясно.
Но ты сам тому виной:
Променял свой путь прекрасный
На тернистый и глухой,
Дiд пiсля сво © смертi не залишив батьковi спадщини. В заповiтi було
написано: "Сыну Николаю ничего не завещаю".
У батька була сестра, тьотя Нiна. Вона мала начальну освiту, а далi не
вчилась. Дiд ©© дуже любив, а батька теж, звичайно, любив, але iншою,
суворою i мужньою любов'ю. Вiн бачив, що татко талановитий i сам проб'
собi дорогу. А тьотя була непристосована до життя i боялась його. У не©
була нещасна любов, i вона так i залишилась до смертi старою дiвчиною.
Грошi вона сховала в матрац, i пiд час пожежi згорiло десять тисяч.
Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. А тьотю теж любила, але не
так дуже. У дiда був незаконнороджений син, якого вiн виховував тайно вiд
бабусi i платив великi грошi за його освiту, що вiдбивалось на
матерiальному станi його сiм'©.
I одного разу бабуся узнала про це, що у дiда незаконнороджений син,
i з нею стався припадок, пiд час якого вона вивела в степ мого татка з
сестрою i хотiла ©х повiсити... Добре, що не було на чiм... Припадок
пройшов, але у бабусi на обличчi залишився слiд: у не© був викривлений рот
iз лiвого боку.
Дiд весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством. Од важкого
труда у не© була грижа. Дiд одружився з нею вiд злостi на дочку помiщика,
яку вiн дуже любив, а потiм розчарувався в нiй, бо вона була дуже
легковажна, легкодумна i зрадлива.
Бабуся служила в батька невдало© наречено© мого дiда економкою i
чудесно знала французьку мову.
Бабуся моя була теж, як i мама, смуглява.
Я схожий на мамку, татка i на себе.
Бабуся Вiра Iванiвна була черкешенкою по жiночiй лiнi©, а по чоловiчiй
- росiянка. Вона була до фанатизму релiгiйною i по сутi була мо ю духовною
матiр'ю. Але про це потiм.
Батько мо © матерi, мiй дiд Дмитро Данилович Локотош, був мiщанином
города Луганська i мав водяного млина, якого пропив. Його дiд був багатий
серб, а прадiд - полковник сербсько© армi©, що за росiйсько-турецько©
вiйни перейшла на бiк росiян, i загинув у боях проти турок. Разом з ним
загинули документи про його дворянство, i його вдову з сином записали в
мiщани города Луганська. У дiда було два брати. Пiсля смертi мого прадiда
вони дiлили землю i взагалi спадщину. Дiдiв брат Андрiй не захотiв
залишатись на землi, а сказав, щоб аа нього платили за учобу, а землi йому
не треба, i став вчитись.
Вiн закiнчив юридичний факультет Воронезького унiверситету i дослужився
до председателя окружного суду. У нього дружиною була якась княгиня (я
прiзвище забув), а утриманкою - красуня прачка. Я пам'ятаю ©©, повну i
чорноброву. Вона розповiдала матерi, що для того, щоб поправитись,
намазувала маслом хлiб на два пальцi товщини. А я, голодний, слухав. Це -
про дядька мо © матерi.
Дiд мiй був дуже балакучий, натхненний i все менi розповiдав про
Гарiбальдi 6 i взагалi всякi iнтереснi романи. Вiн розповiдав так
натхненно, що у мене од захвату серце сiяло, як сонце, i я не мiг його
наслухатись. Вiн одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився од
сану ("Не хочу дурить народ"), мого прадiда, Майбороди, що при переходi в
духовне звання змiнив прiзвище на Костянтинiв. Мiй прадiд був дрiбний
укра©нський шляхтич, нащадок одного з ватажкiв i органiзаторiв Запорозько©
Сiчi, Майбороди.
Мiй прадiд Микола Костянтинiв закохався в красуню врейку Розу iз
купецько© родини Старикових в городi Катеринославi.
Мати Рози спiвчувала любовi прадiда i Рози, а батько ©© i його родичi
були гостро проти.
Тодi прадiд iз Розою однi © осiнньо© ночi втекли. За мiстом ©х
наздогнав батько з родичами, i прадiда так побили, що в нього зiскочила
нижня щелепа вбiк. Вони думали, що вiн убитий, i кинули його в ярок. Була
пiзня осiнь. Прадiд всю нiч лежав у ярку, а вранцi його побачили селяни,
що ©хали до мiста на базар, i витягли з ярка.
Два мiсяцi хворав мiй прадiд, а коли вiн одужав, то знов украв Розу.
I Роза стала Надi ю.
Бабуся моя iiо матерi, Ольга - напiв врейка i напiвукра©нка, - була
дуже вразлива i все брала близько до серця. Вона дуже любила мою маму i
коли узнала, що татко гiрко п' горiлку i ми бiдно живем, тихо
збожеволiла.
Це було так: бабуся прийшла з церкви. Було "Андрi ве стояння" 7. Бабуся
тихо сiла в темний закуток, до не© пiдiйшла мати i щось запитала, а бабуся
замiсть вiдповiдi страшенно глянула на маму i заспiвала: "Преподобный отче
Андрее, моли бога за нас..."
З криком: "Ой боже, мамочка збожеволiла!.." - мати моя вибiгла з
кiмнати.
Ну, ще про кохання мо©х татуся i мами.
З Лисичанська, будучи учнем штейгерсько© школи, батько при©здив на
канiкули до дiдуся в Луганськ. Там вiн проходив практику. В мою майбутню
маму всi закохувалися, навiть один грузинський князь хотiв ©© зарiзати
тому, що вона його не любила. I взагалi на вечорах всi кавалери до не©
пiдлизувались, i мама вертiла ними як хотiла. Вона назначала до п'яти
побачень, звичайно, в рiзний час, але в один i той же день. Кавалери ©©
врештi-решт узнали, що вона водить ©х за нiс, i прийшли всi разом на
кладбище (а мама думала, що прийде один) i поставили питання ребром:
"Скажiть нам, Антонiно Дмитрiвно, кого з нас ви коха те?"
Мама крикнула: "Нiкого я з вас не люблю!", заплакала i втекла. Особливо
самовiддано i свято кохав ©© хороший i задушевний юнак Сеня Логозинський,
а мама не любила його, тiльки дуже жалiла, до слiз жалiла. А любила вона
якогось Ярового, якому вона готова була цiлувати ноги i навiть слiди його
нiг на землi, а вiн не любив ©©...
Потiм тому, що вона була гарненька, мама, здобувши початкову освiту,
далi не схотiла вчитися. На мiському балi вона одержала перший приз за
красу. Врахуйте, що це звичайна робiтниця, яка працювала на патроннiм
заводi. Вона була дуже его©стична i самозакохана i не могла собi уявити,
що в не© хтось з молодих людей не може бути закоханий. Якось на вечорi
вона зустрiла свiтлого, задумливого юнака у формi учня штейгерсько© школи,
який на не© дивився так нiжно i закохано, але тримав себе гордо й
незалежно. Вiн не принижувався i не пiдла бузничав перед нею, а любив ©©
до безтями. В нiм вiдчувалась якась пота мна, ваблива сила. I мама, вiд
злостi, тому, що вiн на не© не звертав уваги, вiрнiше, робив вигляд, що не
зверта уваги, закохалася в нього, як говорять, до самозабуття. Але
характер свiй вона спробувала показати й на ньому, тобто повертiти ним, як
iншими. Пiсля одного з вечорiв татко проводжав ©© глухими кам'янобрудними
вулицями, де сади, ламання ребер i взагалi всякi хулiганськi витiвки iз
свинчатками й ножами. На пiвдорозi до будинку матерi ©х наздогнав фаетон з
одним iз материних поклонникiв.
- Антонiно Дмитрiвно! Сiдайте, пiдвезу. Вона неуважно попрощалася з
мо©м батьком, сiла в фаетон i по©хала, а батько залишився на самотi, серед
жахливо©, глухо© хулiгансько© ночi з шаленими бурями в душi. Наступного
разу, пiсля такого ж вечора, батько проводжав мою матусю додому. Вiн
привiв ©© точно до того ж мiсця, де вона його так покинула, попрощався з
нею i сказав:
- А тепер, Антонiно Дмитрiвно, можете йти самi. I мама з плачем побiгла
в нiч...
Потiм вони помирилися.
Бiльш матуся не показувала свого характеру перед батьком.
Вiд'©жджаючи з Луганська, татусь сказав матерi, яка гiрко плакала:
- Через рiк я повернуся, i якщо ти мене за цей час не розлюбиш, я
одружусь на тобi.
Мати вiрно чекала його, вона забула про всiх сво©х поклонникiв, нiкого
не помiчала, була, як увi снi, i так покохала його, так покохала, що, коли
вiн повернувся, вона ще до шлюбу належала йому...
Так що я - дитя першого кохання...
Вода. Страшний, широкий i неосяжний свiт, що срiбним маревом то
пiдiйма ться до мене, то даленi , пада ...
Я на руках у срiбно© од води мами...
Це вона то близько нахиля ться до води, i мене майже з головою залива
©© страшне й блискуче срiбло, то швидко пiдiйма мене вгору, до життя i
золотого вiд сонця сяйливого, синього неба... I тодi я заспокоююсь i
замовкаю... перестаю кричать...
А моторошно-невiдомий i в той же час такий дивнопринадний мерехтливий
свiт тремтить, i перелива ться всiма кольорами райдуги, й широко лине
лiворуч, кудись униз, повний пахучо© й холодно© свiжостi, весь обсипаний
лазурними поцiлунками вiтру.
Це мо перше вражiння життя.
Я не розумiв слiв i не знав, що той срiбний, страшний i принадний свiт
зветься рiкою Дiнцем, а те, в чому з смiхом плескотiлись i дзвiнко зойкали
люди, - водою.
Далi я нiчого не пам'ятаю.
Немов крiзь невiдому туманнiсть я смутно й тихо летiв угору... Ось
туманностi не стало, i я йду з батьком i матiр'ю через щось димне,
прорiзане на землi блискучими, гострими й твердими смугами, об якi
стукотять каблуки мо©х туфельок... Батько й мати ведуть мене за руки. З
правого боку пiдноситься багато великого, й вiдтiля, з якогось грiзно
розкритого простору, виповза чорна й грiмлива потвора... Вона димно й
тонко кричить в осяйну, покриту темним, розiрваним i швидким, вишину.
Менi страшно, i я дужче стискаю рученятами добрi i теплi руки татка й
ненi... Я шукаю в них порятунку й вiрю в нпх. Iду крiзь жах з цi ю вiрою й
надi ю, що мене нiяка сила не зачепить, бо зi мною мо© могутнi й
непереможнi татко й неня.
Це ми переходили залiзницю з незлiченного плетива рейок, з лiвого боку
була станцiя Пере©зна, з правого - Донецькi" й содовий завод, вiдкiля
виповзала, перетинаючи нам дорогу, заводська "кукушка" '. Ми ввiйшли в
щось зелене й хитливе, повне гомону й шуму... Потiм були якiсь перепони,
палки, щось кололо менi ноги, було багато яркого кольорового i
ароматного... Були якiсь нори, а з нпх повилазили невiдомi чуднi, округлi,
зеленосмугастi й жовтi звiрятка з тугими, довгими, сухими й колючими
хвостами... Вони не рухалися i насторожено й хижо чекали... Я боязко
обходив ©х i почував себе якось незвикле, незручно й нетривко...
Це ми ввiйшли в лiс, а потiм - на баштан. Те, що здавалося менi
страшними й невiдомими звiрятками, були кавуни, гарбузи й динi, а все ярке
й кольорове - квiти. Кололи менi ноги колючки, а до панчiшок чiплялися
реп'яхи.
Я бачу залиту янтарним морем промiння кiмнату, з багряною пiдлогою,
килимами й картинами на стiнах. У широко розчиненi вiкна, сковзаючись по
хиткiй лазурi шибок, вживався шумливий, зелений день...
Спiвали птицi, й лунали дзвони... Вони лунали тонко й хрустально,
неначе хто ронив з неба спiвучi дiаманти.
Мiй дiд п' чай. Менi чудно, що вiн шклянку з подiбним до вина напо м
повiльно пiдносить до губ, зрооить ковток, потiм так же повiльно ставить
шклянку на стiл, i знов пiдносить до губ, i знову ставить на стiл...
Менi хотiлось, щоб вiн пив чай, не одриваючп шклянки од губ. Але вiн
цього не робив. Мабуть, чай був гарячий або вiн хотiв продовжити смакову
насолоду.
Взагалi я хотiв, щоб усе робилося швидко. Потiм знов туманнiсть
замкнулась.
Я прорвався крiзь не© на Золотому руднику, де батько працював
будiвничим.
Ми йдемо полем. Батько й мати йдуть швидко i з обох бокiв, за руки,
пiдiймають мене вгору, i менi так весело i так гарно, що, коли вони мене
поставлять на землю, я благаю ©х знов пiдiймати мене вгору... Це вражiння
польоту так захоплювало мене, що я весь завмирав од щастя i обертався на
птицю... Довго мене пiдiймали то вгору, то опускали вниз, i я переходив од
радостi до туги й навпаки. А потiм татко переступив через рiвчак з лiвого
боку дорогi©, простягнув руку до верби, зелено© й гомiнко©, i зiрвав з
не©... вареника з вишнями.
Вареник був такий смачний, соковитий i солодкий.
Менi був один рiк.
Я потiм часто просив татка пiти зi мною до цi © верби за варениками.
Але татко чомусь цього не робив.
Я катався з сином iнженера в дерев'яному ящику ца колiщатках. Я був за
пасажира, а вiн - за коня. Потiм ящик зупинився, бо "кiнь" захотiв
вiдпочити. Я почав пiдводитись, а "кiнь" в цю мить сiпнув... I мене боляче
вдарило пiдборiддям об гострий переднiй край ящика... Я плачу, а кров
залива менi шию i груди...
Ми ©мо оселедця. I враз щось гостре й колюче застрягло менi в горлi...
Я подавився кiсткою з оселедця, а мати, блiда-блiда, з чорними од
розширених зiниць очима, пальцем витяга менi з горла кiстку... Я страшно
кричу...
Мати врятувала менi життя.
Потiм я :i;овго не мiг ©сти оселедцiв.
Це теж було на Золотiм руднику.
А це - на Брянськiм. Туманнiсть вже зникла. Я розмовляв тiльки
росiйською мовою, був гордий i самолюбивий, жорстокий i нiжний, вередливий
i влюбливий. Любив передражнювати мою тiтку Клаву, що вiчно крутилась
перед дзеркалом, i показувати ©й за спиною язика, не розумiючи, що вона це
бачила в дзеркалi.
I я думав, як вона могла це побачити сво ю спиною, бо вона жалiлась
матерi, а мати за це мене била.
Менi дуже подобалось, коли одна смуглява й красива подруга матерi брала
мене собi на колiна. Од не© так гарно пахло i вона була така уютна й
хороша. Менi було вже п'ять рокiв. Я навiть був "великодержавним
шовiнiстом" i називав татового брата в других, що при©жджав до нас
гостювати а Третьо© Роси, i його батька, татового дядю, негарним словом,
коли мати просила мене ©х цiлувать.
А дядько й дiд були бородатi, в кожухах i брудних чоботях, димiли
смердючим тютюном, були дуже високi, довговусi й плювали на килим, хоч
мати й не дозволяла цього робить, навпаки, коли вона ©м казала, що так
робити не слiд, вони смачно, з насолодою плювали, харкали й розтирали цю
гидоту сво©ми намазаними дьогтем чоботищами.
Мати мене питала:
- Сыночек, почему ты не хочешь поцеловать своего дедушку? Я вiдповiдав:
- Потому что от него несет хохлом.
А мiй братик Коля, кирпатенький, товстенький, в теплих панчiшках, такий
ласкавий, трудолюбивий, послушливий i добрий, не гидував ©х цiлувати,
дядька й дiда. Вiн пригортався до ©хнiх гiгантських нiг в широких
шароварах, заривав сво личко в кожушину i казав:
- А я буду хохленком!
- О, це добра дитина, - говорив дiд i любовно гладив Колину голiвку
сво ю величезною запорозькою ручищею.
- А це - чортеня, - сердито блискав вiн на мене суворими очима й
штовхав у лоба сво©м страшним, майже в мою руку, пальцем, од якого я
злякано одсахувався...
Я не розумiв, що таке нужда, i погордливо дивився на бiдно одягнених
дiтей.
У нас була кiшка, а потiм у не© з'явилось багато кошенят. Вони ранком
дуже шумiли i бiгали по кiмнатi, де ми спали. I в мене прокидалось страшне
й солодке бажання взяти ножа i всiх ©х порiзать... Але я не зробив цього.
Я тiльки кинув кiшку в нужник у дворi... Вона довго, довго так кричала,
так страшно i жалiсно, так одиноко i смертно, що в мене серце розривалося
з жалю, але кiшечку так i не змогли врятувать.
А перед тим я пiд ганком, разом iз Колею, замучив курку. Коля ©©
тримав, а я крутив ©й голiвку. Вона так покiрно й приречено дивилась на
мене сво©ми малюсiнькими чорними оченятами...
Мати сказала, що мене за це покара бог. Я дуже боявся його. I коли,
вже на селi, веселi хлопчики йшли барвистою юрбою до церкви i запрошували
мене, я не йшов з ними. Я смутно i одиноко стояв осторонь ©х весело© й
щасливо© дороги, а вони, смiючись i перегукуючись, як дзвiнкi i радiснi
птицi, проходили за ограду i йшли в широко розкритi дверi церкви з
намальованими на них ангелами з огняними мечами в руках... Там, де все
залито сяйвом i звучить неземний прозорий хор, хор янголiв, ходить бог в
золотих ризах... А менi туди не можна... Я ж грiшник...
Я думав, що священик - це бог.
"Авдiторiя", куди мати з сво©ми знайомими ходила на концерти... Сад...
Музика... Шахтарський посьолок. Зорянi вечори, повнi дзвону гiтар i
поцiлункiв... Перед вiкнами двi чуднi башти, а з них подихав в небо тихий,
задумливий i багровий вогонь... Естакади... Летючi сплетiння сталi на
землi i в повiтрi, маленькi паровозики, якi з веселим криком мчали з собою
мiнiатюрнi вагончики з вугiллям...
Ми часто ходили до Лозово© Павлiвки на базар у недiлю. Маги купувала
нам iграшки.
Тiльки дорога здавалась менi дуже довгою, степом i нагору, довга й
колюча дорога.
Ми йшли по стернi, i вона дуже колола менi в п'яти. Татко менi
показував, як треба йти, щоб не кололо. Треба було сковзати ногами, майже
не вiдриваючи ©х од землi. I тодi не кололо. Але я дуже стомлювався. Менi
обридло триматись за юбку матерi. Я ж мужчина.
Але втома брала сво , i я знов чiплявся за юбку. Мати купила менi
коника. Я розмахую цим коником, i менi зда ться, що ©ду на нiм верхи. Тодi
втома проходила, i я бадьоро крокував золотим, пахучим i повним багряних
квiтiв степом.
Мати купила менi й Колi пальта з блискучими гудзиками. Я казав, що
"буду iнженером", а Коля - "хохленком". Ще в пас була сестричка Зоя,
свiтла й гостроока. Я ©© дуже любив, а Колю чогось не любив i любив, але
iнодi, в тяжкi для нього й для мене хвилини.
Ще в Третiй Ротi, де я часто любив передражнювати кахикання татового
батька на порозi його кабiнету, у нас з'явилась Зоя... Якась чужа жiнка
показала нам ©©, зморщену, червону, з роздертим од крику ротом, i сказала,
що найшла ©© на капуснику i зараз однесе ©© назад. Я плакав i благав ©© не
робити цього. Я не знав, що таке "свято". Я думав, що це - багато поличок,
а на них усе - цукерки й пряники... Ще я не знав, що значить "живий" i
"мертвий".
Я любив ходити в поле i милуватись квiтами, особливо багряно-синiми
квiтами будяка, i любив придавлювати за животики чуднi блакитнi цвiточки,
такi бархатнi й добрi, а вони, коли ©х придавити за животик, широко
одкривали сво© ласкавi, золотi ротики... Ще я любив дивитись на зорю пiсля
заходу сонця i кидать камiнцi в срiбнi води ставка... Я кину камiнець, а
вiн булькне, i пiсля нього довго що йдуть по золотiй вечiрнiй водi за
колами кола, все ширше й ширше, а потiм зникають, i вода знов ста
спокiйною, темною i тихою... Я питав у матерi:
- Куда деваются камушки, и отчего от них идут круги по воде, а потом
исчезают?
Менi було непри мно, що коли обрiжеш пальця, так довго йде кров i ©©
трудно спинити...
Я питав у матерi:
- Почему бог сделал человека таким непрочным? Мати казала:
- Сыночек! Ты мне задаешь такие вопросы, что я на них и ответить не
могу.
Одного разу я стояв коло жовтого, залитого сонячним сяйвом погреба, i
до мене, в наш двiр, просто, привiтно й спокiйно зайшов стрункий,
смуглявий, гарненький хлопчик. Я дуже полюбив його, i ми стали дружити. Це
був син рудничого фельдшера Коля Канарейкiн.
Тiльки коли вiн довго не приходив до мене, так я за те, що вiн мучив
мене чеканням, бив його довгою лозиною.
Ще менi було дуже iнтересно i красиво ходити з моею ровесницею, дочкою
кучера, в поле, де ми грали в крем'яшки, ловили метеликiв. Я любив
дивитись, як вона тонкими й нiжними пальчиками сплiтала вiночки з польових
квiтiв для себе й для мене.
Вечорами повз вiкпа проходили п'янi шахтарi й спiвали пiсню про доктора
Лойку, якого вони дуже любили:
Доктор Лойка, он все знает, От всех болезней излечает.
А наша служпиця Поля виходила до них назустрiч, i ©© обнiмав у нас за
сара м красивий i веселий коногон Шаповалов.
Вiн часто бував у нас на кухнi, внизу, куди я, в одкриту ляду, коли
надходив час, дзвiнко й владно кричав: