Загребельний Павло. Диво

   - А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи поніміли? А чи язики в медові позагрузали?
   - Будемо похвалятися, будемо! - тонко вискнув чеверногий чоловічок і засміявся дивно й жалюгідно, мовби похлинувся водою: - Пр-с-с-с!
   - Питіє люблю! - закричав купець. - А ще жон вельми! В питії можу день і ніч, і два дні, й десять днів бути, а з жонами і того більше!
   - А до князя нашого далеко тобі, - кольнув хмизонос, який теж не відставав від товариства і посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи.
   - Ти? - здивовано глипнув на нього купець. - Хто ти е такий, щоб мене?… Та чи знаєш ти, що в мене жони скрізь - і на Русі, і в Польщі, і в Чехії, і в Угрів, і в Царграді, і в Біармії, і в печенігів. Хто з вас пробував печенізьку жону? Га? Ніхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу має мужську, з лука стріляє і джідою б'є без промаху. А сама гаряча! Гух! Жону треба вміти взяти. Вона не любить зайців, на неї треба туром іти! Гух-гух!
   Він уткнувся в ківш, з чого скористався той, що сидів перший праворуч од купця, миттю поставив ківш на землю, щоб вивільнити руки, і, чудернацько «єкаючи», закректав:
   - Єх ходили ми з кнєзем на єтвігів, то кнєзь мене й просить: «Покажи воєм зеленим, єк ти б'єш своем списом!» А є ему, - єкало все намагався показати руками: і як він ішов з князем на ятвігів, і як князь його покликав, і як казав, і виходило ще чудніше від цього безладного дурнуватого вимахування довгими руками. - А є ему, значить, не кажу, кажу, а покажу сперву кнєзю, а воєм тож покажу… Да єк побіжу на єтвігів, да єк нанижу на списа одного, й другого, й третього - дев'єть єтвігів на один спис і держу єго, єк кнєжий пропорець, а потому, значить, молодому воєві, забираю его спис, а йому даю свій з дев'єтю єтвігами і кажу - не кажу, а показую, що ти держи спис з дев'єтьма єтвігами, єк є держав, а є ще поколю і ще нанизав…
   - Скільки? - крикнув купець. - Скільки ти там нанизав? Однаково менше, ніж я жон мав, бо жони…
   Але тут чеверногий жалюгідний чоловічок, видно, вирішив, що наспів і його час втрутитися в похваляння, махнув ковшем і, перебиваючи купця, заплямкав:
   - Так він ото мене хотів, а я. його… Пр-с-с-с! - починав з середини, певно продовжуючи йому тільки відомий перебіг якоїсь пригоди, ніхто не міг збагнути, про що йдеться, та ніхто й не прагнув того, бо кволого плямкання чоловічкового й не чутно було, хіба що Сивоок, який стояв зовсім поряд, гаразд розбирав: - А я його тоді… А він мене тільки, а я його… Пр-с-с-сі
   - Цить! - гаркнув купець. - Коли я говорю про жон, усі повинні мовчати. Як води в рот. Жони-бо…
   - Яких у тебе більше, аніж у князя Володимира, - підкинув знову хмизонос, але купець не зачепився за кольку, позбув втручання хмизоносове неувагою, голосно сьорбнув з свого ковша. А його місце в похвалянні відразу виповнив новий пияк, оберемкуватий чолов'яга, зодягнений недбало, однак досить коштовно, з великим ножем на поясі, прикрашеному сріблом, сріблом же оздоблені й піхви для ножа були, а рукоять ножа гарно здобилася різьбленням.
   - Меч удома полишив, - відкахикуючись, мовив оберемкуватий, - а то б показав, що можу. А можу так. Дикові голову відтягти, не розмахуючись, а турові - за одним замахом… Впущу йду з самим мечем, іншої зброї не потребую. І коня не треба… Самий меч… А мечем тридцятилітні дубки стинаю… Отак: раз - і вже!
   - А я не так люблю пити, як закусювати, - озвався з-за своєї дерев'яної личини вирлоокий, смачно посмоктуючи мед. Володів дивним умінням не тільки вибуркувати з-за чаші своїми очиськами, але ще й говорити, як пив. - Оце б і ціле озеро випив, аби тільки закусювати. І щоб мнясо. Люблю мнясо! Хто любить жону, хто на печеніга йде, а я люблю мнясо! Хоч би й цілого дика засмажили - вконав би його! А ти сидиш коло чоловіка, бачиш його муку, а сам маєш у міху копченину й помавкуєш!
   Він наосліп простягнув руку до хмизоноса, викрутив у його бік своє несамовите око. Хмизонос відкинув його руку.
   - А дзуськи! - викрикнув таким світлим голосом, мовби й не пив ще нічого. - Не роззявляй губи на чужу чужинину й заробленину!
   Вирлоокий захлипнувся медом, мерщій відірвав чашу від розквасистих губ.
   - Жалко тобі? - сказав, мало не жебруюче.
   - А він мене хотів, а я його… Пр-с-с-с! - тягнув своєї тим часом слинявий чоловічок.
   - Для друзів тільки маю копченину від діда Кіптілого! - задерикувато вигукнув хмизонос. - А дід Кіптілий готовизну м'ясну робить для самого князя та для мене, бо без мене - ні руш! Ге?
   - Ну, продай, - сказав вирлоокий, - бо без закуски не можу… Мнясо чую ще тоді, як воно в дебрі бігає… Вельми мнясо люблю… А в тебе ж такий пах з міха…
   - Нащо б мав продавати, коли й сам поїм та ще мої братове. Он які - бачив?
   Він показав на Сивоока й Лучука, але вирлоокий і головою не ворухнув у їхній бік.
   - Проміняй шматочок, - канючив він далі, знов закриваючись чашею і вже подаючи голос з-за неї. - Хочеш, на хреста зміняю?
   Розстебнув однією рукою корзно, пустив поміж пальцями завислий на тонкій шворці хрестик з дерева воскового відтінку.
   - Заморського дерева хрест. За теля виміняв. Гречинові ціле теля віддав.
   - Нащо віддавав - ліпше б з'їв теля своє. Солонини наробив і мав би оце чим закусити! - глузував хмизонос.
   - А він мене… а я його… Пр-с-с-с! - Чоловічок востаннє вибелькотав свою розповідь, що не мала ні початку, ні кінця, схилив голову на плече, випустив з безвільних рук ківш, пустив слину з розкритого рота.
   - Скис божий прикрашатель! - закричав хмизонос. - Одного нема. Ану хто ще!
   Сивоок, якому теж крутилося в голові й очах, хоч випив тільки два ковшики меду і добре заїв його хмизоносовою копчениною, спершу не збагнув значення викрику хмизоносового.
   - Що ти мовив? - поспитав він новознайденого товариша, надаючи недбальства голосові, хоч самому чомусь дуже залежало на тому, що саме відкаже йому хмизонос.
   - Про того? - тицьнув той пальцем на чоловіка, що й геть розкис і вже заліг на лівий бік і, здавалося, вмер від страшного мору, який зсудомлює всі члени, викривлює лице. - Князів умілець найбільший. Усі церкви князеві здобив. Тридцять і дві церкви вже. Вихитрює богів і чуда всілякі, а пити вони йому не помагають. Кволі боги. Ге-ге!
   Сивоок не повірив. Як то? Чи може бути таке? Щоб оце жалюгідне чоловісько мало щось спільне з тим дивним світом, у якому він тільки-но був і з якого, відчував тепер виразно, вже ніколи не зможе видобутися? Коли ще добиралися з Лучуком до Києва, то уявлявся Сивоокові цей город не таким, як насправді вийшло. Саме слово «Київ» чомусь мало для хлопця барву червону, як щити князівської дружини. Ще вперше почуте, воно яріло червінню над зеленістю землі, а ще дужче - над білими снігами тихих зим. Тепер Сивоок знав, що Київ - це й не білі боярські доми, і не гостроверхі церкви з дерева потемнілого й восково-чистого, і не хрести, чорні а чи золоті, і не кам'яні тереми, сірі, з червоними наличниками вікон, і не зелена трава захисних валів, і не жовта глина пагорбів, і не сріблясті піски Дніпра і Почайни, - Київ назавжди тепер позостанеться для нього вишнево-сизим розспіваним світом, в якому живуть усі барви, вичарувані колись для малого дідом Родимом. І якщо все те зробили люди, якщо народила земля таких могутніх духом синів, то уявлялися вони Сявоокові саме Такими, як дід Родим, - потужними, впевнено-спокійними, вищими за всіх сущих, вирваними з щоденних клопотів, з метушняви, з дріб'язку.
   А тут лежить в багні торговища жалюгідний чоловічок, харчить, мов конаючий, з каправих, скліючих очей видавлюються йому каламутні сльози, з кутиків губ виповзає клейка й тягуча слина. Невже правду мовив хмизонос? Невже цей новий і невідомо жорстокий бог глумиться з людини навіть тоді, як вона доконує неймовірного чуда для його прославляння? Вже йому мало звичайної смерті - він губить людей, знущаючись!
   - А візьміть-но за ноги ту падализну та відтягніть отуди в глину, - зареготав купець, - нехай внхитрить трохи носом своїх богів! Го-го-го!
   Лучук, вагаючись, поглянув на купця, потім на Сивоока. Чи ж то їм велено тягти сп'янілого украшателя церков?
   - Ви ж, ви, молокососи! - загримів купець. - Беріть його та швидше, допоки я…
   Він хотів викричати якусь погрозу, але махнув рукою і занурив губи в ківш з медом. Але Сивоок мовби тільки й ждав нагоди, щоб на комусь зігнати свою злість, викликану розчаруваннями, яких дознав отут, серед пияків, серед людського шумовиння, де на самому дні опинився той, хто мав бути понад усім і поза всім.
   - Не роби твої, щоб помикав нами! - ошалілими очима блиснув хлопець на купця.
   - Га? - відірвався той від ковша. - Не роби? А хто есте? Збіги задрипані? Сопливці! Зуба ведмежого повісив на шию! Дам тобі, то проковтнеш і того ведмежого, і всі свої! Гей, Джурило! Ану ж бо покажи цьому!
   Від верхівців, що закам'яніло спостерігали, як їхній хазяїн обпивається з торговщанською збираниною, вмить відскочив на високому попелястому коні рудий з розбійницькими очима, з лиховісною повільністю став видобувати з чорних піхов меча. Але в Сивоокові прокинувся Родимів сприт, поєднаний з дідовою шаленістю. Хлопець непостережно ні для кого метнувся напереріз верхівцеві, з нещадимою силою рвонув коня за вудила, підняв його диби, і рудий Джурило з найбільшого маху обемберився на землю. І хоч як мало пішло на це часу, але Лучук, поки всі очі вковані були в безпорадно цапуючого коня і падаючого Джурила, встиг скокнути на медоварову буду, вирвати з-за спини лука, натягти тетиву, накласти стрілу і, цілячись просто в очі знетямленому від пива і несподіваного перебігу подій купцеві, вигукнув:
   - Прошию всіх стрілами, тільки поворушіться!
   Джурило лежав постогнуючи в багнюці. Кінь схарапуджено впав на всі чотири, рвучись подалі від Сивоока, купцева сторожа заклякла в очікуванні нового, може, цього разу розумнішого веління від свого хазяїна. І той таки справді пробився крізь клубочіння захмелілості, брязнув ковшем об землю і, ляснувши себе по череву, вдавано зареготав:
   - Ой отроки! Ой потішили! Беру вас обох у свою сторожу!
   Але Сивоок стояв так само нашорошено, наготовлений бити своєю ломакою все, що на нього посуне, а Лучук тримав тетиву в такому натязі, що його рука могла от-от не витримати і стріла так і свиснула-б купцеві межи очі.
   - Я сказав! - гукнув купець. - Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам!
   - Годилося б спитати, чи хочемо до тебе, - похмуро нагадав йому Сивоок.
   - Та ти що! - аж підскочив хмизонос. - Та хіба ж можна від такого! Та ви знаєте, що до гостя Какори весь Київ би пішов у слугування!
   - А ми - не Київ, - сказав Сивоок.
   Джурило тим часом сів і безпорадно зіпав ротом - ніяк не міг ухопити віддиху.
   - Всі знають купця Какору, - заревів купець. - Какора сказав - камінь! Любо мені й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви мені любі! І показали мені все, що вмієте! Приймаю вас до себе і кладу добру гривню обом!
   - Не все ще показали, - проспівав з буди Лучук. - Хочеш, твоєму коневі вухо можу прострелити? Вибирай - праве чи ліве?
   - Кінчик правого, а зачепиш коня - голову відірву! - крикнув Какора.
   Свиснула стріла -і кінчик правого вуха в Какориного коня перед очима у всіх роздвоївся кривавою китичкою.
   Хмизонос ляснув себе по стегнах.
   - Оце так! Самому князеві в лучники, в найперші!
   Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад.
   - Отроки ви чи біси суть? - промармотів. - А стрельни ще раз. Он у того медовара в чіп од бочонка поцілиш?
   Знову проспівала стріла і чорно захиталася в самій середині круглого чопика, на який показав Какора.
   - А перехреститися вмієш? - спитав купець Лучука.
   - Не вміє він, - відповів за товариша Сивоок.
   - А ти?
   - А,я вмію, бо бачив, як то роблять, та не хочу.
   - Чому ж це ти не хочеш? Ти знаєш, що князь Володимир прийняв хрест і синів своїх дванадцять охрестив, і всіх киян. А ще сказав: «Хто не прийде під нову віру - багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, - ворогом моїм буде».
   - Так ми ж не чули, як князь це мовив, - наївно сказав Лучук. Какора засміявся, а хмизонос аж застрибав од веселощів.
   - Хлопців для тебе знайшов, Какоро! - закричав до купця. - Маєш мені подарунок піднести за це! А ви, хлопці, світу побачите з Какорою - го-го! Такого світу!
   - Идете, чи що? - спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока. Сам не смів вирішувати. Сивоок хитнув головою. Підступив до кола пияків, пильно поглянув на Какору своїми сивими, нестерпними в своїй пронизливості очима, подумав: «Однаково втечемо! Втікати! Втікати! Від усіх!»
   А сам ще не відав, куди й нащо втікати, але знав, що то його мета і щоденне призвичаєння, яке почалося з тої ночі, коли було вбито діда Родима.
   Та чи ж можна втекти від краси, побачивши її бодай раз?

1941 Рік. Осінь. Київ.

   Але, моя душко, моє латів’ятко, я дрижу, я дрижу, я дрижу.

П. Пікассо

 
   - Сподіваюся, ви пробачите мені цю маленьку містифікацію? - сказав Адальберт Шнурре професорові Отаві, сідаючи коло нього на задньому сидінні попелястого «мерседеса». - Звичайно, якби вас розшукувала військова влада, то все було б інакше. Повірте менії досить швидко примусили б вказати на вас. Для цього є засоби.
   - Знаю, - коротко кинув Отава.
   - Але вас шукав я, ваш давній опонент і колега, коли хочете. І тому я вигадав увесь цей жарт з лекціями, допустившись у них деяких перекручень ваших думок, але ж це був тільки милий жарт. Окрім того, з огляду на військовий час я змушений був до маскування.
   - Це - теж маскування? - спитав Отава, вказуючи на есесівську форму професора Шнурре.
   - Коли хочете, до деякої міри так. Хоча тут важать і погляди. Мені, наприклад, відомо, що радянські професори не визнавали університетських мантій, шапочок, всього, що заведено в Європі ще з середніх віків. Я не помиляюся?
   - Ні. Ми вважали, що професори такі самі люди, як і решта.
   - Розумію вас. Зрозумійте й ви мене. Я надяг цей мундир саме тому, що весь мій народ зараз - у мундирах. Це наша віра і наші переконання.
   - Хіба всі - в есесівських мундирах?
   - Не грає ролі. Але, коли хочете, в народі завжди є еліта. В своєму народі ви також належали до неї.
   - Якщо належав, то й зараз належу. Чому ви вживаєте форму минулого часу?
   Адальберт Шнурре засміявся:
   - З огляду на ваше зникнення. Адже ви розчинилися в анонімності, яка дорівнює небуттю. Професора Гордія Отави немає ні по той бік, ні по цей бік фронту. Там його вважають зрадником і дезертиром, тут вважають безслідно зниклим.
   - Звідки ви знаєте, ким мене вважають по той бік фронту?
   - Закони ймовірності. Теоретично це легко визначити, а практично так воно й є.
   - По-моєму, ви вважали себе теоретиком в інших галузях. Ваша спеціальність - давньохристиянське малярство.
   - А також дерев'яна скульптура. - Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. - Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цій галузі. І перший мій обов'язок був - врятувати вас для науки. І я це зробив.
   - Мені дякувати?
   - Я розумію ваш стан. На вашому місці я теж… Це справді жахливо… Там… Хоч звідти розгортається пречудовий вид на Київ, але… я розумію… Закони військового часу - вони не для науки і не для людей науки. Але, хвала богові, я все-таки зумів витягти вас звідти… Я навмисне молов дурниці, сподіваючись на вашу принциповість. І розрахунок виявився точним: ви не витерпіли.
   Професор Отава мовчав.
   - Звичайно, все було б набагато простіше, - смачно пожовуючи губами, продовжував Шнурре, - вам тільки треба було прийти до коменданта і назвати своє ім'я. Ніхто не закинув би вам співробітництва з окупантами. Жодної військової таємниці ви нам видати не можете, бо не можете їх знати. Ваші знання нічим прислужитися доблесній армії фюрера не можуть. Ваші інтереси занадто віддалені від сучасності, щоб вам треба було лякатися нас. Ви могли просто лишатися в своєму кабінеті і спокійно писати чергову сторінку своїх спостережень над фресками Софії київської.
   - Ви навіть знаєте, що я писав останнім часом?
   - Догадуюсь.
   - Не можу відплатити вам взаємністю. Ніяк не міг би здогадатися, що ви не тільки професор, а й…
   - Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цілком тимчасово. Лише поки ми встановимо в Європі новий лад. А ще точніше: форма моя цілком умовна для мене, бо я не перестаю займатися своєю науковою роботою. Уніформа в даному випадку просто сприяє моїм зайняттям. Так, так, саме сприяє.
   - Куди ви мене везете? - перепинив йому вирозумлювання професор Отава, сповнюючись дедалі більшим неспокоєм, бо машина, поволі проїхавши нескінченну низку вулиць від Мельникова і до Велико-Житомирської, повернула на Богданову площу, з одного боку якої мовчазно стояла Софія, а з другого ще й досі курілися руїни будинків, швидко вимчала їх на Во-лодимирську, пронесла повз Золоті ворота, повз оперу, військові регулювальники на перехрестях без загайки пропускали попелястого «мерседеса», він набирав більшого й більшого розгону, он уже правобіч видно червоні колони університету, а в мокрому, задощеному парку - сумну постать Кобзаря в оточенні багряного листя; далі професорові Отаві не треба було й дивитися, серед найтемнішої ночі, з заплющеними чи зав'язаними очима, в лихоманці чи навіть вмираючи, він би показав на свій будинок, на будинок, у якому народився, звідки малюком ходив гратися в садочок, що став потім Шевченковим парком, звідки пішов до школи й до університету, і на перші побачення, і на перші гулі, і на найбільші щастя й найтяжчі нещастя виходив він з цього будинку, з квартири на третьому поверсі, великої професорської квартири з багатьма кімнатами, які всі загачені були книжками, вічно забиті книжками, стародруками, унікатами, раритетами, літописами, цінними рукописами, пергаментами, берестяними грамотами і ще бог відає чим. Той будинок споруджував якийсь київський інженер, який пробував змагатися з відомим київським архітектором Городецьким, що иавибудовував по всьому місту чимало химер, стилізуючись то під готику, то під барокко, а то під модерн. А цей інженер, неспромо: хотів надати будинкові якихось оригінальних рис зовні, вирішив бити на ефект внутрішній - вигадав неймовірний, схожий на храмову наву вестибюль, прикрасив його мармуром і мозаїкою, поклав на сходи різноколірний мармур, а в велетенських розетах, що мали правити за вікна, поставив яскраві вітражі на теми Української історії. Цим і обмежилася інженерова фантазія. Помешкання в цьому будинку не відзначалися нічим, окрім ординарного несмаку, були великі, неоковирні, кімнати тяглися довгими ковбасами, переходили одна в одну без видимої потреби, а тим більше гармонії, в довгих вузьких коридорах тоді
було розминутися двом людям, вікна були високі, але вузькі, не просвічували великих кімнат, там завжди панував півморок, у таких помешканнях, щоправда, добре сиділося й думзлося. Вони добрі були для схимників і вчених, але аж ніяк не надавалися для екзистенції людям простим, не пасували дозвичок, темпераментів і уподобань.
   Може, саме через помешкання й у родинному житті професора Отави не все склалося… Але менше з цим. Не про це думав нині Гордій Отава, стривожено спостерігаючи,як чужа машина, з чужим чоловіком, що вперто називає сббе колегою, невтримно наближається до такого знайомого, такого єдиного на всім світі, такого жаданого і водночас чимось відлякуючого тепер будинку.
   - Куди ви мене везете? - знов повторив своє запитання професор Отава, і цього разу Адальберт Шнурре, який, певно, ще не зовсім гаразд орієнтувався в київських вулицях, але вже тепер теж добре побачив, що наближаються вони до високого, прикрашеного готичними розетами й смішними різьбленими башточками будинку, з спокійною доброзичливістю промовив:
   - Звичайно ж, до вас додому, колего Отава.
   - Звідки ви знаєте, де мій дім? - зробив останню спробу оборонятися Отава, хоч «мерседес» уже зупинився коло самого
входу до будинку, і не було рації далі вдавати зневіру в поінформованість професора-завойовника.
   - Ах, дорогий колего, - засміявся Шнурре,- це ж так просто! Я ще заздалегідь дав вашу домашню адресу командуванню наших передових частин, які мали вступити до Києва. Будь-що хотів зробити вам бодай маленьку прислгу, захистити вас, ваше житло, ваш спокій. На жаль, вас ми не встигли захистити, але ваше житло, всі ваші книги, все ваше - воно неторкане!
   Він промовив ці слова урочисто-піднесеним тоном, але Гордій Отава легко вчув у голосі Шнурре і нотки вміло приховуваного розчарування. А може, йому просто здалося, може, професор Шнурре справді дбав тільки про те, щоб захіистити свого колегу, відплатити професорською порядністю своєму сталому опонентові й заочному знайомому? І все те, що він, Гордій Отава, знищив місяць тому, не становило для Шнурре ані цікавості, ані тим більше предмета пошукувань?
   - Прошу. - Шнурре ввічливо пропускав Отаву вперед. Отава на мить пристанув, згадавши, що хазяїн повинен іти позаду гостя, але відразу ж схаменувся, -хто тут хазяїн і хто гість - не розбереш. До того ж якщо Шнурре й вважати гостем, то аж ніяк не бажаним і не званим. Хазяїном перевдягненого в есесівця професора звати теж зовсім не випадало, тому професор Отава не став розводити церемоній і, мовби не помічаючи Адальберта Шнурре і його простягненої в супроводі руки, швидко перестрибнув ті кілька східців, що вели до входу, опинився в такому знайомому храмово-вітражному вестибюлі, твердо побрався по сходах.
   Адальберт Шнурре намагався дотримати кроку Гордієві Отаві, але все ж таки ледь відставав, а на площадці другого поверху перед дверима помешкання академіка Писаренка зупинився і сказав у спину Отаві, не сподіваючись, що той затримається чи бодай обернеться:
   - Не буду вам сьогодні заважати. Відпочиньте після цього жаху. Там ви знайдете все потрібне. Я повинен був десь жити, тому зупинився в цьому помешканні, власник якого… гм… втік, здається…
   - Евакуювався, - не обертаючись, кинув Отава.
   Він підійшов до дверей свого помешкання. Високі, наче монастирські, дубові двері. Немудре різьблення. Тільки тепер помітив. Якісь кручені стовпчики, примітивні площини. Жодного натяку на будь-який стиль. І латунна табличка з закрутистим написом: «Професор Отава». Марнота і сміхота! І ці двері, і ця табличка, і цей напис, а надто ж - його становище. А все тому, що не зміг він отак просто виїхати, тобто евакуюватися, вірніше - не зумів. Ніколи нічого не вмів.
   Стукнув у двері коротко і боязливо. Ждав терпляче, майже без надії. І в добрі часи тут відчиняли без поквапу, доводилося дзвонити кілька разів, поки дочується глухувата баба Галя. А тепер там хіба що автоматники, яким доручено його пильнувати.
   Але ще не встиг він перебрати всіх своїх похмурих припущень, як двері відтулилися на ту відстань, на яку дозволяла довжина ланцюжка, крізь щілину блиснуло темне око, довго недовірливо вдивлялося в несхоже професорове обличчя, потім зникло, ще раз майнуло в щілині, почулося «Ой боже ж мій!», загримів ланцюжок, двері нечутно розчинилися, міцні руки баби Галі миттю всмикнули Гордія Отаву в передпокій, знову загриміли засуви, і лише тоді баба Галя сплеснула в долоні.
   - Ви чи не ви, Гордію Всеволодовичу?
   - Я.
   - Та як же ж ви? Втекли?
   - Здається, ще не втік.
   - То тікайте ж, бо тут уже ходять, ходять, та питають, та нишпорять. Все їм чогось треба. Один тут - так прямо в кабінеті й спить. Все перерив. Правда, не взяв нічого. Ну, а я в вікно виглядаю. Думаю: побачу вас - гукну, щоб утікали. І Бориса послала, щоб шукав. Казав - знайшов. Лучче б воно й не було такого!
   - А Борис - він же в тітки мав бути?
   - Де там. Прибіг у той день, як вас забрали. І не вдень, а вночі. Як уже й пробрався…
   - А ви тут як, бабо Галю?
   - Що?. Я? Та й не кажіть! А вам лучче втікати! Он я вам швиденько дам попоїсти, та перевдягніться, бо хіба ж ото можна так. Професор… Ой боже ж мій!… А ці сюди пруть, пруть, харчі всякі, консерви, мурмелади, шоколади… І той, що в кабінеті…
   - Шнурре?
   - Бісяка ж його знає. Звуть його якось шур-бур-фюр… І не вимовиш… Такий наче вєжливий, а воно ж видно: хвашисті Я вже їх перебачила на своєму віку! В дев'ятнадцятому такі-сякі в Києві були… Лучче тікайте, Гордію Всеволодовичу!
   - Нікуди я не втечу. Привезли вони мене з табору.
   - Вони? - Баба Галя знов сплеснула в долоні. - Це вже щось замишляють! А ви ж?
   - А я, бабо Галю, місяць не спав, не їв, не вмивався і, здається, й дихати забув як…
   - Та все ж є! От тільки тікати вам треба!
   - Це я знаю.
   За півгодини сидів у ванні з теплою водою, яку встигла якимось чудом нагріти баба Галя, і думав над отим простим і таким виразним словом «утікати»…
   Коли почалася війна, ніхто й у гадці не мав кудись там утікати. Хіба що найбільші боягузи. Але таких були одиниці. Всі лишалися на місці, навіть під ворожими бомбами, навіть тоді, коли Інформбюро стало перелічувати назви нових та нових міст, полишених фашистові.
   Але фашистські армії розпанахували залізними зміями танкових колон дедалі більші простори нашої землі, і тоді якось непомітно, так ніби воно завжди жило в побуті, мільйонноусто залунало слово «евакуація». Не вивезення, не перевезення, не рятування, не втеча, зрештою, а евакуація - чуже, якесь заспокійливе, дуже мудре слово.
   Евакуювали і наукових працівників. Передовсім тих, у кого було цінне наукове обладнання, себто техніків. Гуманітарії ходили по академічних коридорах, ловили за руки й за поли метких молодиків, які перебрали на себе весь клопіт по евакуюванню, але слова в ці дні важили мало, авторитети, наукові звання-ще менше. Надто ж коли ти попадав у число «нетранспортабельних» учених. Саме такими і виявилися академік Писаренко і професор Отава. У академіка була величезна бібліотека україністики, чи не найбагатша в країні, а в Отави, окрім великої кількості стародруків і унікатів, була ще велика колекція староруських ікон, яку він хотів будь-що врятувати.