Страница:
- Очевидно, - сказав зміненим голосом, ніби хлопчисько, застуканий на недозволеному вчинку.
- Слухайте,- поквапливо мовила вона зовсім-зовсім близько від нього, - я, здається, божеволію… Ви могли б? Я хочу з вами побачитись…
- Так, - сказав він. Більше нічого не міг сказати, просто вникли всі слова, і відібрало голос. Невже, о, невже справді? Але ж це безглуздя!
- Де? - спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й він.
- Ну, - він завагався, - там… коло готелю…
- Ні, тільки не тут, - швидко заперечила вона, - я не хочу…
Він зрозумів, що вона боїться зустрінути свою братію. «Браття-населення».
- Тоді… - Він гарячково надумував місце. Адже вона вперше в Києві. - Навпроти готелю, там водограї… Ви, мабуть, помітили…
- Не хочу водограїв…
Видно, вона не хотіла між людей, прагнула самотини, тиші… Але де? Де?
- Згадав, - майже весело сказав Отава, - вийдіть з готелю і праворуч прямо й прямо… Там побачите сходи перед музеєм… Два кам'яні леви…
- Ні, ні, тільки не музей!
- Тоді підніміться ще вище. Там величезний будинок Ради Міністрів. Зараз вечір. Жодної людини. Камінь і камінь.
- Ви теж, мабуть, камінний, - сказала вона. - Гаразд. Коло каміння.
- Я вже йду, - сказав він, лякаючись, що вона передумає. - За двадцять хвилин буду там.
Отава прийшов перший, як і належиться чоловікові, але Таї не було чомусь. Він почекав трохи й пішов униз тротуаром, несподівано зустрів її відразу за кованою гратницею внутрішнього двору Ради Міністрів. Тая дрижала від страху, мала холодні руки, коли Борис доторкнувся до них, мовчала.
- Все так якось вийшло, - почав він пробачливо, але вона затулила йому рота долонею, трохи відтягла Отаву ще нижче вулицею, тільки там прошепотіла:
- Я так перелякалася!
- Чого?
- Темряви, колон і… каміння…
- Один мудрагель написав про цю споруду: «Будівлі трохи шкодить надмірна монументальність і гіпертрофований ордер, позбавлений будь-якого тектонічного сенсу».
- Перестаньте, - попросила вона.
- Вже, - він спробував засміятися, але не вийшло. Почував себе хлопчиськом, що вперше вийшов на побачення з дівчиною. - Ми не будемо продовжувати нашу дискусію про мистецтво?
- Перестаньте! - майже вигукнула вона. - Якщо ви не… то я піду…
- Даруйте, будь ласка, в мене справді нестерпний характер…
- Я, мабуть, справді піду, - несподівано промовила вона, - бо все це ні до чого…
Отава не знав, що й відповісти.
- По-моєму, ми обоє не зовсім нормальні, - врешті засміявся він.
- Не подумайте, що я істеричка. Мені справді хочеться щось зробити… Але… 3 тим етюдом… Просто дуже кортіло виставитися саме в цьому місті…
- Приголомшити провінцію?
- Ні.
- Показати себе?
- Ні.
- Тоді що ж?
- В місті, де… ви. - Вона стала й дивилася на нього крізь темряву, але й крізь темряву ясно просвічували її дивні очі з вовчими вогниками в глибині.
- Але я виявився неввічливою свинею.
- Свині не бувають ввічливими.
- Не грає ролі… Мені здавалося… ще відтоді… Але це тепер минуло…
Він розумів, що повинен щось казати, щось робити, щоб затримати цю жінку коло себе, бо вона знову зникала від нього, могла зникнути тепер назавжди, але був дивно безпорадний, стояв, опустивши руки, потім якось машинально, як учора викреслював на папері її ім'я, з опущеними руками підійшов до неї впритул і доторкнувся губами до Таїного чола.
Вона відступилася від нього мерщій, нічого не сказала, він теж мовчав, так постояли якийсь час, хтось ішов по тротуару знизу, кілька пар, чувся сміх, підошви шаркали по асфальту, а Отаві здавалося, що то йому - по серцю.
- Проведіть мене до готелю, - тихо попросила Тая.
- Але з одною умовою.
- Кажіть, згоджуюсь.
- Щоб ви не втекли з Києва. Як ото я взимку.
- Не втечу.
- А завтра? Що буде завтра?
- Не знаю.
Він ішов потім додому, знов Хрещатиком, знов серед вічно святкових перехожих, мав юнацьку легкість у тілі, вірив і не вірив, що може початися для нього зовсім невідоме життя. Потім вийшов на Володимирську і завернув не додому, а до Софії. Майже біг вулицею до Богданової площі, точнісінько так, як біг колись, щоб устигнути помститися за батька. Але як це було давно!
Це місто любило легенди, жило ними півтори тисячі літ, народилося теж, власне, з легенди, яку привіз у вітрилах свого вутлого суденця зухвалий молодий грек із Мегари в 658 році до нашої ери. Грека звали Візант, це було просте, нічим не прославлене на ті часи ім'я, але молодий мегарець великодушно пожертвував ним для історії. Він міг би сидіти собі в рідному місті, ловити рибу або збирати оливки, виходити в море й знов повертатися до рідного берега, але він одважився податись назустріч майбутньому, що так манливо висвічувало йому в пурпурових хвилях Егейського моря. Візант підмовив ще кількох мегарців, щоб не дратувати богів, вони вирішили зачерпнути їхньої ради, побували в Дельфах, і ось тепер пливли уперто на північ, шукаючи незаселених берегів, мали тільки молодість, вітер у парусах та ще напуття дельфійського оракула, досить дивне й несподіване: «Закладеш місто навпроти людей сліпих». В молодості охоче піддаються голосу долі, тому Візант без вагань вирушив на пошуки місця, де б міг закласти місто, але водночас знав також, що належить пильнувати, щоб не пропустити дарунка богів, тож коли побачив бугристий виступ землі, який жадібно занурювався в теплі води, мовби велетенський зморений пес висунув язика й хлебнув з моря, коли побачив роздольну протоку до північного моря, побачив довгу, схожу нл ріг достатку затоку, в якій, здавалося, вмістилися б усі кораблі світу, а на протилежному березі - фінікійський город Халкедон, Візант зрозумів значення слів оракула: тільки сліпі могли не помітити цього благословенного шматка землі, неначе кинутого богами поміж Пропонтидою, Босфором і Золотим Рогом!
Так було закладено місто на високому глиняному мисі. Перенесено з грецького судна триножник, над яким горів вогонь, вивезений, за звичаєм предків, з Мегари, закинуто в море сіті, впіймано першу рибину, згодом у бухті, названій Золотим Рогом, пристав перший корабель, ще згодом, мабуть, прискочив з невідомості перший дикий фракієць і послав у намет, під яким горів священний мегарський вогонь, першу стрілу. Все те було, але все забулося досить швидко, город виростав з легенди, ловив рибу, торгував, захищався 'од нападників, город ставав славний, у світі, а ім'я успадкував од свого засновника і звався - Візантій.
Місце, вибране молодим мегарцем, виявилося вигідним, але й клопітливим. Усі війни чомусь ішли саме через цю найвужчу частину Босфору; персидський цар Дарій ставив тут свій міст з кораблів, ідучи на греків; через Візантій поверталися додому десять тисяч грецьких найманців Кіра, прославлених Ксенофонтом; Спарта, щоб дошкулити Афінам, будь-що прагнула поруйнувати Візантій; Афіни ж, у свою чергу, щоб допекти Спарті, морили Візантій голодом. Така доля всіх, хто опиняється на перехрестях: до них спливаються найбільше багатства, але слідом за ними йдуть ті, хто б хотів багатства прибрати до рук. І якщо хочеш протривати, то будь або ж могутнім, щоб дати відсіч, або ж хитрим. Візантійці ще не могли здобутися на могуття, тому вибрали хитрощі. Кілька століть балансували вони між слабшими й дужчими, щоразу приймаючи сторону дужчого, і це давало їм змогу не тільки протривати, але й квітнути, город розростався, багатів, і вогонь Мегари, привезений Візантом під дірявим парусом, тепер палахкотів над золотим триножником у біломармуровій святині.
Але одного разу візантійці прорахувалися. У війні двох римських цезарів Септимія Севера й Песценія Нігра вибрали останнього, а дужчим виявився Септимій, у якого в жилах текла дика кров дакійців. Хоч як запекло боронилися візантійці (з жіночого волосся робили тетиви для луків, від голоду їли вбитих), однаково Септимій узяв місто, перебив решту вцілілих мешканців, поруйнував усі будівлі, звелів збурити мури. Здавалося, мегарський вогонь згас назавжди. Однак той самий Септимій Север згодом відбудував Візантій, бо не можна було знехтувати таким важливим місцем; але по-справжньому піднявся город лиш за часів імператора Константина, який вирішив перенести сюди столицю Римської імперії і назвав місто Новим Римом. Константин не належав до анголів, - він був справжній римський імператор, про що можна судити хоча б з того, як стратив він за намовою другої своєї дружини Фавсти рідного сина Кріс-па і дванадцятилітнього сина своєї сестри, а потім, довідавшись, що то був наклеп, звелів і саму Фавсту втопити в ванні з окропом. Візантій бачив жорстокість і перед тим, але то була чужа жорстокість, - тепер мали свого власного імператора, а чого не витерпиш, аби лиш мати в себе володаря! Бо становище столиці має безліч привілеїв, найперший же - це неодмінне й незаперечне право на розквіт. Константин вибудував палаци, храми, лазні, акведуки, форуми, Августей, іподром, з Олімпії, Дельф, з Корінфа й Афін брали статуї, колони, мозаїки, все, що тільки надавалося до перевезення, споруджували особливого розміру кораблі, щоб переправити ці скарби до нової столиці, пограбували дощенту стародавні храми Артеміди, Афродіти й Гекати. Тримаючи в руках спис, Константин окреслив ним у повітрі пів-дугу між Пропонтидою й Золотим Рогом, показуючи, де має пройти нова стіна, що захищала б місто од усіх небезпек; прокладено було головну вулицю Меса з великими форумами, прикрашеними колонами й статуями, на першому від палацу форумі, що згодом дістав назву форуму Константина, встановлено вивезену з Греції багряну колону з бронзовою статуєю Аполлона, поверненого обличчям на схід. У правій руці Аполлон тримав скіпетр, у лівій - бронзову кулю, мовби знак володарювання над цілою землею. А внизу на колоні висічено напис: «Господи Ісусе Христе, оберігай наше місто».
Хто б там після всього пам'ятав, скількох звелів убити. Константин, скількох кинуто на з'їдення левам імператорського звіринця, скільком відрубано голови, скількох набито на палі, а скільком залито до нутра розтопленої міді чи свинцю!
Вдячні сучасники мерщій прозвали Константина Великим, а столицю найменували Константинополем, на знак чого було випущено медаль з відповідним написом. На медалі, так само як і на царських монетах, чеканено постать, що символізувала благополуччя Константинополя: молода невіста на троні, голова в неї вкрита серпанком, а поверх серпанку - діадема з оборонних веж, в руках невіста тримала ріг достатку, а ногами спиралася на борт корабля.
Так і плив одтоді Константинополь далі й далі, змінювалися в палацах імператори, в короткім часі місто вже не вміщалося в тісному обширі, окресленому стіною Константина, і новий імператор Феодосій (щоправда, вже не Великий, а Малий, названий, видно, так через те, що багато літ був попихачем своєї жони Євдоксії) звелів провести нові мури, які було названо Довгими, або ж (на його честь) мурами Феодосія. Імператор Юстініан після розгрому, який вчинили Константинополю учасники повстання Ніка, вирішив зробити столицю ще кращою, ніж за часів Константина, і серед інших чудес спорудив найбільше чудо тодішнього світу - храм святої Софії.
Одні будували, другі - руйнували. Як сказав поет: «Той мурує, той руйнує…» У восьмому столітті імператор Лев Ісавр досить дбайливо винищував ікони, а що слово «ікона» означає будь-яке зображення, будь-який малюнок, то можна уявити, скільки шедеврів навіки втрачено для людства у тій «ідеологічній боротьбі». Окрім того, Ісавру не сподобалася константинопольська книгозбірня, заснована ще Константином і розширена іншими імператорами, особливо Юліаном. Там налічувалося до тридцями шести тисяч рукописів, серед яких були й найдавніші, вивезені з Риму, Греції і Єгипту, зберігалася там легендарна драконова шкіра в сто двадцять футів завдовжки з записом творів Гомера. Лев Ісавр звелів спалити книгозбірню разом з ученими, які там були!
Щоправда, Феодосій, який, щоб заробити прізвисько Великого, чимало сил віддав жорстокому переслідуванню і нищенню поганства і християнських єресей, вважаючи, видно, що цього ще не досить, щоб міцно засісти на сторінках історії, звелів зруйнувати славетну Александрійську бібліотеку. Вона була заснована при храмі Серапіса Птоломеєм Фісконом і поповнена Марком Антонієм перевезеною для Клеопатри бібліотекою Пер-гама, що складалася з 200 тисяч книг і збітків. Там була зібрана мудрість усього дотихчасового світу. (До речі, пергамська книгозбірня виникла свого часу як свідчення культурного суперництва між Александрією і Пергамом. Коли Птоломей Філа-дельф заснував у Брухіоні - аристократичній частині Александрії - першу велику бібліотеку, цар Пергама Євмен взявся за це й у своїй столиці. Лякаючись суперництва, Птоломей Єпіфан заборонив вивіз папірусу, на якому тоді писано. Тоді Євмен, шукаючи матеріалу для письма, винайшов те, що відоме тепер під іменням «пергамен», тобто ягнячу або телячу відповідним чином виготовлену шкіру). Феодосій видав указ про знищення цього осередку поганських знань.
Про імператорів можна розповідати довго. Повелівали, ходили в золоті й шовках, розпоряджалися багатствами імперії, вважали вкрай образливим для себе, якщо їх не визнавали мудрецями, богонатхненними керівниками, безгрішними суддями діл божих і людських. А судили жорстоко, безжально, навіть одні одних. Скажімо, був такий імператор Маврикій, досить дурний, обмежений, скупий, але чадолюбивий. Мав багато дітей і дуже їх любив. Коли імператорський трон захопив Фока, названий Кентавром, він не просто розправився з попередником, а звелів убити у нього перед очима всіх дітей, а вже потім стратити самого. Незабаром історія повторилася. Царський трон захопив Іраклій. Фоку за бороду витягли з імператорського палацу і під наглядом нового володаря відрубали йому голову.
Іраклій увійшов до історії, ясна річ, не за те, що витягав з палацу свого попередника за бороду й кидав його під воїнські мечі, - йому належить новела про введення в Візантійській імперії на місце мови латинської грецької мови. Зробити це було тим легше, що в самому Константинополі й більшості фем грецька мова вже давно увійшла до побуту, а латинська існувала тільки як державна умовність. Але заслуга є заслугою. Так само, як безперечною заслугою імператора Константина Багрянородного стала його «Книга церемоній», що принаймні позбавила клопоту всіх наступних імператорів ламати голову над тим, коли в що зодягатися, з ким трапезувати, як влаштовувати прийоми й урочистості, бо ж панувало переконання, що Візантійська імперія вмить розвалиться, як тільки в складному й одвіку усталеному ритуалі двірських і столичних пишнот щось буде пропущено або зроблено не так.
Особливо пишався своїм ділом царствуючий разом з Василієм Другим його молодший на два роки брат, імператор Константин. У довгому списку візантійських імператорів значився як Константин Восьмий. Це свідчило, як часто повторювалося серед імператорів ім'я Константин, а ще свідчило про те, що народ візантійський, певно ж, любив літеру К. Константин ще замолоду дійшов до цього висновку, а раз так, то не належало дбати ні про що, окрім дотримання хоч на перший погляд і обтяжливого, але, зрештою, приємного імператорського способу буття, тобто влаштовувати урочисті церемонії, пишні лови в околицях Константинополя, ігрища на іподромі, ганяти м'яч на циканістрії, грати в кості, їсти, пити, розважатися, любити жінок. Щоправда, імператор ще мав, очевидячки, дбати й за інше. Стежити, щоб провінції справно виплачували належну данину, щоб у столиці завжди вдосталь було хліба, м'яса, вина, щось там робити для пожвавлення торгівлі й ходити в походи проти ворогів, які вічно обсідали імперію звідусюди, гострячи зуби на її багатства. Але жена небі бог, і все земне в помислах і волі його. Вищі сили розпоряджалися так, що Василій успадкував од своєї матері Феофано залізну руку і смак до завойовування й володарювання, а Константинові дісталася од матері тільки зовнішність, натурою ж подібен був до діда свого Константина Багрянородного, який теж колись віддав усе управління державою в руки всемогутніх придворних євнухів, а сам поринув у книжну мудрість. І от поки один імператор в своєму чорному залізному вбранні роками пропадав у військових походах, навіть не з'являючись в столиці, його брат виконував усе інше, що належалося імператорам для підтримання зовнішнього, показного блиску, царствування, для вдоволення константинопольських натовпів і засліплення іноземних гостей.
Тож як зрадів Константан, коли прибули від царственого брата гінці з хрисовулом, у якому повідомлялося про перемогу в Клідіонській клісурі, а потім прискакали нові гінці з вістю про тисячу болгарських бранців, дарованих Василієм для тріумфу в столиці.
Він вирішив доповнити свого діда! З'єднати візантійську церемонію імператорського виходу з тріумфом римських цезарів. Препозитам велено розробити послідовність всіх дій торжества. Сам імператор власноручним підписом червоним чорнилом скріпив послання до народу Константинополя. Почалися великі готування, що набули найбільшого поспіху в останню ніч перед тріумфом. Сам єпарх Константинополя Роман Аргір стежив за тим, щоб Меса і всі форуми, по яких пройде тріумфальна процесія, були прикрашені лавром і плющем, ергастерії завішані шовковими тканинами й коштовними виробами з золота й срібла, будинки - перськими килимами. Начищали до блиску свої сокири екскувітори, протостратори, готували убір для царського коня, на Амастрінському форумі теж ішли приготування, але то вже належало до справ похмурих і таємних, про які завчасно ніхто не мав ні відати, ні говорити.
Імператор спав ту ніч пречудово. Він уже перебрався з Перлової палати в Карисійський зал, де була зимова опочивальня, захищена від різких вітрів Пропонтиди, бо хоч ще й стояла в Константинополі тепла осінь, але Константин, як і брат його Василій, любив спати голим, тому й перейшов до зимової опочивальні, а в літню спеку ліпше почувався в Перловій палаті - золоте склепіння, підтримуване чотирма мармуровими колонами, і довкола мозаїки з сценами імператорських ловів, а з обох боків спальні - галереї, що виводять у сад, сповнений благо-ухань і пташиного щебету. Годилося б перед такою важливою державною подією спочивати в головній спальні Великого палацу - мозаїчна підлога з зображенням царської птиці, павича з блискучим пір'ям, по кутках у рамках зеленого мармуру - чотири орли, готові до польоту імператорські птахи, на стіні - імператорська родина засновника Македонської династії Василія. Руки у всіх простягнуті до хреста - символа вибавлення. Але зжіночений імператор вимушений був надавати перевагу теплу перед пишнотою, отож ніч перед тріумфом провів у зимовій спальні, здобленій карисійським мармуром.
А болгар, голодних і спраглих, тримали на ногах цілу ніч по той бік міської стіни, а рано-вранці, мабуть, саме тоді, як кито-ніт надягав імператорові шиті червоними орлами й царськими знаками тувії, воїни погнали через Харисійські ворота в місто, і вони пішли по довгій Месі, обірвані, брудні, зарослі до самих очей, вони смерділи від бруду, і ще йшов од них мертвий дух, який завжди йде од людей приречених, вижитих, до решти упосліджених, і багаті візантійці затикали носи й відверталися, бурмочучи: «Смердючі кожоїди!» А болгари важко човгали по білих мармурових плитах найрозкішнішої на землі вулиці, йшли побіля високих будинків, прикрашених портиками, йшли повз ергастерії, сховані під глибокими аркадами, що захищали перехожих од негоди й сонця, вони виповнили цю вулицю, що славилася як дзеркало візантійського багатства й розкошів, і якби не похмурі Коміскортові охоронці, то створилося б враження, що болгари зненацька запанували в самому серці Константинополя, але воїни йшли з боків густо й сторожко, а болгари були такі нужденні, в такі міцні колодки були всі пов'язані, що навіть у найодважніших і найбадьоріших із бранців опускалися плечі й одверталися погляди від усіх отих шовків і килимів, од золота й срібла, од плюща й лаврів. Але чим ближче до центру міста просувалися вони, тим тісніше обступала їх пишнота, від якої наморочилося в голові і не хотілося дихати, а хотілось просто впасти отут і вмерти, не очікуючи, що буде далі, якої наруги доведеться зазнати від безжальних ромеїв ще, бо важко їм було уявити більші страждання й наругу, аніж зазнали, допоки гнано їх до Константинополя.
- Гей, брате, чи довго ще? - питали в Сивоока його товариші, бо вже знали всі, що Сивоокові за час служби в купця доводилося бувати й тут, у ромейській столиці.
- На конячий торг, - сміявся через силу Сивоок, пробував задирати голову, щоб показати ромеям зневагу й погорду до них, та з того бадьоріння не виходило нічого, хіба що звертав на себе увагу, але й без того вирізнявся з-поміж усіх бранців світлим волоссям, пшенично-золотою, в цупких завитках бородою, - Є тут такий затишний з біса форум, на якому ромеї проводять кінські ярмарки. Бувають там аж он які коні! З Арголіди й Аттіки коні, що їх об'їжджували сини амазонок, коні з Каппадокії, з Віфінії, з Фрігії, коні з Сіцілії, про яких мовлено, що їх годували квітками, такі вони були пещені; руді, мов лиси, лівійські коні й сиві угорські жеребці, що їх приводили сюди з моїм купцем Какорою, були там також коні арабські, турецькі, перські або ж мідійські, до яких саме й куповано таких, як ми. Зумієш приборкати дикого скакуна - одержиш волю. Не зумієш - загинеш.
- Чорта б об'їздив, аби тільки на волю! - сказав хтось позаду. З нього засміялися, бо хилився од вітру, такий був сла-• бий, як і всі.
- Отож, - продовжував розповідь Сивоок, - там бували коні, натерті оливою, вишкребені срібними шкребницями, з гривами, розчесаними золотими й агатовими гребенями. Коні - мов жінки! А які ноги мали! - Він з жалем поглянув на свої босі, закривавлені, побиті об камінь ноги, на вкриті засохлою кров'ю й струпами ноги своїх товаришів. - Чисті й досконалі ноги, винесені з мандрів і галопування по найсоковитіших травах світу. Бо нема ліпшого, як побігати по свіжій зеленій траві, братове! Коні знають у цьому смак. А ще чим гарний той Амастріан-. ський форум, то це застилкою. Ромеї не знають ні трави, ні соломи на підстилку. За перським звичаєм, стосують до того добре висушений кіноький же гній. Пухко, тепло, запахущо! Оце б нам поспати на такому ложі!
- А поспати б! - зітхали, хто ще слухав Сивоока, відганяючи з душі похмуру стривоженість, яка густіше й густіше обсідала бранців, що більше заглиблювалися вони в кам'яні нутровища ромейської столиці.
- А ще нема в світі більшої розваги, як менджувати кіньми, - правив своєї Сивоок. - Купуєш якусь здохляку, а там - одвернувся, перекинув їй гриву на другий бік, та розпушив хвоста, та підчистив копита - і вже продаєш як доброго скакуна.
- От же бреше, - сказав хтось ліниво, аби лиш сказати, але Сивоок навіть зрадів тому. запереченню, бо вже була зачіпка, обізвався хтось живий з-поміж цих вмерлих од безконечних мук людей, він аж рвонувся до того чоловіка, але колодка, в яку був забитий разом ще з двома болгарами, не пустила його, та й ромейський воїн, що важко ступав поряд, замірився списовищем.
- Гей, не брешу, брате, - покрутив головою Сивоок, - просто мого духу коні не зносять. Телесуються на самий мій вид. Вибивають гопки, як тільки я підходжу.
- Тепер твій дух не той, - сказав йому один з товаришів по колодці.
- А чом би й не той? - підсмикнув Сивоок свою ясну бороду. - Дух у людині завжди лишається той самий. То лиш тіло маліє або більшає. Але від тіла користь яка? А дух возносить тебе і на зелені гори, і на саме небо… І на кінський ярмарок он вознесе незабаром…
Він добре знав, що на Амастріанській площі відбуваються прилюдні страти, може, й ще хтось із полонених відав про це, але ніхто не обмовився бодай словом, та й сам Сивоок розпатякував про кінський торг на Амастріанськім форумі, сподіваючись у глибині серця, що ведуть їх кудись в інше місце, може, щоб просто показати столичним жителям як військову здобич, бо тв столиці завжди повно нероб і дармоїдів, яким потрібні видовиська, а якого ж ще видовища треба, коли перед твоїми очима пересуваються, мов безсилі видива, колишні могутні воїни, які стрясали цілою імперією, воїни, що пройшли зі своїм царем Самуїлом по планинах і ріках, вміли прорубуватися мерами крізь найщільніші ряди візантійських катафрактів, самою тільки мужністю брали чужі твердині, а свої боронили з такою затятістю,- що взяти їх можна було лиш підступом і зрадою:
Але хто й сподівався, що женуть їх по головній вулиці Константинополя, щоб справити приємність столичним натовпам, то помилявся навіть той, бо це ще було не все, найстрашніше ждало попереду, поки що ж мали знову вертатися по тій самій Месі, але цього разу вже в лавах тріумфу.
'Тріумф розпочали чини синкліту. Вони йшли пішки, надаючи всьому шеству тої повільності, що завжди ототожнюється з торжеством. Попереду виступав проедр синкліту' в рожевому хітоні з золотими галунами, перепоясаний пурпурним, з самоцвітами лором, в білій хламиді, облямованій золотими галунами, з двома тавліями золотої парчі з листочками плюща. Синклітики й сіленціарії теж усі в білих хламидах з золотими тавліями.
За синклітом ішов загін сурмачів, добраних один в один, одягнених в сукняні скараники, прошиті золотими нитками з зображенням імператорів спереду на високих тронах, а позаду - на ще вищих конях. Срібні сурми вигравали тріумфальні марші не тай для надання ладу походові, як для того, щоб привернути увагу натовпів, прикликати ще тих, хто запізнився на видовище, розбудити сплячих, розбуркати байдужих. За сурмачами терплячі мули тягли важкі повози, наладовані військовою здобиччю, присланою з Болгарії імператором Васи-лієм. Кінні екскувіти, вбрані в царські барви, охороняли цінний обоз; а охороняти мали що, бо лежали на возах цілі стоси золотих і срібних монет і зливків, дорога зброя, коштовні оздоби й одяг, клейноти царські й болярські, золотий і срібний посуд дивної чеканки болгарських умільців, ожерелля з перлів, бурштину, агату, сердоліків, кінська збруя з золотими і срібними украсами, з бірюзою і рубінами, штиби свинцю й олова, різьблені з рідкісних сортів дерева предмети, яких у Константинополі й не бачено ніколи, рибальські сіті й весла, хутра й вовна, високі сосуди з вином.
- Слухайте,- поквапливо мовила вона зовсім-зовсім близько від нього, - я, здається, божеволію… Ви могли б? Я хочу з вами побачитись…
- Так, - сказав він. Більше нічого не міг сказати, просто вникли всі слова, і відібрало голос. Невже, о, невже справді? Але ж це безглуздя!
- Де? - спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й він.
- Ну, - він завагався, - там… коло готелю…
- Ні, тільки не тут, - швидко заперечила вона, - я не хочу…
Він зрозумів, що вона боїться зустрінути свою братію. «Браття-населення».
- Тоді… - Він гарячково надумував місце. Адже вона вперше в Києві. - Навпроти готелю, там водограї… Ви, мабуть, помітили…
- Не хочу водограїв…
Видно, вона не хотіла між людей, прагнула самотини, тиші… Але де? Де?
- Згадав, - майже весело сказав Отава, - вийдіть з готелю і праворуч прямо й прямо… Там побачите сходи перед музеєм… Два кам'яні леви…
- Ні, ні, тільки не музей!
- Тоді підніміться ще вище. Там величезний будинок Ради Міністрів. Зараз вечір. Жодної людини. Камінь і камінь.
- Ви теж, мабуть, камінний, - сказала вона. - Гаразд. Коло каміння.
- Я вже йду, - сказав він, лякаючись, що вона передумає. - За двадцять хвилин буду там.
Отава прийшов перший, як і належиться чоловікові, але Таї не було чомусь. Він почекав трохи й пішов униз тротуаром, несподівано зустрів її відразу за кованою гратницею внутрішнього двору Ради Міністрів. Тая дрижала від страху, мала холодні руки, коли Борис доторкнувся до них, мовчала.
- Все так якось вийшло, - почав він пробачливо, але вона затулила йому рота долонею, трохи відтягла Отаву ще нижче вулицею, тільки там прошепотіла:
- Я так перелякалася!
- Чого?
- Темряви, колон і… каміння…
- Один мудрагель написав про цю споруду: «Будівлі трохи шкодить надмірна монументальність і гіпертрофований ордер, позбавлений будь-якого тектонічного сенсу».
- Перестаньте, - попросила вона.
- Вже, - він спробував засміятися, але не вийшло. Почував себе хлопчиськом, що вперше вийшов на побачення з дівчиною. - Ми не будемо продовжувати нашу дискусію про мистецтво?
- Перестаньте! - майже вигукнула вона. - Якщо ви не… то я піду…
- Даруйте, будь ласка, в мене справді нестерпний характер…
- Я, мабуть, справді піду, - несподівано промовила вона, - бо все це ні до чого…
Отава не знав, що й відповісти.
- По-моєму, ми обоє не зовсім нормальні, - врешті засміявся він.
- Не подумайте, що я істеричка. Мені справді хочеться щось зробити… Але… 3 тим етюдом… Просто дуже кортіло виставитися саме в цьому місті…
- Приголомшити провінцію?
- Ні.
- Показати себе?
- Ні.
- Тоді що ж?
- В місті, де… ви. - Вона стала й дивилася на нього крізь темряву, але й крізь темряву ясно просвічували її дивні очі з вовчими вогниками в глибині.
- Але я виявився неввічливою свинею.
- Свині не бувають ввічливими.
- Не грає ролі… Мені здавалося… ще відтоді… Але це тепер минуло…
Він розумів, що повинен щось казати, щось робити, щоб затримати цю жінку коло себе, бо вона знову зникала від нього, могла зникнути тепер назавжди, але був дивно безпорадний, стояв, опустивши руки, потім якось машинально, як учора викреслював на папері її ім'я, з опущеними руками підійшов до неї впритул і доторкнувся губами до Таїного чола.
Вона відступилася від нього мерщій, нічого не сказала, він теж мовчав, так постояли якийсь час, хтось ішов по тротуару знизу, кілька пар, чувся сміх, підошви шаркали по асфальту, а Отаві здавалося, що то йому - по серцю.
- Проведіть мене до готелю, - тихо попросила Тая.
- Але з одною умовою.
- Кажіть, згоджуюсь.
- Щоб ви не втекли з Києва. Як ото я взимку.
- Не втечу.
- А завтра? Що буде завтра?
- Не знаю.
Він ішов потім додому, знов Хрещатиком, знов серед вічно святкових перехожих, мав юнацьку легкість у тілі, вірив і не вірив, що може початися для нього зовсім невідоме життя. Потім вийшов на Володимирську і завернув не додому, а до Софії. Майже біг вулицею до Богданової площі, точнісінько так, як біг колись, щоб устигнути помститися за батька. Але як це було давно!
Рік 1014. Осінь. Константинополь
Якоже глаголеть: в чем застану, в том ти и сужю.
Літопись Нестора
Це місто любило легенди, жило ними півтори тисячі літ, народилося теж, власне, з легенди, яку привіз у вітрилах свого вутлого суденця зухвалий молодий грек із Мегари в 658 році до нашої ери. Грека звали Візант, це було просте, нічим не прославлене на ті часи ім'я, але молодий мегарець великодушно пожертвував ним для історії. Він міг би сидіти собі в рідному місті, ловити рибу або збирати оливки, виходити в море й знов повертатися до рідного берега, але він одважився податись назустріч майбутньому, що так манливо висвічувало йому в пурпурових хвилях Егейського моря. Візант підмовив ще кількох мегарців, щоб не дратувати богів, вони вирішили зачерпнути їхньої ради, побували в Дельфах, і ось тепер пливли уперто на північ, шукаючи незаселених берегів, мали тільки молодість, вітер у парусах та ще напуття дельфійського оракула, досить дивне й несподіване: «Закладеш місто навпроти людей сліпих». В молодості охоче піддаються голосу долі, тому Візант без вагань вирушив на пошуки місця, де б міг закласти місто, але водночас знав також, що належить пильнувати, щоб не пропустити дарунка богів, тож коли побачив бугристий виступ землі, який жадібно занурювався в теплі води, мовби велетенський зморений пес висунув язика й хлебнув з моря, коли побачив роздольну протоку до північного моря, побачив довгу, схожу нл ріг достатку затоку, в якій, здавалося, вмістилися б усі кораблі світу, а на протилежному березі - фінікійський город Халкедон, Візант зрозумів значення слів оракула: тільки сліпі могли не помітити цього благословенного шматка землі, неначе кинутого богами поміж Пропонтидою, Босфором і Золотим Рогом!
Так було закладено місто на високому глиняному мисі. Перенесено з грецького судна триножник, над яким горів вогонь, вивезений, за звичаєм предків, з Мегари, закинуто в море сіті, впіймано першу рибину, згодом у бухті, названій Золотим Рогом, пристав перший корабель, ще згодом, мабуть, прискочив з невідомості перший дикий фракієць і послав у намет, під яким горів священний мегарський вогонь, першу стрілу. Все те було, але все забулося досить швидко, город виростав з легенди, ловив рибу, торгував, захищався 'од нападників, город ставав славний, у світі, а ім'я успадкував од свого засновника і звався - Візантій.
Місце, вибране молодим мегарцем, виявилося вигідним, але й клопітливим. Усі війни чомусь ішли саме через цю найвужчу частину Босфору; персидський цар Дарій ставив тут свій міст з кораблів, ідучи на греків; через Візантій поверталися додому десять тисяч грецьких найманців Кіра, прославлених Ксенофонтом; Спарта, щоб дошкулити Афінам, будь-що прагнула поруйнувати Візантій; Афіни ж, у свою чергу, щоб допекти Спарті, морили Візантій голодом. Така доля всіх, хто опиняється на перехрестях: до них спливаються найбільше багатства, але слідом за ними йдуть ті, хто б хотів багатства прибрати до рук. І якщо хочеш протривати, то будь або ж могутнім, щоб дати відсіч, або ж хитрим. Візантійці ще не могли здобутися на могуття, тому вибрали хитрощі. Кілька століть балансували вони між слабшими й дужчими, щоразу приймаючи сторону дужчого, і це давало їм змогу не тільки протривати, але й квітнути, город розростався, багатів, і вогонь Мегари, привезений Візантом під дірявим парусом, тепер палахкотів над золотим триножником у біломармуровій святині.
Але одного разу візантійці прорахувалися. У війні двох римських цезарів Септимія Севера й Песценія Нігра вибрали останнього, а дужчим виявився Септимій, у якого в жилах текла дика кров дакійців. Хоч як запекло боронилися візантійці (з жіночого волосся робили тетиви для луків, від голоду їли вбитих), однаково Септимій узяв місто, перебив решту вцілілих мешканців, поруйнував усі будівлі, звелів збурити мури. Здавалося, мегарський вогонь згас назавжди. Однак той самий Септимій Север згодом відбудував Візантій, бо не можна було знехтувати таким важливим місцем; але по-справжньому піднявся город лиш за часів імператора Константина, який вирішив перенести сюди столицю Римської імперії і назвав місто Новим Римом. Константин не належав до анголів, - він був справжній римський імператор, про що можна судити хоча б з того, як стратив він за намовою другої своєї дружини Фавсти рідного сина Кріс-па і дванадцятилітнього сина своєї сестри, а потім, довідавшись, що то був наклеп, звелів і саму Фавсту втопити в ванні з окропом. Візантій бачив жорстокість і перед тим, але то була чужа жорстокість, - тепер мали свого власного імператора, а чого не витерпиш, аби лиш мати в себе володаря! Бо становище столиці має безліч привілеїв, найперший же - це неодмінне й незаперечне право на розквіт. Константин вибудував палаци, храми, лазні, акведуки, форуми, Августей, іподром, з Олімпії, Дельф, з Корінфа й Афін брали статуї, колони, мозаїки, все, що тільки надавалося до перевезення, споруджували особливого розміру кораблі, щоб переправити ці скарби до нової столиці, пограбували дощенту стародавні храми Артеміди, Афродіти й Гекати. Тримаючи в руках спис, Константин окреслив ним у повітрі пів-дугу між Пропонтидою й Золотим Рогом, показуючи, де має пройти нова стіна, що захищала б місто од усіх небезпек; прокладено було головну вулицю Меса з великими форумами, прикрашеними колонами й статуями, на першому від палацу форумі, що згодом дістав назву форуму Константина, встановлено вивезену з Греції багряну колону з бронзовою статуєю Аполлона, поверненого обличчям на схід. У правій руці Аполлон тримав скіпетр, у лівій - бронзову кулю, мовби знак володарювання над цілою землею. А внизу на колоні висічено напис: «Господи Ісусе Христе, оберігай наше місто».
Хто б там після всього пам'ятав, скількох звелів убити. Константин, скількох кинуто на з'їдення левам імператорського звіринця, скільком відрубано голови, скількох набито на палі, а скільком залито до нутра розтопленої міді чи свинцю!
Вдячні сучасники мерщій прозвали Константина Великим, а столицю найменували Константинополем, на знак чого було випущено медаль з відповідним написом. На медалі, так само як і на царських монетах, чеканено постать, що символізувала благополуччя Константинополя: молода невіста на троні, голова в неї вкрита серпанком, а поверх серпанку - діадема з оборонних веж, в руках невіста тримала ріг достатку, а ногами спиралася на борт корабля.
Так і плив одтоді Константинополь далі й далі, змінювалися в палацах імператори, в короткім часі місто вже не вміщалося в тісному обширі, окресленому стіною Константина, і новий імператор Феодосій (щоправда, вже не Великий, а Малий, названий, видно, так через те, що багато літ був попихачем своєї жони Євдоксії) звелів провести нові мури, які було названо Довгими, або ж (на його честь) мурами Феодосія. Імператор Юстініан після розгрому, який вчинили Константинополю учасники повстання Ніка, вирішив зробити столицю ще кращою, ніж за часів Константина, і серед інших чудес спорудив найбільше чудо тодішнього світу - храм святої Софії.
Одні будували, другі - руйнували. Як сказав поет: «Той мурує, той руйнує…» У восьмому столітті імператор Лев Ісавр досить дбайливо винищував ікони, а що слово «ікона» означає будь-яке зображення, будь-який малюнок, то можна уявити, скільки шедеврів навіки втрачено для людства у тій «ідеологічній боротьбі». Окрім того, Ісавру не сподобалася константинопольська книгозбірня, заснована ще Константином і розширена іншими імператорами, особливо Юліаном. Там налічувалося до тридцями шести тисяч рукописів, серед яких були й найдавніші, вивезені з Риму, Греції і Єгипту, зберігалася там легендарна драконова шкіра в сто двадцять футів завдовжки з записом творів Гомера. Лев Ісавр звелів спалити книгозбірню разом з ученими, які там були!
Щоправда, Феодосій, який, щоб заробити прізвисько Великого, чимало сил віддав жорстокому переслідуванню і нищенню поганства і християнських єресей, вважаючи, видно, що цього ще не досить, щоб міцно засісти на сторінках історії, звелів зруйнувати славетну Александрійську бібліотеку. Вона була заснована при храмі Серапіса Птоломеєм Фісконом і поповнена Марком Антонієм перевезеною для Клеопатри бібліотекою Пер-гама, що складалася з 200 тисяч книг і збітків. Там була зібрана мудрість усього дотихчасового світу. (До речі, пергамська книгозбірня виникла свого часу як свідчення культурного суперництва між Александрією і Пергамом. Коли Птоломей Філа-дельф заснував у Брухіоні - аристократичній частині Александрії - першу велику бібліотеку, цар Пергама Євмен взявся за це й у своїй столиці. Лякаючись суперництва, Птоломей Єпіфан заборонив вивіз папірусу, на якому тоді писано. Тоді Євмен, шукаючи матеріалу для письма, винайшов те, що відоме тепер під іменням «пергамен», тобто ягнячу або телячу відповідним чином виготовлену шкіру). Феодосій видав указ про знищення цього осередку поганських знань.
Про імператорів можна розповідати довго. Повелівали, ходили в золоті й шовках, розпоряджалися багатствами імперії, вважали вкрай образливим для себе, якщо їх не визнавали мудрецями, богонатхненними керівниками, безгрішними суддями діл божих і людських. А судили жорстоко, безжально, навіть одні одних. Скажімо, був такий імператор Маврикій, досить дурний, обмежений, скупий, але чадолюбивий. Мав багато дітей і дуже їх любив. Коли імператорський трон захопив Фока, названий Кентавром, він не просто розправився з попередником, а звелів убити у нього перед очима всіх дітей, а вже потім стратити самого. Незабаром історія повторилася. Царський трон захопив Іраклій. Фоку за бороду витягли з імператорського палацу і під наглядом нового володаря відрубали йому голову.
Іраклій увійшов до історії, ясна річ, не за те, що витягав з палацу свого попередника за бороду й кидав його під воїнські мечі, - йому належить новела про введення в Візантійській імперії на місце мови латинської грецької мови. Зробити це було тим легше, що в самому Константинополі й більшості фем грецька мова вже давно увійшла до побуту, а латинська існувала тільки як державна умовність. Але заслуга є заслугою. Так само, як безперечною заслугою імператора Константина Багрянородного стала його «Книга церемоній», що принаймні позбавила клопоту всіх наступних імператорів ламати голову над тим, коли в що зодягатися, з ким трапезувати, як влаштовувати прийоми й урочистості, бо ж панувало переконання, що Візантійська імперія вмить розвалиться, як тільки в складному й одвіку усталеному ритуалі двірських і столичних пишнот щось буде пропущено або зроблено не так.
Особливо пишався своїм ділом царствуючий разом з Василієм Другим його молодший на два роки брат, імператор Константин. У довгому списку візантійських імператорів значився як Константин Восьмий. Це свідчило, як часто повторювалося серед імператорів ім'я Константин, а ще свідчило про те, що народ візантійський, певно ж, любив літеру К. Константин ще замолоду дійшов до цього висновку, а раз так, то не належало дбати ні про що, окрім дотримання хоч на перший погляд і обтяжливого, але, зрештою, приємного імператорського способу буття, тобто влаштовувати урочисті церемонії, пишні лови в околицях Константинополя, ігрища на іподромі, ганяти м'яч на циканістрії, грати в кості, їсти, пити, розважатися, любити жінок. Щоправда, імператор ще мав, очевидячки, дбати й за інше. Стежити, щоб провінції справно виплачували належну данину, щоб у столиці завжди вдосталь було хліба, м'яса, вина, щось там робити для пожвавлення торгівлі й ходити в походи проти ворогів, які вічно обсідали імперію звідусюди, гострячи зуби на її багатства. Але жена небі бог, і все земне в помислах і волі його. Вищі сили розпоряджалися так, що Василій успадкував од своєї матері Феофано залізну руку і смак до завойовування й володарювання, а Константинові дісталася од матері тільки зовнішність, натурою ж подібен був до діда свого Константина Багрянородного, який теж колись віддав усе управління державою в руки всемогутніх придворних євнухів, а сам поринув у книжну мудрість. І от поки один імператор в своєму чорному залізному вбранні роками пропадав у військових походах, навіть не з'являючись в столиці, його брат виконував усе інше, що належалося імператорам для підтримання зовнішнього, показного блиску, царствування, для вдоволення константинопольських натовпів і засліплення іноземних гостей.
Тож як зрадів Константан, коли прибули від царственого брата гінці з хрисовулом, у якому повідомлялося про перемогу в Клідіонській клісурі, а потім прискакали нові гінці з вістю про тисячу болгарських бранців, дарованих Василієм для тріумфу в столиці.
Він вирішив доповнити свого діда! З'єднати візантійську церемонію імператорського виходу з тріумфом римських цезарів. Препозитам велено розробити послідовність всіх дій торжества. Сам імператор власноручним підписом червоним чорнилом скріпив послання до народу Константинополя. Почалися великі готування, що набули найбільшого поспіху в останню ніч перед тріумфом. Сам єпарх Константинополя Роман Аргір стежив за тим, щоб Меса і всі форуми, по яких пройде тріумфальна процесія, були прикрашені лавром і плющем, ергастерії завішані шовковими тканинами й коштовними виробами з золота й срібла, будинки - перськими килимами. Начищали до блиску свої сокири екскувітори, протостратори, готували убір для царського коня, на Амастрінському форумі теж ішли приготування, але то вже належало до справ похмурих і таємних, про які завчасно ніхто не мав ні відати, ні говорити.
Імператор спав ту ніч пречудово. Він уже перебрався з Перлової палати в Карисійський зал, де була зимова опочивальня, захищена від різких вітрів Пропонтиди, бо хоч ще й стояла в Константинополі тепла осінь, але Константин, як і брат його Василій, любив спати голим, тому й перейшов до зимової опочивальні, а в літню спеку ліпше почувався в Перловій палаті - золоте склепіння, підтримуване чотирма мармуровими колонами, і довкола мозаїки з сценами імператорських ловів, а з обох боків спальні - галереї, що виводять у сад, сповнений благо-ухань і пташиного щебету. Годилося б перед такою важливою державною подією спочивати в головній спальні Великого палацу - мозаїчна підлога з зображенням царської птиці, павича з блискучим пір'ям, по кутках у рамках зеленого мармуру - чотири орли, готові до польоту імператорські птахи, на стіні - імператорська родина засновника Македонської династії Василія. Руки у всіх простягнуті до хреста - символа вибавлення. Але зжіночений імператор вимушений був надавати перевагу теплу перед пишнотою, отож ніч перед тріумфом провів у зимовій спальні, здобленій карисійським мармуром.
А болгар, голодних і спраглих, тримали на ногах цілу ніч по той бік міської стіни, а рано-вранці, мабуть, саме тоді, як кито-ніт надягав імператорові шиті червоними орлами й царськими знаками тувії, воїни погнали через Харисійські ворота в місто, і вони пішли по довгій Месі, обірвані, брудні, зарослі до самих очей, вони смерділи від бруду, і ще йшов од них мертвий дух, який завжди йде од людей приречених, вижитих, до решти упосліджених, і багаті візантійці затикали носи й відверталися, бурмочучи: «Смердючі кожоїди!» А болгари важко човгали по білих мармурових плитах найрозкішнішої на землі вулиці, йшли побіля високих будинків, прикрашених портиками, йшли повз ергастерії, сховані під глибокими аркадами, що захищали перехожих од негоди й сонця, вони виповнили цю вулицю, що славилася як дзеркало візантійського багатства й розкошів, і якби не похмурі Коміскортові охоронці, то створилося б враження, що болгари зненацька запанували в самому серці Константинополя, але воїни йшли з боків густо й сторожко, а болгари були такі нужденні, в такі міцні колодки були всі пов'язані, що навіть у найодважніших і найбадьоріших із бранців опускалися плечі й одверталися погляди від усіх отих шовків і килимів, од золота й срібла, од плюща й лаврів. Але чим ближче до центру міста просувалися вони, тим тісніше обступала їх пишнота, від якої наморочилося в голові і не хотілося дихати, а хотілось просто впасти отут і вмерти, не очікуючи, що буде далі, якої наруги доведеться зазнати від безжальних ромеїв ще, бо важко їм було уявити більші страждання й наругу, аніж зазнали, допоки гнано їх до Константинополя.
- Гей, брате, чи довго ще? - питали в Сивоока його товариші, бо вже знали всі, що Сивоокові за час служби в купця доводилося бувати й тут, у ромейській столиці.
- На конячий торг, - сміявся через силу Сивоок, пробував задирати голову, щоб показати ромеям зневагу й погорду до них, та з того бадьоріння не виходило нічого, хіба що звертав на себе увагу, але й без того вирізнявся з-поміж усіх бранців світлим волоссям, пшенично-золотою, в цупких завитках бородою, - Є тут такий затишний з біса форум, на якому ромеї проводять кінські ярмарки. Бувають там аж он які коні! З Арголіди й Аттіки коні, що їх об'їжджували сини амазонок, коні з Каппадокії, з Віфінії, з Фрігії, коні з Сіцілії, про яких мовлено, що їх годували квітками, такі вони були пещені; руді, мов лиси, лівійські коні й сиві угорські жеребці, що їх приводили сюди з моїм купцем Какорою, були там також коні арабські, турецькі, перські або ж мідійські, до яких саме й куповано таких, як ми. Зумієш приборкати дикого скакуна - одержиш волю. Не зумієш - загинеш.
- Чорта б об'їздив, аби тільки на волю! - сказав хтось позаду. З нього засміялися, бо хилився од вітру, такий був сла-• бий, як і всі.
- Отож, - продовжував розповідь Сивоок, - там бували коні, натерті оливою, вишкребені срібними шкребницями, з гривами, розчесаними золотими й агатовими гребенями. Коні - мов жінки! А які ноги мали! - Він з жалем поглянув на свої босі, закривавлені, побиті об камінь ноги, на вкриті засохлою кров'ю й струпами ноги своїх товаришів. - Чисті й досконалі ноги, винесені з мандрів і галопування по найсоковитіших травах світу. Бо нема ліпшого, як побігати по свіжій зеленій траві, братове! Коні знають у цьому смак. А ще чим гарний той Амастріан-. ський форум, то це застилкою. Ромеї не знають ні трави, ні соломи на підстилку. За перським звичаєм, стосують до того добре висушений кіноький же гній. Пухко, тепло, запахущо! Оце б нам поспати на такому ложі!
- А поспати б! - зітхали, хто ще слухав Сивоока, відганяючи з душі похмуру стривоженість, яка густіше й густіше обсідала бранців, що більше заглиблювалися вони в кам'яні нутровища ромейської столиці.
- А ще нема в світі більшої розваги, як менджувати кіньми, - правив своєї Сивоок. - Купуєш якусь здохляку, а там - одвернувся, перекинув їй гриву на другий бік, та розпушив хвоста, та підчистив копита - і вже продаєш як доброго скакуна.
- От же бреше, - сказав хтось ліниво, аби лиш сказати, але Сивоок навіть зрадів тому. запереченню, бо вже була зачіпка, обізвався хтось живий з-поміж цих вмерлих од безконечних мук людей, він аж рвонувся до того чоловіка, але колодка, в яку був забитий разом ще з двома болгарами, не пустила його, та й ромейський воїн, що важко ступав поряд, замірився списовищем.
- Гей, не брешу, брате, - покрутив головою Сивоок, - просто мого духу коні не зносять. Телесуються на самий мій вид. Вибивають гопки, як тільки я підходжу.
- Тепер твій дух не той, - сказав йому один з товаришів по колодці.
- А чом би й не той? - підсмикнув Сивоок свою ясну бороду. - Дух у людині завжди лишається той самий. То лиш тіло маліє або більшає. Але від тіла користь яка? А дух возносить тебе і на зелені гори, і на саме небо… І на кінський ярмарок он вознесе незабаром…
Він добре знав, що на Амастріанській площі відбуваються прилюдні страти, може, й ще хтось із полонених відав про це, але ніхто не обмовився бодай словом, та й сам Сивоок розпатякував про кінський торг на Амастріанськім форумі, сподіваючись у глибині серця, що ведуть їх кудись в інше місце, може, щоб просто показати столичним жителям як військову здобич, бо тв столиці завжди повно нероб і дармоїдів, яким потрібні видовиська, а якого ж ще видовища треба, коли перед твоїми очима пересуваються, мов безсилі видива, колишні могутні воїни, які стрясали цілою імперією, воїни, що пройшли зі своїм царем Самуїлом по планинах і ріках, вміли прорубуватися мерами крізь найщільніші ряди візантійських катафрактів, самою тільки мужністю брали чужі твердині, а свої боронили з такою затятістю,- що взяти їх можна було лиш підступом і зрадою:
Але хто й сподівався, що женуть їх по головній вулиці Константинополя, щоб справити приємність столичним натовпам, то помилявся навіть той, бо це ще було не все, найстрашніше ждало попереду, поки що ж мали знову вертатися по тій самій Месі, але цього разу вже в лавах тріумфу.
'Тріумф розпочали чини синкліту. Вони йшли пішки, надаючи всьому шеству тої повільності, що завжди ототожнюється з торжеством. Попереду виступав проедр синкліту' в рожевому хітоні з золотими галунами, перепоясаний пурпурним, з самоцвітами лором, в білій хламиді, облямованій золотими галунами, з двома тавліями золотої парчі з листочками плюща. Синклітики й сіленціарії теж усі в білих хламидах з золотими тавліями.
За синклітом ішов загін сурмачів, добраних один в один, одягнених в сукняні скараники, прошиті золотими нитками з зображенням імператорів спереду на високих тронах, а позаду - на ще вищих конях. Срібні сурми вигравали тріумфальні марші не тай для надання ладу походові, як для того, щоб привернути увагу натовпів, прикликати ще тих, хто запізнився на видовище, розбудити сплячих, розбуркати байдужих. За сурмачами терплячі мули тягли важкі повози, наладовані військовою здобиччю, присланою з Болгарії імператором Васи-лієм. Кінні екскувіти, вбрані в царські барви, охороняли цінний обоз; а охороняти мали що, бо лежали на возах цілі стоси золотих і срібних монет і зливків, дорога зброя, коштовні оздоби й одяг, клейноти царські й болярські, золотий і срібний посуд дивної чеканки болгарських умільців, ожерелля з перлів, бурштину, агату, сердоліків, кінська збруя з золотими і срібними украсами, з бірюзою і рубінами, штиби свинцю й олова, різьблені з рідкісних сортів дерева предмети, яких у Константинополі й не бачено ніколи, рибальські сіті й весла, хутра й вовна, високі сосуди з вином.