Страница:
Отава підійшов ближче до того кутка, глянув на етюд. Там таки щось було. Він став і зовсім упритул, бо в кутку було таки темнувато, а етюд не відзначався розміром і виразністю, автор мовби навмисне змазав усе, як у модерній фотографії, щоб не всяк і розібрав, що воно там і як замальовано.
Розмазано - зелені лапи велетенської сосни, а може, кедр - це в самому ріжку картини, видно, для створення місцевого колориту. Ще «для колориту» десь на задньому плані з-поміж віття визирає щось гостре - чи то кран, чи сталева конструкція, одне слово, будівництво. Власне ж, на етюді зображено внутрішність великого намету. Ніч. Кілька ліжок. Намет, видно, для дівчат, бо на ліжках, укриті по саме підборіддя, дівчата, жодна з яких не спить, бо й як тут спатимеш, коли в кожної на ліжку, поверх ковдри, в куфайках і в валянках лежать здоровенні хлопці, що прийшли чи то залицятися, чи то женихатися, чи то вимагати любові, на підошвах валянок у них ще сніг, видно, прийшли вони всі разом, змовившись, щоб веселіше й охочіше було, один навіть не здогадався скинути бодай шапку і лежить, наче вбитий на фронті солдат; немає хлопця лише на одному ліжку, але й дівчини там теж немає, вона в самій тільки нічній сорочці, боса, зіщулившись од холоду, переляку й обурення, стоїть коло стовпа, який підпирає намет, і рука її на вимикачеві, тільки-но клацнув вимикач, лампочка, що самотньо висить на скрученому шнурі, засвітилася, осяваючи похмурим жовтаво-червонястим світлом цю дивну, страшну в своїй невигаданості картину.
Отава глянув на підпис. Чорні, хапливо розмазані літери: Тая Зикова. Жінка. Жінки завжди правдивіші, вони ближче стоять до речей остаточних - народжень, умирань, через те їм не властива чоловіча обережність і намагання приховувати навіть те, чого не слід приховувати. Однак ця жінка була розмашисто сміливою. Жорстокою. Нещадимою. Ось. Дивіться! Знайте! Не заплющуйте очей! Не відвертайтеся!
Борис відійшов трохи назад - етюд втратив свою виразність, був просто барвною плямою. Його слід дивитися лише зблизька. Але знов у той куток пропхалося кілька юнаків і дівчат, знову зсунулися докупи спини і стояли довго так, а Отава стояв позаду й думав, що, мабуть, отут не раз і не два отак зсуватимуться юнацькі спини, і, може, отой клаптик закиданого фарбами полотна чогось навчить усіх, хто до нього підійде, і хоч прихильників моралістики в мистецтві частенько гудять, але нехай - професор ладен був стати моралістом заради того дивного своєю неприкритою правдою етюдика, написаного невідомою для нього художницею.
Ішов додому поволі. Над Хрещатиком тремтів прозорий травневий вечір. Перламутрова просвітленість. Безліч святково одягнених людей. Тепер завжди на Хрещатику безліч гарно зодягнених людей, мовби тут триває вічне свято. Бульвар піднято над рівнем вулиці, і коли спостерігаєш знизу за тими, хто прогулюється вгорі по бульвару, то здаються вони всі нереально видовженими, ніби на картинах Ель Греко. Будинки кольору світлої глини, трохи поцяцьковані, але, може, так і треба. Все це якось дивно пасує до непередавано ніжної просвітленості, в якій купаються і витребенькуваті будинки, і зелені дерева у блідо-рожевому цвітінні, і святкові люди.
П'ять років тому тут була одна досить відома іноземка зі своїм ще більш відомим чоловіком. Отава, тоді ще доцент, показував їм Софію, вони кивали головами: «Так, так, о так, це справді…» Кивали головами й на Хрещатику, слухаючи про руїни і відбудову, коли ми були голі й босі, голодні й холодні, а все ж таки відновили цю вулицю в пишноті й закоханості. Згодом іноземка прислала Отаві свої двотомні мемуари, що кінчалися меланхолійним пасажем про марність людської досвідченості, про скороминучість усього прекрасного, що ти напризбируєш за життя. Вона писала: «Але те неповторне зібрання, все, чого досягла сама, з усією логікою і з усією випадковістю - пекінська опера, арени в Гуельві, кандомбль в Байї, бархани в Ель-Уед, алея Вабансія, світання Провансу, Кастро, промовляючий до п'ятисот тисяч кубинців, сірчане небо над морем хмар, багряний місяць над Піреєм, червоне сонце, що підіймається над пустинею, Торчелло, Рим - всі ті речі, про які розповідала, і всі інші, про які не говорила, - все те ніколи, ніколи не відновиться. Аби ж принаймні додало багатства землі, якби дало початок… Чому? Узгір'ю? Ракеті? Але ні, нічого не буде». А за два десятки сторінок перед цим сумним закінченням сказано про Хрещатик: «Головна вулиця - суцільний великий кошмар». Мабуть, і про Софію та жінка написала б щось різке й несправедливе в своїй самозакоханості, але не могла цього зробити, бо Софію вже освячено дев'ятсотлітнім визнанням, а неписані правила споживацько-мистецького снобізму наказують схиляти голову перед тим, перед чим схилялися або схиляються всі. А що е мистецтво? Чи тільки звичне, усталене, канонізоване, занесене до всіх каталогів, чи неодмінно нове? Адже все колись було новим, все мало свій початок. А з чого починається мистецтво? Чи не з протесту? Проти природи. Проти бога. Проти власного безсилля. Проти нікчемності. Апологетика прикінчує мистецтво. Розцяцькованість чужа людському єству. Мовби віртуозна імпотенція. Але… Протест має бути підкріплений талановитістю. Протестуючи, треба запропонувати щось навзамін. А не просто голий викрик, хай хоч і найщиріший. Від жінок, на жаль, це іноді можна почути. Жінки ближче до речей остаточних… Ага, вже думав про те… Але справді так воно є. Одна з'явилася на Хрещатику, щоб дописати свої мемуари, об'їздила весь світ, нічого не відкрила нового, топтала тисячолітні стежки пілігримів і глобтротерів: Пірей,. Прованс, червоне сонце над пустинею, фараонів і легіонів Цезаря, римські форуми, бра-зільські гітари… То й що? Розізлена браком власної оригінальності, вирішила кинути бодай щось. Ах, ви захоплюєтеся своїм Хрещатиком? То майте ж: «Суцільний великий кошмар». Дяка! Ви маєте свою меланхолію, ми маємо Хрещатик. Так само було колись, може, й з Софією, однак усі меланхоліки повмирали, а Софія стоїть. Тоді ще одна: ага, ви всі марите новобудовами, героїзмом, піднесенням, незвичайністю? Ось вам ніч на новобудові! Маєте! Гадаєте, просто викрик розістеризованої жінки? Не так злегка!…
Завжди важко добратися до правди. Він ішов напролом, за це його прозвали скептиком, всімздавалося, що вгн… Але менше про це.
Вдома його ніхто не ждав. Баба Галя давно вмерла. Батька нема. Знайшов по війні матір, але вона виявилася впертою, як і син, не захотіла повертатися туди, звідки колись сама втекла. Жив у величезнім батьківськім помешканні, серед книжок, раритетів (ікон не було, їх вивіз Адальберт Шнурре так само, як вивіз усю колекцію з київських музеїв, і знайти крадені скарби так і не вдалося), над Отавою підсміювалися: дивак, старий парубок, засохне коло своїх фресок і мозаїк… Зате на його лекції збігалися студенти з усіх факультетів, як бувало колись на батькові лекції. Очевидно, перейшло йому в спадок.
Сів за стіл у великому, набитому книжками кабінеті, трохи посидів, поки стемніло, запалив світло, став готуватися до завтрашньої лекції. Завжди готувався, хоч знав усе навиліт. Скажімо, міг би цілий рік читати студентам про Сивоока, снувати здогади, описати епоху з усіма деталями, реаліями, в усій дикості й мальовничості. Міг би… Але не смів. Поки не викінчить початого батьком, заповіданого ним у ту ніч їхньої розмови після батькового повернення з гестапо, не має права бодай уривок, бодай слово комусь… Та й навіщо? Студентам треба викладати тільки незаперечні факти. Мінімум коментарів. Тільки натяки. Щоб училися самі робити висновки. А які факти про Софію? В літописі Нестора один рядок: «В лето 6545 заложи Ярослав город великий Кыев, у него же града суть Златая врата: заложи же и церковь святыя Софья, митрополью…» Більше нічого. Тепер дев'ятсот років здивувань і здогадів.
Ось останнє, що він приніс до своєї самотньої батьківської квартири. Історія мистецтв Антоніна Матейчика. Німецькою мовою. Прекрасне видання, пречудові ілюстрації. Звісно, є й про нашу Софію: «Під час князювання Ярослава Мудрого в центрі нових міських кварталів Києва споруджується собор св. Софії (1037) з умілим застосуванням часткових бароккових форм. Софійський собор засвідчує нам, що руська церковна архітектура вже з самого початку відрізняється від візантійської». Отак. «Часткове застосування бароккових форм». Тобто київські майстри застосовували барокко вже тоді, коли його ще не було на світі, за кілька століть до появлення цього стилю? Чудасія? Обмовка? Термінологічний дивогляд? Звичайно, можна прочитати на лекції таку цитату й потім сорок хвилин кепкувати з автора. Але можна й інакше. Просто не зміг автор знайти відповідного слова для окреслення зробленого нашими майстрами. Таке було нове, незвичне для цілої Європи, так випереджало час, що аж через кількасот років з'явилося слово, але його стосували тоді вже десь до іншого; Софійський собор опинився на узбіччях мистецьких шляхів, про нього згадали й здивувалися. Бо виявилося, що ще на початку одинадцятого століття в Києві невідомі митці знали таке, що й не снилося Європі, знали барокко!
Поки Отава сидів І роздумував над сторінкою з «Історії» Матейчика, рука йому машинально виводила на чистому аркуші якісь літери. Зачудовано глянув на те, що писав. Тая 3икова… Зиковатая… Зиковатая… Ага, художниця, що виставила той розкричаний і дуже недовершений етюд. Прізвище знайоме. Десь чув. Ну, звичайно, Зикова - є така співачка. Яке йому діло до співачок, йому, старому парубку? Але справа не в прізвищі? А в чому ж?
А рука й далі виводила, групуючи слова в химерні комбінації:
Тая Зикова.
Т. Аязикова.
Таязик Ова (щось екзотичне, мов Іма Сумак або що).
Т а язи ко в А. (Чоловік? Справді, якийсь чоловік маскується під жінку, щоб кинути шмат голої правди?)
Та Язикова (тобто та, що показує язика. Що таке. мистецтво? Це показування язика комусь? Як колись Феофан Грек. А кому показував язика Толстой?)
А потім рука записала, мов перо сейсмографа при однакових коливаннях земної поверхні: Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая… Прізвище згубилося; та й не грало тенер ролі жодне прізвище, важило саме ім'я - Тая. Адже та Тая з приморського міста, з холодної приморської ночі теж була художниця? І гора чистих полотен у неї в кімнаті. І сльози розпачу. Бо не могла серед курортних красивостей покласти бодай мазок на свої заготовлені холстини. Справді, не могла, якщо вона така. Але звідки він знає, що це її робота? Чорти його бери, на те ж він іконограф, іконолог і як там завгодно! Зіставивши всі факти… Які факти? Просто чомусь здригається рука і без кінця вимальовує те саме. Відкинув один аркуш, взяв другий, знов те саме, знов: Тая, Тая, Тая… Відчуваючи, що збожеволіє, якщо не вигадає чогось, щоб припинити це безглузде писання, подзвонив до товариша, з яким часто грали в шахи: «Є два - Є чотири». - «Голубчику, - зітхнув той, - у дружини сердечний приступ. Викликав оце швидку допомогу, жду». - «А що роблять ті двісті мільйонів, які не мають телефону?» - не зовсім доречно спитав Отава. «Вони обходяться без швидкої допомоги так, як ти обходишся без дружини», - відповів йому товариш. «Ти не був на виставці?» - спитав його Борис. «На якій?» - «На художній». - «Ти ж знаєш, що я відвідую лише виставки товарів народного споживання, бо я єсть народ», - засміявся товариш. «Даруй за турботи», - сказав Отава. «А може, ти прийшов би до мене? - запропонував товариш. - Воно, правда, в твоїх професорських хоромах в шахматишки краще гуляти, але й у моїй короткометражні нічого. Жінка засне після уколу, а ми зачинимося собі на кухні і так потихеньку, не стукаючи фігурами… То як? А вже настукаємося іншим разом, коли зберемося в тебе. Прийдеш?» - «Мабуть, прийду», - сказав Отава, якому нікуди було подітися з своїм божевільним бажанням до ранку писати одне-єдине слово: Тая, Тая, Тая…
А вранці треба було на лекції. Щось там казав студентам, без запалу, без пристрасті, звичайнісінька академічна лекція. Бо й справді: Софія нікуди не втече, стояла дев'ятсот років, ще стоятиме, можна про неї багато мовити, можна й мало, а можна прожити день і без неї… Його батько віддав вивченню цієї святині все життя, власне, й загинув заради Софії, але хто б же то порівнявся професорові Гордієві Отаві у високостях його духу? А він тільки син. Сини йдуть або ж далі за батьків, або й нікуди не йдуть, всяко буває… Але дорівнятися? Ні, ні…
Після дванадцяти він майже побіг до виставочного павільйону. Так ніби міг відчитати на тому незграбному етюдику все, чим мучився цілу ніч.
Прожогом ускочив до залу, в якому вчора мало не прогавив дивного етюдика, глянув у той куток, знову як і вчора, наткнувся поглядом на тісно зоунуті спини, рішуче попростував туди, брутально вдерся поміж тих, що стояли, розхилив їх, розштовхав, вискочив наперед усіх і… Радо б відступив назад і втік світ за очі, але позаду тепер стояли тісно ті, кого він тільки-но розворушив, стояли мовчки, осудливо, той осуд адресовано було лише йому самому, він сам себе приніс у жертву, а їм, видно, конче потрібна була жертва, вони ждали її, отак стоячи й закриваючи цей куток виставочного залу, куток, де вчора висів маленький, галасливий своєю оголеною правдою етюдик, а сьогодні не висіло нічого, тобто величезна ляпанина з монтажниками так само займала всю стіну вгорі, але внизу, де вчора крізь недбало накидані мазки злякано споглядало дівча в довгій нічній сорочці, сьогодні було пусте місце. Як у приказці: кружало - де лежало. Спантеличений Отава дурнувато всміхнувся і справді не знайшов нічого ліпшого, як уголос повторити приказку:
«Кружало - де лежало…»
І тільки потому побачив людей, що стояли півколом, замикаючи його в цьому просторі, і впізнав одразу двох, яких уже знав, і знов у нього було бажання втекти звідси світ за очі, але знову змушений був тільки переступити з ноги на ногу і вже зовсім дурнуватим голосом промовив:
- Здрастуйте, Таю, а я й не…
Бо там стояла вона і дивилася на Отаву своїми різнобарвними очима і в найдальших глибинах тих незвичайних очей витекрювався лиховісний посміх.
- Це ви? - сказала вона голосом, що не віщував нічого доброго. - Ах, я й забула, що ви тут головний, спец… знавець, - навмисне поставила наголос на «а», щоб показати, що вжила обрубане слово, - прийшли пересвідчитися, чи виконано ваші рекомендації? Що ж, можете…
- Я не знав, - знову повторив Отава, ще більше розгублюючись від присутності Таї і від того, що етюд належав їй, і від того, що хтось звелів прибрати етюд, аби не дратував відвідувачів своєю жорстокою правдою, і ще від присутності тут чужих, невідомих людей, які дивилися на Отаву осудливо, нищівно, так ніби саме він розпоряджався виставками і організував громадську думку…
- Сі-сі, - просвітило коло нього, - старий, ми од вашого Києва нічого й не ждали…,
Аж тоді, нарешті, Отава впізнав чотирикутного поета Диму, того самого, що тоді, в кімнаті з великим вікном, яке виходило на море… Як же це так? Чому знову цей Дима там, де вона, Тая? Бігла тоді з а ним, стукали її підбори по білих кам'яних плитах, вистукували мелодію зближення, чарівний, незабутній звук поспіху… А тепер знов коло неї цей чотирикутний, як шафа, надутий нездара!
- Я справді нічого не знав, - ще раз повторив Отава, і, мабуть, Тая повірила йому, бо лиховісні вогні в її очах зникли, вона подала Борисові руку і втомлено мовила:
- Знайомтеся. Це все мої друзі. З Москви.
Звісно, було там два чи три художники. Безіменні, але генії, видно з усього. Перегризуть горло, аби тільки був привід вчепитися. Був редактор журналу «В» і «З», тобто відкритого і закритого. Був ще якийсь вугруватий здоровило, схожий на відставного боксера. І, звичайно ж, чотирикутний поет. І все слухняні, тихі перед Таїсою, без вихвалянь і вихилясів. І справді, чому б мала проганяти відсебе таких людей, раз горнулисц до неї, об'єднувалися навколо, а він покинув її тоді, лиш знайшовши, покинув, нічого не обіцяючи, нічого не кажучи, попросту втік, - може, й назавжди? І ця їхня зустріч - чиста випадковість, а для Таїси потрібно було стале товариство, бо не могла ж вона жити, як він, фресками та мозаїками, а потім опівночі дзвонити до товариша й вимолювати бодай партію в шахи.
- Я був тут учора й звернув увагу, - почав Отава знову, - всю ніч…
Розумів, що говорить зовсім смішно й непотрібно. Якщо вони й ждали від нього слів, то не таких. Він повинен був виправдуватися в ім'я свого міста, повинен був виправдувати того невідомого, що звелів уночі зняти етюд Таї 3икової (аби їм то було знаття, що це вона!), а може, ждали від нього зовсім не таких слів, може, й самі ще не відали, що б їм хотілося почути від нього…
- Якесь непорозуміння, - сказав Отава, - просто безглуздя… Тим більше, що цей етюдик…
- Це великий твір, старий! - хрипко промовив поет, - Ви тут, у Києві, не можете зрозуміти! Не доросли! Я пишу сценарій по цьому твору. І сам ставитиму фільм. На студії «Мосфільм». Сі-сі!
Отава поглянув на Таю: невже це серйозно? Вона не відвела погляду, в глибині її різнобарвних очей відчитувалася затятість. «Так, так, - миготіли звідти вовчі вогники, - так, так, все це правда, я здатна на велике, ти мене ще не знаєш, ти не здатен поцінувати в мені незвичайний талант, а ось люди, мої справжні друзі, вони…»
Згадалася ота, що про Хрещатик: «Суцільний великий кошмар». Жінка в мистецтві завжди підозріла. У неї нечисті наміри.
Вона хоче подобатися. Будь-якою ціною. А може, навпаки? Підозрілі чоловіки, що липнуть до жінки, яка має справу з мистецтвом? І хочуть подобатися жінці? Чи не однаково? Всі хочуть подобатися. Він теж, мріючи про велику роботу над розкриттям таємниці спорудження Софії і всього…
- Якщо ви справді надаєте такої ваги, - почав Отава, звертаючись тільки до Таї, бо ж вона була авторкою етюда, крім того, хотілося говорити йому лише з нею, не помічаючи її вірних паладинів. Тая твердо хитнула. Вона справді надавала великої ваги.
- А тим більше розділяєте цю дурну балаканину, - він кивнув на чотирикутну шафу.
- Здається, я наб'ю тобі морду, - сказав десь йому з-під руки поет. - Сі-сі! Це буде великий мордобій, ще більший, аніж фільм, який я поставлю за Таїним твором…
- Тоді ви просто нездарна художниця, - жорстоко промовив Отава, не ворухнувшись з місця, хоч усі були переконані, що після таких слів він мусить якщо й не провалитися крізь землю, то принаймні бігти з цього залу. Бувший редактор журналу «В» і «З» зашморгав носом, вугрувате обличчя відставного боксера взялося брунатними плямами, поет став засукувати рукава, тільки Тая намагалася бути спокійною, і голос їй навіть не здригнувся, коли вона вимовила:
- Дякую.
- Я говорю серйозно, - так само з тихою злістю продовжував Отава. - Мені вже не раз і не два доводилося чути про ці гак звані протести. Про це показування язика. У нас пішла навіть мода: все, що визнається, - то, мовляв, несправжнє. Шолохов, Шостакович, Тичина, Сар'ян - це для вас не те. Справжнє тільки те, що відкидають. Невидані твори, невиставлені картини, неприйняті скульптури, покладені на полиці кінострічки, що не побачили екрана. Ну, так. є там, можливо, і талановиті речі, бо ще не перевелися, на жаль, чиновники, які чомусь конче прагнуть відтручувати людей розумних і знаючих…
- Але я не хочу вас більше слухати, - сказала вона і скомандувала своїм: - Ходімо, «браття-населення…»
Вони були слухняні, як маріонетки. «Браття-населення»… Отава лишився сам у кутку, хоч розпинай його на стіну на місце того клятого етюдика - такий був виснажений і безрадний. Що тепер мав діяти? На гадку приходили найвульгарніші речі: піти напитися, розбити десь вітрину, вилаяти міліціонера. Ось коли самотність мстилася йому повною мірою. Знов шахи? Є два - Є чотири?… Чи, може, знайти ще одну свіжу розповідь про Софію і підготувати для завтрашньої лекції відповідний коментар? Все життя коментуєш інших. А навіщо?
Він пішов до міністерства, став ходити по кімнатах, допитуватися, хто звелів зняти етюд Таї Зикової. Ніхто не знав. Винних не було. Десь хтось якось щось там сказав чи натякнув, от хтось колись якось там собі зняв. То й що? От подія! Не таке знімали. Щоправда, Отаву не хотіли дратувати. Все ж таки вчений. Ім'я. Знають за кордоном. Обіцяли розібратися. Він знав, що ніхто не стане розбиратися, але пристав на вмовляння, і пішов до «Театрального», попросив свій традиційний обід і зовсім не традиційні для нього двісті грамів чогось міцного. На приклад, горілки з перцем. І сала з часником до неї на закуску. А ще цибулі. Ближче до реальності. Довго обідав. Згадалися чиїсь слова: «Культура - це пародія й кохання». Ті, що навколо Таї, справді, мов пародія на людей. Але кохання… Де воно? Невже він міг закохатися в цю жінку? Тоді плакав уві сні. А вона плакала в горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Ні про що не розпитав, нічим не поцікавився. Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з сухою логікою, з писаннями й виповідями. А жива людина завжди складніша й дорожча за всі наймудріші писання й виповіді. Ну, та вже.
Він згадав, як закохався в студентку, коли вчився. Звичайно ж, блондинка. Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею. Нічого їй не казав, навіть не був з нею знайомий. При зустрічах в університетських коридорах промовисто на неї дивився і в своїй наївності гадав, що того досить.
А потім його товариш, рудий Сашко, випитавши якось, хто йому подобається, свиснув:
«Ох ти ж і влип!»
«Чого свистиш? - образився Отава. - У мене чисті…»
«Та того, - не дав йому докінчити Сашко. - По-перше, вона замужем за майором, бо треба ж харчуватися, а друге, - тут Сашко прицмокнув, - поки ти там ото зітхав, то я вже…»
Отава тоді жорстоко побив Сашка, його розбирали на комсомольському бюро, вліпили догану, але…
Він вийшов із ресторану не крізь надвірні двері, які вже було замкнено через брак місць, а просто в готель, і тут йому спало на думку, що він би міг… Це чимось нагадувало давню пригоду з Настею і рудим Сашком, але хай навіть так. На нього, видно, подіяла з перцем, а може, в підсвідомості пролунав десь наказ, якісь там моральні гальма було відпущено, і професор Отава на якийсь час перестав бути тільки професором, перетворився на звичайного чоловіка, може, навіть на того задерикуватого й непосидючого хлопчиська військового часу, який, на відміну від свого батька, дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг тоді, і якби батько хоч трохи був пішов йому назустріч, то - як знати - може, й уцілів би…
Отава підійшов до віконця реєстрації і спитав, чи не зупинилися в готелі московські художники. Йому відразу не відповіли, бо не так легко задовольнити цікавість першого-ліпшого, хоч усі мешканці готелю і заповнюють довжезні анкети, де зазначено і хто вони, і звідки, але ніхто тих анкет ніколи не читає, окрім того, треба пам'ятати, що на реєстрації сидять люди зовсім не для того, щоб відповідати на запитання, і взагалі важко сказати, хто має це робити в готелі, може, й ніхто, бо кому це потрібно-, але все ж таки якщо вже так товаришеві конче хочеться знати, то, здається, в їхньому готелі ніяких художників - ні московських, ні немосковських - не було, але можуть бути, от тоді, будь ласка, й приходьте та питайте.
Ця балаканина («та й не без моралі») трохи розважила Отаву, і він став обходити всі центральні готелі вже цілком свідомо, - спершу «Інтурист», потім «Київ», далі «Москва», «Дніпро». В «Дніпрі» йому сказали, що, здається, художники на сьомому поверсі. Тоді він поїхав ліфтом на сьомий поверх, по дорозі пробуючи вгадати, в якій колір забарвлено цей поверх, бо в «Дніпрі» кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на поверсі втішила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.
- Ви теж до неї? Там уже повно, - не зовсім ввічливо сказала чергова.
- Ні, я ні, - поквапливо промовив Отава. - Я попросив би вас тільки…
- Так.,: так, - черговій, видно, хотілося виоравити.свою нетактовність, - будь ласка…
- Передайте їй, що її шукали і… питали…
- То зараз і передати?
- Ні, згодом… коли виходитиме…- А якщо тільки завтра?
- Нічого. Однаково. Хай і завтра. Просто скажете.
- Гаразд. Я скажу. - Чергова дивилася тепер на професора з погано прихованою цікавістю.
- Дякую вам, - сказав Отава, - дякую і кланяюсь… - Чергова ще більше подивувалася. Бачила багато диваків. Але щоб отак кланялися? Іноземці, щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.
Отава пішов додому. Знову Хрещатиком. Цікаво: скільки разів киянин, який мешкає в центрі, проходить за своє життя по Хрещатику? Він ще відмикав двері, коли почув у глибині квартири телефонний дзвінок. Мабуть, товариш шукав його на партійку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогодні ти мене. Так і минає життя. Взаємно, або, як колись казали наші класики, обоюдно. Він причинив за собою двері, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив. Шахісти - люди терплячі. Хай подзвонить. Отава зняв нарешті трубку, сказав:
- То що? Є два - Є чотири?
- Це ви мене шукали? - спитала вона з того кінця дроту, і в Отави так затремтіло все тіло, що він мало не впустив трубки.
Розмазано - зелені лапи велетенської сосни, а може, кедр - це в самому ріжку картини, видно, для створення місцевого колориту. Ще «для колориту» десь на задньому плані з-поміж віття визирає щось гостре - чи то кран, чи сталева конструкція, одне слово, будівництво. Власне ж, на етюді зображено внутрішність великого намету. Ніч. Кілька ліжок. Намет, видно, для дівчат, бо на ліжках, укриті по саме підборіддя, дівчата, жодна з яких не спить, бо й як тут спатимеш, коли в кожної на ліжку, поверх ковдри, в куфайках і в валянках лежать здоровенні хлопці, що прийшли чи то залицятися, чи то женихатися, чи то вимагати любові, на підошвах валянок у них ще сніг, видно, прийшли вони всі разом, змовившись, щоб веселіше й охочіше було, один навіть не здогадався скинути бодай шапку і лежить, наче вбитий на фронті солдат; немає хлопця лише на одному ліжку, але й дівчини там теж немає, вона в самій тільки нічній сорочці, боса, зіщулившись од холоду, переляку й обурення, стоїть коло стовпа, який підпирає намет, і рука її на вимикачеві, тільки-но клацнув вимикач, лампочка, що самотньо висить на скрученому шнурі, засвітилася, осяваючи похмурим жовтаво-червонястим світлом цю дивну, страшну в своїй невигаданості картину.
Отава глянув на підпис. Чорні, хапливо розмазані літери: Тая Зикова. Жінка. Жінки завжди правдивіші, вони ближче стоять до речей остаточних - народжень, умирань, через те їм не властива чоловіча обережність і намагання приховувати навіть те, чого не слід приховувати. Однак ця жінка була розмашисто сміливою. Жорстокою. Нещадимою. Ось. Дивіться! Знайте! Не заплющуйте очей! Не відвертайтеся!
Борис відійшов трохи назад - етюд втратив свою виразність, був просто барвною плямою. Його слід дивитися лише зблизька. Але знов у той куток пропхалося кілька юнаків і дівчат, знову зсунулися докупи спини і стояли довго так, а Отава стояв позаду й думав, що, мабуть, отут не раз і не два отак зсуватимуться юнацькі спини, і, може, отой клаптик закиданого фарбами полотна чогось навчить усіх, хто до нього підійде, і хоч прихильників моралістики в мистецтві частенько гудять, але нехай - професор ладен був стати моралістом заради того дивного своєю неприкритою правдою етюдика, написаного невідомою для нього художницею.
Ішов додому поволі. Над Хрещатиком тремтів прозорий травневий вечір. Перламутрова просвітленість. Безліч святково одягнених людей. Тепер завжди на Хрещатику безліч гарно зодягнених людей, мовби тут триває вічне свято. Бульвар піднято над рівнем вулиці, і коли спостерігаєш знизу за тими, хто прогулюється вгорі по бульвару, то здаються вони всі нереально видовженими, ніби на картинах Ель Греко. Будинки кольору світлої глини, трохи поцяцьковані, але, може, так і треба. Все це якось дивно пасує до непередавано ніжної просвітленості, в якій купаються і витребенькуваті будинки, і зелені дерева у блідо-рожевому цвітінні, і святкові люди.
П'ять років тому тут була одна досить відома іноземка зі своїм ще більш відомим чоловіком. Отава, тоді ще доцент, показував їм Софію, вони кивали головами: «Так, так, о так, це справді…» Кивали головами й на Хрещатику, слухаючи про руїни і відбудову, коли ми були голі й босі, голодні й холодні, а все ж таки відновили цю вулицю в пишноті й закоханості. Згодом іноземка прислала Отаві свої двотомні мемуари, що кінчалися меланхолійним пасажем про марність людської досвідченості, про скороминучість усього прекрасного, що ти напризбируєш за життя. Вона писала: «Але те неповторне зібрання, все, чого досягла сама, з усією логікою і з усією випадковістю - пекінська опера, арени в Гуельві, кандомбль в Байї, бархани в Ель-Уед, алея Вабансія, світання Провансу, Кастро, промовляючий до п'ятисот тисяч кубинців, сірчане небо над морем хмар, багряний місяць над Піреєм, червоне сонце, що підіймається над пустинею, Торчелло, Рим - всі ті речі, про які розповідала, і всі інші, про які не говорила, - все те ніколи, ніколи не відновиться. Аби ж принаймні додало багатства землі, якби дало початок… Чому? Узгір'ю? Ракеті? Але ні, нічого не буде». А за два десятки сторінок перед цим сумним закінченням сказано про Хрещатик: «Головна вулиця - суцільний великий кошмар». Мабуть, і про Софію та жінка написала б щось різке й несправедливе в своїй самозакоханості, але не могла цього зробити, бо Софію вже освячено дев'ятсотлітнім визнанням, а неписані правила споживацько-мистецького снобізму наказують схиляти голову перед тим, перед чим схилялися або схиляються всі. А що е мистецтво? Чи тільки звичне, усталене, канонізоване, занесене до всіх каталогів, чи неодмінно нове? Адже все колись було новим, все мало свій початок. А з чого починається мистецтво? Чи не з протесту? Проти природи. Проти бога. Проти власного безсилля. Проти нікчемності. Апологетика прикінчує мистецтво. Розцяцькованість чужа людському єству. Мовби віртуозна імпотенція. Але… Протест має бути підкріплений талановитістю. Протестуючи, треба запропонувати щось навзамін. А не просто голий викрик, хай хоч і найщиріший. Від жінок, на жаль, це іноді можна почути. Жінки ближче до речей остаточних… Ага, вже думав про те… Але справді так воно є. Одна з'явилася на Хрещатику, щоб дописати свої мемуари, об'їздила весь світ, нічого не відкрила нового, топтала тисячолітні стежки пілігримів і глобтротерів: Пірей,. Прованс, червоне сонце над пустинею, фараонів і легіонів Цезаря, римські форуми, бра-зільські гітари… То й що? Розізлена браком власної оригінальності, вирішила кинути бодай щось. Ах, ви захоплюєтеся своїм Хрещатиком? То майте ж: «Суцільний великий кошмар». Дяка! Ви маєте свою меланхолію, ми маємо Хрещатик. Так само було колись, може, й з Софією, однак усі меланхоліки повмирали, а Софія стоїть. Тоді ще одна: ага, ви всі марите новобудовами, героїзмом, піднесенням, незвичайністю? Ось вам ніч на новобудові! Маєте! Гадаєте, просто викрик розістеризованої жінки? Не так злегка!…
Завжди важко добратися до правди. Він ішов напролом, за це його прозвали скептиком, всімздавалося, що вгн… Але менше про це.
Вдома його ніхто не ждав. Баба Галя давно вмерла. Батька нема. Знайшов по війні матір, але вона виявилася впертою, як і син, не захотіла повертатися туди, звідки колись сама втекла. Жив у величезнім батьківськім помешканні, серед книжок, раритетів (ікон не було, їх вивіз Адальберт Шнурре так само, як вивіз усю колекцію з київських музеїв, і знайти крадені скарби так і не вдалося), над Отавою підсміювалися: дивак, старий парубок, засохне коло своїх фресок і мозаїк… Зате на його лекції збігалися студенти з усіх факультетів, як бувало колись на батькові лекції. Очевидно, перейшло йому в спадок.
Сів за стіл у великому, набитому книжками кабінеті, трохи посидів, поки стемніло, запалив світло, став готуватися до завтрашньої лекції. Завжди готувався, хоч знав усе навиліт. Скажімо, міг би цілий рік читати студентам про Сивоока, снувати здогади, описати епоху з усіма деталями, реаліями, в усій дикості й мальовничості. Міг би… Але не смів. Поки не викінчить початого батьком, заповіданого ним у ту ніч їхньої розмови після батькового повернення з гестапо, не має права бодай уривок, бодай слово комусь… Та й навіщо? Студентам треба викладати тільки незаперечні факти. Мінімум коментарів. Тільки натяки. Щоб училися самі робити висновки. А які факти про Софію? В літописі Нестора один рядок: «В лето 6545 заложи Ярослав город великий Кыев, у него же града суть Златая врата: заложи же и церковь святыя Софья, митрополью…» Більше нічого. Тепер дев'ятсот років здивувань і здогадів.
Ось останнє, що він приніс до своєї самотньої батьківської квартири. Історія мистецтв Антоніна Матейчика. Німецькою мовою. Прекрасне видання, пречудові ілюстрації. Звісно, є й про нашу Софію: «Під час князювання Ярослава Мудрого в центрі нових міських кварталів Києва споруджується собор св. Софії (1037) з умілим застосуванням часткових бароккових форм. Софійський собор засвідчує нам, що руська церковна архітектура вже з самого початку відрізняється від візантійської». Отак. «Часткове застосування бароккових форм». Тобто київські майстри застосовували барокко вже тоді, коли його ще не було на світі, за кілька століть до появлення цього стилю? Чудасія? Обмовка? Термінологічний дивогляд? Звичайно, можна прочитати на лекції таку цитату й потім сорок хвилин кепкувати з автора. Але можна й інакше. Просто не зміг автор знайти відповідного слова для окреслення зробленого нашими майстрами. Таке було нове, незвичне для цілої Європи, так випереджало час, що аж через кількасот років з'явилося слово, але його стосували тоді вже десь до іншого; Софійський собор опинився на узбіччях мистецьких шляхів, про нього згадали й здивувалися. Бо виявилося, що ще на початку одинадцятого століття в Києві невідомі митці знали таке, що й не снилося Європі, знали барокко!
Поки Отава сидів І роздумував над сторінкою з «Історії» Матейчика, рука йому машинально виводила на чистому аркуші якісь літери. Зачудовано глянув на те, що писав. Тая 3икова… Зиковатая… Зиковатая… Ага, художниця, що виставила той розкричаний і дуже недовершений етюд. Прізвище знайоме. Десь чув. Ну, звичайно, Зикова - є така співачка. Яке йому діло до співачок, йому, старому парубку? Але справа не в прізвищі? А в чому ж?
А рука й далі виводила, групуючи слова в химерні комбінації:
Тая Зикова.
Т. Аязикова.
Таязик Ова (щось екзотичне, мов Іма Сумак або що).
Т а язи ко в А. (Чоловік? Справді, якийсь чоловік маскується під жінку, щоб кинути шмат голої правди?)
Та Язикова (тобто та, що показує язика. Що таке. мистецтво? Це показування язика комусь? Як колись Феофан Грек. А кому показував язика Толстой?)
А потім рука записала, мов перо сейсмографа при однакових коливаннях земної поверхні: Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая… Прізвище згубилося; та й не грало тенер ролі жодне прізвище, важило саме ім'я - Тая. Адже та Тая з приморського міста, з холодної приморської ночі теж була художниця? І гора чистих полотен у неї в кімнаті. І сльози розпачу. Бо не могла серед курортних красивостей покласти бодай мазок на свої заготовлені холстини. Справді, не могла, якщо вона така. Але звідки він знає, що це її робота? Чорти його бери, на те ж він іконограф, іконолог і як там завгодно! Зіставивши всі факти… Які факти? Просто чомусь здригається рука і без кінця вимальовує те саме. Відкинув один аркуш, взяв другий, знов те саме, знов: Тая, Тая, Тая… Відчуваючи, що збожеволіє, якщо не вигадає чогось, щоб припинити це безглузде писання, подзвонив до товариша, з яким часто грали в шахи: «Є два - Є чотири». - «Голубчику, - зітхнув той, - у дружини сердечний приступ. Викликав оце швидку допомогу, жду». - «А що роблять ті двісті мільйонів, які не мають телефону?» - не зовсім доречно спитав Отава. «Вони обходяться без швидкої допомоги так, як ти обходишся без дружини», - відповів йому товариш. «Ти не був на виставці?» - спитав його Борис. «На якій?» - «На художній». - «Ти ж знаєш, що я відвідую лише виставки товарів народного споживання, бо я єсть народ», - засміявся товариш. «Даруй за турботи», - сказав Отава. «А може, ти прийшов би до мене? - запропонував товариш. - Воно, правда, в твоїх професорських хоромах в шахматишки краще гуляти, але й у моїй короткометражні нічого. Жінка засне після уколу, а ми зачинимося собі на кухні і так потихеньку, не стукаючи фігурами… То як? А вже настукаємося іншим разом, коли зберемося в тебе. Прийдеш?» - «Мабуть, прийду», - сказав Отава, якому нікуди було подітися з своїм божевільним бажанням до ранку писати одне-єдине слово: Тая, Тая, Тая…
А вранці треба було на лекції. Щось там казав студентам, без запалу, без пристрасті, звичайнісінька академічна лекція. Бо й справді: Софія нікуди не втече, стояла дев'ятсот років, ще стоятиме, можна про неї багато мовити, можна й мало, а можна прожити день і без неї… Його батько віддав вивченню цієї святині все життя, власне, й загинув заради Софії, але хто б же то порівнявся професорові Гордієві Отаві у високостях його духу? А він тільки син. Сини йдуть або ж далі за батьків, або й нікуди не йдуть, всяко буває… Але дорівнятися? Ні, ні…
Після дванадцяти він майже побіг до виставочного павільйону. Так ніби міг відчитати на тому незграбному етюдику все, чим мучився цілу ніч.
Прожогом ускочив до залу, в якому вчора мало не прогавив дивного етюдика, глянув у той куток, знову як і вчора, наткнувся поглядом на тісно зоунуті спини, рішуче попростував туди, брутально вдерся поміж тих, що стояли, розхилив їх, розштовхав, вискочив наперед усіх і… Радо б відступив назад і втік світ за очі, але позаду тепер стояли тісно ті, кого він тільки-но розворушив, стояли мовчки, осудливо, той осуд адресовано було лише йому самому, він сам себе приніс у жертву, а їм, видно, конче потрібна була жертва, вони ждали її, отак стоячи й закриваючи цей куток виставочного залу, куток, де вчора висів маленький, галасливий своєю оголеною правдою етюдик, а сьогодні не висіло нічого, тобто величезна ляпанина з монтажниками так само займала всю стіну вгорі, але внизу, де вчора крізь недбало накидані мазки злякано споглядало дівча в довгій нічній сорочці, сьогодні було пусте місце. Як у приказці: кружало - де лежало. Спантеличений Отава дурнувато всміхнувся і справді не знайшов нічого ліпшого, як уголос повторити приказку:
«Кружало - де лежало…»
І тільки потому побачив людей, що стояли півколом, замикаючи його в цьому просторі, і впізнав одразу двох, яких уже знав, і знов у нього було бажання втекти звідси світ за очі, але знову змушений був тільки переступити з ноги на ногу і вже зовсім дурнуватим голосом промовив:
- Здрастуйте, Таю, а я й не…
Бо там стояла вона і дивилася на Отаву своїми різнобарвними очима і в найдальших глибинах тих незвичайних очей витекрювався лиховісний посміх.
- Це ви? - сказала вона голосом, що не віщував нічого доброго. - Ах, я й забула, що ви тут головний, спец… знавець, - навмисне поставила наголос на «а», щоб показати, що вжила обрубане слово, - прийшли пересвідчитися, чи виконано ваші рекомендації? Що ж, можете…
- Я не знав, - знову повторив Отава, ще більше розгублюючись від присутності Таї і від того, що етюд належав їй, і від того, що хтось звелів прибрати етюд, аби не дратував відвідувачів своєю жорстокою правдою, і ще від присутності тут чужих, невідомих людей, які дивилися на Отаву осудливо, нищівно, так ніби саме він розпоряджався виставками і організував громадську думку…
- Сі-сі, - просвітило коло нього, - старий, ми од вашого Києва нічого й не ждали…,
Аж тоді, нарешті, Отава впізнав чотирикутного поета Диму, того самого, що тоді, в кімнаті з великим вікном, яке виходило на море… Як же це так? Чому знову цей Дима там, де вона, Тая? Бігла тоді з а ним, стукали її підбори по білих кам'яних плитах, вистукували мелодію зближення, чарівний, незабутній звук поспіху… А тепер знов коло неї цей чотирикутний, як шафа, надутий нездара!
- Я справді нічого не знав, - ще раз повторив Отава, і, мабуть, Тая повірила йому, бо лиховісні вогні в її очах зникли, вона подала Борисові руку і втомлено мовила:
- Знайомтеся. Це все мої друзі. З Москви.
Звісно, було там два чи три художники. Безіменні, але генії, видно з усього. Перегризуть горло, аби тільки був привід вчепитися. Був редактор журналу «В» і «З», тобто відкритого і закритого. Був ще якийсь вугруватий здоровило, схожий на відставного боксера. І, звичайно ж, чотирикутний поет. І все слухняні, тихі перед Таїсою, без вихвалянь і вихилясів. І справді, чому б мала проганяти відсебе таких людей, раз горнулисц до неї, об'єднувалися навколо, а він покинув її тоді, лиш знайшовши, покинув, нічого не обіцяючи, нічого не кажучи, попросту втік, - може, й назавжди? І ця їхня зустріч - чиста випадковість, а для Таїси потрібно було стале товариство, бо не могла ж вона жити, як він, фресками та мозаїками, а потім опівночі дзвонити до товариша й вимолювати бодай партію в шахи.
- Я був тут учора й звернув увагу, - почав Отава знову, - всю ніч…
Розумів, що говорить зовсім смішно й непотрібно. Якщо вони й ждали від нього слів, то не таких. Він повинен був виправдуватися в ім'я свого міста, повинен був виправдувати того невідомого, що звелів уночі зняти етюд Таї 3икової (аби їм то було знаття, що це вона!), а може, ждали від нього зовсім не таких слів, може, й самі ще не відали, що б їм хотілося почути від нього…
- Якесь непорозуміння, - сказав Отава, - просто безглуздя… Тим більше, що цей етюдик…
- Це великий твір, старий! - хрипко промовив поет, - Ви тут, у Києві, не можете зрозуміти! Не доросли! Я пишу сценарій по цьому твору. І сам ставитиму фільм. На студії «Мосфільм». Сі-сі!
Отава поглянув на Таю: невже це серйозно? Вона не відвела погляду, в глибині її різнобарвних очей відчитувалася затятість. «Так, так, - миготіли звідти вовчі вогники, - так, так, все це правда, я здатна на велике, ти мене ще не знаєш, ти не здатен поцінувати в мені незвичайний талант, а ось люди, мої справжні друзі, вони…»
Згадалася ота, що про Хрещатик: «Суцільний великий кошмар». Жінка в мистецтві завжди підозріла. У неї нечисті наміри.
Вона хоче подобатися. Будь-якою ціною. А може, навпаки? Підозрілі чоловіки, що липнуть до жінки, яка має справу з мистецтвом? І хочуть подобатися жінці? Чи не однаково? Всі хочуть подобатися. Він теж, мріючи про велику роботу над розкриттям таємниці спорудження Софії і всього…
- Якщо ви справді надаєте такої ваги, - почав Отава, звертаючись тільки до Таї, бо ж вона була авторкою етюда, крім того, хотілося говорити йому лише з нею, не помічаючи її вірних паладинів. Тая твердо хитнула. Вона справді надавала великої ваги.
- А тим більше розділяєте цю дурну балаканину, - він кивнув на чотирикутну шафу.
- Здається, я наб'ю тобі морду, - сказав десь йому з-під руки поет. - Сі-сі! Це буде великий мордобій, ще більший, аніж фільм, який я поставлю за Таїним твором…
- Тоді ви просто нездарна художниця, - жорстоко промовив Отава, не ворухнувшись з місця, хоч усі були переконані, що після таких слів він мусить якщо й не провалитися крізь землю, то принаймні бігти з цього залу. Бувший редактор журналу «В» і «З» зашморгав носом, вугрувате обличчя відставного боксера взялося брунатними плямами, поет став засукувати рукава, тільки Тая намагалася бути спокійною, і голос їй навіть не здригнувся, коли вона вимовила:
- Дякую.
- Я говорю серйозно, - так само з тихою злістю продовжував Отава. - Мені вже не раз і не два доводилося чути про ці гак звані протести. Про це показування язика. У нас пішла навіть мода: все, що визнається, - то, мовляв, несправжнє. Шолохов, Шостакович, Тичина, Сар'ян - це для вас не те. Справжнє тільки те, що відкидають. Невидані твори, невиставлені картини, неприйняті скульптури, покладені на полиці кінострічки, що не побачили екрана. Ну, так. є там, можливо, і талановиті речі, бо ще не перевелися, на жаль, чиновники, які чомусь конче прагнуть відтручувати людей розумних і знаючих…
- Але я не хочу вас більше слухати, - сказала вона і скомандувала своїм: - Ходімо, «браття-населення…»
Вони були слухняні, як маріонетки. «Браття-населення»… Отава лишився сам у кутку, хоч розпинай його на стіну на місце того клятого етюдика - такий був виснажений і безрадний. Що тепер мав діяти? На гадку приходили найвульгарніші речі: піти напитися, розбити десь вітрину, вилаяти міліціонера. Ось коли самотність мстилася йому повною мірою. Знов шахи? Є два - Є чотири?… Чи, може, знайти ще одну свіжу розповідь про Софію і підготувати для завтрашньої лекції відповідний коментар? Все життя коментуєш інших. А навіщо?
Він пішов до міністерства, став ходити по кімнатах, допитуватися, хто звелів зняти етюд Таї Зикової. Ніхто не знав. Винних не було. Десь хтось якось щось там сказав чи натякнув, от хтось колись якось там собі зняв. То й що? От подія! Не таке знімали. Щоправда, Отаву не хотіли дратувати. Все ж таки вчений. Ім'я. Знають за кордоном. Обіцяли розібратися. Він знав, що ніхто не стане розбиратися, але пристав на вмовляння, і пішов до «Театрального», попросив свій традиційний обід і зовсім не традиційні для нього двісті грамів чогось міцного. На приклад, горілки з перцем. І сала з часником до неї на закуску. А ще цибулі. Ближче до реальності. Довго обідав. Згадалися чиїсь слова: «Культура - це пародія й кохання». Ті, що навколо Таї, справді, мов пародія на людей. Але кохання… Де воно? Невже він міг закохатися в цю жінку? Тоді плакав уві сні. А вона плакала в горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Ні про що не розпитав, нічим не поцікавився. Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з сухою логікою, з писаннями й виповідями. А жива людина завжди складніша й дорожча за всі наймудріші писання й виповіді. Ну, та вже.
Він згадав, як закохався в студентку, коли вчився. Звичайно ж, блондинка. Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею. Нічого їй не казав, навіть не був з нею знайомий. При зустрічах в університетських коридорах промовисто на неї дивився і в своїй наївності гадав, що того досить.
А потім його товариш, рудий Сашко, випитавши якось, хто йому подобається, свиснув:
«Ох ти ж і влип!»
«Чого свистиш? - образився Отава. - У мене чисті…»
«Та того, - не дав йому докінчити Сашко. - По-перше, вона замужем за майором, бо треба ж харчуватися, а друге, - тут Сашко прицмокнув, - поки ти там ото зітхав, то я вже…»
Отава тоді жорстоко побив Сашка, його розбирали на комсомольському бюро, вліпили догану, але…
Він вийшов із ресторану не крізь надвірні двері, які вже було замкнено через брак місць, а просто в готель, і тут йому спало на думку, що він би міг… Це чимось нагадувало давню пригоду з Настею і рудим Сашком, але хай навіть так. На нього, видно, подіяла з перцем, а може, в підсвідомості пролунав десь наказ, якісь там моральні гальма було відпущено, і професор Отава на якийсь час перестав бути тільки професором, перетворився на звичайного чоловіка, може, навіть на того задерикуватого й непосидючого хлопчиська військового часу, який, на відміну від свого батька, дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг тоді, і якби батько хоч трохи був пішов йому назустріч, то - як знати - може, й уцілів би…
Отава підійшов до віконця реєстрації і спитав, чи не зупинилися в готелі московські художники. Йому відразу не відповіли, бо не так легко задовольнити цікавість першого-ліпшого, хоч усі мешканці готелю і заповнюють довжезні анкети, де зазначено і хто вони, і звідки, але ніхто тих анкет ніколи не читає, окрім того, треба пам'ятати, що на реєстрації сидять люди зовсім не для того, щоб відповідати на запитання, і взагалі важко сказати, хто має це робити в готелі, може, й ніхто, бо кому це потрібно-, але все ж таки якщо вже так товаришеві конче хочеться знати, то, здається, в їхньому готелі ніяких художників - ні московських, ні немосковських - не було, але можуть бути, от тоді, будь ласка, й приходьте та питайте.
Ця балаканина («та й не без моралі») трохи розважила Отаву, і він став обходити всі центральні готелі вже цілком свідомо, - спершу «Інтурист», потім «Київ», далі «Москва», «Дніпро». В «Дніпрі» йому сказали, що, здається, художники на сьомому поверсі. Тоді він поїхав ліфтом на сьомий поверх, по дорозі пробуючи вгадати, в якій колір забарвлено цей поверх, бо в «Дніпрі» кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на поверсі втішила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.
- Ви теж до неї? Там уже повно, - не зовсім ввічливо сказала чергова.
- Ні, я ні, - поквапливо промовив Отава. - Я попросив би вас тільки…
- Так.,: так, - черговій, видно, хотілося виоравити.свою нетактовність, - будь ласка…
- Передайте їй, що її шукали і… питали…
- То зараз і передати?
- Ні, згодом… коли виходитиме…- А якщо тільки завтра?
- Нічого. Однаково. Хай і завтра. Просто скажете.
- Гаразд. Я скажу. - Чергова дивилася тепер на професора з погано прихованою цікавістю.
- Дякую вам, - сказав Отава, - дякую і кланяюсь… - Чергова ще більше подивувалася. Бачила багато диваків. Але щоб отак кланялися? Іноземці, щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.
Отава пішов додому. Знову Хрещатиком. Цікаво: скільки разів киянин, який мешкає в центрі, проходить за своє життя по Хрещатику? Він ще відмикав двері, коли почув у глибині квартири телефонний дзвінок. Мабуть, товариш шукав його на партійку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогодні ти мене. Так і минає життя. Взаємно, або, як колись казали наші класики, обоюдно. Він причинив за собою двері, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив. Шахісти - люди терплячі. Хай подзвонить. Отава зняв нарешті трубку, сказав:
- То що? Є два - Є чотири?
- Це ви мене шукали? - спитала вона з того кінця дроту, і в Отави так затремтіло все тіло, що він мало не впустив трубки.