Страница:
.Запаморочливо пахло в'янучим листям, хмелем і калиною, не вистачало ще звичного щоранкового диму, але жодне багаття не розпалене в Радогості, бо всі кинулися назустріч небезпеці, ще не вірячи в неї, ще тільки намагаючись пересвідчитися, ще кленучи не ворога, який з'явився, немов вичаруваний пущами, немов дурна витівка випадку, а проклинаючи Родолюба, міського волоцюгу, старого пройдисвіта, який мав химерну звичку не спати ночами і волочитися по борах і пущах, бо, мовляв, тільки там почував себе вільно, тільки там дихалося йому гарно й спокійно. Удень він приходив у город і спав на торгу коло капища, а ночами блукав по лісах, і ніякий звір не зачіпав його, так неначе був то не чоловік, а теж собі дик, звався Родолюб, а роду свого не мав і не пам'ятав, однак вважав себе якось і чимось зобов'язаним Радогостю, бо, постерігши, що до -города підступає чужа дружина, прибіг удосвіта і сполохав усіх.
.Вискакуючи з хижі, Сивоок ухопив… свого дубця просто для того, щоб мати в руках щось звичне, не вважз-з то зброєю, а просто неодмінною належністю самого себе, та коли побачив, що всяк, хто може, несе зброю, вже завчасу наставляючи її на невидимого супротивника, замахав і собі палицею так, ніби мала то бути найгрізніша зброя, хотів показати, що й він муж, що не чужий тут, що й на нього можуть тепер.покладатися, бо позаду в нього лишається нинішня ніч, ніч переступу, радості й горя.
Він біг важко й задихано. Мовби не був тим, що вчора. Людина має легкість і жвавість лише до якоїсь межі. Потім вона приростає до землі, стає дивно неповороткою у рухах і вчинках. Може, це й є межа між хлоп'яцтвом і чоловічістю?
Хлопцем він би міг просто збігати, поглянути, що там діється, міг повернутися звідти, міг би й просто собі спати. Але був чоловіком, небезпека ставала невідворотною не тільки для когось, а й для нього.
Разом з усіма вискочив за браму просто до мосту, гострий блиск сонця і зброї засліпив його на мить, сонце ще тільки пробивалося крізь ліси й туман, та вже несло в собі свою несамовитість, і того було досить, щоб поназбирувалося його яріння на кінчиках ворожих списів, і ті списи подовжилися в безконечність і вражали кожного ще здаля у нанвразливіше - в очі. Хто мав щит, затулявся од того клятого блиску щитом, а хто й просто долонею, і так стояли - з одного боку кінна дружина з червоними щитами, підпирана темними валами піших воїв, а з другого - задиханий, розклекотаний, спантеличений натовп радогощан, який щохвилини більшав, густішав і від того ставав ще розбурханішим і звированішим.
У вузькому просторі між брамою й мостом ставало тісніше й тісніше, тіснява ще побільшувалася, здавалося, від гамору, який линув згори, де на валу й заборолі купчилося жіноцтво Радогостя, що мало тим самим підохотити своїх мужів, бо, як тільки з'явилася видима небезпека, відразу набув чинності прадавній звичай, за яким чоловіки мали воювати, а жінки тільки надихати їх на перемогу; щоправда, в Радогості це правило послідовно не витримувалося, немало жіноцтва штовхалося поміж чоловіцтвом тут, унизу, зате на валу й заборолі не було жодного чоловіка, і найстаріші, і наймолодші кинулися сюди, до брами, всі несли зброю, хто яку мав, найхоробріші вибігли аж на, міст, на мосту теж було повно, може, то були й не найхоробріші, а просто випхнуті наперед, бо однаково хтось завжди має бути попереду, а коли вже ти опиняєшся на виду і в своїх, і у ворога, то мусиш виказати все, на що здатен, - так і почали передні радогощани свої зухвалі перегукування з дружиною.
Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих, що були найближче перед дружиною, і від дружини відокремилося кілька верхівців, доскакали на відстань польоту стріли.
- Хто такі? - закричали до них радогощанн.
- Великий князь Володимир.
- Що за князь?
- А з Києва.
- То й сидіть у Києві.
- Всі землі - київські.
- Та не наша.
- Принесли вам хрест.
- Несіть назад.
- Князь шле вам милосердя.
- Обійдемося!
Нечутно вилетіла з натовпу стріла, вбилася в землю перед одним з верхівців. Просто щоб полякати. Верхівець здибив коня, круто завернув його, інші теж стали завертати коней, поскакали до дружини, їм услід сипнули стріли. Щоб долякати до решти. Але нічого не вийшло. Від дружини відкотилася добра її частка, кількасот верхівців, наставляючи списи, помчали до мосту, всі, хто був перед мостом, мерщій кинулися втікати, Сивоок теж з усіма, і з цього часу весь перебіг подій для нього переплутався не до простеження, лише згодом зміг збагнути, що сталося, але то вже було запізно, та хоч би й сталося те раніше, нічим би не зумів зарадити.
Отож вони летіли, щоб прилучитися до своїх, ігерш між їх допадуть князеві дружинники, а на мості теж не стояли так собі: мало не з-під ніг у Сивоока і його товаришів виметнулися колоди, що правили за мостовий настил, колоди, виходить, лежали нічим не закріплювані, трималися просто завдяки своїй власній вазі, а тепер їх легко й швидко спихано вниз, у глибокий рів, і передня частина мосту враз вишкірилася самими подовжніми лежаями, вершники, які вже доскочили до реву, туго напнули повіддя, коні затанцювали перед провалом, дружинники заклякли, а з цього боку з не поруйнованої ще частини мосту, летіли до них насмішкуваті вигуки, кпини, вихваляння:
- Що ж бо не стрибаєте?
- Випустіть свого князя напереді
- Щитами затуліть діркуі
- Вони ж у вас червоні!
- А ми маємо щити зі скор!
- Маємо, а вам - дзуськи!
Вищало згори жіноцтво, глухо гуділи й напирали задні, яким хотілося побачити дружинників та, може, й докинути їм якесь там слівце, так довго ношене й надумане, бо в щоденних турботах слів вимагалося мало, якось обходилися двома-трьома, а вже, коли випадала нагода, тоді кожен висипав усе, що мав, надто ж така незвичайна нагода, як оце тепер, тому й пхалися наперед ті, хто ще перед тим огинався, задкував, не поспішав з козами на торг, і через те тіснява ще побільшала, хтось уже волав на поміч, когось душили, когось, може, й топтали, а тут ще вал вибухнув жіночими зойками, переляканим лементом, той лемент впав з валу вниз, і вже коло брами зродилися крики муки, ганьби і болю; там щось діялося і таке страшне й несподіване, що всі, хто був на мосту й перед мостом, мовби хитнулися в той бік і, полишаючи напіврозметаний міст, наставляючи спини торжествуючим дрижинникам, ринули до брами й за браму, і Сивоок пробився туди знову ж таки серед перших, але ліпше було йому й не пробиватися, бо там кипів справжній бій, там теж, мов зроджені нечистою силою, вигарцьовували верхівці з такими самими червоними щитами, як і в тих, що стояли перед розметаним мостом, а коло верхівців рубалися мечами й кололися довгими списами піші воїни, теж прикривані міцними щитами, воїни, вмілі, безжальні, жорстокі.
Лежав, пробитий багатьма списами, прибрамний ведмідь, що колись так налякав Сивоока, падали вбиті й поранені радогощани, може, й Сивоок упав би вбитий або поранений, якби він і далі ліз наперед, у саме вировиння, але йому перед очі став велетенський верхівець: ні кінь, ні одяг верхівців не були знані Сивооку, зате надто добре відома йому була постать того чоловіка, а коли ще забачив товстенну пику, коли блиснув широченний меч у руці нападника, хоч мечем тим він нікого й не рубав, бо стояв собі збоку на згірку і тільки помахував зброєю, мовби відганяв від коня ґедзів чи мух, то вже тоді хлопець відразу впізнав бабонюха Какору і навіть не здивувався, що той тут, так ніби купець і не виїздив з Радогостя, спав собі десь, напившись міцного меду, а це почув гамір та й прискочив, щоб не взівати здобичі, бо купець повинен мати зиск з усього, на те він і купець. І як тільки він упізнав Какору, то, й не думаючи, кинувся туди на згірок, ще здаля виважуючи свого дубця і приміряючись до передніх ніг коня, бо навіть тепер, коли навколо рубалися й кололися люди, коли лилася кров, коли падали вбиті ні за що й ні про що люди, Сивоок ще якось не міг зважитися бити людину, яка його не б'є, навіть таку людину, як Какора, він вицілював тільки коня, хотів звалити його, поставити навколішки, а потім вибити з Какориних рук меч і бодай тим відомстити за Лучукову смерть. А може, й ще за щось? За ту появу Какорину в Радогості, за оцей несподіваний удар в спину захисникам города? За те, що привів сюди князя? Якщо хтось винен був у тому, що діялося цього ранку, то ось він перед Сивооком. І якщо вже Сивоок хотів мститися, то мав він мститися безжально. Але ще жило в його душі надто багато дитинності, не вмів з холодним розумом наносити удар, а ще гірше: не зміг відразу розплутати весь той клубок подій, що намножувалися сьогодні з досвітку, почавшись ще з тої хвилі, коли Какора з своїм обозом уперше вирушив на пошуки Радогостя, щоб піднести його як дарунок князеві за якісь там вигоди й зиски. Аби міг, аби знав, то бив би Какору ще до того, як той схаменеться, але по-дурному забіг наперед коня, вицілюючи тварину по передніх ногах. Какора вчасно його запримітив, здибив над хлопцем коня, зім'яв Сивоока, загримів:
- Гоп! Гоп! Держіть мого роба!
Сивоок вивернувся з-під важучого коня, щоб не бути роздавленим, побіг униз, а за ним хекав роз'юшеним звіром жеребець, ревів Какора, хтось намагався перепинити дорогу хлопцеві, і тут уже він, не дивлячись, махнув мацапигою, і той хтось, не ойкнувши, гепнувся на землю, потім хлопця хапали з двох боків, і він бив мацагирею правобіч і лівобіч, потім врізався в саму гущу бійки і стояв на смерть разом з радогощанами, поки його не оглушили чимось і він довго лежав серед мертвих, і по ньому топталися люди й коні, і він упав у несвідомість, коли видобувся з забуття, то повз нього проскакували чужі верхівці, а десь на згір'ях і в долах Радогостя лунали крики й зойки, там бігали розпатлані жінки, за ними ганялися чужі вої, і над усім цим стелився дим, диму більшало й більшало, власне, від диму, мабуть, Сивоок і повернувся до свідомості. Задихаючись і кашляючи, він підвів голову і побачив високий стовп тлустого полум'я над Радогостем, над найвищим пагорбом, де мало стояти капище, здоблене знадвору й зсередини небаченими візерунками. різьбленням і барвами.
Тоді він схопився і побіг туди, і ніхто йому не заважав, ніхто не ловив його, бо він був, мабуть, єдиний, хто біг у пожежу, всі інші втікали звідти, пожежа гналася за людьми, зажерливо накидалася на все, що траплялося на путі: будівлі, дерева, збіжжя, ревла худоба, ґвалтували собаки, іржали коні, а над усім - сухий потріск вогню, бурхання полум'я, чорне диийвище.
Потім все ж на нього накинулися якісь люди, він боронився, бив, може, й відібрав навіть комусь життя, але сам зостався цілий, тільки потовчений і сповитий міцним ремінням так, що насилу міг рухатися. Його приведено, як і багатьох інших, в затишний видолинок, куди не досягав пал пожежі, але звідки її теж було гаразд видно, там знов стояла дружина з червоними щитами, мовби перенесена неземною силою з-під пущі просто сюди, в саму середину Радогостя, попереду дружини стояв білий кінь у дорогім уборі, але не коня перш за все угледів Сиво-ок, не коштовне нагруддя на ньому й не шиту золотом і камінням попону, а старого чоловіка, що сидів наперед коня на ремінному розставному стільчикові. І знов не дорогі шати запримітив він на чоловікові, не скарлатини заморський плащ поверх золотої луски броні, запнутий круглою коштовною пряжкою, не шиті перлами чоботи з зеленого багдадського сап'яну, не меч у піхвах, здоблених золотою чеканкою, рубінами, яшмою і смарагдами - все це він зауважив згодом, коли не мав що робити, а тільки стояв і слухав, як перемовлялися про його долю, говорили про нього, як про шматок дерева, як про річ, яку можна просто викинути або віддати комусь. А тоді, коли його пхнули наперед того сидячого старого, він побачив перш за все його очі. Він наштовхнувся на тверді очі, байдужі, як виступаючий з води камінь, ті очі дивилися на нього і не на нього, вони дивилися мовби крізь нього, але й не крізь нього, вони все бачили і водночас - нічого, для них не існувало нічого на світі, крім них самих, вони жили власним світом, власними клопотами, втомою, знанням, заспокоєністю. Ті очі так вразили хлопця, що він навіть не подивувався з'явленню Какори, вже не на коні, а пішого, хоч однаково настирливого й нахабного. Какора міцно тримався за ремені, що сповивали Сивоока, здавалося, що йому залежало передовсім на тому реміняччі, а не на хлопцеві, поки хлопець завмерло розглядав холодні очі старого, Какора схилив свою головешку в поклоні, забурмотів:
- Великий князю, то є київський отрок, що слугував мені, а нині…
Очі так само жили своїм окремим світом, і голос, що пролунав у відповідь на заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений приглухлий голос старого чоловіка, в голосі чулася міць, вгадувалася давнолітня звичка до повелінь, а ще пробивалося крізь той голос жирне їдво і питво досхочу, але Сивоок, як і перед тим, не вслухався в слова, він чув усе, та не заглиблювався в зміст, він бачив тепер виразно і старого чоловіка, якого Какора назвав великим князем і який, отже, був князем Володимиром. Напевне, бачив Сивоок і його коня, і багатий убор, і багаті шати, але найбільше цікавили його оті тверді очі, майже нелюдські.
- А раз київський, то хрещений, - бурмотів Какора.
- Гаразд, - мовив князь.
- А як маю свою здобич у городі, то хай цей отрок…
- Про що мовиш?
- Хай буде моїм челядином. Робом.
- Не твій отрок, а київський я…
- Зоставався тут…
- Однаково - київський…
- Але ж, князю, - в Какори голос став майже плачливий.
- А що київське - то князівське.
- Маю здобич свою за повелінням…
- Маєш - то й май собі. Отрок - княжий чоловік. Розв'язати.
- Втече! - закричав Какора.
- Правда? - спитав князь, не дивлячись на Сивоока.
- Втечу, - чесно пообіцяв Сивоок.
- Тоді розв'язуйте його! - звелів князь і відвернувся, так ніби втомився від розглядин такого незвичайного отрока, насправді ж, певно, й не бачив його, бо хіба ж можна будь-що побачити такими твердо-холодними очима?
Якби його тримали, якби пробували повалити на землю, він би боронився, кусався б, рвався щосили, але нічого того не сталося, просто старий чоловік з холодними очима звелів розв'язати, чиїсь руки вміло розплутали на ньому реміння. Какора, щоправда, штурхнув під бік, але відразу й відскочив, остерігаючись скорої здачі. Сивоок поворушив затеклими руками, ступив туди й сюди - був вільний, образливо вільний, втікати не хотілося, бо не мав куди та й не було причини для втечі.
Тепер його ніхто не чіпав, бо якось усі довідалися, що він був перед князевими очима і князь повелів залічити його до своїх воїв. Сивоок міг штовхатися серед усіх, міг кудись бігти, як усі, міг щось там тягти, з кимось їсти, пити. Але він мав свій клопіт, кинувся до будинку Звенислави - там усе палало, став шукати Ягоду, побіг до того місця, де стояла його хижа, - і скрізь вогонь, вогонь, вогонь.
Пошарпаний, потовчений, закіптюжений, Сивоок тицявся то в одну пожежу, то в другу, когось рятував, а там хтось рятував його, бо здуру згорів би, зрозпаченим тим, що не знаходить ні Ягоди, ні Звенислави, не міг до пуття збагнути всього, що чув, а чув безліч страшних розповідей, уриваних звідомлень, билиць і небилиць; і так кінчився день і проминула ніч, а в Радогості ще палало, й дим розповзався на довколишні пущі, і вже повзли нові чутки про те, як учора згоріла в капищі Звенислава і, може, ще дехто, і як воЇ й дружина погнали увечері всіх радогощан до Яворового озера, щоб вони прийняли там хрест, і як привезені князем з собою київські 6 грецькі священики зайшли під явори і наготували хрести й сосуди з свяченою водою і кропила, а люди не хотіли йти в воду, і був лемент, і крик, і розпач, а потім з Яворового озера здійнялися руки могутні й шорсткі, як засохле явориння, що сотні літ стояло в водах, і вхопили священиків, а за ними 6 декотрих дружинників і так з усім, що ті мали з собою: з хрестами, кропильницями, зброєю, - втягли їх у озеро, і вода навіки зімкнулися над ними, і жах запанував там, усі кинулися врозтіч, аж поки довідався про все князь і повелів поставити нових священиків і сам приїхав на берег озера, щоб простежити за хрещенням непокірних радогощан, а як треба буде то й стати на прю з їхніми старими богами. Однак боги, видно, вдовольнилися першою пожертвою, яку собі обрали, і вже нічого більше не відбулося страшного, і вранці князь повелів гасити пожежі і ставити на місці Звеии-славиногокапища дерев'яну церкву.
Не шкодовано ні сили, ні часу, аби тільки церква була, як стала, а стала вона стрілчасто на пагорбі, гостра і гола, як і хрест, що над нею.
І знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього найдорожче.
З гестапо прийшли згодом; дали професорові Отаві передихнути після концтабору два дні, а може, навпаки, наганяли страху, бо однаково ж він мав ринести з того табору найбільший ляк перед таємничим гестапо, якого жахалися бЬльше, ніж стрілянини в ярах, бо там просто вбивали, а в гестапо, як розповідали, людей довго й жорстоко мучили, щоб потім покінчити з ними в якийсь особливо вишуканий і катівський спосіб, отож вони не квапилися, однаково професорові Отаві нікуди було податися, кожен його порух був простежений, будинок надійно охоронявся не з огляду на перебування в ньому Гордія Отави, а з інших причин, але вже раз сюди втрапив і радянський професор, то мав там сидіти доти, доки прийдуть за ним звідти, звідки мають прийти, а тим часом хай він сидить, трохи оклигує після сирецьких розкошів і проймається переляком до шпіку кісток. Отож, певне, з таких високих міркувань гестапівці й не квапилися і прийшли не перші, навіть професор Шнурре не став непокоїти Гордія Отаву в перші два дні його перебування у власнім помешканні, бо хотілося йому показатися не як штурмбанфюрерові, з чим він завжди встиг би, а передовсім - як професорові Адальберту Шнурре, давньому опоненту професора Отави, до деякої міри колезі е цетера, е цетера. І ото поки в гестапо функціонер, який мав на оці Гордія Отаву вже з тої миті, як його виведено за колючий дріт (точніше, з-за колючого дроту) Сиренького концтабору, готував ще тільки бланк для повістки, що її мав виписати й послати через озброєного автоматом мотоцикліста, одягненого в чорний цератовий плащ, який лиснів од дощу й твердо гримів од кожного поруху, - мертвий звук приреченості, підкреслюваний ще самою постаттю мотоцикліста, незугарне кострубатою і зловісною, - так ото, випереджаючи всіх: і Адальберта Шнурре з його залишками професорської делікатності, і гестапівського функціонера з його теорією неквапливого страху, і чорного мотоцикліста, в плащі з мертвим шерехом, - до помешкання професора Гордія Отави прибився зовсім нежданий чоловік.
Власне, й не прибився, а прийшов цілком усвідомлено, вибравши заздалегідь професорову адресу, навіть знаючи, що Отава не евакуювався в тил, ще більше відаючи навіть про те, що Отаву випущено з концтабору, отже, професор стояв перед лицем остаточності, мав в одній руці життя, а в другій смерть, а якщо точніше, то в обох у нього була вже смерть, і тільки чудом він скинув її і опинився серед живих, а живий думає про живе. Керуючись цим твердим принципом, і відшукав його неголений чоловічок, у старому шкіряному пальті з піднятими плечима, видно, добряче випханими ватою або, ще чимось, що належиться в кравців, у підбейканих штанях, які лишали досить проміжку над затоптаними в багнюці черевиками для того, щоб охочі могли помилуватися дірками в шкарпетках у чоловіка, а вже заодно й немитими його п'ятами.
Перша його розмова відбулася з бабою Галею, але розмова та велася на такі дивні й заплутані теми, що баба Галя нічого не второпала, тільки висловила здогад, що гість, мабуть, прийшов до самого професора, а не до неї, бо вона все-таки хоч і живе тут довше, аніж сам професор, але завжди була й нині є просто бабою Галею, а професор - то таки професор, до того ж у неї на кухні сидить кума з Літок, а до Літок тепер спробуй доберися, кумі не можна затримуватися тут довго, вона привозила молоко тим супостатам, що живуть нижче поверхом, тільки тому її й пропускають до Києва і в цей дім, - чума на них усіх! Професора ж вона зараз погукає, та ось він і сам іде.
- Ви до мене? - спитав Гордій Отава, що почув чоловічий голос і трохи вагався, чи виходити йому, а потім все ж вирішив, що ліпше піти й подивитися.
- Саме до вас, пане професоре, - схилив нестрижену голову незнайомий. Картуза свого він тримав у руці, то був типовий передвійськовий винахід наших кравців: щось наполовину військове, наполовину міліціонерське, наполовину жокейське, але його охоче носили, надто ж ті, хто велику вагу надавав одягові, сподіваючись з його поміччю надолужити все те, чого не стачало в характері: насамперед чоловічої твердості й мужності. Мабуть, прихідько теж почував себе певніше в своєму картузі, але в чужій квартирі годилося його знімати, а тут ще перед тобою сам господар, сам професор Отава.
- Добридень, пане професор, - ще додав незнайомий майже улесливо і мовби урочисто, від чого Отаві вже й зовсім стало смішно, він чмихнув, як бувало на лекціях, коли студент відповідав йому якусь дурницю, сказав:
- На жаль, з мене жодний пан, а заодно й професор. Просто - один з громадян, що лишився на окупованій території.
Чоловік подивився на Отаву вкрай приголомшено. Видно, в його завдання не входило вступати в термінологічні суперечки з професором, до того ж він витратив марно свій час на розмову з бабою Галею, тому прихідець вирішив одразу брати бика за роги.
- Маєте порцеляну на продаж? - спитав він, озираючись, хоч, звичайно ж, нікого, крім них, тут не було і ніхто не міг tx почути.
Але деякі жести діють, як епідемія. Гордій Отава й собі озирнувся, ще пильніше глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче і тихо, гамуючи іронію, яка могла тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав:
- Це що - пароль?
Тоді чоловік злякався вже по-справжньому, відскочив од професора, миттю спітнів, розстебнув верхній гудзик шкіряного пальта, показуючи брудний, скручений у вірьовку комір сорочки і, тримаючись пальцями за горло, погладжуючи собі шию, так ніби хотів виштовхнути з себе слова, промовив:
- Я до вас з серйозною пропозицією. Якщо маєте порцеляну або срібло, гобелени бельгійські також… хутра йдуть поза вим… Але це так, головне ж для мене порцеляна… Тут я, - він вробив рукою з картузом театральний жест, - тут уже, будь ласка… Веджвуд, Копенгаген, Мейсен, Херенде… Можна й нашу… Гарднера, Кузнецова… Ви не чули? - він нахилився до професора. - Вони вже вивезли всю порцеляну з нашого музею… Колекцію графині Браніцької… Казка! І все - в невідомому напрямку!
- На жаль, - сказав професор Отава, - я не торгую порцеляною і, здається, навіть не маю… Тільки ікони…
- Ікониі - сплеснув рукатди чоловік. - Староруські ікони! Чотирнадцятий вік! Сімнадцятий вік! Чув! Єй-богу, чув.
- Одинадцятий, - сказав Отава, - одинадцятий, на кипарисових дошках. Вас це вдовольняє? А тепер - забирайтеся геть!
- Ікони вони теж вивезли з музею. Ціла кімната ікон. Колосальне багатство! І теж - у невідомому напрямку. Але якщо ви…
- Геть! - повторив Отава і пішов на незнайомого.
- Послухайте, пане професор, - задкуючи, зашепотів той, - ви ще не ознайомилися… Вам потрібна ділова людина… В місті брак ділових людей… На Володимирській відкрився антикварний магазин Коваленка… Ви, звичайно, ще не чули…
- Забирайтесь!
- Я перший прийшов до вас, не забудьте - я перший. Мене завуть…
Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й ікон, бо захряснув за ним двері.
Той називається так, той називається сяк. Чи важать тепер назви, в час, коли людство поділилося на порядних людей і негідників. А втім, хіба воно не було розділене так завжди?
- Спробуймо відновити наш давній довоєнний звичай, - сказав Отава бабі Галі, - всіх відвідувачів запрошуйте до мого кабінету. А то якось незручно отут, коло дверей…
Мотоцикліст прилопотів через день після відвідин аматора порцеляни й приватної ініціативи. На відміну від ненормального обідранця в шкіряному пальті, цей видавався найнормальнішнм у звнрованому світі тривог і смертей. Розсипаючи мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим коридором під немеркнучими поглядами давньоруських святих; на нього не справили ніякого враження ані ще більша колекція ікон у кабінеті, ні безліч книжок, багато з яких для знавця були б справжньою розкішшю, він ніяк не відгукнувся на запрошення господаря сідати, навіть не поглянув на венеціанське крісло, в яке не дати як би й уліз зі своїм негнучким, залощеним плащем, дістав з польової сумки якісь два папірці, один подав Отаві, на іншому тицьнув пальцем:
- Гір. Умтершрібен!'
Отава впіймав поглядом на папірцеві, який йому дано, кілька заголовків, що йшли один за одним, зрозумів, давідки цей посланець і, не читаючи далі, спитав по-німецькому:
- Мені збиратися, чи як?
- Унтершрібен! - червоніючи, крикнув мотоцикліст, який мав дев'ятнадцять літ і необмежені запаси не розтраченого ще нахабства і з цим добром прискочив у країну, де, як його запевняли, на багатющій землі живуть ні до чого не здатні, майже дикі люди, і він охоче пристав на такі вмовляння, але тепер виявилося, що його, здається, обдурили, бо що ж то за дикі люди могли б вибудувати таке чарівне місто, як Київ, а тут ось маєш - український професор, що вже й зовсім не в'яжеться з твердженням про дикість цих людей, до того ж професор, видно, якнайсправжнісінький, бо мотоцикліст зроду-звіку не бачив подібних квартир, стількох книжок, а вже про колекцію ікон, то вже ліпше й зовсім помовчати.
.Вискакуючи з хижі, Сивоок ухопив… свого дубця просто для того, щоб мати в руках щось звичне, не вважз-з то зброєю, а просто неодмінною належністю самого себе, та коли побачив, що всяк, хто може, несе зброю, вже завчасу наставляючи її на невидимого супротивника, замахав і собі палицею так, ніби мала то бути найгрізніша зброя, хотів показати, що й він муж, що не чужий тут, що й на нього можуть тепер.покладатися, бо позаду в нього лишається нинішня ніч, ніч переступу, радості й горя.
Він біг важко й задихано. Мовби не був тим, що вчора. Людина має легкість і жвавість лише до якоїсь межі. Потім вона приростає до землі, стає дивно неповороткою у рухах і вчинках. Може, це й є межа між хлоп'яцтвом і чоловічістю?
Хлопцем він би міг просто збігати, поглянути, що там діється, міг повернутися звідти, міг би й просто собі спати. Але був чоловіком, небезпека ставала невідворотною не тільки для когось, а й для нього.
Разом з усіма вискочив за браму просто до мосту, гострий блиск сонця і зброї засліпив його на мить, сонце ще тільки пробивалося крізь ліси й туман, та вже несло в собі свою несамовитість, і того було досить, щоб поназбирувалося його яріння на кінчиках ворожих списів, і ті списи подовжилися в безконечність і вражали кожного ще здаля у нанвразливіше - в очі. Хто мав щит, затулявся од того клятого блиску щитом, а хто й просто долонею, і так стояли - з одного боку кінна дружина з червоними щитами, підпирана темними валами піших воїв, а з другого - задиханий, розклекотаний, спантеличений натовп радогощан, який щохвилини більшав, густішав і від того ставав ще розбурханішим і звированішим.
У вузькому просторі між брамою й мостом ставало тісніше й тісніше, тіснява ще побільшувалася, здавалося, від гамору, який линув згори, де на валу й заборолі купчилося жіноцтво Радогостя, що мало тим самим підохотити своїх мужів, бо, як тільки з'явилася видима небезпека, відразу набув чинності прадавній звичай, за яким чоловіки мали воювати, а жінки тільки надихати їх на перемогу; щоправда, в Радогості це правило послідовно не витримувалося, немало жіноцтва штовхалося поміж чоловіцтвом тут, унизу, зате на валу й заборолі не було жодного чоловіка, і найстаріші, і наймолодші кинулися сюди, до брами, всі несли зброю, хто яку мав, найхоробріші вибігли аж на, міст, на мосту теж було повно, може, то були й не найхоробріші, а просто випхнуті наперед, бо однаково хтось завжди має бути попереду, а коли вже ти опиняєшся на виду і в своїх, і у ворога, то мусиш виказати все, на що здатен, - так і почали передні радогощани свої зухвалі перегукування з дружиною.
Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих, що були найближче перед дружиною, і від дружини відокремилося кілька верхівців, доскакали на відстань польоту стріли.
- Хто такі? - закричали до них радогощанн.
- Великий князь Володимир.
- Що за князь?
- А з Києва.
- То й сидіть у Києві.
- Всі землі - київські.
- Та не наша.
- Принесли вам хрест.
- Несіть назад.
- Князь шле вам милосердя.
- Обійдемося!
Нечутно вилетіла з натовпу стріла, вбилася в землю перед одним з верхівців. Просто щоб полякати. Верхівець здибив коня, круто завернув його, інші теж стали завертати коней, поскакали до дружини, їм услід сипнули стріли. Щоб долякати до решти. Але нічого не вийшло. Від дружини відкотилася добра її частка, кількасот верхівців, наставляючи списи, помчали до мосту, всі, хто був перед мостом, мерщій кинулися втікати, Сивоок теж з усіма, і з цього часу весь перебіг подій для нього переплутався не до простеження, лише згодом зміг збагнути, що сталося, але то вже було запізно, та хоч би й сталося те раніше, нічим би не зумів зарадити.
Отож вони летіли, щоб прилучитися до своїх, ігерш між їх допадуть князеві дружинники, а на мості теж не стояли так собі: мало не з-під ніг у Сивоока і його товаришів виметнулися колоди, що правили за мостовий настил, колоди, виходить, лежали нічим не закріплювані, трималися просто завдяки своїй власній вазі, а тепер їх легко й швидко спихано вниз, у глибокий рів, і передня частина мосту враз вишкірилася самими подовжніми лежаями, вершники, які вже доскочили до реву, туго напнули повіддя, коні затанцювали перед провалом, дружинники заклякли, а з цього боку з не поруйнованої ще частини мосту, летіли до них насмішкуваті вигуки, кпини, вихваляння:
- Що ж бо не стрибаєте?
- Випустіть свого князя напереді
- Щитами затуліть діркуі
- Вони ж у вас червоні!
- А ми маємо щити зі скор!
- Маємо, а вам - дзуськи!
Вищало згори жіноцтво, глухо гуділи й напирали задні, яким хотілося побачити дружинників та, може, й докинути їм якесь там слівце, так довго ношене й надумане, бо в щоденних турботах слів вимагалося мало, якось обходилися двома-трьома, а вже, коли випадала нагода, тоді кожен висипав усе, що мав, надто ж така незвичайна нагода, як оце тепер, тому й пхалися наперед ті, хто ще перед тим огинався, задкував, не поспішав з козами на торг, і через те тіснява ще побільшала, хтось уже волав на поміч, когось душили, когось, може, й топтали, а тут ще вал вибухнув жіночими зойками, переляканим лементом, той лемент впав з валу вниз, і вже коло брами зродилися крики муки, ганьби і болю; там щось діялося і таке страшне й несподіване, що всі, хто був на мосту й перед мостом, мовби хитнулися в той бік і, полишаючи напіврозметаний міст, наставляючи спини торжествуючим дрижинникам, ринули до брами й за браму, і Сивоок пробився туди знову ж таки серед перших, але ліпше було йому й не пробиватися, бо там кипів справжній бій, там теж, мов зроджені нечистою силою, вигарцьовували верхівці з такими самими червоними щитами, як і в тих, що стояли перед розметаним мостом, а коло верхівців рубалися мечами й кололися довгими списами піші воїни, теж прикривані міцними щитами, воїни, вмілі, безжальні, жорстокі.
Лежав, пробитий багатьма списами, прибрамний ведмідь, що колись так налякав Сивоока, падали вбиті й поранені радогощани, може, й Сивоок упав би вбитий або поранений, якби він і далі ліз наперед, у саме вировиння, але йому перед очі став велетенський верхівець: ні кінь, ні одяг верхівців не були знані Сивооку, зате надто добре відома йому була постать того чоловіка, а коли ще забачив товстенну пику, коли блиснув широченний меч у руці нападника, хоч мечем тим він нікого й не рубав, бо стояв собі збоку на згірку і тільки помахував зброєю, мовби відганяв від коня ґедзів чи мух, то вже тоді хлопець відразу впізнав бабонюха Какору і навіть не здивувався, що той тут, так ніби купець і не виїздив з Радогостя, спав собі десь, напившись міцного меду, а це почув гамір та й прискочив, щоб не взівати здобичі, бо купець повинен мати зиск з усього, на те він і купець. І як тільки він упізнав Какору, то, й не думаючи, кинувся туди на згірок, ще здаля виважуючи свого дубця і приміряючись до передніх ніг коня, бо навіть тепер, коли навколо рубалися й кололися люди, коли лилася кров, коли падали вбиті ні за що й ні про що люди, Сивоок ще якось не міг зважитися бити людину, яка його не б'є, навіть таку людину, як Какора, він вицілював тільки коня, хотів звалити його, поставити навколішки, а потім вибити з Какориних рук меч і бодай тим відомстити за Лучукову смерть. А може, й ще за щось? За ту появу Какорину в Радогості, за оцей несподіваний удар в спину захисникам города? За те, що привів сюди князя? Якщо хтось винен був у тому, що діялося цього ранку, то ось він перед Сивооком. І якщо вже Сивоок хотів мститися, то мав він мститися безжально. Але ще жило в його душі надто багато дитинності, не вмів з холодним розумом наносити удар, а ще гірше: не зміг відразу розплутати весь той клубок подій, що намножувалися сьогодні з досвітку, почавшись ще з тої хвилі, коли Какора з своїм обозом уперше вирушив на пошуки Радогостя, щоб піднести його як дарунок князеві за якісь там вигоди й зиски. Аби міг, аби знав, то бив би Какору ще до того, як той схаменеться, але по-дурному забіг наперед коня, вицілюючи тварину по передніх ногах. Какора вчасно його запримітив, здибив над хлопцем коня, зім'яв Сивоока, загримів:
- Гоп! Гоп! Держіть мого роба!
Сивоок вивернувся з-під важучого коня, щоб не бути роздавленим, побіг униз, а за ним хекав роз'юшеним звіром жеребець, ревів Какора, хтось намагався перепинити дорогу хлопцеві, і тут уже він, не дивлячись, махнув мацапигою, і той хтось, не ойкнувши, гепнувся на землю, потім хлопця хапали з двох боків, і він бив мацагирею правобіч і лівобіч, потім врізався в саму гущу бійки і стояв на смерть разом з радогощанами, поки його не оглушили чимось і він довго лежав серед мертвих, і по ньому топталися люди й коні, і він упав у несвідомість, коли видобувся з забуття, то повз нього проскакували чужі верхівці, а десь на згір'ях і в долах Радогостя лунали крики й зойки, там бігали розпатлані жінки, за ними ганялися чужі вої, і над усім цим стелився дим, диму більшало й більшало, власне, від диму, мабуть, Сивоок і повернувся до свідомості. Задихаючись і кашляючи, він підвів голову і побачив високий стовп тлустого полум'я над Радогостем, над найвищим пагорбом, де мало стояти капище, здоблене знадвору й зсередини небаченими візерунками. різьбленням і барвами.
Тоді він схопився і побіг туди, і ніхто йому не заважав, ніхто не ловив його, бо він був, мабуть, єдиний, хто біг у пожежу, всі інші втікали звідти, пожежа гналася за людьми, зажерливо накидалася на все, що траплялося на путі: будівлі, дерева, збіжжя, ревла худоба, ґвалтували собаки, іржали коні, а над усім - сухий потріск вогню, бурхання полум'я, чорне диийвище.
Потім все ж на нього накинулися якісь люди, він боронився, бив, може, й відібрав навіть комусь життя, але сам зостався цілий, тільки потовчений і сповитий міцним ремінням так, що насилу міг рухатися. Його приведено, як і багатьох інших, в затишний видолинок, куди не досягав пал пожежі, але звідки її теж було гаразд видно, там знов стояла дружина з червоними щитами, мовби перенесена неземною силою з-під пущі просто сюди, в саму середину Радогостя, попереду дружини стояв білий кінь у дорогім уборі, але не коня перш за все угледів Сиво-ок, не коштовне нагруддя на ньому й не шиту золотом і камінням попону, а старого чоловіка, що сидів наперед коня на ремінному розставному стільчикові. І знов не дорогі шати запримітив він на чоловікові, не скарлатини заморський плащ поверх золотої луски броні, запнутий круглою коштовною пряжкою, не шиті перлами чоботи з зеленого багдадського сап'яну, не меч у піхвах, здоблених золотою чеканкою, рубінами, яшмою і смарагдами - все це він зауважив згодом, коли не мав що робити, а тільки стояв і слухав, як перемовлялися про його долю, говорили про нього, як про шматок дерева, як про річ, яку можна просто викинути або віддати комусь. А тоді, коли його пхнули наперед того сидячого старого, він побачив перш за все його очі. Він наштовхнувся на тверді очі, байдужі, як виступаючий з води камінь, ті очі дивилися на нього і не на нього, вони дивилися мовби крізь нього, але й не крізь нього, вони все бачили і водночас - нічого, для них не існувало нічого на світі, крім них самих, вони жили власним світом, власними клопотами, втомою, знанням, заспокоєністю. Ті очі так вразили хлопця, що він навіть не подивувався з'явленню Какори, вже не на коні, а пішого, хоч однаково настирливого й нахабного. Какора міцно тримався за ремені, що сповивали Сивоока, здавалося, що йому залежало передовсім на тому реміняччі, а не на хлопцеві, поки хлопець завмерло розглядав холодні очі старого, Какора схилив свою головешку в поклоні, забурмотів:
- Великий князю, то є київський отрок, що слугував мені, а нині…
Очі так само жили своїм окремим світом, і голос, що пролунав у відповідь на заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений приглухлий голос старого чоловіка, в голосі чулася міць, вгадувалася давнолітня звичка до повелінь, а ще пробивалося крізь той голос жирне їдво і питво досхочу, але Сивоок, як і перед тим, не вслухався в слова, він чув усе, та не заглиблювався в зміст, він бачив тепер виразно і старого чоловіка, якого Какора назвав великим князем і який, отже, був князем Володимиром. Напевне, бачив Сивоок і його коня, і багатий убор, і багаті шати, але найбільше цікавили його оті тверді очі, майже нелюдські.
- А раз київський, то хрещений, - бурмотів Какора.
- Гаразд, - мовив князь.
- А як маю свою здобич у городі, то хай цей отрок…
- Про що мовиш?
- Хай буде моїм челядином. Робом.
- Не твій отрок, а київський я…
- Зоставався тут…
- Однаково - київський…
- Але ж, князю, - в Какори голос став майже плачливий.
- А що київське - то князівське.
- Маю здобич свою за повелінням…
- Маєш - то й май собі. Отрок - княжий чоловік. Розв'язати.
- Втече! - закричав Какора.
- Правда? - спитав князь, не дивлячись на Сивоока.
- Втечу, - чесно пообіцяв Сивоок.
- Тоді розв'язуйте його! - звелів князь і відвернувся, так ніби втомився від розглядин такого незвичайного отрока, насправді ж, певно, й не бачив його, бо хіба ж можна будь-що побачити такими твердо-холодними очима?
Якби його тримали, якби пробували повалити на землю, він би боронився, кусався б, рвався щосили, але нічого того не сталося, просто старий чоловік з холодними очима звелів розв'язати, чиїсь руки вміло розплутали на ньому реміння. Какора, щоправда, штурхнув під бік, але відразу й відскочив, остерігаючись скорої здачі. Сивоок поворушив затеклими руками, ступив туди й сюди - був вільний, образливо вільний, втікати не хотілося, бо не мав куди та й не було причини для втечі.
Тепер його ніхто не чіпав, бо якось усі довідалися, що він був перед князевими очима і князь повелів залічити його до своїх воїв. Сивоок міг штовхатися серед усіх, міг кудись бігти, як усі, міг щось там тягти, з кимось їсти, пити. Але він мав свій клопіт, кинувся до будинку Звенислави - там усе палало, став шукати Ягоду, побіг до того місця, де стояла його хижа, - і скрізь вогонь, вогонь, вогонь.
Пошарпаний, потовчений, закіптюжений, Сивоок тицявся то в одну пожежу, то в другу, когось рятував, а там хтось рятував його, бо здуру згорів би, зрозпаченим тим, що не знаходить ні Ягоди, ні Звенислави, не міг до пуття збагнути всього, що чув, а чув безліч страшних розповідей, уриваних звідомлень, билиць і небилиць; і так кінчився день і проминула ніч, а в Радогості ще палало, й дим розповзався на довколишні пущі, і вже повзли нові чутки про те, як учора згоріла в капищі Звенислава і, може, ще дехто, і як воЇ й дружина погнали увечері всіх радогощан до Яворового озера, щоб вони прийняли там хрест, і як привезені князем з собою київські 6 грецькі священики зайшли під явори і наготували хрести й сосуди з свяченою водою і кропила, а люди не хотіли йти в воду, і був лемент, і крик, і розпач, а потім з Яворового озера здійнялися руки могутні й шорсткі, як засохле явориння, що сотні літ стояло в водах, і вхопили священиків, а за ними 6 декотрих дружинників і так з усім, що ті мали з собою: з хрестами, кропильницями, зброєю, - втягли їх у озеро, і вода навіки зімкнулися над ними, і жах запанував там, усі кинулися врозтіч, аж поки довідався про все князь і повелів поставити нових священиків і сам приїхав на берег озера, щоб простежити за хрещенням непокірних радогощан, а як треба буде то й стати на прю з їхніми старими богами. Однак боги, видно, вдовольнилися першою пожертвою, яку собі обрали, і вже нічого більше не відбулося страшного, і вранці князь повелів гасити пожежі і ставити на місці Звеии-славиногокапища дерев'яну церкву.
Не шкодовано ні сили, ні часу, аби тільки церква була, як стала, а стала вона стрілчасто на пагорбі, гостра і гола, як і хрест, що над нею.
І знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього найдорожче.
1941 Рік. Осінь. Київ
Цибульо, кинь дурити голову!
П. Пікассо
З гестапо прийшли згодом; дали професорові Отаві передихнути після концтабору два дні, а може, навпаки, наганяли страху, бо однаково ж він мав ринести з того табору найбільший ляк перед таємничим гестапо, якого жахалися бЬльше, ніж стрілянини в ярах, бо там просто вбивали, а в гестапо, як розповідали, людей довго й жорстоко мучили, щоб потім покінчити з ними в якийсь особливо вишуканий і катівський спосіб, отож вони не квапилися, однаково професорові Отаві нікуди було податися, кожен його порух був простежений, будинок надійно охоронявся не з огляду на перебування в ньому Гордія Отави, а з інших причин, але вже раз сюди втрапив і радянський професор, то мав там сидіти доти, доки прийдуть за ним звідти, звідки мають прийти, а тим часом хай він сидить, трохи оклигує після сирецьких розкошів і проймається переляком до шпіку кісток. Отож, певне, з таких високих міркувань гестапівці й не квапилися і прийшли не перші, навіть професор Шнурре не став непокоїти Гордія Отаву в перші два дні його перебування у власнім помешканні, бо хотілося йому показатися не як штурмбанфюрерові, з чим він завжди встиг би, а передовсім - як професорові Адальберту Шнурре, давньому опоненту професора Отави, до деякої міри колезі е цетера, е цетера. І ото поки в гестапо функціонер, який мав на оці Гордія Отаву вже з тої миті, як його виведено за колючий дріт (точніше, з-за колючого дроту) Сиренького концтабору, готував ще тільки бланк для повістки, що її мав виписати й послати через озброєного автоматом мотоцикліста, одягненого в чорний цератовий плащ, який лиснів од дощу й твердо гримів од кожного поруху, - мертвий звук приреченості, підкреслюваний ще самою постаттю мотоцикліста, незугарне кострубатою і зловісною, - так ото, випереджаючи всіх: і Адальберта Шнурре з його залишками професорської делікатності, і гестапівського функціонера з його теорією неквапливого страху, і чорного мотоцикліста, в плащі з мертвим шерехом, - до помешкання професора Гордія Отави прибився зовсім нежданий чоловік.
Власне, й не прибився, а прийшов цілком усвідомлено, вибравши заздалегідь професорову адресу, навіть знаючи, що Отава не евакуювався в тил, ще більше відаючи навіть про те, що Отаву випущено з концтабору, отже, професор стояв перед лицем остаточності, мав в одній руці життя, а в другій смерть, а якщо точніше, то в обох у нього була вже смерть, і тільки чудом він скинув її і опинився серед живих, а живий думає про живе. Керуючись цим твердим принципом, і відшукав його неголений чоловічок, у старому шкіряному пальті з піднятими плечима, видно, добряче випханими ватою або, ще чимось, що належиться в кравців, у підбейканих штанях, які лишали досить проміжку над затоптаними в багнюці черевиками для того, щоб охочі могли помилуватися дірками в шкарпетках у чоловіка, а вже заодно й немитими його п'ятами.
Перша його розмова відбулася з бабою Галею, але розмова та велася на такі дивні й заплутані теми, що баба Галя нічого не второпала, тільки висловила здогад, що гість, мабуть, прийшов до самого професора, а не до неї, бо вона все-таки хоч і живе тут довше, аніж сам професор, але завжди була й нині є просто бабою Галею, а професор - то таки професор, до того ж у неї на кухні сидить кума з Літок, а до Літок тепер спробуй доберися, кумі не можна затримуватися тут довго, вона привозила молоко тим супостатам, що живуть нижче поверхом, тільки тому її й пропускають до Києва і в цей дім, - чума на них усіх! Професора ж вона зараз погукає, та ось він і сам іде.
- Ви до мене? - спитав Гордій Отава, що почув чоловічий голос і трохи вагався, чи виходити йому, а потім все ж вирішив, що ліпше піти й подивитися.
- Саме до вас, пане професоре, - схилив нестрижену голову незнайомий. Картуза свого він тримав у руці, то був типовий передвійськовий винахід наших кравців: щось наполовину військове, наполовину міліціонерське, наполовину жокейське, але його охоче носили, надто ж ті, хто велику вагу надавав одягові, сподіваючись з його поміччю надолужити все те, чого не стачало в характері: насамперед чоловічої твердості й мужності. Мабуть, прихідько теж почував себе певніше в своєму картузі, але в чужій квартирі годилося його знімати, а тут ще перед тобою сам господар, сам професор Отава.
- Добридень, пане професор, - ще додав незнайомий майже улесливо і мовби урочисто, від чого Отаві вже й зовсім стало смішно, він чмихнув, як бувало на лекціях, коли студент відповідав йому якусь дурницю, сказав:
- На жаль, з мене жодний пан, а заодно й професор. Просто - один з громадян, що лишився на окупованій території.
Чоловік подивився на Отаву вкрай приголомшено. Видно, в його завдання не входило вступати в термінологічні суперечки з професором, до того ж він витратив марно свій час на розмову з бабою Галею, тому прихідець вирішив одразу брати бика за роги.
- Маєте порцеляну на продаж? - спитав він, озираючись, хоч, звичайно ж, нікого, крім них, тут не було і ніхто не міг tx почути.
Але деякі жести діють, як епідемія. Гордій Отава й собі озирнувся, ще пильніше глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче і тихо, гамуючи іронію, яка могла тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав:
- Це що - пароль?
Тоді чоловік злякався вже по-справжньому, відскочив од професора, миттю спітнів, розстебнув верхній гудзик шкіряного пальта, показуючи брудний, скручений у вірьовку комір сорочки і, тримаючись пальцями за горло, погладжуючи собі шию, так ніби хотів виштовхнути з себе слова, промовив:
- Я до вас з серйозною пропозицією. Якщо маєте порцеляну або срібло, гобелени бельгійські також… хутра йдуть поза вим… Але це так, головне ж для мене порцеляна… Тут я, - він вробив рукою з картузом театральний жест, - тут уже, будь ласка… Веджвуд, Копенгаген, Мейсен, Херенде… Можна й нашу… Гарднера, Кузнецова… Ви не чули? - він нахилився до професора. - Вони вже вивезли всю порцеляну з нашого музею… Колекцію графині Браніцької… Казка! І все - в невідомому напрямку!
- На жаль, - сказав професор Отава, - я не торгую порцеляною і, здається, навіть не маю… Тільки ікони…
- Ікониі - сплеснув рукатди чоловік. - Староруські ікони! Чотирнадцятий вік! Сімнадцятий вік! Чув! Єй-богу, чув.
- Одинадцятий, - сказав Отава, - одинадцятий, на кипарисових дошках. Вас це вдовольняє? А тепер - забирайтеся геть!
- Ікони вони теж вивезли з музею. Ціла кімната ікон. Колосальне багатство! І теж - у невідомому напрямку. Але якщо ви…
- Геть! - повторив Отава і пішов на незнайомого.
- Послухайте, пане професор, - задкуючи, зашепотів той, - ви ще не ознайомилися… Вам потрібна ділова людина… В місті брак ділових людей… На Володимирській відкрився антикварний магазин Коваленка… Ви, звичайно, ще не чули…
- Забирайтесь!
- Я перший прийшов до вас, не забудьте - я перший. Мене завуть…
Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й ікон, бо захряснув за ним двері.
Той називається так, той називається сяк. Чи важать тепер назви, в час, коли людство поділилося на порядних людей і негідників. А втім, хіба воно не було розділене так завжди?
- Спробуймо відновити наш давній довоєнний звичай, - сказав Отава бабі Галі, - всіх відвідувачів запрошуйте до мого кабінету. А то якось незручно отут, коло дверей…
Мотоцикліст прилопотів через день після відвідин аматора порцеляни й приватної ініціативи. На відміну від ненормального обідранця в шкіряному пальті, цей видавався найнормальнішнм у звнрованому світі тривог і смертей. Розсипаючи мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим коридором під немеркнучими поглядами давньоруських святих; на нього не справили ніякого враження ані ще більша колекція ікон у кабінеті, ні безліч книжок, багато з яких для знавця були б справжньою розкішшю, він ніяк не відгукнувся на запрошення господаря сідати, навіть не поглянув на венеціанське крісло, в яке не дати як би й уліз зі своїм негнучким, залощеним плащем, дістав з польової сумки якісь два папірці, один подав Отаві, на іншому тицьнув пальцем:
- Гір. Умтершрібен!'
Отава впіймав поглядом на папірцеві, який йому дано, кілька заголовків, що йшли один за одним, зрозумів, давідки цей посланець і, не читаючи далі, спитав по-німецькому:
- Мені збиратися, чи як?
- Унтершрібен! - червоніючи, крикнув мотоцикліст, який мав дев'ятнадцять літ і необмежені запаси не розтраченого ще нахабства і з цим добром прискочив у країну, де, як його запевняли, на багатющій землі живуть ні до чого не здатні, майже дикі люди, і він охоче пристав на такі вмовляння, але тепер виявилося, що його, здається, обдурили, бо що ж то за дикі люди могли б вибудувати таке чарівне місто, як Київ, а тут ось маєш - український професор, що вже й зовсім не в'яжеться з твердженням про дикість цих людей, до того ж професор, видно, якнайсправжнісінький, бо мотоцикліст зроду-звіку не бачив подібних квартир, стількох книжок, а вже про колекцію ікон, то вже ліпше й зовсім помовчати.