Загребельний Павло. Диво

   - Григорію! - здобувся нарешті князь на якесь рішення - Григорію, де ти?
   В голосі Борисовім було стільки відчаю й болю, що Григорій, якого притримував знадвору Єловит, не пускаючи до шатра, рвонувся всередину, мало не звалив Єловита, гарячко-во висмикнув з піхов широкий свій меч, в один скок опинився коло розшитої пілки, що закривала вхід до княжої опочивальні, але за його спиною гнучко вивернувся Єловит і довгим.своїм списом, ударив майже наосліп навгінці угрина, поцілив йому між лопаток, Григорій упав, тоді Єловит, висмикнувши списа з тіла отрока, влетів туди, де вів перемови з князем Путьша, побачив там випростуваного тонкого безбородого юнака, в самій сорочці, і, може, й, не розбираючи, князь то чи ще якийсь з його отроків, замахнув списом і вдарив юнака в груди. Той мовчки, без єдиного стогону, заливаючись кров'ю, впав на ложе.
   - Наробив же ти, - притишуючи голос, сказав Путьша, - ріж намет, загортай князя, та й гайда!
   Єловит не розгубився, його не злякав Путьшин вигук: не з таких був, щоб лякатися. Від діда-прадіда передалося Єло-і виту розбійницьке ремесло, вистежували вони проходящі повз іВишгород наладовані товарами купецькі човни, нападали на дих темними ночами, мовчки відправляли купців і гребців на іой світ, забирали все з човнів, топили й човни, так що десь на циі збиралися цілі кладовища з людей та човнів, а єловити за-можнішали, багатство їхнє росло, мов тї верби з води, всі кінці своїх злочинів теж уміло ховали вони в воду; тепер же Єловит ховався в своїх учинках за князя київського Святополка - то чого ж було лякатися? Він вихопив ножа, полоснув по намету, вирізав добрий шмат, коли згортав тканину, перечепився через отрока Григорія, помітив на шиї золоту гривню, нахилився, спробував зняти чепу, але вона замкнена була досить міцно. Шкода було втрачати таку коштовність. Тим самим ножем, що панахав намет, Єловит вправно відтяв голову вбитому, зняв гривню, вкинув її собі за пазуху, а вже тоді став загортати в шматок намету Бориса, ще не відаючи навіть, чи той мертвий, чи тільки в непам'яті.
   Так розпочав свій кривавий і окаянний шлях до одинацтва Святополк. Згодом брат його Святослав, довідавшись про страшну смерть Борисову, спробує втекти від Святополка до свого тестя в угри, але наймані вбивці наздоженуть Святослава в Карпатах і вб'ють безжально й жорстоко.
   Але одна лиха воля наштовхнулась на другу, теж лиху, хоч і несвідомо, бо Ярослав, прагнучи теж до одинацтва, не міг стосувати способів, уживаних Святополком, він ще не знав, яка то хижа й позбавлена будь-яких докорів сумління буде та боротьба, що в неї вступав у своєму намаганні сісти на київськім столі, він би з обуренням відкинув намову вдатися до усунення смертю братів своїх, нехай і народжених од різних матерів, але ж від одного батька. Та Ярославові поки що прийшла на поміч сила стороння, називалася ж та сила - Коснятин, посадник новгородський.
   Коснятин був старший літами й досвідом за Ярослава, він гаразд відав, що до влади найлегше йти тільки тоді, коли ніщо і ніхто не стоїть між тобою й владою. Між київським столом і Ярославом стояло аж занадто багато людей: усі його брати. Одні були далеко, інші, як Судислав, сиділи тихо, а цей молодик заїхав до Новгорода лиш для того, щоб заявити старшому братові, що виступить проти нього разом з Володимиром, нагрозився й поїхав собі, вважаючи, ніби так воно й годиться. Коснятин же переконаний був, що таке зухвальство треба карати, і то негайно й безжально. Отож і підмовив Тор-да-старшого з невеликою дружиною пуститися на це темне діло тої самої ночі, коли князь Ярослав повів свою молоду жону на перші покладини.
   Мала княгиня молода роззути свого мужа й знайти в одному чоботі золото, а в другому нагайку - хай жде достатку, але не забуває про впокорення повсякчасне. Інгігерда, яку князь став називати по-своєму - Іриною, непевно якось усміхаючись, стягла йому один тімовий чобіт, обшитий увесь перлами, потім стягла й другий і відкинула його далеко, а ще далі - гарапника. Стояла на колінах, випнувши груди, розпроставши зігнуті в ліктях руки, загадковий усміх блукав у неї на устах, такий схожий на усміх Забави-Шуйці в перший день їхнього зближення, що князь, забувши про урочистість хвилини, не став ждати, поки княгиня підведеться і піде на ложе, не подав їй руки, як то, може б, належало, а зсунувся до неї якось незграбно, боком; сп'янілий від цілоденної гульби, видно, давалося взнаки, з коротким, нетерплячим схлипом він навалився на Ірину, і вже не були вони князем і княгинею, не було в ній нічого від холодної загадкової королівни; підхоплені пожадливістю тілесною, вмить стали вони звичайними людьми, смертними й грішними, і потонули в темних солодощах, забувши про всі справи світу. Коли ж згодом Ярослав знов, як тоді, з сіней, взяв жону з підлоги, незграбно й невміло відніс її на ложе і при хисткому світлі свічок на мить зазирнув у її пронизливо-прозорі очі, гарячою ненавистю вдарило йому в серце, він стиснув їй руки, аж вона застогнала, і цього вже стало задосить для нього, він відчув себе бодай трохи відомщеним, одійшов у темряву, подалі від ложа, став спиною до жони, сказав глухо:
   - Чому не ціла?
   - Бо дорога далека, - відповіла вона відразу, мовби ждала такого запитання.
   Ярослав відчув себе ураженим ще більше. Виходить, вона їхала і не ждала навіть зустрічі з своїм майбутнім мужем, не пошанувала його ніяк.
   - То як це? - допитувався він, хоч і знав, що про це не слід більше говорити.
   - До тебе далеко… не далеко - довго. - Вона, видно, плуталася в словах, і він нарешті збагнув, що йдеться про давніші часи, коли вона ще й не чула, може, про нього і коли, отже, він не мав і не міг мати над нею жодної влади. Та й сам тоді хіба вже зберігав себе в неторканості?
   - Чи у вас королі б'ють своїх жон? - спробував перевести розмову трохи на жарт, але Ірина потрактувала його запитання всерйоз.
   - Хто дужчий, той того і б'є, - сказала вона, не ворушачись, з цілковитим відчуттям вищості над князем, який першу шлюбну ніч розмінював на таку дріб'язкову розмову. - Жони у нас теж сильні. Вибирають у нас теж не завсігди чоловіки. Буває так, а буває й інакше.
   - Тебе вибрав я, - твердо сказав Ярослав, дякуючи богові, що сповивав його темнощами.
   - Схотіла я поїхати до тебе, от і маєш мене тут. А послати ніхто не зміг мене.
   Він знав тепер точно: житимуть вони в постійній ворожнечі, піхто не поступиться ні в чому, тільки й переваги його було в князюванні (де ще воно?) та мужській своїй силі, хоч ні над тілом її, ні над духом володарювати не вдасться. Це відкриття глибоко вразило Ярослава, він би не хотів мати в себе під боком людини, яка зберігала свою особистість і жила б незалежно від його волі, неприступна й насторожена. Але що міг удіяти?
   - Іду на Київ, і ти зі мною теж, - сказав він, намагаючись бодай чимось дошкулити їй.
   - Вельми кортить мені подивитися на Київ, багато чула про цей город, скальди складають пісні про нього.
   - Не дивитися йдемо - князювати, - нагадав Ярослав, хоч якось не мав певності в цьому наміру після сьогоднішнього вечора, коли все йому вислизало з-під ніг.
   - Тому й приїхала до тебе, - посміхнулася холодно Інгігерда, - вірю в тебе, знаю, що будеш князем у Києві.
   - Віриш? - Ярослав не втримався, вийшов з темряви, сполохані тіні заметалися позад нього, свічі хапливо обіймали йому лице теплими долонями променів.- Знаєш?
   - А так. - Вона посміхалася незносно й погордливо, він ненавидів її за ту посмішку, якби на її місці була якась інша жінка, може, задушив би її, розтерзав, знищив, але перед собою мав власну жону, княгиню Ірину, яка, ще не ставши, власне, як слід навіть княгинею новгородською, вже з певністю говорить про стіл київський. Сп'яніння знов нахлинуло на Ярослава, заточуючись, він підійшов до ложа, рвучко схилився над Іриною, з палкою жорстокістю впився губами в її уста, забив їй віддих, вона глухо застогнала, важко повернулася всім своїм великим тілом, щоб вирватися від нього, але Ярослав обхопив її руками, бо.відступати вже не мав куди; відкрилося йому вмить, що нічого не даватиметься легко йому в руки, може, все життя доведеться боротися отак з усім на світі, починаючи вщ рідного батька і рідної жони, аж до найзапекліших ворогів, до й що таке життя людське, як не змагання й невпинне боріння з темними силами, з гріховними пристрастями, з власною слабістю, з дурощами, з надмірною довірливістю?
   Зранку, після святої служби в церкві й роздавання милостині убогим, звелів Ярослав поряд з тим предовгим столом понад Волховом поставити ще стільки столів, скільки треба, щоб умістилися всі бажаючі, і весільна учта продовжилася вже по-новому; тепер князь бенкетував з усім Новгородом і був любий серцю новгородців, і жона його дивилася на князя вже не такими пронизливо-холодними очима, було в них очікування, і настороженість теж була; Ярослав ждав ще бодай найменшого знака лякливості в тих очах, але ще, мабуть, не наспів час для того, не могла впокоритися Ірина так швидко й легко, зате люд новгородський прихилився серцем до свого князя, і в безладному гаморі то там, то там давалося почути окремі вигуки:
   - А поб'ємо киян з нашим князем!
   - Куноємців надутих!
   - Здирців наддніпрянських!
   - Меча тримати не вміють!
   - Торбохвати!
   Коснятин зичливим ухом прислухався до тих погуків, ішов туди, підіймав чару за здоров'я князя, за успіхи київської виправи, за Новгород Великий, а сам на думці мав передовсім самого себе, і зухвалість його непогамованих намірів підносилася до розмірів небувалих. Князі завжди люблять оточувати себе людьми смирними, які б легко піддавалися їхнім бажанням, ні в чому не перечили. Такими- найчастіше е невігласи. Косня-тин же вважав, що перевищує Ярослава у всьому, виказував позірну смиренність і слухняність, а тим часом повертав князя у вигідному для себе напрямку. Відступати тому вже не було куди, та якби й запрагнув відступу, то посадник подбав, щоб відрізати й останню стежку, пославши варягів нагінці за Глібом. Як упаде на Ярослава провина за братове вбивство, тоді єдине для того спасіння: добувати київський стіл, бо тільки владою можна покрити найтяжчий злочин.
   З нетерпінням ждав Коснятин Торда-старшого з його таємничої злочинної виправи. Бадьорився на цілоденних учтах, па продовження яких підбивав Ярослава, - мовляв, для піднесен ця духу новгородців, слугував князеві вірно, перший стояв коло дверей княжих палат, коли Ярослав з молодою жоною йшов спочивати, перший стояв коло тих самих дверей уранці, зустрічаючи князя після ночі, так мовби й не спав і не лягав. Здавалося, нескінченні тривоги, хвилювання і затаювання мали б підірвати здоров'я будь-кому. Та тільки не Коснятинові. В його великому потужному тілі стачало сил на все: і на пиття, і на метушню, і на прислужництво князеві, і на пильнування за порядком, не забував і про готування до походу, в короткі нічні часи ще й вдовольняв свою жону, щоб не забувала вона мужа і єства його; коли ж посеред ночі пролунав умовлений стук у браму посадницького двору, то Коснятин, - ніби й не спав усі ті ночі, - вмить накинув на себе одіж, сам вибіг у двір, відчинив браму, впустив трьох темних вершників, сам простежив, щоб поприв'язували вони коней, потім запросив до горниці, засвітив одну тоненьку свічечку, спитав хрипко Торда-старшого, який стояв перед посадником разом з Тордом-молодшим і Ульвом:
   - Ну?
   Варяг мовчки розв'язав шкіряного міха, викотив з нього під ноги Коснятинові щось темне й кругле, посадник узяв свічку, нахилився, присвітив, додивлявся недовго, але пильно, знов поставив свічку, потім загасив її, звелів:
   - Прибери.
   - Це можна й навпомацки, - сказав Торд-старший, - але золото лічити ми звикли при світлі.
   Він пошурхотів мішком, тоді Коснятин знову запалив свічку, Цього разу вже товщу, сказав розвеселено:
   - Я теж люблю додивлятися до золота, навіть віддаючи його!
   Варяги прийняли жарт посадників, засміявся навіть мовчазний Ульяв, вони ще не знали, на що здатен Коснятин, та й хто б розпізнав за веселою зовнішністю цього чоловіка-красеня похмуру, мстиву душу. Навіть Торд-старший, який мав чималий досвід у вистежуванні значних людей і прибиранню їх зі світу непомітному й умілому і звик до таємничої серйозності, якою супроводжувано завжди розмови про такі справи, був спантеличений трохи Коспятиновою поведінкою, який усе міг перевернути на жарт. От такого чоловіка приємно було одержувати плату за будь-яке діло. Посадник, видавши варягам обіцяне, поштовхав їх межи плечі, вони й собі поштовхали жартом посадника, розсталися друзями ще більшими, аніж перед тим, варяги поїхали собі на двори Поромонипі, ща вже займали площу, здається, більшу за княжий двір і купецькі становища, а Коснятин повернувся до розіспаної жони з білим, солодким тілом і поцілував її так міцно, що їй мовби повернуло найперше дівування, потім вони досипали ніч у снах барвистих і бажаних для обох, а вдосвіта посадник уже стояв у шанобливому поклоні, ждучи виходу князевого й княгининого до моління. І ще був останній день весільної учти, бо Ярослав уже знетер-пеливився і звелів скликати воїв кожного до своєї тисячі, щоб небавом вирушати в похід, учта видалася на славу, чорний люд в цей останній день вдовольнитися мав самою милостинею, бо за столом засіли воїни новгородські й з волостей. Коснятин ходив поміж ними, знав, здається, чи не всіх поіменно, багатьох обіймав за плечі, багатьом щось кидав жартівливе, тому всміхався, з тим пив, з тим обіймався, з іншим цілувався, а між ділом шепнув воєводі Славенської тисячі Жировиту, що жона Тверяти, воїна з їхньої тисячі, жіночка невеличка, та ласа до чоловічих пестощів, здається, возлежить оце зараз з одним варягом, відомим усім своїми походеньками у новгородських жон, а потім ще й порадив Жнровиту взяти трохи там своїх воїнів та поколошкати дружків того варяга; сказано було зовсім мало, здавалося, Жировит нічого й не збагнув би з тих кількох слів, кинутих мимохідь йому посадником, та, видно, слова тут були зайві, між Коснятином і Жировитом уже все було узгоджено завчасу, потрібен був тільки знак, останнє веління. І ось воєвода Славенської тисячі вже мав те веління. І він обійшов своїх довірених людей і кожному щось там шепнув, і вони, теж, видно, завчасу попереджені, де і як збиратися, поодинці виходили з-за столів і непомітно зникали, не перешкоджуючи учті.
   Все сталося, як бажалося посадникові. Тверята з товаришами застав Торда-молодшого, коли той міцно обіймав його жону, можна було б досить легко вбити обох у тісній хижі, не давши їм і схаменутися, але для невірної жони смерть від меча була б занадто почесною, на варяга ж нападати з-за спини не випадало; його виманили з хижі, наказали захищатися, пішли і;а нього з мечами відразу вп'ятьох, щоб у того не лишалося ніяких сподівань на порятунок; але Торд-молодший виявився ухом не лише проти жіноцтва, а й проти воїнів. Він легко й сміливо відбив наступ, навіть спромігся відігнати від себе троіх нападників саме так, що відкрив собі дорогу для втечі. Ганебного у втечі тій нічого не було, бо він - один, а їх - кільканадцятеро, тож Торд мчав по кривулястій вуличці прудко, мов молодий олень, і прямував, ясна річ, до своїх, на Поромо-і.іін двір, сподіваючись знайти там захист і зовсім випустивши з виду, що вся Еймундова дружина учтує з князем і княгинею, і тільки його товариші, які повернулися пізньої ночі з таємної виправи, сплять десь там, не відаючи, яке лихо спіткало його і що жде їх самих. Вийшло так, що Торд-молодший сам накликав погибель не тільки на самого себе, а й на всю дружину Торда-старшого. Новгородці ввірвалися слідом за ним на Поромонпн двір, їх стало мовби ще більше, ніж там, коли лижі, куди заманила сьогодні вранці з біса солодка жіночка Торда-молодшого, а тепер виходить, що він заманив новгородців на своє стійбище, і якби то був не такий день, то новгородцям не поздоровилося б на Поромониному дворі; але нині вийшло так, що десяток сонних, роздягнених, неозброєних людей стали жертвою нападу розізлених новгородських мужів, які вже давно гострили зуби на цих заброд, що сипали навсібіч золотом, зваблювали чужих жон, зчиняли бійки на вулицях, насміхалися з простого люду. Як усі ті, хто вчащає до чужих жон, Торд-молодший був меткий на око, він міг позмагатися в цьому, певно, з самим Еймундом; отож, ускочивши в двір Поромонин, варяг вмить збагнув, що тут йому теж непереливки: озирнувшись, він помітив, що воїнів зі справжньою зброєю за ним женеться не так уже й багато і тримаються вони трохи мовби позаду, а наперед вириваються роз'юшені здоровили з дрюччям у руках, і йому вперше стало страшно; він крикнув щось по-своєму, побіг далі, крикнув ще, видно, хтось там з його товаришів уже не спав, бо двоє чи троє варягів визирнуло з дверей їхнього великого дому, вмить поховалися, потім по одному, не зовсім ще одягнені як слід, стали вискакувати зі зброєю в руках, але стало вже запізно на будь-який опір, їх усіх разом з Тордом-молодшим було зім'ято, стоптано, знищено в одну мить. То не був чесний бій, як його розуміють справжні воїни: новгородці вривалися між варягів без мечів і списів у руках, з самими лиш важезними дубцями, молотили ними навперехрест, вимахували, мовби сокирами чи молотками (сказано ж - теслі!), вскочили до ізби, знаходили сплячих, били без розбору, як попало, дбали тільки за те, щоб жоден з варягів не вийшов живим.
   Розправа чинилася скора й неголосна, та чутка про неї прокотилася, як то часто буває, майже вмить по всій Торговій стороні. Найперше ж відлупилася вона коло весільних столів.
^аХтось там прибіг, хтось гукнув одне лиш слово, але те слово відразу було витлумачене в давно очікуваний спосіб, вилилося в перший вигук: «Наші варягів б'ють!» - вигук ненависті, відплати за довголітні приниження, за топтання честі вільного люду, за іноземницьку зневагу до господарів цієї зеленої тихої землі, які звикли працювати багато й тяжко, добувати звіра, рибу, тесати дерево, торгувати заробленим, а не вкраденим інаграбованим з поміччю грубої сили, коли ж треба, то вміли й протистояти будь-якій силі; але для того треба було назвати ту силу ворожою, варяги ж топталися в їхньому городі мовби на правах сили здруженої, а насправді велися гірше забудь-яких загарбників; і ось, нарешті, слово кинуто, слово впмовлене, слово впало: «Бити!».
   - Наші варягів б'ють!
   І вже кинуто наїдки й напитки, зчинився лемент і метушня, вискакували з-за столів, забули про князя й княгиню, про лад і звичай, не лякалися наїжаченої списами княжої дружини, бо й що тепер дружина, що тепер князь і княгиня, коли впало велике слово «бити!».
   - Наші варягів б'ють!
   І хоч ніхто й не казав, де і за що б'ють, всі бігли в напрямку Поромониного двору, збройні зготовлялись до бою, неоруж-ні на бігу щось там норовили вхопити в руку; ні посадник, ні тисяцькі, ні старости, ні десятники не могли стримати людського знавісніння; Косиятин тільки безрадно розвів руками, повернувшись до князя трохи пом'ятий і пошарпаний у колотнечі, його жона кинулася до нього з плачем, бо не звикла бачити його в такому стані, але Коснятин відіпхнув дурну бабу: йшлося не про нього, найперше слід було захистити князя й княгиню; дружина вже шикувалася довкола них, обставившись непробивними щитами, але посадникові видавалося й цього замало, змалку він перейняв од новгородців усі теслярські хитрощі, тому мав напоготові міцно збитий з дубових брусів і пакіл-ля переносний досить просторий вор, який і поставлено тепер перед князем і княгинею, щоб вони ввійшли туди і так, забезпечені від будь-якого стиску й румовища, прослідувалії спокійно до палат; але Ярослав блиснув гнівним оком на Коснятина за таку вигадку, він лякався осмішитися в цім дубовім ворі, зате Ірині сподобалася посадникова вигадка, вона першою ввійшла в вор, подала руку князеві, той, щоб не суперечити жоні, слухняно пішов за нею. Коснятин дав знак носіям, вор піднято трохи над землею, і він плив, оточений кільцем варязьких дружинників, тихо й маєстатично, достосовуючись до плавної ходи молодої княгині і розтелесованого князя, що вимушений був гамувати свою лють, до часу не виказуючи її. Чи не найдужче злостився князь на Ірину. Висіла тепер у нього на шиї, мов млиновий камінь. Якби не вона, кинув би оце все, взяв коня й поскакав за ліси до Шуйці, і ніхто б не знав, де він і що з ним, на колінах би благали князя повернутися, бо народ без князя - що отара без пастуха, безборонний і невлаштова-ний, а він би собі мав тиху втіху з своєю навісною Забавою, і знову б світилося її молоде, незабутнє тіло і сам він молодів би серцем, переживав би те, чого й не пережив у своєму житті, відразу постарілий і споважнілий своїм князюванням і великими книжними мудрощами.
   Коснятин ішов по той бік дубової огорожі, намагався вловити княжий погляд, але Ярослав уперто відвертався од нього, злий на весь світ, тоді Коснятин проговорив князеві в бік, простромлюючи крізь пакілля носа і просовуючи свої пшеничні вуса:
   - Присягаюся тобі, князю, що знайду всіх винуватців.
   Але тут проштовхався наперед рухомої клітки хтось з варягів, гукнув сполохано:
   - Торд-старший убитий, і Торд-молодший, і Ульв, і ще багато наших…
   - Всіх убивців поставлю перед тобою, - знов сказав Коснятин збоку.
   - Що вбивці? - гірко всміхнувся князь. - Вже мені тепер І; не воскресити ні Торда, ні Ульва, ні будь-кого з вмерлих.
   Коснятин відійшов од двору. Міг би покинути князя на півдорозі, то відразу б кинувся виконати свою обіцянку, щоб потішити Ярослава бодай трохи, але ще мав відпровадити княжу пару цілою й незачепленою до палат, а вже лиш по тому взятися до діла.
   Ще й день не кінчився, не втихомирився ще Новгород, який кипів тепер у всіх своїх кінцях, далеких і близьких, а посадник, відсвіжений, у новому вбранні, усміхнений і урочистий, підвів до брами княжого двору так само урочистих Жировита, Тверяту й ще кільканадцятеро воїнів Славенської тисячі - всіх тих. хто вранці сьогодні спричинився до небувалого в Новгороді.
   - Князь давно хотів провчити кількох варязьких гультяїв, щоб не вносили вони ворожнечі між дружиною й Новгородом, - казав Коснятин Жировиту і його товаришам, - бо виступати в такий похід треба здружено й одностайно. А паршиву вівцю - геть!
   - Прибрали! - пробурмотів Тверята, що встиг порахуватися й з своєю безпутною жіночкою, а тепер, щоправда, й шкодував уже, бо важко було уявити йому, як далі житиме без її палких стисків нічних, але однаково діло зроблене, мав з чим стати перед князем.
   Жировит мовчав, він без надмірної охоти пристав на вмов. лання посадникові йти до князя за винагородою, якось не дуже вірилося йому, щоб Ярослав, ще вчора задивлений тільки в своїх варягів, сьогодні готовий був давати золото людям, які прибрали кількох його вірних дружинників, а з-поміж них навіть найближчих княжпих охоронців, знаних усьому Новгороду. Але Коснятин усміхався так ласкаво й засліплююче, що не вірити йому було б просто гріх.
   Коснятин усміхався й тоді, коли вони проходили браму, пильновану похмурими варягами, які підозріло дивилися на озброєних бравих новгородців, що й собі всміхалися слідом за своїм веселим посадником: Коснятин ніс свій посміх і до княжих палат, виніс його й звідти, з'являючись па ґанку разом з Ярославом, і навіть понуре князеве лице мовби освітлювалося тим сяйвом, що оточувало посадника, і новгородці ще більше повірили в бажання князеве не тільки побачити їх, а й належно винагородити. Тільки Жировит, воїн досвідчений, знов відчув у серці поколювання і важко переступив з ноги на ногу, але мовчав, ждав, що буде далі, спробував навіть видавити собі на уста посміх, переймаючи його від посадника, і Ярослав уловив, здається, його намагання прилучитися в своїх веселощах до Коснятина, нахилив голову, зиркнув на новгородців з-під брів, наставив на них свого важкого, набряклого від багатоденного пияцтва носа, спитав коротко:
   - Оці?
   - Вони, - радісно мовив Коснятин.
   - Взяти їх у мечі, - так само неголосно й спокійно сказав князь, і кілька варягів, які стояли внизу на східцях, гакку між князем і новгородцями, вмить оголили свої широкі двосічні ме-чі й ударили на спантеличених новгородців, а з усіх боків двору повалило варягів сила-силенна, і закипіла кривава баня перед очима в князя і посадника. Ярослав так само був похмурії, а Коснятин посміхався сяйливо й безжурно. Може, зітер він свою посмішку тільки тоді, як увечері вибрався до города і сказав там комусь про побоїще на княжому дворі, а може, й не він те сказав, а сама чутка викотилася з княжого двору, бо в лихих чуток є здатність видобуватися звідусюди, і тепер уже по Новгороду лунав не той піднесений вигук, що над Волховом при княжій учті, а болісний зойк: «Наших побито!»
   - Воїнів славенських побив князь!
   - Варяги вбили воїнів Славни у князя!
   - Жировита з товаришами вбито!
   - Варяги б'ють наших!
   Отак воно й перевернулося: «наші б'ють варягів» - «варяги б'ють наших!» Натовпи збиралися коло княжого двору, горіли вогнища, люто бився люд у браму, а посеред ночі проштовхалося до брами троє змучених верхівців, стали мовчки добуватися наперед. Юрба, зачувши лихо, стягала верхівців з коней і була б, може, розшматувала нещасних, якби один з них не гукнув голосом, що пересилював увесь вереск і лемент:
   - Люди, вгамуйтеся! Вісті несемо князеві! Горе велике! Князь Володимир…