Страница:
- По новості діла, втручатися не буду,-так сказав тоді князь, приймаючи їх у теремних сінях, де мав звичай приймати всіх підданих, а згодом призвичаївся вести перемови там і з іноземними послами, щоб показати вищість своєї землі над усіма іншими, але посли, здається, так і не добирали, що й до чого, бо княжий терем був вельми заплутаний у своїх переходах, доводилося минати кілька сіней, в одних стояла велика сторожа, в других горіли свічі перед золотосяйними іконами, треті сіни звалися кожуховими, бо там слід було зоставляти верхню одіж - кожухи, корзна, важкі плащі, потім сходи - одні й ще одні - і просторе помешкання: різьблене дерево, прикраси золоті й срібні, застелені небаченими хутрами дубові лави, обкований чеканеним золотом княжий стіл, висока, зроблена вмілим дуборізом з суцільного шматка дерева підставка, на якій лежить розгорнена пергаменна книга в коштовній шаті, ще кілька книг дивно здоблених лежать на мальованій яскраво скрині поряд з княжим столом, - такого не побачиш ніде: ні в ромейського, ні в германського імператорів, ні в східних владик, ні в французького короля, ні в ярлів варязьких.
- По новості діла, втручатися не буду, - сказав князь ромейським умільцям, що прибули з Константинополя, - для нас головне - розміри й прикраси церкви, а решта - ваша турбота.
Він сидів на своєму княжому місці, вони стояли далеко від нього, стояли безладною мовчазною купою. Міщило звелів усім вистроїтися в ромейські святкові шати, все на них сяяло, змагаючись, із сяянням княжого золота й срібла, але на Ярослава, як видно, те не справляло жодного враження, його очі з холодною уважністю дивилися на всіх одразу, нікого не вирізняючи; Сивоокові вже знайомі були ті очі: вони нагадували йому холодні й тверді очі князя Володимира в Радогості, тільки в Ярослава, окрім холодності й твердості в погляді, світився глибокий розум, і від цього очі були мовби теплішими, не такими темними, як у його батька, мали барву солов'їного крила.
Князь, видно, вважав їх усіх за ромеі'в, тому й звертався до них по-грецьки. Міщило, набундючений і наіндичений, теж чимдуж вдавав із себе ромея, почав розводити про Агапіта, став показувати князеві пергамен, на якому накреслено було Агапітом, як має виглядати споруджувана ними церква. Ярославові, видно, сподобалася діловитість Міщилова, він задзвонив у бубонець, служки внесли ковші з медом, за руським звичаєм, було випито; всі мовчали, Ярослав підвівся з свого столу, підійшов накульгуючи ближче до митців, глянув на пергамен. І тоді мов щось штовхнуло Сивоока. За всю довгу й тяжку подорож від Константинополя до Києва не думав про свою прийшлу роботу, байдуже слухав теревені Міщилові, але ось тепер…
Не просто повернувся він на рідну землю, не для згадок і не для розчулень, не для милування Києвом і Дніпром, травами й пущами, далебі, ні! Ось стоїть коло нього чоловік, який володіє великою землею, князь, не схожий на інших, мабуть, задуми в нього теж не як у інших - великі й значні, але сам він мало зможе, а якщо братиме на підмогу таких, як Міщило, то й геть нічого. Сказав, що втручатися не буде, але сам розглядає пергамен і думає над чимось - хіба є ще на світі такі князі? Досі Сивоок знав, що справами будівничими відають сакелларії або ігумени, довірені люди патріархові, єпархові, іноді - імператорові; за багато літ роботи в Агапіта не пам'ятав випадку, щоб отак можний чоловік прийшов до художників чи покликав їх до себе. Але, може, то був тільки короткий спалах княжої цікавості, може, вип'ють вони, за звичаєм, оцей мед, гляне князь недбало на чужинський пергамен, не добираючи там толку, махне рукою, відпустить їх з богом, і все перейде до рук Міщила, тупого виконавця волі Агапітової, і поки перестарілий самолюб тішитиметься десь у своїх садах влахернських, тут ставитимуть в тяжкій праці, серед бідності, нестач, горя, прокльонів і сліз простеньку церковцю, може, навіть гіршу за поставлену Володимиром церкву Богородиці, а що вже меншу, то це Сивоок бачив точно і не міг ніяк збагнути, чому Агапіт уповноважив Міщила на таке будівництво.
Сивоок злякався, що пропустить, може, єдину нагоду, мерщій проштовхався наперед, став коло Міщила, сміливо глянув на князя, сказав рідною мовою:
- Зробити треба так, князю, щоб увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом.
- Мовиш по-нашому? - ворухнув бровою Ярослав і переступив покаліченою ногою. Забув про поважність, хворість давалася взнаки.- Мовиш по-нашому? Хіба не гречин єси?
- Русич. З Деревської землі.
- Як же опинився між ромеїв?
- Плутливі стежки в долі.
- Митцтво знаєш? - допитувався князь.
- Мусію він кладе, - втрутився Міщило по-ромейськи, але князь, здавалося, не звернув уваги на те, що той зрозумів їхню мову. А може, князь знав про їхнє походження, а тільки вдавав, що не відає.
- Все роблю, - сказав Сивоок, - і мусію кладу, і фрески малюю, і зиждительське діло знаю.
- Пощо ж гречини видають тебе за свого? - спитав Ярослав.
- Вигідно їм. Торгують славою і своєю і чужою. Усе в свою калитку.
- Бог єдин, - насупився князь, - і слава вся йде богові. Хто тебе навчив, од того й виступаєш.
- Художників не навчають, - сміливо мовив Сивоок, - їх приборкують. Отак, як диких коней-тарпанів. Не вчиш же їх бігати: вміють від народження. А чим більше приборкаєш, тим гіршим, повільнішим стане їхній біг. Краса в ньому вмре, розкованість зникне разом з дикою сваволею. Отак і художник.
- Так хто ж ти: кінь чи чоловік? - посміхнувся князь.
- На нього часто таке находить, - вміло втрутився Міщило, -мабуть, від придуркуватої дівки, яку з собою возить повсюди. Привіз і до Києва, князю.
Князь глянув на Сивоока якось непевно - чи то осудливо, чи то зневажливо, той і не злякався ні Міщилового викриття, ні князевого погляду, але наповзло на нього тяжке й непоборне, здавалося, що світ розламується, мов крихкий горщик, розруйновуються, розпадаються всі храми, монастирі, доми, що він їх ставив і прикрашав, і тільки він стоїть посередині цілий, не-ушкоджений, але весь у паланні дикого вогню і не може здобутися ні на порух, ні на слово.
- Мала церква, князю! - тільки й зміг вигукнути, лякаючись, що кинеться на Міщила й стане його душити або брязне ним об землю, топтатиме ногами. Був сам не свій. Ніхто не помічав Сивоокового стану. Князь спокійно переступив з ноги на ногу, знов поглянув на пергамен.
- Мала? - перепитав. - Чому ж мала?
- Бо мала! - знов гукнув Сивоок.
Міщило засміявся, його тішила здитиненість Сивоокова.
- Митрополит Феопемпт прибув разом із нами, - нагадав він князеві, - ним утверджена церква також. Дивися, князю, тут довжина, тут ширина, як і церква Богородиці, поставлена твоїм отцем князем Володимиром. Три нави, над кожною - баня, бічні нави менші, бані над ними нижчі, камінь можна класти всякий, бо для божого храму важить не зоколишній вигляд, а серединний украс.
- Що скажеш? - звернувся князь до Сивоока.
- Мала церква, - повторив той.
- Що ж не казав про це своєму зверхникові там, у Константинополі?
- Збагнув це лиш тепер. Коли побачив Київ. Побачив і не впізнав. А що буде далі, коли обведеш новими валами, кня\ю?
Ярославові сподобалися останні Сивоокові слерва, однак висновок із них зробив трохи несподіваний.
- Зроблю Київ суперником Константинополя. - сказав він, повертаючись до свого столу.- А для цього все зробимо, як у ромейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, грища, палати…
Сивоок мовчки відступив. Згасав у ньому той спалах, що кинув його наперед до князя, незвичність Ярославова теж мовби відразу потьмарилася, як тільки вимовив він слова про Константинополь. Знов те саме! Знов повторення й наслідування. Ніхто не думає про те, що найвища цінність - бути самим собою. Ні, треба позичати. Позичили бога в ромеїв, тепер позичають усе й до бога, навіть здібностей наче своїх немає - треба просити їх у ромейського імператора, і талант лиш тоді талант, коли привезуть його з чужини. Чому так? Колись на цій землі жили справжні митці, які в тяжкій творчій напрузі з нічого видобували барви й кшталти і прикрашали життя отак хоч би, як прикрашено оці княжі сіни, а тепер з'явилися тільки розповсюдники чужого вміння, такі, як Міщило, - а вони, виходить, і милі князям? І цей, з розумними очима, з стриманим, людяним голосом, позбавленим жирної пиховитості, як у всіх можних, він теж не може відійти від усталеності, йому теж хочеться запозичити вже готове. Константинополь! Справді, великий і славний город, зібрано там безліч чудес. Але чому Київ має бути схожим на нього? Хай живе неоднаковість, слава відмінностям!
Але все це лиш промайнуло в голові в Сивоока, висловити до ладу цих думок він не міг, тому попхався на своє місце позаду інших, понуро височів там, лихий не так на Міщила чи князя, як на себе самого. Раптом стрельнуло йому в голову: вже коли як у Константинополі, то чому ж Агапіт прислав малюнок такої церкви?
- В Константинополі будуємо лиш п'ятинавові церкви, - сказав, не звертаючись, власне, ні до кого, - а тринавові нині - лиш у віддалених провінціях. Може, цього й хотів ти, княже?
Це вже були тонкощі, яких Ярослав знати не міг, але Міщило злякавсящо князь стане допитуватися і справді запрагне собі теж складної п'ятинавової споруди, яку Агапіт не міг довірити ставити нікому, вважаючи, що тільки він один у всьому світі здатен на таке. Міщилові йшлося вже не так про самого себе, як про свого константинопольського зверхника, навчителя й хазяїна, він розумів, що,матиме тут незалежність, лиш допоки прикриватиметься значенням і вищістю Агапітовими; Сивоок, ясна річ, був чоловік небезпечний у своїй норовистості й у своєму вмінні, яким перевершував усіх, але дурощів у ньому теж було повно, тож Міщило поблажливо посміхнувся, поближче пішов до князя і півголосом, так наче більше нікого там, окрім них двох, не було, почав, цього разу вже пересипаючи ромейську мову словами руськими:
- Всі найголовніші церкви в Константинополі, князю, збудовані так само на три нави, як і наша буде. І церква премудрості божої свята Софія має три нави, і церква божественного миру святої Ірини, і церква Воскресіння господнього свята Анастасія. Коли ж божественний Юстініан ставив святу Софію, то всі великі городи й землі - Афіни, Делос, Кизик, Єгипет - славні своїми будівлями, віддали все своє найцінніше: мармур, золото, срібло, слонову кістку, колони й різьблення. На острові Родос для мурування головної бані було виліплено легку цеглу і на кожній цеглині був напис: «Бог заснував її, бог їй і поможе». Через кожні дванадцять рядів у камінь клали священні реліквії, в той час як священики читали молитви. Головна баня тримається на чотирьох великих стовпах камінних, має в собі сорок вікон, і коли глянути знизу зсередини, то здається, ніби нависає над чоловіком небо. Під банею почеплено голуба, що зображає святого духа, а в тілі голуба зберігаються святі дари. Стіни зсередини всі викладені дорогим мармуром усіляких барв і відтінків, карнизи вкриті золотом, баня зсередини теж уся вкрита золотою мусією, на якій зображено святих. У святій Софії сто вісім колон, вісім з яких взято з храму Діани в Ефесі, вівтар відділено від церкви срібною перепоною з дванадцятьма колонами, престол із щирого золота, з встановленими в нього коштовними каменями, вночі в церкві засвічуються шість тисяч золотих лампад…
Міщило перелічував далі: скільки в Софії дверей срібних, скільки мідних, скільки кедрових, скільки дискосів, чаш, потирів, які завважки євангелії. Неспроможний передати велич і красу найбільшого константинопольського храму, він намагався приголомшити хоч лічбами, громадив камінь, дерево, мідь, золото ще б спробував вилічити, скільки все те коштувало, скільки довелося зібрати Юстініанові податей з усіх візантійських фем, так наче важила кількість колон і мальовил, а не те, як вони поставлені, як здоблені, як добрані одна до одної, і як там покладено мусію, і як ковано золото й срібло. Та про це Міщило не мовив. В обмеженості своїй душевній не відав того, що самі лиш імена будівель і міст вже викликають у чутливому серці образ їхній. Константинопольська Софія теж мала свій образ. Для Сивоока то була зелена просвітленість, мов ранкова морська прозорість. Так, колись уперше попав він до церкви Богородиці в Києві, і назавжди лишався йому вишнево-сизий спогад, і гучання дзвонів, і золоті проморги свічок. Та хіба ж про це можна розповісти? Тільки відчути може людина красу, можна тільки переживати, і лиш той, хто її відчував, може творити наново, тільки в тому є справжнє обдаровання. Невже й цей розумний і мудрий князь не вміє розпізнати чоловіка здібного від нездібного?
- Вірю, що збудуєш і для нас церкву славну й велику, - сказав Ярослав до Міщила і підняв праву руку, мовби благословив того на подвиг.
Міщило став на коліна, вдарив поклона князеві, пробурмотів:
- Поможи, боже, аби при малому таланті справи великі здолав.
Сивоокові хотілося кричати: «Не вір йому, князю, не вір!» Але що крик! Велося так повсюди. Міщило знав, що треба перед богом упосліджуватися, чим нижче,, тим ліпше. Хто ж то відає, який там завбільшки талант у Міщила насправді? Чи оці безмовні антропоси скажуть про це? Яке їм діло? Чужа земля, зроблять свою справу справно, повернуться назад до Константинополя, до свого Агапіта. Але ж він, Сивоок, не повернеться.
І земля ця йому не чужа, а рідна, дорога, єдина в світі! «Поможи, боже, аби при малому таланті!…» Нащо ж для такої землі та малі таланти! Держава завжди намагається купувати таланти, але скнарість заважає їй вибрати найкраще, а може, просто невміння вибрати, тому здебільшого куплені бувають або ж найгірші, або ж посередні, які вміють вчасно вискочити наперед, усі оті крикуни, що ведуться так, ніби мають у кишені грамоту від самого бога. А справжні великі таланти часто зникають в непам'яті, невідомі, відомі й невпізнані. Бійся посередності, о княже!
Але все те боляче билося лиш в думці в Сивоока, до вислову ж не давалося, він стискував кулаки від розпуки, знов коловся й ламався перед його очима світ, знов ставала посеред того явленого руйновища дивна церква, він бачив її всю зокола й зсередини, стояла вона яскравою писанкою з далеких років його дитинства, власне, була то й не церква, а образ його землі, який народився з давніх спогадів і з нової зустрічі з Києвом, образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі, неначе сповнені пташиного щебету досвітки, ніби золотиста мовчазність сонцева над білою тишею снігів.
А князь тим часом знов задзвонив у бубонець, увійшли якісь його люди, стали позаду, почався ряд з Міщилом, говорилося про речі дріб'язкові і несуттєві: про право вільного виконання робіт, найму мулярів та челядників, привозу потрібного з Візантії, підлеглість лиш княжому суду, а який княжий суд - видно було вже тепер, для князя ліпше теля прямойдуче, аніж бик, що метається на всі боки й рветься кудись у незвіданість. Ще мовилося про харчі для майстрів, про червоне вино, рис,.фіги, мигдаль, родзинки, корицю, ніколи Сивоок не думав, що Міщило аж так далеко може зайти в своїм здрібнінні, а той намагався виказати перед князем знайомство з щонайнезначніши-ми на перший погляд справами, здивувати Ярослава обширні-стю своїх зацікавлень - від справ божественних аж до якихось там родзинок для майстрів на свята й на неділі.
Князь теж увійшов у смак, йому, видно, сподобалася запопадливість Міщилова, він жваво обмовляв усі вимоги майстрів, приємно було спустити цих загадкових людей з захмарностей їхнього незбагненного вміння на грішну землю, спостерігати їхнє перетворення на простих смертних, виставляти їм вимоги: де мають мешкати, скільки працювати, які свята справляти, а які занехаяти, що їм робити вільно, а що ні, які розваги допускаються, а які заборонено, яка буде платня і як з одягом, і що буде, коли хтось з них невиліковно захворіє або втратить зір на княжому будуванні, і як мають дотримуватися посту, і про заборону ловів у княжих землях, і про недопустимість блуду, і про стеження за будівництвом, і про молитви…
Колись ще малим, прикутий своїми хворощами до ліжка, рятуючись від нудьги й розпачу, виліплював Ярослав з хлібної м'якушки неоковирних коників і пташок, потім пробував різьбити подарованим князем Володимиром ножем по чорному дубу, веселий воєвода Будий розхвалював ті дитячі витівки, казав, що ніхто так не втне, як малий князь, дохвалився до того, що Ярослав під час одного з нападів шалу став кричати, щоб йому зібрали до ложниці всіх київських малюків, які вміють ліпити чи різьбити; воєвода пообіцяв уволити князівську забаганку, справді, кілька день збирав по всьому Києву якихось зашмарканих і обдертих хлоп'яків, десь їх довго мили в бані й перевдягали, перш ніж допустити до малого князя, вони лякалися пишних палат, озброєної сторожі, численної челяді, яка сновигала по всіх усюдах, в Ярославовій палаті злякано тулилися коло дверей, не мовили й слова, та малий князь теж, здається, не горів бажанням вступати з ними в розмови, спитав тільки воєводу: «Ну, що вони там уміють?»
Будий мовчки став показувати князенкові ліплення й різьблення, там були речі досконалі.
- Брехня! Обман! - похмуро глянув на все те князенко.- Не можуть малі такого…
- А побачимо! - весело мовив Будий.- Ось дамо їм глину та дерево, і хай хто що хоче, те й утне!
- І щоб перед моїми очима, - сказав Ярослав.
Дано малим глину, дано дуб і різаки, хто сів на лавки, а хто й просто примостився на підлозі, хлоп'яки взялися до роботи запекло й віддано. Ярослав вирішив поки що втриматися, глянути, що з того вийде, він мовби передчував, що змагатися йому з цими малими киянами не виходить і не личить, терпляче ждав, коли з'являться з-під отих малечих рук перші ліплення і перші різьблення; малих нагодовано обідом разом з князем, коли стало темніти, запалено свічки, щоб робота не припинялася, хто першим викінчував свою надумку, брався до чогось нового; Ярослав не мав куди поспішати, однаково змушений був лежати, він сказав їм, що можуть тут жити хоч місяць, що згодом і він сам приєднається до їхньої змаганини, але чим більше носив йому в постіль Будий речей, зроблених нашвидкоруч, майже на бігу, отими безвісними хлоп'яками, тим мовчазніший і похмуріший ставав малий князь, тим з більшою нехіттю позирав на своїх суперників, бо збагнув, що коли б посадовити його з ними, то був би з-поміж них найгірший, найнездарніший, і з його ліплень та різьби хіба що сміялися б.
В нападі шалу вигнав їх усіх разом з розсміяним воєводою геть, зненавидів отоді всіх, хто має мистецькі здібності, але з роками в глибині душі став поважати за наслане від бога вмільство, бо відав тепер гаразд, як багато мистецтвом можна завоювати душ.
Через те сам приймав художників, викликаних з Візантії, сам радився з ними, навіть на прощання згадав про Сивоока, поплескав його по плечу, сказав Міщилові:
- Не зобижайте цього чоловіка.
- Христоса йому не вистачає, - сердито мовив Міщило. - Скрізь і завжди чогось шука!
Він ревниво заступав князя від своїх антропосів, найперше ж - Сивоока, боявся, видно, що Сивоок знов почне за рибу гроші, але той мовчки вклонився князеві, пішов з сіней в гурті своїх мовчазних товаришів, які вже давно пересвідчилися, що в їхньому ділі слова марні, важить тільки вмільство, та й Сивоок несвідомо притримувався тої самої думки, мабуть, саме Тому прикипів навіки серцем до Ісси, яка вміла весь світ вмістити в один-єдиний вигук-зітхання «іс-са!».
Для візантійських майстрів, стосуючи новгородський звичай з утриманням варягів, завчасу виділено окремий двір за валом, коло самого місця спорудження церкви, але Сивоок хотів мати для себе з Іссою окреме житло, пішов по Києву, щоб найняти хижу; довго шукав, Ісса ходила за ним тінню, закутана в хутро, яке Сивоок справив їй на торгу, бо мерзла вона вже й від осіннього вітру, нарешті вдалося купити в родичів умерлого старого коваля наполовину зариту в землю дерев'яну хижу коло Бабиного торжка; хижа мала добре складену піч, обіцяла тепло на довгу зиму, хоч трохи й лячно було спускатися на три скіпці в землю, так ніби сходив у могилу, надто ж беручи до уваги, що довкола височіли нові боярські й купецькі доми на підкліттях, з різьбленими прикрасами, з вікнами в свинцевих рамах, затягнених прозорим міхуром або й з вставками з заморського барвного скла, та Сивоок тішив себе надією, що житло це цілком тимчасове, сподівався він згодом поставити собі в кутку їхнього двору новий домик; для Ісси було байдуже, де і як жити, - їй потрібен був тільки Сивоок, вона лякалася, коли він ішов з дому, щільніше куталася в хутро, величезні її очі поблискували з-над хутра сполохано й болісно. Заставав її завжди, як і лишав, нікуди не виходила, не відлучалася з двору, терпляче ждала його повернення, не питала, де був, що робив, як там посуваються їхні справи, він приносив додому їдво й питво, купував Іссі київські прикраси, вперше в житті доводилося йому придба-вати все необхідне для житла, а знав, що тут не обійдешся, як на острові, найпростішим, тяжка зима заганяє людину до житла, і виявляється, що треба й те, й се. Одного разу він не застав Іссу вдома. Стурбовано оглянув дворище, зазирнув до сусідів, когось там спитав - ніхто не бачив її, ніхто й не знав, що в нього в хижі перебувало якесь живе створіння-такою непомітною й тихою була Ісса. Він перейшов Бабин торг, никав коло дворів, зазирнув на дитинець, проходив одні й другі ворота, питав у приворітної сторожі. Ніхто не чув і не бачив. Зрозпачений, повернувся додому, Ісса сиділа в кутку й щулилася від холоду.
- Де була? - спитав Сивоок, не сподіваючись на відповідь, але стриматися від запитання не міг, бо злякався навсправжки за неї і вперше відчув, що б то значило втратити цю мовчазну, але найдорожчу на світі душу.
- Вода, - сказала Ісса, і щось мовби темний усміх промайнуло в її великих очах, і тужний спогад засвітився в їхній чорній глибині, навчені ним колись слова поверталися тепер до нього по одному, і найперше було слово «вода», без якої, мабуть, не могла Ісса жити, звикла до її вічного дихання, до її гучної мови, до її глибинної прозорості й безмежжя. - Ти дивилася на Дніпро? - догадався він відразу й покартав себе в думці, що не зміг показати їй з валів Дніпро давніше, аж поки вона сама якось наважилась вийти з хижі й несвідомо потягнулася до волі, до безмежжя, яке відкривалося десь із київських валів. На другий день він пішов за Іссою назирці, не хотів, щоб вона його помітила, боявся злякати народжена в ній бажання спостерігати води дніпровські, терпляче ждав, поки Ісса спустилася з валу й пішла собі додому, тоді забрався туди, де вона перед тим стояла, глянув - і сам задихнувся від безмежжя вод, -де зливалися Дніпро й Десна; він спробував повторити жест Іссин - схилився над безоднею з простягненими до неї руками і мовби падав униз, назустріч водам, які розкрилювалися довкола високого Києва, і в очі йому вдарило сріблисто-синім, а потім червоно-золотим, він линув у ту барвну глибину довго й солодко, мов птах, і ввижалося йому, що ширяє його дух в уявлюваному просторі тої самої церкви, що привиділася тоді в княжому теремі, збагнув тепдр її глибинність, її відтіння, охопив розумом її образ. Він покладе мозаїки так, щоб дивилися люди не мертвим тупим оком, не збаранілі й бездумні, а щоб охоплювали створене оком рухливим, допитливим, щоб дошукувалися в кожнім образі людської (а не тільки божої) суті, аби вловлювали красу барв і відтінків, щоб плавали й линули в ній, мов птахи з-поза Десни на Дніпро в оцих над-київських висях. Але для цього йому потрібна не та церковця, що її тулить на київській землі Міщило, йому потрібен розмах, роздолля й обшир отакий, як відкривається з київського валу, - вивести б сюди князя Ярослава та показати йому!…
А тим часом зігнано до Києва тисячі людей, прибували шо-день волові й кінні вози, повні пива, медів, жита, пшениці, проса, каменю, дерева - всього потрібного для живлення й будування. Серед поганських пісень, християнських молитов грецьких, кадіння попівського, каяння в гріхах і спалахах веселих гульбищ тягли землю, приправляли в лодьях з річок Ужу й Уборті до Прип'яті й по Дніпру камінь надтвердий, ставили перші городні під новий вал, почали вкопуватися в землю Пе-ревісища, щоб закладати підвалини під церкву святої Софії: іверієць Гюргій з своїми товаришами чаклував над каменем, який він сам привіз у лодьях з найпотаємніших глибин Дерев-лянської землі, не підпускав до себе навіть Міщила, не хотів мати справи з тими, хто будуватиме видиме, тоді як клопотався лиш невидими, вихвалявся, що спорудить Софію підземну, кам'яну, склепінчасту, на якій надземна церква може стояти й тисячу літ і більше, скільки буде треба, допоки й стоятиме. Мі-щило поскаржився митрополиту Феопемпту, однак візантієць до пори не втручався в будівництво, він ждав, видно, початку здоблення, щоб точно вказати на порядок і чин розписів згідно з догматами; Міщилові нагадано було, що навіть Константинопольська Софія, споруджена славними майстрами Анфимієм з Тралла й їсидором з Мілета (останній був земляком Іктіноса, який ставив колись Парфенон у Афінах), покоїлася на розгалужених підземних склепіннях, таємниця яких не розкрита ще й досі ніким, тож треба дбати передовсім за міцність, а більше не втручатися в діла іверійців.
Чомусь відчув Сивоок здружену з собою душу в Гюргії-іверійцю,- може, сподобався той своєю незалежністю стосовно Міщила, може, сподівався мати в ньому спільника для своїх замірів; вже як закладали підвалини церкви і стали вимальовувати її розміри, Сивоок запросив Гюргія з його товариством до корчемниці, почав здалеку, похвалив їхню роботу і їхнє високе знання душі каменю, бо кому ж не відомо, що суворий камінь, завдяки вмілим людським рукам, завдяки лічбі та мірі, стає м'яким і податливим, вбирає в себе тепло людське і заховує навіть запах людського тіла, в чому пересвідчувався кожен, кому довелося жити серед каменю понад теплими морями. Потім спитав Гюргія мовби між іншим: