Загребельний Павло. Диво

   - Унтершрібен! - вигукнув він ще раз, бо професор вагався; дурний професор, злякався звичайнісінького виклику гестапо, де його щось там спитають і випустять, щоправда, можуть і не випустити, таке теж часто буває, але вже раз тебе отак запрошують, а не забирають уночі, як сонну курку, то це прикмета добра, отож:
   - Унтершрібен!
   Професор нарешті підписався в одержанні повістки, мотоцикліст сховав папірця до своєї суми, загримів плащем, недбало повернувся і пішов з кабінету через довгий коридор, усіяний, мов небо зірками, суворими очима святих: годилося б, звичайно, сказати «ауфвідерзеєн», але до такої ґречності мотоцикліст не досягнув, бо це ж таки не Німеччина і професор хоч і справжній, як видно, але більшовицький, а з більшовиками мотоцикліста було покликано боротися, а не розкланюватися.
   Гестапо містилося в будинку на Володимирській. Хоч зовні стояла варта, за важними дверима Отава ніс у ніс зіткнувся відразу з двома автоматниками, а ще два такі самі стояли трохи далі від дверей на підвищенні, що проходило через увесь вестибюль на кшталт естради. На тій «естраді» крутилося ще кілька людей у цивільному і серед них - молода білява жінка з такими повними грудьми, наче вона мала годувати дитину.
   Один з вартових мовчки простягнув руку, Отава поклав йому в долоню свою повістку.
   - Чекати, - сказар німецькою мовою вартовий. Всі вони, починаючи з мотоцикліста, починаючи ще від охоронців Сирецького табору, в звертанні до місцевого населення вживали тільки інфінітивної форми. Не казали: «іди», «сідай», «працюй», «почекай», а- «іти», «сідати», «працювати», «почекати».
   Певно, цією безособовістю в звертанні вони хотіли підкреслити свою зневагу до повойованих або ж одразу хотіли призвичаїти цивільне населення до казарменого жаргону.
   Вартовий зняв телефонну трубку, попросив якийсь номер.
   - До вас тут, - сказав комусь, поглянув на повістку, не без здивування промовив: - Професор. Професор Отава. Добре.
   Поклав трубку, глянув на Отаву вже й зовсім по-звірячому, тай ніби той заподіяв йому не знати якого лиха своїм несподіваним тут, у цій похмурій установі, званням, гаркнув:
   - Чекати тут!
   С «естради» спустилася жінка, підійшла до професора, сказала йому по-українськи:
   - Вас просять зачекати тут.
   - Дякую, - відповів Отава, - в пропонованому мені обсязі я, вдається, можу досить добре розуміти німецьку, мову.
   - За вами зараз прийдуть, - не слухаючи його, завчено сказала жінка і відійшла вбік.
   На професора дивилися всі: вартові коло дверей, вартові на «вдтраді», кілька підозрілих цивілів - чи то шпики, чи кати. Йому неприємні були ці оглядини, ще неприємнішим було очі-яуйання коло дверей, принизливе й жалюгідне, він відчував себе зараз у становищі хворого, якого розрізали на операційнім етолі й забули або не хотіли зашити. Якби це було за інших обставин, десь до війни у своєму рідному місті (а тепер воно вoнo чуже, чуже!), то він би нізащо не став ждати, сказав би:
   «Що? Треба ждати? Ну, то я іншим разом» - і пішов би собі. Але тут не мав куди йти, був у пастці, знав, що випустити відси його ніхто не випустить; не прийти сюди теж не міг, бо однаково б забрали, а так ще була якась надія, він досить недвозначно висловив її синові, коли йшов до гестапо, попросив Бориса, щоб той ждав його, щоб нікуди не виходив з помешкання, не наражався на небезпеку, дуже просив сина, і той обіцяв, тільки вже, коли батько був коло дверей, Борис глухо спитав: «А коли не вернешся?» Отава вдав, що не почув синового запитання, мерщій зачинив за собою двері, він хотів вернутися, вірив чомусь, що повернеться додому, а що далі? - не знав. Якби не син, то не було для нього ніякої трагедії навіть у смерті. Але був син. А ще була справа його життя. Власне, в кожного е якісь справи, але вбивають людей, не питаючи, що вони полишають по собі незакінчене, нездійснене. Мабуть, невикінчених справ гине з людьми більше, аніж маємо довершених.
   Нарешті за Отавою прийшли. Невисокий чорнявий молодик з розчесаним на проділ лискучим волоссям, густо намазаним брильянтином, поважно спустився по сходах, підійшов до вартового, відібрав у нього повістку, помахуючи нею недбало, знову-попрямував до сходів, здаля вже кинув через плече Отаві. '
   - Комм!'
   Підіймалися на третій чи четвертий поверх, сходова клітка загороджена була густою дротяною сіткою, щоб не спробував ніхто кинутися з висоти й таким чином позбутися передчасно всіх тих мук, які йому готовано; плутали довгими коридорами з мертвими дверима, професорові здавалося, що вони ніколи нікуди й не прийдуть, він хотів, щоб це був просто немилий жарт, щоб його отак поводили-поводили, а потім і випустили з цього похмурого «палацу праці», бо й що б він мав тут казати, про що свідчити? Але розчинилися одні з багатьох безликих дверей, він опинився в казенній, погано вибіленій кімнаті, в якій, окрім столу і двох стільців, нічого не було; чорнявий кинув йому «Ждати!» - і зник, але вийшов не в ті двері, що вони ввійшли, а в інші, які були в бічній стіні і вели, як устиг помітити Отава, в таку саму мертву, голу кімнату.
   Професор трохи постояв посеред кімнати, сподіваючись, що до нього прийдуть, але нікого не було, зате невідчепно з'явилося відчуття, що за ним стежать, аж він став озиратися навколо, але ніде не побачив нічого схожого на пристрій для стеження, на нього могли дивитися хіба що крізь шпарку в дверях, але це якось видавалося занадто несерйозним для такої похмурої установи.
   Сідати на стілець не хотілося, бо якщо його стануть допитувати (про що? про що?), то вже неодмінно посадовлять иа стілець і примусять сидіти довго-довго, велітимуть думати, зважувати. Неважко уявити перебіг такої процедури.
   Отава пройшовся по кімнаті, став біля вікна. Сподівався, що побачить Київ, може, Хрещатик, а може, й Софію, з висоти Київ ще прекрасніший, аніж з землі, хоча, звичайно, не з усякої висоти, як він у цьому вже пересвідчився, сидячи на сирецькому пагорбі. Однак не Київ побачив професор Отава. Вікно виходило в глибокий і вузький двір, замкнений з протилежного боку будівлею, схожою чи то на пакгауз, чи на пожежне депо, така вона була висока й безлика, але, на відміну від господарчих приміщень, будівля та, як і основний корпус, ділилася на поверхи, тільки поверхи були якісь присадкуваті, так що трьом чи чотирьом поверхам будинку відповідало десь п'ять чи шість поверхів тієї будівлі, і поверхи в ній, як і в будинку, значилися вікнами, один ряд таких вікон проходив майже на рівні очей професора Отави, він добре бачив їх з своєї позиції і міг переконатися, що то, власне, й не вікна в звичайному розумінні цього слова, а просто собі отвори, як у собачій будці, тільки що собак ніхто ще не здогадався ховати за сталевими ґратами, а тут усі віконечка були захищені так надійно гратницями, неначе за ними зберігалися всі золоті запаси світу.
   - Пан професор Отава? - почулося за сяйною.
   Отава повернувся. Позад нього стояв високий худорлявий зондерфюрер з рядком орденських планок над кишенею форменого френча, втомлено мружився проти світла, щосили вдавав ввічливість й інтелігентність.
   - Так, - сказав професор, - я Отава.
   - Даруйте, що примусив вас чекати. - Зондерфюрер говорив - о, диво! - українською мовою, хоч з незвичним металевим акцентом, але однаково українською, видно, він був з людей, готованих Альфредом Розенбергом для освоєння нових територій, а може, професор Отава мав справу а поліглотом, що володів усіма можливими європейськими мовами. Яке то мало значення?
   - Прошу сідати, - запросив зондерфюрер і не сів, поки не сів професор, видно, вчився колись добрих манер, а може, знов же таки спеціально все приготував для зустрічі радянського професора, відаючи добре, що з брутальністю німецькою Отава зазнайомився досхочу, тож хай пересвідчиться ще й у німецькій цивілізованості.
   - Курити? - спитав зондерфюрер, не витримуючи довше правильного слововживання і переходячи навіть у чужій для нього мові на звичайний солдатський жаргон з безособовими формами.
   - Дякую, не вживаю, - ледь посміхаючись, відповів Отава.
   - У вас гарний настрій? - поцікавився зондер.
   - Був би кращий, якби ми з вами не зустрічались, - пішов напролом Отава.
   - Прошу пам'ятати, - сухо сказав гестапівець, - тут не жартують.
   - Знаю.
   - Тут відповідати на запитання.
   - Або не відповідати, - уточнив Отава.
   - Ні, - облизуючи губи, нахилив голову гестапівець, - відповідати.
   Він дивився на Отаву спідлоба, дивився довго, між ними відбулося змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапівець не розчарувався і навіть, як видно, не розгнівався, пружно підвівся, пройшов по кімнаті, потім наблизився до столу, відімкнув шухляду, глянув на якісь папери, дістав з іншої шухляди кілька чистих великих бланків з зображенням хижого фашистського орла нагорі, сказав, сідаючи:
   - Ви будете розповідати.
   - Що саме? - не зрозумів Отава.
   - Все.
   - Але що саме?
   - Ви - професор Отава. Так?
   - Раз це вам відомо, то справді так. Я Отава. Був професор. Тепер - просто…
   - Ми ще будемо говорити про це. Більшовик?
   - Як усі, - сказав Отава, - Як увесь мій народ.
   - Я питаю - ви член партії більшовиків?
   - Зараз це не грає ролі.
   - Я питаю.
   - На жаль, не був членом партії. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.
   - Моральні категорії нас не цікавлять. Далі: з якою метою ви лишилися в Києві?
   - Тобто?
   - Для чого ви лишилися в Києві? Варум, тобто чому?
   - Але ж… дивно… Це - моє місто… Тут мій батько, дід, усі…
   - Моральні категорії нас не цікавлять. З якою метою ви лишилися?
   - Щодо мене, то тут були різні причини, але… Цілий народ лишився на своїй землі. Ви що - допитуватимете цілий наш народ?
   - З якою метою? - не слухаючи його, торочив своє зондерфюрер, щось швидко дряпаючи простим олівцем на папері.
   - Рятувати історичні споруди Києва, - сказав утомлено Отава, - собори, Лавру… Це, звичайно, безглуздя, один чоловік тут нічого не міг вдіяти, але мені помагали… Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей - інші клопоти… Але не будемо про це…
   - А яка мета? - гестапівець довбав у одне місце, мов дятел.
   - Все, більше мені сказати нічого.
   - Хто залишився з вами?
   Отава вирішив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове ім'я в цьому гніздовищі смерті він не міг.
   - Сам, - сказав він, - я завжди був самотнім… Хто хоче йти на риск відкрить і нових теорій у науці, повинен бути готовим до самотності…
   - Повторюю: нас не цікавлять категорії моральні. Я питаю, хто ваші спільники?
   - Спільники? В чому?
   - У вашій роботі.
   - В якій роботі? Я ж сказав, що праця вченого вимагає…
   - Нас не цікавить ваша праця вченого… Нас цікавлять ваші спільники по підривній роботі проти райху… Тут, у Києві…
   - Здається, ви сказали, що тут не жартують? - холодно нагадав Отава. - Що мають означати ваші слова?
   - Означають те, що означають. - Зондерфюрер штовхнув кілька списаних аркушів до Отави, підклав йому гостро заструганого олівця. - Підписувати. Можу перекласти.
   - Не треба, я розумію по-німецьки, - сказав Отава, проглядаючи записи, і посунув один за другим аркуші до гестапівця. Олівця не брав до рук зовсім.
   - Тут написано, що я залишився в Києві з завданням вести підривну роботу проти німців. Це неправда. Ніхто не давав мені жодного завдання. Лишився я цілком випадково. Мав евакуюватися, але… Просто мій дивний характер спричинився… Але завдання… підривна робота… Це смішно… Я не можу підписувати таке…
   - Не підпишете - наслідки будуть звичайні, - байдуже промовив гестапівець.
   - Це - неправда.
   - Наслідки будуть звичайні, - підвівся гестапівець, - прошу подумати. - Він позамикав шухляди і вийшов, лишивши Отаві списані виразним, крупним почерком аркуші з чорними орлами вгорі і гостро заструганий олівець.
   Отава ще трохи посидів і знов помандрував до вікна вивчати внутрішню гестапівську в'язницю, тиху й причаєну зовні, схожу на добре пильнований склад для зберігання державних скарбів.
   Невже Шнурре витяг його з табору смерті лиш для того, щоб тепер піддати допиту в гестапо? Але ж це безглуздя! Його могли тисячі разів допитувати в самому таборі, могли забрати в гестапо просто звідти, не завозячи до квартири, не влаштовуючи цього спектаклю з поверненням до життя, до звичної обстановки. Може, й з Борисом, з його рятуванням - теж спектакль? І цей виклик і допит - теж одна з дій уміло відрежисерованого кимось спектаклю? Але ким і навіщо? Який інтерес являє для них відлюдькуватий професор, що ламав собі голову над якимись там мистецькими таємницями часів Київської Русі? Був би він фізик, математик, металознавець, мав би справу з оборонною технікою, з авіацією, з моторами. А так - фрески, мозаїки, спроба реконструювати перебіг подій, що мали місце тисячу років тому. Кого б це зацікавило?
   Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кілька разів повторив, що наслідки будуть звичайні, зник, а професор Отава нарешті вже тепер усвідомив собі похмурий зміст слів «звичайні наслідки», бо значити це могло тільки одне: смерть, кінець, зникнення. Для гестапо - це вважалося звичайним, а будь-який прояв життя належав до випадків незвичайних і, як на гадку отаких дресированих зондерфюрерів, просто протиприродних.
   «А що, коли сказати йому про Шнурре? - відчаено подумав Отава. - Якщо цей тип і знає про того, то не викаже цього, але повинен буде якось зреагувати на факт мого знайомства з їхнім есесівським професором. Я ж скажу, що просто - його колега…»
   Гестапівець, мовби передчуваючи несподіванку, яку готує йому радянський професор, довго не приходив, певно, він десь тішився з свого великого вміння наганяти страх на свої жертви, може, навіть спустився вниз, вийшов на вулицю і смачно пообідав у ресторані навпроти, на якому красувалася вивіска: «Тільки для німців», - а потім ще й дозволив собі невеличкий променад туди й сюди попід пишними влітку, а тепер оголеними, мокрими, але однаково прекрасними деревами, бо нічого не може бути ліпшого за дерева в кам'яному місті, це зондерфюрер, вихідець з зеленої Тюрінгії, знав аж он як добре, а ще він знав, що людині, окрім здатності милуватися деревами, квітами, жінками і мальовничими пейзажами, корисно час від часу лякатися, для цього лиш треба створити відповідні умови, і всі на землі, власне, повинні поділятися на тих, що лякаються, бояться, і на тих, що створюють їм для цього належні умови. Що ж до радянського професора, то він має умови просто виняткові, лишилося тільки пересвідчитися, до якого стану переляку той дійшов, для чого зондерфюрер швидко добрався до свого поверху і негадано з'явився перед професором Отавою.
   - Ну, отже? - бадьоро вигукнув він. Професор розглядав внутрішню в'язницю гестапо. Зондерфюрер підійшов до нього, теж став дивитися в двір, на загратовані віконечка, які в нього не викликали жодного відчуття, він дивився на них так само байдуже, як на кришки каналізаційних люків на вулицях міста, скажімо, або на що? Ну, це не грає жодної ролі. Хай уже малює собі приємні картинки, споглядаючи на в'язничні віконечка, професор, який, здається, мав усе життя справу з мистецтвом, а все мистецтво, якщо це справді так, базується на буйній уяві.
   - То що? - ще бадьоріше поспитав гестапівець, переконаний, що Отаву вже зламано остаточно, бо чоловік не може навіть відірватися від споглядання свого ймовірного житла, що було б ще далеко не гіршим кінцем!
   - Вам відомий професор Шнурре? - зненацька спитав Отава, спокійно відходячи од вікна.
   - Професор Шнурре? Що ви хочете цим сказати?
   - Може, ви його краще знаєте як штурмбанфюрера Шнурре?
   - Штурмбанфюрер Шнурре?
   - Він живе у тому самому будинку, що я.
   - Не грає ролі.
   - Ми з ним давні колеги.
   - Може, ви ще скажете, що він - ваш спільник?
   - Він вивіз мене з табору на Сирці.
   - Припустимо.
   - Він мене шукав там дуже довго і вперто.
   - Якби він звернувся до нас, ми знайшли б вас набагато швидше.
   - Але тепер він буде розчарований, коли довідається, -що надаремне відшукував мене. Бо знаходити людину, щоб вона знову зникла…
   - Так, - сказав гестапівець, - я довідаюся. Чекати.
   Він вийшов з погано прихованим невдоволенням, але досить добре маскованою розгубленістю, а професор Отава знов узявся вивчати похмурі віконечка внутрішньої в'язниці.
   Якщо довго вдивлятися в той самий предмет, то перестаєш його бачити, думаєш зовсім про інше або й зовсім ні про що не думаєш, відчуваєш цілковиту нездатність твого мозку до бодай найменшого зусилля, перетворюєшся на такий самий неживий предмет, як і той, що маєш перед собою. А коли перед тобою в'язниця - один із найдавніших людських винаходів… Як то кажуть: «Не зарікайся: і по мудрому чорт катається…» Нема забезпечень, нема гарантій, а в його становищі - нема порятунку. Ще зовсім недавно фашизм сприймався як щось, далеке, нереальне, як наполовину породження пропаганди. Дивилися кінофільми «Родина Оппенгейм», «Професор Мамлок» - штурмовики, гестапо, арешти, але сприймалося це навіть не як віддалена загроза, а просто як чергове нещастя ще одного народу, який не знав, за кого голосу вати на виборах. Тільки віддати голоси, кому належало, і ситуація була б зовсім відмінною. А в Іспанії фашизм ніколи б не переміг, якби західні держави не наклали ембарго на ввіз зброї, бо республіканці задихалися без зброї, а фашистів тим часом щедро і безкарно, цілком безкарно і нахабно постачали всім необхідним і Гітлер, і Муссоліні. В Італії фашизм уявлявсяґй геть чимось оперетковим, з отією грою Муссоліні під римських цезарів, з його промовами з балкона Венеціанського палацу в Римі, з переодяганням в чорні сорочки. Ясна річ, ми усвідомлювали небезпеку, ми знали, що нас не люблять за те, що держава наша не схожа на будь-яку з існуючих нині й з тих, що будь-коли існували в історії людства, але ми відчували і власну могутність, ми бадьоро співали «Если завтра война…» і обіцяли бити ворога на його території, і заколисаний такою упевненістю якийсь там професор Отава міг дозволити собі розкіш займатися вивченням аж таких відлеглих проблем, як мистецьке минуле свого народу, спокійно й неквапом відтворював він у своїй уяві золотий вік Київської Русі, відбував разом з давніми майстрами мандрівки по всій землі, вкритій пущами й борами, будував собори, покривав їх дивними фресками й дорогою мусією, і ніхто йому не заважав, ніхто не ставив того за зле; шанобливість, якою оточувано його, на перший погляд дивацькі й не кожному потрібні заняття, впокоювала Гордія Отаву дедал більше, він був переконаний, що так триватиме стільки, скільки має бути, ніщо не завадить йому викінчити справу його життя, ніхто потім не звинуватить його в тому, що він змарнував своє життя, прогайнував його, провів у неробстві.
   Але щоб отакий дивний і сумний фінал, безглуздо-трагічний фінал?
   I no мудрому чорт катається. Стара, на жаль, вічно актуальна пересторога…
   Шнурре примчав до гестапо сам. Він не покладався на тих запопадливих телепнів, які те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати їх до в'язниці. На ньому був сірий цивільний костюм, сіре ворсисте пальто, м'який капелюх, який він скинув, убігши поперед зондерфюрера до кімнати, до півтем-ної кімнати, де Гордій Отава ще й крізь сутінки намагався розгледіти внутрішню гестапівську в'язницю й снував свої невеселі думи. Може, професор Шнурре скинув свого м'якого капелюха (аж диво бере, як він довіз незім'ятим з самої Німеччини такого м'якого капелюха!) з пошани до свого колеги професора Отави, а може, через те, що спітнів, поки вибігав на четвертий поверх, бо він не міг спокійно підійматися по сходах, знаючи, що тут жде його гер професор, жде чи не жде, може, він і не сподівався на підтримку, цілком випадково, ймовірно, згадавши його ім'я, але серед людей науки мають існувати певні норми поводження, має бути, як то кажуть, солідарність, старі професори ще за його юності вчили, що між ученими має бути солідарність навіть у помилках, як між святими й жінками - в гріхах, хоча це можна було б віднести й на карб державних діячів, які то а незрозумілою прискіпливістю вишукують щонайменші похибки один в одного, то раптом заплющують очі навіть на цілком відвертий розбій, але, хвала богу, з цим буде назавжди покінчено, як тільки в Європі, а там і в.цілому світі запанує новий лад, встановлений доблесними німецькими військами під мудрим проводом фюрера, бо німецька нація віддавна вважається найсправедливішою на землі, її великі мислителі, поети, музиканти заклали, як ніхто інший, підвалини для гармонійного правопорядку в світі, лишається тепер зробити ще одне зусилля і…
   Він говорив безугавно весь той час, поки вони спускалися по сходах, великодушно поступився Отаві місцем коло поручнів, бо ж однаково той не міг кинутися вниз, у вузьку кам'яну шахту, передбачливо загороджену міцною дротяною сіткою, опріч того, кидатися вниз головою для професора Отави тепер, коли його так вчасно й благородно рятували (і вже вдруге, а якщо лічити ще й випадок з сином, то втретє!), не було ні причин, ні тім більше сенсу, якщо взагалі можна відшукати будь-який сенс у тому, щоб добровільно розбивати голову, яку ще нікому не вдавалося заново склеїти, так, ха-ха!… - на жаль, не вдавалося, хоч іноді така потреба й відчувалася; історія наводить нам безліч прикладів, і в даному випадку голова професора Отави теж належить історії, так як належать історії обличчя всіх великих державних мужів, вони якраз проходили вестибюль, прикрашений (професор Отава вранці й не помітив тої «прикраси») великим портретом Гітлера з українським написом внизу: «Гітлер-визволитель», - зеленаво-брунатні відтіння, військовий плащ з настовбурченим коміром, високий офіцерський кашкет, звіряче поличчя між зеленавістю картуза й плаща, розмахані штрихи, всезагальна колючість, враження таке, що портрет ось-ось загарчить на тебе по-тигрячому; бідна історія! - невже їй нічого більше привласнювати, окрім таких мармиз?
   Але Гордій Отава мовчав. Міг би багато дечого сказати балакучому геру Шнурре, та, бач, ролі в них були такі, що в одного не затулявся рот від захвату своїми успіхами, своєю переможністю, а інший мав тільки мовчати або ж відповідати на запитання, які може поставити йому будь-хто з переможців, запитання найнесподіваніші, найбезглуздіші, найобразливіші, найобурливіші, однаково, його обов'язок тепер полягав тільки в тому, щоб задовольняти цікавість переможців, вволювати їхні примхи, підтверджувати їхні припущення, і все то без жодної спроби опору, бо з огляду на військовий час він може бути віднесений до людей, що становлять небезпеку для нового ладу, як це вже мало й не сталося через непотрібну запопадливість функціонерів гестапо, і якби тільки він так вчасно не згадав про свого великодушного і, хвала богу, впливового колегу, то невідомо, чим би все скінчилося, і чи…
   Професор Отава відчував себе в ролі приреченого задовольняти забаганки переможців навіть тоді, коли вони покинули сірий будинок гестапо, і коли вони вечеряли в ресторані з написом на вхідних дверях: «Тільки для німців», і коли по вечері Адальберт Шнурре запропонував йому невеличкий шпацірганг, тобто прогулянку до площі Богдана і навколо Софії, вважаючи, що буде добре трохи розносити неприємний настрій цього не зовсім щасливого, точніше кажучи, просто таки фатально нещасливого дня, відкинути від себе рештки незгод, як відкидають непотрібні спогади, а що може ліпше надаватися до цього, аніж нічна прогулянка навколо тисячолітньої святині слов'янського світу.
   Найлютіший ворог не вигадав би тяжчої кари для Гордія Отави, аніж пропонована йому після всього прогулянка навколо Софії: в мертвому, сплюндрованому, потоптаному, збезчещеному місті, серед темної ночі мав він ходити туди й сюди коло собору, вивченню якого присвятив життя, ходити поміж фашистських вартових, що стовбичили там і там і сито відмурку-валися на паролі, проказувані їм штурмбанфюрером Шнурре, ходити лиш для того, щоб усвідомити з трагічною остаточністю жорстоку істину війни: місто не твоє, собор не твій, святині не твої, нічого твого тут немає, а отже, немає й тебе, бо існуєш ти, тільки допоки володієш своєю землею, своїми містами, своїми святинями, своєю батьківщиною й дідизною.
   - Я не піду туди, - сказав твердо Отава, вже коли вони пройшли дзвіницю і під ногами в них почулися кам'яні плити софійського подвір'я.
   - Але? К чому? - здивувався Шнурре. - Це так романтично! Це…
   Отава мовчки повернувся й пішов назад. Вартові пропустили його без паролів. Шнурре теж не гнався відразу, дав Отаві відійти трохи від собору, тільки тоді наблизився до нього, достосувався до знервованого кроку професорового, промовив:
   - Я намагаюся зрозуміти вас, професоре Отава, і, здається, мені стає зрозумілим. Але… життя йде своїм шляхом, попри наші настроєвості, наші переживання, наші симпатії й антипатії… Життя вимагає- Воно завжди вимагає від людини. Людина й народжується на світ лише для того, щоб виконати якісь обов'язки, і значення людини в світі визначається вагою обов'язків, покладених на неї і виконуваних нею. Історія поклала на нас особливо тяжку місію. Але… Ми гордо несемо її. Великі небесні тіла в своєму навальному русі завжди затягують тіла менші, дрібніші, все, що потрапляє в сферу їхнього впливу, повинно або ж рухатися в тому самому напрямку, або ж згоряти, зникати безслідно… Тому я… Мені не хочеться… Ви вже мали нагоду переконатися, що я роблю все можливе, аби… Ім'я професора Отави знане цілій Європі… Воно не повинне… Ви розумієте, що я хочу сказати. Але для цього…