Загребельний Павло. Диво

   Кінчилося тим, що до академіка Писаренка заскочив на машині з фронту його син майор, вилаяв батька, силоміць посадовив його до машини, зібрав старому в одну валізку найне-обхідніші речі і гайда на Харків, поки ще була змога прорватися.
   Все вирішилося одної червневої ночі, коли він як член загону самооборони разом з своїм Борькою, од якого несила було відчепитися, опинився на покрівлі свого височенного будинку, опинився несамохіть, закинутий туди безглуздою потребою військового часу, боязко тупцявся на похилості покрівлі, піднесений над стривоженим Києвом, невміло поправляв широку лямку новенького протигаза, навіщось пересипав у долонях пісок з великого ящика, наготовлений для гасіння запалювальних бомб. Його оточували реальні речі, коло нього був син, який витанцьовував од дитячої нетерплячки, прагнучи врешті побачити, як «прилетить отой фашистюра і як наші його зіб'ють», але Гордій Отава ніяк не міг увійти в світ цих реаліїв, здавалося йому це якоюсь забавкою, лихим жартом і над ним самим, і над його містом, і над усім народом.
   А потім сталося. З далекого темного далеку полинуло на Київ уривчасте гудіння, наближалося, набирало на силі, пливло хвилями, які грізно билися в будинки, і від того, здавалося, все починало згойдуватися, повільно й зловісно згойдуватися, надто ж відчували це ті, хто був піднятий високо над землею, хто безсило метався на темних покрівлях, метався між відрами з водою і ящиками з піском - цими найпримітивнішими знаряддями боротьби з найхимернішими винаходами людського розуму, які напливали ближче й ближче в гудінні фашистських літаків.
   Ударили зенітки, полохливо й поквапливо, зенітні прожектори в німотній панічності обмацували небо містично-блідими променями, проревіли назустріч фашистам наші яструбки, потім на кінці одного з прожекторних променів зблиснув білий хрест ворожого літака, і вся земля закричала: «Бий його! Он він!», але фашист зірвався з променя, потонув у пітьмі, а натомість, пересилюючи гудіння моторів, вибухи зенітних набоїв, бубоніння кулеметів, лемент переляканих людей, небо завило, заревло, і те виття тривало так довго і було таке жахливе, що вже від нього самого можна було вмерти, не діждавшись, що ж настане потім.
   А далі грякнуло червоно-чорним в одному місці, в другому, в третьому, і коло самих ніг у професора Отави теж щось грякнуло й розблисло пекельним вогнем, таким нестерпно-палючим, що професор від розгубленості вхопив відро води і бурхнув у саму середину вогню, від чого все загорілося ще дужче, заслоняючи від Отави весь світ, і з того боку вогню прокричав до нього Борис: «Батьку! Пісок!» Схаменувшись, Отава став сипати на бомбу пісок, сипав пригорщами, піску було мало, нічого не міг вдіяти з вогнем, сипав у цілковитій безнадії, аж поки побачив прихилену до ящика лопату, і вхопив її, і жадібно гребнув нею піску… Він сипав ще й тоді, коли вже бомба загасла, сипав, хоч Борис, злякавшись за батька, торсав того і кричав, що вже годі. Отаві ввижалося, що горить увесь Київ, палають нові й старі будівлі, тисячолітні собори, самі київські гори пойнялися незгасним вогнем… І коли Борис усе-таки видер з батькових рук лопату, той зчудовано поглянув у високу темряву, пробурмотів:
   - Що? Вже? Не може бути!
   Вдень він побіг по місту. Найперше - до Софії. Звідти вивозили архіви. Вешталися заклопотані люди, гуділи машини. Але професора Отаву цікавило не те. Пісок. Ящики з піском. Мішки з піском. Знайшов якогось чоловіка, що зголосився відповідальним. Той водив професора в найдальші закапелки під куполами, показував: ось тут і тут, і ще й тут. Отава метнувся до Лаври. Успенський собор, церква на Берестові, трапезна, надворітня церква. Чи їх бережуть? Чи достатньо там людей, а головне - піску! Пісок, пісок!…
   Він зумів роздобути десь машину. Знайшов саперного капітана, який народився у Владимир!, все життя мріяв попасти до Києва, побачити його собори, Дніпро, Либідь. Бо князь Мономах, засновуючи Владимир, прагнув перенести в те північне руське місто дух південного Києва. І річку у Владимирі назвав Либіддю, і пагорби для поселень і соборів вибрав схожі, і собори намагався вибудувати, як у Києві. Капітан, порушуючи закони військового часу, виділив для Отави тритонку, і несамовитий професор метався по Києву, звозячи мішки з піском до Лаври. Потім хтось із знайомих сказав йому, що з Софії архів уже вивезли і тепер собор кинуто напризволяще. Він метнувся. туди. Там справді вже не було людей, а піску видалося йому вкрай мало, просто мізерія. Та капітан далі не міг помагати дивакові професорові, його частина мала просуватися кудись далі («змінювати дислокацію», - пояснив він), лишити Отаві тритонку, попри всю свою закоханість у Київ, капітан-владимирівець (русявий красень з блакитними очима) не міг - інакше-бо йому загрожував трибунал, - тоді професор купив на Євбазі (де тоді можна було придбати будь-що) коняку з селянським возом, віддав за неї шалені гроші, всі свої довоєнні заощадження без вагання віддав неголеному невмиваці, який почував себе паном тільки тому, що мав коняку (може, навіть украв її), тоді як ніхто більше не міг і мріяти про такий скарб, бо коняка - то був засіб пересування, то був транспорт, то була змога рухатися, втекти, в'рятуватися.
   Але ж Отава й у гадці не.мав утікати чи рятуватися. Він гасав по Києву на своєму возі і знай збирав мішки з піском та возив їх до Софії, він виканючував пісок, іноді просто прибирав, де погано лежало, а то й крав, пам'ятаючи, що в святому ділі всі засоби дозволені, незабаром його знали в усьому місті і називали «професор з конякою» або ж: «Отой професор, що пісок краде».
   Коняку в нього реквізували. Ще й пригрозили, коли він розкричався про антипатріотизм і варварство майора, який допустився такого насильства над професором.
   В Святошині, Голосіївському лісі київські ополченці готував лися до захисту міста на крайній випадок. Для Отави крайній випадок уже настав. Він спробував записатися в ополченці. Але натрапив на якогось аж надто спокійного командира, який порадив професорові евакуюватися, поки є час.
   - Такими людьми не маємо права рискувати, - сказав він.
   В академії Отаві пояснили, що він пропустив свою чергу.
   - Та мені самому байдуже, - розгублено мовив Отава, - аби лиш мого хлопця якось… Та ще ікони… У мене велика колекція… Це ж цінність.
   Хтось порадив Отаві податися на товарну станцію, звідки відправлялися ешелони. Мовляв, там завжди можна знайти вагон, домовитися.
   Професор з малим Борисом, якого міцно тримав за руку, півдня штовхався серед панічної нерозбернхи, яка панувала на товарній станції, нікого не міг знайти, ніхто йому нічого не міг не те що пообіцяти, а навіть порадити. Всі розмови, які він затівав з тим чи іншим порізно відповідальним чоловіком, приблизно були такі:
   - Товаришу, нема часу. Кажіть конкретно: що вам треба?
   - Ну, хоча б вагон.
   - Вагон?
   - Так. Всього один.
   - Один вагон? Цілий вагон?
   - Ну, хоча б отой, невеличкий, двовісний.
   - Невеличкий! Це він називає - невеличкий!
   - У мене колекція. Цінність. Державної ваги.
   - Люди - от наша найбільша цінність. У мене місця в вагоні бодай для одного чоловіка нема! Ясно?
   Отава знов метнувся до академії, але там уже все закінчувалося, хто поїхав, а хто лишився, в кабінетах не було вже енергійних молодиків, підлогу в коридорах встеляли непотрібні папери, які неприємно шурхотіли під ногами. Професорові попався молодий науковий співробітник Бузина, радісно вхопив Отаву за лікоть, - Товаришу професор, а я вас шукаю! Відправляю інститутські сейфи. Треба, щоб ви здали всі літописи й літературу, яка є лише в одному примірнику.
   - Я вже це здав. - Отаві не дуже хотілося мати справу з Бузиною. - І ви прекрасно про це знаєте,
   - Так, так, але я думав…
   - Не помічав за вами цієї здатності давніше.
   - Я хотів допомогти вам, товаришу професор.
   - І так допомогли, що я нічого не можу… евакуювати…, Покинути все ворогові?
   - Що вдієш? - Бузина розвів руками. - Ми повинні рятувати найцінніше.
   - А хто це визначає?
   - Ну… всі ми…
   - Наприклад, ви їдете коло сейфів… А чи е місце хоча б для мене?
   - Я не… я не компетентний, товаришу професор, але місце повинне бути…
   - Повинне? Дякую вам!
   Отава вклонявся і швидко побіг униз по сходах. Куди квапився - і сам не знав. Ще кілька днів метався по Києву. Евакуюватися? Але ж він не можеі Він не така цінність, як Бузина!
   Бузину Отава зненавидів ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. Знав, що є такий в інституті, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Ніщо до материка науки, але й тільки. Одвічною вадою Отави була неувага до людей, якась байдужа терпимість і до злих, і до нездатних. «Й ненавидим мы, и любим мы случайно». Мабуть, і одружився він так само з байдужою випадковістю, і дружину собі не вибирав, а просто взяв, а потім виявилося, що жити вони разом не можуть. Вона так і заявила: «Не можу я серед цих ікон! Мені люди потрібні!…» Тільки й зміг, що випросити у неї сина.
   А Бузина - що Бузина? Так і жив би собі в своїй непомітності, може, ще й добрим чоловіком уважався, але сталася подія, що показала в Бузині нову грань, яка знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, близькі до відрази.
   Отавин колега професор Паливода підготував до видання великий кольоровий альбом з софійськими і михайлівськими мозаїками. Про той альбом було багато мови, про нього роздзвонили навіть за кордоном, здається, обіцяли повезти його на всесвітню виставку в Нью-Йорк. Передмова і коментар до альбома друкувалися шістьма мовами. Подія!
   Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й коментарів, десь зник. Згодом в інституті було пояснено, що професор Паливода - ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керівників інституту.
   - Що ж будемо робити, товаришу професор? - спитав він.
   - Не розумію, - обережно промовив Отава.
   - Альбом цей ваш… ці… як їх?… Мозаїки…
   Отава якось не міг відразу зв'язати факт зникнення Паливоди з мозаїками, бо що не кажи, а відстань у часі - неймовірна: мозаїки робилися в одинадцятому столітті, а професора Паливоди не стало в двадцятому.
   - Мозаїки наші унікальні, - цілком щиро сказав Отава.
   Молодий керівник в душі подивувався професоровій наївності, але не виказував цього.
   - Це я знаю, - так само стурбовано мовив він. - Але ж цей… як його?… Паливода… Підвів він нас… Не тією людиною виявився…
   - Вчений він був бездоганний! - твердо сказав Отава.
   - А я хіба що? - подивувався молодий керівник. - Я теж нічого як про вченого. Але, як сказав поет: «Ученым можешь ты не быть, а гражданином быть обязан».
   Отава знизав плечима. Цитата була не зовсім точна, але яке це, зрештою, мало значення?
   - Так що ж ми будемо робити з цими… як їх?… з мозаїками? - знову затяг своєї молодик.
   - Треба видавати! - В цьому Отава не мав жодного сумніву.
   - А я хіба кажу - не видавати? Не можна не видавати! Всі вже знають. Вже тираж готовий.
   - То в чому ж справа? - Отава вдавав, що ніяк не збагне, до чого хилить його співрозмовник.
   - А Паливода! - схопився той і пробігся по кабінету. Отава мовчав, і керівникові сподобалася його злякана мовчанка.
   - Я розумію, що ви теж цього не хочете. Бо ви - чесний радянський учений. Ми тут довго радилися, і от є така думка, - він пильно подивився на Отаву, - запропонувати вам, щоб ви підписали передмову і коментар до цих… як їх?… мозаїк, значить, замість Паливоди… Ви відомий спеціаліст, вас скрізь знають. Та ще й, - він засміявся наївно, по-парубочому, - і прізвища ж у вас козацькі: Отава, Паливода…
   - Ні, я не можу цього зробити, - підвівся Отава.
   - Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокійно подумайте…
   - Ні! - Отава вже йшов до дверей.
   - Але ж, товаришу професор…
   - Ніколи! Я тільки вчений. Моя спеціальність - стародавнє мистецтво.
   - Але ми з вами…
   - Я не можу продовжувати цієї розмови. - Отава вже тримався за дверну ручку.
   - Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?
   - Не знаю. Не можу вам бути корисний.
   А за два дні до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорі він влип очима в розвішані на високих, помальованих начорно стінах ікони, в захваті вибухнув:
   - Товаришу професор, я схиляюся перед вами!
   - Ну навіщо аж такі суперлятиви? - зніяковів Отава, незвичний ні до висловлювання, ні до слухання неприхованих компліментів.
   - Але ж таке багатство! - розливався в своєму захваті Бузина. - А це чорне тло! Це ж просто чудо.
   Отава сам вигадав чорне тло для ікон у коридорі, здається, саме цим остаточно доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось існувати в музеї, але вже в чорноті могили - аж ніяк! Бузина був перший, хто похвалив чорний коридор, і в Отави мимоволі закралася симпатія до молодого науковця. Він глянув на нього пильніше і помітив, що той має досить показну зовнішність. Високий, міцно збудований, майже атлет, густе чорве волосся, що йому позаздрили б усі оті лисіючі і геть лисі, великі виразні очі, мов на фресці. Щоб якось виявити свою прихильність до гостя. Отава спробував пожартувати:
   - У нас збігаються смаки, колего. Чи не тому, що наші прізвища мають у собі якусь спільноту. Вони - рослинного походження.
   - Справді, - зрадів Бузина. - А от у нас у класі, коли я вчився в школі, було повно прізвищ тваринного походження. Коровченко, Бугаєнко, Заєць, Вовк, Бик.
   - Очевидно, все-таки рослинного походження - найдавніші, - висловив припущення професор.
   - А так, - згодився Бузина, - а вже тваринного - це друга черга.
   - І вже тільки потому маємо прізвища, похідні від професій: гончар, швець, стельмах, міняйло, кравець, коваль, лупій, орач. Між іншим, за цим принципом надавано згодом повторні імена християнським святим. Ілля-громовержець або пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я покажу вам надзвичайно рідкісну ікону з зображенням Іллі-пустельника. Зверніть увагу на тло. Чи ви бачили ікону, написану мовби не на липовій дошці, а на старій слоновій кістці? Гляньте. Цілковита ілюзія зжовклої слонової кістки. І цей тон зберігся неза-тьмарений з одинадцятого століття. Ви можете уявити?
   - Очевидно, ікона була вкрита пізнішими записами? - висловив здогад Бузина.
   - Вісім шарів оліфи! - вигукнув професор. - Я зняв їх один за одним сам, не довіряючи жодному реставраторові.
   - Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому столітті. І те, що колись здавалося злом і варварством, тепер обернулося на користь,- вголос міркував Бузина.
   Професор подивився на молодого науковця ще з більшою симпатією. Здається, він зовсім не такий і безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися, розбирається в іконах. Вже тільки за це йому все може пробачитися.
   - Навіть Пушкін, - вже й зовсім розійшовся Бузина, - навіть Пушкін! Пам'ятаєте: «Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит…» Не зрозумів великий російський поет.
   Бо що робив художник-варвар? Він покривав оліфою стару ікону, щоб уберегти її від псування. А оліфа через якихось там і вісімсот років темніла, і вже новий «художник-варвар» замальовував цю потемнілу ікону своїм сюжетом і теж покривав його оліфою. І так під отими темними напластуваннями жила собі древня ікона, поки такий чарівник, як ви, Гордію Всеволодовичу, не визволили її, не показали світові.
   - А тепер я покажу вам і зовсім неймовірну річ, - таємниче сказав Отава, - зображення поганського дохристиянського бога на пластині, зробленій з турячих рогів. Чули ви коли-небудь про таке?
   - Ніколи не чув, - в тон професорові мовив Бузина, випружуючи своє треноване тіло, щоб ступати навшпиньках за хазяїном.
   Зображення поганського святого жило тільки в уяві професора Отави. А на широкій, справді мистецьки зробленій роговій дошці збереглися лише невиразні барвні плями.
   - Не дивуйтеся, - сказав професор, - ця річ має понад тисячу років. До того ж викопана з землі.
   - Ніхто її не зберігав, - знову навернув на улюблену тему Бузина.
   - Так, ніхто не зберігав, ніхто не цікавився. Як, між іншим, у нас зараз старовинними іконами.
   - Ні, ні, народ повинен знати свої скарби. Все належить народові, - поважно сказав Бузина, а професор, хоч мовлено слова найзагальніші, знов з симпатією поглянув на молодого науковця: той надзвичайно точно вгадував стан душі свого співбесідника і вмить настроювався на його лад. Хто це міг казати йому, що Бузина сякий і такий, тупий і недалекий! Яка низькопробна брехняі
   - До речі, я хотів з вами порадитися щодо одного видання, - обережно промовив Бузина, поцмокуючи від захоплення перед іконою Юрія-змієборця, де Юрій у червоних шатах на карому коні разив вогнедишного дракона.- Йдеться про збереження цінностей і… як би це вам сказати?… майже схоже щось на оте покривання ікон оліфою…
   - То давайте сядемо, - вказуючи на старовинне крісло венеціанської роботи, припросив Отава, сам теж вмощуючись на свій робочий стілець за столом. Бузина скористався з професорового запрошення, став розглядати хитромудре різьблене крісло, в якому втонув. Червонясті маври несли на міцних своїх плечах підлокітники, на високій спинці вигравалися козлоногі фавни, з-під різьблених ніжок визирали ще якісь почавлені міфологічні мордяки. Десь триста або чотириста років тому везли через адріатику до Венеції далматинські дуби, і майстер, стоячи на березі каналу, ще здалеку вибирав собі деревину, велів допровадити її до своєї майстерні і вже там засідав за роботу і мудрував над одним таким кріслом рік, а то й кілька років, і життя його вимірювалося не кількістю прожитих років, а кількістю зроблених чудо-крісел, як у Страдіваріуса - кількістю скрипок.
   - Вміли колись люди робити речі, - зітхнув Бузина. - Видно досвідчену руку. Заздрю досвідченим людям. Тільки вони можуть багато зробити. От як ви, Гордію Всеволодовичу.
   - Помиляєтесь, дорогий мій, - роздумливо промовив професор, - колись, у ваші роки, я теж думав. І, виявляється, помилявся. Чим довше живеш, тим, здавалося б, більше зробив, а виходить чомусь навпаки: дедалі більше лишається недокін-ченого, недовершеного, недоробленого, ти буквально потопаєш у невикінчених справах і задумах, задихаєшся від браку часу і сили, робиш усе сяк-так, і дедалі гірше, дедалі поверховіше, життя перетворюється на якийсь божевільний галоп. І здається тобі, коли ти й зробив будь-коли щось ретельно, дбайливо і спокійно, то хіба що в найранішому дитинстві, коли шморгав носом, сопів, колупався в вусі, стругав паличку або виляпував долонями хатку з мокрого піску.
   - Яз вами не згоден, - рішуче заперечив Бузина. - Ви так багато зробили.
   - А от поживете ще ті двадцять чи п'ятнадцять років, які нас з вами розділяють, і пересвідчитесь! - майже пустотливо ляпнув по столу професор. - Але ми забалакались. Ви щось хотіли. Прошу вас.
   Йдеться про дуже важливе. - Бузина не міг добрати слів. - Я хотів з вами порадитися, Гордію Всеволодовичу як з старшим товаришем, якого я ціную і поважаю… Ваш авторитет…
   - Не треба про це, - спинив його професор. - Ліпше про діло.
   - Бачте, це таке делікатне питання… Йдеться про… як їх… Про мозаїки…
   - Очевидно, про альбом наших київських мозаїк? - швидко докинув професор, якому відразу вчулося в мові Бузини щось від отого молодого керівника, з яким недавно мав бесіду.
   - Так, так, - зрадів Бузина, - саме про наш альбом. Це надзвичайна цінність, про яку люди повинні знати. Не видати такий альбом - був би злочин.
   - Злочин,- згодився професор.
   - Що б про нас казали наші нащадки?
   - Справді, вони б сказали щось дуже зле.
   - Тому ми повинні докласти всіх зусиль, щоб він був виданий.
   - Як мені відомо, ніяких зусиль не треба, - спокійно промовив професор,- альбом уже віддруковано, і цілий тираж лежить у друкарні.
   - Так, але… - Бузина затявся, однак відразу ж, перехилившись через підтримуваний різьбленим мавром підлокітник до Отави, гаряче зашепотів: - Але ж там стоїть прізвище Паливоди…
   - То й що? - Отава вдавав, що нічого не знає.
   - Але ж він ворог народу.
   - Не знаю, як можна займатися староруськими мозаїками і бути ворогом народу. Для мене це - незбагненне!
   - Вороги підступні!
   - Згоден з вами. Але до чого тут професор Паливода? Це чесний учений.
   - З прізвищем Паливоди альбом вийти не може.
   - То що ж я можу вдіяти? - професор підвівся так само, як у кабінеті молодого керівника. Але Бузина сидів і далі в венеціанському кріслі. Недбало поляскував пальцями по череву дубового фавна, знав-бо, що професор звідси не втече, як утік з тієї установи, та й нащо б мав утікати з власного дому?
   - Мені запропонували поставити своє прізвище під передмовою, - скромно мовив Бузина.
   - Вам?
   - Щоб зберегти думки професора Паливоди.
   - Але ж то не ваші думки, а професора Паливоди!
   - Ім'я нічого не важить. Для людства головне - цінність. Авторством ніхто ніколи не цікавиться. Хіба не однаково, хто винайшов колесо.
   - Гаразд. Уявімо, що я пристав до вашого цинізму. Але ж професор Паливода - ворог народу!
   - Так.
   - А раз він ворог, то й усі його думки - ворожі! Нащо ж їх зберігати? Тоді напишіть самі передмову й коментарі! - Отава відверто знущався з Бузини. Та не на такого напав.
   - Думки можуть мати об'єктивну цінність, навіть якщо вони належать ворогові. - Видно було, що Бузина добре підготувався до розмови з професором.
   - Тоді я не розумію, чому ви до мене прийшли.
   - Щоб спитати вашої поради.
   - Але ж ви згодилися поставити своє прізвище замість прізвища професора Паливоди?
   - Я маю дати відповідь завтра. Тому й прийшов до вас як до старшого товариша, щоб порадитись.
   - Я вам не раджу.
   - Не можу з вами згодитись, товаришу професор, - тепер підвівся вже й Бузина, - ви ж самі тільки-но… Ваші ікони… Хіба це не свідчення?… Може, моє ім'я теж як ота оліфа на іконі одинадцятого століття… Воно захистить велику вартісність.
   - Ви гадаєте, що його колись зішкребуть і виявлять під ним ім'я професора Паливоди?
   - Йдеться про саму суть справи, а не про імена. Треба зберегти те, що є. По-державному дивитися на справи. Є думки, вони не повинні пропасти. От і все.
   - Отже, ви хочете поставити своє ім'я під чужим?
   - Ви мене переконали в доцільності.
   - Але ж… - Отаві забракло слів на таке нечуване зухвальство, не знав, чи варто далі сперечатися з цим дивно цинічним чоловіком, показав Бузині на двері: - Прошу вас. Нам більше ні про що говорити!
   Бузина поставив своє прізвище, альбом вийшов у світ, його хвалили, хвалили й Бузину, і він, здається, навіть продемонстрував якусь там скромність, бо не вискакував ні в кандидати, ні в доктори наук, так і лишився молодшим науковим працівником, єдине, чого запрагнув, - це перейти у відділ професора Отави, що для нього і було зроблено, не питаючи думки керівника відділу.
   Та Бузина й не докучав своєму керівникові. Науку полишив цілковито, бо й перед тим дуже мало мав з нею спільного, зате весь свій запал спрямував на організаторство. Десь бігав, когось умовляв, згуртовував, змобілізовував, засідав, і ось коли впало таке велике нещастя, як війна, коли одні.пішли відразу на фронт, другі злякалися, треті розгубилися, Бузина, який нарівні з професорами звідкись добув для себе «бронь», виявився найпоміркованішим, зберіг найбільший спокій і враз став називатися в інституті незвичним і не зовсім зрозумілим словом «евакуатор».
   Але, мабуть, професор Отава був не зовсім справедливий у своїх думках про Бузину. Просто заздрив, що той все-таки зміг виїхати з Києва, а от він носився з своїми іконами як дурень з ступою, поки й попав до фашистів. Справді, кому потрібні якісь ікони, коли гинуть цілі держави? Пізно розумієш, надто пізно. Тільки по тому, як сам кинув ікони, бібліотеку, все, все, навіть про собори забув на деякий час, вхопивши за руку Бориса, з такими самими, як і він, намагався втекти з оточеного Києва. Через Дніпро пробратися не міг, тому кинувся по давній дорозі на Васильків, де в селі жила старша сестра його колишньої дружини. Хотів сховати Бориса. Пізно схаменувся, надто пізно!
   Мотоциклісти в довгих негнучких плащах обскочили їх з двох боків, погнали від дороги врозтіч по полю. Отава штовхнув Бориса до кущів, гукнувши йому: «Пробирайся до тітки!», а сам, щоб відвернути ворогів од сина, підняв руки і, спотикаючись, пішов назустріч мотоциклістам.
   Його погнали назад до Києва по тій самій дорозі, по якій колись князі вирушали на печенігів і половців і по якій, бувало, втікали до свого великого золотого города.
   Він нікуди не втік. Опинився в таборі, місяць слухав жахливу музику розстрілів у київських ярах, а тепер отримав собі в нагороду свого наукового колегу.
   Отава вдягнувся в чисте, щось з'їв, навіть не розібравши гаразд, чим його нагодувала баба Галя, байдуже пройшов повз стіни, обвішані іконами (справді, з помешкання нічого не зникло), став у кабінеті коло вікна, розгублено потер щоку. Що далі? Що?
   По вулиці проїздили німецькі машини, легкові й вантажні, тягнулися кінні запряги (криті міцні фургони, вгодовані бельгійські важковози, мордаті візники в негнучких зеленавих плащах), по тротуарах теж ішли німці, солдати, рідше офіцери, а киян майже й не видко було, а -коли й проходила якась жінка чи пробігала дитина або накульгував старий, то чомусь усі вони трималися не тротуарів, як то вже завжди велося, а бруківки. Їм вільно було йти лише по бруківці, мов коням, і вони, боязко озираючись, лякаючись машин, коней і людей, що мали зброю, намагалися якомога швидше пройти куди треба, щезнути з очей, аони радо б провалилися крізь землю, якби могли, але земля тримала їх, міцно тримала, і вони повинні були зносити наругу, їм судилося випити гірку чашу приниження й упослідження, і добре, якщо хтось пив її з власної вини, як от він, Гордій Отава. А коли не з власної?