Загребельний Павло. Диво

   А він не зауважував цього, він був з тими, хто копав землю, тягав камінь, носив заправу, він був з майстрами каменю, плінфу, дерева, заліза, олова, він сам їздив у пущі до дубогризів і процюпів вибирати достатньо великі дуби для брусів на скрені; працювали на будові од сонця до сонця, не роблено перерви на свята, ні в неділю, церква мала бути поставлена в коротки часі, бо ж і храм Соломонів будувався сім літ, і свята Coфія в Константинополі - п'ять літ, і Десятинна церква Богородиці в Києві - теж не довше. Князеві лишилося тепер одне: ждати завершення будова, і він водив іноземних гостей, погладжував бороду, скромно молвив: «Тут покладу камінь білий різьблений, а тут - овруцький шифер бузковий і червоний».
   А таки якби не він, то й не було б нічого. Важить не те, хто будував, хто вистраждав цілим життям своїм у великій творчій й, напрузі цю споруду, важить не талант і не труд, а тільки те, хто стояв над цим, під чиєю рукою все звершилося. Але не повсюди діставала княжа рука. За свою обдаровані ність Сивоок мав платити сам, без нічиєї пом'очі.
   Спершу він нічого не помічав. Поглинутий щоденними клопотами, перебував у такому збудженні, що не міг ні їсти як слід, ні спати, денна втома не брала його, схожий був на гінця, що несе важливу вість про звитягу своїх військ, квапиться, біжить без перепочинку вдень і вночі через гори й через ріки, біжить з останніх сил, не може зупинитися. Люду на будові було стільки, що не могли підступитися до стін церкви, вирушали до Києва в пошуках хліба й волі тисячі, приходили на будівництво не тільки з примусу, а й з бажання, не з побожності, а в сподіванні заробітків. В самому Києві і по той бік валів цілі ночі світилися тепер корчемниці, де пропивано денні заробки, оті нужденні ногати, виплачувані землекопам і носіям каменю та плінфів; збиралися там люди веселі й зрозпачені, заливано медом і пивом успіхи й невдачі, за одним столом сідали робітники найнижчі і наглядачі, муляри й майстри своєї справи; Сивоок теж ішов туди, не спав ночей, до своєї хижі навідувався лиш удосвіта; Ісса мовчки дивилася на нього, в її великих очах був докір і невигубний ляк, але вона мовчала, їй завжди було холодно в цій дивній, незвичній землі, навіть у літню спеку вона куталася в хутряне корзно; Сивоок щось їй говорив, приносив їй ласі шматки з своїх походеньок, розповідав, наскільки просунулася церква, був п'яний не так од випитого, як од своєї нетерплячої радості, викликаної будівництвом. Майже те саме було на острові, коли він керував спорудженням монастиря, але там усе здавалося меншим, незвичним, там Ісса мала своє море, перед яким забувалося все на світі; Сивоок теж не губився на острові так, як у цьому великому городі, не зникав і не віддалявся од Ісси, а тут він мовби поглинався тією невідомою справою, даленів, малів невпинно, і коли добрідав до хижі, то не він мав утішати Іссу, а їй самій ставало його жалко, вона мовчки гладила йому голову, і тільки від тих дотиків находили на Сивоока короткі хвилі прозріння, він відбігав подумки од свого непосильного для одного чоловіка діла, лякався огрому звершуваного, вірніше ж - задуманого, і плакав під тою ласкавою, тихою рукою, під поглядом величезних злякано-скорботних очей І сси.
   А довкола щільніше й щільніше облягала Сивоока ворожість. Не виступала відверто, рядилася в шати доброзичливості, Міщило став незамінимим помічником і найпершим другом так, що поволі відсував од Сивоока навіть Гюргія. Не знав Сивоок, що надмірність у дружбі виказують, як правило, тоді, коли хочуть зрадити свого друга.
   Ситник стояв осторонь, він не хотів зчіпатися з княжим будівничим, хоч і вельми кортіло йому, щось підказувало бояринові, що цей здоровенний, загадковий у своїх здібностях і в своєму побуті чоловік - його колишній раб, а поступатися своїм Ситник не звик і не вмів, однак за Сивооком стояв князь, а це був єдиний чоловік, якого колишній медовар боявся.
   Сивоок теж відчував, що Ситник обкидає його перевісищами, йому теж іноді хотілося знайти боярина й поговорити з ним око в око, переконатися, що це насправді той самий медовар з далекого дитинства, але не мав на це часу, найбільше ж боявся, що повернуться до нього всі спогади, стане перед очі маленька Величка, для якої добував з такими труднощами синю квітку в пущі. А де тепер Величка, де сині квітки? Нема нічого, все зінакшене, а про давнє страшно й подумати.
   Несподівано в спілку двох Сивоокових ворогів устряв третій, зовсім сторонній, здавалося б, не здатний на лихе, окрім ляпання язиком. Але, як то мовиться, стрілою попадаєш в одного, а язиком - у тисячу. Часто мова буває страшнішою за найгострішу зброю.
   Тим третім був Бурмака, княжий блазень і глумотворець. Не міг змиритися з тим, що відсувається він далі й далі від князя, з особи щонайближчої стає чимось мовби зайвим, небажаним. Шукав причин забуття княжого, неласки - і знайти не міг. Також не міг дотямкувати своїм куцим розумом, що такі, як він, погрібні не завжди, що вони мають свій час, як той чи інший овоч на споживу. В часи жорстокі, при владі твердій зникає мудрість, переводяться науки, художества, лишаються тільки дурні. Вони завжди плодяться там, де пригнічується воля. Для свободи ж дурні не потрібні. Але Бурмака розмірковував простіше: раз його відсунуто від князя, слід шукати, хто ж посів його місце, хто став наближеним. А хто? Ясно ж: Сивоок з його церквою!
   Бурмака теж приходив на будову, нахабно ліз повсюди, чіплявся до Сивоока з безглуздими загадками: «А що кругле, а посередині стовп?» Сам же й розгадував: «Калюжа! Гс-ге-ге!»
   Згодом, додивившись, а чи за намовою Міщила, став їздити иа віслюку і коло самої церкви, і в глинищах, де випалювали плінфи, і на пристані, звідки воловоди тягли з лодей камінь, і серед торжищ, і скрізь галасував про Сивоока:
   - Подивіться-но, нічого чоловік не робить, а прибуток має! І не князь, і не боярин, і не купець, і на дуді не грець, а добра призбирує! Всяка птиця своїм носом сита. А що ж бо то за ніс?
   Сивоок четвертину своєї платні жертвував на будівлю,- не помогло, не заткнув пельки Бурмаці. Багато хто став лихим оком споглядати на головного будівничого. Бо не могли збагнути, як то справді може таке діятися, щоб один копав землю і вергав камінь і мав три ногати за день, а другий одержував би всотеро більше лиш за те, що носить голову на в'язах? Хіба голови не однакові? Може, всередині й розрізняються вони між собою, але хто ж то може зазирнути в ту середину?
   До князя те не доходило. Ще не мав Ярослав таких мирних і спокійних років князювання, к оці зв'язані з початком спорудження великого Києва, вважав те добрим знаменням, часто згадувалася йому ніч, коли двоє принесли в притемнену горницю виліплену з сяйливого воску церкву, тоді кидав усі свої державні справи, велів Ситникові знайти Сивоока і Гюргія, заповідав з ними трапезу на княжім дворі, а іноді й сам ішов до них і засідали де-небудь у корчемниці, князь був без охорони, без прислуги, сидів простим чоловіком серед будівничих і художників, пив з ними, їв, похвалявся так само, як і вони, почувався зовсім молодим, піднесеним, то були неповторні ночі.
   В одну з таких ночей Ситник, неспроможний відплатити Си-воокові, знайшов усе ж таки спосіб виказати свою злість. Спершу послав Міщилові два бочонки меду, сказавши Бурмаці, щоб той влаштував там добрячу учту, для якої він, Ситник, обіцяє вельми небуденну розвагу. А потім пізньою ніччю послав свої;! людей до Сивоокової хижі, ті витягли звідти силою Іссу, сповиту в корзна, принесли її до корчемниці, де шпетив на всю губу Бурмака, витрусили з хутер, і вона стала перед подурілими від пиття чоловіками майже гола, перестрашена, беззахисна в своїй наготі душевній і тілесній.
   - Поговори з нею! - гукнув до Бурмаки Міщило.- Вона вміє по-нашому! Така балакуча!
   - Ану ж скажи! - підскочив до Ісси Бурмака й смикнув її за руку. Ісса дивилася на нього своїми великими очима й мовчала.
   - Га-гав! - застрибав навколо неї Бурмака. - Чого ж мовчиш? Сивоок!
   Ісса затулилася руками. Вона здійняла руки, мовби молила. ся чи то за себе, чи за Сивоока, якого не бачила тут і не знала, що з ним, а може, молилася й за цих негідних людей - хто ж то відає?
   - Скажи: Сивоок! - гукнув Міщило.
   - Вода, - прошепотіла Ісса.
   - Тих-хо! - ревнув Бурмак.- Воно щось жебонить.
   - Вода, - так само тихо повторила Ісса.
   - Га-га-га! - заіржав Бурмака.- Відгадай загадку. А то довге та закаблучене, як собачий хвіст?
   - Жито, - думаючи про своє, сказала Ісса.
   - Ге-ге-re! - реготав Бурмака. - Оце дівка! Ой умру!
   Тепер сміялися всі. Дивилися на розгублену, нещасну, тоненьку великооку дівчину, вже не чули, що вона мовить, попустили віжки своїй п'яній нестримності, сміялися, хихотіли, реготали, розмазували по мордах слину й сльози, роздирали роти від вуха до вуха, реготали на все горло, до розпуки, до сліз, до шалу, заливалися, качалися, рвали боки, душилися.
   - Ой лопну!
   - Здохну!
   - Перервуся!
   Чортом з пекла вигецував довкола Ісси Бурмака, бризкав слиною, плкпзався, іржав по-жереб'ячому, а Міщило крізь схлипування від сміху ревів з-за столу.
   - Спитай ще!
   - Хай скаже! - розтелесовано верещали пияки.
   - Про воду!
   - Про жито!
   - Ха-ха-ха!
   - Го-го-го!
   І те нещасне, затуркане, знетямлене створіння здобулося врешті на відчайдушність, з коротким болісним зойком-стогоном Ісса відштовхнула розрепетованого блазня, в один пострпб дісталася до дверей і мовчки побігла по темній вузькій вуличці, розлякуючи нічних сторожів з дерев'яними калаталами і випадкових перехожих. І хоч здавалося, що біжить наосліп, не розбираючи шляху, все ж Ісса якось мовби півсвідомо прямувала до того місця на городському валу, звідки любила дивитися на вільні зливиська дніпровських і деснянських вод, і чи то хто постеріг її вже на валу, чи здогадався хто про її страшний намір, чи знайшлася з-поміж Міщилових прихвоснів ще не цілком затемнена душа, чи вуличний сторож то був, чи просто якийсь випадковий чоловік, але появився невідомий там, де князь Ярослав учтував з Сивооком, Гюргієм і їхнім товариством, і гукнув до Сивоока:
   - Гей, там твоя агарянка збігла!
   Сивоок, не розпитуючи далі, метнувся до дверей, а за ним, перепросивши князя за таку не зовсім ґречну перерву в учті, кинувся Гюргій, якому вчулося щось аж надто тривожне й лихе не так у тому покликові, як у несамовитому вистрибові Сивооковім з-за столу.
   І як птахам у їхніх одвічних мандрах у теплі краї й назад щоразу сама собою відкривається потрібна дорога, так і людині, мабуть, не знати, як і звідки стає відомим шлях до найтяжної її втрати, назначується непостережно, Сивоок побіг тими самими вулицями, що ними за мить перед тим пролетіла Ісса, він доскочив до валу й видобувся нагору в один мах, він рвонувся до самого краю, до чорної нічної прірви, в якій десь глн-боко-глибоко шуміли дерева і йшов болісний згук, так ніби впало, провалилося туди все живуще на світі.
   Гюргій набіг саме вчасно, щоб устигнути вхопити Сивоока, який би так і шелеснув у чорні пошуми завалля, він міцно вхопив товариша, смикнув до себе, відтяг од прірви, мовчки попхав ще далі від небезпечного місця, а Сивоок так само в мовчазній затятості вирвався і знов був стрибнув туди, до прірви, але тут Гюргій нарешті збагнув усю небезпеку того, що може відбутися, й устиг крикнути:
   - Стрибай, дурило! Я - за тобою!
   Тільки це зупинило Сивоока. Світ був не тільки там, унизу, - він лишався ще й тут, за спиною, треба було тільки обернутися до нього, і Сивоок обернувся до Гюргія, похнюплено, безсило став, спитав понуро:
   - За що вони її так?
   Гюргій мовчки обійняв Сивоока за плечі, повів його з валу вниз, обережно пройшов з ним через торговище, поминув темні двори боярські й купецькі, вийшли на поле, де серед каміння, дерева, плінфів, серед розритої землі, серед будівельного мотлоху, серед возів, під якими спали люди, серед пирхання коней і зітхання волів, які жували в пітьмі свою жуйку, здіймалися до київського неба ще не довершені стіни химерної, дивної споруди.
   - Бачиш? - гаряче прошепотів Гюргій.
   Сивоок мовчав.
   - Вони такого не можуть! - палко мовив Гюргій.- Ніхто не може. Тільки ти! А вони, як голодні шакали, рвуть у тебе, що можуть!
   Сивоок стояв наче скам'янілий.
   - Прокляття, прокляття їм усім нездарним, заздрісним, нікчемним! - вигукнув Гюргій, і голос його відбився від стін і загримів над усіма будівельними стійбищами, луна перекидала грізне слово з долоні на долоню, смакувала ним: - Прокляття… кляття… яття… яття!
   - Да розверзнуться небеса й поразять їх громами й блискавицями! - шаленів Гюргій, сподіваючись вирвати свого товари' ша з тяжкого заціпеніння обвалами слів, що кидав їх на причаєних десь злочинців.- Хай прокляне їх всяк входящий і виходящий! Хай буде проклятий харч їхній, і все добро їхнє, І пси, які їх охороняють, і півні, що співають для них! Хай буде проклят їхній рід до останнього коліна, хай не поможе їм молитва, хай не зійде на них благословення! Хай буде прокляте місце, де вони тепер, і всяке, куди перейдуть або переїдуть! Хай переслідують їх прокляття вдень і вночі, повсякчасно, нині й прісно, їдять вони чи перетравлюють їжу, бадьоряться чи сплять, стоять чи сидять, говорять чи мовчать! Прокляття їхній плоті від тім'я до нігтів на ногах, хай поглухнуть, і посліпнуть, і стануть без'язикими вони всі, прокляття їм однині й вовік-віків до другого пришестя, їм, трнжди нікчемним, мерзким і гидким! Амінь!
   Сивоок не змінив своєї постави. Якби ж то можна благословенням або прокляттям повернути чиєсь втрачене життя! Але не поможе, нічого не поможе. Та Гюргій, одвівши трохи душу в словах, теж розумів, що товаришеві його не полегшало аж ніскільки, але не такий чоловік був іверієць, щоб складати без-радно руки, він знов підскочив до Сивоока, обгорнув його міцно за плечі рукою, зрушив з місця, повів уперед, до самих стін будованої церкви, знайшов там у темряві сходини, по яких можна було забратися вгору, на самий верх хвилястих апсид, попровадив туди збайдужілого й змертвілого, здавалося, навіки Сивоока, і, коли стали на широкій стіні посеред духмяності літньої ночі, коли вдарив їм у розпашілі обличчя свіжий вітер з-над Дніпра і з позакиївських борів і пущ, Гюргій рвонув з-за пояса невеличкий бурдючок, у якому, за звичаєм своєї землі, завжди носив вино, приклав трубку Сивоокові до уст, крикнув:
   - Пий! Тільки жалюгідні душі можуть думати, що спинять тебе, Сивоок! Пий, щоб ти став понад усіма, щоб потопив нездар!
   Сивоок через силу ворухнув язиком, зробив ковток, вино було запахуще й палюче, прокотилося по його нутрощах, мов клубок веселого вогню, тіло його стрепенулося, поволі повертаючись до життя, свідомість ще була потьмарена, але вже пробивалася до неї напівдумка про те, що велика справа, яку він затіяв, перевершує все: і біль, і горе, і нещастя.
   - Пий! - кричав Гюргій.- Пий, і хай з тобою буде сила наших предків-твоїх і моїх! Хай буде вогонь і пристрасть!
   Вино з бурдюка мало в собі полинну гіркість степу й пронизливу прозорість гір, дзвеніння сонця озивалось в ньому й лилося просто в кров чоловікові, Сивоок потягнув ще доброго ковтка, обіперся плечем об Гюргія, міцніше утвердився на стіні.
   - Брате, - сказав до Гюргія і повторив: - Брате! Той обійняв Сивоока, тернувся об його бороду своєю іверійською борідкою.
   - Дорогий, - промовив розчулено, - все ж таки життя - це найбільша розкіш! Пий!
   Так, - думалося Сивоокові, - життя прекрасне. Треба це розуміти навіть тоді, коли здається, що все втратив.

1966 Рік. Вакації. Західна Німеччина

   Вибрали ми свідків і добре вибрали, до лиха!

П. Пікассо

 
   До Мадбурга вони не поїхали. Зате мали від Вассеркампфа ще одну історійку. Цього разу - про лебедів. Діялося те на одному з островів Північного моря. Там, у прибережній смузі, безліч островів більших і менших, в давнину населені вони були фрізами, людьми стихії, суворими рибалками й море-ходами, які мали душі вразливі на красу природи і її чуда. Тепер там поселяється багато з тих, хто прагне душевного спокою, хто воліє зміняти нікчемну метушняву світу на тихі роздуми, на самотню бесіду з природою і вищими силами. Може, живе на тих островах особливий «дух місця», полишений ще стародавніми фрізами, і той дух успадковується новими мешканцями, і вони, як ніколи до того в своєму житті, притуляються серцем до живого буття в його первісних проявах. Такий вступ до цієї історії.
   - Ну, ось. На такому невеличкому острівцеві, в ще меншому селищі сховалося від тривог світу подружжя літніх людей. їх можна б назвати емеритами, тобто людьми на пенсії, а можна й - егемітами, тобто ченцями-самітниками. Гра слів, а суть не змінюється. Будемо відвертими: чоловік був ветеран війни. Втратив на фронті руку. Не під Москвою й не під Сталінградом, хай вас це не бентежить, чоловік взагалі на Східному фронті не був, бо його поранено ще в сороковому році під Дюнкерком. Уявіть собі: там були поранені також і серед німців, навіть убиті були також, але не про це мова.
   Отож заслужений ветеран, маючи невеличку пенсію від федерального уряду і відповідно заощадивши, як це вміє робити кожен порядний німець, спромігся купити собі на маленькому острові маленький домочок і замешкав там з дружиною. Двоє літніх людей, зв'язаних зі світом тільки, так би мовити, загальною екзистенцією та ще поштовим відомством, яке щомісяця надсилало їм невеличку грошову суму.
   Маючи безліч вільного часу, подружжя вирішило вивчити острів, для чого ними розроблено було відповідні маршрути для мандрівок, і отак вони й перемірювали острівець власними ногами. Коли ми кажемо «малий острів», то висловлюємося суто географічно. Бо малий він вважався порівняно до материків, до островів великих, до архіпелагів, малим видавався для швидкохідних лайнерів, які пропливали повз нього на Берген, Лондон чи Антверпен: зовсім як макове зернятко був такий острів для реактивних літаків, бо при надзвуковій швидкості такий клапоть землі просто не попадає в поле зору, на нього відводиться навіть не секунда в часовому обрахунку, а тільки доля секунди, час занадто малий, щоб людське око встигло віднотувати все довкола з вичерпною повнотою. Але для двох літніх людей, які живуть на такому окрайцеві землі, для людей, що не мають ні автомобіля, ні мотоцикла, а велосипед мають лиш один на двох, отож коли хочуть вирушити в майдри вдвох, то можуть це зробити лише пішки,- для таких Двох людей поняття «малий острів» набуває значення трохи інакшого, аніж для тих, хто живе на материку серед неосяжних просторів. Для цих двох людей маленький острів був по-своєму землею великою, майже неосяжною, він приховував безліч таємниць, на ньому знаходили вони нові й нові потаємні куточки: озерця, згірки, бугри, дерева, квітки, струмки, несподівані злами берега, об які з особливим шумом розбиваються морські хвилі. Якщо подумати, то в найобмеженішому просторі при відповідному настрої й бажанні людина завжди може знайти безліч несподіваних відкриттів, завдяки чому той простір набуде для неї якостей безмежності.
   З-поміж відкриттів, зроблених подружжям на острівці, було невеличке озеро, неглибоке, тихе, і нічого в тому озері й не було б цікавого; якби не застали наші мандрівники одного разу там двох білих лебедів. Була вже осінь - час, коли птахи з цих суворих північних країв перелітають на південь у пошуках тепла й харчу, давно вже мали б, здається, податися в вирій.і лебеді, але щось їх затримало тут; може, вподобали вони той острів так само, як ці двоє осамотнених людей, може, й у лебединих душах народився сентимент до забутого всіма шматка землі посеред сірих холодних хвиль Німецького моря, - хоч як там було, а між птахами й людьми щось виникло спільне, якась мовби іскра приязні поєднала їх умить, жінка відразу вирішила, що птахи голодні, що їх треба нагодувати, вона розкришила свої бутерброди, кинула крихти в воду, однак лебеді не хотіли вірити людям, вони відпливали подалі від берега, сторожко видовжували шиї, готові були щомиті розпростати крила й знятися в літ. Так і пішли того дня люди додому, не досягнувши з лебедями порозуміння. Та коли з'явилися коло озера на ранок, лебеді, виявилося, не полетіли, вони ніби ждали людей, щоправда, трималися подалі від берега й цього разу, але вже не так сторожко позирали на своїх учорашніх знайомих і навіть виявили намір взяти пропонований харч, щоправда, обмежилися тільки наміром.
   Найдивніше, однак, було попереду! Лебеді лишалися на озері й далі. Вони не летіли на південь, пропущено вже, здається, було всі строки, наставали холоди, снувалися густі холодні тумани над островом і морем, почалися шторми, а лебеді плавали собі по озеру, трохи сміливіше підпливали до людей, почали вже приймати від них їжу, зароджувалася дружба між людьми й птахами.
   За зиму дружба стала справжньою, тепер життя для емери-тів набуло значимості, воно виповнилося турботами, з материка виписано було всі можливі книги про лебедів, жінка й чоловік готували для птахів харч так само, як батьки готують їжу для дітей; лебеді належно цінували людську турботливість, вони стали майже ручними, за зиму вони погладшали, наросло на них нове пір'я, вони помітно погарнішали, стали такими прекрасно величними, що навряд чи й могли б стати після довгих перельотів на південь та знов назад у краї літніх гніздувань.
   На літо лебеді теж не покинули озерця, навпаки, вони принадили до себе ще одну пару, а під осінь на озері вже зібралося кілька лебединих пар, і для подружжя настала зима вже й геть клопітлива. Харч лебедям довелося возити велосипедом, чіпляючи до нього спеціального візка, кожному лебедю давано кличку, чоловік і жінка розмовляли з птахами, і ті їх слухали, граціозно вихиляючи шиї, на весну частина лебедів подалася десь на інші острови й озера, однак восени їх ще побільшало на озері, здавалося, що лебеді з цілого моря мають намір поселитися на зиму тут, щоб не летіти світ за очі, їм подобалося тут, було ситніше й ліпше, аніж у далеких краях віковічних мандрів; чоловік і жінка тепер не мали ні спочинку, ні бодай хвилинки вільного часу, вдень і вночі вони працювали на своїх лебедів, вони віддавали птахам усе, що могли й що мали, але настав такий день, коли люди раптом змушені були визнати перед самими собою, що вже нічого не мають, що віддали птахам усе, витратили всі заощадження, продали все, що могли продати, взяли кредит наперед під свою пенсію, але однаково не вистачило й того кредиту, в майбутньому тепер людей не ждало нічого, окрім голоду й безнадії; але вони за себе не лякалися - їм страшно було подумати, що станеться з птахами, які довірилися людям, а тепер повинні будуть тяжко поплатитися за своє довір'я.
   Тоді чоловік згадав, що десь на материку в нього повинно бути кілька камрадів з часів війни, старих, добрих солдатів з чутливими душами, він написав їм; не всі одержали ті листи, бо вже декого не було й на світі, але хтось там переправив того листа до якоїсь газети, на острів прискочив репортер, газета миттю підняла кампанію, за тиждень було створено добровільне товариство на захист північноморських лебедів, посипалися пожертви на утримання птахів, найбідніші посилали кілька своїх марок чи пфенігів. Бо лебеді не повинні втрачати віру в людей, і то - добру віру!
   Ось така історія.
   - Ну, гаразд, - сказав Борис Отава, - але гер Вассеркампф, здається, обіцяв нам, що ще сьогодні ми поїдемо до Марбурга?
   - Ви нам обіцяли, - нагадав з свого боку й третій секретар посольства.
   - Панове, не хвилюйтеся, все буде, сподіваюся, гаразд, хоча, не стану приховувати, виникають деякі комплікації, але це вже стосується роботи нашого управління, тому, гадаю, ліпше завчасу вас не турбувати - нетва?
   - Приємно довідуватися про людей, що стають на захист птахів,- Борис щосили намагався погамувати іронію,- але хотілося б сподіватися, що з не меншим співчуттям поставляться ваші співвітчизники до тих, хто стає на захист історії? Тому наа трохи дивує ваша нерішучість, гер Вассеркампф. Адже все так просто. Дуже важливий стародавній документ, який належить нашому народові, під час війни злочинницьки був вивезений з Києва і зараз перебуває в Марбурзі.