Загребельний Павло. Диво

   Поки польське військо збиралося, намножувалося, нарощувало свою силу, руські непокоїлися більше й більше, частіше й частіше зривалися до вдаваних спроб подолати Буг уплав, хоч і боялися незвіданих бистрин річкових; то там, то там виникала зненацька сутичка, лунав бойовий клич, звучали роги, поляки лінькувато відстрілювалися, та все тягали до берега колоди лісу, готуючи мости. Ярослав поставив у тих місцях загони свого війська, щоб перешкодити Болеславові в переправлянні, але ще не міг дорівнятися Київський князь у військових хитрощах велемудрому Болеславу, якого боялися навіть варяги, обдурив польський князь і Ярослава, виманив якось його воїв до ще одної плавби по Бугу у вдаваному натиску на поляків та й послав навсправжки їм назустріч спершу піших своїх воїнів, а там і кінноту. Буг виявився не таким уже й глибоким, люди й коні легко взяли плавом середину, руські нападники були перебиті швидко й безжально, сам Болеслав попровадив прихований загін своєї кінноти збоку, вдарив ще дужче на слабкі Ярославові загони, в той час як най-добірніші стояли без діла там, де мали моститися мости; трудно розповісти, яка там була різанина, з полеглих здирано луп без жодної перешкоди, сам Ярослав, застуканий зненацька мало не коло самого берега, відбивався запекло від насланого на нього відділу, пробився з двома новгородцями і молодим київським отроком, але всі були піші, не мали жодного коня, з неймовірними труднощами вибралися з відкритого місця в прихисток дерев і там - о щастя! - напоткнулися на візок медовара, який прикотив до війська, певно, сподіваючись небачених зисків, а попав якраз на побоїще і тепер не знав, що діяти, метався перед своїми кіньми, хотів їх випрягати, але, видно, шкода йому було покидати візок з медами, медовар тяжко відсапувався, витирав піт, що лився йому по щонастому обличчю, борода в нього була хоч викрути, та не про медовара йшлося, а про князеве життя; отрок підбіг до коней, потягнув одного за вуздечку, і в цей час прилетіла звідкись стріла, чи то чужа, чи наша, вдарила того коня в шию, чорна кров дзюркнула просто на отрока, кінь ще стояв, не падав, та видно було, що вже йому кінець; медовар, нарешті збагнувши, що тут пахне зовсім не медом, миттю випріг другого коня, затягнув його глибше поміж дерева, став, розглядаючи своїх несподіваних гостей, мабуть, упізнав князя або ж здогадався, що перед ним чоловік не простий, бо тицьнув повід у його бік, сказав захекано:
   - Бери коня!
   Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у січу, але звідти не долинало нічого заохотливого, віддалік прошмигували поодинокі втікачі, за ними гналися вороги. Розгром і розбиття!
   Тоді князь, кульгаючи важко, підступив до коня, отрок поміг.йому вибратися на нього, медовар смикнув за повід, побіг попереду, потягнув коня за собою.
   - Недовго ж так пробіжиш, - сказав йому Ярослав.
   - А нічого. Ти не дивись, що я товстий, у мене всередині все добре утрамбовано, - хекаючи, відповів йому медовар, - а як не здужаю бігти попереду, то побіжу, тримаючись тобі за ногу.
   - За стремено б годилося, та нема його, - сумно всміхнувся князь. Ті троє теж бігли слідом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози прихистити його відступ.
   - Хто ти єси і як зовешся? - питав тим часом Ярослав у свого богом посланого вибавителя.
   - Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Києва од нас далеко, а це, думаю… до князя… такий же мед.,. Ох… не можу… А ти… справді князь?
   - Князь. Сідай до мене. Кінь у тебе добрий, понесе й двох…
   - Важкий я, князю… Вельми… Тельбухи в мене… камінь…
   Ситник передав повіддя князеві, прилаштуватися збоку, тримався за Ярославові порти, шепотів через силу.
   - Ох, смерть моя… ой боженьку!…
   - Ніколи тобі не забуду, - сказав Ярослав,-боярином тебе зроблю… найближче до себе поставлю…
   - Ох,.смерть, - шепотів через силу Ситник, - ох, ох!…
   Не втікали до Києва - бо й що там мали робити? Болеслав ішов на стольний град з військом, підступали вже до Києва, здається, й печеніги, знов накликані клятим Святополком, а в Ярослава тільки й було людей, що троє воїнів, та медовар з. вибавчим конем, та ще нещасні розбитки, втікачі, які збиралися коло насадів на Прип'яті. Так і вирішив князь чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелів мерщій зготовити - собі кораблеці, щоб іти ще далі, аж за море, до свого тестя, короля свейського, просити в нього помочі на відвойовування Києва, де лишилася навіть дочка його Інгігерда, княгиня Ярославова Ірина. Лишилася там і сестра Предслава, на яку вже давно зазіхав розпутний Болеслав, і мачуха, і наймолодша сестра Марія-Доброніга - та що там вони, коли й князь ледве порятувався.
   Але Коснятин сам поставив до вимогу кораблеці для князя і сам же з новгородцями вночі порубав їх і мав нахабство прийти до Ярослава з гострою сокирою, заткнутою за пояс, і повідати, що вони не допустять втечі Великого князя Київського, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому стіл київський.
   Образа була тяжка, але Ярослав не мав вибору і мусив стерпіти й промовчати. Новгородці стали негайно збирати нове військо і гроші для наймиту варягів і дружини, а збирали от мужа по чотири куни, а від старост по десять гривен, а від бояр по вісімнадцять гривен, знову просили Еймунда з дружиною, бо той недалеко й зайшов, відсиджувався там часом у Полоцьку, в племінника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усі умови варягів, йшлося тепер про головніше, ни першому сину хотів він ударити в Києві на Святополка, що6 тоди, доходили чутки, зустріли кияни, мабуть, остерігаючись печенігів, які обложили місто, з розчиненими брамами, а старий Анастас Корсунянин вивів усіх попів навстріч новому князеві н відправив урочистий молебень, подарував Болеславові польському найбільші святощі церкви Богородиці - мощі святого папи римського Клемента. Болеслав же, забувши про свою шлюбну жону Оду, безсоромно поклав собі на ложе Предсла-ву, захопив у полон княгиню Ірину, що саме була при надії, взяв і сімейство Володимирове; розповідали, що вдарив польський князь мечем об київські ворота, й пощербив меча, і хвалився, що буде тепер той меч для всіх польських владців такою самою цінністю, як священний спис германських імператорів або вінець імператорів ромейських. З великими дарами відправив Болеслав абата Туні до германського імператора Генріха, звелівши у вишуканих висловах подякувати йому за підтримку і запевнити в щирій приязні. Взяття Києва надало польському князеві такої впевненості в своєму могутті, що просто з руського стольного града спорядив він велике посольство до ромейського імператора Василія, закликаючи візантійців до вірності й приязні, якщо не хочуть вони в його, тобто Болеслава, особі мати послідовного і незламного ворога, в чому свідком і посередником хай виступить між ними сам всемогутній бог, який укаже ласкаво, що йому до вподоби, а земним владикам на користь.
   Є в чоловікові багато незбагненного для нього самого: Ярослав здавна був привчений до думки, що все таємниче й високе належало богові, зате людям судився здоровий глузд. Але ось війна, вбивства, брат іде на брата, голод, неправда, підступність - хіба це не поразки здорового глузду, хіба це якось в'яжеться з ним? Як цьому зарадити? Чим перемогти? Де порятунок?
   Не помагало ніщо: ні молитви, ні благочестиві бесіди, ні книги, ні навіть збадьорливі звістки про успішні готування до нового походу проти Святополка. Ярослав ніби здерев'янів тілом і душею, перед його очима й досі стояв той липневий день на Бузі, ганебна втеча по зеленій луці, безконечні шугання покаліченою ногою в бакаї й скіпці, потім хекання Ситникове, стогнання його, потім гаряче, спливаюче потом Ситникове тіло позаду на коні, гикання конячої селезінки, м'яке чалапкання копит, дедалі повільніше й повільніше, очікування погоні і тоді, на коні й на лодьї, навіть тут, у Новгороді, теж очікування. Чого? Погоні чи посольства? Але Болеслав, розсівшись у Києві, споряджав послів до всемогутніх імператорів - що йому якийсь там розбиток? Святополк же коли й має намір прибрати свого найнебезпечнішого супротивника, то зробить це потаємно й зненацька. Кому вірити? Ярослав не вірив тепер навіть Коснятинові. Чому той порубав лодьї?
   Повірив у Ситника. Чоловік, який наражався на смерть заради князя, не може зрадити. Клав Ситника спати в передпокої, що вів до княжої ложниці. Звелів, щоб той супроводжував князя скрізь по Новгороду: і до церкви, і на вимоли, і до дулотників, і до зброярів. Сам навчав новоспеченого боярина, (який ще й маєтностями не володів - жили сподіваннями на переможне повернення до Києва) володіти мечем і списом, заповів тому осягнути ще й грамоту, бо на княжій службі чоловік повинен усього вміти, поїхав з Ситником до заснованої ним ще за князювання в Новгороді научальні, де кільканадцятеро дітей боярських і купецьких, сидячи на дерев'яних лавах, вийздряпували на шматочках берести костяними писалами незграбні буквиці і повторювали слідом за худим чорноризцем перші життєві істини:
   - Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно.
   - Кіт очищає дім від мишей.
   - Кінь, який має гриву, возить нас.
   - Стиснута рука називається кулаком, розігнута рука нази вається долонею.
   - Чоловік буває спершу немовлям, дитиною, потім отроком, юнаком, дорослим мужем, потім старим.
   Ситник аж нестямився від подиву й обурення, почувши оті p дитячі виспівування.
   - І хто ж годує того попар-спитав Ярослава.-Невже ти, князю?
   - Ще й окрему плату видаю йому за навчительство, - поважно відмовив князь.
   - Та що ж то за наука? Хто цього не знає? Кіт ловить мишей!
   - А спробуй-но ти сказати щось так складно, - всміхнувся Ярослав.
   - Ну… - Ситник затнувся. - Ну що тобі сказати, князю?
   - А ось так, як діти. Скажімо: вогонь світить, палить і перетворює на попіл усе, що в нього покладуть.
   Ситник наморщив лоба, пітнів густо й щедро, але не міг здобутися на жодне слово.
   - Дивно, - пробурмотів, - наче вітром вивіяло все з голови… Наслано, мабуть, на мене. То не піп, а волхв, видно… В мене відразу підозра на нього…
   - А що скажеш про князя Коснятина?
   - Який він князь? Ти - князь. А більше нікого не може бути. То він і випихає тебе мерщій до Києва, щоб самому тут зостатися. А ти не вір йому, княже. Нікому не вір. Ось дивися на мене: я ніколи нікому…
   - Треба завжди мати вірних людей, - сказав Ярослав, а сам подумав: «Де ж вони, твої вірні? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночі рубаючи з своїми новгородцями лодьї? Ось три літа минуло, як вирушив ти на здобуття київського.у столу, а нікого коло тебе не зосталося - одні вбиті, другі загинули безслідно десь, треті зрадили, втекли, відступилися…»
   Отоді, нарешті, відважився згадати для себе минуле, спробував ожити душею, взяв для охорони невеличку дружину з варягів, узяв Ситника, і прикриваючись відмовкою, що бажає трохи одітхнута на ловах, подався за ліси до Шуйці. Що там з нею? Яка вона стала?
   І не впізнав двору на Задаллі. Новий дубовий гострокіл охоплював тепер удесятеро більшу дільницю лісу, оточував стару садибу, на новому дворищі виросли якісь будівлі, не-докінчена тоді церква вже давно, видно, була добудована, а далі від неї стояла церква ще одна, велика, простора. Чи це все Шуйця?
   Ситник загрюкав у дерев'яну Сраму з дубових колод, збоку прочинилося віконечко, визирнуло, як і колись, жіноче обличчя, мовчки глянуло на їздців, сховалося, не мовлячи й слова, Ситник вилаявся:
   - Стара дурепо, не бачиш: князь!
   Їм не відчиняли довго-довго, вже Ярослав подумав, що повториться те саме, що й три літа тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його зашлгобини з Іигігердою, не пустила до себе, і він так і поїхав, не побачивши її, поїхав на звитягу й славу, а може, й на смерть і ганьбу, але їй було однаково. Всім однаково, нікому немає діла до нього, князівство осамотнює людину безмірно, оточують тебе тільки вороги, чим більше в тебе звитяг, тим більше ворогів, чим вище станеш, тим більша заздрість оточує тебе, може, заздрощі вбивають великих людей навіть частіше, ніж війни. Вже хотів сказати Ситникові: «Ох, правду мовив, нікому не слід вірити», але знов одчинилося віконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно:
   - Князеві можна, а більш нікому. І загримотіли засуви.
   - Тю, дурна баба! - гукнув Ситник. - Так ото я й відпустив би князя самого!
   - Поїдеш зі мною, - звелів йому князь, а варягам сказав розташуватися попід деревами.
   Ворота відчинили дві досить молоді жінки, але обидві… в чернечім убранні.
   - Це що? - здивувався князь. - Хто ви?
   - Обитель божа, - сказала та, що з тьмяним голосом.
   - Тю, - засміявся Ситник, - баби вже в попи полізли. Та ще молоденькі!
   Він нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом відтрутила його руку.
   - Монастир? - Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини, якісь постаті в чорному вештаються коло хлівів і корівників, гребуться кури коло купи гною. От тобі й маєш: «Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно».
   - Як же зветься монастир? - спитав.
   - Шуйський.
   То вже було трохи легше. Ще одна витівка баламутної Шуйці. Хай буде. Перша жіноча обитель на Русі. Під княжою рукою. Хай.
   - То ведіть мене до Шуйці, - наказав цілком упевнено
   - Ігуменя Марія на молитві, - мав у відповідь.
   - Що? Шуйця - ігуменя? Марія?
   Черниця мовчки пішла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.
   Ситник, якому Ярослав нічого не казав, куди їдуть і до кого, з цікавістю зирив довкола, бурмотів:
   - Ну ж, бабота! Ох же ж і вони!
   Князь полишив його на дворі більшім, сам поїхав до малої церкви, ставленої ще за нього, доїхав до самої паперті, там зліз з коня, прив'язав його до берези, покульгав обережно по східцях, намагаючись не дуже виказувати свою покаліченість. Церква гола зсередини, жодної ікони, жодного малювання, тільки три свічки горять у глибині, а перед ними - темна постать на колінах, незрушима, закам'яніла. Ярослав тихо підійшов, став на коліна поряд з постаттю, осінив себе широким хрестом, тоді лиш глянув на сусідку, і вона не втрималася, глянула на нього. І він і впізнав, і не впізнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося а її очах і устах, вся закрита була чорним, тільки біліла ніжно щока, обернута до князя, і линув од неї той самий запах, що й тоді в лісі, свіжий, про-' низливий запах молодості.
   - Шуйцю, - прошепотів Ярослав, мовби боявся сполохати богів і їхніх ангелів. - Шуйцюі
   - Чого приїхав? - так само тихо спитала вона.
   - До тебе.
   - Пізно.
   - Ніколи не пізно до тебе.
   - Обреклася я святому богові.
   - А я?
   - Покинув мене. Забув.
   - Ніколи не забував.
   - Тепер пізно.
   - Шуйцю!
   - Тепер я Марія.
   - Маріє-Шуйцю…
   - Не гніви бога…
   - То помолімось та підемо звідси…
   - Куди?
   - До тебе.
   - Там тепер сестри.
   - Ну, то в ліси…
   - А там гріх…
   - Я нещасний, - сказав він жалібно.
   - Знаю. Молись.
   - Ти ж не вірила.моєму богові.
   - А кому вірити? Нема вибору.
   Вона стала не тільки твердою, а й мудрою за ці роки. А може, й тоді була такою? Коли не хотіла міняти своєї волі, коли рвалася й до нього водночас, коли пускала й не пускала до себе!
   - То зоставиш мене? - прошепотів гаряче.
   - Молись.
   Він подумав, що пришле сюди з Києва умільців для здоблення церкви. Щоб заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив Шуйцю. Пришле, якщо дійде до Києва. А дорога ж далека. І тяжка. Як тяжко чоловікові на світі. Лише кохана жінка може іноді полегшити його ношу.
   - Шуйцю, - несамовито прошепотів він, - я поцілую тебе! Замість ікони! Як Богородицю!
   І не дав їй заперечити, швидко похилився на неї, доторкнувся губами до щоки ніжної, в пахощах молодості.
   Лишився в монастирі на ніч, вранці Марія-Шуйця випровадила його і суворо заказала відвідин обителі, поки й сидітиме в Новгороді.
   - Приїду до тебе з самого Киева! - палко пообіцяв Ярослав.
   - Нащо балакати пусте, - сказала вона болісно, бо вже знала натуру князеву, знала, що забуде її, як тільки сяде знов на київськім столі й обступлять його високі державні турботи.
   - Приїду! - князь перехрестився.- Ось побачиш:
   - Бог усе бачить.- Шуйця ставала неприступною ігуменею Марією. Поблагословила князя і його спітнілого боярина, якягй, здається, так і не оговтався в цьому бабському царстві, не стала ждати, поки вони виїдуть за першу загорожу навіть, пішла до своїх покоїв.
   - Тверда жона, - зітхнув Ситник, - пробував я тут дещо вивідати - ніхто нічого!
   - Хто тебе просив вивідництвуватиі - гримнув на нього Ярослав.
   - В звичку вже заходить, - сьорбнув ніздрями прохолодного лісового повітря Ситник, - для обезпеки мого князя світлого стараюся!
   - Меди ситити розучишся.
   - Що меди! Буде князь - будуть і пива, й меди, а не буде - то й нащо воно все?
   - Люблю тебе, Ситнику, - розчулено мовив Ярослав, - не стрічав ще таких людей, хоч і бачив усяких.
   Ситник вдоволено мовчав. Рясно пітнів, зітхав, здавалося йому, що в череві в нього щось аж погикує, мов селезінка й коня на повнім скаку. Ох і розпочав біг, добрий розгін взяв, тільки не будь спотикливий, Ситнику, тільки не будь!
   …З настанням морозів повів Ярослав зібране військо й приняту на службу варязьку дружину Еймундову на Київ, без герешкод дійшов до самого стольного города, вітали його подсюди так само, як тоді, коли йшов на стіл уперше; Святополк, видно, попри всі метання й хитрування, не знайшов собі підпори в киян, обідраних дощенту тестем його Болеславом; лякаючись гніву горожан і Ярославової помсти, вночі, покичиувши свою жону Регелінду і все майно, втік у степи й подавімся знов - у, котрий раз! - до печенігів, до цих дивних степових людей, які не пам'ятали ні кривд, завдаваних їм Святові. Святополком і Болеславом, ні підступів, ні обманів і знов ще раз. Прийняли окаянного князя, а потім улітку ще раз пішли, за намовою, на Київ, вибравши той путь, що радив він вперед смертю князя Володимира; і Ярослав зустрів їх на Альци, де ждав колись їхніх орд молодий Борис, і була страшна битва трьома наворотами, але не буде тут мови про битву, а й тільки про її владу над людськими душами - печеніги не витримали, розбіглися по степах, а Святополк, зібравши з недобитків сяку-таку дружиноньку, вдарився в західні землі, слушно мірковуючи, що, допоки стоїть Київ, за нього можна змагатися, бо ж Київ вартий і змагання та й самої смерті навіть.
   У Києві в княжих палатахсиділа Святополкова жона Регелінда, братова і ворогиня водночас. Ярослав ще не бачив u ніколи, уявляв чомусь злою й ненависною, а вийшло - помилився. Регелінда, ще зовсім юна, висока, міцна, батьківської, мабуть, породи,.ввійшла до гридниці, де ждав її князь, сміялася з усього: з свого мужа, що бігає, мов заєць, з себе самої, з. батька свого, який намагається в хитрощах перевершити весь світ, навіть з Ярослава за його хмурість і тугу в очах.
   - Сумний, бо моя жона і вся родина - в руках у твого отця, в полоні, - сказав їй Ярослав.
   - Виміняй їх за мене, - засміялася Регелінда. - Ти ж одна, а їх - он скільки. Бояр моїх також завів у Польщу князь Болеслав.
   - Ну, то хоч жону свою - за мене.
   Потім справді прислав Болеслав свого єпископа з жаданням розміняти на Бузі доньку на княгиню Ярославову і затято відстоював святий отець волю свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та вже була не сама, а з набутком: народила сина початком сього року. Мав торгуватися князь і жону, і за сина, якого не бачив і не знав навіть про його народини. Чи хоч хрещений? Але ж без отця як можна? Покликав Ситника, сказав збиратися в дорогу.
   А торгування тривало й далі. Вигнав господь з храму свого ТОржників, то вони, виходить, засіли на князівських столах, чи що?
   Прийшов Еймунд, став намовляти Ярослава, щоб спорядив його з відданими людьми в погоню за Святополком.
   - Однаково, князю, поки живий твій брат, не матимеш спокою,- відвертаючи свої розбігані очкська, мовив варяг.
   - Не зови його братом. Братовбивця.
   - А хто вбиває, той і сам годеи смерті.
   - Не стану вбивцею.
   - На це є люди, - посміхнувся Еймунд, - княже діло - платити.
   - Іди геть,- хмуро сказав Ярослав, - очі б мої тебе не бачили.
   Еймунд сховав посмішку в бороді, вийшов з княжих сіней. А вночі взяв з собою десятеро кінних варягів та ще коня в запас, вирушив з Києва'на захід.
   Ситник найбільше боявся, щоб його не обдурили. Підсунуть якусь бабу, назвавши її княгинею, а як розбереш, коли зроду не бачив Ірини Яросдавової? А ще ж цей Боаеслав - од нього сподівався всього. Тому довго метикував боярин,.кого взяти з собою, і надумався запросити врезвутера Берестівсььої церкви Ларивона. Чоловік бувалий, набожний, княже сімейство знає вельми добре, докластися на нього можна, хоч у сьому світі, взагалі кажучи, важко покладатися на будь-кого. До Бугу з того боку під'їхали першими польські посланці з руською княгинею. Ситник не квапився, бо могли ще й не приїхати, а він би стояв над річкою мов телепень. Так само не поспішав він з своїм посланцем і таки діждався, їхнього довноважно-го на перемови. Встановлено було, що з кожного боку попередньо мають упевнитися, чи то справді княгиня Ірина, а чи тут донька Болеславова. Каям й це зроблено і презвутер Ларивон повернувся з того берега і, кладучи хрест на себе, при-сягнувся перед Ситником, що підміни немає, боярин далі став морочити голову супротивним посланцям, домагаючись, щоб розмін відбувся на середині річки в той. спосіб, що два човни з високими княгинями зблязяться, гребці притримають човни вкупі, а кяягині перейдуть кожна до своїх, по змозі водночас, хоч бажано, щоб княгиня Ірина перейшла першою, бо ж вона з дитям, та и земля Руська більша эа Польську, а сказано ж: хто впокорюється перед вищим, той побільшує свою хвалу, і добротою проміниться його лице.
   Все це розповідав згодом Ситник самому внязеаі Ярославу, і лице йому промінилося не так добротою, як прозорими краплинами поту вдоволення й пихи за добре виконане ведіння.
   - Хотіли вони мене обдурити, та не внишло!
   Болеслав, однак, обдурив не Ситника, що. було б занадто дріб'язковим для такого великого к славного чоловіка, - він обдурив навіть історію. Від своєї третьої жони Емнільди мав він синів Мішка, якни згодом успадкував престол (на жаль, нічого більше, бо не прозвали його Великим, як Болеслава, а - Гнусним) і Отгона, а також двох доньок, одна з яких. народилася її значними тілесними вадами і, власне, лишилася б у довічному дівуванні, аби не мала високого походження, друга ж була Регелінда. Першу доньку Болеслав видав за німецького маркграфа Германа, володіння якого граничили з польськими землями і якому, отже, доводилося запобігати перед таким могутнім владцею, як Болеслав. В свою чергу Герман эавжди ставав за свого тесгя перед германським імператором, хоч і докоряв іноді Болеславові за його калікувату донечку. Але польський князь добре відав, що розділив своїх дочок саме так, як треба: гіршу - для графа, бо що й таке маленький граф поміж двома землями? А ліпшу - для князя Київського, який перевищує всіх і славою, і багатством, і потужністю. Та коли з Святополком нічого не вийшло і Регелінда повернулася до батька з порожніми руками, хитрий Болеслав запропонував графові Герману одправити свою калічку в монастир, а пошлюбити її сестру. Це влаштовувало всіх, крім тої, що мала йти в монастир, але вона до уваги не бралася. Регелінда ж стала графинею, і коли пізніше в Наумбурзі споруджувано собор, то на порталі висічено поряд з постаттю графа Германа також постать Регелінди. Граф Герман стоїть задумливий і трохи сумний. Регелінда й у камені позосталася сама собою: з жіночим недбальством притримує на собі шати і сміється лукаво і заохотливо. Так її й прозвано Розсміяна Полячка. Болеслав же розпустив чутку, що мав дочок аж трьох, що Регелінда - це друга, а лиш третя була за Свято-.полком; ніхто не міг розібратися, в крутійстві польського владці, навіть єпископ з Мерзебурга Тітмар, який став учасником походу на Київ і однотовував кожний вичии Болеславів, а перед тим описав життя польського князя, почавши, здається, ще до постряжин, і той нічого не міг збагнути в заплутаності таємничого родившого життя Болеслава і не наважився подати імен дочок.
   Ясна річ, ні Ситник, ні сам Ярослав не могли цього знати - бо а звідки?
   А там погодя пізньою ніччю прискакали до Києва варяги з Еймуядом, і той пішов просто до княжих покоїв, попросився до Ярослава, відірвав його від читання священної книги грецької, поклав до ніг князевих так, щоб падало світло від свічки, щось темне, кругле, страшне.
   - Чи впізнаєш, князю?
   Ярослав здригнувся. На нього дивилися мертві окаянні очі Святополкові.
   - Великий подвиг хоробрості звершили ми, - гордо мовив Еймунд. - Звелиш поховати брата з почестями?
   - Подбай сам. А я молитимусь, - відповів Ярослав і відвернувся.
   Еймунд міг би похвалитися. То була неабияка виправа. Доспіли до табору Святополкового аж коло Карпат. В старому дубовому лісі, прозорому й збадьорливому. Розкішний чотиряпілковий намет князів, з високим Святополковим стягом угорі (на білому полі два схрещені золоті списи), стояв під розложистим дубом. Такі дуби посвячувалися колись богам, а цього Еймунд посвятив смерті, його люди, перебрані в таку саму одіж, як і в Святополкового супроводу, не ховаючись, нагнули дубове гілля над князевим наметом, прив'язали міцною вірьовкою верх намету і стяг, мовби для покрепи від бурі або вихору. Коли ввечері князь став трапезувати, Еймунд перевдягся жебраком, начепив цапину бороду, обійшов табір, просячи мило-стилю і видивляючись де що. А вночі, коли всі поснули, Еймунд з двома варягами підкралися до намету, перерубали вірьовку, дерево розпростало свої віти, підсмикнуло весь намет одразу високо вгору, свічі всередині погасли, варяги кинулися в пітьму просто до княжого ложа, стали наносити удари. наосліп, але влучно й безжально. Потім з головою вбитого кинулися до втечі.