Страница:
Але ось була нагода виказати свій державний ум і перевершити навіть покійного брата. Колись батько нинішнього Київського архонта Володимир змусив імператорів видати за себе їхню сестру Анну. Коли ж вони навзамін хотіли послати на Русь Ще й митрополита, Володимир відмовився й висвятив сам єпископа-болгарина. Тепер Київський князь ще тільки утверджується на престолі, слід би скористатися з його недосвідченості й хисткості його становища. Імператор довго радився з велемудрими своїми євнухами, й вирішено було послати до Києва не тільки константинопольських умільців кам'яного й художницького діла, не тільки щедрі дари, але й імператорський хрисо-вул до князя з пропозицією прийняти митрополита землі Руської, рукоположеного в цей чин константинопольським патріархом.
Посли руські, хоч і не мали таких повноважень од свого князя, відмовитися від імператорського хрисовула і від мало ке силоміць посадженого на їхній корабель митрополита не могли:. Бували ж випадки, що послів, які виявляли непослух волі імператора, осліплювано або а карано смертю, тут не діяли яіякі закони, тут правили василевси - хай славиться міць ромеїві.
Вирушили в путь, лишаючи сонце по праву руку від себе. Сивоок був на кораблі з Іссою. Вона дикувато щулилася в незвичному пишному одязі, придбаному їй на Месі, знов тулилася до Сивоока, але тепер уже не від темного страху перед морем, а, видно, від невідомості та від лихих поглядів Міщила, який вівся досить брутально й пиховито. Сивоок же думав про їхню дорогу. Вийшовши з Босфору, мали вони досягти області Мессемврії навпроти ріки Дичини, далі, тримаючись берегів, дійдуть до Констанції на річці Варні, від Варни проляже путь до Конопа, від Конопа - до Дунаю, де змішуються жовті води ріки з морською прозорістю, там протягнуться положисті піщані береги й круті глиняні, і ніде не зможуть вони пристати аж до самого входу в Дніпровський лиман, бо чатуватимуть на тих берегах печеніги, готові вмить напасти на необачних; та й на самому Дніпрі ще не кінець небезпекам: ще підстерігатимуть їх дикі кочівники в найвужчому місці коло порогів, де вбиго князя Святослава, ще доведеться перебиратися через кам'яні шумливі пороги, і тільки в київських тихих водах скінчиться їхнє багатостраждальне, страшне плавання.
Але той, хто повертається на рідну землю, готовий до всього.
Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стікаючи гарячою кров'ю, в останній несамовитості гриз залізо наконечників, трощив дерево списовищ; його випружене тіло лиховісне скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось мало вибухнути червоною кривавістю, але звір, видно, вичував наближення останньої миті, він не хотів смерті, прагнув уникнути того кінця, після якого вже не буває початку; переповнений передсмертним риком, навстопужений брудно-сірою щетиною, в хижому розблиску іклів, він жахнув з кола знищення, його затьмарені болем очі все ж здобулися на ще одне зусилля, щоб забачити вільний проміжок; задране в лютій зневазі рило хапливо нюшило дорогу, заволохатілі вуха вловлювали щонайменші продихи лісового повіву волі, вмить лишив кабан у тій улоговині, де мав сконати, людей, собак, гострі довгі списи і помчав по схилу вгору, де самотньо приглядався до ловів князь Ярослав.
Все відбулося неспогадно швидко. Ніхто не встиг навіть вжахнутися, зранений дик летів на осамотненого чоловіка - ні відступитися, ні перепинити йому путь; десятеро не спромоглися покласти звіра, отож один тільки й мав тепер, що впасти під нещадними різаками; князь став нагорі, щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був тепер сконати; звір летів на нього, відчаєно постогнуючи, кожен його пере-стриб був мовби чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей невтримний біг: «Жох! Жох! Жох!» Ближче, ближче, ближче - вже весь ліс і весь світ виповнено тільки цим жох-канням; Ярослав уже й не бачив самого вепра, тільки чув цей обезвладнюючий звук. Свідомість не встигла запанувати в руках, свідомість поглинута була отим вслухуванням у темне жохкання, але тіло діяло самостійно, за виробленою звичкою; вже ноги вперлися в покриту м'яким червонявим листям осені землю, вся вага тіла перекинулася на ліву неушкоджену ногу, права рука пошмугляла в списовім ремені, влягаючись зручніше й надійніше; чоловік зготовився зустріти дика, в нього виявилося безліч часу для приготувань, він ще й устиг втягнути ніздрями прохолодний запах осіннього листя, вологої землі, збучавілої від дощів кори дерев, солодкаво-бентежний запах занурення пущі в зимовий сон - запах умирання. І від того чоловікові ще милішим стало життя, страх існував тепер для нього лише в свідомості, але ні в руках, ні в очах, ні в жодному м'язові ляку не було. Та хіба міг знати про це вепр? Йому залежало тільки на тому, що.6 усунути останню перешкоду на шляху до вибавлення, до порятунку, до життя, і він пер на чоловіка, щоб мерщій збити того, перш ніж схаменеться він і схаменуться ті, що лишилися внизу разом з їхніми лякливими собаками і холодним залізом. Але чоловік, що стояв на дорозі в дика, не належав до людей посполитих. Ще змалку він привчав своє тіло в кожнім його окремім члені до слугування точного й безвідмовного, і якщо свідомість чоловікова, попри Іссу її напругу, не зуміл'а справитися з несподіваною загрозою, зате плечі йому налилися важкою силою саме тоді, коли рука замахнулася списом, а око спрямувало ту руку так уміло й несхибно, що важкий спис прошумів і криваво прорвався до самого серця дикового, і звір з повного скоку звалився на бік, закосив ногами, запінився, очі його ще були повернуті на князя, скляніючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так і відкрилася вепрові, ікла теж ще шкірилися на Ярослава, та же безсило, не було в них тепер білого розблиску, - сповивалa їх якась брудна жовтість, як усяку мертву кістку. Ярослав через силу проковтнув слину, відвернувся від вепра, се в нього здригалось чи то від перенесеного ляку, чи від Юрадості. Знизу набігали перестрашені ловці, важко випасував позад них товстий боярин Ситник, біг молодий новгородський воєвода Іван Творимович, князівській блазень Бурмака поджунював шурхітливе листя задертими носками своїх не по нозі великих чоботяр, бігли там ще якісь люди, та князь нікого не хотів бачити; припадаючи на скалічену праву ногу, покульгав крізь зарості, махнув позад себе рукою: лишайтесь, І мовляв, і порайте здобич.
- Князю! - гукнув Ситник. - Куди ж ти? На нутрощах погадаємо!
З Ярослава виходив переляк. Аж тепер. Стрясало йому тіло. Цокотіли зуби. Весь змокрів. Потягло справити малу нужду. Став під якимсь деревом - не розібрав: чи то дуб, чи то береза. Господи, господи, ніхто не повинен бачити, як можновладець іноді стає простим смертним чоловіком. Жонам лиш дано знати цю тайну, хай вони й знають, але ніхто більше й ніколи!
- Князеньку! - реготав позаду Бурмака, жалюгідний карії лик, препаскудний базіка, набитий дурень. - А свинячого вуха? Князеньку! А хвостика! Князюсику!
Через силу Ярослав усміхнувся. Скочувався йому в душі тягар страху, ставало вільніше й вільніше на серці. Власне, що' там такого - вепр! А два літа тому був ведмідь. Коли повстали в Суздальській землі волхви й стали бити старшин і жон старшинських за те, що переховували хліб і винні за голод, який запанував у всій землі, тоді Ярослав пішов з дружиною на втихомирення. Мали б ждати князя в сподіванні, що порятує він од голоду, а сталося навпаки. Волхви перебили старшин і жон їхніх, не знайшли багато хліба, бо неврожай був для всіх: і для старшин, і для простолюддя; тоді кинулися всі по Волзі до булгар, привезли звідти хліб ще до приходу князевого; від князя не сподівалися нічого, крім кари за бунт, тому й зустрічали його лодьї на Волзі, на самому краю Ростово-Суздальської землі, не добром - дошкуляли стрілами на мілких перекатах, валили впоперек річки велетенські дерева, творячи непропливні загати. Коли князь вийшов з дружиною на берег, невидимі супротивники визирали, коли злізе він з коня, напустили на Ярослава велетенського ведмедя. Теж отак зненацька для всіх, як щойно мчав на нього дик. Мав би бути й кінець там князеві, бо звір мовчки йшов на здиб, підвівшись на задні ноги, виріс мовби з-під землі просто коло князя, вже дихнув Ярославові в обличчя гарячим смородом смерті. Так само тоді не встиг схаменутися князь, але його рука вихопила в дружинника сокиру і вдарила з холодною несхибністю, і звір упав мало не на самого князя, аж тому довелося відскочити вбік, незграбно тягнучи свою покалічену ногу. Звелів на тому місці закласти город і назвати його своїм іменем. Місце Ярославової слави: Ярославль. Хіба що й отут звеліти вибудувати город або хоч сільце? Тоді, побивши в Суздалі волхвів, сказав народові: «Бог насилає за гріхи на кожну землю голод, чи мор, а чи негоду, а чи іншу покару, а чоловік нічого не відає і не може». Зате сам завжди міг і пишався цим. Хоч що насилав на нього бог, з усім зумів управлятися князь. Спершу було тяжко, впадав іноді у відчай, але потім збагнув: наслано на нього всі нещастя для гартування духу. Чим більше ударів завдавано йому долею, тим міцніше утверджувався він на землі.
Було з ним точнісінько, як з апостолом Павлом: «Тричі киямяг бито мене, а один раз каменовано; тричі розбивався корабель, ніч і день пробув я в глибині, у дорогах почасти, у бідах на ріках, у бідах од розбійників, у бідах од земляків, у бідах од поган, у бідах у городі, у бідах на пустині, у бідах між лу-кавини братами, у праці і в журбі, почасти в недосипанню, в голоді й спразі, в постах часто, в холоді й наготі».
Але хто хоче жити, повинен перемагати.
Ярослав поправив одіж, розгладив бороду, змахнув з лиця рештки розгубленості, повернувся до своїх. Його вітали радо й щиро.
Ситник уже засукав рукава, підступав з великим ловецьким ножем до високої вепрячої туші.
- Зажди, - зупинив його князь, - взяти вепра на дрюка - і до Берестів.
- Дрючечок зламається, - вискочив наперед Ярослава слинявий блазень, розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осміхові.
- Новий вирубаємо. - Буденні слова, відчувалося виразно, втишували розбурханість душевну, тому Ярослав охоче пристав на виміну балачкою з Бурмакою. - Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замість дрючка.
- Ги-ги! - реготнув блазень. - А хто ж понесе? Коні чи люди?
- Люди!
- Аби не коні, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина все витерпить, а коні й князі терпіти не вміють.
- На тому ж місці, де ото патякаєш, - сказав майже урочисто Ярослав, - закладемо поселення людське.
- І назвемо Ярославець! - вихопився мерщій Бурмака.
- Ярославль-Київський, - змахнув своїм ножакою Ситник. - Щоб були скрізь Ярославлі, по всій землі. Хай славиться ім'я твоє, княже!
- Веприще - ось як назвати, - сказав князь, - бо таки ка-банюра чималий.
- Хіба ж то кабан? - штурхнув чоботом вепра Бурмака. - Хіба це вепр? Так собі, веприк.
- То й назвемо село Веприк, - посміхнувся князь. Блазень застрибав, заляпав у долоні:
- Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в Бурмаки!
- Що мелеш, блазню! - закричав на нього Ситник. - Чи вже й зовсім з глузду з'їхав?
- А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями, як ти, обставився! - взявся в боки блазень.
Ситника боялися всі, належали йому справи тайні і загрозливі, тільки Бурмака не виказував ні страху, ні пошани навіть до цього княжого боярина, йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, він міг зчинити колотнечу поміж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тішився.
Бурмаку знайшов кілька літ тому в селі на дніпровській переправі. Жили там перевізники, рибалки, косарі, народ добраний один до одного, нелякливий і вроди такої, яку лиш Дніпро дає тим, хто задивляється змалку в його води і кропить своїми росами. І раптом посеред отих гарних, дужих людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок з'явився на світ; поки воно було мале, то ніхто й не помічав, видно, його недолугості, а коли однолітки повиростали, а воно таке й лишилося мале, тільки покорчило його в боки, тоді вже всі запримітили; саме ж воно налилося злістю і образою на всіх людей і на цілий світ білий, і ось пролунала перша лайка, принесена чоловічкові слиною на язик, бовкнув він щось лихе й дурне, назвали його за те Бурмакою, посміялися, хтось там, мабуть, нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще й ще, його знов нагодували і знов сміялися пробачливо, зверхньо, як уміють сміятися дужі, певні своєї вищості і сили люди, а карлик збагнув, що може втриматися на цьому світі самим своїм язиком, і розпустив його на всю губу, і вже.не було тоді йому впину.
Князь почув Бурмачині прокльони на перевозі. Швендяв карлик за перевізниками, заважав їм роботи своє діло, лаявся чорно.
Перевізники посміювалися з дурнуватого Карлика, хтось покликав його до казанка з юшкою. Бурмака побіг туди, став тьопати юшку, шпетив тепер і того, хто годував:
- Щоб тобі кістка поперек горла стала!
- .А приведіть-но його до мене, - звелів Ярослав. Бурмака не захотів іти до князя.
- Треба, то хай сам пришвендяє до мене, - викрикнув. - Чи, може, йому ноги посудомило! Чи покорчило? Чи правець напав?!
Ніколи б не стерпів Ярослав нагадування про його нещасні ноги, але тут чомусь не звернув уваги на карликову лайку, майже слухняно покульгав до Бурмаки, сказав йому примирливо:
- Хочеш до мене в службу?
- А хай тобі нечиста сила служить! - хапнув об казанок дерев'яною ложкою карлик. - Дурнем ти був, дурнем і зостанешся. Золота начіпляв на себе, як собака реп'яхів. Чоботи зелені. Чи з жаб'ячої шкіри їх пошили тобі лакизи?
- Матимеш і золото, і чоботи такі самі, все, як у мене, - пообіцяв Ярослав, сам ще не відаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра.
- Підкупити хочеш Бурмаку? - закричав карлик. - Та не діждешся ж! Золота твого не стачить для моєї мудрості. Щоб ти подавився своїм золотом награбованим та накраденим!
Сміялися всі: перевізники, князеві люди, сам Ярослав. Князь подумав: отакий хай собі лає. Ніхто навсправжки не прийме його лайки, а перед богом виправдання: не вознісся в гордині, вислухуєш щодень слова хули. Ліпше самому тримати коло себе дурнуватого лаяльника, аніж ждати, поки прийде розумний і вкаже всім на твої справжні згрішення й переступи.
Так узяв з собою Бурмаку, приділив йому місце коло себе, назначив князівську одіж, князівський стіл, підкладали карликові на учтах шматки так само ласі, як і князеві, наливали Тих самих вин і медів у такі самі ковші, все той мав, як у князя, тільки з одною відміною: все трохи більше. І одяг більший, і взувачка, і прикраси, і ищатки за обідом, і ковші з напоями. Отак, маючи все мовби і князівське, карлик був ще більше осмішений від недотримання міри. А вже раз утративши міру, нізащо не міг її віднайти й у своїй мові: хоч що казав, усе те видавалося для довколишніх дурним і смішним. До Бурмачиних прокльонів всі звикли, тільки ті, що чули його вперше,- дивувалися вельми: дозволяв собі карлик такі слова про князя, такі вихватки, що іншому б на його місці давно стяли голову або вирвали язик, а з цього мов з гуся вода. Чудно ведеться світ!
Але Ярослав за ці тяжкі безмірно дванадцять літ упевнився твердо, що нічого задаром не дається, все треба найняти й купити: і воїнів, і прислужників, і хвалителів, і навіть хулителів. Він ніколи не був м'який на пенязь, ощаджував кожну куну, не любив марнотратства, але водночас бачив, що хоч де ступнеш - треба платити.
Так було з Еймундовими наємцями ще тоді, в Новгороді, кели лаштувалися виступати проти князя Володимира, та й самими новгородцями, яким обіцяв правду, писану лиш для них,-окремішню, вигідну. І коли зійшовся з Святополком коло Любеча на Дніпрі, то хоч як похвалялися кияни Святополкові, хоч і називали глумливо новгородців плотниками, а Ярослава - кривондякою (мовби вгадуючи, що знов окульгавіє він за два літа!), та все ж розгромлені були нещадимо, не помогли їм і печеніги, прикликані Святополком. І коли сів у Києві Яімїслав, то щедро заплатив і варягам, і новгородцям: старостам по десять гривен, а смердам по гривні, а новгородцям усім теж по десять гривен. І дав їм грамоту, щоб по ній велися, гримали так, як написав їм.
Довго й не збирався Святополк, бо вже через два літа стояв під Києвом з печенігами, які йшли до нього, мов собака на посвист, ваблені обіцяними грабунками багатого стольного города. Еймунд порадив нарубати зеленого гілля й навтикати в городські вали, щоб не дати печенізьким стрілам залітати в Київ. Потім уже сам князь надумав послати на вали київських жінок у прикрасах, щоб звабити жадібних біармійців кинутися на приступ. Виблискували на сонці срібні й золоті наголовники, сяяли коштовні камені на вбранні, ще дужче сяяли красою своєю киянки, яким важко було й пошукати рівних вродою; розпалені печеніги кинулися на город, вони облягали Київ такою силою, що її ніколи ще й не бачено тут, але Ярослав намірився все ж дати їм бій, його намовляли до того варяги, обіцяючи вистояти, та й самі кияни воліли ліпше стати на бій, аніж мовчки ждати невідомого; всі городські ворота зачинено, крім двох: коло верхніх воріт став Еймунд з дружиною, а коло тих, що вели на Перевісище, - Ярослав на чолі киян. Печеніги попхалися в ворота, вони вскакували у вузький і тісний прохід по кільканадцятеро, і їх відразу сікли на локшину воїни, що ждали ворога по цей бік. Але сила в печенігів була така велика, така страшна нетерплячка володіла всіма тими, хто напирав ззаду, що, врешті, прорвалися дикі степови-ки в перевісищанські ворота, відтіснили Ярославову дружину, самому князеві ввігнався ворожий спис у праве коліно, Ярослав насилу висмикнув з рани залізного наконечника, але не відступив, рубав ворога й далі своїм страшним мечем. Підоспіли до нього варяги, хтось спромігся зачинити ворота, печенігів, що продерлися до Києва, виловлювано по одному. Їх убивали на місці грабунку або насильства, які ті чинили вміло й швидко. В городі запалали церкви й доми, загорілася дерев'яна Софія, споруджена ще княгинею Ольгою для збереження святощів, привезених нею з Константинополя; Київ запалав увесь, пойнявся червоністю полум'я і чорнотою димів, страшне то було видовисько, але ще страшнішою була помста киян, які вийшли за міські брами і переслідували втікаючих печенігів аж до Сітомлі, сікли їх, топили в Ручаї, в Дніпрі, у. Сітомлі.
Отоді й допустився князь тяжкої помилки в своїх діях. Вважаючи, що назавжди покінчено з нападами на Київ, одмовив Еймундові, який вимагав підвищення платні варягам, навіть посміявся з ярла, коли той став залякувати князя. А вимагали ж варяги й зовсім неймовірного: підвищити їх платню вчетверо! Слідом за варягами й київська дружина приступила до князя з вимогами, вже мало їм було, що з милості князя Володимира їли на сріблі-золоті. Ярослав одмахнувся. Не любив війни, прагнув тиші. Він прикликав до себе людей книжних, священиків, Чноків перехожих, з ними сидів у Володими-ровому теремі, їздив часом у Берести, молився там у церкві святих Апостолів, упізнав там пресвітера княжої церкви Ларивона, чоловіка тихого, мудрого, постника. Говорили про царство небесне, про вічне блаженство, про справи високі й прекрасні; там був спочинок для душі, забувалися горлаті варяги й ненажерливі дружинники, забувалася навіть сувора і неприступна княгиня Ірина, яка в Києві одразу сповнилася холодної пихи, згадала, що вона королівська донька, збирала коло себе якихось принців і ярлів; з'їздилися до неї з усієї півночі по-шукувачі багатств і престолів, княгині вже мало було теремів, які вдовольняли колись і княгиню Ольгу, й князя Володимира, забула вона про кам'яницю свого батька з незатишною, промороженою клятими свейськимй морозами дучкою на верхоту-рі, заводила мову про спорудження нового двору, достойного її високого походження. Все вимагало платні, так ніби князем Ярослав став лиш для того, щоб пхати й пхати в чиюсь там пельку золото та срібло.
Власна дружина, розледащена й знахабніла до краю, відмовляла в послуху, дружинники сиділи на своєму дитинці в Києві, вигрівалися на сонці, грали цілими днями в кості та зернь, виспівували щодень те саме:
Покуємо собі човни, мідні та золоті весла Та й пустимось на тихий Дунай, а з Дунаю - та під Царгород. Ой чуємо там доброго пана, що заплатить щедро за службу молодецьку!
Варяги покинули Ярослава, пішли шукати щедрішого хазяїна. Дружина хоч і не пішла нікуди, бо була ж таки своя, але частина її з воєводою Золоторуким теж повіялася десь чи до ромейського імператора в найми, так що довелося князеві збирати дружину нову, частково з новгородців, а то з людей київських, з того часу він завжди змушений буде обставляти себе щоразу новими людьми, бо важко покластися на будь-кого, ніхто довго не витримує в службі, кожен має свою гадку, дбає перше за себе, а вже потім - як захоче.
Щоб довести всім своїм недругам і зрадливцям свою міць, Ярослав ще тої осені по розгрому печенігів з свіжонабраною дружиною поплив по Прип'яті проти польського Болеслава, щоб ударити по ньому в віддяку за Святополка. Перед цим уклав угоду з германським імператором Генріхом. Угоди досяг легко, бо мав у Києві мачуху, останню жону князя Володимира, німкеню, доньку графа Куно від шлюбу його з дочкою імператора германського Оттона Великого. Тож були мовби родичі з германськими імператорами, вільно обмінювалися послами й гінцями, які проходили землею чехів, окрім того, імператор германський шукав собі спільника, щоб ударити на Болеслава, бо князь польський дійшов уже аж до такого нахабства, що забивав залізні палі, назначаючи кордони своєї держави, вже й не в дно рік польських, -а навіть німецьких, доскакуючи до них під час численних своїх переможних виправ.
Отак і поплив восени Ярослав по Прип'яті з військом нечисленним і ще молодим на службі в нового князя Київського, обліг Берестя над Бугом, але город тримався твердо, хоч, допомога йому й не приходила. Та й яка могла бути поміч? Тільки недосвідченість Ярославова могла штовхнути князя до спілки з імператором, який дбав передовсім за себе й свою владу (а й хто ж не дбає?) і найменше турбувався чужими клопотами. Ярослав відійшов од Берестів й повернувся до Києва без втрат, але й без зиску; він якось не сподівався, що йому випаде так багато, може, ще більше, ніж його покійному отцеві, походів і сутичок, його втягували в війну попри його волю й бажання, вже й перед цим він відчував нехіть до битов, а тепер і геть зненавидів цю марну справу; однак цілу зиму готувався до відпору Болеславові, лишився осамотнений, покинутий всіма, навіть Новгород слав мало підкріплень, довелося суворо нагадати Коснятинові. Знов прикликав посланців од варягів, але ті тепер вимагали платні більшої в дванадцять разів, аніж у Новгороді, до того ж не сріблом, а тільки золотом.
Підступи з боку можновладців, здирства й нахабність найманців - ось з чим зіткнувся тоді Ярослав, і вже до кінця днів своїх сам він не буде ні підступним, ні здирцею, намагатиметься бути прямодушним по-своєму, хоч іноді й дорого платитиме за це. Поки що -ж платив власним спокоєм. Знов покалічений, так ніби бог навернув на нього давні, ще дитячі хворощі, на ногах тепер тримався не зовсім твердо, тому надавав перевагу коневі, а ще ліпше - лодьї, знов посадив своє військо в судна й поплив по Дніпру, а там по Прип'яті - назустріч Болеславові, який шикувався на Бузі до рішучого удару.
Зблизилися в липневу спекоту, Буг обмілів невпізнанно, поляки лагодили мости для переправи, Ярослав повелів перешкоджати їм, засипати їх стрілами, дратувати похваляннями. Він, як і в Новгороді колись, їздив скрізь сам, до всього до-Дивлявся, збадьорував воїв, сміявся з погуків воєводи Будия, •що кричав на той берег до поляків: «А ось ми проткнемо тріскою пузо вашому Болеславу».
І знов, як і в війні з імператором германським, Болеславові.Щастило. Він стояв з військом коло укріпленого города Волила, мав підкрепу з червенських городів, звідусюди харчові загони достачали йому все необхідне, підходили нові та нові його відділи, прийшло обіцяних Генріхом триста саксонців і п'ятсот угрів. Сам Болеслав відсиджувався до часу в Волині, айв собі й гуляв з чужими жонами, хоч сам же запровадив у своїй землі кару для уводців чужих жон і розпусників: ставити їх на торговищі на дерев'яний поміст, примоцьовувати їх до того помосту, вбиваючи, - хоч і не годилося б про це мови ти, - в калитку. між бамболями здоровенного гвіздка. Поряд.клали гострий ніж, позоставляючи приреченому трудний вибір: або ж умерти ганебно посеред торговища, або ж відпахати оту частину тіла. Руські кричали з того берега, обзиваючи Болеслава бабонюхом і смердючим кендюхом, але ото й тільки, бо поляки мали собі все, що треба, а їхні супротивники жили вловленою дичиною та рибою, вивудженою в Бузі, казали, що навіть сам князь Ярослав знічев'я і з розпуки сидів з вудкою над Бугом, ждучи невідь-чого.
Ночами палили вогнища, відганяли люту комарву, яка з вдоволеним стогнанням налітала з лісів і боліт. Спекота змінювалася дощем, тоді хлющилися під злими небесними водами, бо не було ж ніякого прихистку й сховку, тільки для князя напнуто намета, але Ярослав більше намагався бути серед воїв, прагнув виказати свою доброту, свою лагідь і чесність. Та й чого досяг? Болеслав був і сякий, і такий, і лихий, і жорстокий, і неправедний, а за нього стояло військо тверде, і сусідні владці пішли йому в помогу, а руський князь покинутий виявився всіма, вдовольнятися мав своїми чеснотами, своєю мудрістю, що нею переважав усіх імператорів, королів, князів, але мудрість не дала йому ні сил, ні спокою. Велося вже споконвіку, що вирішував усе меч.
Посли руські, хоч і не мали таких повноважень од свого князя, відмовитися від імператорського хрисовула і від мало ке силоміць посадженого на їхній корабель митрополита не могли:. Бували ж випадки, що послів, які виявляли непослух волі імператора, осліплювано або а карано смертю, тут не діяли яіякі закони, тут правили василевси - хай славиться міць ромеїві.
Вирушили в путь, лишаючи сонце по праву руку від себе. Сивоок був на кораблі з Іссою. Вона дикувато щулилася в незвичному пишному одязі, придбаному їй на Месі, знов тулилася до Сивоока, але тепер уже не від темного страху перед морем, а, видно, від невідомості та від лихих поглядів Міщила, який вівся досить брутально й пиховито. Сивоок же думав про їхню дорогу. Вийшовши з Босфору, мали вони досягти області Мессемврії навпроти ріки Дичини, далі, тримаючись берегів, дійдуть до Констанції на річці Варні, від Варни проляже путь до Конопа, від Конопа - до Дунаю, де змішуються жовті води ріки з морською прозорістю, там протягнуться положисті піщані береги й круті глиняні, і ніде не зможуть вони пристати аж до самого входу в Дніпровський лиман, бо чатуватимуть на тих берегах печеніги, готові вмить напасти на необачних; та й на самому Дніпрі ще не кінець небезпекам: ще підстерігатимуть їх дикі кочівники в найвужчому місці коло порогів, де вбиго князя Святослава, ще доведеться перебиратися через кам'яні шумливі пороги, і тільки в київських тихих водах скінчиться їхнє багатостраждальне, страшне плавання.
Але той, хто повертається на рідну землю, готовий до всього.
Рік 1026. Падолисти. Київ
Ярослав же седе Кыеве, утре пота с дружиною своею, показав победу и труд велик.
Літопис Нестора
Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стікаючи гарячою кров'ю, в останній несамовитості гриз залізо наконечників, трощив дерево списовищ; його випружене тіло лиховісне скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось мало вибухнути червоною кривавістю, але звір, видно, вичував наближення останньої миті, він не хотів смерті, прагнув уникнути того кінця, після якого вже не буває початку; переповнений передсмертним риком, навстопужений брудно-сірою щетиною, в хижому розблиску іклів, він жахнув з кола знищення, його затьмарені болем очі все ж здобулися на ще одне зусилля, щоб забачити вільний проміжок; задране в лютій зневазі рило хапливо нюшило дорогу, заволохатілі вуха вловлювали щонайменші продихи лісового повіву волі, вмить лишив кабан у тій улоговині, де мав сконати, людей, собак, гострі довгі списи і помчав по схилу вгору, де самотньо приглядався до ловів князь Ярослав.
Все відбулося неспогадно швидко. Ніхто не встиг навіть вжахнутися, зранений дик летів на осамотненого чоловіка - ні відступитися, ні перепинити йому путь; десятеро не спромоглися покласти звіра, отож один тільки й мав тепер, що впасти під нещадними різаками; князь став нагорі, щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був тепер сконати; звір летів на нього, відчаєно постогнуючи, кожен його пере-стриб був мовби чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей невтримний біг: «Жох! Жох! Жох!» Ближче, ближче, ближче - вже весь ліс і весь світ виповнено тільки цим жох-канням; Ярослав уже й не бачив самого вепра, тільки чув цей обезвладнюючий звук. Свідомість не встигла запанувати в руках, свідомість поглинута була отим вслухуванням у темне жохкання, але тіло діяло самостійно, за виробленою звичкою; вже ноги вперлися в покриту м'яким червонявим листям осені землю, вся вага тіла перекинулася на ліву неушкоджену ногу, права рука пошмугляла в списовім ремені, влягаючись зручніше й надійніше; чоловік зготовився зустріти дика, в нього виявилося безліч часу для приготувань, він ще й устиг втягнути ніздрями прохолодний запах осіннього листя, вологої землі, збучавілої від дощів кори дерев, солодкаво-бентежний запах занурення пущі в зимовий сон - запах умирання. І від того чоловікові ще милішим стало життя, страх існував тепер для нього лише в свідомості, але ні в руках, ні в очах, ні в жодному м'язові ляку не було. Та хіба міг знати про це вепр? Йому залежало тільки на тому, що.6 усунути останню перешкоду на шляху до вибавлення, до порятунку, до життя, і він пер на чоловіка, щоб мерщій збити того, перш ніж схаменеться він і схаменуться ті, що лишилися внизу разом з їхніми лякливими собаками і холодним залізом. Але чоловік, що стояв на дорозі в дика, не належав до людей посполитих. Ще змалку він привчав своє тіло в кожнім його окремім члені до слугування точного й безвідмовного, і якщо свідомість чоловікова, попри Іссу її напругу, не зуміл'а справитися з несподіваною загрозою, зате плечі йому налилися важкою силою саме тоді, коли рука замахнулася списом, а око спрямувало ту руку так уміло й несхибно, що важкий спис прошумів і криваво прорвався до самого серця дикового, і звір з повного скоку звалився на бік, закосив ногами, запінився, очі його ще були повернуті на князя, скляніючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так і відкрилася вепрові, ікла теж ще шкірилися на Ярослава, та же безсило, не було в них тепер білого розблиску, - сповивалa їх якась брудна жовтість, як усяку мертву кістку. Ярослав через силу проковтнув слину, відвернувся від вепра, се в нього здригалось чи то від перенесеного ляку, чи від Юрадості. Знизу набігали перестрашені ловці, важко випасував позад них товстий боярин Ситник, біг молодий новгородський воєвода Іван Творимович, князівській блазень Бурмака поджунював шурхітливе листя задертими носками своїх не по нозі великих чоботяр, бігли там ще якісь люди, та князь нікого не хотів бачити; припадаючи на скалічену праву ногу, покульгав крізь зарості, махнув позад себе рукою: лишайтесь, І мовляв, і порайте здобич.
- Князю! - гукнув Ситник. - Куди ж ти? На нутрощах погадаємо!
З Ярослава виходив переляк. Аж тепер. Стрясало йому тіло. Цокотіли зуби. Весь змокрів. Потягло справити малу нужду. Став під якимсь деревом - не розібрав: чи то дуб, чи то береза. Господи, господи, ніхто не повинен бачити, як можновладець іноді стає простим смертним чоловіком. Жонам лиш дано знати цю тайну, хай вони й знають, але ніхто більше й ніколи!
- Князеньку! - реготав позаду Бурмака, жалюгідний карії лик, препаскудний базіка, набитий дурень. - А свинячого вуха? Князеньку! А хвостика! Князюсику!
Через силу Ярослав усміхнувся. Скочувався йому в душі тягар страху, ставало вільніше й вільніше на серці. Власне, що' там такого - вепр! А два літа тому був ведмідь. Коли повстали в Суздальській землі волхви й стали бити старшин і жон старшинських за те, що переховували хліб і винні за голод, який запанував у всій землі, тоді Ярослав пішов з дружиною на втихомирення. Мали б ждати князя в сподіванні, що порятує він од голоду, а сталося навпаки. Волхви перебили старшин і жон їхніх, не знайшли багато хліба, бо неврожай був для всіх: і для старшин, і для простолюддя; тоді кинулися всі по Волзі до булгар, привезли звідти хліб ще до приходу князевого; від князя не сподівалися нічого, крім кари за бунт, тому й зустрічали його лодьї на Волзі, на самому краю Ростово-Суздальської землі, не добром - дошкуляли стрілами на мілких перекатах, валили впоперек річки велетенські дерева, творячи непропливні загати. Коли князь вийшов з дружиною на берег, невидимі супротивники визирали, коли злізе він з коня, напустили на Ярослава велетенського ведмедя. Теж отак зненацька для всіх, як щойно мчав на нього дик. Мав би бути й кінець там князеві, бо звір мовчки йшов на здиб, підвівшись на задні ноги, виріс мовби з-під землі просто коло князя, вже дихнув Ярославові в обличчя гарячим смородом смерті. Так само тоді не встиг схаменутися князь, але його рука вихопила в дружинника сокиру і вдарила з холодною несхибністю, і звір упав мало не на самого князя, аж тому довелося відскочити вбік, незграбно тягнучи свою покалічену ногу. Звелів на тому місці закласти город і назвати його своїм іменем. Місце Ярославової слави: Ярославль. Хіба що й отут звеліти вибудувати город або хоч сільце? Тоді, побивши в Суздалі волхвів, сказав народові: «Бог насилає за гріхи на кожну землю голод, чи мор, а чи негоду, а чи іншу покару, а чоловік нічого не відає і не може». Зате сам завжди міг і пишався цим. Хоч що насилав на нього бог, з усім зумів управлятися князь. Спершу було тяжко, впадав іноді у відчай, але потім збагнув: наслано на нього всі нещастя для гартування духу. Чим більше ударів завдавано йому долею, тим міцніше утверджувався він на землі.
Було з ним точнісінько, як з апостолом Павлом: «Тричі киямяг бито мене, а один раз каменовано; тричі розбивався корабель, ніч і день пробув я в глибині, у дорогах почасти, у бідах на ріках, у бідах од розбійників, у бідах од земляків, у бідах од поган, у бідах у городі, у бідах на пустині, у бідах між лу-кавини братами, у праці і в журбі, почасти в недосипанню, в голоді й спразі, в постах часто, в холоді й наготі».
Але хто хоче жити, повинен перемагати.
Ярослав поправив одіж, розгладив бороду, змахнув з лиця рештки розгубленості, повернувся до своїх. Його вітали радо й щиро.
Ситник уже засукав рукава, підступав з великим ловецьким ножем до високої вепрячої туші.
- Зажди, - зупинив його князь, - взяти вепра на дрюка - і до Берестів.
- Дрючечок зламається, - вискочив наперед Ярослава слинявий блазень, розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осміхові.
- Новий вирубаємо. - Буденні слова, відчувалося виразно, втишували розбурханість душевну, тому Ярослав охоче пристав на виміну балачкою з Бурмакою. - Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замість дрючка.
- Ги-ги! - реготнув блазень. - А хто ж понесе? Коні чи люди?
- Люди!
- Аби не коні, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина все витерпить, а коні й князі терпіти не вміють.
- На тому ж місці, де ото патякаєш, - сказав майже урочисто Ярослав, - закладемо поселення людське.
- І назвемо Ярославець! - вихопився мерщій Бурмака.
- Ярославль-Київський, - змахнув своїм ножакою Ситник. - Щоб були скрізь Ярославлі, по всій землі. Хай славиться ім'я твоє, княже!
- Веприще - ось як назвати, - сказав князь, - бо таки ка-банюра чималий.
- Хіба ж то кабан? - штурхнув чоботом вепра Бурмака. - Хіба це вепр? Так собі, веприк.
- То й назвемо село Веприк, - посміхнувся князь. Блазень застрибав, заляпав у долоні:
- Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в Бурмаки!
- Що мелеш, блазню! - закричав на нього Ситник. - Чи вже й зовсім з глузду з'їхав?
- А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями, як ти, обставився! - взявся в боки блазень.
Ситника боялися всі, належали йому справи тайні і загрозливі, тільки Бурмака не виказував ні страху, ні пошани навіть до цього княжого боярина, йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, він міг зчинити колотнечу поміж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тішився.
Бурмаку знайшов кілька літ тому в селі на дніпровській переправі. Жили там перевізники, рибалки, косарі, народ добраний один до одного, нелякливий і вроди такої, яку лиш Дніпро дає тим, хто задивляється змалку в його води і кропить своїми росами. І раптом посеред отих гарних, дужих людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок з'явився на світ; поки воно було мале, то ніхто й не помічав, видно, його недолугості, а коли однолітки повиростали, а воно таке й лишилося мале, тільки покорчило його в боки, тоді вже всі запримітили; саме ж воно налилося злістю і образою на всіх людей і на цілий світ білий, і ось пролунала перша лайка, принесена чоловічкові слиною на язик, бовкнув він щось лихе й дурне, назвали його за те Бурмакою, посміялися, хтось там, мабуть, нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще й ще, його знов нагодували і знов сміялися пробачливо, зверхньо, як уміють сміятися дужі, певні своєї вищості і сили люди, а карлик збагнув, що може втриматися на цьому світі самим своїм язиком, і розпустив його на всю губу, і вже.не було тоді йому впину.
Князь почув Бурмачині прокльони на перевозі. Швендяв карлик за перевізниками, заважав їм роботи своє діло, лаявся чорно.
Перевізники посміювалися з дурнуватого Карлика, хтось покликав його до казанка з юшкою. Бурмака побіг туди, став тьопати юшку, шпетив тепер і того, хто годував:
- Щоб тобі кістка поперек горла стала!
- .А приведіть-но його до мене, - звелів Ярослав. Бурмака не захотів іти до князя.
- Треба, то хай сам пришвендяє до мене, - викрикнув. - Чи, може, йому ноги посудомило! Чи покорчило? Чи правець напав?!
Ніколи б не стерпів Ярослав нагадування про його нещасні ноги, але тут чомусь не звернув уваги на карликову лайку, майже слухняно покульгав до Бурмаки, сказав йому примирливо:
- Хочеш до мене в службу?
- А хай тобі нечиста сила служить! - хапнув об казанок дерев'яною ложкою карлик. - Дурнем ти був, дурнем і зостанешся. Золота начіпляв на себе, як собака реп'яхів. Чоботи зелені. Чи з жаб'ячої шкіри їх пошили тобі лакизи?
- Матимеш і золото, і чоботи такі самі, все, як у мене, - пообіцяв Ярослав, сам ще не відаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра.
- Підкупити хочеш Бурмаку? - закричав карлик. - Та не діждешся ж! Золота твого не стачить для моєї мудрості. Щоб ти подавився своїм золотом награбованим та накраденим!
Сміялися всі: перевізники, князеві люди, сам Ярослав. Князь подумав: отакий хай собі лає. Ніхто навсправжки не прийме його лайки, а перед богом виправдання: не вознісся в гордині, вислухуєш щодень слова хули. Ліпше самому тримати коло себе дурнуватого лаяльника, аніж ждати, поки прийде розумний і вкаже всім на твої справжні згрішення й переступи.
Так узяв з собою Бурмаку, приділив йому місце коло себе, назначив князівську одіж, князівський стіл, підкладали карликові на учтах шматки так само ласі, як і князеві, наливали Тих самих вин і медів у такі самі ковші, все той мав, як у князя, тільки з одною відміною: все трохи більше. І одяг більший, і взувачка, і прикраси, і ищатки за обідом, і ковші з напоями. Отак, маючи все мовби і князівське, карлик був ще більше осмішений від недотримання міри. А вже раз утративши міру, нізащо не міг її віднайти й у своїй мові: хоч що казав, усе те видавалося для довколишніх дурним і смішним. До Бурмачиних прокльонів всі звикли, тільки ті, що чули його вперше,- дивувалися вельми: дозволяв собі карлик такі слова про князя, такі вихватки, що іншому б на його місці давно стяли голову або вирвали язик, а з цього мов з гуся вода. Чудно ведеться світ!
Але Ярослав за ці тяжкі безмірно дванадцять літ упевнився твердо, що нічого задаром не дається, все треба найняти й купити: і воїнів, і прислужників, і хвалителів, і навіть хулителів. Він ніколи не був м'який на пенязь, ощаджував кожну куну, не любив марнотратства, але водночас бачив, що хоч де ступнеш - треба платити.
Так було з Еймундовими наємцями ще тоді, в Новгороді, кели лаштувалися виступати проти князя Володимира, та й самими новгородцями, яким обіцяв правду, писану лиш для них,-окремішню, вигідну. І коли зійшовся з Святополком коло Любеча на Дніпрі, то хоч як похвалялися кияни Святополкові, хоч і називали глумливо новгородців плотниками, а Ярослава - кривондякою (мовби вгадуючи, що знов окульгавіє він за два літа!), та все ж розгромлені були нещадимо, не помогли їм і печеніги, прикликані Святополком. І коли сів у Києві Яімїслав, то щедро заплатив і варягам, і новгородцям: старостам по десять гривен, а смердам по гривні, а новгородцям усім теж по десять гривен. І дав їм грамоту, щоб по ній велися, гримали так, як написав їм.
Довго й не збирався Святополк, бо вже через два літа стояв під Києвом з печенігами, які йшли до нього, мов собака на посвист, ваблені обіцяними грабунками багатого стольного города. Еймунд порадив нарубати зеленого гілля й навтикати в городські вали, щоб не дати печенізьким стрілам залітати в Київ. Потім уже сам князь надумав послати на вали київських жінок у прикрасах, щоб звабити жадібних біармійців кинутися на приступ. Виблискували на сонці срібні й золоті наголовники, сяяли коштовні камені на вбранні, ще дужче сяяли красою своєю киянки, яким важко було й пошукати рівних вродою; розпалені печеніги кинулися на город, вони облягали Київ такою силою, що її ніколи ще й не бачено тут, але Ярослав намірився все ж дати їм бій, його намовляли до того варяги, обіцяючи вистояти, та й самі кияни воліли ліпше стати на бій, аніж мовчки ждати невідомого; всі городські ворота зачинено, крім двох: коло верхніх воріт став Еймунд з дружиною, а коло тих, що вели на Перевісище, - Ярослав на чолі киян. Печеніги попхалися в ворота, вони вскакували у вузький і тісний прохід по кільканадцятеро, і їх відразу сікли на локшину воїни, що ждали ворога по цей бік. Але сила в печенігів була така велика, така страшна нетерплячка володіла всіма тими, хто напирав ззаду, що, врешті, прорвалися дикі степови-ки в перевісищанські ворота, відтіснили Ярославову дружину, самому князеві ввігнався ворожий спис у праве коліно, Ярослав насилу висмикнув з рани залізного наконечника, але не відступив, рубав ворога й далі своїм страшним мечем. Підоспіли до нього варяги, хтось спромігся зачинити ворота, печенігів, що продерлися до Києва, виловлювано по одному. Їх убивали на місці грабунку або насильства, які ті чинили вміло й швидко. В городі запалали церкви й доми, загорілася дерев'яна Софія, споруджена ще княгинею Ольгою для збереження святощів, привезених нею з Константинополя; Київ запалав увесь, пойнявся червоністю полум'я і чорнотою димів, страшне то було видовисько, але ще страшнішою була помста киян, які вийшли за міські брами і переслідували втікаючих печенігів аж до Сітомлі, сікли їх, топили в Ручаї, в Дніпрі, у. Сітомлі.
Отоді й допустився князь тяжкої помилки в своїх діях. Вважаючи, що назавжди покінчено з нападами на Київ, одмовив Еймундові, який вимагав підвищення платні варягам, навіть посміявся з ярла, коли той став залякувати князя. А вимагали ж варяги й зовсім неймовірного: підвищити їх платню вчетверо! Слідом за варягами й київська дружина приступила до князя з вимогами, вже мало їм було, що з милості князя Володимира їли на сріблі-золоті. Ярослав одмахнувся. Не любив війни, прагнув тиші. Він прикликав до себе людей книжних, священиків, Чноків перехожих, з ними сидів у Володими-ровому теремі, їздив часом у Берести, молився там у церкві святих Апостолів, упізнав там пресвітера княжої церкви Ларивона, чоловіка тихого, мудрого, постника. Говорили про царство небесне, про вічне блаженство, про справи високі й прекрасні; там був спочинок для душі, забувалися горлаті варяги й ненажерливі дружинники, забувалася навіть сувора і неприступна княгиня Ірина, яка в Києві одразу сповнилася холодної пихи, згадала, що вона королівська донька, збирала коло себе якихось принців і ярлів; з'їздилися до неї з усієї півночі по-шукувачі багатств і престолів, княгині вже мало було теремів, які вдовольняли колись і княгиню Ольгу, й князя Володимира, забула вона про кам'яницю свого батька з незатишною, промороженою клятими свейськимй морозами дучкою на верхоту-рі, заводила мову про спорудження нового двору, достойного її високого походження. Все вимагало платні, так ніби князем Ярослав став лиш для того, щоб пхати й пхати в чиюсь там пельку золото та срібло.
Власна дружина, розледащена й знахабніла до краю, відмовляла в послуху, дружинники сиділи на своєму дитинці в Києві, вигрівалися на сонці, грали цілими днями в кості та зернь, виспівували щодень те саме:
Покуємо собі човни, мідні та золоті весла Та й пустимось на тихий Дунай, а з Дунаю - та під Царгород. Ой чуємо там доброго пана, що заплатить щедро за службу молодецьку!
Варяги покинули Ярослава, пішли шукати щедрішого хазяїна. Дружина хоч і не пішла нікуди, бо була ж таки своя, але частина її з воєводою Золоторуким теж повіялася десь чи до ромейського імператора в найми, так що довелося князеві збирати дружину нову, частково з новгородців, а то з людей київських, з того часу він завжди змушений буде обставляти себе щоразу новими людьми, бо важко покластися на будь-кого, ніхто довго не витримує в службі, кожен має свою гадку, дбає перше за себе, а вже потім - як захоче.
Щоб довести всім своїм недругам і зрадливцям свою міць, Ярослав ще тої осені по розгрому печенігів з свіжонабраною дружиною поплив по Прип'яті проти польського Болеслава, щоб ударити по ньому в віддяку за Святополка. Перед цим уклав угоду з германським імператором Генріхом. Угоди досяг легко, бо мав у Києві мачуху, останню жону князя Володимира, німкеню, доньку графа Куно від шлюбу його з дочкою імператора германського Оттона Великого. Тож були мовби родичі з германськими імператорами, вільно обмінювалися послами й гінцями, які проходили землею чехів, окрім того, імператор германський шукав собі спільника, щоб ударити на Болеслава, бо князь польський дійшов уже аж до такого нахабства, що забивав залізні палі, назначаючи кордони своєї держави, вже й не в дно рік польських, -а навіть німецьких, доскакуючи до них під час численних своїх переможних виправ.
Отак і поплив восени Ярослав по Прип'яті з військом нечисленним і ще молодим на службі в нового князя Київського, обліг Берестя над Бугом, але город тримався твердо, хоч, допомога йому й не приходила. Та й яка могла бути поміч? Тільки недосвідченість Ярославова могла штовхнути князя до спілки з імператором, який дбав передовсім за себе й свою владу (а й хто ж не дбає?) і найменше турбувався чужими клопотами. Ярослав відійшов од Берестів й повернувся до Києва без втрат, але й без зиску; він якось не сподівався, що йому випаде так багато, може, ще більше, ніж його покійному отцеві, походів і сутичок, його втягували в війну попри його волю й бажання, вже й перед цим він відчував нехіть до битов, а тепер і геть зненавидів цю марну справу; однак цілу зиму готувався до відпору Болеславові, лишився осамотнений, покинутий всіма, навіть Новгород слав мало підкріплень, довелося суворо нагадати Коснятинові. Знов прикликав посланців од варягів, але ті тепер вимагали платні більшої в дванадцять разів, аніж у Новгороді, до того ж не сріблом, а тільки золотом.
Підступи з боку можновладців, здирства й нахабність найманців - ось з чим зіткнувся тоді Ярослав, і вже до кінця днів своїх сам він не буде ні підступним, ні здирцею, намагатиметься бути прямодушним по-своєму, хоч іноді й дорого платитиме за це. Поки що -ж платив власним спокоєм. Знов покалічений, так ніби бог навернув на нього давні, ще дитячі хворощі, на ногах тепер тримався не зовсім твердо, тому надавав перевагу коневі, а ще ліпше - лодьї, знов посадив своє військо в судна й поплив по Дніпру, а там по Прип'яті - назустріч Болеславові, який шикувався на Бузі до рішучого удару.
Зблизилися в липневу спекоту, Буг обмілів невпізнанно, поляки лагодили мости для переправи, Ярослав повелів перешкоджати їм, засипати їх стрілами, дратувати похваляннями. Він, як і в Новгороді колись, їздив скрізь сам, до всього до-Дивлявся, збадьорував воїв, сміявся з погуків воєводи Будия, •що кричав на той берег до поляків: «А ось ми проткнемо тріскою пузо вашому Болеславу».
І знов, як і в війні з імператором германським, Болеславові.Щастило. Він стояв з військом коло укріпленого города Волила, мав підкрепу з червенських городів, звідусюди харчові загони достачали йому все необхідне, підходили нові та нові його відділи, прийшло обіцяних Генріхом триста саксонців і п'ятсот угрів. Сам Болеслав відсиджувався до часу в Волині, айв собі й гуляв з чужими жонами, хоч сам же запровадив у своїй землі кару для уводців чужих жон і розпусників: ставити їх на торговищі на дерев'яний поміст, примоцьовувати їх до того помосту, вбиваючи, - хоч і не годилося б про це мови ти, - в калитку. між бамболями здоровенного гвіздка. Поряд.клали гострий ніж, позоставляючи приреченому трудний вибір: або ж умерти ганебно посеред торговища, або ж відпахати оту частину тіла. Руські кричали з того берега, обзиваючи Болеслава бабонюхом і смердючим кендюхом, але ото й тільки, бо поляки мали собі все, що треба, а їхні супротивники жили вловленою дичиною та рибою, вивудженою в Бузі, казали, що навіть сам князь Ярослав знічев'я і з розпуки сидів з вудкою над Бугом, ждучи невідь-чого.
Ночами палили вогнища, відганяли люту комарву, яка з вдоволеним стогнанням налітала з лісів і боліт. Спекота змінювалася дощем, тоді хлющилися під злими небесними водами, бо не було ж ніякого прихистку й сховку, тільки для князя напнуто намета, але Ярослав більше намагався бути серед воїв, прагнув виказати свою доброту, свою лагідь і чесність. Та й чого досяг? Болеслав був і сякий, і такий, і лихий, і жорстокий, і неправедний, а за нього стояло військо тверде, і сусідні владці пішли йому в помогу, а руський князь покинутий виявився всіма, вдовольнятися мав своїми чеснотами, своєю мудрістю, що нею переважав усіх імператорів, королів, князів, але мудрість не дала йому ні сил, ні спокою. Велося вже споконвіку, що вирішував усе меч.