Страница:
Високопоставлений євнух багряним шовковим платком витер слину на імператоровій бороді, Константин підвівся в своїй ложі, простягнув наосліп руку за вінцем для звитяжця, йому вкладено в руку вінець, це була прекрасна мить, тим прекрасніша, що перемогли коні білої імператорської масті; на іподромі завжди панував забобон щодо кінських мастей: коней чорних, вороних, карих, гнідих сюди не допускано, бо ті масті вважано за кольори смерті, тут любили смерть веселу, яскраву, а ще більше любили світлу перемогу, кожен з присутніх заздалегідь загадував собі якесь бажання, пов'язане з перемогою коней світлішої масті, коли ж такими ставали коні чистої імператорської масті, то це вважалося якнайліпшою прикметою для всіх, найперше ж - для царствуючої особи.
У імператора в той день був прекрасний настрій, завдяки чому підкуплений Агапітом препозит знову нагадав Константинові про «білого болгарина».
- Але здається, ми приділили його до якоїсь служби? - недбало мовив імператор. Препозит був приготований на будь-яку відповідь.
- Його поставлено до нагляду за кіньми, - сказав він шанобливо, - але спожитку там від нього немає жодного, він поперелякував усіх коней.
- Цього варвара лякаються навіть коні, - засміявся імператор:- Коли так, то віддайте його тому, хто виплатить за нього логофету казни кентинарій золота.
Його не обходило, хто саме внесе таку суму, він не знав Агапіта, мабуть, ніколи й не чув його імені, а коли й чув випадково, то давно забув, бо чом би мав імператор усіх ромеїв тримати в голові чиєсь там ім'я?
А кентинарій за Сивоока, за якого ще вчора ніхто б не здогадався попросити бодай номисму, призначив імператор просто через те, що хтось там виявив зацікавленість «білим болгарином». А за цікавість треба платити.
У імператора в той день був прекрасний настрій, завдяки чому підкуплений Агапітом препозит знову нагадав Константинові про «білого болгарина».
- Але здається, ми приділили його до якоїсь служби? - недбало мовив імператор. Препозит був приготований на будь-яку відповідь.
- Його поставлено до нагляду за кіньми, - сказав він шанобливо, - але спожитку там від нього немає жодного, він поперелякував усіх коней.
- Цього варвара лякаються навіть коні, - засміявся імператор:- Коли так, то віддайте його тому, хто виплатить за нього логофету казни кентинарій золота.
Його не обходило, хто саме внесе таку суму, він не знав Агапіта, мабуть, ніколи й не чув його імені, а коли й чув випадково, то давно забув, бо чом би мав імператор усіх ромеїв тримати в голові чиєсь там ім'я?
А кентинарій за Сивоока, за якого ще вчора ніхто б не здогадався попросити бодай номисму, призначив імператор просто через те, що хтось там виявив зацікавленість «білим болгарином». А за цікавість треба платити.
1942 Рік. Зима. Київ
Ношу ті шрамі насвоєму тілі; вони живуть, вони кричать, і співають, і стримують мене.
П. Пікассо
На ранок Борис уже твердо знав, що тепер батько його, професор Гордій Отава, добровільно нікуди більше не піде. Щоправда, хлопець не міг простити батькові, що той сам, без примусу, тільки підкоряючись папірцеві, ходив до гестапо, але бачив, як батько карається, тому мовчав. Та й сам Гордій Отава сказав, коли вже все було переговорено з сином за ту ніч, звертаючись не так до Бориса, як до самого себе: «Ignavita esi jacere, dum possis surgere» - малодушшя є лежати, коли можеш підвестися.
Однак штурмбанфюрер Шнурре, певно, відчував під час учорашньої вечірньої розмови з Гордієм Отавою, що той не палає бажанням прибігти сьогодні на його поклик, та й гречності а учорашнього німецького професора, а сьогоднішнього функціонера есесівської машини стачило, видно, на самий тільки вчорашній вечір, а сьогодні виповзла на поверхню звичайнісінька брутальність; Шнурре не став ждати добровільного приходу радянського професора, а просто прислав за ним уранці конвой е особі свого ординарця, що з'явився власною персоною перед Гордієм Отавою, стукнув підборами, викинув наперед руку в фашистському повітанні, але не гаркнув, щоб професор відразу збирався і йшов за ним, а мовчки потупав до кабінету, куди його так само мовчки повів хазяїн, що взяв тепер собі за правило всі серйозні справи розв'язувати саме там, на своєму звичному робочому місці, де відчував себе якось мовби певніше.
Ординарець справді трохи ніби аж розгубився, опинившись у загаченому книжками й раритетами професорському кабінеті, але відразу й опанував себе, знов викинув наперед руку («Назвіть привітання вкрали в стародавніх римлян», - подумав про себе Гордій Отава, згодом сказав це й синові, як взагалі намагався ділитись із сином усіма своїми думками, вважаючи Бориса вже цілком дорослим, а головне, прагнучи, щоб той усе запам'ятав, усе перейняв од свого батька) і відрекомендувався:
- Єфрейтор Оссендорфер. До ваших послуг, гер професор.
- Сідайте, - запросив його Отава, - хоч, власне, я не зовсім розумію, які послуги…
Оссендорфер не сів, тільки шанобливо вклонився: видавався таким собі чемним юнаком, акуратно на проділ розчесане біляве волосся, водянисті злякані очі, довірливо розхилені уста; військовий мундир йому зовсім не пасував, шинеля й геть перетворювала його на смішне опудало, він і сам це, видно, знав бо щось ніби зітхання вирвалося йому з грудей і слідом за поклоном він вимовив:
- Даруйте, що я в такому вигляді, але я на хвилинку. На дворі зима, тому доводиться…
Справді, вночі випав перший сніг, тихцем накрив окуповане місто білим холодом; для Гордія Отави зміна пори року означала тільки те, що минула вже ціла вічність з тих пір, як почалася війна, бо ж тільки подумати: літо, осінь, а тепер уже й зима; що ж до Бориса, то він одразу знайшов собі забаву в тому, щоб дивитися в вікно на фашистів посеред засніженого Києва, бачив, як вони вистрибують у своїх нікчемних шинелях і мундирчиках, і мстиво думав: «То як? Жарко вам? Спробували? Ще й не те буде!» До снігу всі фашисти сприймалися суцільною, одноликою масою, тепер, на білому тлі, раптом виявилося, що до Києва наповзло безліч різновидів цієї погані, бо коли навіть не брати було до уваги погонів звичайних сукняних, без жодних відзнак і з срібними галунами, погонів офіцерських простих і плетених, як батіг, нашивок, позументів, пов'язок із гадюкува-тими написами, бляшаних нагрудників, а тільки зважати на колір вбрання, то були тут усі можливі й неможливі кольори й відтінки, були (і то найбільше!) жаб'ячо-зелені шинелі, які, здається, носила переважна частина військових, але був колір також чорний, сталево-сірий змінювався глиняно-жовтим, були навіть мовби бузкові шинелі з петличками лимонного забарвлення, траплялися ніби вмочені в синьку, був колір свинцю і колір віконної замазки; якісь високі чини кутали шиї в хутряні коміри, чорні й волохаті, декого зима застукала ще в плямистих маскувальних мундирах, що годилися тільки влітку, і тепер ці строкаті вояки, згинаючись у три погибелі, перебігали через вулицю з виглядом корови, що попала на слизьке. Іноді пробігав по снігу халабудистий, закоцюблий плащ похмурого тону, ще вчора, під осінніми дощами такий показний, а сьогодні жалюгідний і смішний. Ноги у вояк для першого дня зими взуті були ще сяк-так: то в ботинках, то в цупких чоботях, іноді можна було побачити навіть білі бурки у тих, хто мав хутряні коміри на шинелях, але на головах творився сміх і гріх. Бундючні картузи нагадували тепер решета, повні холоду, до пілоток дочіплювано круглі сукняні латочки, щоб прикривати ними вуха, але вуха не вміщалися під тими латочками, великі німецькі вуха стирчали з-під зелених накривок, почервонілі від морозу, набубнявілі, неначе в утоплеників. Ліпше себе, мабуть, почували ті, в кого картузи були з довгими козирками й навушниками, які відкочувалися. Але, маючи вуха в теплі, вони потерпали з носами, бо мороз, мовби зганяючи злість за те, що в нього відібрано якусь там частину тіла, з усією силою накидався на все незахищене, а ніс під довгим козирком опинявся на такому собі протязі і вже тут мороз потішався досхочу, а власник носа, зжолоблений, мов каліка, з якоюсь аж заздрістю позирав на тих, у кого мерзло все в однаковій мірі, але сам не наважувався піддати й себе такому випробуванню, а тільки хапався за носа то одною рукою, то другою, неначе перекидав у долонях гарячу печену картоплину. Найбільшу заздрість, ясна річ, викликали всі ті, хто котив по вулиці в закритій машині, а коли тим треба було визирнути назовні і вони відхиляли дверцята й висовували на світ божий носа чи й усю голову, то не тривало те довго, ніс чи голова мерщій ховалися, дверцята хряпали, машина їхала далі, так ніби прагнула доскочити до того місця, де зима відразу скінчиться й настане тепло, не буде снігу, головне ж - не буде цього клятого морозу, який упав з неба в одну ніч такий запеклий, неначе уклав угоду про військове співробітництво з більшовиками.
І все оте різнокольорове гаддя бігло, тюпачило, стрибало, витупцьовувало по київській вулиці, і все козиряло, тяглося в струнку одне перед одним, вистукувало каблуками. На засніжених вулицях Києва відбувався великий спектакль маріонеток, який був би смішний, якби не стояла за ним жахлива трагедія поневоленого міста.
Єфрейтор Оссендорфер ще більше зніяковів після свого посилання на зиму, яке Гордій Отава лишив без уваги, Борис же, який притулився в кутку між книжковими шафами й великим вікном, що виходило на вулицю, в лік не йшов, та й не збирався він перед ординарцем фашистського офіцера викладати своїх ранкових спостережень, а тим більше - думок.
- Професор Шнурре перепрошує, але… - знов почав було єфрейтор, але тут Гордій Отава вже не змовчав, не дав йому доказати, перебив на півслові.
- Професор? - здивовано підвів він брови. - Ви хотіли сказати: штурмбанфюрер Шнурре?
Від ординарцевого роздратованого нахабства, з яким він ще кілька днів тому зустрічав Гордія Отаву на порозі квартири академіка Писаренка, зайнятої Шнурре, не лишилося й крихти. Сама ввічливість і зніяковіння, доведено до цілковитого самознищення.
- Так, - охоче згодився він з Отавою, - професор Шнурре справді - штурмбанфюрер, але це просто для зручності, бо такі вимоги часу, так само як і я - єфрейтор, хоч це для мене абсолютно не властиве, я просто собі асистент професора Шнурре ще з Марбурзького університету, і мені вельми приємно, що познайомився з гером професором, про якого багато чув ще до початку воєнних дій, тобто я хотів сказати - нашої визвольної війни…
- Ви хотіли щось передати від штурмбанфюрера Шнурре? - знову перебив його Отава.
- Власне, так. Професор Шнурре перепрошує, але сьогодні невідкладні справи примушують його… Ваше побачення тим часом відкладається, ви можете не йти, хоч якщо хочете просто для прогулянки чи в своїх наукових інтересах, то будь ласка, все домовлено, вас пропустять в собор, ви можете бувати там, коли захочете… Що ж до професора Шнурре, то, як тільки він звільниться від своїх пильних службових справ, він відразу повідомить вас…
Хоч у помешканні було нетоплено, але єфрейтор-асистент змокрів од довгої заплутаної промови, мерщій розкланявся, натягнув на голову пілотку, стукнув каблуками.
- До речі, - навздогін єфрейторові промовив Отава, - передайте штурмбанфюрерові, що я не збираюся сьогодні ані до нього, ані будь-куди взагалі. І не маю наміру й надалі. Так і передайте, прошу вас…
Оссендорфер тупотів чобітьми по довгому коридору з староруськими іконами, він мовби втікав од професорових слів, не хотів їх чути, щоб не накликати лиха на необачливого професора, він і далі зостався чемним, ввічливим, делікатним у поводженні асистентом з старовинного німецького університету.
- Нумо, що скажете, товаришу Отава-молодший? - звернувся батько до Бориса, вирядивши єфрейтора і потираючи руки чи то від холоду, чи то від нервового збудження.
- Не зв'язувався б ти з ними, - сказав Борис.
- На жаль, мене ніхто не питає, хочу я зв'язуватися чи ні. Гак само ніхто не питав усіх, хто жив у Києві, на Україні, в Білорусії, Прибалтнці. Ти чув, що вже бої йдуть під Москвою?
- Я вже чув, що вони разів сто зайняли Москву, а потім чомусь знову ведуть бої за неї, - відбуркнув Борис.
- Якщо вони візьмуть Москву, нам усім кінець.
- А чому ти вважаєш, що вони візьмуть Москву? - спитав син.
- Я не вважаю, кажу тільки, що буде, якщо вони візьмуть.
- Ти як хочеш, а я не вірю, щоб вони взяли Москву! - гукнув Борис.
- Мученики завжди мудріші за тиранів, тому й стають мучениками, - сказав тихо Гордій Отава. - На жаль, мудрих ніколи не слухають ті, в чиїх руках сила. Але нащо нам сперечатися? Ми з тобою маємо однакові переконання. Давай ліпше подумаємо, що робити далі.
- Втікати, - сказав Борис. - І то якнайшвидше.
- Гаразд. Куди втікати?
- Ну… В ліс… до партизанів…
- Вони лишили тобі свою адресу?
- Знайдемо! Що ми - вже не зможемо знайти партизанів?
- Якщо це так легко, тоді фашисти вже давно їх познаходили.
Борис не знав, що відповідати. Йому хотілося врятувати батька, все б він віддав за цей порятунок, він би виступив проти цілої фашистської армії, якби міг захистити батька, але якщо розібратися, то що він міг? І що міг тепер його батько, який і в мирні часи не відзначався надмірним практицизмом, а швидше демонстрував майже дитячу наївність у всьому, що стосувалося буденного, простого життя, не пов'язаного з науковими теоріями і роздумуваннями. Він уже пробував через бабу Галю випитати її куму з Літок, чи не змогла б вона часом через знайомих еільчан зв'язати його батька а партизанами, але кума, дебела, лайлива молодиця, робила великі очі, відхрещувалася від самої згадки про партизанів казала: «Цур тобі, пека!» Баба Галя й собі махала на Бориса, неначе на домового, може, вони й справді так боялися перед німцями, а може, просто не довіряли професорові, якого, бач, самі фашисти визволили з концтабору, не зачіпали його помешкання, постачали харчами, так ніби він був для них своєю людиною, їхнім прислужником.
Але сьогодні, після всіх учорашніх подій, після нічної розмови з батьком, після того як він, власне, виклав синові свій науковий заповіт, передав йому все недокінчене, так ніби мав іти на шибеницю, Борис відчув таку безнадію в серці, такий розпач, так щось ридало в ньому, підступаючи до самого горла, що не втерпів він і знову вирішив просити тітку з Літок бодай вивести їх з батьком із Києва, сховати десь у селі, чи в лісі, чи в чорта в зубах, аби тільки не лишатися більше в Києві, в цьому великому мертвому місті,' де людина відчуває себе, мов у тісній пастці, з якої є один вихід, та й той - на смерть.
Якраз на той день кума з Літок не прибилася до них. Чи то сніг став на заваді, чи не пропустили її на заставах, якими заткнуто було всі виїзди з Києва, бо військовий комендант міста видав наказ про заборону під страхом смертної кари віддавати, приймати, продавати, купувати або міняти м'ясо, молоко, масло; всіх, хто намагався провезти до Києва (вивозити ніхто не пробував, бо нічого було вивозити) будь-які продукти, затримувано, у одних просто відбирали все й турили їх у шию, інших кидали за дріт Дарницького концтабору, ще інших просто розстрілювали; кума з Літок прикривалася аусвайсом, виданим їй самим штурмбанфюрером Шнурре, - штурбанфюрер любив свіженьке молочко, іноді за кумою до Літок посилали навіть машину, але сьогодні не було ні молока, ні куми, штурмбанфюрер, може, й переживе цей день без молока, а от Борисові тітка з Літок знадобилася б аж он як, та вдіяти нічого не міг, тільки закинув здалеку бабі Галі про свій клопіт, але вона відбулася зітханнячком, - на тому й кінець.
А ввечері прийшов штурбанфюрер Шнурре і нарешті розкрив свої карти. Він приніс з собою пляшку рому, сам уже був трохи напідпитку, ром, видно, більше призначався для Гордія Отави, але той сказав, що пити не буде.
- Може, ви звикли до руської горілки? - посміхаючись, запитав Шнурре. - То я звелю принести горілки. Ми маємо в своєму розпорядженні все.
- Дякую, не п'ю я горілки, - спокійно відмовив Отава, а сам подумав, що Шнурре помиляється, вважаючи, що вже все має в своєму розпорядженні.
Шнурре все ж налив келишок і для професора Отави, сам випив, трохи посидів, дивлячись у куток, де вранці сидів Борис, а тепер залягла тільки темрява, бо в кабінеті горіла на столі одна-єдина свічка, електрики в Києві не було, як не було води, тепла, хліба, не було життя.
- Ви можете не економити свічки, - сказав Шнурре, - я дам розпорядження, щоб вам їх постачали,
- Дякую, не треба, - відповів Отава, дивуючись, як він може ще відповідати цьому фашистові, чому не замовкає зовсім, хай собі той говорить сам до себе, хай звідає всю глибину й силу неваги, яку до нього відчувають усі ті, до кого він прийшов, не як ординарний професор провінційного німецького університету, а як загарбник і кат..
- Я розумію ваші почуття, - мовби вгадуючи Отавині думки, зітхнув Шнурре. - Але війна є війна і життя є життя, від цього нікуди не втечеш, мій любий професоре. Якщо вам не хочеться підтримувати зі мною розмову, можете мовчати. Але вислухайте мене до кінця, і вислухайте уважно. Я скажу вам усе. Сьогодні такий день, коли я повинен сказати вам усе, не відкладаючи надалі. Згодом коли-небудь ви зрозумієте, чому саме сьогодні, хоча, загалом кажучи, це не грає ролі в тій справі, яка цікавить мене і в якій повинні бути зрештою, зацікавлені й ви. Отже, стежте за моїми думками, прошу вас. Ви добре знаєте про моє до вас ставлення як до вченого. Ми з вами колеги…
- Вороги, - нагадав Отава.
- Ну так. З огляду на військовий час. Але як учені…
- Ви есесівський офіцер, - знову нагадав Отава, якому давало втіху отак перебивати фашиста в найнесподіваніших місцях, дошкуляючи йому хоч цим.
- Згода! - майже весело вигукнув Шнурре. - 3 вашого дозволу я вип'ю ще келишок. Але, мабуть, не буду. Щоб між нами не було нерівності: один п'яний, другий тверезий. Хай кожен буде поставлений в однакові умови.
- Якщо це можна сказати про того, хто надягає зашморг, і про того, кому надягають зашморг, - знову втрутився Отава.
- Не треба занадто похмуро дивитися на речі, не треба. Коли я розшукував вас серед ув'язнених…
- Чомусь мені здається, що ви просто грали спектакль, бо чому шукали мене саме на Сирці, а не в Дарниці, скажімо, де концтабір набагато більший, отже, більше шансів, що я міг опинитися саме там?
- Інтуїція. Це була справді гра, в якій єдиною ставкою був порятунок професора Отави.
- Навіщо?
- Зараз дійдемо до суті справи, одну лиш мить, мій любий професоре. Терпіння, терпіння… Як часто людям не вистачає цієї дорогоцінної якості, через що стаються речі непоправні. Для прикладу ваш Хрещатик. Його висаджено в повітря…
- Вами ж самими…
- Не грає ролі - ми його висадили в повітря чи ваші. Але чому? Тільки тому, що комусь не вистачило терпцю розмінувати один чи два будинки, простішим здалося підірвати їх,, а коли вже підірвав два чи три будинки, то хочеться пустити димом і ще сотню… Або Успенський собор… Я ще встиг помилуватися цим чудом… Здається, кінець одинадцятого століття, срібні царські врата, срібні гробниці, парчеві плащаниці з дарчими написами руських царів і українських гетьманів, старовинні євангелії в коштовних оправах, вівтар і жертовник, оздоблені різьб-ленними масивними срібними дошками, - де ще можна таке бачити! Але ось приїздить поглянути на це слов'янське чудо наш союзник, вождь словацького народу Тіссо, і ваші партизани…
- Ви певні цього? - спитав Отава, який про Успенський собор не міг і слухати, ліпше б його самого тією вибухівкою пошматовано на стряпки.
- Чи я певен? Не знаю. Важко сказати, хто винен, чия вибухівка. Зрештою, все, що попадає в район військових дій, може бути знищене, але потрібно все ж таки якесь терпіння, необхідне хоча б для того, щоб максимально використати об'єкт, який підлягає неминучому знищенню…
- Може, у ваших планах Софія теж підлягає цьому. - Отава боявся повторити страшне слово, але Шнурре виручив його.
- Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софію. Але ви вгадали, що мова зайде саме про неї. На ній збігаються наші з вами інтереси.
- Не бачу, - сказав Отава.
- Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усією відвертістю, що все могли б зробити ми й без будь-чиєї допомоги. Вам не треба зайвий раз підтверджувати мою кваліфікацію, отож коли б я захотів і взявся сам, то… Але я подумав так: чому б не зробити доброго діла, чому б не допомогти своєму колезі професорові Отаві, чому б не надати йому змоги докласти й своїх зусиль?…
- Я не просив у вас нічого, - нагадав Отава.
- Точно. Ви не просили, професоре. Але уявіть собі: я прошу вас. Не наказую, не примушую, а саме прошу. І прошу, враховуючи ваші наукові зацікавлення, - ні більше ні менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому самому розумовому рівні…
- Психологи стверджують, - насмішкувато зауважив Отава, - що між людьми, які перебувають на тому самому рівні, панують відштовхувальні тенденції…
- Можете переконатися, що психологи теж помиляються. Бо я не тільки не відштовхуюсь від вас, навпаки… Нас із вами єднає Софія, точніше, її фрески, може, єдині в світі фрески одинадцятого століття, прекрасно збережені…
- Що ви хочете з ними зробити?! - злякано вигукнув Отава, схоплюючись із крісла і мало не кидаючись на Шнурре.
- Заспокойтесь, мій любий професоре, вашим фрескам нічого не загрожує. Надто ж коли взяти до уваги, що майже всі вони сховані під шрамом пізніших записувань. Попередники ваші, на жаль, не відзначалися пієтетом до старовини. Свого часу знехтувано навіть вказівку самого російського імператора Миколи Першого, який, оглядаючи відкриті в Георгіївському приділі Софії древні фрески, сказав митрополиту Філаретові:
«Фрески ці слід лишити в такому вигляді, як вони є, без поновлення». Але така вже художницька натура: будь-що, навіть попри найсуворішу заборону, виказати свої так звані здібності, лишити по собі слід, навіть коли то буде слід нездарний, варварський. Крізь століття бачу я протоієрея цього собору Тимофія Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору, придивившись до того місця на малому склепінні, де відпав шматочок штукатурки, помітив зображення зірки, а нижче - лики янголів і серафимів і грецькі літери. Це був благородний чоловік! Він відразу збагнув, що став на шлях великого відкриття… Руський імператор теж виявився людиною високої культури… Але що далі? Якийсь підрядчик наймає звичайних поденників, і ті залізними стругами зшкрібають із фресок штукатурку. Варвари!
- До речі, прізвище того підрядчика було Фохт, - сказав Отава, не виказуючи свого здивування з поінформованості, яку Шнурре виявив стосовно історії відкриття в Софії старовинних фресок.
- Прізвище не грає тут ролі, - відмахнувся Шнурре, - мене як ученого обурює тільки варварство цих людей, їхня дикість, коли хочете… Але ще більше обурюють мене так звані художник ки, які потім «підмальовували» фрески: якийсь богомаз Поше-хонов, ієромонах Іринарх з Лаври, священик собору Іосиф Жовтонозький…
- Навіть їх можна виправдати, - знову заговорив Отава, - бо вони все ж таки по-своєму дбали про збереження творів мистецтва. Це не те, що висадити в повітря Успенський собор…
- Я вже сказав, що це - трагічно… Але Софія ціла, і ви повинні нам допомогти… Вірніше, ми вам допоможемо… Ви не питаєте, в чому саме? Я вас розумію… Ви не хочете питати, ви не хочете співробітничати з нами. Але зрозумійте, що тут наші інтереси збігаються.
- Ніколи! - Отава знову підскочив. - Чуєте, ніколи!
- Ви ще не чули моєї пропозиції.
- Однаково я відкидаю її!
- І все ж вислухайте. - Шнурре відпив з келишка, витер губи, він тепер не квапився, мав вигляд людини, в якої в розпорядженні вічність, зате Отава весь напружився, мовби виготувавсь до скоку, але штурмбанфюрер вдав, що не зауважив стану свого співрозмовника, зняв зі свічки нагар, постудив на опечений палець, мовив далі спокійно й розважливо: - Ви трохи відреставрували фрески… Треба сказати, що зроблено це прекрасно, саме так я тільки й міг уявляти вашу роботу… Можете не казати мені, я й так знаю, що реставраційними роботами керували ви… Але дозвольте й одне зауваження… Ви провадили ці роботи без якогось плану. Не виділяли головного й другоряднего. Не вели пошуку найціннішого в першу чергу, а вже потім, що лишиться. Ви знехтували найголовнішим принципом усіх відкрить: треба передовсім відкривати великеї. Тільки тоді прославишся.
- Я не звик заробляти славу на чужій праці, - спокійно промовив Отава, відходячи в тінь, - та й яка може бути ще слава поряд з геніальним художником, що творив дев'ятсот літ тому?
- Слава першовідкривача - вам ще мало? Ієрогліфи без Шамполіона так і залишились би безглуздими картинками. Троя без Шлімана вважалась би вигадкою п'яного неписьменного Гомера, який любив побрехеньки… Але йдеться не про це… Я надто багато сьогодні балакаю, але в мене був дуже важкий день. І все ж, бачите, не забув про вас і прийшов, щоб довести нашу вчорашню розмову до кінця. Коротше: ми вам створимо всі умови, щоб ви прославились відкриттям чогось великого в соборі. Уявіть собі: геніальна, неповторна фреска, унікум!
П. Пікассо
На ранок Борис уже твердо знав, що тепер батько його, професор Гордій Отава, добровільно нікуди більше не піде. Щоправда, хлопець не міг простити батькові, що той сам, без примусу, тільки підкоряючись папірцеві, ходив до гестапо, але бачив, як батько карається, тому мовчав. Та й сам Гордій Отава сказав, коли вже все було переговорено з сином за ту ніч, звертаючись не так до Бориса, як до самого себе: «Ignavita esi jacere, dum possis surgere» - малодушшя є лежати, коли можеш підвестися.
Однак штурмбанфюрер Шнурре, певно, відчував під час учорашньої вечірньої розмови з Гордієм Отавою, що той не палає бажанням прибігти сьогодні на його поклик, та й гречності а учорашнього німецького професора, а сьогоднішнього функціонера есесівської машини стачило, видно, на самий тільки вчорашній вечір, а сьогодні виповзла на поверхню звичайнісінька брутальність; Шнурре не став ждати добровільного приходу радянського професора, а просто прислав за ним уранці конвой е особі свого ординарця, що з'явився власною персоною перед Гордієм Отавою, стукнув підборами, викинув наперед руку в фашистському повітанні, але не гаркнув, щоб професор відразу збирався і йшов за ним, а мовчки потупав до кабінету, куди його так само мовчки повів хазяїн, що взяв тепер собі за правило всі серйозні справи розв'язувати саме там, на своєму звичному робочому місці, де відчував себе якось мовби певніше.
Ординарець справді трохи ніби аж розгубився, опинившись у загаченому книжками й раритетами професорському кабінеті, але відразу й опанував себе, знов викинув наперед руку («Назвіть привітання вкрали в стародавніх римлян», - подумав про себе Гордій Отава, згодом сказав це й синові, як взагалі намагався ділитись із сином усіма своїми думками, вважаючи Бориса вже цілком дорослим, а головне, прагнучи, щоб той усе запам'ятав, усе перейняв од свого батька) і відрекомендувався:
- Єфрейтор Оссендорфер. До ваших послуг, гер професор.
- Сідайте, - запросив його Отава, - хоч, власне, я не зовсім розумію, які послуги…
Оссендорфер не сів, тільки шанобливо вклонився: видавався таким собі чемним юнаком, акуратно на проділ розчесане біляве волосся, водянисті злякані очі, довірливо розхилені уста; військовий мундир йому зовсім не пасував, шинеля й геть перетворювала його на смішне опудало, він і сам це, видно, знав бо щось ніби зітхання вирвалося йому з грудей і слідом за поклоном він вимовив:
- Даруйте, що я в такому вигляді, але я на хвилинку. На дворі зима, тому доводиться…
Справді, вночі випав перший сніг, тихцем накрив окуповане місто білим холодом; для Гордія Отави зміна пори року означала тільки те, що минула вже ціла вічність з тих пір, як почалася війна, бо ж тільки подумати: літо, осінь, а тепер уже й зима; що ж до Бориса, то він одразу знайшов собі забаву в тому, щоб дивитися в вікно на фашистів посеред засніженого Києва, бачив, як вони вистрибують у своїх нікчемних шинелях і мундирчиках, і мстиво думав: «То як? Жарко вам? Спробували? Ще й не те буде!» До снігу всі фашисти сприймалися суцільною, одноликою масою, тепер, на білому тлі, раптом виявилося, що до Києва наповзло безліч різновидів цієї погані, бо коли навіть не брати було до уваги погонів звичайних сукняних, без жодних відзнак і з срібними галунами, погонів офіцерських простих і плетених, як батіг, нашивок, позументів, пов'язок із гадюкува-тими написами, бляшаних нагрудників, а тільки зважати на колір вбрання, то були тут усі можливі й неможливі кольори й відтінки, були (і то найбільше!) жаб'ячо-зелені шинелі, які, здається, носила переважна частина військових, але був колір також чорний, сталево-сірий змінювався глиняно-жовтим, були навіть мовби бузкові шинелі з петличками лимонного забарвлення, траплялися ніби вмочені в синьку, був колір свинцю і колір віконної замазки; якісь високі чини кутали шиї в хутряні коміри, чорні й волохаті, декого зима застукала ще в плямистих маскувальних мундирах, що годилися тільки влітку, і тепер ці строкаті вояки, згинаючись у три погибелі, перебігали через вулицю з виглядом корови, що попала на слизьке. Іноді пробігав по снігу халабудистий, закоцюблий плащ похмурого тону, ще вчора, під осінніми дощами такий показний, а сьогодні жалюгідний і смішний. Ноги у вояк для першого дня зими взуті були ще сяк-так: то в ботинках, то в цупких чоботях, іноді можна було побачити навіть білі бурки у тих, хто мав хутряні коміри на шинелях, але на головах творився сміх і гріх. Бундючні картузи нагадували тепер решета, повні холоду, до пілоток дочіплювано круглі сукняні латочки, щоб прикривати ними вуха, але вуха не вміщалися під тими латочками, великі німецькі вуха стирчали з-під зелених накривок, почервонілі від морозу, набубнявілі, неначе в утоплеників. Ліпше себе, мабуть, почували ті, в кого картузи були з довгими козирками й навушниками, які відкочувалися. Але, маючи вуха в теплі, вони потерпали з носами, бо мороз, мовби зганяючи злість за те, що в нього відібрано якусь там частину тіла, з усією силою накидався на все незахищене, а ніс під довгим козирком опинявся на такому собі протязі і вже тут мороз потішався досхочу, а власник носа, зжолоблений, мов каліка, з якоюсь аж заздрістю позирав на тих, у кого мерзло все в однаковій мірі, але сам не наважувався піддати й себе такому випробуванню, а тільки хапався за носа то одною рукою, то другою, неначе перекидав у долонях гарячу печену картоплину. Найбільшу заздрість, ясна річ, викликали всі ті, хто котив по вулиці в закритій машині, а коли тим треба було визирнути назовні і вони відхиляли дверцята й висовували на світ божий носа чи й усю голову, то не тривало те довго, ніс чи голова мерщій ховалися, дверцята хряпали, машина їхала далі, так ніби прагнула доскочити до того місця, де зима відразу скінчиться й настане тепло, не буде снігу, головне ж - не буде цього клятого морозу, який упав з неба в одну ніч такий запеклий, неначе уклав угоду про військове співробітництво з більшовиками.
І все оте різнокольорове гаддя бігло, тюпачило, стрибало, витупцьовувало по київській вулиці, і все козиряло, тяглося в струнку одне перед одним, вистукувало каблуками. На засніжених вулицях Києва відбувався великий спектакль маріонеток, який був би смішний, якби не стояла за ним жахлива трагедія поневоленого міста.
Єфрейтор Оссендорфер ще більше зніяковів після свого посилання на зиму, яке Гордій Отава лишив без уваги, Борис же, який притулився в кутку між книжковими шафами й великим вікном, що виходило на вулицю, в лік не йшов, та й не збирався він перед ординарцем фашистського офіцера викладати своїх ранкових спостережень, а тим більше - думок.
- Професор Шнурре перепрошує, але… - знов почав було єфрейтор, але тут Гордій Отава вже не змовчав, не дав йому доказати, перебив на півслові.
- Професор? - здивовано підвів він брови. - Ви хотіли сказати: штурмбанфюрер Шнурре?
Від ординарцевого роздратованого нахабства, з яким він ще кілька днів тому зустрічав Гордія Отаву на порозі квартири академіка Писаренка, зайнятої Шнурре, не лишилося й крихти. Сама ввічливість і зніяковіння, доведено до цілковитого самознищення.
- Так, - охоче згодився він з Отавою, - професор Шнурре справді - штурмбанфюрер, але це просто для зручності, бо такі вимоги часу, так само як і я - єфрейтор, хоч це для мене абсолютно не властиве, я просто собі асистент професора Шнурре ще з Марбурзького університету, і мені вельми приємно, що познайомився з гером професором, про якого багато чув ще до початку воєнних дій, тобто я хотів сказати - нашої визвольної війни…
- Ви хотіли щось передати від штурмбанфюрера Шнурре? - знову перебив його Отава.
- Власне, так. Професор Шнурре перепрошує, але сьогодні невідкладні справи примушують його… Ваше побачення тим часом відкладається, ви можете не йти, хоч якщо хочете просто для прогулянки чи в своїх наукових інтересах, то будь ласка, все домовлено, вас пропустять в собор, ви можете бувати там, коли захочете… Що ж до професора Шнурре, то, як тільки він звільниться від своїх пильних службових справ, він відразу повідомить вас…
Хоч у помешканні було нетоплено, але єфрейтор-асистент змокрів од довгої заплутаної промови, мерщій розкланявся, натягнув на голову пілотку, стукнув каблуками.
- До речі, - навздогін єфрейторові промовив Отава, - передайте штурмбанфюрерові, що я не збираюся сьогодні ані до нього, ані будь-куди взагалі. І не маю наміру й надалі. Так і передайте, прошу вас…
Оссендорфер тупотів чобітьми по довгому коридору з староруськими іконами, він мовби втікав од професорових слів, не хотів їх чути, щоб не накликати лиха на необачливого професора, він і далі зостався чемним, ввічливим, делікатним у поводженні асистентом з старовинного німецького університету.
- Нумо, що скажете, товаришу Отава-молодший? - звернувся батько до Бориса, вирядивши єфрейтора і потираючи руки чи то від холоду, чи то від нервового збудження.
- Не зв'язувався б ти з ними, - сказав Борис.
- На жаль, мене ніхто не питає, хочу я зв'язуватися чи ні. Гак само ніхто не питав усіх, хто жив у Києві, на Україні, в Білорусії, Прибалтнці. Ти чув, що вже бої йдуть під Москвою?
- Я вже чув, що вони разів сто зайняли Москву, а потім чомусь знову ведуть бої за неї, - відбуркнув Борис.
- Якщо вони візьмуть Москву, нам усім кінець.
- А чому ти вважаєш, що вони візьмуть Москву? - спитав син.
- Я не вважаю, кажу тільки, що буде, якщо вони візьмуть.
- Ти як хочеш, а я не вірю, щоб вони взяли Москву! - гукнув Борис.
- Мученики завжди мудріші за тиранів, тому й стають мучениками, - сказав тихо Гордій Отава. - На жаль, мудрих ніколи не слухають ті, в чиїх руках сила. Але нащо нам сперечатися? Ми з тобою маємо однакові переконання. Давай ліпше подумаємо, що робити далі.
- Втікати, - сказав Борис. - І то якнайшвидше.
- Гаразд. Куди втікати?
- Ну… В ліс… до партизанів…
- Вони лишили тобі свою адресу?
- Знайдемо! Що ми - вже не зможемо знайти партизанів?
- Якщо це так легко, тоді фашисти вже давно їх познаходили.
Борис не знав, що відповідати. Йому хотілося врятувати батька, все б він віддав за цей порятунок, він би виступив проти цілої фашистської армії, якби міг захистити батька, але якщо розібратися, то що він міг? І що міг тепер його батько, який і в мирні часи не відзначався надмірним практицизмом, а швидше демонстрував майже дитячу наївність у всьому, що стосувалося буденного, простого життя, не пов'язаного з науковими теоріями і роздумуваннями. Він уже пробував через бабу Галю випитати її куму з Літок, чи не змогла б вона часом через знайомих еільчан зв'язати його батька а партизанами, але кума, дебела, лайлива молодиця, робила великі очі, відхрещувалася від самої згадки про партизанів казала: «Цур тобі, пека!» Баба Галя й собі махала на Бориса, неначе на домового, може, вони й справді так боялися перед німцями, а може, просто не довіряли професорові, якого, бач, самі фашисти визволили з концтабору, не зачіпали його помешкання, постачали харчами, так ніби він був для них своєю людиною, їхнім прислужником.
Але сьогодні, після всіх учорашніх подій, після нічної розмови з батьком, після того як він, власне, виклав синові свій науковий заповіт, передав йому все недокінчене, так ніби мав іти на шибеницю, Борис відчув таку безнадію в серці, такий розпач, так щось ридало в ньому, підступаючи до самого горла, що не втерпів він і знову вирішив просити тітку з Літок бодай вивести їх з батьком із Києва, сховати десь у селі, чи в лісі, чи в чорта в зубах, аби тільки не лишатися більше в Києві, в цьому великому мертвому місті,' де людина відчуває себе, мов у тісній пастці, з якої є один вихід, та й той - на смерть.
Якраз на той день кума з Літок не прибилася до них. Чи то сніг став на заваді, чи не пропустили її на заставах, якими заткнуто було всі виїзди з Києва, бо військовий комендант міста видав наказ про заборону під страхом смертної кари віддавати, приймати, продавати, купувати або міняти м'ясо, молоко, масло; всіх, хто намагався провезти до Києва (вивозити ніхто не пробував, бо нічого було вивозити) будь-які продукти, затримувано, у одних просто відбирали все й турили їх у шию, інших кидали за дріт Дарницького концтабору, ще інших просто розстрілювали; кума з Літок прикривалася аусвайсом, виданим їй самим штурмбанфюрером Шнурре, - штурбанфюрер любив свіженьке молочко, іноді за кумою до Літок посилали навіть машину, але сьогодні не було ні молока, ні куми, штурмбанфюрер, може, й переживе цей день без молока, а от Борисові тітка з Літок знадобилася б аж он як, та вдіяти нічого не міг, тільки закинув здалеку бабі Галі про свій клопіт, але вона відбулася зітханнячком, - на тому й кінець.
А ввечері прийшов штурбанфюрер Шнурре і нарешті розкрив свої карти. Він приніс з собою пляшку рому, сам уже був трохи напідпитку, ром, видно, більше призначався для Гордія Отави, але той сказав, що пити не буде.
- Може, ви звикли до руської горілки? - посміхаючись, запитав Шнурре. - То я звелю принести горілки. Ми маємо в своєму розпорядженні все.
- Дякую, не п'ю я горілки, - спокійно відмовив Отава, а сам подумав, що Шнурре помиляється, вважаючи, що вже все має в своєму розпорядженні.
Шнурре все ж налив келишок і для професора Отави, сам випив, трохи посидів, дивлячись у куток, де вранці сидів Борис, а тепер залягла тільки темрява, бо в кабінеті горіла на столі одна-єдина свічка, електрики в Києві не було, як не було води, тепла, хліба, не було життя.
- Ви можете не економити свічки, - сказав Шнурре, - я дам розпорядження, щоб вам їх постачали,
- Дякую, не треба, - відповів Отава, дивуючись, як він може ще відповідати цьому фашистові, чому не замовкає зовсім, хай собі той говорить сам до себе, хай звідає всю глибину й силу неваги, яку до нього відчувають усі ті, до кого він прийшов, не як ординарний професор провінційного німецького університету, а як загарбник і кат..
- Я розумію ваші почуття, - мовби вгадуючи Отавині думки, зітхнув Шнурре. - Але війна є війна і життя є життя, від цього нікуди не втечеш, мій любий професоре. Якщо вам не хочеться підтримувати зі мною розмову, можете мовчати. Але вислухайте мене до кінця, і вислухайте уважно. Я скажу вам усе. Сьогодні такий день, коли я повинен сказати вам усе, не відкладаючи надалі. Згодом коли-небудь ви зрозумієте, чому саме сьогодні, хоча, загалом кажучи, це не грає ролі в тій справі, яка цікавить мене і в якій повинні бути зрештою, зацікавлені й ви. Отже, стежте за моїми думками, прошу вас. Ви добре знаєте про моє до вас ставлення як до вченого. Ми з вами колеги…
- Вороги, - нагадав Отава.
- Ну так. З огляду на військовий час. Але як учені…
- Ви есесівський офіцер, - знову нагадав Отава, якому давало втіху отак перебивати фашиста в найнесподіваніших місцях, дошкуляючи йому хоч цим.
- Згода! - майже весело вигукнув Шнурре. - 3 вашого дозволу я вип'ю ще келишок. Але, мабуть, не буду. Щоб між нами не було нерівності: один п'яний, другий тверезий. Хай кожен буде поставлений в однакові умови.
- Якщо це можна сказати про того, хто надягає зашморг, і про того, кому надягають зашморг, - знову втрутився Отава.
- Не треба занадто похмуро дивитися на речі, не треба. Коли я розшукував вас серед ув'язнених…
- Чомусь мені здається, що ви просто грали спектакль, бо чому шукали мене саме на Сирці, а не в Дарниці, скажімо, де концтабір набагато більший, отже, більше шансів, що я міг опинитися саме там?
- Інтуїція. Це була справді гра, в якій єдиною ставкою був порятунок професора Отави.
- Навіщо?
- Зараз дійдемо до суті справи, одну лиш мить, мій любий професоре. Терпіння, терпіння… Як часто людям не вистачає цієї дорогоцінної якості, через що стаються речі непоправні. Для прикладу ваш Хрещатик. Його висаджено в повітря…
- Вами ж самими…
- Не грає ролі - ми його висадили в повітря чи ваші. Але чому? Тільки тому, що комусь не вистачило терпцю розмінувати один чи два будинки, простішим здалося підірвати їх,, а коли вже підірвав два чи три будинки, то хочеться пустити димом і ще сотню… Або Успенський собор… Я ще встиг помилуватися цим чудом… Здається, кінець одинадцятого століття, срібні царські врата, срібні гробниці, парчеві плащаниці з дарчими написами руських царів і українських гетьманів, старовинні євангелії в коштовних оправах, вівтар і жертовник, оздоблені різьб-ленними масивними срібними дошками, - де ще можна таке бачити! Але ось приїздить поглянути на це слов'янське чудо наш союзник, вождь словацького народу Тіссо, і ваші партизани…
- Ви певні цього? - спитав Отава, який про Успенський собор не міг і слухати, ліпше б його самого тією вибухівкою пошматовано на стряпки.
- Чи я певен? Не знаю. Важко сказати, хто винен, чия вибухівка. Зрештою, все, що попадає в район військових дій, може бути знищене, але потрібно все ж таки якесь терпіння, необхідне хоча б для того, щоб максимально використати об'єкт, який підлягає неминучому знищенню…
- Може, у ваших планах Софія теж підлягає цьому. - Отава боявся повторити страшне слово, але Шнурре виручив його.
- Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софію. Але ви вгадали, що мова зайде саме про неї. На ній збігаються наші з вами інтереси.
- Не бачу, - сказав Отава.
- Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усією відвертістю, що все могли б зробити ми й без будь-чиєї допомоги. Вам не треба зайвий раз підтверджувати мою кваліфікацію, отож коли б я захотів і взявся сам, то… Але я подумав так: чому б не зробити доброго діла, чому б не допомогти своєму колезі професорові Отаві, чому б не надати йому змоги докласти й своїх зусиль?…
- Я не просив у вас нічого, - нагадав Отава.
- Точно. Ви не просили, професоре. Але уявіть собі: я прошу вас. Не наказую, не примушую, а саме прошу. І прошу, враховуючи ваші наукові зацікавлення, - ні більше ні менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому самому розумовому рівні…
- Психологи стверджують, - насмішкувато зауважив Отава, - що між людьми, які перебувають на тому самому рівні, панують відштовхувальні тенденції…
- Можете переконатися, що психологи теж помиляються. Бо я не тільки не відштовхуюсь від вас, навпаки… Нас із вами єднає Софія, точніше, її фрески, може, єдині в світі фрески одинадцятого століття, прекрасно збережені…
- Що ви хочете з ними зробити?! - злякано вигукнув Отава, схоплюючись із крісла і мало не кидаючись на Шнурре.
- Заспокойтесь, мій любий професоре, вашим фрескам нічого не загрожує. Надто ж коли взяти до уваги, що майже всі вони сховані під шрамом пізніших записувань. Попередники ваші, на жаль, не відзначалися пієтетом до старовини. Свого часу знехтувано навіть вказівку самого російського імператора Миколи Першого, який, оглядаючи відкриті в Георгіївському приділі Софії древні фрески, сказав митрополиту Філаретові:
«Фрески ці слід лишити в такому вигляді, як вони є, без поновлення». Але така вже художницька натура: будь-що, навіть попри найсуворішу заборону, виказати свої так звані здібності, лишити по собі слід, навіть коли то буде слід нездарний, варварський. Крізь століття бачу я протоієрея цього собору Тимофія Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору, придивившись до того місця на малому склепінні, де відпав шматочок штукатурки, помітив зображення зірки, а нижче - лики янголів і серафимів і грецькі літери. Це був благородний чоловік! Він відразу збагнув, що став на шлях великого відкриття… Руський імператор теж виявився людиною високої культури… Але що далі? Якийсь підрядчик наймає звичайних поденників, і ті залізними стругами зшкрібають із фресок штукатурку. Варвари!
- До речі, прізвище того підрядчика було Фохт, - сказав Отава, не виказуючи свого здивування з поінформованості, яку Шнурре виявив стосовно історії відкриття в Софії старовинних фресок.
- Прізвище не грає тут ролі, - відмахнувся Шнурре, - мене як ученого обурює тільки варварство цих людей, їхня дикість, коли хочете… Але ще більше обурюють мене так звані художник ки, які потім «підмальовували» фрески: якийсь богомаз Поше-хонов, ієромонах Іринарх з Лаври, священик собору Іосиф Жовтонозький…
- Навіть їх можна виправдати, - знову заговорив Отава, - бо вони все ж таки по-своєму дбали про збереження творів мистецтва. Це не те, що висадити в повітря Успенський собор…
- Я вже сказав, що це - трагічно… Але Софія ціла, і ви повинні нам допомогти… Вірніше, ми вам допоможемо… Ви не питаєте, в чому саме? Я вас розумію… Ви не хочете питати, ви не хочете співробітничати з нами. Але зрозумійте, що тут наші інтереси збігаються.
- Ніколи! - Отава знову підскочив. - Чуєте, ніколи!
- Ви ще не чули моєї пропозиції.
- Однаково я відкидаю її!
- І все ж вислухайте. - Шнурре відпив з келишка, витер губи, він тепер не квапився, мав вигляд людини, в якої в розпорядженні вічність, зате Отава весь напружився, мовби виготувавсь до скоку, але штурмбанфюрер вдав, що не зауважив стану свого співрозмовника, зняв зі свічки нагар, постудив на опечений палець, мовив далі спокійно й розважливо: - Ви трохи відреставрували фрески… Треба сказати, що зроблено це прекрасно, саме так я тільки й міг уявляти вашу роботу… Можете не казати мені, я й так знаю, що реставраційними роботами керували ви… Але дозвольте й одне зауваження… Ви провадили ці роботи без якогось плану. Не виділяли головного й другоряднего. Не вели пошуку найціннішого в першу чергу, а вже потім, що лишиться. Ви знехтували найголовнішим принципом усіх відкрить: треба передовсім відкривати великеї. Тільки тоді прославишся.
- Я не звик заробляти славу на чужій праці, - спокійно промовив Отава, відходячи в тінь, - та й яка може бути ще слава поряд з геніальним художником, що творив дев'ятсот літ тому?
- Слава першовідкривача - вам ще мало? Ієрогліфи без Шамполіона так і залишились би безглуздими картинками. Троя без Шлімана вважалась би вигадкою п'яного неписьменного Гомера, який любив побрехеньки… Але йдеться не про це… Я надто багато сьогодні балакаю, але в мене був дуже важкий день. І все ж, бачите, не забув про вас і прийшов, щоб довести нашу вчорашню розмову до кінця. Коротше: ми вам створимо всі умови, щоб ви прославились відкриттям чогось великого в соборі. Уявіть собі: геніальна, неповторна фреска, унікум!