Загребельний Павло. Диво

   - А хочу.
   - Ну, то добре.
   Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повів за собою.
   - Приходь! - гукнула Величка, а він не знав, озирнутися на дівчину чи вирватися від Ситника і побігти знов до неї.
   Ситник привів хлопця до тої закіптюженої, упослідженої хижки, штовхнув до покорченої грубої дошки, що мала правити за стіл, буркнув:
   - Їж! Отут і житимеш з Тюхою.
   Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидів з другого боку столу і тьопав дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника.
   - Хочу м'яса.
   - Он ба! - засміявся Ситник, зчищаючи з себе веселощі, як гадюка стару шкірку. - Ану, Тюхо, дай йому м'яса!
   Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чіпкими клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попід руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого і ще швидше вискочив за двері, зачинив їх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору:
   - Ось тобі м'ясо! Знатимеш ти ще в мене!
   Сивоок озирнувся. Одне-єдине віконечко, затягнене оболонкою від міхура, таке малесеньке, що тільки руку простромиш. Стояв, важко дихав.
   - Ну, чого ти? - промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. - Слухайся. Треба.
   Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумів, як попався Ситникові в лабети, прийшло перше усвідомлення сили, що перейшла йому в спадок від Родима, та водночас відчув і брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник.
   Він ліг спати, не доторкнувшись до їжі, а коли вдосвіта другого дня Тюха став будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок так кускув його за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побіг скаржитися хазяїнові. Ситник звелів не чіпати малого. Знав добре, що голод і безвихідь зроблять своє. Сивоок довго лежав у хижі, потім, коли сонце вже добре підбилося, вийшов на подвір'я. Хотілося пити, хотілося їсти, найбільше ж хотілося злетіти над гострокіл і полинути світ за очі. Набрів на криницю, дістав дерев'яним відром води, напився. Ще коли пив, відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Але не подав виду. Поставив відро, витер губи тильною стороною долоні, як то робив завжди Родим, тільки тоді озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як і вчора. А може, ще гарніша й ніжніша.
   - Ну, де ж твоя квітка? - поспитала вона. Сивоок мовчав, спідлоба поглядаючи на дівчину.
   - Чи збрехав? - доскіпувалася Величка.
   - Їсти хочу, - похмуро мовив Сивоок.
   - Чому ж не наїсися?
   - Ситник не дає.
   - Неправда, мій тато добрий. Він - наїідобріший.
   - Може. А мене замкнув у хижі і не дав ні хліба, ні м'яса.
   - Хочеш, я спитаю в нього, чому він так зробив?
   - Ні, не хочу. Не треба.
   - А хочеш, я принесу тобі м'яса і хліба?
   - Ні.
   - Але ж ти хочеш їсти.
   - Той що?
   - Ну, то я принесу тобі.
   - Не треба.
   Величка трохи подумала. Ніяк не могла збагнути, як то так: хоче їсти і не хоче, щоб йому приносили.
   - Ти боїшся мого татка? - нарешті догадалася.
   - Я нікого не боюсь.
   Вона ще подумала. Нелегка випала робота для її маленької голівки. Але ж недарма була вона дочкою Ситника, не раз і не два бачила, як обмінює батько свої питва на те та інше.
   - Знаєш, як ми зробимо,- запропонувала вона. - Я принесу тобі хліба і м'яса, а ти принесеш мені свою квітку. Згода?
   - Вона не моя, - ще більше спохмурнів Снвоок.
   - Але ж ти вчора казав, що знаєш, де вона росте.
   - Знаю.
   - От і принеси.
   - Принесу. Сказав - принесу, то й принесу.
   - Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько, - сказала вона і, побоюючись, що Сивоок знов почне відмовлятися, мерщій побігла від нього.
   Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки він ждав, що Сивоока зломить голод, Величка підгодовувала хлопця, малий смакував Ситниковими хлібами - житніми й просяними, пробував його вудженини, запивав на диво доброю водою з криниці й потиху видивлявся, як вибратися на волю. Одна з рублених дерев'яних комор стояла зовсім упритул до частоколу, і Сивоок зметикував, що коли забратися на покрівлю, а звідти прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б і спробувати. Про те, як діставатиметься на тому боці до землі, не думалося. Полетить - і все. Вниз літати вмів, не те що вгору.
   Вночі, коли Тюха захріп у своєму кублі, Сивоок крадькома вийшов з хижі, знайшов припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на покрівлю вилізти з обаполом ніяк не міг. Довго мучився, аж поки здогадався принести з хижі мотузку і, прив'язавши один її кінець до обапола, а другий затиснувши в зубах, вміло подерся на комору, призвичаєний лазити по деревах, навіть коли на стовбурі не було внизу жодної гіллячки. Потім вивудив із темряви свою кладку, прилаштував її так, як виміряв на око заздалегідь, і поповз до двох гостряків, чорніших за саму ніч. Вхопився за них відразу обома руками, тільки на мить затримався, вигинаючи спину і випружнюючи ноги, легко відштовхнувся й безстрашно полетів униз, в причаєну чорноту, яка дихала на нього волею.
   Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до сліз боляче у всьому тілі, але не було часу на плачі та зойки, скоцюрблений і зболений, покотився він по схилу вниз та вниз, а там зірвався на ноги й побіг, самим тільки чуттям угадуючи напрямок.
   Так опинився знову в пущі.
   Тепер, по смерті Родима, ліс міг би слугувати Сивоокові домівкою. Тільки тут усе було знайоме і звичне, тільки тут малий добре відав, проти кого можна стати на бійку, а перед ким непомітно щезнути, віддаючи належно його перевазі, а там, на рівнині, над якою височів Ситників гострокіл, все було інакше, заплутане й вороже; як вестися в полі серед людей, дід Родим не навчив його, певно, не хотів, щоб Сивоок і попадав туди, бо жодного разу бодай натяком не виказав, що десь живуть інакше, аніж вони, і що не всі на світі такі, як він сам, Родим.
   Вперше ступив Сивоок під дерева без ляку, охоче йшов туди, куди затягувала його всевладна пуща, знов відбував звичну мандрівку донизу та донизу, прямуючи до самого серця лісу і маючи певність, що все станеться так, як завжди: добрі боги пущі тільки полякають його, тільки поводять та покрутять по зеленому безмежжю, а потім випустять на волю, непомітно виведуть на те узлісся, звідки він завжди починав свої блукання.
   Та, видно, мудрі боги пралісу відали, що цього разу Сивооку нема куди квапитися, що не жде його ніхто, а коли й жде, то тільки біда, тому були милостиві до хлопця і вперше пропустили його до самого серця пущі, до найнеприступніших гущавин, за якими лежали безмежні галявини з найсоковитішими на світі травами і тихі озеречка, де вибудовували свої химерні оселі пухнасті бобри і вигулювалося різнопере птаство. Там був дивний простір, який відкривався за гущавинами враз, зненацька, ошелешував негадано. Дрібні переліски не спиняли ока, а великі дерева, порозкидувані мальовничими купами то там, то там, ще мовби побільшували й без того просторі обшири галяв, з'єднуючи їх у безконечну велетенську вервечку.
   Тут уже нарешті пуща не западалася донизу, вона лежала рівно, вона заспокоїлася в своїй неприступності, і коли б Сивоок став приглядатися, то запримітив би, що звідси увсібіч ліс розходиться наче вгору. Те, що він завжди прагнув побачити, само давалося йому, але тепер хлопець забув про свої давні намагання досягти місця, звідки пуща починає випручуватися з свого невпинного западання.
   Інше захопило Сивоока.
   Перед його очима у буйних травах, у перелісках і між могутніми деревами повільно бродили великі пречудові тварини. Було їх тут без ліку. Величезні бики, темно-cіpi, з широкими білими пасмугами вздовж хребта, роздумливо потолочували траву, таку високу й густу, що голови їхні занурені були в неї, мов у воду, і тільки гострі товсті роги пливли по верху, загадкові в своїй несхитності. За кожним з биків хильцем сунулися гніді тілисті корови, а вже за ними видрібочували жваві телята, які кидалися сюди й туди, там щипали, там хапали, але ніколи не забігали поперед вожака табуна. Що старіший і товсторогіший був бик, то більший табун він очолював, пишаючись силою і вмінням, і час від часу низьким густим бутінням застерігаючи про те, щоб поступалися йому з дороги.
   То були тури, володарі пущі, і тут було їхнє царство, з якого вони виходили тільки зрідка, тільки поодинокими табунами в той час, як усе плем'я їхнє жило тут, жило спервовіку, вільне від усього, підкоряючись тільки голосу крові.
   Отак вигулювалися за літо телята, набиралися сили бики, прибавляли в тілі корови, ніщо не порушувало спокою турячого царства, бо не мав сюди приступу жоден хижий звір - ані вовк, ані ведмідь, ані росомаха, якщо іноді й ставалися дрібні сутички поміж самими володарями серця пущі, то вони відразу й залагоджувалися, бо цим порушувався усталений лад, за яким усі зухвальства й домагання мали бути розв'язані пізньої осені, коли впаде перша пороша на ліси і повітря стане прозоро-дзвінке і пронизливе для всіх повівів і запахів.
   Тоді в биків ще побільшають круті бугри під рогами, і вони вибиратимуть найміцніші, найтовстокоріші дерева і вперто тертимуться об їхні стовбури лобами, полишаючи на струпуватій корі краплини густого плину з міцним запахом, що полине по всій пущі. І в кожного тура буде свій запах, і корови зможуть вибирати той, що до вподоби, і йтимуть на запах, який обіцяє так багато зваби й вдоволення. Отут би, здавалося, й початок турячих любовних ігрищ, бо хто наважиться стати на перешкоді володарям пущі в хвилю їхніх найвищих захватів!
   Та саме тут і розпочиналося найстрашніше і найсолодше водночас. Чи обманювалися іноді туриці лісовими відстанями і приходили на поклик не до найдужчих і найкрасивіших турів, а до старих і немічних або ж ще занадто молодих та зелених, чи й навмисне вибирали кволіших, щоб дати змогу дужчим відвоювати їх у затятій боротьбі? Іноді до одного тура збігалося аж надто багато туриць, а інший не мав жодної, хоч як борюкався з непоступливими деревами, видавлюючи з своїх залоз рештки спокусливого плину. Іноді корови, розгуляні за літо й розманіжені, ще заздалегідь накидали оком на іншого тура і полишали свого давнього вожака, щоб перескочити до нового обранця.
   Отоді й закипали криваві бої між володарями турячого царства, ревище стояло над пущею, ламалися дерева, летіла догори чорна земля, тріщали роги, дужчий долав слабшого, вминав його в багновисько і лишав там конати, а сам, струшуючи від надміру снаги валами м'язів на шиї, йшов до відвойованих для себе туриць, заводив їх до вподобаних місць і творив там велике таїнство, яким починався новий турячий рід.
   Сивооку хотілося бути дужим, як тур. Тоді б легко подолав Ситника, випустив з-за дубового гостроколу Величку, нарвав би для неї найліпших квітів у лісах. Але це - подумки. А тим часом тільки й міг, що крадькома милуватися могутніми тваринами, які не зауважували його присутності в своєму царстві, були байдужі до всього на світі, окрім самих себе.
   Поступово Сивоок переконувався, що й тут панує тільки видимий спокій. В самій повільності пересування більших і менших табунів узвичаєне око вловлювало неоднаковість. Одні, відразу потрапляючи на кращу траву і смачніше галуззя, паслися, майже не рухаючись з місця, інші никали та шукали - не могли знайти, одні бики вели своє сімейство тишком та нишком, інші ще здалеку подавали голос, глухо гуділи, попереджаючи про своє наближення і небажання спіткати будь-кого на путі, шляхи пересувань тих та тих табунів час від часу перехрещувалися, і тоді один тур відступався, а другий гордо проводив своїх далі; опріч того, поміж статечними родинами, очолюваними досвідченими самцями, никали невеличкі табунці молодих турів, а то й просто самотні бузівки, задерикуваті й нахабні. Ці до всіх чіплялися, всім ставали на шляху, без причини лаштувалися до бійки, нахиляючи до самої землі голову й нетерпляче загрібаючи ратицею землю. Та досить було старому турові погрозливо заревіти або ще й наставити на молодика свої страхітливі роги, як той полохливо відступав і простував у пошуках нової пригоди.
   З усіх молодих вирізнявся один. Відзначався незвичною мастю - вогниста коротка шерсть, яка тільки під волом починала темніти, обіцяючи набути колись того неповторного відтінку, що буває в старих турів. Був якийсь мовби вищий на ногах і за всіх молодих і за старих турів, яких гнітили до землі важкі бугровиння м'язів на шиї і на загривку. Якщо у всіх турів м'язи, мовби зіпхнуті якоюсь дивною силою, купчилися тільки в передній частині тіла, то в цього вигравало м'язами все тіло. Він весело ніс свої загонисті роги, жируючи, підгецував головою, наче підбиваючи лобом щось невидиме, підтанцьовував на місці, перестрибував дорогу то одному турові, то іншому, лаштувався навіть до бійки і з молодими й старими, іноді й схрещував свої роги в несправжньому змаганні, але відразу ж випручував їх і з веселим вибриком гнав далі.
   Цей вогнистий молодий тур вельми припав до серця Сивооку, і хлопець навіть вигадав для нього ім'я - Рудь.
   Найчастіше Рудь сікався до великого, мов чорна гора, тура, який бутів грізно і потужно, аж, здавалося, двигтить земля від його бутіння. Якщо для такого довелося б підбирати наймення, то ліпшого й не вигадаєш, аніж - Бутень. Може, той Бутень був найдужчим у турячому царстві, бо від його ревіння полохливо забиралися геть усі табуни, а він вів своє чи не найчислен-ніше сімейство поважно і зверхньо. Ніхто не насмілювався перетнути йому путь; хто опинявся поблизу, намагався мерщій забратися геть, коли чулося його бутіння, то вже ніхто не пробував подавати голос, бо видався б він кволим і немічним.
   Може, все це й було не до вподоби Рудю, а може, вигравала в ньому дурна молода сила, якої не знав куди подіти, і тому пхався він напереріз Бутеню, зачіпав його то так, то сяк, дратував більше й більше, аж поки увірвався тому терпець і могутній тур зупинився, пропускаючи повз себе свій табун, а сам погрозливо виставив проти Рудя свої товстелезні роги, на кожному з яких міг би зависнути отакий нахабний туренко.
   З таких турячих рогів у діда Родима був лук. Він купив його у проїжджого грецького купця за тяжкі гроші, бо гречин клявся, що такий лук є тільки в нього, що зробив його славетний заморський майстер і закляв, через що ніхто не хотів брати лука па продаж, а він рискнув, бо знав майстрове закляття. А полягало воно в тому, що той, хто зуміє зігнути лук і натягнути тетиву, робитиме великі діла. Є луки з буйволячих рогів, і їх теж мало хто спроможний зігнути, а хто доконає того, то стає великим воїном або й князем, цей же лук і зовсім незвичайний. Тоді Родим мовчки посміхнувся на купцеве базікання, взяв лука, упер його одним кінцем у землю і зігнув так легко, немов був він навіть не з міцного тисового дерева, а з молодої вербини. І стріляв тоді Родим з свого лука так далеко, як ніхто б не зміг, але більше нічого не встиг зробити, стятий мечами тих, що прийшли під хрестом.
   Ну, та були то роги неживі, про них Сивоок не став би й згадувати, коли б не дід Родим. Але й цей спогад, промайнув у нього за одну мить, бо вся увага хлопцева скупчилася на двох потужних звірах, старому й молодому, гінкому, в'юнкому, але ще не зміцнілому, і затверділому в нерушимій своїй силі. Один був мов веселе палахкотюче полум'я, другий - темний, ніби земний кряж, один, здавалося, ще й не усвідомлював до пуття, на що зважився, другий трактував сутичку поважно, бо вже раз він став до бою, то мав бути бій, мав тут бути переможений і переможець, один мав піти собі далі, як і досі ходив вільно й незалежно, а другий лягти, може, й довіку. По тому, як напружилися м'язи на могутній шиї в Бутеня, як виставив він на супротивника свої неосяжні роги, можна було не мати ніякого сумніву щодо перебігу сутички, і Сивоок немало дивувався легковажності Рудевій. А той і собі надувся, напиндючився, наставив свої тонкі ріжки проти замшілого пакілля старого і ще мовби й посунувся трохи наперед, щоб зчепитися в смертельному поєдинку з непереборним досвідченим туром, але в останню мить зненацька стрибнув убік, вихнув якось смішно головою і, видно, й сам не відаючи, що чинить, шпортонув Бутеня рогом в заднє ліве стегно. Він загнав ріг так глибоко, що аж зупинився, переляканий свавільним своїм учинком, але відразу ж схаменувся, рвонувся всім тілом ще більше убік і, проорюючи в заволохатілому стегні Бутеня широку й глибоку борозну, вирвав свою зброю і кинувся навтіч.
   Але Бутень не став його переслідувати. Глухо заревівши навздогін своєму ворогові, він тяжко повернувся і посунув до заростів. З широкої рани била густа червона кров. Тур ішов важче й важче, дедалі більше припадав на поранену ногу, але не падав, мабуть, не хотів ганьбитися перед усім турячим племенем, прагнув сховатися з своєю бідою, тому простував до молодих хащів, де знайшов би прихисток, і їжу, і, може, воду.
   Сивоок теж назирці посунув за Бутенем, він безстрашно заглибився в зарості, випереджаючи старого тура, знав-бо, що поранений звір не становить для нього жодної загрози, а він сам ще надто малий, щоб його лякався Бутень і зупинявся, зачувши чужий дух.
   Росло там кілька досить міцних уже вільх, навколо них вставала памолодь, сонце майже не проникало в ці зелені сутінки, і земля тут ніколи не висихала, була мокра, аж чавкотіло під ногами, мов на болоті. Потім раптом стала перед Сивооком неприступна стіна колючих драчів, але він пров'юнився й крізь неї і знайшов там кругленьку латочку води, спокійної й чистої. Ледве встиг відскочити на другий бік озерця в кущі, як задвигтіла земля і, проламуючись важким тілом крізь колючки, впав до озеря Бутень. Трохи полежав, розширеними ніздрями хапаючи повітря, потім поповзом наблизився до води і став пити. Сивоокові здалося навіть, що озерце поменшало, так довго і жадібно пив Бутень. Напившись, він знов відпочив і, не повертаючись, задки, смішно відповз за драчі в молодий вільшаник. Коли Сивоок зазирнув обережно й туди, він побачив, що Бутень навпереміну пожовує то молоді гіллячки, то якусь різучу траву, вміло вибираючи її широкі листочки з-поміж іншої, клопітливо пережовуючи їх, аж зелена піна виступала в кутиках рота. Може, то була цілюща трава, яку дід Родим прикладав до виразок? Але підійти впритул до Бутеня Сивоок все ж не наважився і, лишивши старого тура клопотатися своєю раною, знов повернувся туди, звідки міг бачити все туряче царство, найперше ж - молодого Рудя, якому тепер віддавав усі свої симпатії.
   Рудь жирував, як і перед тим. Перестрибом ішов перед старими поважними турами, нахабно обнюхував їхніх корів, чіплявся до недосвідчених ще телиць, збрикував від дурного розуму, хвацько вигинав шию так, що аж поколупував землю то одним, то другим рогом. Про Бутеня, мабуть, уже й забув і зачепив його не з якоїсь там користі, а просто від надміру сили.
   І тут мовби щось штовхнуло Сивоока. А він сам на ще розтрачує свої сили? Стоїть тут, як пень, роззявив рота на турячі побоїща, так ніби то для нього доконечна потреба. Зовсім випустив з виду, чого втікав з Ситникового городка, забув і про Величку, і про обіцяну їй квітку. А сонце вже хилилося геть донизу і заповідалася скора ніч, годі й думати вибратися з пущі сьогодні, доведеться тут і заночувати. Сивоок не боявся темряви й самотності, бо й до того, й до іншого зучений був Родимом, знав також, що добрі боги оберігають того, хто їм до вподоби, з однаковою старанністю вдень і вночі; так само, як удень, і вночі чатує на тебе бісівська сила, і ти вже сам мусиш подбати, щоб їй не піддатися. Надовго ще стачить йому Родимової науки, Родимової турботливості. Ось за пазухою в нього шкіряний кисеток, а там кресало з сизої криці, чорний кремінь і сухий трут - теж подарунок Родимів, який завжди застерігав: пускаєшся бодай в найкоротшу дорогу - май при собі вогниво, щоб завжди міг обігрітися, відігнати лихого звіра, щось там спекти попоїсти.
   Але вогню Сивоок сьогодні так і не розклав. Перше, що заклопотаний був тим, як вибратися з лісу, бо попав у туряче царство несамохіть, дороги не пам'ятав, а тепер хоч як намагався, все чомусь крутився навколо тих самих місць, знов і знов попадав на галяви, де бродили круторогі велетні, або опинявся коло затишних озеречок, у яких невтомно трудилися з деревом вічні пиляльщики і точильники - бобри. Не раз і не два завмирав він, милуючись чудернацькими водяними створіннями, заздрив їхній невтомній заклопотаності, їхній дружності.
   А вечір сідав на ліси, вів за собою ніч, повну загадкових шерехів, криків, зойків, в пущі мовби розпочиналося нове життя, набагато бурхливіше й клекотливіше, аніж удень, головне ж - у сто крат загрозливіше. Ніч упала на пущу якось зовсім раптово, застала Сивоока геть неготовим, він не подумав ще ні про вогнище, ні про захисток, тому вимушений був дертися на перше гіллясте дерево, яке трапилося, влаштовуватися вгорі, щоб сяк-так передрімати до ранку, а вже тоді пробувати видобуватися на вільний світ.
   Він проблукав кілька днів. Убив палицею якогось птаха, спік його на жару, як навчив колись Родим. Потім у болітцях шукав бульбистих солодких коренів, шукав довго, ще довше потім смакував ними. Аби мав якусь зброю, то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдієш з голими руками?
   Лісові мандри мають свої закони. Якщо людина шукає і знає, що саме вона повинна знайти, то рано чи пізно вона свого доможеться. Але Сивоок натрапив зовсім не на те, за чим забився в пущу.
   Коли він, уже вкрай охлявши, став, як здавалося, вибиратися ближче до краю лісу, і вже дихнуло вільним вітром, і дедалі більше траплялося на путі просонцених кряжів, де саме й луча-ються оті рідкісні сині квітки, одну з яких десь терпляче ждала мала Величка, Сивоока мало не спіткало лихо. Він ішов, безтурботно виловлюючи обличчям сонцеві поцілунки, легко збігав з пагорків, нечутно ступав по пухкому шарові багатолітньої глиці, вміло пробирався крізь чіпкі хащі. Його вухо вловлювало кожен потріск і бодай найменший шелест, його вигострене око постерігало все явне й притаєне. Отак би й жити йому поміж деревами, в цьому світі, де залежиш тільки од власного вміння й сприту, де немає ні ситників, ні дурнуватих тюх, ні отих чорних, із срібними хрестами. Згадав, що на обійсті в Ситника, хоч яке воно просторе, не росла жодна деревина, і немало подивувався цій обставині. У них з дідом Родимом росло чимало дерев, а Родим ще й до того щовесни привчав Сивоока саджати бодай один прутик, який десь згодом зазеленіє і звеселить не одне серце. Звичайно, таких слів Родим не казав, Сивоок сам думав про таке, коли наступної весни на торішньому прутикові набрякали бруньки і вистрілювали з них маленькі, чисті-пречисті листочки.
   Людина повинна жити поміж деревами, тільки вони її мовчазні, вірні, незрадливі друзі. Сивоок не знав пісень, але в ньому сама складалася така собі немудра пісенька з чотирьох слів, і поки він ішов, хтось повторював у ньому чотири слова: «Людині жити поміж деревами… Людині жити…»
   Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо і топко, Сивоок, ще й не подумавши, мимоволі хитнувся за найближче дерево, голова йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, і аж тепер він весь похолов од страху. За кілька кроків, вп'явшись в шкарубку кору дуба, стриміла коротенька чорнопера стріла. Вона ще вихитувалася, ще бриніла в ній лиховісна напруга польоту, і Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп'ялася б вона в нього, аби стрілець був не промахнувся, І чи то відчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його лучницькі здатності, а чи вивихнукся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить нова стріла cуxo шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рівні хлопцевого серця, і впала тут-таки разом з добрячим відламком кори. По тому, як вона впала і як застряла перша стріла, Сивоок збагнув, що стрілець поціляє згори. Він став обережно роздивлятися і побачив те, що мусив би побачити хоч трохи раніше. На деревах порозвішувані були борті. Щоправда, вони були такі старі й замшілі, що помітити їх міг тільки надзвичайно досвідчений спостерігач. Але хіба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, він необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, і от тепер хазяїн, вистеживши нежданого зайду, вирішив його покарати. Сивоок знав кількох бортників з тих, що приносили іноді Родимові мед і віск; були то похмурі відлюдьки, миршаві й упосліджені, вони виходили з лісу лише на короткий час і знов ховалися туди, бо почували себе там надійніше і спокійніше. Але чим міг загрожувати тому невидимому бортникові він, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким має справу, чи вже його відлюдькуватість сягає аж так далеко, що він зустрічає стрілою кожного, хто насмілюється бодай ступнути на його дільницю!
   Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, і нова стріла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцеві край корзна. Стрілець не жартував. Він продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?
   - Дядьку, - чимдуж загукав Сивоок, - не стріляйте, дядьку!
   На відповідь - нова стріла, щоправда, вже не така точна.
   - Ну чого ж ви стріляєте, дядьку? - плачливо замолив Сивоок. - Я ж малий!
   Стріли більше не було. Була мовчанка. А згодом, після довгого роздумування, до Сивоока долетіло:
   - А я - великий?
   Голос був тонкий, ще тонший, ніж у Сивоока, нагадував навіть чимось голос Велички. Ото буде сміху, якщо там дівчина!
   - Я заблукав! - гукнув трохи жвавіше Сивоок. - Я не злодій.
   - А хто тебе знає. Пасешся тут коло наших бортей, - була відповідь з неба.
   - Правда. Я шукаю квітку, - переконував Сивоок.
   - Брешеш, - не вірив той.