Загребельний Павло. Диво

   Студент мав у Парижі коханку. Чоловік у неї був старий, і вона нудьгувала. Була дурна, як гуска, вульгарна, але гарна. Буває й таке. Увечері того дня, як студент зацікавився картиною «Собою у Шартрі», вона сказала: «Завтра до мене приїздить з Тулона приятелька, з якою разом були в пансіоні. Чоловік мій зайнятий, не має часу нас супроводжувати. Розраховую на тебе».
   Приятелька приїхала не сама; привезла ще свою приятельку. І ото три дні студент змушений був водити по Парижу аж трьох жінок, платити в кафе, у театрі, оплачувати фіакри, давати чайові. Фінанси його не витримали такого напруження, довелося позичити в колеги. Коли прийшов лист від дядька з провінції, студент відітхнув. Сплатив негайно борг, а на решту купив подарунок коханці. А «Собор у Шартрі» придбав якийсь колекціонер і згодом у заповіті відписав його Луврові.
   Студент, який з часом став відомим письменником, тепер уже старий чоловік. Але серце у нього так само молоде і так само пришвидшує биття, коли зустрічається гарний пейзаж або гарна жінка. Виходячи з дому, часто спіткає стару жінку, яка мешкає навпроти. То його давня коханка. Обличчя її потопає в жирові, очі, колись такі чудові, тепер лежать на двох торбах з одвислої шкіри, над верхньою губою стирчить сивий мох. Дама насилу пересувається на роздутих жиляками ногах.
   Зустрічаючи її, великий письменник вклоняється і йде далі. Ніколи не зупиняється. Знає, що це просто стара жінка, сповнена отрутою і алістю. Думка, що кохав її колись, тепер йому прикра.
   Часто заходить він до Лувру, до залу, де висить «Собор в Шартрі» Моне. Довго дивиться на картину й зітхає.
   - Які ми обоє дурні! - засміялася Тая. - Ти можеш мене поцілувати отут, перед оцими божевільними машинами, над вашим спокійним Дніпром, серед…
   Він не дав їй договорити, вони стояли й цілувалися, машини сигналили їм, порушуючи постанову міськради про заборону звукових сигналів.
   - Ти не сказав мені, що любиш мене, - нагадала вона згодом.
   - А ти?
   - В цьому, звичайно, немає ніякої логіки, але я б заради тебе нічого не кинула й нічим не пожертвувала, хоча… позавчора я прогнала геть усіх отих дурнів, які приїхали за мною аж із Москви… Але й без тебе, мабуть, не зумію тепер… Це знов же таки, мабуть, кажуть усі жінки, поцілувавшись з чоловіком, але…
   - Хочеш, я скажу те саме? Не боячись банальності.
   - Не треба, тобі не личать слова звичайні… Але як ми з тобою щойно гризлися! Хочеш - розповім тобі казочку, почуту мною в тайзі? Про звірів.
   - Як гризуться? Не треба. Давай хоч трохи продовжимо цю хвилину миру, який встановився між нами. Якби міг, я б зупинив бодай на коротку мить час. Так, як зупиняються стрілки на великих електричних годинниках перед тим, як зробити черговий перескок.
   - Щастя між двома скаканнями годинникової стрілки? - Тая засміялася.
   - Але потім стрілка все-таки перескакує, гнана невблаганним плином часу, а ми намагаємося вже коли й не наздогнати чи випередити її, то бодай не відстати. Наприклад, я через два дні їду до Західної Німеччини.
   - Куди? - Тая вирішила, що він жартує. - А чому б не в Патагонію?
   - Справді, до Західної Німеччини, - Борис був цілком серйозний. - Вже все готово, всі документи оформлені, маю квиток на літак Київ - Відень. Звідти - поїздом.
   - Туристська поїздка? Але це ж не обов'язково. - Вона ще сподівалася знайти якийсь порятунок. Втратити його вдруге означало, може, втратити назавжди. Абсолютне безглуздя.
   - Ні, не турист. Справа мого життя. Іду на місяць, а може, й більше. В щорічнику одного західнонімецького університету з'явилася публікація про Софію. Автор публікації професор Оссендорфер посилається на нікому не відомі документи, які, мовляв, є в розпорядженні… Коротше: уривок пергаменної харатії, знайдений колись моїм батьком і під час війни відправлений ним в інститутському сейфі в тил. Але Бузина сам не доїхав і не довіз сейфів. Продав чи подарував фашистам - однаково. Професор Оссендорфер - очевидно, той самий єфрейтор Оссендор-фер, який убив мого батька. Ось така історія. Війна триває далі!… І знов Софія. Знов батько. Знов я… Дивуюся, що вони так довго мовчали. Чи то ждали, поки мине двадцять років з дня закінчення війни, щоб, посилаючись на встановлений ними самими закон, проголосити невинними вбивців і своїм власним усе вкрадене й награбоване. Логіка вбивці і грабіжників. Чи то хотів цей Оссендорфер достосувати свою публікацію до якоїсь круглої дати, що він, до речі, й робить, заявляючи, ніби Софію Ярослав вибудував у тисяча шістнадцятому році, бо ж у літописах є свідчення, що вже в наступному, тисяча сімнадцятому, році під час нападу на Київ печенігів Софія згоріла. А раз згоріла - виходить, уже перед тим стояла. А поставити її Ярослав міг тільки між тисяча п'ятнадцятим і кінцем шістнадцятого, коли він змагався за владу з Святополком і сів у Києві на престол. Раз так, то Софії - дев'ятсот п'ятдесят років. Дуже проста логіка. Оссендорфер обходить мовчанкою припущення вчених, що першу Софію - дерев'яну - поставила, певно, Ольга десь у 957 році для збереження хреста животворного дерева, яким благословив княгиню константинопольський патріарх. В тисяча сімнадцятому році дерев'яна Софія згоріла. Це наштовхнуло Ярослава на думку збудувати кам'яний собор, бо лагодження нічого, власне, не давало. Якщо навіть припустити, що Ярослав справді між шістнадцятим і сімнадцятим роками поставив дерев'яний собор, а згодом на його місці спорудив кам'яний, то вчений не може ототожнювати ці дві споруди. Але, видно, тому пану професору йдеться лиш про те, щоб нас випередити, бо в шістдесят сьомому році ми відзначаємо дев'ятсот тридцять років з дня закінчення будівництва Софії, ну то нате вам - дев'ятсот п'ятдесят років, які відкриваю для вас я, професор Оссендорфер!
   - Ти читаєш мені лекцію? - поцікавилася Тая.
   - Пробач! Захопився.
   - . Поцілуй мене при всіх оцих машинах.
   - Може, ми поїдемо вже до міста?
   - Підемо. Тільки пішки! Але що ти робитимеш з тим професором?
   - Я повинен з ним зустрітися. Переконатися, що то він. Це військовий злочинець, а не професор! І грабіжник. Я повинен встановити, чи він має той пергамен. І відібрати в нього!
   - Не думай, що це буде так просто.
   - Це справа державна. Мені помагатиме посольство, втрутиться уряд. Я не виїду звідти, поки не доб'юся свого! Досить умене батька! Якби я тоді встиг на день раніше, навіть на кілька годин - батько був би врятований.
   Вона дивилася на нього сумно, з болем у химерних своїх очах. Стрілка на великому годиннику часу перескочила, їх розділяв мертвий 'простір між двома перескоками долі. Як він поїде від неї? Як розлучаться? Чи не подумає він про неї: ось жінка, що під прикриттям розмов про мистецтво і громадянські чесноти шукає собі сексуальних утіх? Перед цим їй здалося, що Борис подумав про неї щось подібне. Це було б страшно!

Рік 1026. Літо. Константинополь

   Якоже бо се некто землю разоретъ, другый же несеетъ.

Літопис Нестора

 
   Не вибираєш собі людей, з якими повинен жити. І нічого не вибираєш. Все дається тобі так чи інакше, і ніколи тебе не питають, а коли й питають, то не слухають відповіді, ведеться так завжди. І ось він попав між людей, що в своїй роботі, здавалося б, мали змогу вибирати кшталти, барви, попав між творців, украшателів, художників; та виявилося, що й вони закуті в залізні ригори канонів і послуху, ними теж керує та незрима і всемогутня сила, яка визначає життя кожного смертного на землі, а якщо й не на всій землі, то вже в цій державі холодного Христа й безжальних імператорів - напевне.
   Третину життя свого провів Сивоок серед тих, кого дав йому в бажані чи небажані (не питано його про згоду чи незгоду) товариші Агапіт, викупивши в імператора Константина, насправді ж здавалося - жив тут завжди. Було ще далеке, невиразне, напівспогад, напівзабуте: темний задощений шлях і маленький хлопчик увесь у сльозах посеред шляху. Та чи й було? Може, приснилося? Як дід Родим, Величка, Ситник, Какора, Ягода, Звенислава, знов Какора і знов. Враження було таке, що завжди жив у цій землі, чужій і ворожій до нього, лякався, що так і згайнує життя на вислухування небувалих імен і назвиськ, нечуваних глупств людських, а то й божих.
   Агапіт добирав собі людей, щоб зовнішністю були вони так само незвичні, як він сам: все щось велике, мохнатоморде, з ведмежими лапами, любив силу, не маючи її; як то потім виявилося, в своїй душі прагнув надолужити нестаток внутрішньої твердості бодай твердістю тілесною, їх так і звано - Звіринець Агапітів. Були серед них, окрім ромеїв, агарянн, болгари, було два грузини і слов'янин із Зети, був посланець з Германії від єпископа Гільсгеймського, що відкривав у себе школу мозаїк і дорогого художнього литва. Життя їхнє минало в тяжкій роботі по спорудженню храмів і монастирів. Але не можна замкнути людське життя в обмежене коло одноманітності, часто вони проривалися хто куди міг: одні - в дикі розваги, другі - в ієратичні молитви, вірячи в спасіння душі, треті - в книжність, четвертим мало ще було того, що вони навчалися в Агапіта, прагнули перевершити свого вчителя в безнастанному доскона-ленні свого вміння. Сивоокові припав до вподоби Гієрон, грек із Кикладів, велетенський громоголосий чолов'яга, який годинами міг з пам'яті вичитувати писані колись (а чи виспівані) Дивні вірші про подорожі Одіссея-Улліса; лилася мова чиста й звучна, зовсім не схожа на ту мішанину з слів грецьких, латинських, агарянських, вірменських, слов'янських, яка побутувала серед ромеїв під пишною назвою «грецької», гойдлйвий р'йтм віршів нагадував похитування корабля на морських хвилях, корабель той ніс Улліса далі й далі до нових і нових пригод, пригоди й подвиги низалися в безконечні сув'язі. Все було прекрасне в цій великій поемі мандрів, але мандрівній душі Сивоока найбільше подобалася, найбільш чарувала його сцена зустрічі Навсикаї і Одіссея на березі моря. Двоє голих, вільних од всіх умовностей світу, від убрань і відзнак, на березі моря. Нещасний розбиток, ледь живий, і пишна, мов Арте-міда, феацька принцеса, донька Алкіноя. Вона сяє, мов фарос, і її простягнені руки йдуть крізь імлу, мов промені маяків.
   Може, Перонові теж до вподоби були саме ці вірші з поеми, і він охоче приставав на просьбу Сивоокозу і читав їх десь уі;очі, в короткі години їхнього спочинку, може, й сам летів думкою на свій острів, обхлюпаний пурпуровим морем Гомера, і бачив на березі дівчину, яка простягає йому назустріч тонкі ніжні руки, але вірші кінчалися, видіння щезало, Гієрон ка кілька днів ставав похмурим і роздратованим, і якщо йому докучав Сивоок або ще хтось з товаришів, то висипав їм на голову цілі короби жахів з книг про пригоди Александра. Про див'їх чоловіців, 24 ліктів заввишки, і тихих та мудрих «яблу-коїдців». Про волосатиків, що мали тіло мовби людське, а обличчя левове, і про хлопців, які нахиляли собі дерева, ламали їх на зброю, жбурляли на ворога. А тих хлопів оточували звірі, схожі па псів, тільки в двадцять ліктів заввишки і триокі, і блохи там стрибали завбільшки з жаб, і звірі були в країнах, куди йшов Александр, о шести ногах, триокі й п'ятиокі, були там і люди безголові, косматі, рибоїдці. Було там дерево дивне, яке росло до шостої години, а потім ховалося назад у землю; чорне каміння, до якого хто доторкнеться, сам стає каменем; риби і змії, що не смажилися на вогні, а виповзали з нього, мов з води.
   Звідти починалося царство пітьми. Щоб знайти дорогу на-вад, Александр звелів узяти з собою самих кобил, а лошат залишити позаду. В пітьмі наткнулися на потік, що сяяв, мов блискавиця. Александр захотів їсти, наказав поварові приготувати що-небудь, повар почистив солоної риби, помив її в потоці, але риба зненацька ожила і попливла від повара. Повар випив води, став невмирущий, сам того не відаючи, але не сказав про чудо своєму владиці. Той, розгнівавшись, звелів убити повара, але це нікому не вдалося, тоді Александр наказав опустити його в озеро з млиновим каменем на шиї, і повар став морським демоном.
   Запалало світло, але без сонця й місяця. Дві птиці з людськими обличчями з'явилися перед Александром і сказали йому вертатися, бо то вже була земля божа.
   З тих темних див вимальовувалося Сивоокові те, що пережив насправді: велетенські тури, дику силу яких ще нікому не вдалося приручити, замерзлий Дунай, чорний від мільйонів па-цюччя, яке перемандровує з одної землі до іншої, табуни вовків, що обсідають купецькі валки або, знахабнілі до краю, никають навіть коло велелюдних торговищ, темні хмаровиння ненажерливих пруг, незримість безжального голоду, страшні громовиці, безмежні повені.
   Але в книгах ніколи не писалося про те, що було насправді. Він знав журавлів і лебедів, знав ластівку, яка приносила на своїх гострих крилах весну в його землю, а тепер читав або ж слухав розповіді Гієрона про птицю Фенікс, самотню, як сонце, сонячну птицю, що живе п'ятсот літ, а потім заглиблюється в древа ліванські, наповнює крила свої ароматом, летить у город Іліополь, возлетить на приготовлене для неї ієреями города тре-бище і, спалахнувши, згорає. Вранці чиститель требища обряще в попелі черв'яка, який на третій день возлетить птицею в прообразі Спаса. Фенікс має крила кольору сапфіра, смарагда й інших коштовних каменів і вінець на голові.
   А ще був таємничий единорог, був солодкозвучний птах - Сирін, схожий на тих сирен, що чарували супутників Одіссея, були дракони вогнедишачі і василіски - гади з людськими головами, а то грифони - видом лев з крилами й головою орла, грифони колись стерегли золото Азії; скіфське плем'я арімаспів вступило з грифами в боротьбу за золото й коштовні камені, то були безстращні варвари - може, саме тому ромеї давали одяг з зображенням грифів начальникам варварських дружин.
   З досвітку до темнощів вергали вони, тесали камінь, варили різнобарвну смальту, гнулися на риштованнях до окостеніння в шиї і в хребті, викладаючи мозаїки або виписуючи фрески; чим далі, тим більше кожен з них умів, переймав од Агапіта вищі й вищі таємниці украшательства священних будівель, але водночас дедалі відчутнішим ставало їхнє приниження як людей, вони мовби самознищувалися в своєму мистецтві, з кожною новою барвою, яку клали на стіни, з кожним візерунком, з кожним новим вигином абсиди, вигаданим кимось із них, ніби відлітала від нього частка його життя, його єства, загублена серед земного могуття недоступних імператорів і серед чудес, ворожих людині. Як було сказано в пророка: «Оце ж годі вам надію покладати на чоловіка, що в його тільки хіба духу, що в ніздрях, бо й що він значить?»
   І самий Константинополь наповнений був чудесами, перед якими буденне життя людське вважалося нічим. У монастирі Спаса зберігалася чаша з білого каменю, в якій буцімто Ісус перетворив воду на вино. Щовівторка носили по городу ікону Богородиці, написану ніби самим євангелістом Лукою. Можна було побачити сокиру, якою Ной збудував свій ковчег. В монастирі Продром лежало волосся Богородиці. А ще стояла там Софія - нерукотворний храм, найбільший і найпрекрасніший у світі, творіння, може, й не людських рук, а божественних, бо імператор Юстініан, при якому споруджено святиню, похований у саркофагові з зеленого мармуру ієропільського, за життя визнаний був не тільки імператором і першосвящеником, а самим богом, а його жона Феодора, куртизанка з цирку, донька приборкувача звірів, вирізала сто тисяч павлнкіан, які шанували Добро, але не визнавали бога.
   - Хай пам'ятає кожен з вас, мохнатомордих і обдертих, - гримів до них Агапіт, - хай затямить назавжди, що все видиме і все, чим живете, - то лиш бліде відбиття справжнього, високого, неприступного, а ваше вміння повинно стати лиш засобом для нагадування про божий світ, про божественну драму господа нашого Ісуса Христа і замешкуючих небо несмертельних святителів.
   Харчувалися вони хлібом, оливою, ще давав їм Агапіт червоне виноградне вино, яке поступово вбиває мужську плоть. Але в кожному з них зібралося стільки дикої сили, що не діяло ні червоне вино, ні тяжка праця; часто вибухало це в них непогамовною люттю, вони зчіпалися між собою, і то добре, коли все кінчалися самою сваркою й не доходило до справжньої биятики, а бувало, й били один одного довго й тяжко, зганяли свою злість, свою неволю, свої нещастя. Потім мирилися, знов ставали поряд на високих риштованнях, дерли голови догори, задихалися від спеки або ж коцюбли від холоду, коли у високий монастир упливали взимку хмари й оповивали їх своїми пасмами.
   Агапіт ніколи не квапив їх. Сам повільний і маєстатичний у жестах, мов постаті святих, яких учив зображувати, любив це й у своїх підлеглих. Міщило досконало завчив усі вимоги Ага-пітові, смакував уповільненістю в роботі, мовби тим самим міг продовжити своє життя. А Сивоок накидався на роботу зшале-ніло, йому щоразу хотілося викласти все, що вміє, на що здатен, з його запалу сміялися всі; Міщило докірливо хитав головою, а потім перший же доповідав Агапіту, як недостойно вівся його товариш і як постраждала від цього справа, бо через його нестримність порушено канон про зображення верхніх жіночих шат, у яких не повинно бути жодної складки, бо складки утворюються тільки поясами, які, це відомо всім, притаманні одягові нижньому, лише перепоясані патриціанки мають їх у парадному строї, але носять через плече, а не па талії, щоб не вводити глядачів у спокусу сатанинську.
   На диво занудливий був цей Міщило, і Сивоок ніяк не міг збагнути, чому наслано на нього такого єдиноземця, якою силою. Зате Агапіт кохався в Міщилові.
   - Ге, - муркотів до Сивоока, який зовсім не почувався винним і недбало сидів перед своїм зверхником, слухав і не слухав того, - в нашім ділі потрібні отакі собі неквапливі, розважливі люди, які б могли подумати собі поволі і провести рукою так, щоб не помилитися. Ти думаєш, ти зробив оту мозаїку? Поспішав, рвався, а куди й чого? Однаково б нічого не втяв, аби задовго до тебе не визріло це в моїй голові й душі, а ще перед тим - у душах багатьох достойних людей, яких уже немає й на світі. Думали вони про цю мусію, виношували по камінчику кожну барву, кожен вигин. А твоє діло - зробити. Нести традицію. В цьому - тривалість і вічність держави і її люду. Хто дотримується традиції, може сподіватися, що його теж колись цінуватимуть. А коли плюєш сам - плюнуть і на тебе. Тільки варвари живуть без ладу й порядку, а в богочти-мих ромеїв усе встановлено точно: і в житті, і в службі божій, і в діяннях царствених імператорів. Що є мистецтво? В ньому точно встановлено засоби зображення й композиції так само, як, скажімо, наперед розписано порядок одягання і переодягання імператорів і їхніх наближених, а також священиків. А що може бути головнішого для простого чоловіка, аніж лицезріти свого світського чи духовного повелителя в одязі, який відразу засвідчує, хто перед тобою? Імператор Константин Баг-рянородний у тридцять сьомій голові своєї першої «Книги церемоній» подає, які облачения надягають царі на свята і виходи урочисті. Хто ще не знає, повинен затямити твердо й несхитно, як усе, що стосується вашого вмільства. Це велика наука. Бо й що таке життя? Це переодягання, вміння дібрати для певного випадку властиві шати.
   І так само, як кожен знає, коли, і з якого приводу, і які шати надягають вельможні, мистецтво наше в кожному випадку може користуватися тільки наперед визначеними і твердо встановленими канонами, і той, хто їх засвоїть, і нестиме в собі, і зможе передати через себе і своє вміння, той нам потрібен. А всі інші - відступники. Відступників же слід виганяти, як нечестивих, з храму.
   - Можеш проганяти мене хоч сьогодні, - похмуро сказав Сивоок.
   - Ні, ні, чоловічеі - сміявся вдоволено Агапіт.
   Сивоок пускав усі ті повчання повз вуха. Земля ромеїв? Ніколи не забуде болгарських своїх братів, тяжкий перехід через македонські гірські шляхи, Амастріанський форум і болісні вигуки: «Майчице моя! Оче мі ізгорях!»
   Земля ромеїв? В цій землі, сухій і черствій, усіх богів спровадили з неба й поселили в храмах, самі безугавно возносячись молитвами до неба, а його боги жили в деревах, у водах, у землі, а до. неба ніхто ніколи й у гадці не мав добиратися, бо воно було таке високе, що не зійдеш на нього навіть по райдузі.
   Земля ромеїв? Жорстокість, підступність, лицемірство на кожнім кроці. З одного боку закостенілі канони. Жодної стопи від них. Всі святі в однакових шатах і в положеннях. Хоч куди б поїхав візантієць, зустрінеться він із звичними для ока подобизнами, і серце його мало сповнюватися пихою. Свої, наймані й куплені митці малювали апостолів, імператорів, войовничих імператорських жон і кобил, і цілі мальовані фаланги Візантії вирушали на здобуття світу, щоб засвідчити лад і непорушну єдність, яка, мовляв, панувала в цій державі. А з другого боку - невтихаючі суперечки про те, як вірити, як спасти душу свою, про благочестя і нечестя, і про те, як складати персти, скільки разів казати «алілуя», скільки проскур вживати при відправі, скільки кінців повинно мати зображення хреста, як писати ім'я Ісуса, які повинні бути архієрейські клобуки і жезли, як дзвонити в церквах, чи не почверти-ти святу трійцю, виділивши четвертий престол для Спасителя; ярі анафеми один одному, лайки на торжищах і в корчемнипях - нікчемність і метушнява, похвальба своїми порядками, своїм першородством, давністю своєї держави. Однаково, що дід хвалився б перед юнаком: «Я народився перший». А той мав би сказати: «Я проживу зате довше. Ти вмираєш, а я тільки вбираюся в силу та міць».
   Хоч Агапіт вважався мовби вільний у своїх вчинках і виборі роботи, насправді все залежало від патріарха, від сакелларія, церква виступала і їхнім працедавцем, і їхнім годувальником, і їхнім суддею. Церква тримала в руках усі канони, вона не поступалася ні в чому, вона вимагала послуху й покори не тільки в молитвах, але й у прикрашанні храмів, художники для неї мали стати найпершими рабами, покликаними оспівати могуття богове, прославити його і його апостолів у барвах і будівлях.
   Так велося здавна. Ще з Єгипту пішло: жрець - і фараон І раб - художник. І в стародавніх греків, мабуть, так само. І в римлян, спадкоємцями яких вважали тепер себе ромеї. Святиня вимагала пишноти. Мистецтво стало слугувати пишноті. Подавляло людину, замість возвеличувати її дух, підтримувати в ній силу й веселощі, як це робило споконвіку. Русичі не знали такого мистецтва. Різьблена ложка, гаптована сорочка, ковшик, прикрашений квітами, випаленими жигалом, посуд з спокійним візерунком, миска з зображенням рибини або птаха, червоний щит (може, й назвали їх греки руськими за ті щити, бо ж по-грецьки червоний - русій), кольчуга з блискітками. А потім прийшов суворий, безплотний, народжений без зачаття і вже тому незбагненний і чужий бог, з аскетизмом, схимою, жорстокістю - і нема веснянок, нема клечання, нема сонцевороту.
   Дванадцять і дванадцять, а то ще й більше - ось сума літ Сивоокових, впродовж яких мав стикатися він з цим новим богом, під хрещатим знаком якого давно, в темну понуру ніч, убито було діда Родима.
   Дванадцять років віддано Агапітові. Забуваються дрібні щоденні випадки, життя протікає, мов вода крізь пісок, утримується в людині тільки знання та вміння, входить у неї непомітно, так ніби завжди було в ній, надто ж уміння, бо ніхто не зможе навчити тебе розрізняти й вибирати барви і класти Їх так, щоб здригнулося найпохмуріше серце, якщо сам ти не вмів цього мало не від дня народження, якщо не подарували тобі цього високого дару твоя рідна земля, перші твої навчителі, серед яких зростав і піднімався на ноги.
   Він охоче приймав те, що пасувало до його непокірливості, й опирався чимдуж, несамовито всьому, що вважав ворожим. А що ж ворожішого для себе міг знайти поза християнськими богами після заподіяного йому зла?
   Його намагалися переконати, що тільки християнство дало людині високу духовність, а без всесильної його дії в серці людському, в якому проростають лиш тернії гріхів, не можуть появитися любов, радість, мир, довготерпіння, благість, милосердя, віра, кроткість, воздержання. Чи не брехня! Його предки мали всього цього задосить. А прийшов новий бог - і почалося на його землі: чвари, переслідування, зникла радість, веселі, добрі, розумні люди поступалися місцем таким пройдисвітам, як Какора, запанувало отаке слиняве й паскудне, як оцей Міщило.
   Сивоокові тикали в очі його дикістю, дикістю й варварством його землі. Пиховиті ромеї, хоч і розносили християнство по всіх усюдах, справжніми християнами вважали тільки себе, решту називали «кроплені», натякаючи на обряд хрещення з кропилом і свяченою водою.
   Одного разу він хотів намалювати апостола Павла без меча. Вже докінчував фреску на свій смак, бо ніяк не міг прийняти безглуздого звичаю давати Павлові до рук зброю. Воїн-язичник Савл із Тарса, навернутий у християнство, прибрав ім'я Павла і став апостолом-провідником єдності християнства і важливості милосердя. Канон вимагав зображувати Павла неодмінно з мечем. Дивне милосердя з мечем! Зрештою, коли подумати, то яке Сивоокові діло до всіх цих дурних канонів, але йому набридло слухняне повторення, він завжди пробував щось змінити, цього разу вирішив обійтися без меча.