Загребельний Павло. Диво

   - А чи не мала буде церква?
   - Мала? - вигукнув Гюргій.- Не мала - ніяка! Камінь ми підклали такий, гору можна ставити! А цей ваш Міщило - що ставить! Не сюди ми йшли - до князя Мстислава. Тому б сказали - давай зробимо отаке! Той би пристав одразу. Ярослав обережний. Всіх слухає. Ні з ким не хоче сваритися.
   - Чом же не пішли до Мстислава? - поцікавився Сивоок. Один з іверійців щось швидко сказав Гюргію, той засміявся.
   - Боїться тебе, що ти підісланий, - сказав Сивоокові, - а я знаю, який ти чоловік. Ти нікого не боїшся, таких люблю! Давай вип'ємо. Хочеш - ми заспіваємо тобі наші пісні?
   Вони випили, потім іверійці всі підвелися, стали плече до плеча, обійнялися й заспівали щось мужнє й горде, як самі в своїй чоловічій, небуденній красі.
   - А не втікаємо до Мстислава, - гукнув знов Гюргій, - бо Ситник нас не спускає з ока.
   - Ситник! - Сивоок ще не чув тут такого наймення, відгукнулося в ньому давнє з дитинства, дід Родим, пітнявий медовар, Величка. - Хто ж він?
   - Не знаєш? Він тебе знає. Всіх знає Ситник. Нічний боярин князів. Хочеш? Підемо до князя про церкву скажемо?
   - Казав я, ще як приїхали, - похмуро мовив Сивоок. - Змаловажив князь мої слова.
   - Вночі треба піти. Через Ситника. Вночі князь добрий. Тоді вмовимо князя. Можеш поставити велику церкву?
   - Хочу!
   - Тоді йдемо!
   - Через цього Ситника не хочу, - сказав Сивоок, так ніби відчував, що зустріне свого давнього недруга, а може, просто мав відразу до цього прізвища, бо жили тепер у ньому, відродившись, усі найкращі й найтяжчі спогади з дитинства.
   - Ларивона попросимо, презвутера, - не відступав Гюргій.- Не пробував з Ларивоіюм говорити?
   - Ларивон - піп, не хочу з ним нічого мати…
   - Для попів же будуємо!
   - Для людей - не для попів.
   - Ну, підемо до князя вдвох?
   - Удвох - згода.
   А вже припекло сонце нового літа, камінь висох, втратив зайву воду, закінчено закладати підвалини, митрополит з усім кліром відправив урочистий молебень, між камені повкладувано князівські золоті печаті й дорогі хрести з золота, срібла й кипарисового дерева для вічного стояння церкви, свяченою водою окроплено весь верхній камінь, сам князь з княгинею й дітьми, з дружиною, воєводами, боярами, з челядинами був на торжестві, вистроені в золотосяйні ромейські шати, стояли серед почту й антропоси з Міщилом на чолі, все було пишно й велеліпно, і ніхто й не сподівався, що пізно вночі до князя потаємно проведе Ситник двох високих, закутаних у темне, чоловіків і тихо вислизне з княжої горниці, лишивши там приведених та самого князя, і горітиме там тільки одна тоненька свічка, промені якої падатимуть зрідка то на одне обличчя, то на друге, марно намагатимуться відвоювати в темряви бодай одне з тих лиць, бо темрява виступатиме там спільницею таємності, а всі троє передовсім дбали зберегти таємницю, про це йшлося їм найперше, заради цього Сивоок навіть переборов огиду й відразу до Ситника, якого впізнав одразу, хоч як той постарів і роздався вшир за два десятки років, що ж до Ситника, то він, ясна річ, не міг і в думці класти собі, що перед ним той самий хлоп'як, який колись врізав його сирицею по мармизі й дав дьорки так, що й досі ніхто не може віднайти. Виступав же Сивоок під своїм християнським ім'ям - Михаїл.
   - От привів до тебе, князю, - сказав Гюргій, коли вони лишилися самі.
   - Діло кажіть, - уривчасто кинув Ярослав.
   Сивоок, здавалося, не мав ніякого наміру розбалакувати з князем. Прийшов з останньою розмовою, з останнім попередженням.
   - Мала церква, - сказав з темряви.
   Ярослав і собі ворухнувся, щоб уникнути світла, яке падало йому на обличчя, так само з темряви відповів Сивооку:
   - Вже чув.
   Тепер настала черга Гюргія. Всі вони гралися в піжмурки з темрявою, троє дорослих і поважних чоловіків, між ними й князь, не було в цій горниці нічого, окрім тоненької свічечки, темряви та їх трьох; князь мав перевагу над своїми двома відвідувачами хіба що в тому, що десь за темрявою чаїлися його вірні люди з усемогутнім Ситником, але то було десь, а ось тут вони змагалися тільки втрьох, і кожен прагнув взяти в свої спільники темряву, кожен заслонявся нею, відхитувався від гострого проблиску свічечки і кидав у супротивника слово чи два. Гюргієві не пасувало отаке перекидання словом-двома, в ньому завжди готові були вибухнути цілі лавини слів, гарячих, склубо-чених, іноді навіть безладних, але тут він стримав себе, мерщій посунувся в темряву, сказав коротко до Сивоока.
   - Покажи йому.
   - Мала церква, - знову вперто повторив Сивоок, мовби міг цими двома словами переконати впертого князя.
   - Та покажи! - вже нетерпеливлячись, гукнув Гюргій.
   - Ну, що там маєш? - нарешті виявив зацікавленість і Ярослав.
   Горіла свічка, окреслюючи світляне коло посеред горниці, порожньої, сказати б навіть убогої, як для князя, десь, мабуть, попід стінами тулилися неширокі лавки, та ще, може, був стілець для князя, та якась книга на підставці, як то любив Ярослав, - і більше нічого, ніяких розкошів, нічого цінного, так ніби проводить тут довгі ночі не можновладець, а простий чоловік, темрява й геть зодинаковлювала їх усіх, десь вони без-шелесно й причаєно стежили один за одним, перевага Яросла-вова зникла, як тільки він вимовив оте «що там маєш», тепер уже Сивоок заволодів становищем, він мав з собою щось тут, у темряві, тоді як Ярослав не мав нічого несподіваного.
   - То що? - знетерпеливився князь.
   І Сивоок не став випробовувати терплячість Ярославову, мовчки, непостежено просунув з темряви якусь велику річ, сам не показався, знов відхитнувся назад, а посередині світляного кола просто на підлозі став зліплений з жовтого воску храм. Віск тихо світився, мов жіноче тіло, і князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни храму, так наче хотів переконатися, що то справді віск, що то не чари, не омана; тепер Ярослав теж був частково освітлений, він загубив навіть ті рештки переваг, які давала йому темрява. Сивоок і Гюргій, самі лишаючись невидимими, могли стежити за князевим обличчям, мали змогу постерегти, яке враження справляв на нього восковий храм з його тихим світінням. Як храм ніби розпростався, виповнював усе світляне коло, спихав князя на самий край, так що виднівся тепер лиш крає Ярославового одягу та звисла в нерухомості рука, облич-ж сховалося зовсім, храм ріс і ріс, з досконало виважених вжніх його громад піднімалися високі круглі бані, мовби посвиджені медові борті з прадавніх пущ, бані поступово вивищуізійся до середини, ступі нчасто, хвилясто сполучалися, щоб поки з-поміж себе баню найвищу, найближчу до щереба, найголовнішу, а вже від тої бані всі частини споруди мовчки опадалщзнов ступінчасто йшли донизу, в неоднаковості бань чула прихована гармонійність, безупинність руху, кам'янистих дявас, церква мовби плавала поміж землею й небом, внизу вона теж розтікалася, розпліскувалася то хвилястим бігом заокруглень-апсид, то довгою кам'яною опасанню, що пов'язувала бані в нерозривність, то двома великими баштами, які й всім одбігали од церкви, тільки й подаючи їй здалеку тонкі кам'яні руки-переходи.
   Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вже збудований свій храм бог з високого неба; в безлічі бань, у їх нагромадженні, у їх розспіваній красі Ярослав упізнав од голоси дерев'яного храму святої Софії в Новгороді; немало довелося бачити йому схожих чимось на цю споруду дерев'яних поганських святинь у землях Деревлянській, Сіверській і Полянській, тоді палили всі ті святині, гадалося, що вже ніколи не відродяться вони з попелища, а виходило, що мав слушність отой закудланий у велетенську бороду святий чоловік у печерці: не вмирають старі боги, відроджуються в новій іпостасі, в новій силі й красі, не лякаються всевладдя візантійського мистецтва, в силі й нездоланності духу свого піднімаються над ним - і від цього відкриття князеві стало страшно, але водночас і радісно: відчув Ярослав, що аж тепер, може, нарешті зуміє подолати ерою роздвоєність, яка мучила його стільки років: народжений під знаком Терезів він намагався урівноважити нове, чуже з старим, своїм, але нічого не виходило, старе бунтувалося, нове часто йшло всупереч з видимою потребою, він був послідовний у введенні нової віри, отриманої від князя Володимира, але в церквах ішли відправи й грецькою, і слов'янською мовами, він хотів вивести Русь на широкі простори світу, але бачив водночас, що розгублює багато свого, ріднрго, без чого в світі показуватися нема ні потреби, ні слави. І ось перед ним - церква, храм, собор. Завершення й поєднання всіх його мріянь, намагань, сподівань, розчарувань і вагань. Хай народиться з протиріч його життя, боротьби й влади, хай стане пам'яткою цього каламутного й великого в своєму неспокої часу, коли народ руський являв світові не лише велич своєї сили, а й велич духу хай тоді кажуть про князя Ярослава, що хочуть.
   Але так тільки думав князь, а не сказав нічого, не зворухнувся, так само загадково тримався на межі світла й темряви, нічого не могли в ньому запримітити ані Сивоок, ні Гюргій, марно ждали вони від князя захоплень а чи осуду. Він стояв, дивився, а може, й не дивився на зліплений з воску храм, рівного якому ще не бачив ніхто ніколи.
   - Хто зліпив? - нарешті порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким буденним і безбарвним голосом, що Сивоокові не було охоти відповідати і він змовчав.
   - Хто? - повторив Ярослав, і тепер у голосі в нього вже пробивався гнів.
   - Він зробив! - вискочив на світло Гюргій.- Нащо питаєш, князю? Він це зробив! Ніхто більше не зможе!
   Князь відступив від світла і ляснув тричі в долоні. Гюргій завмер коло свічки,- здивований і обурений. Що б то мало значити?
   Нечутно відчинилися двері, Ситник став на порозі, подав з іємряви свій голос:
   - Я тут, князю.
   - Звели послати тому, в печерці, дичини з княжого столу і меду в срібному посуді, - сказав спокійно Ярослав, - посилати щодень моїм іменем.
   - Ага,так.
   - Іди!
   Ситник з муркотом зачинив двері. Примхи княжі незбагненні. Не спитав навіть, чи живий ще той дідуган, у якого вся сила пішла в бороду.
   Але ще більше спантеличені княжими словами були Сивоок і Гюргій. Не знали вони ні про якусь печерку, ні про якогось чоловіка, ще менше в'язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав і не дбав за те, щоб його співрозмовникам стало все ясно. Він наблизився до воскового храму, схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо:
   - Пояснюй.
   Стосувалося це Сивоока, в князевім голосі було не так веління, як припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князеві час вивчити церкву в усіх її частинах, чи то й взагалі вважав, що будь-які пояснення тут марні й недоречні.
   - Пояснюй, - знову повторив Ярослав.
   Тоді не стерпів Гюргій. Нарешті в ньому прорвалася його природна палкість і нестримність. Він змахнув обурено руками, крутнувся в світляному колі, мало не зачіпаючи князя, гукнув:
   - Слухай, князю! Коли ти робиш дітей? Ти ж так усі ночі пробалакаєш! Чому такий балакучий!
   - Тебе не стану кликати в поміч дітей робити, - посміхнувся князь, - а розмови треба вести, бо не для мене - для держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Ти покладеш камінь та й підеш собі далі ще десь класти, а церква стоятиме на цій землі віки. І казатимуть про неї всяке, якщо ми, перш ніж збудувати, не подумаємо як слід та не скажемо всього, що треба й можна сказати. Пояснюй.
   Скажи йому,- вже спокійніше попросив Сивоока І Гюргій, скажи, хай почує.
   - Hy, що? - Сивоок теж підійшов до них, тепер усі купчилися в світлі, а храм був поміж ними, проростав крізь них, мов Дерево остаточності, нестримно й тихо струменів, така таємнича сила була в ньому, що князь не витримав - перехрестився, тоді Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби обіймаючи майбутній храму всій його хвилястій красі, сказав просто:
   - Весь храм зокола розписати в наші барви, щоб став посеред Києва і посеред цілої землі писанкою, людською радістю…
   - Не думаймо про камінь зокола, - урвав його князь.
   - А всередині буде досить простору, щоб вмістити в храмі цілий Київ. Покладемо в головній бані мусії різнобарвні, вже маю перед очима весь їхній блиск і сяйво, знаю, де і як. А далі йустимо по стінах і склепіннях фресковий розпис, щоб замінити дорогі заморські мармури. Не маємо мармурів для здоблення стін і колон, а везти з-за моря - довго й дорого, тож знов застосуємо наше прадавнє вміння і візьмемо всю середину в візерунки…
   - Не думаймо й про внутрішній простір, - знов нетерпляче перебив князь, видно караючись якоюсь тривогою чи то ва‹ганням.
   - Тоді про що ж думати! - крикнув Гюрій.
   - Хто збудує такий храм? - спитав Ярослав,
   - Я збудую,- тихо відповів Сивоок.
   - А хто прикрасить?
   - Теж я.
   - Сам? Не може одна людина звершити таке велике діло.
   - Поможуть мені мої товариші.
   - А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них?
   - Не проти них - тільки проти Міщила та проти Агапіта.
   - А митрополит? - не вгавав князь. - Що скаже митрополит?
   - Те, що князь, - підказав Гюргій. - Хіба князь боїться митрополита?
   - Бога боюсь, - зітхнув Ярослав. - Вчора освятили підвалини церкви, а сьогодні їх розруйнувати?
   - Лишимо так, - засміявся Гюргій. - Маленька хитрість. Хай собі лежить той камінь. Покладем новий. Буде церква з двома підвалинами. Як у чоловіка два імені: одне для бога, друге - для людей.
   - Легкий ти чоловік, Гюргію, - знов зітхнув Ярослав.- А все на світі робиться нелегко, життя складне людське, вимагає думання.
   - Ах, гарна буде церква! - поцокав язиком Гюргій. - Велика й славна, як ніде!
   - Чому мовчиш? - спитав Ярослав Сивоока,
   - А що маю казати?
   - Хвали свою церкву.
   - Нащо її хвалити? Ще ж нема нічого. Віск самий. Піднесеш свічку - розтане безслідно.
   - Те, що в людині, безслідно не щезає, - зауважив Ярослав.
   - Бачив я, що й людей самих з світу зживають.
   - А оте й далі живе, - поглянув йому в очі князь,- знаєш же добре! І знаєш, як замахнувся оцією церквою! Знаєш?
   Сивоок мовчав.
   - Упертий ти чоловік, а князі впертих не люблять, князям треба підкорятися, їм подобаються люди, як віск, не жди від мене милості й поступок, - з навмисною жорстокістю мовив Ярослав до Сивоока.- Чи ждав чогось іншого?
   - Віск тобі й дав. Роби з нього, що хочеш.
   - І що можеш! - крикнув Гюрій.- А сам не вмієш - попроси нас! Сам упадеш без підпори, довго не вистоїш.
   - Ну, гаразд,- втомлено промовив Ярослав,- час мені до молитви, а ви йдіть.
   - Не сказав нам нічого,- Сивоок раптом скинув з себе нерішучість, в голосі в нього була несподівана твердість.- Не для тебе робили цю церкву-для нашої землі. Не хочеш ставити в Києві - поставимо десь в іншому місці. А стояти вона мае.
   Ярославові хлюпнуло червоністю в обличчя. Він заніс був руки, щоб ляснути в долоні, але стримався, трохи помовчав, роздуваючи гнівливо ніздрі, повів тільки перед обличчям в Сивоока й Гюрія долонею:
   - Ідіть. Думатиму.
   А Ситникові, що виник у темних дверях по відході тих двох, сказав:
   - Пошли за Ларивоном у Берести. Жду його завтра після заутрені.
   Ситник не йшов, дивився на воскову ліплену церкву.
   - А оте, князю? Викинути?
   - Дурний ще єси вельми, - спокійно мовив Ярослав.
   - Не подобається мені вельми отой… Михаїл, - пробурмотів Ситник. - Підозрілий він.
   - Що ж то за держава, де талант беруть під підозру! - гірко всміхнувся князь. - Та не дивуюсь тобі, Ситнику, бо самому собі, видно, не віриш. Як би ж повірив цьому Сивооку?
   - Сивооку? - Ситник аж нестямився від несподіванки.- Михаїл же він?
   - І Михаїл, і Сивоок. Головне ж - чоловік великих здібностей.
   - Ой підозрілий він, князю, повір мені!
   - Гаразд, набрид ти з своїми підозрами. Вже пізно, йди!
   - Ага, так.
   Ніхто ще нічого не знав, коли князь радився й з Ларивоном, не догадувалися ні про що й тоді, як запрошено було до князя митрополита Феопемпта, і той у облаченні з потрійної негнучої, шурхливої парчі, з високим посохом, обкованим важким хріблом, появився в княжих сінях в супроводі свого почту з Десятинної церкви Богородиці. Та ось прийшло від князя новей літ припинити всі роботи на будові, і там кілька днів нічого не діялося. За той час старий Феопемпт ще побував у княжих осінях, але тепер уже князь виставив од себе пресвітера Ларивона, і було трохи смішно спостерігати, як проти зсохлого на сарану, загубленого в дебелих, прошитих важким золотом шатах митрополита стає світлобородий, мужикуватий руський священик у піддирканій старенькій рясі, в поруділих чоботях-витяжках з грубої шкіри, тільки й було коштовного на Ларивоні, що дорогоцінна панагія з адамасами й смарагдами, подарована йому князем Ярославом, як сів той на київський стіл, перемігши Святополка. Митрополит наполягав на тому, щоб продовжувано ставити церкву на освячених підвалинах, бо вже усталено було всіма не тільки розміри й вигляд тої церкви, а й затверджено ним, тобто митрополитом, весь порядок внутрішнього здоблення, розписано все, і тепер змінювати не годиться, божа церква повинна ставитися за одним замахом, без переробок і без змін первісного начерку. Звертався митрополит до князя, але відповідав йому пресвітер Ларивон, хоч і стояв нижче за Феопемпта, підлягав йому по чину, однак мав повноваження від Ярослава, який не хотів розпочинати суперечок з митрополитом, тим самим ніби не наполягаючи на своєму замірі будь-що відмовитися від розпочатих робіт і взятися за спорудження якогось нового храму, якого ще ніхто й не уявляв собі.
   Не мовлено майже жодного власного слова, густо сипалися словеса з Святого письма, з отців церкви, з грецьких книг. Ларивон і митрополит намагалися пересилити один одного в книжній премудрості, починали ще від смерті Адамової, коли вмирав він на руках у старої Єви й ангел, посланий Всевишнім, поклав йому під язик зерно, з якого згодом виросло дерево хреста. Дерево те росло до часів царя Соломона. Він звелів його зрубати і вжити на будову мосту через потік. Коли ж Великий Константин завоював Єрусалим, то ніхто не знав, де сховано дерево хреста, знав про це лиш чоловік, на ймення Юда, але не видавав таємниці, за що Єлена, мати Константина Великого, звеліла вкинути його до глибокого безводного колодязя, і лиш після того знайдено було священне дерево. Через триста літ перський цар Хозрой спробував завоювати Єрусалим, але імператор Іраклій розбив поганина і, босий, на чолі процесії вніс хрест до Єрусалима на власних плечах. Всі священні імператори великих ромеїв ставили храми на честь бога, а всі, хто приймав віру Христа, не повинні відступатися від священних ромейських звичаїв.
   - Не відступаємо й ми від хреста і від Христа, - казав Ларивон, - але пам'ятаємо й те, що ромеями взято від усіх народів найціннішого в будівлях; і камінь, і колони, і прикраси, і в усіх ромейських церквах живе не тільки божа краса, але й людська. Ще стародавні греки зміряли слід чоловічої стопи й порівняли з високістю чоловіка. Ствердивши, що стопа становить шосту частину високості тіла, застосували ту саму засаду до храмової колони, і таким чином колона грецька стала віддзеркаленням краси чоловічого тіла. Наша ж земля споконвіку мала свої будівлі, вона теж хоче прислужитися новому богові своїм власним, багатство зоколишнього убранства церкви передасть багатство землі нашої, вознесеність бань, чисельніших за ромейські, покаже неосяжність Руської держави, яку звуть землею багатьох городів повсюдно, кожна земля повинна славити бога своїм голосом, і чим могутніший буде той голос, тим більша хвала божа.
   Митрополит погрожував, що відішле назад до Константинополя всіх будівничих з Міщилом, на що Ларивон відмовив йому, що знайдуть вони в Києві вмільців, які зможуть збудувати дім божий ліпше, ніж будь-хто. Ні до чого не вели ці довгі розмови, Ларивон твердо стояв на своєму, бо в захваті був од воскової церкви, показаної йому князем Ярославом. Феопемпт же, розуміючи, що пресвітер має княжі повноваження, вдавав, ніби не відає нічого і ні про що не здогадується, сперечався затято й довго, щоб виторгувати собі якомога більше, в душі він змирився з княжою примхою (бо як інакше міг назвати таке дивне рішення?), але повинен був відстояти своє право покерувати всіма роботами по внутрішньому здобленню святині, бо про те йшлося йому найперше, на тому залежало.
   Врешті дійшли до згоди, що нагляд за будівництвом вестиме Ларивон, але з дозволу й повелінь митрополита, встановивши заздалегідь весь порядок і чин розписів, як то дано в екфрасісі патріарха Фотія при освяченні церкви Феотокос Фарос.
   А хто стане мовити супроти імені патріарха Фотія? Ще півтори сотні літ тому цей константинопольський патріарх послав на Русь першого єпископа. Зроблено було це, щоправда, по тому, як руси підійшли до брам Константинополя і нагнали холодцю і самому патріарху, який тоді якраз був у столиці, та й імператору Михайлові, що перед тим необачно вирушив у військовий похід, не подбавши за стольний город. Патріарх мерщій покликав імператора до Константинополя, безрадні проти відчайдушних руських, які на легеньких суденцях перескочили через море і ось-ось могли заволодіти столицею, імператор і патріарх ревно молилися в храмі Влахернської божої матері, випрошуючи в бога нещастя для забіяцьких русів, бог їм не поміг - помогла буря, яка розметала руські суденця, але патріарх відніс те в заслугу Христу й заприсягнувся привести в віру Христову той великий і загадковий у своїй силі народ, для чого й спорядив за море свого єпископа. Когось він хрестив, той єпископ, але сліду від нього не лишилося, бо в такій великій землі важко лишити слід. Однаково ромеї, коли заходила мова про Русь, щоразу виставляли ім'я патріарха Фотія. Нехай. Ярослав навчився за ці роки боротьби й терпінь найголовнішого для державного мужа вміння - ждати. Не метушитися, не ти-цятися наосліп, не наражатися на дріб'язкові сутички, не дратувати могутніх, а самому поволі нарощувати силу й могуття, бачив-бо, що все це є в його землі, а згодом і ще додасться.
   У князя турботи були державні, в Сивоока - людські. Зовні мовби нічого й не змінилося. Міщило не став противитися волі князя й митрополита, став слухняним помічником Сивооковим, іноді аж надто запопадливим. Перед тим як закласти нові підвалини, Сивоок узявся ще раз переміряти розташування церкви, щоб вона стояла в точній відповідності до сторін світу. Використано було грецьке мистецтво міряти з допомогою тіні. Напрямок північ - південь визначався найкоротшою тінню, яку сонце кладе опівдні. Тепер треба було покласти до тої тіні про-стоспадлу лінію і вона дасть святу орієнтацію: схід - захід. Брався для цього діла шнур з трьома вузлами, які розташовано між собою на віддалі, що вимірюється відповідно числами 3, 4, і 5 однакових проміжків, з шнура творився трикутник так, щоб одна коротша його сторона була тінню північ - південь, тоді друга, коротша сторона давала напрямок схід - захід. Власне, це вже роблено було в час закладання перших підвалин, і Сивоок міг би виказати цілковите довір'я до Міщила, про що він тому й сказав, але сам Міщило наполіг, щоб переміряти ще раз, він був сумирний, тихий осміх блукав по його устах, і Сивоок, засліплений своїм успіхом, не зміг розпізнати під там сміхом загрози.
   Та, власне, що міг заподіяти йому Міщило?
   Гюргій задумав нечувану витівку: зняв з себе срібний чеканений свій пояс і ним вимірював місце для закладання нових підвалин. Тоді попросив князя, щоб той звелів упіймати двох диких тарпанів, і в неділю урочисто виїхали за Київ у поле, Гюргій зв'язав тарпанів за шиї своїм поясом і відпустив їх у поле, тарпани з місця вдарили чвалом, в несамовитості розшарпали пояс, розлетівся він на дрібні ланці, так що й не збереш ніколи, а з тим поясом пропала навіки й таємниця вимірів церкви, вимріяної Сивооком.
   Сподобалося те всім, хвалив Гюргія за витівку князь, а Міщило підказував Ярославові, що таке вигадати міг хіба що сам Сивоок, і знов дивився з загадковим посміхом на свого суперника, та Сивоок не надавав значення ні словам, ні посміху Міщиловим, бо й що він йому!
   Мав ворога набагато страшнішого й могутнішого, викликав його до дії сам, міг би пробути в Києві хоч десяток літ і не спізнатися з нічним боярином Ярославовим Ситником, але після тої ночі, коли ходили на відвідини до князя з Гюргієм і коли Ситник почув од князя ім'я «Сивоок», випадково зронене ім'я, що нагадало колишньому медовару незагоєну образу від шмаркача, боярин став приходити на будову, стояв десь непомітно з двома-трьома своїми людьми, стежив за Сивооком, намагався розпізнати в цьому величезному русявому велетні риси того маленького хлопчика, забраного колись ним від покійного Родима. Багато літ минуло, і важко було сказати напевне, що це той самий чоловік. Але й відступатися Ситник не звик. Знав добре: що моє - віддай! Застосував свій спосіб - випитування. Хто, що і як - цей Сивоок? Так набрів на Міщила, і так з'єдналися вони в своїй ненависті до Сивоока.
   Був би той собі й далі непомітним антропосом, не вирізнявся б з-поміж ромейських майстрів, не пхався б з своїми вигадками, - нікому б до нього не було діла. Легко було тому, хто, володіючи сильно рукою й сміливим духом, звиває своє орлине гніздо на неприступній скелі, дозволяючи покірливим будувати коло підніжжя свої хижі. Без спротиву йдуть у битву воїни за своїм воєводою, бо він наражається на смерть першим і накликає на себе найбільше ворогів. Охоче поступаються правом на муки, може, тому так багато завжди великомучеників і так щедро виділяють для них місце в історії.-Але людина талановита нагадує квітку, яка піднімається найвище, її хочуть зірвати першою. А що ж інші квітки? А ті повняться заздрощів, їм досить краси власної, іншої вони визнавати не хочуть. Будь-хто з антропосів який задумає піднятися над своїм середовищем, має бути готовий до відчуження, до самотності. Все його подальше життя - то долання самотності. Він пробивається назад до свого середовища, до свого товариства, до тих, з-поміж яких височів, пробивається тяжко, безнадійно, несучи свою працю, мов відступне, мов викуп, мов покуту за свою перевагу, за свою талановитість. Часто так і лишається самотнім. Його витвір постає між ним і тими, серед яких починав колись. Це мур, крізь який не проб'єшся. Апостолів завжди визнавали, тільки вбивши їх. Якби замір ставити церкву не схожу на ро-мейські належав не одному Сивооку, а всім, був заміром спільним, тоді не виникло б ніяких ускладнень. Якби на місце Міщила дозволено було вибирати когось іншого, то вибір упав би на того, хто найменше зачіпає самолюбство, хто нічим не вирізняється, хто не пробує перевершити своїх попередників, а мріє бодай дорівнятися їм, стосуючи ті самі засоби. Сивоок не був таким. Вискочив над усіма з допомогою сили сторонньої, незбагненної, цим міг тільки роздратувати всіх, з ким ще вчора був однаково непомітний.