- Другий "Орiон"? Другого не буде.
- Та не вiчний же вiн у вас, - зауважив виконроб. - Спишуть колись i
його.
- Якщо спишуть, новий з'явиться, але знову-таки один- диний. У морях
знають один "Орiон".
Керiвництво, бачачи, яке це ма значення для майстра, не стало
наполягати.
Пропонувалось дати назву "Поплавок" або навiть "Джума", але це теж було
з рiзних мiркувань вiдкинуто. Вирiшили питання з назвою лишити вiдкритим:
може, шахтарi згодом щось вдалiше пiдкажуть.
Ягнич був тепер вiльний. З вагончика, звiсно, не виженуть (вiн на цьому
етапi мешка у вагончику, куди йому таки довелося переселитися з лайби),
та все ж вагончик - осiдок на колесах, себто будь-коли можуть пiд'©хати,
зачеплять гаком, сталевою линвою, вiзьмуть на буксир та й потягнуть твою
хату на iнше якесь будiвництво. Отже, пора б уже подумати й про себе, про
якусь iншу, надiйнiшу гавань. Можливо, опиниться Ягнич у приморському
заповiднику, були свати й звiдтiль, запрошували чучела робити - це ©м
треба, професiя дефiцитна... Ну й птахiв, звiсно, кiльцюватиме. Щороку ©х
там кiльцюють, з бляшками пташиних паспортiв випускають у свiт. Далеко
лiтають iз цих берегiв, здалека й сюди повертаються: цього лiта в Кура©вцi
було виявлено звичайного сiрого горобця, закiльцьованого десь аж у
Кейптаунi.
Одначе керiвництво комплексу, зважаючи на Ягничевi заслуги, не кинуло
майстра напризволяще. Новопризначений директор здравницi оголосив, що
вiднинi Ягнича признача ться на посаду старшого чергового по пляжу та
територi©. "Просто кажучи, сторожем", - подумав про себе Ягнич, але
призначення прийняв.
Судно-кафе стало до ладу. Гiрничий - та й не тiльки гiрничий - люд
вечорами охоче вмощу ться за столиками на палубах, вiдвiдувачi з цiкавiстю
розглядають художнi аплiкацi© з дерева та соломи, моделi старовинних
кораблiв, з якими звичайно знайомлять морських курсантiв, та ще симпатичнi
зображення карпатських ведмедiв, дельфiнiв та екзотичних риб, що ними
Оксен з хлопцями оздобив усi, якi тiльки придатнi були для цього площини.
I Ягнич-майстер ма тут звичку посидiти вечорами, коли в товариствi
прикордонника-азербайджанця, коли з Оксеном, а коли й самотою. Сяде в
кутку й, надувшись, як сич, спiдлоба погляда на хлопцiв кельнерiв, що,
незграбно балансуючи з пiдносами, розносять до столикiв смаженi бички,
хека мороженого та спецiальнi коктейлi "пiратська кров". Цiлу команду
набрано цих парубкiв для обслуги, виступають вони тут в образi пiратiв:
кожен iз сережкою у вусi, декоративнi кинджали при боцi, швендяють у
якихось камзолах, пiдперезанi червоними поясами... Швидко увiйшли в свою
роль, осво©лись, щось нiби й справдi пiратське, розбiйницьке з'явилося в
©хнiх спритних рухах, в шахраюватих обличчях.
Не подоба ться Ягничевi ця пiратська комедiя, дурнi отi сережки у
вухах. Раз у раз виникають у нього сутички з кельнерами:
- Нiж тут комедi© розiгрувати, спершу б навчилися уважнiше замовлення
виконувати та менше посуд били, пiрати доморощен!... А то повиряджались
папугами, а дiла з вас...
- Вчимося, дiду! На помилках вчимося, - вiдповiдали "пiрати".
Усе в них викликало його досаду. То з одним свариться, то законфлiкту
з другим: не вмiють бiгати, вайлуватi, неповороткi, хiба такого вiн узяв
би на судно? Чи такий здатен пiд шквалистим вiтром бiлкою вгору на фок чи
бiзань, як його курсанти? Весь час порiвню , ставить ©м у приклад тих, що
без сережок у вухах, зате, як блискавки, вискакують з кубрикiв на аврал.
- Це вже ми чули, - незлостиво вiдбороня ться кельнер вiд старого. -
Яке судно, такi й аврали. Замiсть вiтрила флюгер якийсь поставили...
Ковчег ваш по черево в пiску та в бетонi, а ви все дума те, що кудись
попливе...
Удар цей для Ягнича найболючiший, а чим заперечиш? Не без пiдстав
дошкуляють "пiрати", потiшаються, зуби покачують. Комедiанти для нього
вони, а от решта вiдвiдувачiв ставляться до хлопцiв значно терпимiше,
претензiй не чути, а що повиряджались пiратами, то це навiть цiкаво,
виклика усмiшки: жарт; розвага...
Коли ж увечерi з'явиться джаз з таких самих "пiрагiв" патлатих, коли
розташуються та вдарять електрогiтарами, завищать, заверещать у
пiдсилювачi, аж вуха тобi трiскаються, тодi Ягнич на знак протесту й
зовсiм залиша палубу.
- Ной вiдбув, - з полегкiстю сповiстить котрийсь iз "пiратiв".
А Ягнич iде до моря послухати в звечорiннi iншу музику, ту, одвiчну,
яка йому нiколи не набрида . Пiде й пiде понад смужкою прибою, аж до кiнця
пляжiв, спустiлих i засмiчених, iнодi зустрiне двiйко Коршакових гусей, що
теж мають звичку виходити вечорами, нiби на прогулянку. Колись, малим
бувши, пас i гусей: як iдуть, бувало, в шкоду, до ниви, то розмовляють мiж
собою, перегелгуються скоромовкою: "Подва-на-ко-ло-сок...
по-два-на-ко-ло-сок..." Тодi вiн розумiв ©хню мову, тепер не розумi .
Бiлiють у темрявi, дибають кудись, вайлуватi. Давня птиця, одвiку свiйська
- потомки тих, що колись нiбито Рим врятували, гелготом розбудивши варту,
коли вона задрiмала бiля ворiт Вiчного Мiста...
Удосвiта, тiльки-но почне розвиднятись, Ягнич уже за роботою: впрiгшись
у допотопну, що була колись кiнською, гребку, добуту в Чередниченка (вона
там вважалася списана в брухт), вiн поволi скородить, борону берег - вою
сво ю пружинистою, гострозубою за чистоту кура©вських пляжiв. Сам
зголосився, взяв таку мiсiю на себе, i гребка ця - його власна
самодiяльнiсть у боротьбi за зразкову чистоту надбережжя.
Обiцяють механiзувати його працю, а поки що ось так, впрiгшись у
гребку, як рикша, посува ться з насупленим виглядом, геть змiта кубла,
ошмаття паперу, пляжницькi покидьки.
- Бiльше не пускатиму "диких" на пляж - кине, коли до нього
привiта ться котрийсь iз раннiх шахтарiв, що вже з рушничком розiгнався до
берега. - Хiба цс люди були? Пiтекантропи, а не люди.
- Мезозойцi! - вiдгукнеться шахтар жартiвливою пiдтримкою. - Сто рокiв
©м до культури!
Пройдеться сталевою гребкою Ягнич, поскородить, позмiта все, що за
день накублять, не зоставить слiду пляжницьких кочовиськ. I лише де
натрапить на споруди з мокрого пiску, напередоднi старанно вилiпленi
дiтьми, на мiнiатюрний середньовiчний замок з дбайливо виведеним
комплексом веж, мурiв та захисних ровiв або загледить пiщаний, злiплений
дитячими руками кораблик (зародок "Орiона" з увiткнутим зверху вiтрильцем
iз черепашки), - при зустрiчi з таким витвором Ягнич на хвилину
затрима ться, уважно огляне роботу невiдомих майстрiв дошкiльного вiку,
потiм обмине, щоб не зачепити, не зруйнувати творiння дитячих рук, i,
знапружившись, як рикша, потягне свою нещадну гребку далi.
До судна-кафе iнтерес його тепер помiтно пiдупав, у той бiк майстер
рiдко й погляда . Краще за всiх iнших розумi вiн недосконалiсть витвору.
I хай не думають, що духу забракло, - цього вистачило б, але який-то вже
вiтрильник, якщо вiн сидить на мiсцi? Вiтрильник буду ться для руху, для
лету, для молодостi - ось у чiм рiч... Стерно Ягнич поставив, ринду
почепив, але де взяти оте найдорожче, що робить судно крилатим? Де вiтрила
спiвучi? Пластик - вiн пластик i , живо© парусини це не замiнить, а
справжн парусся тут не поставиш, на пiвнеба не розiв' ш його, оте, що по
ниточцi зiткане, що не зрiвнянний звук пiд вiтром вида , тонко бринить у
вишинi або, як кажуть, спiва... Парусина б знайшлася, пошив би i озбро©в
на диво, але постав тут справжн , то перший же вiтер як налетить, виверне
разом iз щоглою, iз корiнням. Для посудини, що сидить на мiсцi, парус
небезпечний. Справжн , могутн парусся, туге та спiвуче, воно лише для
судна, що руха ться, що соколом серед просторiв летить, як твiй "Орiон"!..
Пiшов i пiшов, зсутулившись, майстер, потягнув берегом сво нове
трудове знаряддя, а за ним хiба що згодом хвиля несподiвано з моря
пiдкрадеться, набiжить i одним полизком злиже тi плоди дитячо© фантазi©,
вилiпленi з пiску лицарськi замки та чи©сь маленькi фрегати. I коли сонце
зiйде, то вже всюди буде тут чисто, вискороджено гребкою, вимито й
вигладжено морським шумовинням, - як нiби нiчого й не було.
XXVIII
Не сподiвався Ягнич, що хтось на свiтi згада про день його народження,
а воно, бач, знайшлися такi: першим прибув ще раннiм ранком друг-механiк з
Арктично©. Просто зворушив орiонця сво ю появою. Розшукав, добрався сушею
й морем, стряснув Ягнича за плече: "А ти ж бо як думав? Що i цей тебе
списав? Нi, дружба не спису ться!"
З гордiстю водив орiонець його по комплексу (щоб усi бачили: до Ягнича
друг прибув!), керiвництву вiдрекомендував механiка як героя вiйни, людину
великих заслуг. Це ж вiн свого часу перегнав у Лiбаву трофейний крейсер
"Нюрнберг" з нiмецько© гаванi в Пiвнiчному морi. Штату морякiв на таку
махину треба б тисячi пiвтори, а ©хня перегонив команда була всього
шiстдесят чоловiк; окрiм того, як виявилось уже в морi, крейсер був ще й
замiнований - в останнiй момент пiд час ремонту зата нi фашисти пiдклали
©м таку цяцьку... Крейсер iде, а годинниковi механiзми, з' днанi з мiнами,
теж iдуть... Якби з ротозi©в складалась перегонна команда, то, звичайно б,
вибуху не минути, але тут хлопцi виявились на висотi i цей ось механiк у
критичнiй тодiшнiй ситуацi© повiвся геройськи, за що в Лiбавi, куди
крейсер пригнали, йому чесний орден сам адмiрал вручив... Механiк слухав
без заперечень, приблизно так воно й було, тiльки аж надто щедро
друг-орiонець славить тут перед людьми його скромну особу. На Ягнича, коли
вони залишились удвох, механiк раз у раз косив оком, весело й загадково
пiдкидав якiсь туманнi натяки - стривай, мовляв, iмениннику, цiлком
можливо, що незабаром тебе ще якась при мна несподiванка пiдстереже...
Уже по обiдi з'явились ще однi гостi - дво курсантiв з "Орiона", дво
хлопцiв-орлiв з пакунками в руках! З ходу засипали Ягнича привiтами та
поздоровленнями - вiд училища, вiд екiпажу, вiд порту. I вигляд, мовляв, у
нього бравий, зовнi вида рокiв на сорок, не бiльш, а ще ось як надiне
нову парадну форму, що йому передано вiд "Орiона" в подарунок... I вже
розпаковують на лiжку в вагончику, подають йому той морський парад,
розкiшний, нiби адмiральський... У складi делегацi© першокурсник
Шаблi нко, родом iз сусiднього з Кура©вкою села, низькорослий, мовчкувато©
вдачi кремезнячок (Ягнич його ранiше не знав), а з ним, можна сказати,
друг Ягничiв, Олег Заболотний, iнтелiгентний, культурний хлопець, що вже
був у рейсi, - не один вечiр прогомонiв iз ним Ягнич на "Орiонi" пiд
парусами. Ягничевi спершу аж дивно було, що вiн, цей син дипломата, який
серед посольських дiтей зростав, три мови зна , маючи можливiсть пiти й
самому дипломатичною стежкою, раптом виявив бажання стати моряком, пiшов
шукати мудростi в класах морехiдки. Вгадай, чому людина ту, а не iншу
дорогу вибира...
Торт могли б хлопцi й не привозити, даремно його розмальовував
вензелями училищний кок, такий гостинець бiльше пiдiйде для дiтвори з
дитсадка, там краще його оцiнять, а ось форма морська - вона таки не
лишила Ягнича байдужим. Примiрявши, оглянув перед дзеркальцем себе в
цупкому "з крабом" кашкетi, в кiтелi з блискучими гудзиками i навiть
усмiшки не втримав: усе на ньому сидить як влите, не забули, який зрiст,
яка статура.
Так уже й не скидав цього дня святково© флотсько© одежi.
Незабаром з'явився Оксен, теж привiтав Ягнича з iменинами, подарував
iнкрустований топiрець, хоч заодно й вибачився, що не вдосвiта, не першим
прийшов з поздоровленням. Причина, зрештою, об' ктивна: нiкому не було
вiдомо на комплексi про Ягничеву дату.
- Якби не вони, - кивнув Ягнич на друга-механiка та на посланцiв з
морехiдки, - мабуть, i сам би про дату забув... Та й що, зрештою, в нiй?
День як день, тiльки й того, що на рiк старшим ста ш...
Тим часом про Ягничiв хай i не круглий ювiлей дiзналися всi, хто хотiв
дiзнатись. Увечерi на суднiкафе зiбралась кура©вська рiдня, прийшли
дiвчата-будiвельницi з букетами квiтiв, завiтало й керiвництво комплексу
i, звичайно ж, курсанти з "Орiона" та другмеханiк - усi бажанi й дорогi
Ягничевi гостi.
Орiонець дав собi волю в цей вечiр, розгулявся широко, таким його тут
ще не бачили.
- Ану лишень, хлопцi, плiз шампанiв сюди, плiз капiтанського всього, що
там у ваших трюмах ! - гука вiн до кельнерiв, до пiратiв тих
доморощених. - Може, iкру де приховали, то теж на кiн, бо ж гляньте, яке
зiбралося товариство!
З кельнерами Ягнич цього вечора не конфлiкту , i вони йому нi в чому не
перечать, бо сьогоднi вiн тут господар, вiн музику замовля! Хочете
шампанiв - ось вам шампани. "Кровi пiратсько©" - будь ласка, плiз... I вже
з'являються на столi келехи цього кура©вського коктейлю, чорного та
скаженого, що спосiб його приготування не вдалося вивiдати навiть
Чередниченковi, залиша ться чортiв напiй та мницею фiрми. Пiшли
поздоровлення, зичення, тости, виконроб спробував був сво слово навiть по
папiрцю прочитати, але йому влаштували дружню обструкцiю, збили смiхом та
реплiками, i вiн обмежився тим, що тiльки й сказав, рубонувши рукою
повiтря:
- Будьмо!
Друг-механiк вдарився навiть у поезiю, заговорив про яблунi та якi вони
в саду рiзнi бувають: котрась аж стогне пiд вагою плодiв, а та сто©ть
ялiвкою та журиться, що нiчого не вродила:
- А перед нами оце якраз та яблуня, що вродила, - вказав вiн на
iменинникову лисину. - Тож честь i хвала сортовiй нашiй яблунi!
Ягнич, розстебнувши гудзики кiтеля, впарений, крутов'язий сидить знову
з отими блищиками в очах, повними життя. Iнна, яку орiонець, коли
розташовувались, посадив навпроти, аж не впiзна дядька: наче скинув iз
себе десяток лiт. Вiдчува ться, просто щасливий вiн зараз бачити довкола
себе цей екiпаж прихильних та зичливих до нього людей, якi ради нього
зiбралися тут, виказують йому шану. Щасливий вiн зараз бачити вас, хлопцi
з морехiдки (що, як сини, сидять оплiч нього), i кура©вську рiдню, i
дiвчат-штукатурниць, i мiцних, з вiдкритими поглядами шахтарiв, що
пiднялися на палубу iз сво©м власним шампанським, щоб теж належним чином
вiтати почесного моряка.
- Дружба, - розчулено огляда Ягнич товариство, - для нас, флотських,
це найперше дiло. Могли б i забути мене, ще живого списати з життя,
трапля ться й таке, а зi мною, бач, сталось iнакше. Думаю собi оце: за що
тобi, бурлако, така честь вiд людей? Рядовий з рядових. Чорнороб корабля.
Хай би, скажiмо, на глибинах вугiлля рубав чи на жнив'яному комбайнi
уславився, чи вiтамiн винайшов проти грипу, а то й рукомесло тобi життя
пiдкидало все якесь аж нiби кумедне: вузли в'яжи, парусину пучками
перемацуй, наладновуй та вiтер нею лови. Ну, ще чучела робити навчивсь та
ртутi ленд-лiзно© хапнув, але яке ж тут геройство? Просто робота й
робота... Часом навiть менi, бува , зда ться...
- Даремно зда ться, - з веселим протестом перебив Оксен, порушуючи
звичай. - Не став би я розхвалювати майстра, аж надто осипати
комплiментами, та оскiльки ми скоро розстанемось, - хлопця забирають на
iншу будову, - дозволю сьогоднi без церемонiй виповiсти вам, Андроне
Гурiйовичу, те, що й усi нашi хлопцi думають про вас: ви Людина з велико©
лiтери! I не прибiднюйтесь тут перед нами, бо воно ж таки видно, хто
хто... - Вiн навiть пiдвiвся, щоб засвiдчити ювiляровi свою шанобливiсть,
щоб усьому товариству чутно було пiдхмелену щедрiсть його застольного
слова. - Особисто про себе скажу, що наука ваша завжди пребуде зi мною:
багато чого через вас вiдкрилось менi. Може, вам i не помiтно, але
помудрiшав Оксен, вiдколи вас спiзнав. Вважаю так: робота, а
вiдбування роботи, звичка лямку тягти i горiння, як то кажуть,
артистизм працi! Це коли людина - майстер!.. Коли вона й допотопну лайбу
здатна одягти в шати сво©х фантазiй, зробити твором мистецтва! Це ви,
вуйку, сво ю любов'ю до дiла, сво©м неспоко м пiдiймали й нас, молодих,
розбуркували можливостi кожного!.. Тут не заскнi ш, не закуня ш, коли
поруч тебе цей всюдисущий вуйко-наставник, цей доскiпайло вреднющий...
- Оце характеристика... Сенк'ю тобi, - вдавано прихмурився Ягнич, хоч
видно було, що не полишив його байдужим цей медовий потiк iз Карпатських
гiр.
Вибравши момент, пiдключились i курсанти: досi, мовляв, скуча за
Ягничем-майстром ©хн судно.
- До смiшного доходить, - дивлячись на Iнну сво©ми ясними, почав
розповiдати курсант Заболотний. - Найменший промах на "Орiонi" дехто з
екiпажу схильний пояснювати саме вiдсутнiстю нашого ветерана. При
Ягничевi, мовляв, такого б не сталося. Якщо в мертвий штиль потрапимо,
обов'язково хтось шпильку пiдпустить: позв'язував дiд вузлом найкращi
вiтри i забрав iз собою у свою Кура©вку... То парусина виявиться неякiсна,
то ще щось. Був дух корабля i не стало... Замполiт смi ться: давайте без
мiстики, хлопцi, конкретних причин шукаймо. Може, просто ока Ягничевого на
суднi не вистача?.. Так чи iнак, а почува м його вiдсутнiсть. Хотiлось би,
що вiн коли-небудь хоч погримав на нас, щоб, коли заштормить, зареве,
почував ти поруч себе ходячий живий талiсман... Гадаю, ви ж, Гурiйовичу,
не образитесь за таке слово?
- Називай хоч i пiтекантропом!
Для Ягнича чути визнання курсантське - просто як нагорода. Бо ж коли
скнiв пiд нашестям сивих думок, ладен був вважати себе нiкому вже не
потрiбним брухтом, волею долi вiдкинутим за борт, на поживу акулам
старостi та самотностi. Вважав, що списано й з пам'ятi тебе, звiяно вiтром
з житт во© палуби так, що й слiду нiякого... А виявля ться... А
виявля ться, спомин про тебе досi на "Орiонi" живе. Не знав, чим i
вiддячити за це. Хотiв би весь перейти, перелитися в них, в молодих, всю
душу, яка там уже , пiд вiтриллям "Орiона" лишити, щоб тiльки шкаралуща,
як вiд горiха, в могилу пiшла!..
- Де ж, хлопцi, вашi смаженi бички? - весело нагаду Ягнич кельнерам. -
Ваше блюдо коронне - де?
Почали з'являтися й бички. Поставлено було тарiль перед Ягничем спершу,
але вiн пересунув ©© до другамеханiка.
- Плiз, старий бичколове... Бачиш, який орел пода . А подавав той самий
Кандибенко, якого Ягнич за смiття та з'©дини з трiском виганяв iз судна.
- Теж мiй кадр. Зверни увагу, як личить йому ця розбiйницька сережка у
вусi!..
Щодалi веселiше ставало на суднi. З'явився прикордонник з акордеоном,
дуже вiн був тут зараз до речi з сво ю музикою, замiсть отих скажених
джазовикiв з гуркотнявою та брязкотом (сьогоднi, на Ягничеве щастя, вони
вихiднi).
- Заграй, заграй що-небудь про морську даль! - гука навстрiч друговi
орiонець.
Розпломенiла, щедра на усмiхи Нелька пiдхопилася з-помiж шахтарiв i,
високо тримаючи пiнявий келех шампанського, теж до акордеонiста:
- На ось, почастуйся, Джафаре, та пiддай вогню... Може, хоч полькою
вдасться якогось шахтаря в прийми заманути! - I тiльки музика почалась,
пiдхопила до танцю, вихором закрутила директора здравницi, солiдного, в
окулярах, а коли вiн трохи отямився, Нелька стала щось весело щебетати до
нього: може, про сина, який удалець вiн у не© вдався, - крiм зоряного
глобуса, ще й атлас поверхнi Мiсяця десь роздобув... Недавно показував той
атлас Ягничевi, орюнець навiть здивування висловив:
- Нащо тобi, хлопче, ота пустеля, отi вирвища безжитт вi?
- А для контрасту... Щоб бiльше нашу планету любити!
Так усе тут сьогоднi склада ться доладно, така тут радiсть спiлкування
пану , нi лайки, нi бiйки, - самi собою утворюються пари, новi й новi
виходять, випливають до танцю. Святку Ягничева душа, радiють очi
дивитись, як Олег Заболотний запрошу Iнну, як чемно веде ©©, високий та
ставний, пiд хвилi старовинного вальсу. Iдуть у парi, нiби створенi одне
для одного, ясно та чисто дивляться одне одному в вiчi, не говорять
нiчого, бо, мабуть, нiяких не треба ©м зараз слiв, промовля за них сама
молодiсть.
Розбурунилось радiстю, ожило все довкруг орiонця, хлопцi-пiрати так
спритно ковзають з пiдносами помiж столикiв, i химернi отi Оксеновi риби,
що плавко пливуть по панелi, аж нiби всмiхаються до Ягнича.
Все тут уже колесом iде: однi встають, iншi, навiть мало знайомi,
пiдходять з поздоровленнями, пiдхмелений Оксен порива ться спiвати,
заводить дотепних коломийок, навiть соромiцьких, та, на жаль, iншi не дуже
вмiють ©х пiдтягти, навiть "Червоно© рути", крiм Тасi-штукатурницi, до
пуття не зна нiхто з присутнiх.
Довкола людно та гамiрно, вiд танцiв палуба аж гуде, а знизу вже чути й
гучний голос Чередниченка, що припiзнився, затримавшись на ще якiйсь iз
нарад, та все ж за©хав, якимось чуттям зачув з вiдстанi, що тут
вiдбува ться. Пiдiймаючись трапом нагору, вiн уже перегуку ться з
кельнерами та куховарками, жартома допиту ться, де тут бенкету той
морський вовк, що його дала свiтовi Кура©вка.
- Зрозумiйте ви, ниткоплути: Ягнич - це наша легенда! - гука до
когось. - Як умре - бiльше такого не буде!
З'явившись на палубi, Чередниченко з ходу хапа в сво© могутнi лабети
iменинника:
- То як, брате, кура чи не кура? А келех з "пiратською кров'ю"
вiдстороню , бо не зна , :t чого це чортове пiйло робиться, яка його
формула, крiм того, "мотор" да себе чути (на груди показу ), не те що
коли був молодий: вийдеш у Севастополi на Графську, склянку - нахильцi,
рукавом бушлата закусив i пiшов далi шпацирувати.
- Та хоч пiратське ваше пiйло душа не прийма , але списувати нас не
спiшiть, - згорда каже Чередниченко до хлопцiв-кельнерiв. - I тих, що
були, теж згадати не грiх!.. Не забувай минулого - воно вчитель
майбутнього! - запитання ?
Пiдсiв потiм до механiка з Арктично©, i вже вони - як давнi знайомi:
механiк про якiсь теплицi за Полярним колом, а Чередниченко йому про
врожай, який вiн цього року гряде, та ще - як було розвелося одного лiта
мишей на його найкращому з пшеничних полiв.
- Пшениця - ну як очерет, а мишва йде тьмою, спершу пiдгриза стебло,
валить i тодi, вже на землi, виточу молоде зерно... I чим боротися? Хто
пiдкаже? Ось тут i з'явились орли! Сто лiт ©х перед тим не було, думав,
уже зовсiм перевелися в степах, а тут раптом цiлi ©х ескадриль©, сотнi чи
й тисячi попливло в небi, i вже пiкiруть, б'ють i б'ють на тому полi
мишачу орду! Дочиста перебили й зникли в небi, - жодна пара не зосталась,
не загнiздилась у лiсосмузi... То оце не загадка?! Оце вам не мудрiсть
природи?!
Вiльно тут диха ться пiсля денно© спеки, легкий бриз дмуха з моря,
обвiва розпашiлi обличчя, тепла нiч огорта судно, де так добре
почува ться кожен, де Ягнич у безмежнiй щедростi погуку знов до
кельнерiв:
- Ану, синочки, ще, ще сюди, плiз, чого-небудь! Хай люди
повеселяться...
Буде тут сьогоднi спiву та гуку допiзна, до того зенiту пiвденно© ночi,
коли весь небозвiд невагомо й могутньо вигнеться над морем i степом, вiд
краю до краю заяснi величезний зоряний атлас курсантського неба, - тiльки
вглядайся в нього та читай.
Понад морем заплески бiлiють де-не-де, дво iдуть узбережжям, а куди -
яке це ма значення зараз? Безлюдно та зоряно, i Чумацький Шлях свiтиться
над ними, iсну немовби для них особисто, i тiльки ©м двом сьогоднi
належить ласкава ця нiч i вся загадковiсть свiтобудови...
Коли йдеш уночi крiзь океан, то враження таке, нiби йдеш крiзь всесвiт,
крiзь простiр вiчно© матерi©, вiчного бутгя. I нiде, як у рейсi, серед
тьми, серед безмежжя вод, нiде не вiдчу ш так свiй зв'язок з усiм
безконечним i сущим... I навiть якщо ти лиш курсант морехiдки, начинений
знанням приладiв, лоцiй, сузiр'©в та течiй, тобi все частiше дума ться не
про них, а про те, хто ти , що за один, для чого з'явився на свiт i яким
ма ш пройти свiй диний для тебе рейс - рейс власного свого життя.
- Для екiпажу, звичайно, мав значення його досвiд, вiртуозне орудування
парусницькою голкою, - повiльно ступаючи, говорив Заболотний до Iнни, -
але куди важливiшим для нас був вiн сам у сво©й простiй i мудрiй людськiй
сутностi: людина-основа, вузлов'яз життя.
"Мо©ми словами", - дiвчина мимовiль усмiхнулась i запитала.
- Мабуть, ганяв вiн вас дуже?
- Йому й належало бути суворим, вимогливим. Проте вразив вiн мене якраз
сво ю делiкатнiстю, тактом, вродженою, сказати б, тонкiстю натури. Якось
помiтив на "Орiонi", що я розкис, а була саме така смуга: чомусь занепав
духом, знiкчемнiв так, що й згадати соромно... Мучили кризовi явища, адже
порядки на суднi крутi, робота каторжна, новачок iнодi й не радий, що
зв'язався з цим морем, ускочив по саме нiкуди... I Ягнич нiби в душу менi
зазирнув, кличе якось: ану ходи-но сюди, хлопче. Думав, роботу яку дасть,
шмарувати, дра©ти що-небудь заставить. А вiн повiв мене в кiнець палуби,
посадив поруч, - був саме такий, як зараз оце, зоряний вечiр, - i: ану
розкажи, що воно в тебе, звiдки... А що я розкажу, чим похвалюсь? Таке
благополучне, таке удачливе було донедавна життя! Виростав за батьковою
спиною, нiяких труднощiв, все гладенько та легко. Чим тобi там
клопотатись, синовi дипломата, що на мангових соках виростав, до
п'ятнадцяти лiт уявлення не мав, на якому деревi росте хлiб наш
насущний... Не те що ось мiй друг Шаблi нко. Його з дитинства на фермi
життя гартувало, такому, звичайно, й морехiдка страшною не здалась...
- А вас хiба силували вступати до морехiдного?
- О нi, сам вирiшив. Книжок начитався, та ще батькiв товариш - морський
аташе рiзними iсторiями про флотське життя душу збурунив. Так виникла
морехiдка з туману мрiй. Уявлялась на©вно, як, мабуть, багатьом
уявля ться: корабель бiлий, дороги голубi, життя рижеве... Перший мiсяць,
доки наш брат курсант помiдори в радгоспi збирав, усе терпимо було, але
потiм... Справж нi випроби для курсанта починаються пiзнiше, десь тiльки
згодом збагнеш, яка це справдi важка професiя. Наскiльки приваблива,
настiльки й важка. А надто зараз, коли ентеер вдира ться i в нашу сферу
морську. Скажiмо, для радиста на суднi, який iз рубки не вилазить, весь
час вiч-на-вiч перебува з сво ю апаратурою, виника "проблема
самотностi!". Захiдна статистика вiдзнача , що майже повсюдно спада тяга
юнацтва до моря, помiчене явище загадкове, що його називають drift to the
shore, чи iнакше кажучи - втеча на берег...
- Однi - на берег, а ви у зворотному напрямi, вiтру епохи навстрiч? - з
усмiхом зауважила дiвчина.
- Виходить, що так. Хоча саме це дивацтво, може, мене й врятувало. Мiг
би скотитись, на дно пiти, бо ж. за висловом Ягнича, топить не море,
- Та не вiчний же вiн у вас, - зауважив виконроб. - Спишуть колись i
його.
- Якщо спишуть, новий з'явиться, але знову-таки один- диний. У морях
знають один "Орiон".
Керiвництво, бачачи, яке це ма значення для майстра, не стало
наполягати.
Пропонувалось дати назву "Поплавок" або навiть "Джума", але це теж було
з рiзних мiркувань вiдкинуто. Вирiшили питання з назвою лишити вiдкритим:
може, шахтарi згодом щось вдалiше пiдкажуть.
Ягнич був тепер вiльний. З вагончика, звiсно, не виженуть (вiн на цьому
етапi мешка у вагончику, куди йому таки довелося переселитися з лайби),
та все ж вагончик - осiдок на колесах, себто будь-коли можуть пiд'©хати,
зачеплять гаком, сталевою линвою, вiзьмуть на буксир та й потягнуть твою
хату на iнше якесь будiвництво. Отже, пора б уже подумати й про себе, про
якусь iншу, надiйнiшу гавань. Можливо, опиниться Ягнич у приморському
заповiднику, були свати й звiдтiль, запрошували чучела робити - це ©м
треба, професiя дефiцитна... Ну й птахiв, звiсно, кiльцюватиме. Щороку ©х
там кiльцюють, з бляшками пташиних паспортiв випускають у свiт. Далеко
лiтають iз цих берегiв, здалека й сюди повертаються: цього лiта в Кура©вцi
було виявлено звичайного сiрого горобця, закiльцьованого десь аж у
Кейптаунi.
Одначе керiвництво комплексу, зважаючи на Ягничевi заслуги, не кинуло
майстра напризволяще. Новопризначений директор здравницi оголосив, що
вiднинi Ягнича признача ться на посаду старшого чергового по пляжу та
територi©. "Просто кажучи, сторожем", - подумав про себе Ягнич, але
призначення прийняв.
Судно-кафе стало до ладу. Гiрничий - та й не тiльки гiрничий - люд
вечорами охоче вмощу ться за столиками на палубах, вiдвiдувачi з цiкавiстю
розглядають художнi аплiкацi© з дерева та соломи, моделi старовинних
кораблiв, з якими звичайно знайомлять морських курсантiв, та ще симпатичнi
зображення карпатських ведмедiв, дельфiнiв та екзотичних риб, що ними
Оксен з хлопцями оздобив усi, якi тiльки придатнi були для цього площини.
I Ягнич-майстер ма тут звичку посидiти вечорами, коли в товариствi
прикордонника-азербайджанця, коли з Оксеном, а коли й самотою. Сяде в
кутку й, надувшись, як сич, спiдлоба погляда на хлопцiв кельнерiв, що,
незграбно балансуючи з пiдносами, розносять до столикiв смаженi бички,
хека мороженого та спецiальнi коктейлi "пiратська кров". Цiлу команду
набрано цих парубкiв для обслуги, виступають вони тут в образi пiратiв:
кожен iз сережкою у вусi, декоративнi кинджали при боцi, швендяють у
якихось камзолах, пiдперезанi червоними поясами... Швидко увiйшли в свою
роль, осво©лись, щось нiби й справдi пiратське, розбiйницьке з'явилося в
©хнiх спритних рухах, в шахраюватих обличчях.
Не подоба ться Ягничевi ця пiратська комедiя, дурнi отi сережки у
вухах. Раз у раз виникають у нього сутички з кельнерами:
- Нiж тут комедi© розiгрувати, спершу б навчилися уважнiше замовлення
виконувати та менше посуд били, пiрати доморощен!... А то повиряджались
папугами, а дiла з вас...
- Вчимося, дiду! На помилках вчимося, - вiдповiдали "пiрати".
Усе в них викликало його досаду. То з одним свариться, то законфлiкту
з другим: не вмiють бiгати, вайлуватi, неповороткi, хiба такого вiн узяв
би на судно? Чи такий здатен пiд шквалистим вiтром бiлкою вгору на фок чи
бiзань, як його курсанти? Весь час порiвню , ставить ©м у приклад тих, що
без сережок у вухах, зате, як блискавки, вискакують з кубрикiв на аврал.
- Це вже ми чули, - незлостиво вiдбороня ться кельнер вiд старого. -
Яке судно, такi й аврали. Замiсть вiтрила флюгер якийсь поставили...
Ковчег ваш по черево в пiску та в бетонi, а ви все дума те, що кудись
попливе...
Удар цей для Ягнича найболючiший, а чим заперечиш? Не без пiдстав
дошкуляють "пiрати", потiшаються, зуби покачують. Комедiанти для нього
вони, а от решта вiдвiдувачiв ставляться до хлопцiв значно терпимiше,
претензiй не чути, а що повиряджались пiратами, то це навiть цiкаво,
виклика усмiшки: жарт; розвага...
Коли ж увечерi з'явиться джаз з таких самих "пiрагiв" патлатих, коли
розташуються та вдарять електрогiтарами, завищать, заверещать у
пiдсилювачi, аж вуха тобi трiскаються, тодi Ягнич на знак протесту й
зовсiм залиша палубу.
- Ной вiдбув, - з полегкiстю сповiстить котрийсь iз "пiратiв".
А Ягнич iде до моря послухати в звечорiннi iншу музику, ту, одвiчну,
яка йому нiколи не набрида . Пiде й пiде понад смужкою прибою, аж до кiнця
пляжiв, спустiлих i засмiчених, iнодi зустрiне двiйко Коршакових гусей, що
теж мають звичку виходити вечорами, нiби на прогулянку. Колись, малим
бувши, пас i гусей: як iдуть, бувало, в шкоду, до ниви, то розмовляють мiж
собою, перегелгуються скоромовкою: "Подва-на-ко-ло-сок...
по-два-на-ко-ло-сок..." Тодi вiн розумiв ©хню мову, тепер не розумi .
Бiлiють у темрявi, дибають кудись, вайлуватi. Давня птиця, одвiку свiйська
- потомки тих, що колись нiбито Рим врятували, гелготом розбудивши варту,
коли вона задрiмала бiля ворiт Вiчного Мiста...
Удосвiта, тiльки-но почне розвиднятись, Ягнич уже за роботою: впрiгшись
у допотопну, що була колись кiнською, гребку, добуту в Чередниченка (вона
там вважалася списана в брухт), вiн поволi скородить, борону берег - вою
сво ю пружинистою, гострозубою за чистоту кура©вських пляжiв. Сам
зголосився, взяв таку мiсiю на себе, i гребка ця - його власна
самодiяльнiсть у боротьбi за зразкову чистоту надбережжя.
Обiцяють механiзувати його працю, а поки що ось так, впрiгшись у
гребку, як рикша, посува ться з насупленим виглядом, геть змiта кубла,
ошмаття паперу, пляжницькi покидьки.
- Бiльше не пускатиму "диких" на пляж - кине, коли до нього
привiта ться котрийсь iз раннiх шахтарiв, що вже з рушничком розiгнався до
берега. - Хiба цс люди були? Пiтекантропи, а не люди.
- Мезозойцi! - вiдгукнеться шахтар жартiвливою пiдтримкою. - Сто рокiв
©м до культури!
Пройдеться сталевою гребкою Ягнич, поскородить, позмiта все, що за
день накублять, не зоставить слiду пляжницьких кочовиськ. I лише де
натрапить на споруди з мокрого пiску, напередоднi старанно вилiпленi
дiтьми, на мiнiатюрний середньовiчний замок з дбайливо виведеним
комплексом веж, мурiв та захисних ровiв або загледить пiщаний, злiплений
дитячими руками кораблик (зародок "Орiона" з увiткнутим зверху вiтрильцем
iз черепашки), - при зустрiчi з таким витвором Ягнич на хвилину
затрима ться, уважно огляне роботу невiдомих майстрiв дошкiльного вiку,
потiм обмине, щоб не зачепити, не зруйнувати творiння дитячих рук, i,
знапружившись, як рикша, потягне свою нещадну гребку далi.
До судна-кафе iнтерес його тепер помiтно пiдупав, у той бiк майстер
рiдко й погляда . Краще за всiх iнших розумi вiн недосконалiсть витвору.
I хай не думають, що духу забракло, - цього вистачило б, але який-то вже
вiтрильник, якщо вiн сидить на мiсцi? Вiтрильник буду ться для руху, для
лету, для молодостi - ось у чiм рiч... Стерно Ягнич поставив, ринду
почепив, але де взяти оте найдорожче, що робить судно крилатим? Де вiтрила
спiвучi? Пластик - вiн пластик i , живо© парусини це не замiнить, а
справжн парусся тут не поставиш, на пiвнеба не розiв' ш його, оте, що по
ниточцi зiткане, що не зрiвнянний звук пiд вiтром вида , тонко бринить у
вишинi або, як кажуть, спiва... Парусина б знайшлася, пошив би i озбро©в
на диво, але постав тут справжн , то перший же вiтер як налетить, виверне
разом iз щоглою, iз корiнням. Для посудини, що сидить на мiсцi, парус
небезпечний. Справжн , могутн парусся, туге та спiвуче, воно лише для
судна, що руха ться, що соколом серед просторiв летить, як твiй "Орiон"!..
Пiшов i пiшов, зсутулившись, майстер, потягнув берегом сво нове
трудове знаряддя, а за ним хiба що згодом хвиля несподiвано з моря
пiдкрадеться, набiжить i одним полизком злиже тi плоди дитячо© фантазi©,
вилiпленi з пiску лицарськi замки та чи©сь маленькi фрегати. I коли сонце
зiйде, то вже всюди буде тут чисто, вискороджено гребкою, вимито й
вигладжено морським шумовинням, - як нiби нiчого й не було.
XXVIII
Не сподiвався Ягнич, що хтось на свiтi згада про день його народження,
а воно, бач, знайшлися такi: першим прибув ще раннiм ранком друг-механiк з
Арктично©. Просто зворушив орiонця сво ю появою. Розшукав, добрався сушею
й морем, стряснув Ягнича за плече: "А ти ж бо як думав? Що i цей тебе
списав? Нi, дружба не спису ться!"
З гордiстю водив орiонець його по комплексу (щоб усi бачили: до Ягнича
друг прибув!), керiвництву вiдрекомендував механiка як героя вiйни, людину
великих заслуг. Це ж вiн свого часу перегнав у Лiбаву трофейний крейсер
"Нюрнберг" з нiмецько© гаванi в Пiвнiчному морi. Штату морякiв на таку
махину треба б тисячi пiвтори, а ©хня перегонив команда була всього
шiстдесят чоловiк; окрiм того, як виявилось уже в морi, крейсер був ще й
замiнований - в останнiй момент пiд час ремонту зата нi фашисти пiдклали
©м таку цяцьку... Крейсер iде, а годинниковi механiзми, з' днанi з мiнами,
теж iдуть... Якби з ротозi©в складалась перегонна команда, то, звичайно б,
вибуху не минути, але тут хлопцi виявились на висотi i цей ось механiк у
критичнiй тодiшнiй ситуацi© повiвся геройськи, за що в Лiбавi, куди
крейсер пригнали, йому чесний орден сам адмiрал вручив... Механiк слухав
без заперечень, приблизно так воно й було, тiльки аж надто щедро
друг-орiонець славить тут перед людьми його скромну особу. На Ягнича, коли
вони залишились удвох, механiк раз у раз косив оком, весело й загадково
пiдкидав якiсь туманнi натяки - стривай, мовляв, iмениннику, цiлком
можливо, що незабаром тебе ще якась при мна несподiванка пiдстереже...
Уже по обiдi з'явились ще однi гостi - дво курсантiв з "Орiона", дво
хлопцiв-орлiв з пакунками в руках! З ходу засипали Ягнича привiтами та
поздоровленнями - вiд училища, вiд екiпажу, вiд порту. I вигляд, мовляв, у
нього бравий, зовнi вида рокiв на сорок, не бiльш, а ще ось як надiне
нову парадну форму, що йому передано вiд "Орiона" в подарунок... I вже
розпаковують на лiжку в вагончику, подають йому той морський парад,
розкiшний, нiби адмiральський... У складi делегацi© першокурсник
Шаблi нко, родом iз сусiднього з Кура©вкою села, низькорослий, мовчкувато©
вдачi кремезнячок (Ягнич його ранiше не знав), а з ним, можна сказати,
друг Ягничiв, Олег Заболотний, iнтелiгентний, культурний хлопець, що вже
був у рейсi, - не один вечiр прогомонiв iз ним Ягнич на "Орiонi" пiд
парусами. Ягничевi спершу аж дивно було, що вiн, цей син дипломата, який
серед посольських дiтей зростав, три мови зна , маючи можливiсть пiти й
самому дипломатичною стежкою, раптом виявив бажання стати моряком, пiшов
шукати мудростi в класах морехiдки. Вгадай, чому людина ту, а не iншу
дорогу вибира...
Торт могли б хлопцi й не привозити, даремно його розмальовував
вензелями училищний кок, такий гостинець бiльше пiдiйде для дiтвори з
дитсадка, там краще його оцiнять, а ось форма морська - вона таки не
лишила Ягнича байдужим. Примiрявши, оглянув перед дзеркальцем себе в
цупкому "з крабом" кашкетi, в кiтелi з блискучими гудзиками i навiть
усмiшки не втримав: усе на ньому сидить як влите, не забули, який зрiст,
яка статура.
Так уже й не скидав цього дня святково© флотсько© одежi.
Незабаром з'явився Оксен, теж привiтав Ягнича з iменинами, подарував
iнкрустований топiрець, хоч заодно й вибачився, що не вдосвiта, не першим
прийшов з поздоровленням. Причина, зрештою, об' ктивна: нiкому не було
вiдомо на комплексi про Ягничеву дату.
- Якби не вони, - кивнув Ягнич на друга-механiка та на посланцiв з
морехiдки, - мабуть, i сам би про дату забув... Та й що, зрештою, в нiй?
День як день, тiльки й того, що на рiк старшим ста ш...
Тим часом про Ягничiв хай i не круглий ювiлей дiзналися всi, хто хотiв
дiзнатись. Увечерi на суднiкафе зiбралась кура©вська рiдня, прийшли
дiвчата-будiвельницi з букетами квiтiв, завiтало й керiвництво комплексу
i, звичайно ж, курсанти з "Орiона" та другмеханiк - усi бажанi й дорогi
Ягничевi гостi.
Орiонець дав собi волю в цей вечiр, розгулявся широко, таким його тут
ще не бачили.
- Ану лишень, хлопцi, плiз шампанiв сюди, плiз капiтанського всього, що
там у ваших трюмах ! - гука вiн до кельнерiв, до пiратiв тих
доморощених. - Може, iкру де приховали, то теж на кiн, бо ж гляньте, яке
зiбралося товариство!
З кельнерами Ягнич цього вечора не конфлiкту , i вони йому нi в чому не
перечать, бо сьогоднi вiн тут господар, вiн музику замовля! Хочете
шампанiв - ось вам шампани. "Кровi пiратсько©" - будь ласка, плiз... I вже
з'являються на столi келехи цього кура©вського коктейлю, чорного та
скаженого, що спосiб його приготування не вдалося вивiдати навiть
Чередниченковi, залиша ться чортiв напiй та мницею фiрми. Пiшли
поздоровлення, зичення, тости, виконроб спробував був сво слово навiть по
папiрцю прочитати, але йому влаштували дружню обструкцiю, збили смiхом та
реплiками, i вiн обмежився тим, що тiльки й сказав, рубонувши рукою
повiтря:
- Будьмо!
Друг-механiк вдарився навiть у поезiю, заговорив про яблунi та якi вони
в саду рiзнi бувають: котрась аж стогне пiд вагою плодiв, а та сто©ть
ялiвкою та журиться, що нiчого не вродила:
- А перед нами оце якраз та яблуня, що вродила, - вказав вiн на
iменинникову лисину. - Тож честь i хвала сортовiй нашiй яблунi!
Ягнич, розстебнувши гудзики кiтеля, впарений, крутов'язий сидить знову
з отими блищиками в очах, повними життя. Iнна, яку орiонець, коли
розташовувались, посадив навпроти, аж не впiзна дядька: наче скинув iз
себе десяток лiт. Вiдчува ться, просто щасливий вiн зараз бачити довкола
себе цей екiпаж прихильних та зичливих до нього людей, якi ради нього
зiбралися тут, виказують йому шану. Щасливий вiн зараз бачити вас, хлопцi
з морехiдки (що, як сини, сидять оплiч нього), i кура©вську рiдню, i
дiвчат-штукатурниць, i мiцних, з вiдкритими поглядами шахтарiв, що
пiднялися на палубу iз сво©м власним шампанським, щоб теж належним чином
вiтати почесного моряка.
- Дружба, - розчулено огляда Ягнич товариство, - для нас, флотських,
це найперше дiло. Могли б i забути мене, ще живого списати з життя,
трапля ться й таке, а зi мною, бач, сталось iнакше. Думаю собi оце: за що
тобi, бурлако, така честь вiд людей? Рядовий з рядових. Чорнороб корабля.
Хай би, скажiмо, на глибинах вугiлля рубав чи на жнив'яному комбайнi
уславився, чи вiтамiн винайшов проти грипу, а то й рукомесло тобi життя
пiдкидало все якесь аж нiби кумедне: вузли в'яжи, парусину пучками
перемацуй, наладновуй та вiтер нею лови. Ну, ще чучела робити навчивсь та
ртутi ленд-лiзно© хапнув, але яке ж тут геройство? Просто робота й
робота... Часом навiть менi, бува , зда ться...
- Даремно зда ться, - з веселим протестом перебив Оксен, порушуючи
звичай. - Не став би я розхвалювати майстра, аж надто осипати
комплiментами, та оскiльки ми скоро розстанемось, - хлопця забирають на
iншу будову, - дозволю сьогоднi без церемонiй виповiсти вам, Андроне
Гурiйовичу, те, що й усi нашi хлопцi думають про вас: ви Людина з велико©
лiтери! I не прибiднюйтесь тут перед нами, бо воно ж таки видно, хто
хто... - Вiн навiть пiдвiвся, щоб засвiдчити ювiляровi свою шанобливiсть,
щоб усьому товариству чутно було пiдхмелену щедрiсть його застольного
слова. - Особисто про себе скажу, що наука ваша завжди пребуде зi мною:
багато чого через вас вiдкрилось менi. Може, вам i не помiтно, але
помудрiшав Оксен, вiдколи вас спiзнав. Вважаю так: робота, а
вiдбування роботи, звичка лямку тягти i горiння, як то кажуть,
артистизм працi! Це коли людина - майстер!.. Коли вона й допотопну лайбу
здатна одягти в шати сво©х фантазiй, зробити твором мистецтва! Це ви,
вуйку, сво ю любов'ю до дiла, сво©м неспоко м пiдiймали й нас, молодих,
розбуркували можливостi кожного!.. Тут не заскнi ш, не закуня ш, коли
поруч тебе цей всюдисущий вуйко-наставник, цей доскiпайло вреднющий...
- Оце характеристика... Сенк'ю тобi, - вдавано прихмурився Ягнич, хоч
видно було, що не полишив його байдужим цей медовий потiк iз Карпатських
гiр.
Вибравши момент, пiдключились i курсанти: досi, мовляв, скуча за
Ягничем-майстром ©хн судно.
- До смiшного доходить, - дивлячись на Iнну сво©ми ясними, почав
розповiдати курсант Заболотний. - Найменший промах на "Орiонi" дехто з
екiпажу схильний пояснювати саме вiдсутнiстю нашого ветерана. При
Ягничевi, мовляв, такого б не сталося. Якщо в мертвий штиль потрапимо,
обов'язково хтось шпильку пiдпустить: позв'язував дiд вузлом найкращi
вiтри i забрав iз собою у свою Кура©вку... То парусина виявиться неякiсна,
то ще щось. Був дух корабля i не стало... Замполiт смi ться: давайте без
мiстики, хлопцi, конкретних причин шукаймо. Може, просто ока Ягничевого на
суднi не вистача?.. Так чи iнак, а почува м його вiдсутнiсть. Хотiлось би,
що вiн коли-небудь хоч погримав на нас, щоб, коли заштормить, зареве,
почував ти поруч себе ходячий живий талiсман... Гадаю, ви ж, Гурiйовичу,
не образитесь за таке слово?
- Називай хоч i пiтекантропом!
Для Ягнича чути визнання курсантське - просто як нагорода. Бо ж коли
скнiв пiд нашестям сивих думок, ладен був вважати себе нiкому вже не
потрiбним брухтом, волею долi вiдкинутим за борт, на поживу акулам
старостi та самотностi. Вважав, що списано й з пам'ятi тебе, звiяно вiтром
з житт во© палуби так, що й слiду нiякого... А виявля ться... А
виявля ться, спомин про тебе досi на "Орiонi" живе. Не знав, чим i
вiддячити за це. Хотiв би весь перейти, перелитися в них, в молодих, всю
душу, яка там уже , пiд вiтриллям "Орiона" лишити, щоб тiльки шкаралуща,
як вiд горiха, в могилу пiшла!..
- Де ж, хлопцi, вашi смаженi бички? - весело нагаду Ягнич кельнерам. -
Ваше блюдо коронне - де?
Почали з'являтися й бички. Поставлено було тарiль перед Ягничем спершу,
але вiн пересунув ©© до другамеханiка.
- Плiз, старий бичколове... Бачиш, який орел пода . А подавав той самий
Кандибенко, якого Ягнич за смiття та з'©дини з трiском виганяв iз судна.
- Теж мiй кадр. Зверни увагу, як личить йому ця розбiйницька сережка у
вусi!..
Щодалi веселiше ставало на суднi. З'явився прикордонник з акордеоном,
дуже вiн був тут зараз до речi з сво ю музикою, замiсть отих скажених
джазовикiв з гуркотнявою та брязкотом (сьогоднi, на Ягничеве щастя, вони
вихiднi).
- Заграй, заграй що-небудь про морську даль! - гука навстрiч друговi
орiонець.
Розпломенiла, щедра на усмiхи Нелька пiдхопилася з-помiж шахтарiв i,
високо тримаючи пiнявий келех шампанського, теж до акордеонiста:
- На ось, почастуйся, Джафаре, та пiддай вогню... Може, хоч полькою
вдасться якогось шахтаря в прийми заманути! - I тiльки музика почалась,
пiдхопила до танцю, вихором закрутила директора здравницi, солiдного, в
окулярах, а коли вiн трохи отямився, Нелька стала щось весело щебетати до
нього: може, про сина, який удалець вiн у не© вдався, - крiм зоряного
глобуса, ще й атлас поверхнi Мiсяця десь роздобув... Недавно показував той
атлас Ягничевi, орюнець навiть здивування висловив:
- Нащо тобi, хлопче, ота пустеля, отi вирвища безжитт вi?
- А для контрасту... Щоб бiльше нашу планету любити!
Так усе тут сьогоднi склада ться доладно, така тут радiсть спiлкування
пану , нi лайки, нi бiйки, - самi собою утворюються пари, новi й новi
виходять, випливають до танцю. Святку Ягничева душа, радiють очi
дивитись, як Олег Заболотний запрошу Iнну, як чемно веде ©©, високий та
ставний, пiд хвилi старовинного вальсу. Iдуть у парi, нiби створенi одне
для одного, ясно та чисто дивляться одне одному в вiчi, не говорять
нiчого, бо, мабуть, нiяких не треба ©м зараз слiв, промовля за них сама
молодiсть.
Розбурунилось радiстю, ожило все довкруг орiонця, хлопцi-пiрати так
спритно ковзають з пiдносами помiж столикiв, i химернi отi Оксеновi риби,
що плавко пливуть по панелi, аж нiби всмiхаються до Ягнича.
Все тут уже колесом iде: однi встають, iншi, навiть мало знайомi,
пiдходять з поздоровленнями, пiдхмелений Оксен порива ться спiвати,
заводить дотепних коломийок, навiть соромiцьких, та, на жаль, iншi не дуже
вмiють ©х пiдтягти, навiть "Червоно© рути", крiм Тасi-штукатурницi, до
пуття не зна нiхто з присутнiх.
Довкола людно та гамiрно, вiд танцiв палуба аж гуде, а знизу вже чути й
гучний голос Чередниченка, що припiзнився, затримавшись на ще якiйсь iз
нарад, та все ж за©хав, якимось чуттям зачув з вiдстанi, що тут
вiдбува ться. Пiдiймаючись трапом нагору, вiн уже перегуку ться з
кельнерами та куховарками, жартома допиту ться, де тут бенкету той
морський вовк, що його дала свiтовi Кура©вка.
- Зрозумiйте ви, ниткоплути: Ягнич - це наша легенда! - гука до
когось. - Як умре - бiльше такого не буде!
З'явившись на палубi, Чередниченко з ходу хапа в сво© могутнi лабети
iменинника:
- То як, брате, кура чи не кура? А келех з "пiратською кров'ю"
вiдстороню , бо не зна , :t чого це чортове пiйло робиться, яка його
формула, крiм того, "мотор" да себе чути (на груди показу ), не те що
коли був молодий: вийдеш у Севастополi на Графську, склянку - нахильцi,
рукавом бушлата закусив i пiшов далi шпацирувати.
- Та хоч пiратське ваше пiйло душа не прийма , але списувати нас не
спiшiть, - згорда каже Чередниченко до хлопцiв-кельнерiв. - I тих, що
були, теж згадати не грiх!.. Не забувай минулого - воно вчитель
майбутнього! - запитання ?
Пiдсiв потiм до механiка з Арктично©, i вже вони - як давнi знайомi:
механiк про якiсь теплицi за Полярним колом, а Чередниченко йому про
врожай, який вiн цього року гряде, та ще - як було розвелося одного лiта
мишей на його найкращому з пшеничних полiв.
- Пшениця - ну як очерет, а мишва йде тьмою, спершу пiдгриза стебло,
валить i тодi, вже на землi, виточу молоде зерно... I чим боротися? Хто
пiдкаже? Ось тут i з'явились орли! Сто лiт ©х перед тим не було, думав,
уже зовсiм перевелися в степах, а тут раптом цiлi ©х ескадриль©, сотнi чи
й тисячi попливло в небi, i вже пiкiруть, б'ють i б'ють на тому полi
мишачу орду! Дочиста перебили й зникли в небi, - жодна пара не зосталась,
не загнiздилась у лiсосмузi... То оце не загадка?! Оце вам не мудрiсть
природи?!
Вiльно тут диха ться пiсля денно© спеки, легкий бриз дмуха з моря,
обвiва розпашiлi обличчя, тепла нiч огорта судно, де так добре
почува ться кожен, де Ягнич у безмежнiй щедростi погуку знов до
кельнерiв:
- Ану, синочки, ще, ще сюди, плiз, чого-небудь! Хай люди
повеселяться...
Буде тут сьогоднi спiву та гуку допiзна, до того зенiту пiвденно© ночi,
коли весь небозвiд невагомо й могутньо вигнеться над морем i степом, вiд
краю до краю заяснi величезний зоряний атлас курсантського неба, - тiльки
вглядайся в нього та читай.
Понад морем заплески бiлiють де-не-де, дво iдуть узбережжям, а куди -
яке це ма значення зараз? Безлюдно та зоряно, i Чумацький Шлях свiтиться
над ними, iсну немовби для них особисто, i тiльки ©м двом сьогоднi
належить ласкава ця нiч i вся загадковiсть свiтобудови...
Коли йдеш уночi крiзь океан, то враження таке, нiби йдеш крiзь всесвiт,
крiзь простiр вiчно© матерi©, вiчного бутгя. I нiде, як у рейсi, серед
тьми, серед безмежжя вод, нiде не вiдчу ш так свiй зв'язок з усiм
безконечним i сущим... I навiть якщо ти лиш курсант морехiдки, начинений
знанням приладiв, лоцiй, сузiр'©в та течiй, тобi все частiше дума ться не
про них, а про те, хто ти , що за один, для чого з'явився на свiт i яким
ма ш пройти свiй диний для тебе рейс - рейс власного свого життя.
- Для екiпажу, звичайно, мав значення його досвiд, вiртуозне орудування
парусницькою голкою, - повiльно ступаючи, говорив Заболотний до Iнни, -
але куди важливiшим для нас був вiн сам у сво©й простiй i мудрiй людськiй
сутностi: людина-основа, вузлов'яз життя.
"Мо©ми словами", - дiвчина мимовiль усмiхнулась i запитала.
- Мабуть, ганяв вiн вас дуже?
- Йому й належало бути суворим, вимогливим. Проте вразив вiн мене якраз
сво ю делiкатнiстю, тактом, вродженою, сказати б, тонкiстю натури. Якось
помiтив на "Орiонi", що я розкис, а була саме така смуга: чомусь занепав
духом, знiкчемнiв так, що й згадати соромно... Мучили кризовi явища, адже
порядки на суднi крутi, робота каторжна, новачок iнодi й не радий, що
зв'язався з цим морем, ускочив по саме нiкуди... I Ягнич нiби в душу менi
зазирнув, кличе якось: ану ходи-но сюди, хлопче. Думав, роботу яку дасть,
шмарувати, дра©ти що-небудь заставить. А вiн повiв мене в кiнець палуби,
посадив поруч, - був саме такий, як зараз оце, зоряний вечiр, - i: ану
розкажи, що воно в тебе, звiдки... А що я розкажу, чим похвалюсь? Таке
благополучне, таке удачливе було донедавна життя! Виростав за батьковою
спиною, нiяких труднощiв, все гладенько та легко. Чим тобi там
клопотатись, синовi дипломата, що на мангових соках виростав, до
п'ятнадцяти лiт уявлення не мав, на якому деревi росте хлiб наш
насущний... Не те що ось мiй друг Шаблi нко. Його з дитинства на фермi
життя гартувало, такому, звичайно, й морехiдка страшною не здалась...
- А вас хiба силували вступати до морехiдного?
- О нi, сам вирiшив. Книжок начитався, та ще батькiв товариш - морський
аташе рiзними iсторiями про флотське життя душу збурунив. Так виникла
морехiдка з туману мрiй. Уявлялась на©вно, як, мабуть, багатьом
уявля ться: корабель бiлий, дороги голубi, життя рижеве... Перший мiсяць,
доки наш брат курсант помiдори в радгоспi збирав, усе терпимо було, але
потiм... Справж нi випроби для курсанта починаються пiзнiше, десь тiльки
згодом збагнеш, яка це справдi важка професiя. Наскiльки приваблива,
настiльки й важка. А надто зараз, коли ентеер вдира ться i в нашу сферу
морську. Скажiмо, для радиста на суднi, який iз рубки не вилазить, весь
час вiч-на-вiч перебува з сво ю апаратурою, виника "проблема
самотностi!". Захiдна статистика вiдзнача , що майже повсюдно спада тяга
юнацтва до моря, помiчене явище загадкове, що його називають drift to the
shore, чи iнакше кажучи - втеча на берег...
- Однi - на берег, а ви у зворотному напрямi, вiтру епохи навстрiч? - з
усмiхом зауважила дiвчина.
- Виходить, що так. Хоча саме це дивацтво, може, мене й врятувало. Мiг
би скотитись, на дно пiти, бо ж. за висловом Ягнича, топить не море,