прибув, оселився неподалiк вiд порту на вулицi Арктичнiй. Затишно там,
веранди у виноградах, металевi ворiтця по селищу чепурно пофарбованi, а на
ворiтцях у кого що: у того якiр, у того чайка вирiзана з бляхи, а в того й
вiтрильце, теж залiзне з нержавiйки... Мешкають на Арктичнiй здебiльшого
заслуженi полярники, люди Пiвночi, що ©х пiсля житт вих бур потягло пiд
щедре пiвденне сонце. Пiсля вiчних льодiв та завивання пурги вiдiгрiвають
тут сво© прогартованi душi, сво© застудженi костi, забивають вечорами
"козла" та вчаться розводити нiжнi, ранiш, може, й не баченi ними,
сонцелюбнi квiти. Збираючись у свята, згадують найтяжчi рейси, де ©х
затирало льодами, сплющувало ©хнi судна, але не сплющило ©х самих. Не раз
уже друг-механiк закидав до Ягнича слiвце, давай i ти сюди, знайдемо
кiлька соток на нашiй Арктичнiй, пропишемо, спорудимо на двох з тобою
давильню та будемо чавити шаслу. Не спокусив поки що Ягнича тi ю
давильнею, в орiонця сво на умi. Двадцять чотири рейси вибув на "Орiонi",
тож хiба на двадцять п'ятий духу не вистачить?
Усе ближче порт. Десь там ждуть орiонцiв на причалi дружини, дiти,
матерi... Курсантiв нареченi ждуть. З букетами квiтiв стоятимуть годинами,
виглядаючи, коли вже вiн з'явиться iз-за обрiю, цей ©хнiй бiлоснiжний
красень барк! Найкраще прийти при повному сонцi, в слiпучий день, коли
напнутi вiтрила аж сяють, - щоб було людям на що подивитись, щоб фотографи
та кiнохронiка мали роботу. Проте пiсля шторманини, видно, не могли дати
вузлiв, скiльки сподiвались, i прийшли цього разу пiзньо© ночi, коли на
просвiтлiлому небi вже й вранiшня зоря зайнялась.
Однак i в такий час на причалах ©х ждали. Навiть Ягнича вийшов
зустрiчати друг-механiк, не забув-таки, не проспав!
VI
Сидить Ягнич пiд шатром виноградним, забива з другом "козла". Грають
мовчки, розмiрене, вперто.
- Якщо програ ш, Гурiйовичу, - каже пiсля тридцято© партi©, потираючи
руки, друг-механiк, - бути тобi на Арктичнiй. Давильня он тебе жде.
Не вiдгуку ться Ягнич на це; сво©, не для розголосу, думки снуються.
Була в нього тут одна знайома (правда, звати ©© не тьотя Мотя, а тьотя
Клава, чи просто Клава-морячка), i ось не застав, доконали ©©
дочка-алкоголiчка iз зятем. Вдова загиблого пiд час вiйни моряка (служив
старшиною на сторожовiм катерi) й сама з неабияким стажем трудiвниця
флоту, Клава потроху-потроху, та, одначе, щодалi поважнiше мiсце посiдала
у свiтi Ягничевих думок. Ходив двiчi з нею в рейс, одного разу довкола
берегiв Африки, вдруге лише по Середземному, - на камбузi працювала
Клава-морячка, ота вже для Ягнича чорних груш не жалiла! Вийде, бувало,
Ягнич з майстернi, добре напрацювавшись, - а виходить вiн, хоч i без
годинника, але завжди секунда в секунду, курсанти смiються: "За Ягничем,
як за Кантом, можемо звiряти час", - вийде i прямо до камбуза. Коли
перекинуться словом, а коли й нi, бо вона саме заклопотана дiлом, сяде
Ягнич на стiльчику бiля входу на камбуз i дивиться, як вона працю . Мiг
так, бувало, й довго просидiти. I нiчого там мiж ними такого не було, про
що iнодi натякають, дурницi верзлякають, коли хочуть порозважатись. Просто
днала ©х дружба, оте шукання вза мопiдтримки, що дна часом самотнiх
людей на схилi ©хнього вiку, дна iнодi мiцнiше, нiж молодих.
Нема Клави-морячки. Ще одна добра душа вiдiйшла. Як ото мовиться:
снаряди лягають все ближче та ближче...
Судно в цi днi стало на ремонт. Доки його на заводському причалi
роздягли до ребер, Ягнича теж не оминули увагою, - тягали по медкомiсiях.
Однi казали одне, а другi знаходили iнше, i все це заварилося через ту
нещасну, обiцяну капiтаном путiвку, бо так виходило, нiби вiн, Ягнич, сам
©© ще й домагавсь, ледве що не обманом хотiв узяти. Ну, а вже за путiвкою
там пiшла й трудова придатнiсть, давай комiсовку та перекомiсовку. Списали
гори паперiв, описали печiнку й селезiнку, дiвки якiсь, здоровi, мов
кобилицi, нiби розважаючись, заставляли Ягнича заплющуватись та
розплющуватись, дихати й не дихати, присiдати, вставати... Били молотками
по ногах! У "нервовому" кабiнетi аж не витримав, спалахнув, - думав,
насмiхаються.
Ще iншi дiвки у зуби йому гуртом заглядали, прицмокували та знов - аж
до кутнiх - заглядали - як циган старiй кобилi на ярмарку. I нiяк не
хотiли вiрити, що зуби в нього всi на мiсцi i що всi сво©, не позиченi.
- Оце гени, - сказала одна iз комiсi© й сiла знову писати.
Стiльки паперiв, стiльки тяганини, i за що? За ще один папiрець, за ту
пiльгову, яко© вiн не просив i яка йому взагалi нi до чого. Та не прошу ж
я ©© у вас, вiддайте ©© хоч i сво©й тещi, я не з тих, що путiвки
канючать!.. Не можуть повiрити, щоб вiд такого добра вiдмовлявся. I твоя
пiльгова вже нiяк не може вiд тебе вiдчепитись, хоча, правда, i в руки не
да ться.
Надокучили тяганиною так, що кiнець кiнцем i йому, - мабуть
найтерплячiшому на флотi, - урвався терпець:
- Iдiть ви з сво ю пiльговою зна те куди?
Сприйняли й це як вибрик.
А з судна тим часом до Ягнича нiякого сигналу. Навiдувавсь вiн,
звичайно, туди: стояла там така гуркотнява, що хоч вуха затикай. Звiдсiль
i звiдтiль клепають, шкварчать електрозваркою, всюди розгардiяш, багато
робiтникiв незнайомих, якщо когось iз свого екiпажу коли й загледиш, то
всi спiшать, вiдмахуються, таке враження, що кожному ти заважа ш, ти мiж
ними нiби зайвий.
Нi, краще сюди не ходити: чого надокучати людям?
Подався б провiдати Кура©вку, тягло туди, але й цей свiй намiр
вiдкладав з дня за день, вирiшив зачекати, доки дiзна ться достеменно,
коли ж у рейс. А капiтан нiби й сам цього ще не зна , чи навмисне
ухиля ться вiд певно© вiдповiдi, i ця його ухильнiсть навiть ображала
Ягнича. Ясно одне: не той був зараз час, щоб далеко забиватися вiд
"Орiона". Хай коли вже все з'ясу ться з рейсом, тодi можна буде вiдвiдати
Кура©вку, як ото кораблi когось вiдвiдують, заходять "з вiзитом чемностi".
(Ну, та це, звичайно, Ягнич собi дозволя жарт, бо не тiльки ж
чемнiсть...)
Тим часом кинув якiр на Арктичнiй. Сам господар порадив йому не бiгати
щодня на "Орiон", не докучати, доки йде ремонт.
- Нiкуди вiд тебе вiн не втече, твiй "Орiон"! Де ©м знайти ще таку
двожильну коняку, як ти? Ма ш пiсляоперацiйну вiдпустку, тож сиди тут та
природою втiшайся... А виникне потреба - "Орiон" зна тво© координати.
Слушним здавалося Ягничевi таке мiркування. Справдi, чого там швендяти
в розпал ремонту. Адже заводськi сво знають, зумiють що слiд зробити
краще за тебе. Тож i вiдбува тепер Ягнич вимушений свiй курорт на цiй ось
Арктичнiй, у друга пiд виноградним шатром. Коли "козел", коли газета,
увечерi телевiзор на двi програми: вибирай, яку хочеш. Начеб рай, а чомусь
не почува Ягнич заздрощiв на цей пенсiонерський рай. Щоправда, друг його
не з тих пенсiонерiв, що вiд них вiдбою нема лiкарям та соцзабезам.
Ягничiв друг сам запропонував портовому начальству сво© послуги, залучили
його тепер наставником на якiсь там у.урси механiкiв, i хай упiвсили, та ж
працю -таки чоловiк, не почува ться за бортом, не з сво © волi ледащом.
Одного дня рiзав Ягнич хлiб на столi, i раптом нiж зламався.
- Сто лiт тобi жити, якщо ножi в руках ще ламаються, - весело сказав на
це господар.
А Ягнич, хмурячись, вiдклав зламаний нiж якось рвучко, з досадою.
Недобра прикмета - так це вiн витлумачив для себе. Вiдчувши якусь неясну
тривогу, не витерпiв Ягнич, знов подався на "Орiон". Не сказав навiть
друговi, куди йде.
На суднi цього разу було вiльнiше, не так гамiрно, не сичало всюди та
не шкварчало. Ягнич попрямував просто до сво © майстернi. Хоч зазирнути,
хоч одним оком глянути - скучив за нею. Бо це ж. його кишло, його домiвка:
як для чабана кошара, так майстерня для нього.
Майстерня чомусь вiдчинена, а тiльки Ягнич у дверi - пика завбiльшки з
решето - навстрiч! Що за квартирант, звiдки?
Згорбатилось, пiдхихику , стерво собаче! По-панiбратському до тебе
пiдхихику , та ще й фiлософству :
- Бачиш, Ягаичу, нiчого вiчного на свiтi не бува : тобi вiдставка, менi
- чин. Кому булава в руки, а кому - костур!..
Зда ться, десь зустрiчалися, - в порту бiля каси, чи що? Зрештою, не
так це важливо, зацiкавило Ягнича iнше: чим це вiд нього весь час
смердить? Iншi, може, й не помiчають, а Ягнич одразу вловив: з появою
цього типа самий дух майстернi рiзко змiнився. Ранiше тут панував
особливий, характерний лише для цього примiщення запах, що Ягнич його в
розмовi з курсантами називав ароматом i вважав благородним - густий запах
смоли, канатiв, виварено© в олi© парусини. Ну i, звичайно, в'яленою рибкою
пахло, та ще йшов дух вiд ядранського лавра, що листя з нього цiлою
папушею давно лежить пересохле в кутку... Сумiш цього всього в по днаннi з
морським повiтрям створювала пахощi справдi незрiвнянi, для Ягнича це було
просто чар-зiлля. Запевняв, що таким чистим, здоровим духом пахне лише
тiло маленьких дiтей.
А тепер у майстернi одразу з'явивсь якийсь нiби кислий базарний припах,
- чи не з собою принесло його оце рило, оце немите решето, що шкiрилось до
Ягнича сво©ми щербатими? Ну й тип! Мабуть, уже по всiх суднах тинявсь,
пропивсь або прокравсь, а вони тепер його на "Орiон"! Це приголомшило
його, ошелешило, ранило в саме серце. I робилося все, видно, поспiхом, на
хамiль-хамiль, в Ягничеву вiдсутнiсть, хоча квашений цей тип запевня ,
нiби саме зараз його, Ягнича, десь там розшукують на Арктичнiй, послали за
ним гiнця. Та, видно, бреше, очицi блудять i не приховують свого
вдоволення, бо ж вiдтепер вiн повнiстю порядкуватиме тут, вiднинi ця пика
розвезиста володiтиме тво ю святою святих. Вiдчувши себе господарем,
новоприбулець почав уже все тут перевертати на свiй лад, суво© парусини
по-сво му поперекладав у нiшах - хай гiрше, аби iнше! I гнiв, i презирство
викликав у Ягнича цей пiдкидьок, волоцюга з портових пiдворiть, щось було
в ньому приховано брутальне, влазливе, дво душне, - як вони могли
дозволити йому ступити сюди, самою його присутнiстю осквернити парусницьку
майстерню "Орiона"?! Лють i гiркота образи, що збирались не один день,
зараз просто заслiплювали Ягнича, вже й почуття справедливостi зраджувало
йому, хотiв би Ягнич з кулаками накинутись на цього, зрештою, нi в чому
тут не винного типа, хотiв би найгострiше чимусь дошкулити
"квартирантовi", виказати йому всю мiру сво © зневаги й презирства, але
навiть не знав, у який спосiб це робиться... I раптом його, видно, осяяло:
- Вiддай гардаман! Пришелець оторопiв:
- Що, що вiддати?
Вiн уявлення не мав, що це таке гардаман!
- Про гардаман не чув, тюльколов?
Ось тепер Ягничеве презирство запанувало тут на всю майстерню! Вiн аж
нахилився до цього типа-решета й, розглядаючи його, застиг у сво©й
безмежнiй, зараз аж звеселiлiй зверхностi.
- А як, а чим же ти будеш шити? Чим голку заженеш? Де твiй парусницький
наперсток?
- Так би й сказав, - аж тепер догадався намiсник. - А то вигадав якийсь
гардаман. Наперсток, он там вiн, у ящику...
- Подай сюди!
- Але то, певне, суднове майно?
- Я тобi дам майно! - вигукнув Ягнич. - Це менi вiд батька пам'ять!
Звiдки гардаман у Ягнича - на суднi всi знають, хоч i капiтана спитай...
Ступнув до ящика, одразу побачив свiй скарб, забрав, гордовито сховав у
нагрудну кишеню.
- А я ж чим?
- Хоч iклами! Мо яке дiло...
Цього ж дня Ягнич розпрощався з майстернею. Зiбрав, зв'язав скупi сво©
пожитки - ще хлопцi з екiпажу допомогли йому й перенести ©х на Арктичну.
Залишив поки що на суднi, в каютi у земляка-старпома, тiльки боцманський
свiй сундучок, свiдомо пiшов на таку хитрiсть: хай буде зачiпка ще раз
вернутись сюди, може, таки до того часу схаменуться, одумаються!
Пробував Ягнич через старпома вивiдати, наскiльки це далеко зайшло,
сподiвався почути вiд земляка щось втiшливе, проте хлопець зi сво ю
спiвчутливою вiдвертiстю розсiяв i рештки iлюзiй:
- Випада , Гурiйовичу, вiчний вам берег. Ми б i радi, але ж... Що ви
там викоювали на комiсi©?
- То вони викоювали, а не я...
- Комусь ви там здорово нагрубили... Слухати не хочуть про ще один ваш
рейс... Травми, недостатнiсть, списуйте, i все!
- I... i... це остаточно?
- Ну, що я перед вами буду кривити душею? Хочете знати всю правду?
Тiльки ж тримайтесь...
- Кажи, не впаду.
- Справа вирiшена. Пiсенька ваша сп та, Гурiйовичу... Життя вiдспiване?
Ну, а ви ж? Як же ви? Я ж за вас... умирав!
Як туча став Ягнич.
- Де капiтан? Де замполiт?
Тон Ягничiв був грiзний, i старпом аж виструнчився, пояснюючи
скоромовкою:
- У пароплавство викликали обох, комiсiя iде з мiнiстерства, а тут саме
така запарка! Пора б уже йти на ходовi випробування, а завод не випуска ,
та й куди випускати, коли ще роботи та роботи... I документацiя на нових
курсантiв не вся ще готова, одне слово, як бачите...
Ягнич усе ще стояв приголомшений, нахмарений.
- А це там хто замiсть мене?
- То так, тимчасово, доки пiдшука м. Самi розумi мо, що не той кадр,
але ж невикрутка, другого Ягнича спробуй знайти...
Старпома гукнули до телефону, що, як завжди, пiд час ремонту
пiдключений до берега, зараз дна судно з мiстом, з заводом. Ягнич не
йшов, чекав, доки землячок повернеться пiсля розмови. Повернувся вiн ще
бiльш упрiлий, чимось дуже заклопотаний, - видно, була добра нагiнка.
- Капiтан уже на заводi... Може, там зловите?
Довелося йти.
Усi залiзнi хащi судноремонтного Ягнич обiйшов, усi закапелки вилазив,
доки таки в одному з цехiв зустрiв ©х одразу обох - замполiта й капiтана.
Iшли з грюкотняви i про щось гаряче мiж собою розмовляли. Загледiвши
Ягнича, спинились, замовкли i мимовiль пiдтягнулись обидва. А коли Ягнич
зовсiм наблизився, не зводячи погляду з капiтана, той раптом почервонiв,
до вух залився рум'янцем сорому й винуватостi.
- Замiну знайшли? - запитав Ягнич. Голос його помiтно дрижав. -
Пiдшукали кращу кандидатуру?
- Не тому, що кращу... Зна мо, що майстри, яких, може, й не
замiниш... Але ж медицина, Гурiйовичу, медицина, - i капiтан розвiв, як
хлопчак, руками.
- Правду вiн каже, не хотiли б, але... - сумовито додав замполiт. - Ви
вже не судiть нас занадто суворо: винуватi перед вами тисячу разiв. Тiльки
ж зрозумiйте: ми - не боги.
Зла не почував до них Ягнич, скарги нiкуди не збирався писати, але
хотiлось би таки ©м сказати цi © митi, так тихо, проникливе сказати над
саме вухо, у саму душу: "Розумiю вас, але ж зрозумiйте й ви мене, вам же
добре вiдомо, де мо© сини i хто ви для мене. Тiльки ж ви, тiльки оцi, що
на "Орiонi", й зостались! Весь тут iз вами, з "Орiоном". Нiчого бiльше в
життi, тiльки "Орiон!" А ви... Ех, ви... Сплав мудростi й молодостi!"
VII
Влаштували Ягничевi царськi проводи. Тi, що залишались на "Орiонi",
добре усвiдомлювали, кого вони втрачають, i не один iз них почував, що
разом iз Ягничем вiн мовби втрача частку й самого себе. Можливо не все
таки Ягнич зробив, щоб залишитись на вiтрильнику. I в порту, i в самому
мiнiстерствi - всюди була в нього рука, всюди мав колишнiх сво©х
вихованцiв, тепер сильних i впливових, - мiг би вдатись... Але не став
докучати, не пiшов оббивати пороги. Бо хоч i сила в тих людей, але що й
вони проти натиску лiт, якi тебе торпедують! Що вони, колишнi тво©
вихованцi, проти тi © гори списаних на тебе паперiв, проти тих дiвок
здорових та вчених, якi так i сипали сво ю латиною, вдаючи, нiби аж он як
пiклуються про Ягнича, а насправдi, мабуть, тiльки й думали в цей час про
невпiйманих женихiв. Пишуть, пишуть, хоч нiколи й самi, видно, того не
читають - у паперах топлять свого пацi нта. Звiсно, для перестраховки вся
та ©хня писанина, за себе найперше дбають, бояться, що вiдповiдати
доведеться, коли з Ягничем щось трапиться в рейсi... Чи, може, й вони не
зовсiм по-пустому прискiпувались? Бо пережите, воно щодалi бiльше да ться
взнаки. Там шпигне, там кольне, там крутить. I хай би знайшовся той, хто
захистить тебе вiд старостi, що вже насува ться, де знайти оборону вiд ©©
осiннiх вiтрiв?
Була ще надiя на пiдтримку суднового свого лiкаря, цей мiг би латиною
проти латини, але ще в день прибуття вдарили йому десь iз Овiдiополя
телеграму - мати при смертi, лежить у лiкарнi. Кинув усе, взяв вiдпустку,
помчав. Ще й досi не повернувся.
Тож - проводи.
Усiх зiбрали на палубi, оголосили наказ, видали ветерановi щедру
грошову премiю. Висловив Ягничевi подяку представник порту, виступив i вiд
колективу морехiдки давнiй знайомий - той самий фiлософ з бичачою ши ю, з
очами кольору медузи, в безрукавцi (досить недоречнiй для тако©
церемонi©), з руками товстими й волохатими. Молов щось про подолання
стихiй, про пасати й мусони, про моряцьку романтику якось утробно.'аж з
пiдвивом вигукнув, ну що з нього вiзьмеш, як воно пустомолот, - мимо вух
пускав Ягнич усi його роздебендi...
Душевно сказав замполiт:
- Ви вправi, Гурiйовичу, почувати за собою наповнене життя. Життя - мов
парус!..
Нагадав про найтруднiшi рейси, пояснив молодим, хто такий ©хнiй оцей
"завпарусами", майстер вiтрильного дiла на суднi, i що, коли вже тобi
судилося бути майстром, нiде ти не зяплямиш себе, всюди збережеш свою
честь. Моряк Ягничево© вдачi, орiонець, вiн мовляв, i в посрiбленостi лiт
стоятиме над старiстю з ©© втомою та хворобами, вiн всюди буде немрущим,
бо гарт флотський, рiдкiсна його праця й почуття морського братерства,
вони, як i талант художника, не знають постарiння!..
I капiтан, i хлопцi екiпажу зосереджено, навiть з помiтним присмутком
слухали замполiта. Можливо, подумалось у цi хвилини не одному з молодих,
що i йому теж колись будуть влаштованi проводи, адже й тобi, сьогоднi
червонощокому, нi вiд кого не гарантована вiчна молодiсть.
Було ще слово й вiд курсантiв, цю мiсiю взяв на себе смаглюватий, на
татарина схожий юнак, учасник останнього рейсу. Цей не тягнув довго,
подякував Ягничевi за наставництво, за мудрiсть i закiнчив жартом:
"Дорогий наш Нептуне, йдучи на спочинок, вiтрiв хоч не забирайте з собою!"
Усi промови Ягнич вислухав з камiнним обличчям. Жодним м'язом не
виказало воно, дублене, горiхове, тi © бурi, болю, сумяття, що вирували в
його душi. Стояв серед струнких, молодих, парадно одягнутих, незрушно
стояв у сво©м допотопнiм бушлатi, застебнутiм, незважаючи на спеку, на всi
гудзики, i враження було таке, нiби вся ця процедура прощання Ягнича
найменше торка ться, почуттiв не виявлялось нiяких, бо хiба ж личить
моряковi виставляти напоказ, вивертати на люди той безмiрний тягар, що
гнiтить тебе стiльки днiв i ночей i що нестимеш тепер його до останку.
Вiдплавав сво , вiдходив. Вiднинi стане тобi палубою степ, полинами
пропахлий, парусами куряви повитий... Тож прийми, чоловiче, що належить,
прийми свою чашу стримано й достойно, бо тут винуватих нема, бо те, що
спiткало тебе, ранiш чи пiзнiш спiтка кожного з них: вiчна ж бо молодiсть
нiкому не гарантована.
Дiйство закiнчувалось врученням почесно© грамоти i ще однi ю подякою
перед стро м та оголошенням наказу, згiдно з яким вiн, Ягнич, майстер
парусно© справи, зарахову ться довiчно почесним членом екiпажу. Сам
капiтан повiдомив присутнiх про це, повiдомив емоцiйно, з неудаваною
щирiстю й темпераментом, посиленим, можливо, ще й внутрiшнiм голосом не
зовсiм заспоко ного сумлiння, яке знову допитувалось: а чи все ти зробив,
що мiг би зробити для Ягнича у цi днi?
Коли ж зайшлося про те, що буде ветерановi ще й цiнний подарунок, -
тiльки його вручать згодом, бо ще не пiдiбрали, нiяк не вирiшать, що саме
було б Ягничевi найбiльш до вподоби, - коли про це зайшлось, залунали
голоси жартунiв, що добре пiднести Гурiйовичу холодильник, або кольоровий
телевiзор, або пральну машину, i це було, мабуть, таки дотепно, бо
викликало смiх присутнiх.
Капiтан, одначе, звернувся до Ягнича без жарту:
- Ми справдi хотiли б знати ваше побажання щодо подарунка.
Старий якийсь час помовчав. Потiм кинув глухо:
- Голку менi подаруйте.
Вiн мав на увазi парусну голку.
I хоч бажання було нiбито смiшне, проте нiхто не засмiявся.
Капiтан пiдкреслено серйозним, владним тоном дав розпорядження
старпомовi провести Ягнича до парусницько©, i хай вибере там собi голок,
яких забажа , може взяти хоч i цiлий набiр.
Ягничевi, видно, не хотiлося туди йти. Вагаючись, вiн тупцявся, а потiм
раптом узяв капiтана за лiкоть, ступнув з ним набiк, - певне, хотiв йому
щось сказати вiч-на-вiч. I сказав:
- Можу дати розписку.
- Яку розписку?
- Що нi ви, нi лiкар, анi тi комiсi© не будуть перед законом
вiдповiдати, коли на суднi зi мною сталось би щось... Багато не прошу: ще
в один рейс. Навiть якщо це буде останнiй - хай!.. I розписка в мене ось
готова... - вiн добув з кепки якогось заяложеного папiрця.
Капiтан зашарiвся.
- Дорогий Гурiйовичу, не треба розписки, зрозумiйте ви нас! - Голос
його продзвенiв юно i чисто. - Прошу вас, не ускладнюйте ситуацiю,
допоможiть нам розв'язати вузол... Вiдпочиньте. Ви зробили сво . Зробили
бiльше, нiж на десятьох випада . Такого, як ви, на "Орiонi" не було i
бiльше, менi зда ться, не буде...
Вiдбувалося все хоч i урочисто, але в темпi. Справи ждали людей, тож
доводилось економити час. Цiлий набiр голок, цих його трудових тригранних,
зроблених iз спецiально© наймiцнiшо© сталi, тут же було передано ревним
старпомом Ягничевi просто в руки, при всiх (щоб у разi перевiрки можна
було ©х законно списати). I Ягничiв флотський сундучок, цей вiрний
супутник, ледве чи не ровесник Ягничево© служби, вже стояв у майстра бiля
нiг. Стояв, наповнений та мницями, обцвяхований мiдними заклепками,
оббитий ремiнням, з китайським хитрим замочком, що його секрет був вiдомий
тiльки самому Ягничевi... Звiдкись наче вродився тут цей сундучок,
господаревi залишалось тепер одне: нахилитись i взяти.
Та тiльки Ягнич нахилився, як кiлька курсантiв пiдскочили, давайте,
мовляв, пiдсобимо, ви ж пiсля операцi©...
Одначе Ягнич вiдсторонив хлопцiв.
- Спасибi, - вiдбуркнувся, - сам вiзьму... було б що.
Узяв в одну руку сундучок, в другу - скручену трубкою грамоту, яку мало
не забув, - капiтан ще раз передав ©© Ягничевi з мiцним потиском руки, з
розчуленим блиском у вiчу.
Пiд поглядом усього екiпажу поволi спускався майстер по траповiй дошцi
на берег.
Неквапом ступив, звично, буденно, востанн .
Капiтан, припавши до поручнiв, дивився Ягничевi вслiд, i душа його
повнилась щемом розлуки. Може, востанн бачить цю пригорблену окоренкувату
постать, що була такою тут доладною, такою невiд' мною, мовби навiки
припасованою до судна. Вiяло вiд не© певнiстю на всiх, по-домашньому
теплiше ставало, коли старий порався десь на палубi, серед такелажу,
заспокоювала сама Ягничева присутнiсть, - був вiн для судна мов талiсман.
Може, й з ураганiв, з-пiд шквалiв виходили щасливо тому, що була мiж ними
ця чиста душа, безоглядно вiддана судну людина, оберiгач вiд усiх
напастей. Сьогоднi втрачають його. Спуска ться по трапу у власну старiсть,
вiдходить в незвiдане море Самотностi. У небутнiсть людина йде! Щось
пекучо-беззахисне було в тiй бушлатнiй пригорбленiй постатi з гостроребрим
сундучком, що поблискував мiдною оковкою. Але було в тiй постатi, в тiй
неквапнiй прощальнiй ходi ще й iнше - залiзна витримка нагартовано© життям
людини, була та мовчазна гiднiсть i безстрашшя перед тим, що його десь там
зустрiне за палубою рiдного вiтрильника. Так, вiчна молодiсть нiкому й не
вiд кого не гарантована! Ось так живуть люди пiд щоглами, з юностi й до
сивини борються iз стихiями, а потiм, зносившись, спрацювавшись, чесно
вибувши свою всежитт ву вахту, скромно й буденно вiдходять у забортнiсть,
в iншу переходять стихiю з голкою та з грамотою на досмертне звання
Почесного майстра.
Пiд поглядом проводжаючих Ягнич ступив на бетон причалу, на його
незрушнiсть, поставив бiля нiг сундучок, думали на "Орiонi" - зараз
озирнеться... А вiн витяг сигарети "Шипка" (чомусь ©м завжди вiддавав
перевагу), закурив. Дивився в бiк портових пакгаузiв. Звiдти назустрiч
йому, ледь помiтно пришкандибуючи, саме наближався той, хто завше
з'явля ться в найпотрiбнiшу мить: друг, судновий механiк. Такий же, як i
Ягнич, осадкуватий, крутолобий.
Пiдiйшов до Ягнича впритул, i вони про щось коротко перемовились.
Видно, радилися.
Екiпаж "Орiона", понависавши над поруччям, все спостерiгав Ягнича, його
низькорослу постать, що, наче вкопана, сумовито заклякла на причалi. Ось,
нарештi, докуривши, Ягнич кинув з берега недопалок, сплюнув услiд, на
розкислi апельсиновi корки, що бовталися бiля бетону на хвилi. Тут мiг
дозволити собi хоч таку вiльнiсть, не те, що на суднi: там плюнути в море
- то ж було б непрощене блюзнiрство.
Друг-механiк, вiдсторонивши Ягнича, взяв сундучок, у майстра лишився у
руцi лише ватман тi © скручено© грамоти, що ©© ще вчора на "Орiонi"
розглядали всi, старанно розцяцьковану училищними художникамисамоуками, з
вiнь тками та вiночками, з пiднятими вгору настроч - серед буяння барв -
вилами бородатого Нептуна, владики морiв...
Так i пiшли, не озираючись. Нiби не було вже Ягничевi дiла до "Орiона",
нiби й не вiддав вiн йому найкращих рокiв свого життя - життя трудового,
наповненого дiлом до краю. Бо шити, металом обковувати по краях паруси -
то складна i просто таки каторжна праця. Сувiй парусини важить центнери,
ма ш витягти його, розстелити на всю палубу, просушити, ма ш кожен ярд,
кожен сантиметр переглянути, перетерти власноруч, промацати пучками, чи
нема де ганджу, чи щур не прогриз, чи не допущено якого-небудь фабричного
браку. I тiльки впевнившись, що парусина мiцна, надiйна, як слiд
проварена, - берись, розкроюй ©© та зшивай сво©ми тригранними. Небагато що
Ягнич умiв у життi, морських лоцiй, скажiмо, так i не навчився читати, але
те, що вмiв, то вже вмiв досконало, у цьому був майстром. Бо треба паруси
не просто зшити, ти повинен кожен парус озбро©ти, обшити парусину
сталевими тросами, доладнувати по краях всiма необхiдними деталями, щоб
найлютiшу бурю витримала твоя робота: а це вже вмiння, хист, це вже
мистецтво! I якщо зараз з-помiж молодих, якi зiбрались на палубi, теж
такi, що вмiють кро©ти, й шити, озброювати паруси, то це тому, що з ними
був Ягнич-майстер, вiн ©х цього дiла навчив!..
Не може поскаржитись, що його на "Орiонi" мало шанували. Ще й до нападу
недуги був вiн наказом увiльнений вiд авралiв, i все ж на кожен аврал
Ягнич з'являвся з власно© волi, з почуття обов'язку, за внутрiшнiм сво©м
веранди у виноградах, металевi ворiтця по селищу чепурно пофарбованi, а на
ворiтцях у кого що: у того якiр, у того чайка вирiзана з бляхи, а в того й
вiтрильце, теж залiзне з нержавiйки... Мешкають на Арктичнiй здебiльшого
заслуженi полярники, люди Пiвночi, що ©х пiсля житт вих бур потягло пiд
щедре пiвденне сонце. Пiсля вiчних льодiв та завивання пурги вiдiгрiвають
тут сво© прогартованi душi, сво© застудженi костi, забивають вечорами
"козла" та вчаться розводити нiжнi, ранiш, може, й не баченi ними,
сонцелюбнi квiти. Збираючись у свята, згадують найтяжчi рейси, де ©х
затирало льодами, сплющувало ©хнi судна, але не сплющило ©х самих. Не раз
уже друг-механiк закидав до Ягнича слiвце, давай i ти сюди, знайдемо
кiлька соток на нашiй Арктичнiй, пропишемо, спорудимо на двох з тобою
давильню та будемо чавити шаслу. Не спокусив поки що Ягнича тi ю
давильнею, в орiонця сво на умi. Двадцять чотири рейси вибув на "Орiонi",
тож хiба на двадцять п'ятий духу не вистачить?
Усе ближче порт. Десь там ждуть орiонцiв на причалi дружини, дiти,
матерi... Курсантiв нареченi ждуть. З букетами квiтiв стоятимуть годинами,
виглядаючи, коли вже вiн з'явиться iз-за обрiю, цей ©хнiй бiлоснiжний
красень барк! Найкраще прийти при повному сонцi, в слiпучий день, коли
напнутi вiтрила аж сяють, - щоб було людям на що подивитись, щоб фотографи
та кiнохронiка мали роботу. Проте пiсля шторманини, видно, не могли дати
вузлiв, скiльки сподiвались, i прийшли цього разу пiзньо© ночi, коли на
просвiтлiлому небi вже й вранiшня зоря зайнялась.
Однак i в такий час на причалах ©х ждали. Навiть Ягнича вийшов
зустрiчати друг-механiк, не забув-таки, не проспав!
VI
Сидить Ягнич пiд шатром виноградним, забива з другом "козла". Грають
мовчки, розмiрене, вперто.
- Якщо програ ш, Гурiйовичу, - каже пiсля тридцято© партi©, потираючи
руки, друг-механiк, - бути тобi на Арктичнiй. Давильня он тебе жде.
Не вiдгуку ться Ягнич на це; сво©, не для розголосу, думки снуються.
Була в нього тут одна знайома (правда, звати ©© не тьотя Мотя, а тьотя
Клава, чи просто Клава-морячка), i ось не застав, доконали ©©
дочка-алкоголiчка iз зятем. Вдова загиблого пiд час вiйни моряка (служив
старшиною на сторожовiм катерi) й сама з неабияким стажем трудiвниця
флоту, Клава потроху-потроху, та, одначе, щодалi поважнiше мiсце посiдала
у свiтi Ягничевих думок. Ходив двiчi з нею в рейс, одного разу довкола
берегiв Африки, вдруге лише по Середземному, - на камбузi працювала
Клава-морячка, ота вже для Ягнича чорних груш не жалiла! Вийде, бувало,
Ягнич з майстернi, добре напрацювавшись, - а виходить вiн, хоч i без
годинника, але завжди секунда в секунду, курсанти смiються: "За Ягничем,
як за Кантом, можемо звiряти час", - вийде i прямо до камбуза. Коли
перекинуться словом, а коли й нi, бо вона саме заклопотана дiлом, сяде
Ягнич на стiльчику бiля входу на камбуз i дивиться, як вона працю . Мiг
так, бувало, й довго просидiти. I нiчого там мiж ними такого не було, про
що iнодi натякають, дурницi верзлякають, коли хочуть порозважатись. Просто
днала ©х дружба, оте шукання вза мопiдтримки, що дна часом самотнiх
людей на схилi ©хнього вiку, дна iнодi мiцнiше, нiж молодих.
Нема Клави-морячки. Ще одна добра душа вiдiйшла. Як ото мовиться:
снаряди лягають все ближче та ближче...
Судно в цi днi стало на ремонт. Доки його на заводському причалi
роздягли до ребер, Ягнича теж не оминули увагою, - тягали по медкомiсiях.
Однi казали одне, а другi знаходили iнше, i все це заварилося через ту
нещасну, обiцяну капiтаном путiвку, бо так виходило, нiби вiн, Ягнич, сам
©© ще й домагавсь, ледве що не обманом хотiв узяти. Ну, а вже за путiвкою
там пiшла й трудова придатнiсть, давай комiсовку та перекомiсовку. Списали
гори паперiв, описали печiнку й селезiнку, дiвки якiсь, здоровi, мов
кобилицi, нiби розважаючись, заставляли Ягнича заплющуватись та
розплющуватись, дихати й не дихати, присiдати, вставати... Били молотками
по ногах! У "нервовому" кабiнетi аж не витримав, спалахнув, - думав,
насмiхаються.
Ще iншi дiвки у зуби йому гуртом заглядали, прицмокували та знов - аж
до кутнiх - заглядали - як циган старiй кобилi на ярмарку. I нiяк не
хотiли вiрити, що зуби в нього всi на мiсцi i що всi сво©, не позиченi.
- Оце гени, - сказала одна iз комiсi© й сiла знову писати.
Стiльки паперiв, стiльки тяганини, i за що? За ще один папiрець, за ту
пiльгову, яко© вiн не просив i яка йому взагалi нi до чого. Та не прошу ж
я ©© у вас, вiддайте ©© хоч i сво©й тещi, я не з тих, що путiвки
канючать!.. Не можуть повiрити, щоб вiд такого добра вiдмовлявся. I твоя
пiльгова вже нiяк не може вiд тебе вiдчепитись, хоча, правда, i в руки не
да ться.
Надокучили тяганиною так, що кiнець кiнцем i йому, - мабуть
найтерплячiшому на флотi, - урвався терпець:
- Iдiть ви з сво ю пiльговою зна те куди?
Сприйняли й це як вибрик.
А з судна тим часом до Ягнича нiякого сигналу. Навiдувавсь вiн,
звичайно, туди: стояла там така гуркотнява, що хоч вуха затикай. Звiдсiль
i звiдтiль клепають, шкварчать електрозваркою, всюди розгардiяш, багато
робiтникiв незнайомих, якщо когось iз свого екiпажу коли й загледиш, то
всi спiшать, вiдмахуються, таке враження, що кожному ти заважа ш, ти мiж
ними нiби зайвий.
Нi, краще сюди не ходити: чого надокучати людям?
Подався б провiдати Кура©вку, тягло туди, але й цей свiй намiр
вiдкладав з дня за день, вирiшив зачекати, доки дiзна ться достеменно,
коли ж у рейс. А капiтан нiби й сам цього ще не зна , чи навмисне
ухиля ться вiд певно© вiдповiдi, i ця його ухильнiсть навiть ображала
Ягнича. Ясно одне: не той був зараз час, щоб далеко забиватися вiд
"Орiона". Хай коли вже все з'ясу ться з рейсом, тодi можна буде вiдвiдати
Кура©вку, як ото кораблi когось вiдвiдують, заходять "з вiзитом чемностi".
(Ну, та це, звичайно, Ягнич собi дозволя жарт, бо не тiльки ж
чемнiсть...)
Тим часом кинув якiр на Арктичнiй. Сам господар порадив йому не бiгати
щодня на "Орiон", не докучати, доки йде ремонт.
- Нiкуди вiд тебе вiн не втече, твiй "Орiон"! Де ©м знайти ще таку
двожильну коняку, як ти? Ма ш пiсляоперацiйну вiдпустку, тож сиди тут та
природою втiшайся... А виникне потреба - "Орiон" зна тво© координати.
Слушним здавалося Ягничевi таке мiркування. Справдi, чого там швендяти
в розпал ремонту. Адже заводськi сво знають, зумiють що слiд зробити
краще за тебе. Тож i вiдбува тепер Ягнич вимушений свiй курорт на цiй ось
Арктичнiй, у друга пiд виноградним шатром. Коли "козел", коли газета,
увечерi телевiзор на двi програми: вибирай, яку хочеш. Начеб рай, а чомусь
не почува Ягнич заздрощiв на цей пенсiонерський рай. Щоправда, друг його
не з тих пенсiонерiв, що вiд них вiдбою нема лiкарям та соцзабезам.
Ягничiв друг сам запропонував портовому начальству сво© послуги, залучили
його тепер наставником на якiсь там у.урси механiкiв, i хай упiвсили, та ж
працю -таки чоловiк, не почува ться за бортом, не з сво © волi ледащом.
Одного дня рiзав Ягнич хлiб на столi, i раптом нiж зламався.
- Сто лiт тобi жити, якщо ножi в руках ще ламаються, - весело сказав на
це господар.
А Ягнич, хмурячись, вiдклав зламаний нiж якось рвучко, з досадою.
Недобра прикмета - так це вiн витлумачив для себе. Вiдчувши якусь неясну
тривогу, не витерпiв Ягнич, знов подався на "Орiон". Не сказав навiть
друговi, куди йде.
На суднi цього разу було вiльнiше, не так гамiрно, не сичало всюди та
не шкварчало. Ягнич попрямував просто до сво © майстернi. Хоч зазирнути,
хоч одним оком глянути - скучив за нею. Бо це ж. його кишло, його домiвка:
як для чабана кошара, так майстерня для нього.
Майстерня чомусь вiдчинена, а тiльки Ягнич у дверi - пика завбiльшки з
решето - навстрiч! Що за квартирант, звiдки?
Згорбатилось, пiдхихику , стерво собаче! По-панiбратському до тебе
пiдхихику , та ще й фiлософству :
- Бачиш, Ягаичу, нiчого вiчного на свiтi не бува : тобi вiдставка, менi
- чин. Кому булава в руки, а кому - костур!..
Зда ться, десь зустрiчалися, - в порту бiля каси, чи що? Зрештою, не
так це важливо, зацiкавило Ягнича iнше: чим це вiд нього весь час
смердить? Iншi, може, й не помiчають, а Ягнич одразу вловив: з появою
цього типа самий дух майстернi рiзко змiнився. Ранiше тут панував
особливий, характерний лише для цього примiщення запах, що Ягнич його в
розмовi з курсантами називав ароматом i вважав благородним - густий запах
смоли, канатiв, виварено© в олi© парусини. Ну i, звичайно, в'яленою рибкою
пахло, та ще йшов дух вiд ядранського лавра, що листя з нього цiлою
папушею давно лежить пересохле в кутку... Сумiш цього всього в по днаннi з
морським повiтрям створювала пахощi справдi незрiвнянi, для Ягнича це було
просто чар-зiлля. Запевняв, що таким чистим, здоровим духом пахне лише
тiло маленьких дiтей.
А тепер у майстернi одразу з'явивсь якийсь нiби кислий базарний припах,
- чи не з собою принесло його оце рило, оце немите решето, що шкiрилось до
Ягнича сво©ми щербатими? Ну й тип! Мабуть, уже по всiх суднах тинявсь,
пропивсь або прокравсь, а вони тепер його на "Орiон"! Це приголомшило
його, ошелешило, ранило в саме серце. I робилося все, видно, поспiхом, на
хамiль-хамiль, в Ягничеву вiдсутнiсть, хоча квашений цей тип запевня ,
нiби саме зараз його, Ягнича, десь там розшукують на Арктичнiй, послали за
ним гiнця. Та, видно, бреше, очицi блудять i не приховують свого
вдоволення, бо ж вiдтепер вiн повнiстю порядкуватиме тут, вiднинi ця пика
розвезиста володiтиме тво ю святою святих. Вiдчувши себе господарем,
новоприбулець почав уже все тут перевертати на свiй лад, суво© парусини
по-сво му поперекладав у нiшах - хай гiрше, аби iнше! I гнiв, i презирство
викликав у Ягнича цей пiдкидьок, волоцюга з портових пiдворiть, щось було
в ньому приховано брутальне, влазливе, дво душне, - як вони могли
дозволити йому ступити сюди, самою його присутнiстю осквернити парусницьку
майстерню "Орiона"?! Лють i гiркота образи, що збирались не один день,
зараз просто заслiплювали Ягнича, вже й почуття справедливостi зраджувало
йому, хотiв би Ягнич з кулаками накинутись на цього, зрештою, нi в чому
тут не винного типа, хотiв би найгострiше чимусь дошкулити
"квартирантовi", виказати йому всю мiру сво © зневаги й презирства, але
навiть не знав, у який спосiб це робиться... I раптом його, видно, осяяло:
- Вiддай гардаман! Пришелець оторопiв:
- Що, що вiддати?
Вiн уявлення не мав, що це таке гардаман!
- Про гардаман не чув, тюльколов?
Ось тепер Ягничеве презирство запанувало тут на всю майстерню! Вiн аж
нахилився до цього типа-решета й, розглядаючи його, застиг у сво©й
безмежнiй, зараз аж звеселiлiй зверхностi.
- А як, а чим же ти будеш шити? Чим голку заженеш? Де твiй парусницький
наперсток?
- Так би й сказав, - аж тепер догадався намiсник. - А то вигадав якийсь
гардаман. Наперсток, он там вiн, у ящику...
- Подай сюди!
- Але то, певне, суднове майно?
- Я тобi дам майно! - вигукнув Ягнич. - Це менi вiд батька пам'ять!
Звiдки гардаман у Ягнича - на суднi всi знають, хоч i капiтана спитай...
Ступнув до ящика, одразу побачив свiй скарб, забрав, гордовито сховав у
нагрудну кишеню.
- А я ж чим?
- Хоч iклами! Мо яке дiло...
Цього ж дня Ягнич розпрощався з майстернею. Зiбрав, зв'язав скупi сво©
пожитки - ще хлопцi з екiпажу допомогли йому й перенести ©х на Арктичну.
Залишив поки що на суднi, в каютi у земляка-старпома, тiльки боцманський
свiй сундучок, свiдомо пiшов на таку хитрiсть: хай буде зачiпка ще раз
вернутись сюди, може, таки до того часу схаменуться, одумаються!
Пробував Ягнич через старпома вивiдати, наскiльки це далеко зайшло,
сподiвався почути вiд земляка щось втiшливе, проте хлопець зi сво ю
спiвчутливою вiдвертiстю розсiяв i рештки iлюзiй:
- Випада , Гурiйовичу, вiчний вам берег. Ми б i радi, але ж... Що ви
там викоювали на комiсi©?
- То вони викоювали, а не я...
- Комусь ви там здорово нагрубили... Слухати не хочуть про ще один ваш
рейс... Травми, недостатнiсть, списуйте, i все!
- I... i... це остаточно?
- Ну, що я перед вами буду кривити душею? Хочете знати всю правду?
Тiльки ж тримайтесь...
- Кажи, не впаду.
- Справа вирiшена. Пiсенька ваша сп та, Гурiйовичу... Життя вiдспiване?
Ну, а ви ж? Як же ви? Я ж за вас... умирав!
Як туча став Ягнич.
- Де капiтан? Де замполiт?
Тон Ягничiв був грiзний, i старпом аж виструнчився, пояснюючи
скоромовкою:
- У пароплавство викликали обох, комiсiя iде з мiнiстерства, а тут саме
така запарка! Пора б уже йти на ходовi випробування, а завод не випуска ,
та й куди випускати, коли ще роботи та роботи... I документацiя на нових
курсантiв не вся ще готова, одне слово, як бачите...
Ягнич усе ще стояв приголомшений, нахмарений.
- А це там хто замiсть мене?
- То так, тимчасово, доки пiдшука м. Самi розумi мо, що не той кадр,
але ж невикрутка, другого Ягнича спробуй знайти...
Старпома гукнули до телефону, що, як завжди, пiд час ремонту
пiдключений до берега, зараз дна судно з мiстом, з заводом. Ягнич не
йшов, чекав, доки землячок повернеться пiсля розмови. Повернувся вiн ще
бiльш упрiлий, чимось дуже заклопотаний, - видно, була добра нагiнка.
- Капiтан уже на заводi... Може, там зловите?
Довелося йти.
Усi залiзнi хащi судноремонтного Ягнич обiйшов, усi закапелки вилазив,
доки таки в одному з цехiв зустрiв ©х одразу обох - замполiта й капiтана.
Iшли з грюкотняви i про щось гаряче мiж собою розмовляли. Загледiвши
Ягнича, спинились, замовкли i мимовiль пiдтягнулись обидва. А коли Ягнич
зовсiм наблизився, не зводячи погляду з капiтана, той раптом почервонiв,
до вух залився рум'янцем сорому й винуватостi.
- Замiну знайшли? - запитав Ягнич. Голос його помiтно дрижав. -
Пiдшукали кращу кандидатуру?
- Не тому, що кращу... Зна мо, що майстри, яких, може, й не
замiниш... Але ж медицина, Гурiйовичу, медицина, - i капiтан розвiв, як
хлопчак, руками.
- Правду вiн каже, не хотiли б, але... - сумовито додав замполiт. - Ви
вже не судiть нас занадто суворо: винуватi перед вами тисячу разiв. Тiльки
ж зрозумiйте: ми - не боги.
Зла не почував до них Ягнич, скарги нiкуди не збирався писати, але
хотiлось би таки ©м сказати цi © митi, так тихо, проникливе сказати над
саме вухо, у саму душу: "Розумiю вас, але ж зрозумiйте й ви мене, вам же
добре вiдомо, де мо© сини i хто ви для мене. Тiльки ж ви, тiльки оцi, що
на "Орiонi", й зостались! Весь тут iз вами, з "Орiоном". Нiчого бiльше в
життi, тiльки "Орiон!" А ви... Ех, ви... Сплав мудростi й молодостi!"
VII
Влаштували Ягничевi царськi проводи. Тi, що залишались на "Орiонi",
добре усвiдомлювали, кого вони втрачають, i не один iз них почував, що
разом iз Ягничем вiн мовби втрача частку й самого себе. Можливо не все
таки Ягнич зробив, щоб залишитись на вiтрильнику. I в порту, i в самому
мiнiстерствi - всюди була в нього рука, всюди мав колишнiх сво©х
вихованцiв, тепер сильних i впливових, - мiг би вдатись... Але не став
докучати, не пiшов оббивати пороги. Бо хоч i сила в тих людей, але що й
вони проти натиску лiт, якi тебе торпедують! Що вони, колишнi тво©
вихованцi, проти тi © гори списаних на тебе паперiв, проти тих дiвок
здорових та вчених, якi так i сипали сво ю латиною, вдаючи, нiби аж он як
пiклуються про Ягнича, а насправдi, мабуть, тiльки й думали в цей час про
невпiйманих женихiв. Пишуть, пишуть, хоч нiколи й самi, видно, того не
читають - у паперах топлять свого пацi нта. Звiсно, для перестраховки вся
та ©хня писанина, за себе найперше дбають, бояться, що вiдповiдати
доведеться, коли з Ягничем щось трапиться в рейсi... Чи, може, й вони не
зовсiм по-пустому прискiпувались? Бо пережите, воно щодалi бiльше да ться
взнаки. Там шпигне, там кольне, там крутить. I хай би знайшовся той, хто
захистить тебе вiд старостi, що вже насува ться, де знайти оборону вiд ©©
осiннiх вiтрiв?
Була ще надiя на пiдтримку суднового свого лiкаря, цей мiг би латиною
проти латини, але ще в день прибуття вдарили йому десь iз Овiдiополя
телеграму - мати при смертi, лежить у лiкарнi. Кинув усе, взяв вiдпустку,
помчав. Ще й досi не повернувся.
Тож - проводи.
Усiх зiбрали на палубi, оголосили наказ, видали ветерановi щедру
грошову премiю. Висловив Ягничевi подяку представник порту, виступив i вiд
колективу морехiдки давнiй знайомий - той самий фiлософ з бичачою ши ю, з
очами кольору медузи, в безрукавцi (досить недоречнiй для тако©
церемонi©), з руками товстими й волохатими. Молов щось про подолання
стихiй, про пасати й мусони, про моряцьку романтику якось утробно.'аж з
пiдвивом вигукнув, ну що з нього вiзьмеш, як воно пустомолот, - мимо вух
пускав Ягнич усi його роздебендi...
Душевно сказав замполiт:
- Ви вправi, Гурiйовичу, почувати за собою наповнене життя. Життя - мов
парус!..
Нагадав про найтруднiшi рейси, пояснив молодим, хто такий ©хнiй оцей
"завпарусами", майстер вiтрильного дiла на суднi, i що, коли вже тобi
судилося бути майстром, нiде ти не зяплямиш себе, всюди збережеш свою
честь. Моряк Ягничево© вдачi, орiонець, вiн мовляв, i в посрiбленостi лiт
стоятиме над старiстю з ©© втомою та хворобами, вiн всюди буде немрущим,
бо гарт флотський, рiдкiсна його праця й почуття морського братерства,
вони, як i талант художника, не знають постарiння!..
I капiтан, i хлопцi екiпажу зосереджено, навiть з помiтним присмутком
слухали замполiта. Можливо, подумалось у цi хвилини не одному з молодих,
що i йому теж колись будуть влаштованi проводи, адже й тобi, сьогоднi
червонощокому, нi вiд кого не гарантована вiчна молодiсть.
Було ще слово й вiд курсантiв, цю мiсiю взяв на себе смаглюватий, на
татарина схожий юнак, учасник останнього рейсу. Цей не тягнув довго,
подякував Ягничевi за наставництво, за мудрiсть i закiнчив жартом:
"Дорогий наш Нептуне, йдучи на спочинок, вiтрiв хоч не забирайте з собою!"
Усi промови Ягнич вислухав з камiнним обличчям. Жодним м'язом не
виказало воно, дублене, горiхове, тi © бурi, болю, сумяття, що вирували в
його душi. Стояв серед струнких, молодих, парадно одягнутих, незрушно
стояв у сво©м допотопнiм бушлатi, застебнутiм, незважаючи на спеку, на всi
гудзики, i враження було таке, нiби вся ця процедура прощання Ягнича
найменше торка ться, почуттiв не виявлялось нiяких, бо хiба ж личить
моряковi виставляти напоказ, вивертати на люди той безмiрний тягар, що
гнiтить тебе стiльки днiв i ночей i що нестимеш тепер його до останку.
Вiдплавав сво , вiдходив. Вiднинi стане тобi палубою степ, полинами
пропахлий, парусами куряви повитий... Тож прийми, чоловiче, що належить,
прийми свою чашу стримано й достойно, бо тут винуватих нема, бо те, що
спiткало тебе, ранiш чи пiзнiш спiтка кожного з них: вiчна ж бо молодiсть
нiкому не гарантована.
Дiйство закiнчувалось врученням почесно© грамоти i ще однi ю подякою
перед стро м та оголошенням наказу, згiдно з яким вiн, Ягнич, майстер
парусно© справи, зарахову ться довiчно почесним членом екiпажу. Сам
капiтан повiдомив присутнiх про це, повiдомив емоцiйно, з неудаваною
щирiстю й темпераментом, посиленим, можливо, ще й внутрiшнiм голосом не
зовсiм заспоко ного сумлiння, яке знову допитувалось: а чи все ти зробив,
що мiг би зробити для Ягнича у цi днi?
Коли ж зайшлося про те, що буде ветерановi ще й цiнний подарунок, -
тiльки його вручать згодом, бо ще не пiдiбрали, нiяк не вирiшать, що саме
було б Ягничевi найбiльш до вподоби, - коли про це зайшлось, залунали
голоси жартунiв, що добре пiднести Гурiйовичу холодильник, або кольоровий
телевiзор, або пральну машину, i це було, мабуть, таки дотепно, бо
викликало смiх присутнiх.
Капiтан, одначе, звернувся до Ягнича без жарту:
- Ми справдi хотiли б знати ваше побажання щодо подарунка.
Старий якийсь час помовчав. Потiм кинув глухо:
- Голку менi подаруйте.
Вiн мав на увазi парусну голку.
I хоч бажання було нiбито смiшне, проте нiхто не засмiявся.
Капiтан пiдкреслено серйозним, владним тоном дав розпорядження
старпомовi провести Ягнича до парусницько©, i хай вибере там собi голок,
яких забажа , може взяти хоч i цiлий набiр.
Ягничевi, видно, не хотiлося туди йти. Вагаючись, вiн тупцявся, а потiм
раптом узяв капiтана за лiкоть, ступнув з ним набiк, - певне, хотiв йому
щось сказати вiч-на-вiч. I сказав:
- Можу дати розписку.
- Яку розписку?
- Що нi ви, нi лiкар, анi тi комiсi© не будуть перед законом
вiдповiдати, коли на суднi зi мною сталось би щось... Багато не прошу: ще
в один рейс. Навiть якщо це буде останнiй - хай!.. I розписка в мене ось
готова... - вiн добув з кепки якогось заяложеного папiрця.
Капiтан зашарiвся.
- Дорогий Гурiйовичу, не треба розписки, зрозумiйте ви нас! - Голос
його продзвенiв юно i чисто. - Прошу вас, не ускладнюйте ситуацiю,
допоможiть нам розв'язати вузол... Вiдпочиньте. Ви зробили сво . Зробили
бiльше, нiж на десятьох випада . Такого, як ви, на "Орiонi" не було i
бiльше, менi зда ться, не буде...
Вiдбувалося все хоч i урочисто, але в темпi. Справи ждали людей, тож
доводилось економити час. Цiлий набiр голок, цих його трудових тригранних,
зроблених iз спецiально© наймiцнiшо© сталi, тут же було передано ревним
старпомом Ягничевi просто в руки, при всiх (щоб у разi перевiрки можна
було ©х законно списати). I Ягничiв флотський сундучок, цей вiрний
супутник, ледве чи не ровесник Ягничево© служби, вже стояв у майстра бiля
нiг. Стояв, наповнений та мницями, обцвяхований мiдними заклепками,
оббитий ремiнням, з китайським хитрим замочком, що його секрет був вiдомий
тiльки самому Ягничевi... Звiдкись наче вродився тут цей сундучок,
господаревi залишалось тепер одне: нахилитись i взяти.
Та тiльки Ягнич нахилився, як кiлька курсантiв пiдскочили, давайте,
мовляв, пiдсобимо, ви ж пiсля операцi©...
Одначе Ягнич вiдсторонив хлопцiв.
- Спасибi, - вiдбуркнувся, - сам вiзьму... було б що.
Узяв в одну руку сундучок, в другу - скручену трубкою грамоту, яку мало
не забув, - капiтан ще раз передав ©© Ягничевi з мiцним потиском руки, з
розчуленим блиском у вiчу.
Пiд поглядом усього екiпажу поволi спускався майстер по траповiй дошцi
на берег.
Неквапом ступив, звично, буденно, востанн .
Капiтан, припавши до поручнiв, дивився Ягничевi вслiд, i душа його
повнилась щемом розлуки. Може, востанн бачить цю пригорблену окоренкувату
постать, що була такою тут доладною, такою невiд' мною, мовби навiки
припасованою до судна. Вiяло вiд не© певнiстю на всiх, по-домашньому
теплiше ставало, коли старий порався десь на палубi, серед такелажу,
заспокоювала сама Ягничева присутнiсть, - був вiн для судна мов талiсман.
Може, й з ураганiв, з-пiд шквалiв виходили щасливо тому, що була мiж ними
ця чиста душа, безоглядно вiддана судну людина, оберiгач вiд усiх
напастей. Сьогоднi втрачають його. Спуска ться по трапу у власну старiсть,
вiдходить в незвiдане море Самотностi. У небутнiсть людина йде! Щось
пекучо-беззахисне було в тiй бушлатнiй пригорбленiй постатi з гостроребрим
сундучком, що поблискував мiдною оковкою. Але було в тiй постатi, в тiй
неквапнiй прощальнiй ходi ще й iнше - залiзна витримка нагартовано© життям
людини, була та мовчазна гiднiсть i безстрашшя перед тим, що його десь там
зустрiне за палубою рiдного вiтрильника. Так, вiчна молодiсть нiкому й не
вiд кого не гарантована! Ось так живуть люди пiд щоглами, з юностi й до
сивини борються iз стихiями, а потiм, зносившись, спрацювавшись, чесно
вибувши свою всежитт ву вахту, скромно й буденно вiдходять у забортнiсть,
в iншу переходять стихiю з голкою та з грамотою на досмертне звання
Почесного майстра.
Пiд поглядом проводжаючих Ягнич ступив на бетон причалу, на його
незрушнiсть, поставив бiля нiг сундучок, думали на "Орiонi" - зараз
озирнеться... А вiн витяг сигарети "Шипка" (чомусь ©м завжди вiддавав
перевагу), закурив. Дивився в бiк портових пакгаузiв. Звiдти назустрiч
йому, ледь помiтно пришкандибуючи, саме наближався той, хто завше
з'явля ться в найпотрiбнiшу мить: друг, судновий механiк. Такий же, як i
Ягнич, осадкуватий, крутолобий.
Пiдiйшов до Ягнича впритул, i вони про щось коротко перемовились.
Видно, радилися.
Екiпаж "Орiона", понависавши над поруччям, все спостерiгав Ягнича, його
низькорослу постать, що, наче вкопана, сумовито заклякла на причалi. Ось,
нарештi, докуривши, Ягнич кинув з берега недопалок, сплюнув услiд, на
розкислi апельсиновi корки, що бовталися бiля бетону на хвилi. Тут мiг
дозволити собi хоч таку вiльнiсть, не те, що на суднi: там плюнути в море
- то ж було б непрощене блюзнiрство.
Друг-механiк, вiдсторонивши Ягнича, взяв сундучок, у майстра лишився у
руцi лише ватман тi © скручено© грамоти, що ©© ще вчора на "Орiонi"
розглядали всi, старанно розцяцьковану училищними художникамисамоуками, з
вiнь тками та вiночками, з пiднятими вгору настроч - серед буяння барв -
вилами бородатого Нептуна, владики морiв...
Так i пiшли, не озираючись. Нiби не було вже Ягничевi дiла до "Орiона",
нiби й не вiддав вiн йому найкращих рокiв свого життя - життя трудового,
наповненого дiлом до краю. Бо шити, металом обковувати по краях паруси -
то складна i просто таки каторжна праця. Сувiй парусини важить центнери,
ма ш витягти його, розстелити на всю палубу, просушити, ма ш кожен ярд,
кожен сантиметр переглянути, перетерти власноруч, промацати пучками, чи
нема де ганджу, чи щур не прогриз, чи не допущено якого-небудь фабричного
браку. I тiльки впевнившись, що парусина мiцна, надiйна, як слiд
проварена, - берись, розкроюй ©© та зшивай сво©ми тригранними. Небагато що
Ягнич умiв у життi, морських лоцiй, скажiмо, так i не навчився читати, але
те, що вмiв, то вже вмiв досконало, у цьому був майстром. Бо треба паруси
не просто зшити, ти повинен кожен парус озбро©ти, обшити парусину
сталевими тросами, доладнувати по краях всiма необхiдними деталями, щоб
найлютiшу бурю витримала твоя робота: а це вже вмiння, хист, це вже
мистецтво! I якщо зараз з-помiж молодих, якi зiбрались на палубi, теж
такi, що вмiють кро©ти, й шити, озброювати паруси, то це тому, що з ними
був Ягнич-майстер, вiн ©х цього дiла навчив!..
Не може поскаржитись, що його на "Орiонi" мало шанували. Ще й до нападу
недуги був вiн наказом увiльнений вiд авралiв, i все ж на кожен аврал
Ягнич з'являвся з власно© волi, з почуття обов'язку, за внутрiшнiм сво©м