------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
У бiлi, слiпучi днi весни чи раннього лiта дiвчата з мiсцевого
медучилища проводять на територi© фортецi, заняття з протиповiтряно©
оборони. З ношами, у важкому спецодязi, з сумками Червоного Хреста через
плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юнi медички з смiхом долають
уявну радiоактивну зону, долають учбову смерть i все когось рятують,
рятують, рятують...
Територiя мiж валами саме для таких ученьями, горби, бур'яни. Щолiта в
ямах археологи знаходять собi роботу, на пагорбах кози космiчно© ери
пасуться. Споруда римських чи й ще ранiших часiв, фортеця давно вже нiкого
не вiдляку . В бiйницях гнiздяться птахи. На вежах туристи лишають плями
сво©х автографiв. Лише з моря фортеця ще й ма вигляд: здалека
вiдкрива ться морякам ©© силует на скелястiй кручi над лиманом, над бiлим,
виноградним мiстечком. загадковiсть у вежах ©©, пам'ять часiв, вiдгомiн
давнiх пристрастей...
Де колись римлянин чи турок зубами скреготiв, тягнучи в укрiплення свою
розпатлану жертву, нинi медички весело перебiгають мiж валами, крiзь
протигазнi маски смiються очима до перехожих.
А в перервi мiж заняттями, посiдавши на мурах, де провiва вiтерець,
далеко бiлiють у сво©х халатиках, наче табунчик гусей, у люстерка
позиркують та ласують морозивом, що його прода коло фортечно© брами
тiтуся з мiсцево© торговельно© мережi. Дiвчата хоча притомленi, та
водночас i вдоволенi щойно пережитою напругою, нiби й справдi ©м вдалося
когось порятувати. Пересмiхаються, жартами зачiпають археологiв, що
риються в однiй iз ям поблизу, зiгнуто блищать голими спiтнiлими спинами,
ну просто - як римськi раби в каменоломнях! Лицарi науки, щось там вони
все шкребуть, все шукають уперто, байдужi до всього на свiтi, крiм сво©х
вiчних черепкiв.
- Хоч би показали свiй роздобуток! - догукують медички. - Що там у них,
у античних?
- Мiцна була любов? Мiцнiша, нiж тепер?
- А поета свого чого ж так далеко загнали?
- Спiвця кохання! Ух, варвари!
Смiх на мурах, вiдповiдi од археологiв нема. Нiби не чують, поглинутi
сво©м. Працювати доводиться в духотнявi, яма налита спекою. Позгиналися
заклопотано, рiдко котрий i озирнеться в цей бiк, де яснiють на мурах
лукавi дiвочi обличчя, де смаглi стрункi ноженята вилискують туго, ждучи
вечiрнiх танцiв.
Коли випаде так, що пiд час занять з дiвчатами буде Вiра Костянтинiвна,
улюблена викладачка, то юнi медички свою увагу бiльше вiддаватимуть ©й. З
мiсi ю Червоного Хреста в далекiй пiвденнiй кра©нi була, нещодавно
повернулася звiдти, - це так цiкаво, розкажiть нам що-небудь iще, Вiро
Костянтинiвно, про ту вашу золоту Бенгалiю, де нашi журавлi зимують...
Тож-бо кра©на поетiв, кра©на вiчно© весни, любовi, чорних очей, слiпучих
усмiшок, пластики рук жiночих, що вмiють промовити, зачарувати навiть
змiю...
Ось вона сто©ть дибки, гiгантська рептилiя, головою поводить, стежить
за танцiвницею, що зовсiм близько перед нею теж по-змi©ному в' ться у
танку, трясе плечима, мов розшаленiла циганка в рясних сво©х спiдницях...
А Вiра Костянтинiвна чомусь не дуже й охоча сьогоднi до розповiдей:
обличчя в задумi, очi у присмутку. Коли ж заговорить, то вже не безжурний
танок дiвчатам вихриться - побачать натовпи голодних дiтей, знеможених
матерiв, звiдусiль простягнутi кiстлявi, у струп'ях руки, розпаленi очi,
що волають тво © допомоги... Пункт Червоного Хреста працю цiлiсiньку нiч,
вiн весь час в облозi, лемент голосiв не вщуха , розда ш i розда ш
нещасним сво© лiки та пайки, а жадаючих не менша , i сама ти вже з нiг
пада ш вiд перевиснаги й млостi безсонних бенгальських ночей, що ©х краси
так i не встига ш помiтити... Вiчнозелений мiфiчний едем, мiсце прописки
прародителiв наших! Липка, задушна нiч, поваленi холерою люди стогнуть за
брезентом твого намету, i саму тебе, зморену, звалю сон, сну ться якась
фантастика, баба-яга вирина у бiлiм медичнiм халатi, повiки розклепиш -
чудисько потворне, що його як i звати не зна ш, - сторожко сидить на
ящиках з продуктами та медикаментами. Маленька бенгальська рептилiя, схожа
па польову ящiрку твого дитинства. Може, далекий нащадок того змiя, що
спокусив колись ву? Насторожилось, дивиться, аж моторошно ста : а що, як
стрибне? Неотруйне чи, може, смертельне?..
А потiм несе тебе вертолiт у найдальшi райони, i земля пiд тобою
всуцiль залита водами грандiозно© повенi, зрiдка лише прозирають
незатопленi верхiвки дерев, нема тобi де Приземлитись, а коли нарештi
знайдеться мiсце, то знову чека на тебе те ж саме: вологе, парке повiтря
тропiкiв, зеленi хмари москiтiв, i безлiч рук, простягнутих навстрiч, i
жага рятунку в перестражданих незнайомих очах...
- Москiти, вони, мабуть, жалять так само, як i нашi комарi?
- Болючiше. Та ще й вiрус москiтно© гарячки розносять.
- Жах!
- Вiро Костянтинiвно, а що все-таки ви почували там?
- Почувала, дiвоньки, що - мушу, повинна. Як ото мовиться: мiсiя така
тобi випала-рятувати...
Голос ©© спокiйний, для них це голос фронтовички, тi ©, що фото ©© --
усмiхнено©, зовсiм юно© дiвчини в шапцi-вушанцi - можна побачити на Дошцi
слави в ©хньому медучилищ!. Такою вона була, ©хня Вiра Костянтинiвна, що,
посрiблена тепер сивиною, з поглядом пригаслим, сидить серед них, з
обличчям аж нiяк не першо© молодостi. Невже мине час, i вони, ©©
вихованки, теж стануть такими?
Iнна Ягнич, гордiсть училища, кругла вiдмiнниця, та ще й поетеса (©©
пiсню викону самодiяльний хор медичок), з вiдсторонi вгляда ться в
змарнiле обличчя наставницi, обличчя, що й фронтовi стужi бачило i вiд
москiтних жалiнь розпухало, та все ж i пiсля всього зберiга в собi якусь
майже материнську лагiднiсть. Для дiвчини це, певне, ма значення, вона
запиту серйозним тоном:
- Вiро Костiвно, дозвольте ще одне... Кажуть, що там, де побува ш,
лиша ться частка твого серця. Ви як вважа те?
- Мабуть, лиша ться.
- О, це небезпечно, - розглядаючи в люстерко сво© довгi вi©,
зiронiзувала Свiтлана Вусик. - Там частка та ще десь частка... Боюсь, чи
не виникнуть на цьому грунтi явища серцево© недостатностi?
- Щедрому серцю недостатнiсть не загрожу , - аж трохи образилась
викладачка. - А якщо ти так настро на...
- Та я пожартувала, - зi смiхом виправду ться Свiтлана. - Пробачте.
- Що тут пробачати... Колись зрозумi ш, чому ста багатшим той, хто
розда ...
Вiра Костянтинiвна особа самолюбива, з не© тепер не скоро видобудеш
слово, проте дiвчатам i далi мовби вгадуються ©© думки: для доброго дiла
серця не шкодуй, казала вам i кажу. Може, випаде, дiвоньки, так, що
котрiйсь iз вас самiй незабаром доведеться звiдати тих тропiкiв, - тодi
перекона тесь, на що людське серце здатне... Серед потопних каламутних вод
приземлюватиметься лiтак Аерофлоту з рятiвним вантажем Червоного Хреста.
Бетонно© смуги буде так мало, що при посадцi горiтиме гума на колесах
лiтака, з них полум'я збиватимуть вогнегасниками... I не буде води iншо©,
як з мiкробами, i слова не буде страшнiшого, як слово "епiдемiя", i
почуватимеш iнодi до слiз давучкий вiдчай перед масштабами лиха, перед
повсюднiстю бруду, антисанiтарi©, перед мiрiадами збудникiв найжахливiших
хвороб, - однак, долаючи хвилини зневiри, знов i знов ставатимеш до дiла,
йтимеш у наступ на все оте безмежне лихо, на кожному кроцi ризикуватимеш
собою, життям сво©м, так, так, життям, хоч i самiй жити хочеться, не
менше, дiвчатка, нiж вам...
Десь лютують епiдемi©, шторми ревуть, розтрощуючи кораблi, а тут така
тиша, така слiпучiсть. Зрiдка промчить "Метеор", що обслугову надбережжя,
пропливе десь аж на обрi© судно i зникне в морськiй далечi. Знайома баржа
незрушно сто©ть на чималiй вiдстанi вiд берега - насмокту для будов
чорний пiсок з морського дна. В iншому мiсцi уже багато днiв працюють
водолази - пiдiймають суховантажне судно, що, розбомблене, затонуло в цих
водах у 1941 роцi. Iшло воно того лiта iз зерном, пшеницi було повно в
його трюмах, кажуть, вона й пiд водою збереглась, тiльки почорнiла.
Добуваючись до затонуло© пшеницi, водолази цiлком випадково натрапили на
рештки античного мiста, що теж свого часу опинилося пiд водою, - ним тепер
зацiкавились i цi черствяки археологи.
Звичнiстю, буденнiстю позначене тут для медичок життя. Лише зрiдка -
раз або двiчi на рiк - з'явиться з-за обрiю "Орiон", навчальний
вiтрильник, що, повен хлопцiв-курсантiв iз морехiдки, звiдкись
повертаючись чи вирушаючи кудись, пройде в гордовитiй недосяжностi мимо
цих берегiв. Мовби в станi цiлковито© невагомостi пропливе, зовсiм якийсь
нереальний, нiби казками навiяний, повногруддям сво©х вiтрил скорiше
схожий на видиво iз дiвочих слiпучих снiв. Пройшов, розтанув, нема. Але
той день запам'ята ться медичкам надовго. Не раз вам, дiвчатка, змайне в
уявi мiражний ваш "Орiон": на бiлу небесну хмарину схожий, вирине серед
отих вод, де зараз трудиться знайома баржа з сво©м невичерпним чорним
пiском, i не встигнеш надивитись, як вiн уже й зник за обрi м, наче й не
було...
Дiвчат уже розподiлено, кожна ма призначення на роботу. Майбутнi
медсестри та фельдшериц!, роз'©дуться вони хто куди, одна радi
призначенню, а друга засмучу ться, ця виходить вiд комiсi© з усмiшкою, а
та - в чорних сльозах (туш iз вiй ручаями тече). Iнну Ягнич у день
розподiлу щастя не минуло, вискочила з кабiнету усмiхнена, хоч останнiм
часом дiвчата не часто бачать Iнну такою, скорiш застанеш ©© в задумi, -
на те в дiвчини сво©, досить делiкатнi причини.
- Хто куди, а я в Кура©вку! - весело сказала в коридорi до подруг.
Отже, згiдно з бажанням. Для надiйностi перед цим надiйшов з Кура©вки
виклик на не©, голова колгоспу просив направити Iнну Ягнич в рiдне село,
i, безперечно, це теж було вагомою краплею на розподiльчi терези. Адже
виклик належав не абикому, а знаменитому Чередниченковi, що його зна вся
область: колишнiй комбайнер, а тепер голова передового на все узбережжя
господарства, Герой Соцiалiстично© Працi, людина в силi - спробуй до
такого не прислухатись.
I вона, Iнна, зда ться, справдi-таки рада, що повернеться додому, що
вiдтепер буде виганяти хвороби iз сво©х кура©вських односельцiв. Одним з
тих "Метеорiв" незабаром i помчиться, звихрюючи воду, полишивши iншим цю
свою дiвочу фортецю з ©© козами та сивими бур'янами. Зустрiне десь там ©©
iнший ландшафт - вiдкритий приморський степ, рiвний, як футбольне поле, з
низькою ламаною смугою суходолу, в якiй ще з моря помiтиш рудий шар глини,
а по нiй зверху виразну, нескiнченну тасьму чорнозему, що його разом з
травою, з корiнням пирiю рiк у рiк вiдвалюють, безповоротно розкришують
осiннi шторми.
- З тво©ми оцiнками, Iнно, могли б запропонувати тобi що-небудь i
краще, - сказала Клава Приходько, яка хоч i дружила з Ягнич, але завжди ©й
трохи заздрила. - Чому б не кудись у першокласний санаторiй, пiд магнолi©
та кипариси?.. А вони тобi Кура©вку.
- Сама забажала.
- I не шкоду ш?
- Нi.
Проте саме зараз i ворухнувся сумнiв у ©© душi: чи справдi не шкоду ?
Чи буде щасливим для не© цей кура©вський варiант? Може, ще, дiвчино,
завола ш, та буде пiзно? Зна , який там рай, на тих сiльських медпунктах:
самiй треба й за лiкаря, й за фармацевта, а з медикаментами перебо©,
стерильних бинтiв не допросишся, марлi нi метра... О, досить певно уявля
вона свою кура©вську перспективу: йтимуть до тебе механiзатори з кривамими
саднами на руках, iз свiжих ран змиватимеш степову пилюку, бо виробничi
травми ще, на жаль, там не рiдкiсть, особливо вночi. Йтимуть жiнки з
сво©ми задавненими хворобами, каверзливi пенсiонери вимагатимуть
безсмертя, муситимеш вибивати кожне мiсце в кущовiй лiкарнi, адже
будiвництво сво © ще й досi тiльки вирiшу ться, а в тiй "укрупненiй",
кущовiй мiсць не вистача - iнодi хворi навiть у коридорах лежать. Буде,
буде тобi, дiвонько, клопотiв, не занудьгу ш...
- Золота Бенгалiя ваша, дiвоньки, - сказала Вiра Костянтинiвна, -
поняття вiдносне... Золота вона буде там, де вас найбiльше ждуть.
I це було так до речi сказано! Iнна подякувала викладачцi мовчазним
поглядом. Бо Кура©вка ж. ©© жде. Батько, мати, рiдня... Та ще той, чи©
закоханi очi й здалеку до тебе доблискують, той, кому складались ночами
тво© спраглi листи, - коли вiдiсланi, а коли пошматовi й кинутi з цих
мурiв у лиман, що вiчно бурха десь там унизу, пiд скелею...
II
Пiсня звалася "Берег любовi", i склалась вона в одну з тих ночей, коли
щемiла душа пiсля розлуки з Кура©вкою i тривожне якесь передчуття мучило
Iнну, коли здавалось, що тiльки цей скрик емоцiйний (сплав болю, сповiдi й
заклинання), тiльки магiя почуття, пiднятого до спiву, допоможе ©й
втримати те, що вона найбiльше боялася втратити. Йшлось не про лаври, не
марнослав'я спонукало творити - з найглибшо© душевно© потреби вродилося
те, що вродилось. При кожнiй нагодi Iнна уточнювала, що пiсня належить не
тiльки ©й, адже мелодiю допомагали пiдбирати дiвчата, на нотний папiр вона
переносилась за участю знайомих викладачiв музично© школи, - завдяки цим
гуртовим зусиллям пiсня вийшла на сцену, в життя. Авторська скромнiсть
дiвчини бралася до уваги, одначе слава поетеси утвердилася саме за нею, за
Iнною Ягнич, хоча не обiйшлося, звичайно, й без дотепницьких дошкульностей
з приводу виходу на арену "новоявлено© Сафо", кура©всько© Марусi Чурай.
Несподiваний успiх мiсцевого масштабу не запаморочив дiвчину, не
завадив ©й бути й далi сумлiнною у навчаннi, ревною до практичних занять,
бо таки ж не перо, а шприц медсестри здавався ©й важливiшим i надiйнiшим
за все iнше. Пiсня пiснею, а жде тебе буденна тривала робота, i дiвчина
готувалась до не© з усi ю кура©вською затятiстю й терплячiстю. Життя
любить терплячих - вона пам'ятала цю батькiвську науку i внутрiшньо
приймала ©©, та все ж факт несподiваного творчого самовiдкриття не минув
для Iнни безслiдно, не раз ловила себе на бажаннi, щоб пiсню пiдхопило й
понесло, щоб дiйшла вона якимось неймовiрним чином до слуху й того, кому
вiд не©, може б, теж стало теплiше. Уявляла, як йому тепер нелегко,
незвично там, де вiн опинивсь. Вiдбува те, що заслужив, спокуту провину,
яку сам визнав на судi. Гасав мотоциклом, сво ю скаженою "Явою" по всьому
надбережжю, доки врiзався у натовп дiтей пiонерського табору... Сталося
ненавмисне, розiгнав мотоцикл i не стримав, та хiба це виправдання? Крiм
того, ще й пiд хмелем був. Не любить вона його п'яним, терпiти не може! I
мати, й сусiдки вiдраюють: з ким ти зв'язалась? Хулiган, розбишака, а ти
перша в училищi, лiкарем будеш... Слухала i згодна була з ними багато в
чому... Але всi доводи розуму розлiтаються вщент, коли згада ласки, що
вперше вiдчула ©х тодi, як купалися з ним на косi, в заповiднiй,
забороненiй зонi (для нього заборонених зон нема!), де прибiй в людський
зрiст валом сяйва котить на тебе! Пiски бiлi, нiким не ходженi, тiльки
слiд пташиних лапок лежить уздовж берегiв вiзерунками... Ось там раювали
вони вдвох, купалися та пустували, бризкаючись морем одне на одного, i
тодi вiн взяв ©© вперше на руки, i понiс iз води, iз сяйва прибою, так
нiжно-прешжно нiс, обцiловуючи на ходу... I тих рук, зовсiм не грубих, не
хулiганських, а таких ласкавих, голублячих, вона забути не може, бо то
руки любовi... Перед ©хньою силою та нiжнiстю ©х вiдступають усi
аргументи, глухнуть тверезi голоси.
Рiдко ©й звiдти писав. Рiдко та все бiльше якимись натяками та
недомовками.
Одначе скоро вже вибуде строк, i Кура©вка стане мiсцем ©хнього
побачення. Яким вiн повернеться, що в душi принесе? Просвiтлення спокути,
зголоднiлiсть чистого почуття чи грубi тамтешнi навички, цинiчнi слова на
устах?
Це ©© непоко©ло зараз найбiльше. Думками про нього найчастiше й
поглинута, коли вийде з дiвчатами на мури фортецi, ще теплi пiсля
спекотного дня. Мабуть, i в Кура©вцi не раз пошкоду за цими фортечними
вечорами, за цим мурованим прадавнiм камiнням, що його до блиску
вiдполiрують за лiто закоханi парочки. Легкий вiтерець повiва з моря,
пану тут смiх i не драту транзисторна музика, i ждеш, як подарунка
природи, тi © митi, коли мiсяць проб' ться iз тьми, вирине десь iз глибин
праночi, зiйде й вистеле на морi свою заворожливу свiтляну дорiжку.
Двадцять чи й бiльше вiкiв фортецi, тисячолiття минули вiдтодi, як
уперше прийшли до цих берегiв озбро нi кораблi пiд вiтрилами римлян.
Порохнявою стало те, що було Августом i його легiонами, здобиччю
археологiв та мiсцем для танцiв стали ру©ни фортецi - все змiнив
непоборний час, незмiнною тiльки й лишилась оця свiтла тремтлива дорiжка
над морем, дорiжка закоханих та поетiв. Коли сходить мiсяць i поволi
виника вона iз перламутрiв нiчно© води, iз тьми й мерехтiння,
найгаласливiшi крикуни примовкають, i дiвчата ще ближче туляться до сво©х
водолазiв, погляди ©хнi в задумi вбирають мiсячнi марева, бо це ж наста
та мить особлива, коли, зда ться, сама природа звершу сво одвiчне
та©нство творення. Яке море ста велике тако© ясно© мiсячно© ночi, як до
безмежностей виповню ться воно простором!..
Виникло, утворилося в тишi свiтило нiчне, вiддiлилось вiд обрiю, i
знову зчиня ться гомiн, хтось висипав на мур пригорщу мiдiй, дзенькнули в
авосьцi пляшки з пивом, - водолази ще охочiше тепер похвалятимуться перед
дiвчатами сво©ми денними подвигами.
- Комусь подоба ться топити, а наше дiло - пiдiймати...
- Скiльки днiв пiдiйма те, а воно все на днi сидить...
- Бо то ж, дiвчата, не фунт iзюму!
- Апендицит рiзати - рiч не проста, а пiд воду йти - це, по-вашому,
просто? Коли тобi поверх власно© з вухами голови нагвинтять ще одну
металеву без вух та вниз, у глибини - це прогулянка, авжеж? Сидить перед
тобою на днi страховисько замулене, волохате, вгадай, з якого боку до
нього пiдiйти. Гiдромонiтором спершу треба пробити пiд судном тунелi,
пiдвести понтони, а тодi вже берись нагнiтати в понтони повiтря! Тiльки
для цього спершу ма ш сам крiзь тунель попiд судном пролiзти... А пролiзти
пiд ним, знаючи, що нависа над тобою зо двi тисячi тонн залiза, - це
просто?
I вiн уже ладен з розмаху шпурнути порожню пляшку кудись поза мур, у
сво улюблене море, де вдень водолазить.
- Куди кида ш, там дiти купаються!
- Вибачаюсь! Дикi ми...
- Дикiстю нема чого хизуватись.
Десь iзнизу аж сюди долинають сплески та галас неча - там пiд мурами
рибальськi хлопчаки заволодiли водами лиману: купаючись при мiсяцi,
пустують, виграють, як молодi дельфiни.
Пiдходять учасники експедицi© - археологи, i виявля ться, не такi вже
вони й черствяки. Причепуренi, поголенi (котрий не носить бороди), чемно
запрошують дiвчат до танцю пiд чийсь аж захриплий транзистор, а потiм,
вдовольняючи дiвочу цiкавiсть, розкажуть i про сво , що вони там за день
нашкребли.
- Сподiвались знайти меч центурiона, а добули iржаву, з копiйку
завбiльшки бляшку, - самi ж i пiдсмiюються. - Чи, може, це меч зiтлiв,
звiвся до розмiрiвбляшки?
- Зате з дна моря - улов, - нагаду дебелий археолог-водолаз, - цiла
купа черепкiв, потовчених амфор... У декотрих збереглася еллiнська смола,
канiфоль...
- Крiм того, - дода цибатий студент-практикант, - ма мо ще одну стелу
бiлого мармуру з написом. Багатющий текст!
- Що ж там написано? - цiкавиться котрась iз дiвчат.
- Хай ось Росавський розшифру , вiн у нас полiглот, - кивають копачi на
худорлявого бородатого юнака, що й сам, видно, трохи соромиться сво ©
мудрецько© закучерявлено© бороди.
- Коли ж це ви розшифру те? - допиту ться в нього Свiтлана Вусик.
- Уже розшифровано, - вiдказу вiн скромно.
- То подiлiться й з нами, якщо не секрет!
- Я народилась вiд афiнсько© матерi й вiд батька iз Гермiона, -
речитативом проказу вiн, не зводячи очей з Iнни Ягнич, - а iм'я мо
Теодора. Я бачила багато кра©н i плавала по всьому Понту, бо мiй батько i
мiй муж мореплавцi. Воiстину щасливими були мо© днi серед любовi та муз!..
I зовсiм молодою, народивши дочку, що була схожа на мене, я посеред надi©
i життя покинула цей сонячний свiт, переселившись у безкрайнiй
край-хадес..."
- А далi? - чомусь хвилюючись, запитала Iнна.
- Далi мармур надщерблений...
Iнна знайома з цим хлопцем, - медички не раз зустрiчалися з археологами
в районнiм Будинку культури. Для не© щось в ньому навiть привабливе
(тiльки не борода!), очi такi яснi по-дитячому, а часом спалахують просто
натхненням, коли хлопець почне про сво© городища, про поему античних
степiв - золоту пектораль чи про iншi найновiшi знахiдки в тутешнiх краях.
Те, що для iнших черепок чи бляшка, для нього рiч унiкальна, заслухатись
можна, коли стане дошукуватись у викопних предметах магiчного, навiть
священного змiсту, в якiйсь ужитковiй речi розгледить, скажiмо, античну
оберегу, що мала оберiгати скiфа-степовика вiд злих сил, вiд поганих очей,
вiд поразки тощо. Росавський чомусь був певен, що археологiчнi
зацiкавлення Iнни мають характер глибокий, постачав ©© книжками з
античностi, альбомами, де так гарно були вiдтворенi художнi вироби давнiх
майстрiв, коли людина ще почувала свою близькiсть iз птахом i звiром, з
рослиною й зерном, лiсовим чи водяним божеством... Дiвчинi справдi був
цiкавий той свiт розбурханих античних фантазiй, поетичних кохань i диких
вакханалiй, свiт, у якому цей юнак-археолог почува ться так упевнено й
вiльно. Пам'ять у нього - з електронною машиною мiг би змагатись: трима у
головi цiлi поеми Овiдiя й трактати античних авторiв, у день знайомства
декламував Iннi великий уривок iз твору стародавнього лiкаря Гiппократа
"Про повiтря, воду й мiсцевостi", тепер ось так виразисте переказав
послання цi © Теодори, вiдкарбував твердо, нiде не затнувшись, - справдi
сьогоднi тiльки розшифрував чи, може, десь вичитав ранiш? I чому передусiм
©й, Iннi, адресував вiн цей текст, це дивне послання з античностi? Вiки та
вiки розмежовують вас, а проте чимось тобi все ж торкнула душу ця сповiдь
давньо© молодо© жiнки, видно, поетично© й тонко© натури: зустрiнься Iнна з
нею в життi, певне, подружились би... I таки ж зустрiлися - через тисячi
лiт! Коли вiн читав, то, дивна рiч, текст набирав у його устах якогось
мовби додаткового, значливого змiсту. Та ще й цей невiдривний погляд. Явно
вiн видiлив Iнну з-помiж iнших, насамперед ©й адресував щемливе Теодорине
звiряння... Тiльки чому саме ©й, Iннi?
Коли через деякий час археолог уже стояв з нею поруч i, схилившись на
мур, знову повiв мову про давн , античне, Iнна й цього разу вловлювала в
його словах отой глибший, додатковий змiст, який лише ©й призначався. Про
скiфiв цiкаво було ©й чути, про ©хню вiдвагу та лицарськiсть, вiдзначенi
ще Овiдi м. А скiф'янки, судячи з прикрас, мали неабиякий смак. Модницi,
просто елегантки степовi!
- А все-таки чому та вежа Овiдi вою зветься! - кивнула Iнна на найвищу
з веж. - Адже ж Овiдiй тут бути не мiг?
- Чому не мiг! - ожвавiв хлопець. - Дослiдники, звичайно, вважають, що
не бував вiн тут, а я щодо цього зовсiм iншо© думки... Певен, що й на цiй
фортецi топтали пилюку та печатали снiг його легкi римськi сандалi©. Бо
хiба так уже все й дослiджено? Хiба марно й сподiватися на вiдкриття
разючих фактiв? Мiсцем заслання для нього була Iстрiя, теперiшня
Задунайщина, це так, але хто мiг заборонити йому обстежити i всю оцю, для
нього тогочасну, Пiвнiч, вiдвiдати оцi нинiшнi нашi кра©? Зрештою, мiг i
самовiльно вiдлучатись, як Шевченко, коли, всупереч царським заборонам,
пiшов з експедицi ю обстежувати Аральське море. Найлегше сказати: не був.
Тро© теж не було, доки не знайшовся смiливець, котрий прийшов i вiдкопав
©© з-пiд нашарування вiкiв. I тiльки тому, що повiрив Гомеровим поемам.
Чому ж не може щось подiбне статися й тут? Помiркуймо, звiдкiля стiльки
вiдомостей у поета про степовi племена, про аборигенiв, що тодi вже
населяли це надбережжя? Адже засвiдчений факт, що серед гетiв були в
нього справжнi друзi, вiн пробував навiть твори складати тутешньою
мовою!..
Пристрасть хлопцева подобалась Iннi, почувалось, що не раз йому про це
думалось, ма на такi речi свiй погляд, власним живе умом, не позиченим. I
тi давнi, зниклi в туманах iсторi© племена, видно, зовсiм були йому не
байдужi, вiн шукав серед них сво родове корiння i нiби захищав ©х перед
кимось.
- Жаль, що споруджувачi курганiв не знали писемностi, хоча, власне, й
це ще проблема, - гаряче провадив вiн далi. - Знали чи нi, але духом були
високi. I Овiдiй, вивчаючи ©х, саме це уловив.
- До Овiдiя ви явно не байдужi...
- Вiн вартий того! Ось ви зубрите латину для рецептiв, - чому б не
взятись постудiювати в оригiналi його поеми? Але й у них далеко ще не все
розшифровано. Що, скажiмо, означа отой його та мничий птах Iбiкус,
зашифрований символ, що йому свiтова наука досi не може знайти пояснення?
Та мничi й самi причини заслання, той дикий i незрозумiлий гнiв
всемогутнього Августа... Як бачите, тут ще безлiч не знятих знакiв
запитання.
Коли говорив про гнiв римського можновладця, то почувалося, що й сам
наповню ться гнiвом проти його сваволi. Кому-кому, а цезарям вiд цього
хлопця перепадало, ©м вiд нього не було пощади. Не приховував:
усi його симпатi© на боцi тих, що вже й тодi плекали тут виноградну
лозу, жили сво ю чесною працею, первiсне поле орали оленячим рогом, бо
iншого знаряддя ще тодi не було... А тi розбiйники римськi простягали руки
й сюди, чiтко видно на одному з зображень, як вони колють мiсцевих людей
сво©ми короткими мечами, одного з них, велетня бородатого, повалили,
заковують у ланцюги: буде ©м ще один гладiатор... I таким розбо м вони не
соромились ще й похвалятись на сво©х барель фах!.. На честь рiзанини
помпезний монумент за Дуна м спорудили в степу... Та вiдомо, яка доля
чека грабiжникiв i ©хню фальшиву славу: минули вiки, i нащадки
гладiаторiв, степовi пастухи, розтягли увсiбiч ©хнi бiлi мармури, поробили
з них довбанi корита - напувати худобу! Брилу з iмператором Траяном теж
така самiсiнька доля спiткала - стала по©лкою для овець. Ну, пiзнiше наш
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I
У бiлi, слiпучi днi весни чи раннього лiта дiвчата з мiсцевого
медучилища проводять на територi© фортецi, заняття з протиповiтряно©
оборони. З ношами, у важкому спецодязi, з сумками Червоного Хреста через
плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юнi медички з смiхом долають
уявну радiоактивну зону, долають учбову смерть i все когось рятують,
рятують, рятують...
Територiя мiж валами саме для таких ученьями, горби, бур'яни. Щолiта в
ямах археологи знаходять собi роботу, на пагорбах кози космiчно© ери
пасуться. Споруда римських чи й ще ранiших часiв, фортеця давно вже нiкого
не вiдляку . В бiйницях гнiздяться птахи. На вежах туристи лишають плями
сво©х автографiв. Лише з моря фортеця ще й ма вигляд: здалека
вiдкрива ться морякам ©© силует на скелястiй кручi над лиманом, над бiлим,
виноградним мiстечком. загадковiсть у вежах ©©, пам'ять часiв, вiдгомiн
давнiх пристрастей...
Де колись римлянин чи турок зубами скреготiв, тягнучи в укрiплення свою
розпатлану жертву, нинi медички весело перебiгають мiж валами, крiзь
протигазнi маски смiються очима до перехожих.
А в перервi мiж заняттями, посiдавши на мурах, де провiва вiтерець,
далеко бiлiють у сво©х халатиках, наче табунчик гусей, у люстерка
позиркують та ласують морозивом, що його прода коло фортечно© брами
тiтуся з мiсцево© торговельно© мережi. Дiвчата хоча притомленi, та
водночас i вдоволенi щойно пережитою напругою, нiби й справдi ©м вдалося
когось порятувати. Пересмiхаються, жартами зачiпають археологiв, що
риються в однiй iз ям поблизу, зiгнуто блищать голими спiтнiлими спинами,
ну просто - як римськi раби в каменоломнях! Лицарi науки, щось там вони
все шкребуть, все шукають уперто, байдужi до всього на свiтi, крiм сво©х
вiчних черепкiв.
- Хоч би показали свiй роздобуток! - догукують медички. - Що там у них,
у античних?
- Мiцна була любов? Мiцнiша, нiж тепер?
- А поета свого чого ж так далеко загнали?
- Спiвця кохання! Ух, варвари!
Смiх на мурах, вiдповiдi од археологiв нема. Нiби не чують, поглинутi
сво©м. Працювати доводиться в духотнявi, яма налита спекою. Позгиналися
заклопотано, рiдко котрий i озирнеться в цей бiк, де яснiють на мурах
лукавi дiвочi обличчя, де смаглi стрункi ноженята вилискують туго, ждучи
вечiрнiх танцiв.
Коли випаде так, що пiд час занять з дiвчатами буде Вiра Костянтинiвна,
улюблена викладачка, то юнi медички свою увагу бiльше вiддаватимуть ©й. З
мiсi ю Червоного Хреста в далекiй пiвденнiй кра©нi була, нещодавно
повернулася звiдти, - це так цiкаво, розкажiть нам що-небудь iще, Вiро
Костянтинiвно, про ту вашу золоту Бенгалiю, де нашi журавлi зимують...
Тож-бо кра©на поетiв, кра©на вiчно© весни, любовi, чорних очей, слiпучих
усмiшок, пластики рук жiночих, що вмiють промовити, зачарувати навiть
змiю...
Ось вона сто©ть дибки, гiгантська рептилiя, головою поводить, стежить
за танцiвницею, що зовсiм близько перед нею теж по-змi©ному в' ться у
танку, трясе плечима, мов розшаленiла циганка в рясних сво©х спiдницях...
А Вiра Костянтинiвна чомусь не дуже й охоча сьогоднi до розповiдей:
обличчя в задумi, очi у присмутку. Коли ж заговорить, то вже не безжурний
танок дiвчатам вихриться - побачать натовпи голодних дiтей, знеможених
матерiв, звiдусiль простягнутi кiстлявi, у струп'ях руки, розпаленi очi,
що волають тво © допомоги... Пункт Червоного Хреста працю цiлiсiньку нiч,
вiн весь час в облозi, лемент голосiв не вщуха , розда ш i розда ш
нещасним сво© лiки та пайки, а жадаючих не менша , i сама ти вже з нiг
пада ш вiд перевиснаги й млостi безсонних бенгальських ночей, що ©х краси
так i не встига ш помiтити... Вiчнозелений мiфiчний едем, мiсце прописки
прародителiв наших! Липка, задушна нiч, поваленi холерою люди стогнуть за
брезентом твого намету, i саму тебе, зморену, звалю сон, сну ться якась
фантастика, баба-яга вирина у бiлiм медичнiм халатi, повiки розклепиш -
чудисько потворне, що його як i звати не зна ш, - сторожко сидить на
ящиках з продуктами та медикаментами. Маленька бенгальська рептилiя, схожа
па польову ящiрку твого дитинства. Може, далекий нащадок того змiя, що
спокусив колись ву? Насторожилось, дивиться, аж моторошно ста : а що, як
стрибне? Неотруйне чи, може, смертельне?..
А потiм несе тебе вертолiт у найдальшi райони, i земля пiд тобою
всуцiль залита водами грандiозно© повенi, зрiдка лише прозирають
незатопленi верхiвки дерев, нема тобi де Приземлитись, а коли нарештi
знайдеться мiсце, то знову чека на тебе те ж саме: вологе, парке повiтря
тропiкiв, зеленi хмари москiтiв, i безлiч рук, простягнутих навстрiч, i
жага рятунку в перестражданих незнайомих очах...
- Москiти, вони, мабуть, жалять так само, як i нашi комарi?
- Болючiше. Та ще й вiрус москiтно© гарячки розносять.
- Жах!
- Вiро Костянтинiвно, а що все-таки ви почували там?
- Почувала, дiвоньки, що - мушу, повинна. Як ото мовиться: мiсiя така
тобi випала-рятувати...
Голос ©© спокiйний, для них це голос фронтовички, тi ©, що фото ©© --
усмiхнено©, зовсiм юно© дiвчини в шапцi-вушанцi - можна побачити на Дошцi
слави в ©хньому медучилищ!. Такою вона була, ©хня Вiра Костянтинiвна, що,
посрiблена тепер сивиною, з поглядом пригаслим, сидить серед них, з
обличчям аж нiяк не першо© молодостi. Невже мине час, i вони, ©©
вихованки, теж стануть такими?
Iнна Ягнич, гордiсть училища, кругла вiдмiнниця, та ще й поетеса (©©
пiсню викону самодiяльний хор медичок), з вiдсторонi вгляда ться в
змарнiле обличчя наставницi, обличчя, що й фронтовi стужi бачило i вiд
москiтних жалiнь розпухало, та все ж i пiсля всього зберiга в собi якусь
майже материнську лагiднiсть. Для дiвчини це, певне, ма значення, вона
запиту серйозним тоном:
- Вiро Костiвно, дозвольте ще одне... Кажуть, що там, де побува ш,
лиша ться частка твого серця. Ви як вважа те?
- Мабуть, лиша ться.
- О, це небезпечно, - розглядаючи в люстерко сво© довгi вi©,
зiронiзувала Свiтлана Вусик. - Там частка та ще десь частка... Боюсь, чи
не виникнуть на цьому грунтi явища серцево© недостатностi?
- Щедрому серцю недостатнiсть не загрожу , - аж трохи образилась
викладачка. - А якщо ти так настро на...
- Та я пожартувала, - зi смiхом виправду ться Свiтлана. - Пробачте.
- Що тут пробачати... Колись зрозумi ш, чому ста багатшим той, хто
розда ...
Вiра Костянтинiвна особа самолюбива, з не© тепер не скоро видобудеш
слово, проте дiвчатам i далi мовби вгадуються ©© думки: для доброго дiла
серця не шкодуй, казала вам i кажу. Може, випаде, дiвоньки, так, що
котрiйсь iз вас самiй незабаром доведеться звiдати тих тропiкiв, - тодi
перекона тесь, на що людське серце здатне... Серед потопних каламутних вод
приземлюватиметься лiтак Аерофлоту з рятiвним вантажем Червоного Хреста.
Бетонно© смуги буде так мало, що при посадцi горiтиме гума на колесах
лiтака, з них полум'я збиватимуть вогнегасниками... I не буде води iншо©,
як з мiкробами, i слова не буде страшнiшого, як слово "епiдемiя", i
почуватимеш iнодi до слiз давучкий вiдчай перед масштабами лиха, перед
повсюднiстю бруду, антисанiтарi©, перед мiрiадами збудникiв найжахливiших
хвороб, - однак, долаючи хвилини зневiри, знов i знов ставатимеш до дiла,
йтимеш у наступ на все оте безмежне лихо, на кожному кроцi ризикуватимеш
собою, життям сво©м, так, так, життям, хоч i самiй жити хочеться, не
менше, дiвчатка, нiж вам...
Десь лютують епiдемi©, шторми ревуть, розтрощуючи кораблi, а тут така
тиша, така слiпучiсть. Зрiдка промчить "Метеор", що обслугову надбережжя,
пропливе десь аж на обрi© судно i зникне в морськiй далечi. Знайома баржа
незрушно сто©ть на чималiй вiдстанi вiд берега - насмокту для будов
чорний пiсок з морського дна. В iншому мiсцi уже багато днiв працюють
водолази - пiдiймають суховантажне судно, що, розбомблене, затонуло в цих
водах у 1941 роцi. Iшло воно того лiта iз зерном, пшеницi було повно в
його трюмах, кажуть, вона й пiд водою збереглась, тiльки почорнiла.
Добуваючись до затонуло© пшеницi, водолази цiлком випадково натрапили на
рештки античного мiста, що теж свого часу опинилося пiд водою, - ним тепер
зацiкавились i цi черствяки археологи.
Звичнiстю, буденнiстю позначене тут для медичок життя. Лише зрiдка -
раз або двiчi на рiк - з'явиться з-за обрiю "Орiон", навчальний
вiтрильник, що, повен хлопцiв-курсантiв iз морехiдки, звiдкись
повертаючись чи вирушаючи кудись, пройде в гордовитiй недосяжностi мимо
цих берегiв. Мовби в станi цiлковито© невагомостi пропливе, зовсiм якийсь
нереальний, нiби казками навiяний, повногруддям сво©х вiтрил скорiше
схожий на видиво iз дiвочих слiпучих снiв. Пройшов, розтанув, нема. Але
той день запам'ята ться медичкам надовго. Не раз вам, дiвчатка, змайне в
уявi мiражний ваш "Орiон": на бiлу небесну хмарину схожий, вирине серед
отих вод, де зараз трудиться знайома баржа з сво©м невичерпним чорним
пiском, i не встигнеш надивитись, як вiн уже й зник за обрi м, наче й не
було...
Дiвчат уже розподiлено, кожна ма призначення на роботу. Майбутнi
медсестри та фельдшериц!, роз'©дуться вони хто куди, одна радi
призначенню, а друга засмучу ться, ця виходить вiд комiсi© з усмiшкою, а
та - в чорних сльозах (туш iз вiй ручаями тече). Iнну Ягнич у день
розподiлу щастя не минуло, вискочила з кабiнету усмiхнена, хоч останнiм
часом дiвчата не часто бачать Iнну такою, скорiш застанеш ©© в задумi, -
на те в дiвчини сво©, досить делiкатнi причини.
- Хто куди, а я в Кура©вку! - весело сказала в коридорi до подруг.
Отже, згiдно з бажанням. Для надiйностi перед цим надiйшов з Кура©вки
виклик на не©, голова колгоспу просив направити Iнну Ягнич в рiдне село,
i, безперечно, це теж було вагомою краплею на розподiльчi терези. Адже
виклик належав не абикому, а знаменитому Чередниченковi, що його зна вся
область: колишнiй комбайнер, а тепер голова передового на все узбережжя
господарства, Герой Соцiалiстично© Працi, людина в силi - спробуй до
такого не прислухатись.
I вона, Iнна, зда ться, справдi-таки рада, що повернеться додому, що
вiдтепер буде виганяти хвороби iз сво©х кура©вських односельцiв. Одним з
тих "Метеорiв" незабаром i помчиться, звихрюючи воду, полишивши iншим цю
свою дiвочу фортецю з ©© козами та сивими бур'янами. Зустрiне десь там ©©
iнший ландшафт - вiдкритий приморський степ, рiвний, як футбольне поле, з
низькою ламаною смугою суходолу, в якiй ще з моря помiтиш рудий шар глини,
а по нiй зверху виразну, нескiнченну тасьму чорнозему, що його разом з
травою, з корiнням пирiю рiк у рiк вiдвалюють, безповоротно розкришують
осiннi шторми.
- З тво©ми оцiнками, Iнно, могли б запропонувати тобi що-небудь i
краще, - сказала Клава Приходько, яка хоч i дружила з Ягнич, але завжди ©й
трохи заздрила. - Чому б не кудись у першокласний санаторiй, пiд магнолi©
та кипариси?.. А вони тобi Кура©вку.
- Сама забажала.
- I не шкоду ш?
- Нi.
Проте саме зараз i ворухнувся сумнiв у ©© душi: чи справдi не шкоду ?
Чи буде щасливим для не© цей кура©вський варiант? Може, ще, дiвчино,
завола ш, та буде пiзно? Зна , який там рай, на тих сiльських медпунктах:
самiй треба й за лiкаря, й за фармацевта, а з медикаментами перебо©,
стерильних бинтiв не допросишся, марлi нi метра... О, досить певно уявля
вона свою кура©вську перспективу: йтимуть до тебе механiзатори з кривамими
саднами на руках, iз свiжих ран змиватимеш степову пилюку, бо виробничi
травми ще, на жаль, там не рiдкiсть, особливо вночi. Йтимуть жiнки з
сво©ми задавненими хворобами, каверзливi пенсiонери вимагатимуть
безсмертя, муситимеш вибивати кожне мiсце в кущовiй лiкарнi, адже
будiвництво сво © ще й досi тiльки вирiшу ться, а в тiй "укрупненiй",
кущовiй мiсць не вистача - iнодi хворi навiть у коридорах лежать. Буде,
буде тобi, дiвонько, клопотiв, не занудьгу ш...
- Золота Бенгалiя ваша, дiвоньки, - сказала Вiра Костянтинiвна, -
поняття вiдносне... Золота вона буде там, де вас найбiльше ждуть.
I це було так до речi сказано! Iнна подякувала викладачцi мовчазним
поглядом. Бо Кура©вка ж. ©© жде. Батько, мати, рiдня... Та ще той, чи©
закоханi очi й здалеку до тебе доблискують, той, кому складались ночами
тво© спраглi листи, - коли вiдiсланi, а коли пошматовi й кинутi з цих
мурiв у лиман, що вiчно бурха десь там унизу, пiд скелею...
II
Пiсня звалася "Берег любовi", i склалась вона в одну з тих ночей, коли
щемiла душа пiсля розлуки з Кура©вкою i тривожне якесь передчуття мучило
Iнну, коли здавалось, що тiльки цей скрик емоцiйний (сплав болю, сповiдi й
заклинання), тiльки магiя почуття, пiднятого до спiву, допоможе ©й
втримати те, що вона найбiльше боялася втратити. Йшлось не про лаври, не
марнослав'я спонукало творити - з найглибшо© душевно© потреби вродилося
те, що вродилось. При кожнiй нагодi Iнна уточнювала, що пiсня належить не
тiльки ©й, адже мелодiю допомагали пiдбирати дiвчата, на нотний папiр вона
переносилась за участю знайомих викладачiв музично© школи, - завдяки цим
гуртовим зусиллям пiсня вийшла на сцену, в життя. Авторська скромнiсть
дiвчини бралася до уваги, одначе слава поетеси утвердилася саме за нею, за
Iнною Ягнич, хоча не обiйшлося, звичайно, й без дотепницьких дошкульностей
з приводу виходу на арену "новоявлено© Сафо", кура©всько© Марусi Чурай.
Несподiваний успiх мiсцевого масштабу не запаморочив дiвчину, не
завадив ©й бути й далi сумлiнною у навчаннi, ревною до практичних занять,
бо таки ж не перо, а шприц медсестри здавався ©й важливiшим i надiйнiшим
за все iнше. Пiсня пiснею, а жде тебе буденна тривала робота, i дiвчина
готувалась до не© з усi ю кура©вською затятiстю й терплячiстю. Життя
любить терплячих - вона пам'ятала цю батькiвську науку i внутрiшньо
приймала ©©, та все ж факт несподiваного творчого самовiдкриття не минув
для Iнни безслiдно, не раз ловила себе на бажаннi, щоб пiсню пiдхопило й
понесло, щоб дiйшла вона якимось неймовiрним чином до слуху й того, кому
вiд не©, може б, теж стало теплiше. Уявляла, як йому тепер нелегко,
незвично там, де вiн опинивсь. Вiдбува те, що заслужив, спокуту провину,
яку сам визнав на судi. Гасав мотоциклом, сво ю скаженою "Явою" по всьому
надбережжю, доки врiзався у натовп дiтей пiонерського табору... Сталося
ненавмисне, розiгнав мотоцикл i не стримав, та хiба це виправдання? Крiм
того, ще й пiд хмелем був. Не любить вона його п'яним, терпiти не може! I
мати, й сусiдки вiдраюють: з ким ти зв'язалась? Хулiган, розбишака, а ти
перша в училищi, лiкарем будеш... Слухала i згодна була з ними багато в
чому... Але всi доводи розуму розлiтаються вщент, коли згада ласки, що
вперше вiдчула ©х тодi, як купалися з ним на косi, в заповiднiй,
забороненiй зонi (для нього заборонених зон нема!), де прибiй в людський
зрiст валом сяйва котить на тебе! Пiски бiлi, нiким не ходженi, тiльки
слiд пташиних лапок лежить уздовж берегiв вiзерунками... Ось там раювали
вони вдвох, купалися та пустували, бризкаючись морем одне на одного, i
тодi вiн взяв ©© вперше на руки, i понiс iз води, iз сяйва прибою, так
нiжно-прешжно нiс, обцiловуючи на ходу... I тих рук, зовсiм не грубих, не
хулiганських, а таких ласкавих, голублячих, вона забути не може, бо то
руки любовi... Перед ©хньою силою та нiжнiстю ©х вiдступають усi
аргументи, глухнуть тверезi голоси.
Рiдко ©й звiдти писав. Рiдко та все бiльше якимись натяками та
недомовками.
Одначе скоро вже вибуде строк, i Кура©вка стане мiсцем ©хнього
побачення. Яким вiн повернеться, що в душi принесе? Просвiтлення спокути,
зголоднiлiсть чистого почуття чи грубi тамтешнi навички, цинiчнi слова на
устах?
Це ©© непоко©ло зараз найбiльше. Думками про нього найчастiше й
поглинута, коли вийде з дiвчатами на мури фортецi, ще теплi пiсля
спекотного дня. Мабуть, i в Кура©вцi не раз пошкоду за цими фортечними
вечорами, за цим мурованим прадавнiм камiнням, що його до блиску
вiдполiрують за лiто закоханi парочки. Легкий вiтерець повiва з моря,
пану тут смiх i не драту транзисторна музика, i ждеш, як подарунка
природи, тi © митi, коли мiсяць проб' ться iз тьми, вирине десь iз глибин
праночi, зiйде й вистеле на морi свою заворожливу свiтляну дорiжку.
Двадцять чи й бiльше вiкiв фортецi, тисячолiття минули вiдтодi, як
уперше прийшли до цих берегiв озбро нi кораблi пiд вiтрилами римлян.
Порохнявою стало те, що було Августом i його легiонами, здобиччю
археологiв та мiсцем для танцiв стали ру©ни фортецi - все змiнив
непоборний час, незмiнною тiльки й лишилась оця свiтла тремтлива дорiжка
над морем, дорiжка закоханих та поетiв. Коли сходить мiсяць i поволi
виника вона iз перламутрiв нiчно© води, iз тьми й мерехтiння,
найгаласливiшi крикуни примовкають, i дiвчата ще ближче туляться до сво©х
водолазiв, погляди ©хнi в задумi вбирають мiсячнi марева, бо це ж наста
та мить особлива, коли, зда ться, сама природа звершу сво одвiчне
та©нство творення. Яке море ста велике тако© ясно© мiсячно© ночi, як до
безмежностей виповню ться воно простором!..
Виникло, утворилося в тишi свiтило нiчне, вiддiлилось вiд обрiю, i
знову зчиня ться гомiн, хтось висипав на мур пригорщу мiдiй, дзенькнули в
авосьцi пляшки з пивом, - водолази ще охочiше тепер похвалятимуться перед
дiвчатами сво©ми денними подвигами.
- Комусь подоба ться топити, а наше дiло - пiдiймати...
- Скiльки днiв пiдiйма те, а воно все на днi сидить...
- Бо то ж, дiвчата, не фунт iзюму!
- Апендицит рiзати - рiч не проста, а пiд воду йти - це, по-вашому,
просто? Коли тобi поверх власно© з вухами голови нагвинтять ще одну
металеву без вух та вниз, у глибини - це прогулянка, авжеж? Сидить перед
тобою на днi страховисько замулене, волохате, вгадай, з якого боку до
нього пiдiйти. Гiдромонiтором спершу треба пробити пiд судном тунелi,
пiдвести понтони, а тодi вже берись нагнiтати в понтони повiтря! Тiльки
для цього спершу ма ш сам крiзь тунель попiд судном пролiзти... А пролiзти
пiд ним, знаючи, що нависа над тобою зо двi тисячi тонн залiза, - це
просто?
I вiн уже ладен з розмаху шпурнути порожню пляшку кудись поза мур, у
сво улюблене море, де вдень водолазить.
- Куди кида ш, там дiти купаються!
- Вибачаюсь! Дикi ми...
- Дикiстю нема чого хизуватись.
Десь iзнизу аж сюди долинають сплески та галас неча - там пiд мурами
рибальськi хлопчаки заволодiли водами лиману: купаючись при мiсяцi,
пустують, виграють, як молодi дельфiни.
Пiдходять учасники експедицi© - археологи, i виявля ться, не такi вже
вони й черствяки. Причепуренi, поголенi (котрий не носить бороди), чемно
запрошують дiвчат до танцю пiд чийсь аж захриплий транзистор, а потiм,
вдовольняючи дiвочу цiкавiсть, розкажуть i про сво , що вони там за день
нашкребли.
- Сподiвались знайти меч центурiона, а добули iржаву, з копiйку
завбiльшки бляшку, - самi ж i пiдсмiюються. - Чи, може, це меч зiтлiв,
звiвся до розмiрiвбляшки?
- Зате з дна моря - улов, - нагаду дебелий археолог-водолаз, - цiла
купа черепкiв, потовчених амфор... У декотрих збереглася еллiнська смола,
канiфоль...
- Крiм того, - дода цибатий студент-практикант, - ма мо ще одну стелу
бiлого мармуру з написом. Багатющий текст!
- Що ж там написано? - цiкавиться котрась iз дiвчат.
- Хай ось Росавський розшифру , вiн у нас полiглот, - кивають копачi на
худорлявого бородатого юнака, що й сам, видно, трохи соромиться сво ©
мудрецько© закучерявлено© бороди.
- Коли ж це ви розшифру те? - допиту ться в нього Свiтлана Вусик.
- Уже розшифровано, - вiдказу вiн скромно.
- То подiлiться й з нами, якщо не секрет!
- Я народилась вiд афiнсько© матерi й вiд батька iз Гермiона, -
речитативом проказу вiн, не зводячи очей з Iнни Ягнич, - а iм'я мо
Теодора. Я бачила багато кра©н i плавала по всьому Понту, бо мiй батько i
мiй муж мореплавцi. Воiстину щасливими були мо© днi серед любовi та муз!..
I зовсiм молодою, народивши дочку, що була схожа на мене, я посеред надi©
i життя покинула цей сонячний свiт, переселившись у безкрайнiй
край-хадес..."
- А далi? - чомусь хвилюючись, запитала Iнна.
- Далi мармур надщерблений...
Iнна знайома з цим хлопцем, - медички не раз зустрiчалися з археологами
в районнiм Будинку культури. Для не© щось в ньому навiть привабливе
(тiльки не борода!), очi такi яснi по-дитячому, а часом спалахують просто
натхненням, коли хлопець почне про сво© городища, про поему античних
степiв - золоту пектораль чи про iншi найновiшi знахiдки в тутешнiх краях.
Те, що для iнших черепок чи бляшка, для нього рiч унiкальна, заслухатись
можна, коли стане дошукуватись у викопних предметах магiчного, навiть
священного змiсту, в якiйсь ужитковiй речi розгледить, скажiмо, античну
оберегу, що мала оберiгати скiфа-степовика вiд злих сил, вiд поганих очей,
вiд поразки тощо. Росавський чомусь був певен, що археологiчнi
зацiкавлення Iнни мають характер глибокий, постачав ©© книжками з
античностi, альбомами, де так гарно були вiдтворенi художнi вироби давнiх
майстрiв, коли людина ще почувала свою близькiсть iз птахом i звiром, з
рослиною й зерном, лiсовим чи водяним божеством... Дiвчинi справдi був
цiкавий той свiт розбурханих античних фантазiй, поетичних кохань i диких
вакханалiй, свiт, у якому цей юнак-археолог почува ться так упевнено й
вiльно. Пам'ять у нього - з електронною машиною мiг би змагатись: трима у
головi цiлi поеми Овiдiя й трактати античних авторiв, у день знайомства
декламував Iннi великий уривок iз твору стародавнього лiкаря Гiппократа
"Про повiтря, воду й мiсцевостi", тепер ось так виразисте переказав
послання цi © Теодори, вiдкарбував твердо, нiде не затнувшись, - справдi
сьогоднi тiльки розшифрував чи, може, десь вичитав ранiш? I чому передусiм
©й, Iннi, адресував вiн цей текст, це дивне послання з античностi? Вiки та
вiки розмежовують вас, а проте чимось тобi все ж торкнула душу ця сповiдь
давньо© молодо© жiнки, видно, поетично© й тонко© натури: зустрiнься Iнна з
нею в життi, певне, подружились би... I таки ж зустрiлися - через тисячi
лiт! Коли вiн читав, то, дивна рiч, текст набирав у його устах якогось
мовби додаткового, значливого змiсту. Та ще й цей невiдривний погляд. Явно
вiн видiлив Iнну з-помiж iнших, насамперед ©й адресував щемливе Теодорине
звiряння... Тiльки чому саме ©й, Iннi?
Коли через деякий час археолог уже стояв з нею поруч i, схилившись на
мур, знову повiв мову про давн , античне, Iнна й цього разу вловлювала в
його словах отой глибший, додатковий змiст, який лише ©й призначався. Про
скiфiв цiкаво було ©й чути, про ©хню вiдвагу та лицарськiсть, вiдзначенi
ще Овiдi м. А скiф'янки, судячи з прикрас, мали неабиякий смак. Модницi,
просто елегантки степовi!
- А все-таки чому та вежа Овiдi вою зветься! - кивнула Iнна на найвищу
з веж. - Адже ж Овiдiй тут бути не мiг?
- Чому не мiг! - ожвавiв хлопець. - Дослiдники, звичайно, вважають, що
не бував вiн тут, а я щодо цього зовсiм iншо© думки... Певен, що й на цiй
фортецi топтали пилюку та печатали снiг його легкi римськi сандалi©. Бо
хiба так уже все й дослiджено? Хiба марно й сподiватися на вiдкриття
разючих фактiв? Мiсцем заслання для нього була Iстрiя, теперiшня
Задунайщина, це так, але хто мiг заборонити йому обстежити i всю оцю, для
нього тогочасну, Пiвнiч, вiдвiдати оцi нинiшнi нашi кра©? Зрештою, мiг i
самовiльно вiдлучатись, як Шевченко, коли, всупереч царським заборонам,
пiшов з експедицi ю обстежувати Аральське море. Найлегше сказати: не був.
Тро© теж не було, доки не знайшовся смiливець, котрий прийшов i вiдкопав
©© з-пiд нашарування вiкiв. I тiльки тому, що повiрив Гомеровим поемам.
Чому ж не може щось подiбне статися й тут? Помiркуймо, звiдкiля стiльки
вiдомостей у поета про степовi племена, про аборигенiв, що тодi вже
населяли це надбережжя? Адже засвiдчений факт, що серед гетiв були в
нього справжнi друзi, вiн пробував навiть твори складати тутешньою
мовою!..
Пристрасть хлопцева подобалась Iннi, почувалось, що не раз йому про це
думалось, ма на такi речi свiй погляд, власним живе умом, не позиченим. I
тi давнi, зниклi в туманах iсторi© племена, видно, зовсiм були йому не
байдужi, вiн шукав серед них сво родове корiння i нiби захищав ©х перед
кимось.
- Жаль, що споруджувачi курганiв не знали писемностi, хоча, власне, й
це ще проблема, - гаряче провадив вiн далi. - Знали чи нi, але духом були
високi. I Овiдiй, вивчаючи ©х, саме це уловив.
- До Овiдiя ви явно не байдужi...
- Вiн вартий того! Ось ви зубрите латину для рецептiв, - чому б не
взятись постудiювати в оригiналi його поеми? Але й у них далеко ще не все
розшифровано. Що, скажiмо, означа отой його та мничий птах Iбiкус,
зашифрований символ, що йому свiтова наука досi не може знайти пояснення?
Та мничi й самi причини заслання, той дикий i незрозумiлий гнiв
всемогутнього Августа... Як бачите, тут ще безлiч не знятих знакiв
запитання.
Коли говорив про гнiв римського можновладця, то почувалося, що й сам
наповню ться гнiвом проти його сваволi. Кому-кому, а цезарям вiд цього
хлопця перепадало, ©м вiд нього не було пощади. Не приховував:
усi його симпатi© на боцi тих, що вже й тодi плекали тут виноградну
лозу, жили сво ю чесною працею, первiсне поле орали оленячим рогом, бо
iншого знаряддя ще тодi не було... А тi розбiйники римськi простягали руки
й сюди, чiтко видно на одному з зображень, як вони колють мiсцевих людей
сво©ми короткими мечами, одного з них, велетня бородатого, повалили,
заковують у ланцюги: буде ©м ще один гладiатор... I таким розбо м вони не
соромились ще й похвалятись на сво©х барель фах!.. На честь рiзанини
помпезний монумент за Дуна м спорудили в степу... Та вiдомо, яка доля
чека грабiжникiв i ©хню фальшиву славу: минули вiки, i нащадки
гладiаторiв, степовi пастухи, розтягли увсiбiч ©хнi бiлi мармури, поробили
з них довбанi корита - напувати худобу! Брилу з iмператором Траяном теж
така самiсiнька доля спiткала - стала по©лкою для овець. Ну, пiзнiше наш