Страница:
Похитуючись, вийшов на околицю ввечорi i побачив: рiдко хто хоронить
мертвих. Неспроможнi люди. Тiльки в кiлькох видолинках сiм'©, коло
покiйних, копають ями. Здоровiшi вивезли поранених санками - слiди вiд
полозочкiв, покропленi кров'ю, простяглися до села.
На нiч вiдступили хмари з частини зоряного неба, i при його свiтлi
чотири постатi поспiшили в степ. Коли погустiшала темрява, то супроти не©
замерехтiли свiчковi огники i кадильнi: мов сузiр'я, що впало i тремтить
бiля снiгу. Забринiв один голос - старечий, врочисто проказуючи речення,
часом зриваючися хрипко. Три iншi озвалися, як супровiд йому: разом, в
скорботi спiву, бiльший за всi ридання земнi, - вести вiдправу; вiд лиця
всiх. З благанням: помилувати грiшних рабiв. Огники переходили в один бiк
i в другий, нiби по складених напрямках, що сполучають зiрки в рисунок;
переходили через темряву i вели з собою спiвучу печаль, звернену в
невидимiсть найвищого неба, що зверх всiх свiтiв, мов свiтляна гора. Вiчно
бiлi вiд присутностi Отця людей i янголiв.
Катранник слухав i не мiг вiдiйти. Зда ться, лежала перед очима, на
весь далекий обмiр розкрита, книга з тайною значення, що його душа не
могла обняти, читаючи з свiтучих лiтер. Але вона належить до не©, мов
остання власнiсть, яко© жовтий володар не мiг вiдiбрати, грабуючи життя.
16
Передсвiтанковий сутiнок. Видно вже, як люди тягнуться по снiгу, важко
переставляючи ноги; дехто лiг. Багато селян просту вподовж колi©,
випередивши слабiших, що розсипанi в степу.
Потяг спiшить мимо мертвих i мимо живих, бiльшiстю теж приречених, хоч
намагаються вийти з морозно© пастки. Чи зупиниться потяг рятувати ©х? -
нi; так пароплав пiд командою злочинця промина нещасних, коли борсаються
з останнiх сил серед спiненого моря, пiсля крушення.
Один з пасажирiв, власник теслярсько© пилки i торби з струентом,
приглушено обiзвався:
- Застукають кого в мiстi бiля ларка з хлiбом, пруть на грузовик i - в
степ! На снiг викинуть, кiлометрiв за сорок. Добре, як хто добудеться.
Похолонуло на серцi в Дарi© Олександрiвни, i вона вишепотiла до дiтей:
- Чу те? Глядiть же, не губiться, не вiдставайте вiд мене й на крок!
При©хали вдосвiта; вокзал - завiяна цегла i залiзо, серед яких в' ться
дим вiд паровозiв i пара; без перерви свистки, брязкiт, галас, стуканина
валiз на дверях i човгiт пiдошов: натовпи спiшать - нiхто нi на кого не
гляне.
Давно не була в мiстi селянка i вжахнулась, подумавши: "Женуть, байдужi
навiки!.. Для iншого - камiнь морозний; i хто вмре, проминуть, мов не
бачили".
Волочачи важкезнi чемодани, прiють командири з рiзнокутками на комiрах
i також партiйцi в шкiряних пальтах. Вилискують рудi портфелi в мiдяних
заклацках i нетверезi обличчя "вiдповiдальних" керiвникiв. Крiзь гамiр
часом прорiза дорогу, сизiючи личиною, - з налитими прожилками на очних
яблучках,- чи тако© приналежностi, що громадяни в бiжучих юрмах рiзко
вiдхиляють напрям, як окунi вiд щуки.
Снують службовцi в недорогих, але страшенно вигладжених пальтах, iз
смугастими шарфами поверх краваток, i в побляклих капелюхах. Окремо
робiтники: худi, до запалостi, важко ступаючи, творять посмальцьованими
ватниками i кепками перехiд до вигляду селян, що товпляться, обiдранi i
забрудненi вiд ночування в мiських пiдворiтнях, виснаженi вкрай, сiрi i
кiстякуватi, як вихiдцi з могил. Або опухлi перед смертю. Несучи порожнi
торбинки, вони знесилено протуляються крiзь натовпи; лягають на камiнь,
вкритий сумiшкою снiгу i грязюки, ©х пiвживi тiла всюди навкруг вокзалу:
долi - на бруковиках i на цементових плитах пiд стiнами, а ще бiльше бiля
паркана. Тягнуться голоднi до магазинних вiтрин i вмирають; нiхто не
зверта уваги.
Партiйщина високого рангу i звання, з яскравими зiрками на кашкетах i
грудях, позирку в виразi кислувато-погiрдливо© нудьги крiзь шибки
легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо нiколи! - позирку на трупи,
розсiянi по вулицях, i вiдверта ться випасеними обличчями. Страшенна
зайнятiсть - треба спiшити на хронiчнi засiдання в хмарi тютюнiв, i
виголошувати без кiнця промови про будiвництво щастя. В перервах,
згромадившись коло буфетiв, пiдряд перехиляти по стопочцi i за©дати
корейкою i рибцем, i копченою, а "заправившись" до сопучо© одишки i
вiдгику, знов промовляти про побудову безкласово© мрi© i кадити вождевi,
нiби божеству, що, мовляв, мудрiстю привело до веселого життя - народ,
себто всiх, що конають за вiкнами.
Ще нiколи в свiтi i нiде пiд мiсяцем нiяка iстота жива не купалася в
неправдi, як червона партiя: мов колосальна безрога в калабанi; впивалася
i вимазувала боки i писок, ноги i вуха, обхлюпувалася i в захлинному
впо ннi на весь свiт вивискувала свою насолоду.
Хто ж насмiлився перечити або всовiщати, - вмить розрива iклами.
Мимо конаючих "органiзатори" ©х смертi мчать автами, опустивши
брезкливу губу.
- Бач якi! - промовила Дарiя Олександрiвна, вижидаючи з дiтьми на
перехрестi, коли можна перейти.
Довго водила ©х морозними вулицями; стежила, куди прямують iншi
голодуючi: така численнiсть, що скрiзь по мiсту темнi лахмiтинами i
скупчу ться при розподiльниках, магазинах, ларках. Тисячнi черги ждуть
вiстки про хлiб, продаваний без карток за комерцiйну цiну, шалено
пiдгвинчену. Вiд тиску калiчаться слабiшi серед бiдолашних.
Того дня неспроможна була Дарiя Олександрiвна дотовпитися до заповiдних
терезiв. Ждання i ждання в черзi - без просвiтку; на стоптаному снiгу.
Попереду двi жiнки розговорилися: одна - середнього вiку, свiтловолоса, в
брунастому, надто великому для не© чоловiчому пальтi i в старенькому
темно-синьому беретi; друга - рокiв п'ятдесяти п'яти, сива, в зношеному,
але теплому пiджаку пiскуватого вiдтiнку i в хустинi, що колись була
зелено-картата, а тепер вицвiла до блiдостi i слабого слiду рисок.
Хустина оповiда , як доводилося робити в степу i мокнути пiд дощем до
самих морозiв.
Бесiдниця-берет дода примiтку:
- Без дощу, коли довго нема , то ще гiрше; все сохне.
- Атож! Без дощу - гiрше.
Згодившися, старша поворушила устами, нiби шепочучи беззвучно, i почала
згадувати:
- Позаторiк робили в господарствi, - завод мав його. Як занадилися
заводськi комсомольцi до нас: всiх обшукують, одежу на грудях роздирають i
дивляться, чи ми носимо хрестик. Риються в наших торбах i чемоданах, - де
iконка, забирають вiдтiля. Кидають iконки i хрестики додолу, в хатi, або
надворi - в грязь, i затоптують тут же, при нас, щоб ми бачили, як вони
знущаються, i думали, наче Бога нема, коли за таке не кара . Один
комсомолець зрива з мене хрестик i кричить: "Я тебя задушу, гадюка, ти
зачем етот дурман носiш!.."
Ми всi вiд раннього ранку до пiзнього вечора працювали на полi. Було
посушно, нема дощу i нема. Комсомольцi ж проголосили, що ©м не треба нi
Бога, нi його дощу - обiйдуться сво ю дорогою; кажуть: "Создадiм
iскуственний дождь".
...Всiх iз заводу гнали пiсля роботи ще i додатково працювати цiлий
вечiр на полi. А в робiтникiв i так на пiджаках сiль залягла: з поту, бо
душно на заводi i робота дуже важка. Зверх того, мусять воду тягати з
канав та басейнiв або привозних бакiв - поливати городину. Скiльки не
поливали, нiчого з того не виходило. Не бере вода. Нiякий росток з грунту
не показу ться, хоч води вилито - пропасть. I тiльки ще дужче пiсля того
сонце пече; все чисто чорнi , i годi. Отак довго возились i мучили народ,
роблячи свiй iскуственний дощ, - усiх до смертi заморили поливанням, а
нiчого не вирiзу ться з землi; не зеленi нiде. Все чорне. I стало видно,
як на долонях: коли намiрилися з ворожiстю проти Бога i хотять щось
зробити, не вийде нiчого.
Ось, пiсля невдачi того штучного дощу, як позакидали вже i самi вiдра,
- з'явилась хмарка i стала пiдходити i рости; побiльшала дуже i все
закрила, скiльки око бачить. Та як гуркнув грiм! - заблискотiло страшно,
та ще дужче грiм розлiгся, аж глушить. I такий тодi полив дощ, що всi, хто
був там, поприходили мокрiсiнькi до нитки - просто текло з них.
Просвiтлiло пiсля дощу, i потiм зразу земля стала парувати i почало
сходити скрiзь: все зазеленiло! Врожай був: давно вже не пам'ятали такого.
Повно городини i вся велика.
Комсомольцi - як понiмiли; нiхто вже бiльше не казав до нас, що Бога
нема. Коли стрiчалися, то очi вiдводили i про iскуственний дощ, замiсть
Божого, мовчали весь час, поки я там робила. Отак вийшло з заводськими
безбожниками: ©х дощ посоромив.
Жiнка, що в беретi, оглянулась гостро - сусiди злиденнi, як i вона;
притамувала мову до пiвшепоту:
- I заморок ©хнiй iскуственний i гемонський, аби вже скорiше кiнець.
Дарiя Олександрiвна, похилившись, пита Андрiя:
- Чув - про хрестики?
- Чув.
- Не станеш хрестики з людей зривати?
- Нi.
- Гляди ж: iнша кривда забудеться, а така - нi. Пам'ятай, що кажу!
В черзi зчинився крик при штовханнi. Високобровий старикан з газетою i
покрученим цiпком роздражнено бурмотить, нi до кого зокрема не
звертаючись, але до всiх:
- Що, я не бачу? Поставали спереду i мiняються, - по чотири рази то
однi пiдходять, то другi; вони змовились. Мiлiцiонери теж гарнi!.. Своякiв
пропускають, а нас - назад.
Обурю ться старий, хоч не голосно.
- Через них марну ться час! - промовивши, поглибився в газету, але нiяк
не мiг нерви вгасити.
Скаржаться сусiди:
- Iдеш по хлiб на цiлий день, вони ж перед очима розхоплюють.
- Наш, а нам нема.
- Три днi тут - нi крихти не взяла.
- Вже ноги не держать.
- Ще й бережись, бо в яр одвезуть, - раз був там, ледве вилiз. Хто не
мертвий, то вб' ться, як пада.
Знов - тиск, нарiкання, клятьба, штовхання; як обпiненi хвилi з прибою:
кидаються i, втративши розгiн, вщухають, щоб повторно зашумiти метушнею. В
притишеностi, що настала пiсля гамору, жiнки знов розгомонiлись.
- Ви ж самi звiдки? - пита хустина. - Гляжу на вас: одежа городська, а
розмова наша.
- Недавно тут; я з села. Привiз сюди чоловiк, бо вже доходила дома:
зiллям тiльки й живилася. Врятувала дво дiтей, а двiйко вмерло. Та й живi
були - як трупики, опухли i з порепано© шкiри вода стiкала. Мiй чоловiк
по©хав роботу шукати. Чую, вже смерть менi скоро. Саме тодi вiн верта ться
- знайшов роботу i хлiба трохи роздобув; при©жджа нас вихопити. Сюди
привiз i радився з лiкарем, а той йому казав: потроху годувати, бо вмруть,
як на©дяться на виголодженi шлунки. Нас на дi тi тримав чоловiк цiлий
мiсяць. Я ж давно хлiба не бачила, так зголоднiла, що аж тiпаюся вся, коли
дивлюсь на скибку, та не давав вiн на©датись - трiшки вiдрiзував менi.
Тодi я, мучилась i думала, що вiн iз злим намiром це робить, i казала:
хочеш мене замучити. Тi, що взяли хлiб, не доконали мене з дiтьми, так вiн
хоче кiнчити. Коли видужала i стала здорова, взнала сама, що вiн добре
робив. Згадую тепер, як пiдозрiвала його, нiби хоче з свiту звести.
- Що люди витерплять! - зiтхнула хустина.
Попереду стояла селянка в зеленастому пальтi, мабуть, колись теплому,
тепер вистрiпаному i витертому, з нерiвне злеглою ватою.
Стояла, нахиливши голову, так що темнi пасма, як двокрилля галчине,
звисали ©й на чоло з-пiд безколiрно© хустки.
- Не гнiвайтеся, почула вашу згадку! - сказала селянка. - Я з таких, як
i ви, тiльки гiрше було менi. По неправдi судила, i не в той бiк, що ви,
не про добре, а про лихе.
- Чого гнiватись? Бiдою стуленi докупи. Кажiть i ви, а то все ми однi.
- Всього не переказати. Мiй чоловiк помер, а я сюди прийшла: прибираю в
школi. Де ми жили, в тому селi чоловiк був активiстом. Не вийшов сам з
бiдних - нi, його батько належав, як казали, до "бувших": мав багатий
двiр. Дуже добрий хазя©н був, рiдко можна такого знайти. Син же його, мiй
чоловiк, зробивсь активiстом, не з користi, а тому що повiрив: так треба
для добра трудящих. Люди плакалися; казали: "До всiх прискiпу ться i
обдира... що вiн з нами робить? - нема вiд нього рятунку нiкому, стяга
послiдн з нас".
Було раз так. Зустрiв вiн дiда. А треба сказати, що тодi в нас куркулiв
дiлили: одних називали "експортними" - для висилки на Урал, тi були
здоровiшi; других, старих дiдiв та бабiв, зоставляли. Один дiд був ще
крiпкий, хоч мав сiмдесят лiт; ще мiг жити. Вiн сина горбатого мав - цього
калiку теж залишили в селi, та вiн скоро виголоднiв i пропав. А дiд ще
ходить. Було це зимою; зустрiв того дiда мiй чоловiк i каже:
"Ану, сякий-такий, скидай все!"
Стягнув з дiда все чисто, не собi, а для колгоспу, думав, що так треба,
i старався. Вiн голого дiда пустив по снiгу. Дiд просить:
"Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на менi зостав, щоб не босому по
снiгу йти!" - так просить дiд.
Чоловiк мiй на нього як закричить:
"Ах ти ж сякий-такий! Убирайся геть, щоб я тебе не задушив!"
Так i пiшов дiд босонiж через снiг Я тодi вiрила з чоловiком, що так i
треба. Коли хто за , водив мову про мертвих вiд голоду, я ©м вiдрiзувала
в'©дливо:
"Чеснi тепер не вмирають, то тiльки куркулi i ледарi. Мiй чоловiк не
впаде - вiн працю ".
А видно, над всiма суд якийсь, по великiй правдi, i для мене гiркий.
Хоч мав мiй чоловiк, що ©сти в хатi, а таки i вiн упав i вмер. Я ви©хала в
мiсто i тут врятувалася. Розказую вам, що було, i легше менi ста . Сумно
дуже, коли сама, в кутку сидячи, згадую все.
Сусiдки горюють з нею.
- Бiдна душа! Носiть хрестик i надiйтесь на Бога: скрiзь поможе, -
сказала сусiдка, що в карткованiй хустцi.
- Носитиму тепер. А глядiть, кара була, бо не самi люди, також i скот
гинув: шкiра вiдставала i трiскалась. Пропадала тварина не знати вiд чого.
Може, тру©ли тi, котрi були присланi в нашi села - все розвалити. Вони ще
гiрше робили: , душу мо му чоловiковi стру©ли та багатьом, як вiн. Його
погубили i других - через нього.
До розповiдi про активiста Андрiй мало прислухався, коли ж перейшла
мова на розбiйникiв, - вiн нашорошив слух.
Хустина, що з слiдами карток, примiтивши зграйку метких пiдлiткiв,
оскаржила ©х.
- Тут крадуть грошi. I це привiялося вiд чужих. Злодiйства в нас не
було, нiхто дверей не замикав; виходячи сiм' ю в поле, поставлять
коромисло до дверей - i вже прохожий бачить: нiкого нема дома...
Повернувсь i пiшов геть. Думки тi © не було, щоб зайти i взяти щось. Як
хто вкраде курку, то десять лiт згадують; кажуть: он пiшли онуки того, хто
курку вкрав. Жили без злодi©в; аж тепер набiгло ©х звiдкись, не встережеш
нiчого! - все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку.
- Так воно , - згоджу ться молодша хустка. - Присланi з хати
виганяють: на смерть. А злодi© цього не робили. Жiнка, що в беретi,
згаду :
- Я чула, пригуркотiв котрийсь Каганович - забира наш хлiб до зернини.
- Он який! - сказала старша хустка.- Був колись один, звався Жульга;
тодi хлiб продрозвьорсткою вимiтали i голод косив. А той прибився з
Курщини, сказав: я такий; а хто вiн i що робив попереду, нiхто не знав
того. Жила вдова поодаль вiд села; вiн i пристав до не©. Нiчого не робив,
а все - то одно прибуду в садибi, то друге. Людям видавалося пiдозрiло,
хоч нiхто не мiг нiчого доказати; так i мовчали. Тiльки ж стала худоба
скрiзь пропадати: то конi виведено вночi, то корову зайнято в степу,
восени, коли ходить попаски, то воли вкрадено з хлiва. I це - далеко
наокруг, на якусь сотню верст; i тяглеся лихо бiля трьох лiт.
В наших родичiв добрi конi були i лошата, ©х замикано в конюшнi - на
шину, гвинт в одвiрках ключем закручувався.
Стали примiчати господарi, що все хтось нагляда ввечерi. м сусiд
сказав: глядiть, бо коло вашого двору з десяток ©х вешта ться, -
пiдстерiгають з обротьками напоготовi.
Двiр на роговi стояв, i собаки були, через те злодi© боялись шуму.
Один з них приходив удень i попереджував: дивiться, бо хотять вашi конi
вкрасти, я чув i хто, та не знаю напевно. Ви вже бережiться, я вам добра
хочу.
- Вони однаковi! - сказала сусiдка, що в беретi. - Все нам про щастя
кричать; повнi вуха.
- Однаковi, - згодилась оповiдниця. - Той злодiй хотiв на конi глянути.
Заходив i все поглядав на замок, куди заклада ться ключ: тiльки туди очi й
косив. Як вiн пiшов, господар каже: отакий Потап! - i вашим, i нашим,
прийшов замок обдивлятись.
Декiлька ночей спати не могли, бо все кругом злодi© шастали, бували не
раз бiля конюшнi, а не одiмкнули.
В iнших мiсцях ©м легко йшло: притягнуть вiск i по тому брозмiру
заказують ключ i виводять конi.
А в наших родичiв свояк був коваль; вiн придумав ще один гвинт зверху в
замку: крiзь цей гвинт нарiзка в ключi спершу повинна пройти, а тодi вже
можна дiстатися ключем до замка.
Злодi© подряпали кругом - все пробували вiдiмкнути, а секрету вгадати
не змогли; так i вiдiйшли нi з чим. Вже на веснi в гнойовому кагатi
знайшли нашi родичi купу обротьок: то злодi© покинули, вiдходячи.
- Теперiшнi розбили б конюшню, а вкрали! - сказала молодиця, що в
беретi.
- Тодi плохiшi були, - згодилась оповiдниця, - тiльки ж i вони швидко
бралися: кругом по селах крадiж, i нiкого пiймати не можна. Бо далеко
вiдводили скот i спинялися в лiсi чи iнших скритих мiсцях, перестояти,
поки йдуть розшуки. Скрiзь мали сво©х людей - через них крадене гередавали
на продаж.
- Як i теперiшнi. Силу мають.
- Мають, на нашi голови, i нiякого замка нiхто не придума . Все
заберуть. Так i тодi; обкрадали злодi© скрiзь: комори, хлiви, сара©,
клунi, хати, мов чума якась, рокiв з три.
Сусiдка, що в беретi, числячи, перебира на пальцях:
- Теперiшнi - рокiв з п'ятнадцять.
- I хтозна, чи скоро кiнчиться. Хоч би вже ©х...
- Аз тими що було?
- Раз сторожi через лiс верталися додому, i було вже пiзно. В лiсi
зустрiли двох, що гнали четвiрку волiв. Поздоровались i поспiшили далi. А
вже як вiд'©хали верст на дев'ять, тодi давай питатися, чого це так пiзно
скот гонять? Де це видано, щоб у глупу нiч через густий лiс гнати воли.
Вертаються i наганяють тих погоничiв з волами i розпиють:
"Звiдки це худобу женете?"
"Та он з того дальнього хутора".
"А куди?"
"На станцiю женем".
"До кого?"
"Знайомi нашi ви©дуть на ярмарок".
Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо погоничiв: нi з
тим, чи© воли, нi з тим, чому власники не самi женуть, - бо сторожi знали
тих людей. Не повiрили погоничам, забрали ©х з волами i доставили на
розслiд. Виявилося: воли краденi. Головних злодi©в схопили, судили ©х i
вислали. Вже ©х нiхто в нас не бачив.
- Хоч би й цих ми не побачили.
- Колись дiждемось.
- А що ж тi меншi?
- х зоставлено: таких, як Потап... Дарували йому, кажуть, хай сидить -
цей сам не шкiдливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село, став
дуже пити i п'яний повiсився.
Завiвав снiг, мов заблуканий; курiючи, повихрився вподовж бiлих
тротуарiв. Коли ж на хвилину порiдшав, тодi пронизали простiр дуже хуткi
окремi снiжинки. Скоро метелиця знов понесла тьмами ©х, понесла ©х
поривами i враз побушувала так люто, що перетнула всi напрямки. З
посвистом i шумом погнала морозну димряву проз сивi будинки. Втомившися,
зважила в повiвi плавкi цятки i повела ©х просто, кладучи на заметений
брук. Потiм взялася часто сипати. Навiть змiнила хiд: вiйнула назад. Та
миттю спам'яталась i знов помела в попередньому розгонi - рiвно i страшною
масою, як в обстрiлi бiлими безважними кулями. Декотрi з них близько
кружили, нiби чогось шукаючи; поро©лися слiпо i втекли в швидких течiях,
мов посланi до мети. Люди, никнучи, затуляли обличчя.
Стихла хуртовина раптово, як i схопилась; але вже було холоднiше.
Знов довелося, глядiвши на хлiбний кiоск, жувати домашнi малясники з
лузгою, привезенi в торбинцi.
Багато опухлих: вiдходили вiд черги пiд паркани i опускалися на снiг -
конати.
Мимо поспiшають "шишки" в чорношкiряних кашкетах або в кольорових
картузах, яскравих, як папужки; червонов'язi i вибритi до баклажанно©
синьостi. Очi киплять бляклою жовчю: вилиняли вiд безсоння, проведеного в
допитi i мученнi в'язнiв.
Один безвиразно промовив, проносячи налитий нiс над кислими губами:
- Працювати не хочуть. Лiзуть по хлiб.
Цi слова вжалили душу Дарi© Олександрiвни, але вона не насмiлилася
сказати нiчого; тiльки в думцi вилаяла: "Хай вам так свiту бачити, як нам
робити не хотiлось, - тiльки й зна те жили з людей тягти, а працю ©хню
з'©дати, виродки! - щоб вам добра не було!"
Настав над лiхтарями чорнющий вечiр: без мiсяця i зоряного свiтла.
Черга зморила всiх; Дарiя Олександрiвна то закри очi, дрiмаючи з дiтьми,
то прокинеться - стежити всяку бiду, що могла напасти. Сусiдки в черзi
скiнчили спогади i куняли. Чути одноманiтну розмову двох горожан, що
вiдступили з рядiв i, обпершись об паркан плечима, набивають папiроснi
гiльзи тютюнцем, з дрiбно© машинки.
Нiби вчителi; пiд ©х лiктями сiрiють книжечки, вкладенi в часопис.
Капелюхи i пальта лихi, а краватки поскручувалися дудочкою в штовханинi
бiля ларка. З приятелiв один - блiдий i великовидий шатен; нерiвне
пiдстриженi вуса; i звис чорний дiнурок вiд шкелець, крiзь якi мерехтять
бiлястi очi. Другий - тонколиций худець i горбоносий; очi карi, в скорбнiй
кротостi теплiли з-пiд вигнутих бровиськ, а губи, нiби в тисячолiтньому
терпцi, прилягли за рудими вусами i кучерявою борiдкою того самого
кольору. Щось бубнiли старi горожани, возячися з куренням.
Поруч селянка, байдужна до ©х справи, пригорнула дiтей, що тулилися,
мов пташенята; нагрiла ©х плечики, прикриваючи рукавами, наче крилами.
Подрiмала трохи. Багато хто скраю дожида , як вона i два курцi,-
обпираючись об паркан або сидячи при ньому на цеглi чи на торбi. Так
примостилась i Дарiя Олександрiвна з малими: бiля сирих дощок.
Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять пiвчутно курцi: якраз
коло не©. Коли навiть стишуються до шепоту, ©х слова чути, та й небагато
страху перед голодною селянкою, що мучиться з дiтьми на морозi.
Довго розмовцi перебирали на всi ребра - i журнали, i спiлки.
- Чи зна "вiн"? - розмислю ться великовидий.
- Зна ! Згори, вiд високого козиря пiшло до нижчого, вiд того - далi
вниз, i так по драбинi з сотнею щаблiв спустилося сюди: отже, розiгралась
п' са, коли "хазя©н" обiдав. Вiн квапиться, як ©сть: голову опустив i
слуха члена Цека, який аж тремтить, доповiдаючи:
"Смертнiсть масова, вже - мiлiони..."
В цю мить був клопiт iз дрiбною жилкою в одбивнiй: "хазя©н" не мiг
вiдразу перегризти; i морочився, бо влiзала мiж двома сусiднiми зубами.
Витягав i ловив на гостряки, щоб скорiш перекусити. Коли ж перетнув ©© i
ковтнув кусок, - враз спорожнив стакан i косо огризнувся, обтираючи вуса:
"Не говорiть менi про це: в нас людей досить!" - I знов задвиготiв
виделкою i щелепами.
- Уявляю: як обурився "вiн", що перебито смак...
- Власне. Тверде жилка, мабуть, рiдко стрiчалася в чудовому м'ясi.
- Ви сказали: одбивна?
- Так. Можливо, мiцна жилка перший раз, а то б вiдклав кусок.
- I менi тряпалось - ну, як струна з скрипки; всилу перетинав, бо нiж
тупий.
- Хотiв "хазя©н" неодмiнно перекусити: впертiсть! М'ясо - з
господарства, що все достарча тiльки на його стiл. Лiтак возить
свiжозарiзаних барашкiв для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в
"Капiталi" Маркса, в роздiлi ."Iсторична тенденцiя капiталiстичного
нагромадження". Мiж iншим, соратники, - не тi, що ратицi мають, а, так би
мовити, "совождi", хiба гавлять? Iсну небiдний Лазар: в нього ма ток - на
заздрiсть кожному "предводiтелю дворянства". Там постро но комунiзм не по
Енгельсу, а по циганському королю. Лiкери всюди: де ©сть, де спить, де
бри ться. В кожного подiбний едем, крiм спiльного всiм заведення для ночi,
але то - дрiбниця. Пасуться при "мечi революцi©", i грiють казан сатанйла.
- Плюс мiраж. Iнодi я жду: наведення через секунду зникне, як сон. Нi!
- iсну далi.
- Бо передвiщено, - сказав рудобородий, - передвiщено для воцарення
бельзебула, чи© служники, нiби змi©, гризтимуть життя...
- Змi©? Нi, спецпотяги; один бiга тiльки вночi, i стережуть його
та мницю, але проточу ться...
- Яв школi теж чув. Питаю партiйцiв - бояться сказати. По очах видно:
знають.
- Декотрi, вже кликанi туди, сказали по секрету родичам, а тi -
свiтовi. Бiля ларка, де продають самi кiстки вiд коров'ячих голiв разом з
рогами, теж говорять.
- Про цi речi скоро дверi i вiкна казатимуть.
"...Все - вiрно: про все, що робиться, - дума Дарiя Олександрiвна, -
вiд чого ж гинем..."
Великовидий продовжив:
- Пригаду ться вiрш, в якому два рядки повно виявили причину:
Й в желтьiх окнах засмеялись,
Что зтих бедных провели.
Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:
- Це найгiркiшi рядки, писанi в наш вiк.
Глянув угору, над обриси заснiжених мiських домикiв: там вирiзнялися
крiзь млу величезнi урядовi озi© з яскравими вiкнами.
- Дивно, дивно! Менi видалося: звiдти зирнула мара в жовтих шибках.
Вiн застиг, мов прислуха ться до невiдомого вiдшуму.
- I я нiби чув крижаний подих, коли читав вiрш, - згаду великовид.
Чомусь i в Дарi© Олександрiвни стрепенулося серце, коли слухала: вмить
- мов розлiгся смiх зловiсний: "Лихо буде! ; Треба стерегтись..."
Вона гостро роздивля ться, куди можна тiкати, он, хоч крiзь проламину в
парканi - недалеко.
Справдi, скоро пригуркотiли вантажнi авта i, позскакувавши з них,
картузники ловлять i тягнуть, як скот, всiх, що, судячи з вигляду, -
обшарпанi i з торбами, - пустилися села. Кидають ©х на платформи, де чека
озбро на варта.
Дарiя Олександрiвна тривожилася, слухаючи старих горожан i пильнувала
рухiв на вулицi, - ще тiльки почався найвад, як вона крикнула до дiтей:
- На погибель беруть! Тiкаймо!
Потягла дiтей за руки до протулини в парканi: там хтось вiдiрвав дошки
на паливо; пропустивши дiтей туди i сама вдершись, побiгла з ними через
садок, прикиданий снiгом, i 'через двiр - до хвiртки на другу вулицю,
рiвнобiжну до тi ©, де черга по хлiб.
- Тс, тихенько! - попереджу мати. - Нишком! - бо, глядiть, собаки
недалеко.
Хвiртка на крючку. Тремтячи з страху, мати вiдчинила ©© i роздивилась:
вулиця порожня; лiхтарi з адресою, пiд бляшаним козирком, свiтять над
дверима.
Втiкачi побiгли вiд хвiртки i завернули за рiг - подалi вiд нещасливого
мiсця, де розлягалися крики жiнок i дiтей, тягнутих i киданих на
тягарiвки.
Знов зiрвався снiг, хоч не густий, але трудно було йти, бо слiпив i
забивав дух - рiзким вiтром.
Блукали до пiвночi, поки натрапили на лiсний склад, бiля якого походжав
сторож: нiби мiряв тротуар, маючи широкий в'©зд насерединi сво ©
мандрiвки. Видно, намерзся, сидячи при воротах, якi зоставив трохи
прочиненi. Рiдко стрiчав перехожих - поступався перед ними з дороги.
Заметiль, прикра пiд час вiдходу через мiсто, стала в пригодi: запоною
мертвих. Неспроможнi люди. Тiльки в кiлькох видолинках сiм'©, коло
покiйних, копають ями. Здоровiшi вивезли поранених санками - слiди вiд
полозочкiв, покропленi кров'ю, простяглися до села.
На нiч вiдступили хмари з частини зоряного неба, i при його свiтлi
чотири постатi поспiшили в степ. Коли погустiшала темрява, то супроти не©
замерехтiли свiчковi огники i кадильнi: мов сузiр'я, що впало i тремтить
бiля снiгу. Забринiв один голос - старечий, врочисто проказуючи речення,
часом зриваючися хрипко. Три iншi озвалися, як супровiд йому: разом, в
скорботi спiву, бiльший за всi ридання земнi, - вести вiдправу; вiд лиця
всiх. З благанням: помилувати грiшних рабiв. Огники переходили в один бiк
i в другий, нiби по складених напрямках, що сполучають зiрки в рисунок;
переходили через темряву i вели з собою спiвучу печаль, звернену в
невидимiсть найвищого неба, що зверх всiх свiтiв, мов свiтляна гора. Вiчно
бiлi вiд присутностi Отця людей i янголiв.
Катранник слухав i не мiг вiдiйти. Зда ться, лежала перед очима, на
весь далекий обмiр розкрита, книга з тайною значення, що його душа не
могла обняти, читаючи з свiтучих лiтер. Але вона належить до не©, мов
остання власнiсть, яко© жовтий володар не мiг вiдiбрати, грабуючи життя.
16
Передсвiтанковий сутiнок. Видно вже, як люди тягнуться по снiгу, важко
переставляючи ноги; дехто лiг. Багато селян просту вподовж колi©,
випередивши слабiших, що розсипанi в степу.
Потяг спiшить мимо мертвих i мимо живих, бiльшiстю теж приречених, хоч
намагаються вийти з морозно© пастки. Чи зупиниться потяг рятувати ©х? -
нi; так пароплав пiд командою злочинця промина нещасних, коли борсаються
з останнiх сил серед спiненого моря, пiсля крушення.
Один з пасажирiв, власник теслярсько© пилки i торби з струентом,
приглушено обiзвався:
- Застукають кого в мiстi бiля ларка з хлiбом, пруть на грузовик i - в
степ! На снiг викинуть, кiлометрiв за сорок. Добре, як хто добудеться.
Похолонуло на серцi в Дарi© Олександрiвни, i вона вишепотiла до дiтей:
- Чу те? Глядiть же, не губiться, не вiдставайте вiд мене й на крок!
При©хали вдосвiта; вокзал - завiяна цегла i залiзо, серед яких в' ться
дим вiд паровозiв i пара; без перерви свистки, брязкiт, галас, стуканина
валiз на дверях i човгiт пiдошов: натовпи спiшать - нiхто нi на кого не
гляне.
Давно не була в мiстi селянка i вжахнулась, подумавши: "Женуть, байдужi
навiки!.. Для iншого - камiнь морозний; i хто вмре, проминуть, мов не
бачили".
Волочачи важкезнi чемодани, прiють командири з рiзнокутками на комiрах
i також партiйцi в шкiряних пальтах. Вилискують рудi портфелi в мiдяних
заклацках i нетверезi обличчя "вiдповiдальних" керiвникiв. Крiзь гамiр
часом прорiза дорогу, сизiючи личиною, - з налитими прожилками на очних
яблучках,- чи тако© приналежностi, що громадяни в бiжучих юрмах рiзко
вiдхиляють напрям, як окунi вiд щуки.
Снують службовцi в недорогих, але страшенно вигладжених пальтах, iз
смугастими шарфами поверх краваток, i в побляклих капелюхах. Окремо
робiтники: худi, до запалостi, важко ступаючи, творять посмальцьованими
ватниками i кепками перехiд до вигляду селян, що товпляться, обiдранi i
забрудненi вiд ночування в мiських пiдворiтнях, виснаженi вкрай, сiрi i
кiстякуватi, як вихiдцi з могил. Або опухлi перед смертю. Несучи порожнi
торбинки, вони знесилено протуляються крiзь натовпи; лягають на камiнь,
вкритий сумiшкою снiгу i грязюки, ©х пiвживi тiла всюди навкруг вокзалу:
долi - на бруковиках i на цементових плитах пiд стiнами, а ще бiльше бiля
паркана. Тягнуться голоднi до магазинних вiтрин i вмирають; нiхто не
зверта уваги.
Партiйщина високого рангу i звання, з яскравими зiрками на кашкетах i
грудях, позирку в виразi кислувато-погiрдливо© нудьги крiзь шибки
легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо нiколи! - позирку на трупи,
розсiянi по вулицях, i вiдверта ться випасеними обличчями. Страшенна
зайнятiсть - треба спiшити на хронiчнi засiдання в хмарi тютюнiв, i
виголошувати без кiнця промови про будiвництво щастя. В перервах,
згромадившись коло буфетiв, пiдряд перехиляти по стопочцi i за©дати
корейкою i рибцем, i копченою, а "заправившись" до сопучо© одишки i
вiдгику, знов промовляти про побудову безкласово© мрi© i кадити вождевi,
нiби божеству, що, мовляв, мудрiстю привело до веселого життя - народ,
себто всiх, що конають за вiкнами.
Ще нiколи в свiтi i нiде пiд мiсяцем нiяка iстота жива не купалася в
неправдi, як червона партiя: мов колосальна безрога в калабанi; впивалася
i вимазувала боки i писок, ноги i вуха, обхлюпувалася i в захлинному
впо ннi на весь свiт вивискувала свою насолоду.
Хто ж насмiлився перечити або всовiщати, - вмить розрива iклами.
Мимо конаючих "органiзатори" ©х смертi мчать автами, опустивши
брезкливу губу.
- Бач якi! - промовила Дарiя Олександрiвна, вижидаючи з дiтьми на
перехрестi, коли можна перейти.
Довго водила ©х морозними вулицями; стежила, куди прямують iншi
голодуючi: така численнiсть, що скрiзь по мiсту темнi лахмiтинами i
скупчу ться при розподiльниках, магазинах, ларках. Тисячнi черги ждуть
вiстки про хлiб, продаваний без карток за комерцiйну цiну, шалено
пiдгвинчену. Вiд тиску калiчаться слабiшi серед бiдолашних.
Того дня неспроможна була Дарiя Олександрiвна дотовпитися до заповiдних
терезiв. Ждання i ждання в черзi - без просвiтку; на стоптаному снiгу.
Попереду двi жiнки розговорилися: одна - середнього вiку, свiтловолоса, в
брунастому, надто великому для не© чоловiчому пальтi i в старенькому
темно-синьому беретi; друга - рокiв п'ятдесяти п'яти, сива, в зношеному,
але теплому пiджаку пiскуватого вiдтiнку i в хустинi, що колись була
зелено-картата, а тепер вицвiла до блiдостi i слабого слiду рисок.
Хустина оповiда , як доводилося робити в степу i мокнути пiд дощем до
самих морозiв.
Бесiдниця-берет дода примiтку:
- Без дощу, коли довго нема , то ще гiрше; все сохне.
- Атож! Без дощу - гiрше.
Згодившися, старша поворушила устами, нiби шепочучи беззвучно, i почала
згадувати:
- Позаторiк робили в господарствi, - завод мав його. Як занадилися
заводськi комсомольцi до нас: всiх обшукують, одежу на грудях роздирають i
дивляться, чи ми носимо хрестик. Риються в наших торбах i чемоданах, - де
iконка, забирають вiдтiля. Кидають iконки i хрестики додолу, в хатi, або
надворi - в грязь, i затоптують тут же, при нас, щоб ми бачили, як вони
знущаються, i думали, наче Бога нема, коли за таке не кара . Один
комсомолець зрива з мене хрестик i кричить: "Я тебя задушу, гадюка, ти
зачем етот дурман носiш!.."
Ми всi вiд раннього ранку до пiзнього вечора працювали на полi. Було
посушно, нема дощу i нема. Комсомольцi ж проголосили, що ©м не треба нi
Бога, нi його дощу - обiйдуться сво ю дорогою; кажуть: "Создадiм
iскуственний дождь".
...Всiх iз заводу гнали пiсля роботи ще i додатково працювати цiлий
вечiр на полi. А в робiтникiв i так на пiджаках сiль залягла: з поту, бо
душно на заводi i робота дуже важка. Зверх того, мусять воду тягати з
канав та басейнiв або привозних бакiв - поливати городину. Скiльки не
поливали, нiчого з того не виходило. Не бере вода. Нiякий росток з грунту
не показу ться, хоч води вилито - пропасть. I тiльки ще дужче пiсля того
сонце пече; все чисто чорнi , i годi. Отак довго возились i мучили народ,
роблячи свiй iскуственний дощ, - усiх до смертi заморили поливанням, а
нiчого не вирiзу ться з землi; не зеленi нiде. Все чорне. I стало видно,
як на долонях: коли намiрилися з ворожiстю проти Бога i хотять щось
зробити, не вийде нiчого.
Ось, пiсля невдачi того штучного дощу, як позакидали вже i самi вiдра,
- з'явилась хмарка i стала пiдходити i рости; побiльшала дуже i все
закрила, скiльки око бачить. Та як гуркнув грiм! - заблискотiло страшно,
та ще дужче грiм розлiгся, аж глушить. I такий тодi полив дощ, що всi, хто
був там, поприходили мокрiсiнькi до нитки - просто текло з них.
Просвiтлiло пiсля дощу, i потiм зразу земля стала парувати i почало
сходити скрiзь: все зазеленiло! Врожай був: давно вже не пам'ятали такого.
Повно городини i вся велика.
Комсомольцi - як понiмiли; нiхто вже бiльше не казав до нас, що Бога
нема. Коли стрiчалися, то очi вiдводили i про iскуственний дощ, замiсть
Божого, мовчали весь час, поки я там робила. Отак вийшло з заводськими
безбожниками: ©х дощ посоромив.
Жiнка, що в беретi, оглянулась гостро - сусiди злиденнi, як i вона;
притамувала мову до пiвшепоту:
- I заморок ©хнiй iскуственний i гемонський, аби вже скорiше кiнець.
Дарiя Олександрiвна, похилившись, пита Андрiя:
- Чув - про хрестики?
- Чув.
- Не станеш хрестики з людей зривати?
- Нi.
- Гляди ж: iнша кривда забудеться, а така - нi. Пам'ятай, що кажу!
В черзi зчинився крик при штовханнi. Високобровий старикан з газетою i
покрученим цiпком роздражнено бурмотить, нi до кого зокрема не
звертаючись, але до всiх:
- Що, я не бачу? Поставали спереду i мiняються, - по чотири рази то
однi пiдходять, то другi; вони змовились. Мiлiцiонери теж гарнi!.. Своякiв
пропускають, а нас - назад.
Обурю ться старий, хоч не голосно.
- Через них марну ться час! - промовивши, поглибився в газету, але нiяк
не мiг нерви вгасити.
Скаржаться сусiди:
- Iдеш по хлiб на цiлий день, вони ж перед очима розхоплюють.
- Наш, а нам нема.
- Три днi тут - нi крихти не взяла.
- Вже ноги не держать.
- Ще й бережись, бо в яр одвезуть, - раз був там, ледве вилiз. Хто не
мертвий, то вб' ться, як пада.
Знов - тиск, нарiкання, клятьба, штовхання; як обпiненi хвилi з прибою:
кидаються i, втративши розгiн, вщухають, щоб повторно зашумiти метушнею. В
притишеностi, що настала пiсля гамору, жiнки знов розгомонiлись.
- Ви ж самi звiдки? - пита хустина. - Гляжу на вас: одежа городська, а
розмова наша.
- Недавно тут; я з села. Привiз сюди чоловiк, бо вже доходила дома:
зiллям тiльки й живилася. Врятувала дво дiтей, а двiйко вмерло. Та й живi
були - як трупики, опухли i з порепано© шкiри вода стiкала. Мiй чоловiк
по©хав роботу шукати. Чую, вже смерть менi скоро. Саме тодi вiн верта ться
- знайшов роботу i хлiба трохи роздобув; при©жджа нас вихопити. Сюди
привiз i радився з лiкарем, а той йому казав: потроху годувати, бо вмруть,
як на©дяться на виголодженi шлунки. Нас на дi тi тримав чоловiк цiлий
мiсяць. Я ж давно хлiба не бачила, так зголоднiла, що аж тiпаюся вся, коли
дивлюсь на скибку, та не давав вiн на©датись - трiшки вiдрiзував менi.
Тодi я, мучилась i думала, що вiн iз злим намiром це робить, i казала:
хочеш мене замучити. Тi, що взяли хлiб, не доконали мене з дiтьми, так вiн
хоче кiнчити. Коли видужала i стала здорова, взнала сама, що вiн добре
робив. Згадую тепер, як пiдозрiвала його, нiби хоче з свiту звести.
- Що люди витерплять! - зiтхнула хустина.
Попереду стояла селянка в зеленастому пальтi, мабуть, колись теплому,
тепер вистрiпаному i витертому, з нерiвне злеглою ватою.
Стояла, нахиливши голову, так що темнi пасма, як двокрилля галчине,
звисали ©й на чоло з-пiд безколiрно© хустки.
- Не гнiвайтеся, почула вашу згадку! - сказала селянка. - Я з таких, як
i ви, тiльки гiрше було менi. По неправдi судила, i не в той бiк, що ви,
не про добре, а про лихе.
- Чого гнiватись? Бiдою стуленi докупи. Кажiть i ви, а то все ми однi.
- Всього не переказати. Мiй чоловiк помер, а я сюди прийшла: прибираю в
школi. Де ми жили, в тому селi чоловiк був активiстом. Не вийшов сам з
бiдних - нi, його батько належав, як казали, до "бувших": мав багатий
двiр. Дуже добрий хазя©н був, рiдко можна такого знайти. Син же його, мiй
чоловiк, зробивсь активiстом, не з користi, а тому що повiрив: так треба
для добра трудящих. Люди плакалися; казали: "До всiх прискiпу ться i
обдира... що вiн з нами робить? - нема вiд нього рятунку нiкому, стяга
послiдн з нас".
Було раз так. Зустрiв вiн дiда. А треба сказати, що тодi в нас куркулiв
дiлили: одних називали "експортними" - для висилки на Урал, тi були
здоровiшi; других, старих дiдiв та бабiв, зоставляли. Один дiд був ще
крiпкий, хоч мав сiмдесят лiт; ще мiг жити. Вiн сина горбатого мав - цього
калiку теж залишили в селi, та вiн скоро виголоднiв i пропав. А дiд ще
ходить. Було це зимою; зустрiв того дiда мiй чоловiк i каже:
"Ану, сякий-такий, скидай все!"
Стягнув з дiда все чисто, не собi, а для колгоспу, думав, що так треба,
i старався. Вiн голого дiда пустив по снiгу. Дiд просить:
"Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на менi зостав, щоб не босому по
снiгу йти!" - так просить дiд.
Чоловiк мiй на нього як закричить:
"Ах ти ж сякий-такий! Убирайся геть, щоб я тебе не задушив!"
Так i пiшов дiд босонiж через снiг Я тодi вiрила з чоловiком, що так i
треба. Коли хто за , водив мову про мертвих вiд голоду, я ©м вiдрiзувала
в'©дливо:
"Чеснi тепер не вмирають, то тiльки куркулi i ледарi. Мiй чоловiк не
впаде - вiн працю ".
А видно, над всiма суд якийсь, по великiй правдi, i для мене гiркий.
Хоч мав мiй чоловiк, що ©сти в хатi, а таки i вiн упав i вмер. Я ви©хала в
мiсто i тут врятувалася. Розказую вам, що було, i легше менi ста . Сумно
дуже, коли сама, в кутку сидячи, згадую все.
Сусiдки горюють з нею.
- Бiдна душа! Носiть хрестик i надiйтесь на Бога: скрiзь поможе, -
сказала сусiдка, що в карткованiй хустцi.
- Носитиму тепер. А глядiть, кара була, бо не самi люди, також i скот
гинув: шкiра вiдставала i трiскалась. Пропадала тварина не знати вiд чого.
Може, тру©ли тi, котрi були присланi в нашi села - все розвалити. Вони ще
гiрше робили: , душу мо му чоловiковi стру©ли та багатьом, як вiн. Його
погубили i других - через нього.
До розповiдi про активiста Андрiй мало прислухався, коли ж перейшла
мова на розбiйникiв, - вiн нашорошив слух.
Хустина, що з слiдами карток, примiтивши зграйку метких пiдлiткiв,
оскаржила ©х.
- Тут крадуть грошi. I це привiялося вiд чужих. Злодiйства в нас не
було, нiхто дверей не замикав; виходячи сiм' ю в поле, поставлять
коромисло до дверей - i вже прохожий бачить: нiкого нема дома...
Повернувсь i пiшов геть. Думки тi © не було, щоб зайти i взяти щось. Як
хто вкраде курку, то десять лiт згадують; кажуть: он пiшли онуки того, хто
курку вкрав. Жили без злодi©в; аж тепер набiгло ©х звiдкись, не встережеш
нiчого! - все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку.
- Так воно , - згоджу ться молодша хустка. - Присланi з хати
виганяють: на смерть. А злодi© цього не робили. Жiнка, що в беретi,
згаду :
- Я чула, пригуркотiв котрийсь Каганович - забира наш хлiб до зернини.
- Он який! - сказала старша хустка.- Був колись один, звався Жульга;
тодi хлiб продрозвьорсткою вимiтали i голод косив. А той прибився з
Курщини, сказав: я такий; а хто вiн i що робив попереду, нiхто не знав
того. Жила вдова поодаль вiд села; вiн i пристав до не©. Нiчого не робив,
а все - то одно прибуду в садибi, то друге. Людям видавалося пiдозрiло,
хоч нiхто не мiг нiчого доказати; так i мовчали. Тiльки ж стала худоба
скрiзь пропадати: то конi виведено вночi, то корову зайнято в степу,
восени, коли ходить попаски, то воли вкрадено з хлiва. I це - далеко
наокруг, на якусь сотню верст; i тяглеся лихо бiля трьох лiт.
В наших родичiв добрi конi були i лошата, ©х замикано в конюшнi - на
шину, гвинт в одвiрках ключем закручувався.
Стали примiчати господарi, що все хтось нагляда ввечерi. м сусiд
сказав: глядiть, бо коло вашого двору з десяток ©х вешта ться, -
пiдстерiгають з обротьками напоготовi.
Двiр на роговi стояв, i собаки були, через те злодi© боялись шуму.
Один з них приходив удень i попереджував: дивiться, бо хотять вашi конi
вкрасти, я чув i хто, та не знаю напевно. Ви вже бережiться, я вам добра
хочу.
- Вони однаковi! - сказала сусiдка, що в беретi. - Все нам про щастя
кричать; повнi вуха.
- Однаковi, - згодилась оповiдниця. - Той злодiй хотiв на конi глянути.
Заходив i все поглядав на замок, куди заклада ться ключ: тiльки туди очi й
косив. Як вiн пiшов, господар каже: отакий Потап! - i вашим, i нашим,
прийшов замок обдивлятись.
Декiлька ночей спати не могли, бо все кругом злодi© шастали, бували не
раз бiля конюшнi, а не одiмкнули.
В iнших мiсцях ©м легко йшло: притягнуть вiск i по тому брозмiру
заказують ключ i виводять конi.
А в наших родичiв свояк був коваль; вiн придумав ще один гвинт зверху в
замку: крiзь цей гвинт нарiзка в ключi спершу повинна пройти, а тодi вже
можна дiстатися ключем до замка.
Злодi© подряпали кругом - все пробували вiдiмкнути, а секрету вгадати
не змогли; так i вiдiйшли нi з чим. Вже на веснi в гнойовому кагатi
знайшли нашi родичi купу обротьок: то злодi© покинули, вiдходячи.
- Теперiшнi розбили б конюшню, а вкрали! - сказала молодиця, що в
беретi.
- Тодi плохiшi були, - згодилась оповiдниця, - тiльки ж i вони швидко
бралися: кругом по селах крадiж, i нiкого пiймати не можна. Бо далеко
вiдводили скот i спинялися в лiсi чи iнших скритих мiсцях, перестояти,
поки йдуть розшуки. Скрiзь мали сво©х людей - через них крадене гередавали
на продаж.
- Як i теперiшнi. Силу мають.
- Мають, на нашi голови, i нiякого замка нiхто не придума . Все
заберуть. Так i тодi; обкрадали злодi© скрiзь: комори, хлiви, сара©,
клунi, хати, мов чума якась, рокiв з три.
Сусiдка, що в беретi, числячи, перебира на пальцях:
- Теперiшнi - рокiв з п'ятнадцять.
- I хтозна, чи скоро кiнчиться. Хоч би вже ©х...
- Аз тими що було?
- Раз сторожi через лiс верталися додому, i було вже пiзно. В лiсi
зустрiли двох, що гнали четвiрку волiв. Поздоровались i поспiшили далi. А
вже як вiд'©хали верст на дев'ять, тодi давай питатися, чого це так пiзно
скот гонять? Де це видано, щоб у глупу нiч через густий лiс гнати воли.
Вертаються i наганяють тих погоничiв з волами i розпиють:
"Звiдки це худобу женете?"
"Та он з того дальнього хутора".
"А куди?"
"На станцiю женем".
"До кого?"
"Знайомi нашi ви©дуть на ярмарок".
Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо погоничiв: нi з
тим, чи© воли, нi з тим, чому власники не самi женуть, - бо сторожi знали
тих людей. Не повiрили погоничам, забрали ©х з волами i доставили на
розслiд. Виявилося: воли краденi. Головних злодi©в схопили, судили ©х i
вислали. Вже ©х нiхто в нас не бачив.
- Хоч би й цих ми не побачили.
- Колись дiждемось.
- А що ж тi меншi?
- х зоставлено: таких, як Потап... Дарували йому, кажуть, хай сидить -
цей сам не шкiдливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село, став
дуже пити i п'яний повiсився.
Завiвав снiг, мов заблуканий; курiючи, повихрився вподовж бiлих
тротуарiв. Коли ж на хвилину порiдшав, тодi пронизали простiр дуже хуткi
окремi снiжинки. Скоро метелиця знов понесла тьмами ©х, понесла ©х
поривами i враз побушувала так люто, що перетнула всi напрямки. З
посвистом i шумом погнала морозну димряву проз сивi будинки. Втомившися,
зважила в повiвi плавкi цятки i повела ©х просто, кладучи на заметений
брук. Потiм взялася часто сипати. Навiть змiнила хiд: вiйнула назад. Та
миттю спам'яталась i знов помела в попередньому розгонi - рiвно i страшною
масою, як в обстрiлi бiлими безважними кулями. Декотрi з них близько
кружили, нiби чогось шукаючи; поро©лися слiпо i втекли в швидких течiях,
мов посланi до мети. Люди, никнучи, затуляли обличчя.
Стихла хуртовина раптово, як i схопилась; але вже було холоднiше.
Знов довелося, глядiвши на хлiбний кiоск, жувати домашнi малясники з
лузгою, привезенi в торбинцi.
Багато опухлих: вiдходили вiд черги пiд паркани i опускалися на снiг -
конати.
Мимо поспiшають "шишки" в чорношкiряних кашкетах або в кольорових
картузах, яскравих, як папужки; червонов'язi i вибритi до баклажанно©
синьостi. Очi киплять бляклою жовчю: вилиняли вiд безсоння, проведеного в
допитi i мученнi в'язнiв.
Один безвиразно промовив, проносячи налитий нiс над кислими губами:
- Працювати не хочуть. Лiзуть по хлiб.
Цi слова вжалили душу Дарi© Олександрiвни, але вона не насмiлилася
сказати нiчого; тiльки в думцi вилаяла: "Хай вам так свiту бачити, як нам
робити не хотiлось, - тiльки й зна те жили з людей тягти, а працю ©хню
з'©дати, виродки! - щоб вам добра не було!"
Настав над лiхтарями чорнющий вечiр: без мiсяця i зоряного свiтла.
Черга зморила всiх; Дарiя Олександрiвна то закри очi, дрiмаючи з дiтьми,
то прокинеться - стежити всяку бiду, що могла напасти. Сусiдки в черзi
скiнчили спогади i куняли. Чути одноманiтну розмову двох горожан, що
вiдступили з рядiв i, обпершись об паркан плечима, набивають папiроснi
гiльзи тютюнцем, з дрiбно© машинки.
Нiби вчителi; пiд ©х лiктями сiрiють книжечки, вкладенi в часопис.
Капелюхи i пальта лихi, а краватки поскручувалися дудочкою в штовханинi
бiля ларка. З приятелiв один - блiдий i великовидий шатен; нерiвне
пiдстриженi вуса; i звис чорний дiнурок вiд шкелець, крiзь якi мерехтять
бiлястi очi. Другий - тонколиций худець i горбоносий; очi карi, в скорбнiй
кротостi теплiли з-пiд вигнутих бровиськ, а губи, нiби в тисячолiтньому
терпцi, прилягли за рудими вусами i кучерявою борiдкою того самого
кольору. Щось бубнiли старi горожани, возячися з куренням.
Поруч селянка, байдужна до ©х справи, пригорнула дiтей, що тулилися,
мов пташенята; нагрiла ©х плечики, прикриваючи рукавами, наче крилами.
Подрiмала трохи. Багато хто скраю дожида , як вона i два курцi,-
обпираючись об паркан або сидячи при ньому на цеглi чи на торбi. Так
примостилась i Дарiя Олександрiвна з малими: бiля сирих дощок.
Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять пiвчутно курцi: якраз
коло не©. Коли навiть стишуються до шепоту, ©х слова чути, та й небагато
страху перед голодною селянкою, що мучиться з дiтьми на морозi.
Довго розмовцi перебирали на всi ребра - i журнали, i спiлки.
- Чи зна "вiн"? - розмислю ться великовидий.
- Зна ! Згори, вiд високого козиря пiшло до нижчого, вiд того - далi
вниз, i так по драбинi з сотнею щаблiв спустилося сюди: отже, розiгралась
п' са, коли "хазя©н" обiдав. Вiн квапиться, як ©сть: голову опустив i
слуха члена Цека, який аж тремтить, доповiдаючи:
"Смертнiсть масова, вже - мiлiони..."
В цю мить був клопiт iз дрiбною жилкою в одбивнiй: "хазя©н" не мiг
вiдразу перегризти; i морочився, бо влiзала мiж двома сусiднiми зубами.
Витягав i ловив на гостряки, щоб скорiш перекусити. Коли ж перетнув ©© i
ковтнув кусок, - враз спорожнив стакан i косо огризнувся, обтираючи вуса:
"Не говорiть менi про це: в нас людей досить!" - I знов задвиготiв
виделкою i щелепами.
- Уявляю: як обурився "вiн", що перебито смак...
- Власне. Тверде жилка, мабуть, рiдко стрiчалася в чудовому м'ясi.
- Ви сказали: одбивна?
- Так. Можливо, мiцна жилка перший раз, а то б вiдклав кусок.
- I менi тряпалось - ну, як струна з скрипки; всилу перетинав, бо нiж
тупий.
- Хотiв "хазя©н" неодмiнно перекусити: впертiсть! М'ясо - з
господарства, що все достарча тiльки на його стiл. Лiтак возить
свiжозарiзаних барашкiв для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в
"Капiталi" Маркса, в роздiлi ."Iсторична тенденцiя капiталiстичного
нагромадження". Мiж iншим, соратники, - не тi, що ратицi мають, а, так би
мовити, "совождi", хiба гавлять? Iсну небiдний Лазар: в нього ма ток - на
заздрiсть кожному "предводiтелю дворянства". Там постро но комунiзм не по
Енгельсу, а по циганському королю. Лiкери всюди: де ©сть, де спить, де
бри ться. В кожного подiбний едем, крiм спiльного всiм заведення для ночi,
але то - дрiбниця. Пасуться при "мечi революцi©", i грiють казан сатанйла.
- Плюс мiраж. Iнодi я жду: наведення через секунду зникне, як сон. Нi!
- iсну далi.
- Бо передвiщено, - сказав рудобородий, - передвiщено для воцарення
бельзебула, чи© служники, нiби змi©, гризтимуть життя...
- Змi©? Нi, спецпотяги; один бiга тiльки вночi, i стережуть його
та мницю, але проточу ться...
- Яв школi теж чув. Питаю партiйцiв - бояться сказати. По очах видно:
знають.
- Декотрi, вже кликанi туди, сказали по секрету родичам, а тi -
свiтовi. Бiля ларка, де продають самi кiстки вiд коров'ячих голiв разом з
рогами, теж говорять.
- Про цi речi скоро дверi i вiкна казатимуть.
"...Все - вiрно: про все, що робиться, - дума Дарiя Олександрiвна, -
вiд чого ж гинем..."
Великовидий продовжив:
- Пригаду ться вiрш, в якому два рядки повно виявили причину:
Й в желтьiх окнах засмеялись,
Что зтих бедных провели.
Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:
- Це найгiркiшi рядки, писанi в наш вiк.
Глянув угору, над обриси заснiжених мiських домикiв: там вирiзнялися
крiзь млу величезнi урядовi озi© з яскравими вiкнами.
- Дивно, дивно! Менi видалося: звiдти зирнула мара в жовтих шибках.
Вiн застиг, мов прислуха ться до невiдомого вiдшуму.
- I я нiби чув крижаний подих, коли читав вiрш, - згаду великовид.
Чомусь i в Дарi© Олександрiвни стрепенулося серце, коли слухала: вмить
- мов розлiгся смiх зловiсний: "Лихо буде! ; Треба стерегтись..."
Вона гостро роздивля ться, куди можна тiкати, он, хоч крiзь проламину в
парканi - недалеко.
Справдi, скоро пригуркотiли вантажнi авта i, позскакувавши з них,
картузники ловлять i тягнуть, як скот, всiх, що, судячи з вигляду, -
обшарпанi i з торбами, - пустилися села. Кидають ©х на платформи, де чека
озбро на варта.
Дарiя Олександрiвна тривожилася, слухаючи старих горожан i пильнувала
рухiв на вулицi, - ще тiльки почався найвад, як вона крикнула до дiтей:
- На погибель беруть! Тiкаймо!
Потягла дiтей за руки до протулини в парканi: там хтось вiдiрвав дошки
на паливо; пропустивши дiтей туди i сама вдершись, побiгла з ними через
садок, прикиданий снiгом, i 'через двiр - до хвiртки на другу вулицю,
рiвнобiжну до тi ©, де черга по хлiб.
- Тс, тихенько! - попереджу мати. - Нишком! - бо, глядiть, собаки
недалеко.
Хвiртка на крючку. Тремтячи з страху, мати вiдчинила ©© i роздивилась:
вулиця порожня; лiхтарi з адресою, пiд бляшаним козирком, свiтять над
дверима.
Втiкачi побiгли вiд хвiртки i завернули за рiг - подалi вiд нещасливого
мiсця, де розлягалися крики жiнок i дiтей, тягнутих i киданих на
тягарiвки.
Знов зiрвався снiг, хоч не густий, але трудно було йти, бо слiпив i
забивав дух - рiзким вiтром.
Блукали до пiвночi, поки натрапили на лiсний склад, бiля якого походжав
сторож: нiби мiряв тротуар, маючи широкий в'©зд насерединi сво ©
мандрiвки. Видно, намерзся, сидячи при воротах, якi зоставив трохи
прочиненi. Рiдко стрiчав перехожих - поступався перед ними з дороги.
Заметiль, прикра пiд час вiдходу через мiсто, стала в пригодi: запоною