Страница:
- Про небо забули. Горе прийде.
- Вже почалося.
- Сказав тодi: живемо в кiнцi часiв. Тож антихристи спiшать зло
довершити. Це з iкон видно; Спаситель на хрестi мучиться, а внизу вони,
домальованi, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вко©ться
пекельство, аби вiдзначити дев'ятнадцять вiкiв пiсля розп'яття: так
кажуть.
- Вже ж видно! - згодилась невiстка.
- Пiчник примiтив: птиця пада мертва.
- Походом на нас рушено,- додав Мирон Данилович.- То тiльки вида ться,
що ©х прапори червонi; вони темнi.
- Дивно говориш,- зауважу дружина.
- Так бачу! Пропадем; а хiба можна жити по-демонському?
- Стримайся!
Дарiя Олександрiвна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих
вiд страху.
Менший при столi ворушить книжку; старший присiв пiд стiною в
мiжвiконнi: затерп! i очi запали, з нерушимою думкою. Оленка бiля мами
спостерiга , як чотири великi руки - двi в рясних брижках i стемнiлi, а
двi свiтлiшi - перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.
- Я ж нiчого!.. З ©х прапорами негаразд,- поправився господар.- То
тiльки Лук'ян потiша, що "заживем".
- Не ми, хтось другий! - сказала бабуся.
- Не ми i не Лук'ян,- продовжив господар.- Лук'ян зна одно: голосувати
"за". Зразу пiднiма руку - перший. Завжди "за" i попереду всiх. Не встиг
доповiдник зачинити рот - Лук'ян пiднiма руку: згоджу ться. За позику
перший, за розкуркулення перший. Сьогоднi розбiглися, а то голосував би
"за", хоч гробове вiко кладуть на село. Потiша - "заживем". Змi© з'©дять!
- Нащо казати? - спиня жiнка, повiвши погляд на дiтей.- Лук'ян не
гiрший вiд начальникiв.
- Тi не люди, а гаки - тягти хлiб! Перед зборами чув новину: вночi
потяг приходить, вартою обтиканий: переполох!.. Начальство з мiста аж
курить на вокзал, бо там головнi, з Москви. Крiзь вагоннi дверi жменьку
вцiджено, самих заводi©в. Стрiнули ©х: обдутий один i попелястий, вуса пiд
щiточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович - бiдовий, з вусами, як виновий
валет. Наказують розбити кутки в хатах i весь харч винести... Чорнявий
пiдкинувся i кричить на всю станцiю: "До зернини! До зернини!" - себто,
так забрати хлiб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишенi, i з усi ©
сили сипнув його в пику окружного партсекретаря. Зерно вдарилось i
повiдлiтало... "Ось ваша хлiбозаготiвля; як таке зерно негодяще
здаватимуть, всiх пiд розстрiл". Вiдлiтавши, зерно вскочило в рот одному з
тутешнiх i вiн почав його крутити i розмелювати на зубах: непогане зерно,-
вiн агрономом був i знав. А реву, а тупоту!.. Кажуть, якби паровоз
свиснув, не було б чути. Секретаря взято пiд арешт i невiдомо де дiвся. А
цi два змовленi з третiм...
- Може б, тихiше говорив? - попросила жiнка.- Всi чу мо.
- Добре! - Мирон Данилович обнизив мову: - Люди взнали, що для двох
повно всього в вагонi, як в ресторанi: i харчiв, i напо©в, м'яса,
окорокiв, ну, всього!.. Питва найкращi, котрi на експорт. Як люди взнали,
аж дивно.
- Чому не знати? - втруча ться бабуся.- Он, коли Журавленкiв
обiкрадено, рокiв тому з десять буде, нiхто ж i не бачив i не чув, а всi
зразу в одно: не iнакше, як Корiнчук залiз. Пiшли шукати - так i !..
Повитрушували крадене.
- А на©дкiв зiбрано в вагонi: риба консервна i корейка - закушувати
сорокаградусну, нарiзати i на булку класти; курятина i масло; скiльки чого
хочеш! - помаранчi i виноград...
- Мамо, помаранчi хочу,- тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.
- Дитинко, де ми вiзьмемо? Тут - аби живими бути. Мирон Данилович, мов
заворожений, вичиту коло вiкна, з якого видно мiсце, де стояла пiдвода:
- А в буфетi - вина i наливки, i горiлки теж, настоянi на чому
завгодно: на полинi...
- Чого б полинiвку пили? - сумнiва ться бабуся.
- Може, нi! А так кажуть. I зубрiвка...
- Хилитимуть гiрку?
- Чого ж, ©дучи хилитимуть; i в Кремлi повно...
- Ну, верховодовi рознесло вид,-згадала бабуся.
- Кажуть: швидко ©сть; понурий!
- Понурий глибоко моркву ри .
- При дiтях би не казали: десь вирветься! - просить Дарiя
Олександрiвна.
- Не бiйся, дочко! В найчорнiшi дверi прибули, вихiднi з свiту.
Безгомiння настало в хатi, нiби невидимий ворон, бiльший, нiж нiч,
обвiяв душi.
6
Темрява - як чорний дим.
Пильно слухаючи, спустився господар до краю згористого глинища:
вiдкопувати запас, для сiм'© найдорожчий.
Довго рив! - i в потi, i аж в тремтiннi. Крiм працi, тривога мучила.
Розкрив сховок, викладений соломою; вийняв пшоно в клунку, обкутаному
старою цератою, що краями злипалась. Надiбрав трохи i знов зарив. Хотiв
чиркнути сiрник i перевiрити, чи латка глинища виглядала, як завжди, але
побоявся: мiг привернути лихi очi. Вдосвiта, ледве забiлi , треба
навiдатися. Внизу, недалеко вiд глинища, хлюпотiла рiчечка,- туди пiшов i
обмив руки.
Вертаючися, сторожко ступав, як кiт, що бо©ться собак. Швидко брав
дверi: не встигли рипнути, i зразу ж замкнув.
Дiти сплять. У пiчурцi - прикручена лампа; сумовитою червонавiстю
вирiзня з пiтьми господаря i його дружину, заклопотаних коло пшона.
Зварили кашу - рiдкувату, трiшки припряжену лустками цибулi.
Побудили дiтей i сiли за стiл: до пiзньо© вечерi.
- Що таке? - промовля Мирон Данилович, оббираючи з кра©в миски.- Було
що ©сти - не до©дав, а як не стало - аж трусишся, дуже кортить.
- Вiд страху за ©жу! - пояснила бабуся.
Всi ретельно вискрiбали миски. Казанок вiддано найменшому, i той довго
пора ться, хоч повiки липнуть, нiби в глей замазанi.
З тi © ночi зайшла в хатi невситима жадоба до ©жi; i мов нечутий крик,
болючий провiстями, повиснув серед повiтря i почав мучити.
Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собi:
звичка, вироблена роками, вiд неспокою. В нервах зростали незнанi
часомiри, що вiрно числять. Крiзь сутiнки, змiшанi з випарами, прокрадався
господар до глинища - поправити на перекопаному i посипати сухого листя.
Пташина прокинулася, подала прозору вiстку, але вiн не слухав, як ранiше.
Поспiшаючи, зиркнув i мимоволi уявив споживну iстотку - без пiр'я.
Вiдпурхнула пташина понад течi ю, до галузок на тому боцi, а господар
вiдiйшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрi з рослин годяться
в горщик. Гострим оком обвiв попелище, серед полиння i кропиви, бiля
решток садово© загорожi, але не пiдступав, щоб слiду на травi не робити. В
сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби нема .
Нетерпеливий! Покинув справу i вийшов за ворота, постояв - прислухався;
тихими вуличками побрiв через околицю.
Де-не-де люди никали в подвiр'ях, мов тiнi. Спало на думку - заглянути
до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар,
лимар i що хочеш, скрiзь бува i новини приносить, як часопис.
Там був приятель майстра Стадничук, тесля друго© руки.
- Вас обскочили? - спитав коваль нового гостя.
- Так: перенюхали двiр до дрiбки! Що можна в рот класти, забрали.
Сумно i тут. Кайданцi - вiн бiлоокий чоловiк, дужий, як вiл, а вона
сухенька, мов тернова гiлка,- сидять коло згорнутих пожиткiв.
Коваль помiтив здивування:
- Ждемо, скоро в нас будуть...
- Час пропада, тiкати треба! - скрикнув Стадничук.
Запальний серцем, а руками, як корiння в'яза, крiпкий. Пiд опущеними
бровами, схожими на обнiжки,- скорбний огник.
"...Могучi люди, i тiкають! Видно, що бiда надовго",- мовчки вирiшу
Мирон Данилович.
Вiд ворiт притупотiло дво ; в дверi гуркiт:
- Кайданець, ану, давай сюди, скоро!
Вийшов коваль, за ним жiнка. Чути суперечку за вiкном:
- Чому не оплатив повiсток, которi присланi? - сварячись, пита
сiльрадiвець.
- Як, чому? Я ж не тут робив, а в мiстечку: конi пiдковував i гарби
справляв. Навiщо ж тутешнi повiстки i менi, i жiнцi прислано? Вона не
працю , бо хвора.
- Одкручу шся! - в'©дливо протягнув другий голос.
- У колгосп не хочеш,- закида перший з гарячою злiстю,- плати ж по
всiх повiстках! Озвалася жiнка:
- I пеню до повiстки дочеплено...
Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:
- Я вже пенею обрiс, як сiрко шерстю.
За вiкном погрози пiдносяться:
- Не хочеш платити, значить - ворог!
- А де взяти? - вiдбива ться коваль.- Менi п'ятий мiсяць у кузнi
зарплату не видають, а кузня ж державна...
- Не наше дiло; плати! Коваль розповiда :
- Хтось хвартук ремiнний украв, як нарочито, а грошi правлять з мене, i
начислено за старий учетверо бiльше, як йому цiна новому. Теж вимагають:
плати зразу! А я нiчого не маю. Що робити?
- Так тобi й треба, раз ти ворог! Щоб було заплачено, чусш? А то
просвiжишся, зна ш, де... Сiльрадiвцi вiдгупотiли до ворiт. Кайданець
вернувся з жiнкою в хату.
- Обчищено, як липи на лико: гладенькi ми i круглi! Снiгом притрусять,
щоб не виприснули з руки.
- Притрусять! - стверджу Стадничук.- Притрусять аж на тундрi: там липи
м'якнуть, як локшина. Треба з клунками перебiгати на Кавказ, чи що, бо
кiнець приходить Чули? - розорено в Вороницях пiдряд i до цурки - всiх.
Один був, що не могли вчепити, так сусiд помiг. Довго ходила комiсiя по
двору, рила, прути стромляла - нема хлiба! А член комiсi©, сусiд,
горбатий, злий, як вiдьмак,- на обшу куваного, мабуть, без причини, тiльки
вiд чорного серця, - взяв дома жiночий рукав iз зерном, пiшов i пiдсунув
тому дядьковi пiд стiжок сiна. От, комiсiя допиту :
" в тебе хлiб?"
"Самi ж бачите, нема: хоч би й десять лiт ми шукали - не знайдем".
"Так кажеш, нема?"
"Нема".
"Пiдпишись отут!"
Дядько пiдписався; тодi горбань сказав комiсi©:
"Вiн свiдчився, що нема, а може, пiд стiжком ?"
Iдуть до стiжка: сорок чоловiк зiбралось i перекидають стiжок. Вiн
тяжкенький був. Возилися довго, аж ось, як нап'ялись - перекинули:
дивляться, лежить рукав iз зерном.
"А! - кричать вони.- Ти он який! Пiдписався, що нема зерна, а воно .
Владу обдурив, проти свого ж пiдпису: ти злочинець".
Все в нього забрала комiсiя, впрах розорила; i всiм так зроблять.
- Або, перебiжить пошесть? - питала Кайдашева жiнка.
- Перебiжить, а нас не буде! - вiдказав тесляр.- Страшну справу проти
нас коять. в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому
полицi пiд книги: там читання зiбрано на цiлий вiк. Я з полицями старався
- зробив мiцно i взяв недорого. Бувало, пiдходить i розмовля : сам вiн
математик, з академi©; от, пита вiн:
"Ну, побачили, чому лихо?"
"Приходить! - кажу.- Бачу, що приходить, а чому, не знаю".
"Бо постановлено: ми шкiрами сво©ми, як великими карбованцями,
заплатим".
"Чому ж - ми?"
"Ми крайнi, з кого дерти. Цiнностi церков перепроданi будуть.
З'являться хитруни до пiвмертвого i покажуть сухарик, промовляючи: вiддай
з грудей хрестик - сухарик дiстанеш! I вiддасть, аби пожувати щось, поки
скона ".
Суперечить господиня:
-Вам старичок говорив, i вiн мiг помилитися. Числа зна , як ви сказали;
а цi речi - iнакшi.
- Буде чи не буде,- заговорював Кайданець,- побачимо, а вже столичник
жити не да .
- Це на мiсяцi намальовано: один одного вилами пiдкинув,- поясню Мирон
Данилович.
Господиня вiдмовила:
- Намальовано, а не вiриться, щоб так - з нами...
- А як же роблять? - загарячився Стадничук.- Наслано забiсованих, i
вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворi Касяненка: там дiти
груднi, а цi прилiзли, риються в колисках... дiтей викидають просто додолу
i дошукуються пiд пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все
чисто забирають. Ви собi мрiть iз немовлятами! Так це - що, скажiть? Всi ж
головнi начальники обшукiв i грабункiв, хто? - саранча з столицi. Он,
набiгли гурмою до Григоруна, мого сусiда - в нього з жiнкою життя
розладилось, i вона по©хала, покинувши дiтей. Холодно в хатi i голодно. А
зайшли з обшуком - останн забрали, в хатi i в дворищi. Молоко стояло в
горщику, на днi: для малих; так нарочито перекинули на припiчку i розлили.
Мовчав Григорун, з горя - сам не при собi. Прикипiв до мiсця i дивиться на
всi очi, худий, як тичка. Дивиться, а нiби не бачить нiчого. Дiти плачуть,
та дарма! Дитячi сльози - нiщо для здирникiв. Один з них, губою
одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його пробирати вiд
погляду Григоруна i став, дражнений, сiпатися. Крикнув на чоловiка:
"Самошедчий!" - а сам закручу ться i поспiша з хати. Чу на собi погляд i
озира ться, i таки пада через порiг. Мабуть би, розбився дуже, так
бригаднi пiдхопили. В сiнях трiснувся лобом об переставлену драбину i
вибiг злий, як вовк. Дума те, втишився потiм? Подобрiшав? Куди там! -
мiтлою вимiта дитячий харч i розоря хатнi кутки. Все лама. х таких повно:
на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пiзно, на Кавказ: там i
заробiтки бiльшi, i не так уповноваженi душать.
- Як же нам ©хати? - вiдказу господиня.- Душа до вiкон приросла.
- Однаково вiдiрвуть. Старичок, що я вам казав, над верхнiми книгами
зберiга серед скручених паперiв один твердiший - там малюнок. Розгорнув
його:
"Подивiться!.."
Сидить гостроокий хтось, нiби золотий, цiлком литий,- з червонастим
виблиском; в коронi чуднiй i пишнiй одежi. Високо пiдноситься. Видима
тiльки верхня частина: як викинута з недоброго дзеркала. Ребра схожi на
верх брами, розчинено© так, що туди з низини на картинi тягнуться люди без
кiнця i перерви: люди бiднi - тягнуться пiд клiткову браму примарця i там
зникають. Як вiвцi на бойнi. Смутнi всi i худющi, i обiдранi; тягнуться
сiм'ями, несуть дiтей на грудях i за руки ведуть. А наглядачi пiдганяють
гостряками, на кiнцях сточеними, наче блискавки. Старичок спитав:
"Отакий пан; звiдки?"
Роздивився я на картину i мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу:
"Ото - ми внизу! На погибель, з маленькими".
Кайданець пильно слухав, i враз до жiнки:
- Збиратись будем!
Заплакала вона i проситься:
- Куди ж я пiйду вiд порога? Коли вмирати менi, то бiля цi © стiни
бiло©. Мучитимусь на чужiй сторонi. Ти ©дь!..
- Годi вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я десь пiдроблю
трохи, бо тут i копiйки добути не можна.
- Не барiться, бо замкнуть виходи! - настоював Стадничук.
Почала господиня глядiти серед домашнiх речей: що - в дорогу.
Тодi, вiдчуваючи, яка невiдхилима бiда всiх настигла, i куди можна
вдатися наостанку, вiдiйшов Мирон Данилович. Думав: нiж гинути бiля
порога, треба спробувати шляхiв! Десь заробiтки. А душа приголомшена; i
вi ться в очi огнем - сила охряного пана, що поглина, ось тепер, обставши
сторожею...
Згадка про подорож цвяхом стала в свiдомостi; десь с напрямок, тiсний
страшно: аби проскочити... пролiг низом, потемнiвши,- крiзь свiт, що став
iнший, нiби в рiзкий поворот обернено його i обвалилися добрi поняття, а
образ життя виглянув ру©ною.
7
Мирон Данилович наближався до колгоспного; i назва, i розпорядок знов
збудили в думцi оклик: "Татаровня!" - жаль односельчан, що з'юрмлено в
турлучну вигадку.
Там клопiт: мечуться люди на сторони, мов почадiли. Один, розхристаний,
перелякавсь i мчить мимо - наослiп; аж коли почув, що пита ться чоловiк,
чого метушня? - вiдказу , стримуючи крок:
- З дворiв худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто
сiчку з малясом давав на нiч; думають - вiд того.
Подався чолов'яга.
Гурток на дворищi зроста i чути викрик: "Отрута i бiльш нiчого!
Отрута!" - махнули руками i розiйшлись.
Тодi заспiшила мiлiцiя когось ловити, а Мирон Данилович вирiшив: досить
видовища. Пiшов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.
Минув провулок i стишився. В дворi стурбованi господарi - бiля корови,
що околiла. Сусiди близько.
- Бач, iз коровою що! - диву ться крихiтна тiтка, в свiтлiй з крапками
хустинi; трима ломачку i скорину, черству, аж поцвiлу зелено: про
собацюг.
Друга тiтка, на сонцi обпалена, мов горiх, додала:
- Це саме скрiзь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, i все.
Також роздуму вголос дiд, в зношенiй кепцi, височенний, як штиль;
пiдборiддя оббiлiло в пух.
- Чи не кiнець свiтовi? - хтозна.
Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врiза ться в околицю
села, а далi кри ярок - пiд вiльхами, дубами, берестками. Перелiтавши,
галка, схожа на грудку кам'яного вугiлля, непорадно опустилася до гiлок, а
звiдти додолу, в траву.
Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж пiдступив до птицi i передком
черевика перевернув,нежива, хоч об пень бий.
Вiдiйшов на дорогу i розмислю ться: що ж? - бува птиця недужа i не
вiчно ©й жити.
Аж здригнувся вiд окрику, глянув - то Калинчак Петро; прожива
осторонь, за ярком, i теж "iндус", себто одноосiбник. Бiлявець, мов
льонкуватий, але очi стемна-карi, з свiчучими клинцями. Вiн - косар;
наймався в мiстечку i коло залiзницi: ростиння вибивати.
- Що загубили? - пита Калинчак.
- Нi! - не загубив нiчого; птиця пада .
- Недавно, як був мiсяць кров'ю наведений, це почалось.
- Кажуть, час злого i знаки.
- I я, косивши на курортi, вiд при©жджих чув: бiда близько.
- Сходиться в одно. Сходиться, бо правда.
- Окремi, з партiйною печаткою, переступлять,- сказав Мирон Данилович.
Вiддаляються бесiдники проз осокори.
- Так, переступлять! А стрiнеться котрий Зiнченко,- чули?..
- Нiби...вага ться Мирон Данилович.
- Курортом завiдував; скрiзь сосни по горi i павiльйони, як виточенi.
Курортникiв повно з мiста. м купання - рiчка внизу.
- Знаю, коло берега пiсок i вода тепла. А далi глибше i холоднiше, аж
морозом обсипа ; з дитячих лiт знаю,- додав Мирон Данилович.- Вода
зцiлюща: недарма ж курорт.
- А недарма! Свiжий куток, землi двадцять десятин. Насаджено сосни i
берези в "лiнiю", себто рядами - пiд шнурок, щоб прогулюватися; для
чотирьох чоловiк разом.
- Козиряють партiйцi, а мабуть, страшно ступати в лiс по одному.
- Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, i
стрiча сам завiдувач - Зiнченко. Розказую про бiду: в нас дiти голоднi.
Вiн послухав i радить: помогти можна тiльки одним - пiдгодувати корову,
коли схудла, як драбина, i перестала до©тись. Дасть вона молоко, тодi
голоду кiнець. I сказав: "От що, скосiть отут сiно, мiж "лiнiями", i
одвезiть собi. Прийдете в недiлю, коли пiдводи вiльнi. За один день
упора теся. Скинете копицю з одного краю i копицю з другого, бiля самого
коровника. Як спитають, можна показати: он сiно. А скiльки його, нiхто не
знатиме. Для курортних корiв корму припасено бiльше, нiж треба..." От,
Зiнченко партiйний, а жалiв дiтей. Iншi ж куди там! Кожного розiрвуть,
якщо з iнструкцi© на партзборах прочитано.
- Розiрвуть i без iнструкцi©,- вiдмовив Мирон Данилович.- А цей з яко©
сiм'©?
- Казав, земля, де насаджено "лiнi©", належала його батьковi, хоч був з
другого повiту. Якось про©жджав i прикупив надiл - думав хазяйнувати. Не
судилось! Прийшли червонi в дев'ятсот двадцятому i сходку скликали:
голосують, щоб багатших забрати геть,- хто за це? Уже тодi наш Лук'ян, та
ви зна те його...
- Лук'ян - той, що "за"?
- Вiн самий! Перший пiдняв "за" аж двi руки i з того дня однаково
голосу . Декотрi зовсiм не пiдводили долоню, як Зiнченкiв батько. Жив тодi
в хатi хазя©на, що втiк на Донбас. Вiдходячи, той казав: бери все i
господарюй, нiчого менi за це не треба. Пiду, бо бiльшовики вб'ють. Ну, i
не пiдняв руки старий Зiнченко. Через тиждень при©хали червонi: "Де такий?
А де такий? Це не нашi!" Був наказ - повбивати пiдряд.
Коли брали людей, то дiти за них чiплялися. В одного дiти були нiмi,
нiяк говорити не могли, i так чiплялися, що страшно глядiти, а ©х
прикладами били - поламали ©м руки. Всiх, i дiтей теж, зiбрали на площу:
там розривними кулями повбивали, скрiзь мозок розлiтався. Лежали довго.
Мухи ©х облiплювали i сморiд стояв тяжкий. Згуртувалися старi жiнки, що
вже ©м смерть не страшна; сивi всi i вбранi в чорному, з цiпочками: як на
похоронах - i то сама бiднота сiльська. Пiшли до начальства: сперечатись
проти пекла ©хнього. Нехай дозволять прибрати мертвих - поховати в однiй
ямi. Вистанув комiсар, в червонiй будьоновцi, як сатанинець, i закричав:
"Не смiть! То - вороги! сть наказ вiд Ленiна з ворогами розправляться,
щоб духу нашого боялись". Так i прогнав старих. Зiнченко - син одного з
тих, що на площi вбито. Коли забирали,- дома не був. Потiм переселився в
другий повiт; жив там i записався в партiю.
- Це ж i видно,- доводить Мирон Данилович.- Знайдеться добрий, так не з
©хнього куща вирiс.
- Може, з ©хнього хто,- не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловiк;
помiг оклигати i оборонив. Ми з одним чоловiком скосили сiно, чотирнадцять
копиць перевезли i подiлили. То був менi рятунок, а ©м на курортi сiно
тiльки заважало ходити i нiхто не косив його; все пропадало. Зна те, що
пiзнiше було? Викликають Зiнченка в мiлiцiю i питають: "За грошi продав
сiно, чи як?" - "Нi, я звелiв прокосити сiно тiльки на "лiнiях", щоб
вигiднiше було курортникам ходити; там курять i кидають недопалки в траву,
то вiд огню могли зайнятися сосни". Вiдпущено Зiнченка; вiн тодi одразу до
мене: так i так, "ви, коли в мiлiцiю покличуть, кажiть те саме!" Справдi,
через три днi мене викликають: "Що ти заплатив за сiно?" - "Не платив
нiчого; завiдувач наказав скосити тiльки на "лiнiях", щоб краще
курортникам ходити,- я в байраках не косив". Добре, що нарадив Зiнченко,
як казати.
- Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.
- Це - скрiзь, i Зiнченка вiдсунуто. Пiшов я раз до нього i перестрiнув
на дорозi двох мисливцiв з Ки ва: один чорнявенький, аж прикипiлий бiля
очей, а другий - з лисиною i веселими зiничками. Розпитуються, де
полювання добре. А я кожного птаха знаю, в якому мiсцi водиться: голуб
лiсний, чи крижень, чи перепел. Розказав ©м i хочу до завiдувача пiти; "До
Зiнченка? Ми хотiли його побачити, при©хавши,- нема!.. Переведено в другий
район, бо партсекретар пiдкопався i вижив". Говоримо далi; я розпитую: хто
вони самi? - i взнаю: чорнявий друку книжки, а старший - хiмiк, з
лабораторi©. Зайшла мова про село,- що тут робиться i як грабують;
чорнявець то ще дужче темнi , то блiднi , i наприкiнцi вчистив: "Товаришу,
монгол з московсько© ночi вилазить - рвати груди". Хiмiк тiльки одно
докинув: "Iду вулицею i чую крик - то мiлiцiонер, ступаючи серед натовпу,
виголошу : слуги бiсiвськi постановили Укра©ну душити в рiк розп'яття,
тридцять третiй, бережiться, люди, бережiться! - так виголошу , мов на
службi. Всi перехожi слухають; великий натовп зiбрався: тихо йдуть i
слухають, як пророка в старовину".
- Це саме мати в церквi чула.
- А на того пророка, що в френчi, налетiли виконавцi - миттю потягли в
установу. Скоро чутка пройшла: мiлiцiонера розстрiляно.
Постояли бесiдники бiля урвища з берестками, глянули на ворона, що
високо линув, i попрощалися. Мирон Данилович, вертавши додому, пригадав
назву цього мiсця: Змi©в яр. Певно, звiдти лютий вилiзав хапати тварини
домашнi або i людей. Було зображення в школi,- тодi батьки з черги
вкошкували учнiв, бо дисциплiна вкрай розхиталася через комсомольськi
вибрики проти вчителiв; зображення було в багатьох кольорах: з драговиння
i хвощуватих нетрiв ящур повз до дрiбних тваринок, роззявляючи пащу. Вже
червонiв зубними гостряками, бо котрусь iстоту роздер. Приуявлю ться той
вигляд, супроти зусилля волi - прогнати його; нi! - мов нарiзано з залiза;
i кольори мiнить на чорнiсть, як попередня примара. Зневажити треба i
обiйтися самому. Деякий час думки вiльнi, а потiм збоку в обширi
свiдомостi, нiби пiдкинутий мимовiльною пружнiстю, при цiкавостi душi до
власного стану i забезпеченостi, виник вигляд! - крiзь духовну
просторнiсть проступив. Мирон Данилович, напружуючи думку до судоми в
шийних м'язах, проганя привиддя i зверта ться до навкружностi: дерев,
грунту, погоди, що несподiвано погiршала, бо з пiвночi хмари темними
купами... i знов обвiвся обрис: знов! - от, закляття! - з розпуки, мов
скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та вiдiйди геть, нечиста
кров! - геть вiдiйди!.. Мирон Данилович вiдвернувся вiд марища i пiшов,
куди очi ведуть.
Обмеживсь думками до обсягу сво © особистостi i конечних справ; стало
тихо на душi. Тiльки мертвотно-блiдi стiни хаток, по обидва боки, приймали
моторошну тiнь з пiвночi.
"...Лихо приходить, а помочi ж - нi вiд кого!" - дума , понурившись,
Мирон Данилович. Так i дiйшов з пропащою гадкою до площi; хотiв звернути в
вулицю, що вела до його кутка, але, на диво собi, минув ©©: забраний
сильним поривом почутт вим - в одному напрямi! - простував мммо схiдцiв
цегляного будинку, критого бляхою, в якому гнiздиться партiйний осередок.
Проминув його; i тодi почали вгасати пориви недоброго почуття. А
видалося, що чу пострiл,- i нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон
Данилович спонурю ться, вiдходячи. Враз страшно зойкнуло! - вiн оглянувся,
нiби в плечi вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам'яницi.
Там, чiпляючися за одвiрок вiдчинених дверей, сто©ть жiнка: збiлiла i
так диха - мов ©© щойно душено i тепер спроможна вхопити трiшки повiтря.
- Поможiть! - закричала вона.
Мирон Данилович побiг до сходiв, але прискочивши близько, вдержався:
через звичний страх перед будинком, звiдки завжди сунуло i загрожувало
начальство, при©ждже - владичне, i тутешн - дрiбне, провадячи розор.
Позаду чути кроки i оклик:
- Заходьмо!
То - рахiвник сiльради, що нагодився поблизу; з ним ступив Мирон
Данилович на схiдцi.
Жiнка однi ю рукою трималася за одвiрок, а другою - в хворому жестi,
вкрай безвiльному - показала на примiщення i зразу ж поклала ©© до грудей,
мов би серце хотiла спинити:
- Там... секретар райкому застрелився - при©хав тепер...
Прибiщi, стишенi, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули коридор,
нiби видовженi сiни. Опинилися в просторнiй жовтавiй кiмнатi, як залi для
засiдань, де на однiй сторонi дверi прочинено: заглянули туди i притерпли
бiля порога.
Рахiвник перший зважу ться ввiйти, а Мирон Данилович - слiдом, як тiнь,
до секретаря, що з пiдiбгнутими колiнами лежить при столi, недалеко вiд
стiни; револьвер поруч. Очi посклянiли, запавшися димувато-бiлястою млою;
застигли непорушне, без блиску i свiчення, тiльки в холоднiй порожнечi i
легенькiй прозоростi зверху. З проломини в скронi густо i в'язко,
пасмовитими патьоками, трiшки роздiляючися, збiгла кров; розлилась по
пiдлозi, при головi i плечi. Бризки ж були на столi - торкнули папiр.
Глядiли захожi, нiби перемагаючи слiпучий, хоч невидимий, сполох з
та мно© пожежi, коли вмить з'явилася,- з iншо©, нiж та, що речi спалить.
Мирон Данилович стояв, згадуючи i терплячи давнiй страх - от, з'явиться
всилення, змiнить колiр на чорний, перед очима... Але нi! - зосталась кров
червона, як була. I мало не скрикнув вiн: "Так кров сть правда!"
Оглянувши самогубця, свiдки переконалися: таки мертвий. А не знають, що
- Вже почалося.
- Сказав тодi: живемо в кiнцi часiв. Тож антихристи спiшать зло
довершити. Це з iкон видно; Спаситель на хрестi мучиться, а внизу вони,
домальованi, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вко©ться
пекельство, аби вiдзначити дев'ятнадцять вiкiв пiсля розп'яття: так
кажуть.
- Вже ж видно! - згодилась невiстка.
- Пiчник примiтив: птиця пада мертва.
- Походом на нас рушено,- додав Мирон Данилович.- То тiльки вида ться,
що ©х прапори червонi; вони темнi.
- Дивно говориш,- зауважу дружина.
- Так бачу! Пропадем; а хiба можна жити по-демонському?
- Стримайся!
Дарiя Олександрiвна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих
вiд страху.
Менший при столi ворушить книжку; старший присiв пiд стiною в
мiжвiконнi: затерп! i очi запали, з нерушимою думкою. Оленка бiля мами
спостерiга , як чотири великi руки - двi в рясних брижках i стемнiлi, а
двi свiтлiшi - перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.
- Я ж нiчого!.. З ©х прапорами негаразд,- поправився господар.- То
тiльки Лук'ян потiша, що "заживем".
- Не ми, хтось другий! - сказала бабуся.
- Не ми i не Лук'ян,- продовжив господар.- Лук'ян зна одно: голосувати
"за". Зразу пiднiма руку - перший. Завжди "за" i попереду всiх. Не встиг
доповiдник зачинити рот - Лук'ян пiднiма руку: згоджу ться. За позику
перший, за розкуркулення перший. Сьогоднi розбiглися, а то голосував би
"за", хоч гробове вiко кладуть на село. Потiша - "заживем". Змi© з'©дять!
- Нащо казати? - спиня жiнка, повiвши погляд на дiтей.- Лук'ян не
гiрший вiд начальникiв.
- Тi не люди, а гаки - тягти хлiб! Перед зборами чув новину: вночi
потяг приходить, вартою обтиканий: переполох!.. Начальство з мiста аж
курить на вокзал, бо там головнi, з Москви. Крiзь вагоннi дверi жменьку
вцiджено, самих заводi©в. Стрiнули ©х: обдутий один i попелястий, вуса пiд
щiточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович - бiдовий, з вусами, як виновий
валет. Наказують розбити кутки в хатах i весь харч винести... Чорнявий
пiдкинувся i кричить на всю станцiю: "До зернини! До зернини!" - себто,
так забрати хлiб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишенi, i з усi ©
сили сипнув його в пику окружного партсекретаря. Зерно вдарилось i
повiдлiтало... "Ось ваша хлiбозаготiвля; як таке зерно негодяще
здаватимуть, всiх пiд розстрiл". Вiдлiтавши, зерно вскочило в рот одному з
тутешнiх i вiн почав його крутити i розмелювати на зубах: непогане зерно,-
вiн агрономом був i знав. А реву, а тупоту!.. Кажуть, якби паровоз
свиснув, не було б чути. Секретаря взято пiд арешт i невiдомо де дiвся. А
цi два змовленi з третiм...
- Може б, тихiше говорив? - попросила жiнка.- Всi чу мо.
- Добре! - Мирон Данилович обнизив мову: - Люди взнали, що для двох
повно всього в вагонi, як в ресторанi: i харчiв, i напо©в, м'яса,
окорокiв, ну, всього!.. Питва найкращi, котрi на експорт. Як люди взнали,
аж дивно.
- Чому не знати? - втруча ться бабуся.- Он, коли Журавленкiв
обiкрадено, рокiв тому з десять буде, нiхто ж i не бачив i не чув, а всi
зразу в одно: не iнакше, як Корiнчук залiз. Пiшли шукати - так i !..
Повитрушували крадене.
- А на©дкiв зiбрано в вагонi: риба консервна i корейка - закушувати
сорокаградусну, нарiзати i на булку класти; курятина i масло; скiльки чого
хочеш! - помаранчi i виноград...
- Мамо, помаранчi хочу,- тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.
- Дитинко, де ми вiзьмемо? Тут - аби живими бути. Мирон Данилович, мов
заворожений, вичиту коло вiкна, з якого видно мiсце, де стояла пiдвода:
- А в буфетi - вина i наливки, i горiлки теж, настоянi на чому
завгодно: на полинi...
- Чого б полинiвку пили? - сумнiва ться бабуся.
- Може, нi! А так кажуть. I зубрiвка...
- Хилитимуть гiрку?
- Чого ж, ©дучи хилитимуть; i в Кремлi повно...
- Ну, верховодовi рознесло вид,-згадала бабуся.
- Кажуть: швидко ©сть; понурий!
- Понурий глибоко моркву ри .
- При дiтях би не казали: десь вирветься! - просить Дарiя
Олександрiвна.
- Не бiйся, дочко! В найчорнiшi дверi прибули, вихiднi з свiту.
Безгомiння настало в хатi, нiби невидимий ворон, бiльший, нiж нiч,
обвiяв душi.
6
Темрява - як чорний дим.
Пильно слухаючи, спустився господар до краю згористого глинища:
вiдкопувати запас, для сiм'© найдорожчий.
Довго рив! - i в потi, i аж в тремтiннi. Крiм працi, тривога мучила.
Розкрив сховок, викладений соломою; вийняв пшоно в клунку, обкутаному
старою цератою, що краями злипалась. Надiбрав трохи i знов зарив. Хотiв
чиркнути сiрник i перевiрити, чи латка глинища виглядала, як завжди, але
побоявся: мiг привернути лихi очi. Вдосвiта, ледве забiлi , треба
навiдатися. Внизу, недалеко вiд глинища, хлюпотiла рiчечка,- туди пiшов i
обмив руки.
Вертаючися, сторожко ступав, як кiт, що бо©ться собак. Швидко брав
дверi: не встигли рипнути, i зразу ж замкнув.
Дiти сплять. У пiчурцi - прикручена лампа; сумовитою червонавiстю
вирiзня з пiтьми господаря i його дружину, заклопотаних коло пшона.
Зварили кашу - рiдкувату, трiшки припряжену лустками цибулi.
Побудили дiтей i сiли за стiл: до пiзньо© вечерi.
- Що таке? - промовля Мирон Данилович, оббираючи з кра©в миски.- Було
що ©сти - не до©дав, а як не стало - аж трусишся, дуже кортить.
- Вiд страху за ©жу! - пояснила бабуся.
Всi ретельно вискрiбали миски. Казанок вiддано найменшому, i той довго
пора ться, хоч повiки липнуть, нiби в глей замазанi.
З тi © ночi зайшла в хатi невситима жадоба до ©жi; i мов нечутий крик,
болючий провiстями, повиснув серед повiтря i почав мучити.
Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собi:
звичка, вироблена роками, вiд неспокою. В нервах зростали незнанi
часомiри, що вiрно числять. Крiзь сутiнки, змiшанi з випарами, прокрадався
господар до глинища - поправити на перекопаному i посипати сухого листя.
Пташина прокинулася, подала прозору вiстку, але вiн не слухав, як ранiше.
Поспiшаючи, зиркнув i мимоволi уявив споживну iстотку - без пiр'я.
Вiдпурхнула пташина понад течi ю, до галузок на тому боцi, а господар
вiдiйшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрi з рослин годяться
в горщик. Гострим оком обвiв попелище, серед полиння i кропиви, бiля
решток садово© загорожi, але не пiдступав, щоб слiду на травi не робити. В
сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби нема .
Нетерпеливий! Покинув справу i вийшов за ворота, постояв - прислухався;
тихими вуличками побрiв через околицю.
Де-не-де люди никали в подвiр'ях, мов тiнi. Спало на думку - заглянути
до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар,
лимар i що хочеш, скрiзь бува i новини приносить, як часопис.
Там був приятель майстра Стадничук, тесля друго© руки.
- Вас обскочили? - спитав коваль нового гостя.
- Так: перенюхали двiр до дрiбки! Що можна в рот класти, забрали.
Сумно i тут. Кайданцi - вiн бiлоокий чоловiк, дужий, як вiл, а вона
сухенька, мов тернова гiлка,- сидять коло згорнутих пожиткiв.
Коваль помiтив здивування:
- Ждемо, скоро в нас будуть...
- Час пропада, тiкати треба! - скрикнув Стадничук.
Запальний серцем, а руками, як корiння в'яза, крiпкий. Пiд опущеними
бровами, схожими на обнiжки,- скорбний огник.
"...Могучi люди, i тiкають! Видно, що бiда надовго",- мовчки вирiшу
Мирон Данилович.
Вiд ворiт притупотiло дво ; в дверi гуркiт:
- Кайданець, ану, давай сюди, скоро!
Вийшов коваль, за ним жiнка. Чути суперечку за вiкном:
- Чому не оплатив повiсток, которi присланi? - сварячись, пита
сiльрадiвець.
- Як, чому? Я ж не тут робив, а в мiстечку: конi пiдковував i гарби
справляв. Навiщо ж тутешнi повiстки i менi, i жiнцi прислано? Вона не
працю , бо хвора.
- Одкручу шся! - в'©дливо протягнув другий голос.
- У колгосп не хочеш,- закида перший з гарячою злiстю,- плати ж по
всiх повiстках! Озвалася жiнка:
- I пеню до повiстки дочеплено...
Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:
- Я вже пенею обрiс, як сiрко шерстю.
За вiкном погрози пiдносяться:
- Не хочеш платити, значить - ворог!
- А де взяти? - вiдбива ться коваль.- Менi п'ятий мiсяць у кузнi
зарплату не видають, а кузня ж державна...
- Не наше дiло; плати! Коваль розповiда :
- Хтось хвартук ремiнний украв, як нарочито, а грошi правлять з мене, i
начислено за старий учетверо бiльше, як йому цiна новому. Теж вимагають:
плати зразу! А я нiчого не маю. Що робити?
- Так тобi й треба, раз ти ворог! Щоб було заплачено, чусш? А то
просвiжишся, зна ш, де... Сiльрадiвцi вiдгупотiли до ворiт. Кайданець
вернувся з жiнкою в хату.
- Обчищено, як липи на лико: гладенькi ми i круглi! Снiгом притрусять,
щоб не виприснули з руки.
- Притрусять! - стверджу Стадничук.- Притрусять аж на тундрi: там липи
м'якнуть, як локшина. Треба з клунками перебiгати на Кавказ, чи що, бо
кiнець приходить Чули? - розорено в Вороницях пiдряд i до цурки - всiх.
Один був, що не могли вчепити, так сусiд помiг. Довго ходила комiсiя по
двору, рила, прути стромляла - нема хлiба! А член комiсi©, сусiд,
горбатий, злий, як вiдьмак,- на обшу куваного, мабуть, без причини, тiльки
вiд чорного серця, - взяв дома жiночий рукав iз зерном, пiшов i пiдсунув
тому дядьковi пiд стiжок сiна. От, комiсiя допиту :
" в тебе хлiб?"
"Самi ж бачите, нема: хоч би й десять лiт ми шукали - не знайдем".
"Так кажеш, нема?"
"Нема".
"Пiдпишись отут!"
Дядько пiдписався; тодi горбань сказав комiсi©:
"Вiн свiдчився, що нема, а може, пiд стiжком ?"
Iдуть до стiжка: сорок чоловiк зiбралось i перекидають стiжок. Вiн
тяжкенький був. Возилися довго, аж ось, як нап'ялись - перекинули:
дивляться, лежить рукав iз зерном.
"А! - кричать вони.- Ти он який! Пiдписався, що нема зерна, а воно .
Владу обдурив, проти свого ж пiдпису: ти злочинець".
Все в нього забрала комiсiя, впрах розорила; i всiм так зроблять.
- Або, перебiжить пошесть? - питала Кайдашева жiнка.
- Перебiжить, а нас не буде! - вiдказав тесляр.- Страшну справу проти
нас коять. в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому
полицi пiд книги: там читання зiбрано на цiлий вiк. Я з полицями старався
- зробив мiцно i взяв недорого. Бувало, пiдходить i розмовля : сам вiн
математик, з академi©; от, пита вiн:
"Ну, побачили, чому лихо?"
"Приходить! - кажу.- Бачу, що приходить, а чому, не знаю".
"Бо постановлено: ми шкiрами сво©ми, як великими карбованцями,
заплатим".
"Чому ж - ми?"
"Ми крайнi, з кого дерти. Цiнностi церков перепроданi будуть.
З'являться хитруни до пiвмертвого i покажуть сухарик, промовляючи: вiддай
з грудей хрестик - сухарик дiстанеш! I вiддасть, аби пожувати щось, поки
скона ".
Суперечить господиня:
-Вам старичок говорив, i вiн мiг помилитися. Числа зна , як ви сказали;
а цi речi - iнакшi.
- Буде чи не буде,- заговорював Кайданець,- побачимо, а вже столичник
жити не да .
- Це на мiсяцi намальовано: один одного вилами пiдкинув,- поясню Мирон
Данилович.
Господиня вiдмовила:
- Намальовано, а не вiриться, щоб так - з нами...
- А як же роблять? - загарячився Стадничук.- Наслано забiсованих, i
вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворi Касяненка: там дiти
груднi, а цi прилiзли, риються в колисках... дiтей викидають просто додолу
i дошукуються пiд пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все
чисто забирають. Ви собi мрiть iз немовлятами! Так це - що, скажiть? Всi ж
головнi начальники обшукiв i грабункiв, хто? - саранча з столицi. Он,
набiгли гурмою до Григоруна, мого сусiда - в нього з жiнкою життя
розладилось, i вона по©хала, покинувши дiтей. Холодно в хатi i голодно. А
зайшли з обшуком - останн забрали, в хатi i в дворищi. Молоко стояло в
горщику, на днi: для малих; так нарочито перекинули на припiчку i розлили.
Мовчав Григорун, з горя - сам не при собi. Прикипiв до мiсця i дивиться на
всi очi, худий, як тичка. Дивиться, а нiби не бачить нiчого. Дiти плачуть,
та дарма! Дитячi сльози - нiщо для здирникiв. Один з них, губою
одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його пробирати вiд
погляду Григоруна i став, дражнений, сiпатися. Крикнув на чоловiка:
"Самошедчий!" - а сам закручу ться i поспiша з хати. Чу на собi погляд i
озира ться, i таки пада через порiг. Мабуть би, розбився дуже, так
бригаднi пiдхопили. В сiнях трiснувся лобом об переставлену драбину i
вибiг злий, як вовк. Дума те, втишився потiм? Подобрiшав? Куди там! -
мiтлою вимiта дитячий харч i розоря хатнi кутки. Все лама. х таких повно:
на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пiзно, на Кавказ: там i
заробiтки бiльшi, i не так уповноваженi душать.
- Як же нам ©хати? - вiдказу господиня.- Душа до вiкон приросла.
- Однаково вiдiрвуть. Старичок, що я вам казав, над верхнiми книгами
зберiга серед скручених паперiв один твердiший - там малюнок. Розгорнув
його:
"Подивiться!.."
Сидить гостроокий хтось, нiби золотий, цiлком литий,- з червонастим
виблиском; в коронi чуднiй i пишнiй одежi. Високо пiдноситься. Видима
тiльки верхня частина: як викинута з недоброго дзеркала. Ребра схожi на
верх брами, розчинено© так, що туди з низини на картинi тягнуться люди без
кiнця i перерви: люди бiднi - тягнуться пiд клiткову браму примарця i там
зникають. Як вiвцi на бойнi. Смутнi всi i худющi, i обiдранi; тягнуться
сiм'ями, несуть дiтей на грудях i за руки ведуть. А наглядачi пiдганяють
гостряками, на кiнцях сточеними, наче блискавки. Старичок спитав:
"Отакий пан; звiдки?"
Роздивився я на картину i мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу:
"Ото - ми внизу! На погибель, з маленькими".
Кайданець пильно слухав, i враз до жiнки:
- Збиратись будем!
Заплакала вона i проситься:
- Куди ж я пiйду вiд порога? Коли вмирати менi, то бiля цi © стiни
бiло©. Мучитимусь на чужiй сторонi. Ти ©дь!..
- Годi вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я десь пiдроблю
трохи, бо тут i копiйки добути не можна.
- Не барiться, бо замкнуть виходи! - настоював Стадничук.
Почала господиня глядiти серед домашнiх речей: що - в дорогу.
Тодi, вiдчуваючи, яка невiдхилима бiда всiх настигла, i куди можна
вдатися наостанку, вiдiйшов Мирон Данилович. Думав: нiж гинути бiля
порога, треба спробувати шляхiв! Десь заробiтки. А душа приголомшена; i
вi ться в очi огнем - сила охряного пана, що поглина, ось тепер, обставши
сторожею...
Згадка про подорож цвяхом стала в свiдомостi; десь с напрямок, тiсний
страшно: аби проскочити... пролiг низом, потемнiвши,- крiзь свiт, що став
iнший, нiби в рiзкий поворот обернено його i обвалилися добрi поняття, а
образ життя виглянув ру©ною.
7
Мирон Данилович наближався до колгоспного; i назва, i розпорядок знов
збудили в думцi оклик: "Татаровня!" - жаль односельчан, що з'юрмлено в
турлучну вигадку.
Там клопiт: мечуться люди на сторони, мов почадiли. Один, розхристаний,
перелякавсь i мчить мимо - наослiп; аж коли почув, що пита ться чоловiк,
чого метушня? - вiдказу , стримуючи крок:
- З дворiв худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто
сiчку з малясом давав на нiч; думають - вiд того.
Подався чолов'яга.
Гурток на дворищi зроста i чути викрик: "Отрута i бiльш нiчого!
Отрута!" - махнули руками i розiйшлись.
Тодi заспiшила мiлiцiя когось ловити, а Мирон Данилович вирiшив: досить
видовища. Пiшов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.
Минув провулок i стишився. В дворi стурбованi господарi - бiля корови,
що околiла. Сусiди близько.
- Бач, iз коровою що! - диву ться крихiтна тiтка, в свiтлiй з крапками
хустинi; трима ломачку i скорину, черству, аж поцвiлу зелено: про
собацюг.
Друга тiтка, на сонцi обпалена, мов горiх, додала:
- Це саме скрiзь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, i все.
Також роздуму вголос дiд, в зношенiй кепцi, височенний, як штиль;
пiдборiддя оббiлiло в пух.
- Чи не кiнець свiтовi? - хтозна.
Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врiза ться в околицю
села, а далi кри ярок - пiд вiльхами, дубами, берестками. Перелiтавши,
галка, схожа на грудку кам'яного вугiлля, непорадно опустилася до гiлок, а
звiдти додолу, в траву.
Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж пiдступив до птицi i передком
черевика перевернув,нежива, хоч об пень бий.
Вiдiйшов на дорогу i розмислю ться: що ж? - бува птиця недужа i не
вiчно ©й жити.
Аж здригнувся вiд окрику, глянув - то Калинчак Петро; прожива
осторонь, за ярком, i теж "iндус", себто одноосiбник. Бiлявець, мов
льонкуватий, але очi стемна-карi, з свiчучими клинцями. Вiн - косар;
наймався в мiстечку i коло залiзницi: ростиння вибивати.
- Що загубили? - пита Калинчак.
- Нi! - не загубив нiчого; птиця пада .
- Недавно, як був мiсяць кров'ю наведений, це почалось.
- Кажуть, час злого i знаки.
- I я, косивши на курортi, вiд при©жджих чув: бiда близько.
- Сходиться в одно. Сходиться, бо правда.
- Окремi, з партiйною печаткою, переступлять,- сказав Мирон Данилович.
Вiддаляються бесiдники проз осокори.
- Так, переступлять! А стрiнеться котрий Зiнченко,- чули?..
- Нiби...вага ться Мирон Данилович.
- Курортом завiдував; скрiзь сосни по горi i павiльйони, як виточенi.
Курортникiв повно з мiста. м купання - рiчка внизу.
- Знаю, коло берега пiсок i вода тепла. А далi глибше i холоднiше, аж
морозом обсипа ; з дитячих лiт знаю,- додав Мирон Данилович.- Вода
зцiлюща: недарма ж курорт.
- А недарма! Свiжий куток, землi двадцять десятин. Насаджено сосни i
берези в "лiнiю", себто рядами - пiд шнурок, щоб прогулюватися; для
чотирьох чоловiк разом.
- Козиряють партiйцi, а мабуть, страшно ступати в лiс по одному.
- Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, i
стрiча сам завiдувач - Зiнченко. Розказую про бiду: в нас дiти голоднi.
Вiн послухав i радить: помогти можна тiльки одним - пiдгодувати корову,
коли схудла, як драбина, i перестала до©тись. Дасть вона молоко, тодi
голоду кiнець. I сказав: "От що, скосiть отут сiно, мiж "лiнiями", i
одвезiть собi. Прийдете в недiлю, коли пiдводи вiльнi. За один день
упора теся. Скинете копицю з одного краю i копицю з другого, бiля самого
коровника. Як спитають, можна показати: он сiно. А скiльки його, нiхто не
знатиме. Для курортних корiв корму припасено бiльше, нiж треба..." От,
Зiнченко партiйний, а жалiв дiтей. Iншi ж куди там! Кожного розiрвуть,
якщо з iнструкцi© на партзборах прочитано.
- Розiрвуть i без iнструкцi©,- вiдмовив Мирон Данилович.- А цей з яко©
сiм'©?
- Казав, земля, де насаджено "лiнi©", належала його батьковi, хоч був з
другого повiту. Якось про©жджав i прикупив надiл - думав хазяйнувати. Не
судилось! Прийшли червонi в дев'ятсот двадцятому i сходку скликали:
голосують, щоб багатших забрати геть,- хто за це? Уже тодi наш Лук'ян, та
ви зна те його...
- Лук'ян - той, що "за"?
- Вiн самий! Перший пiдняв "за" аж двi руки i з того дня однаково
голосу . Декотрi зовсiм не пiдводили долоню, як Зiнченкiв батько. Жив тодi
в хатi хазя©на, що втiк на Донбас. Вiдходячи, той казав: бери все i
господарюй, нiчого менi за це не треба. Пiду, бо бiльшовики вб'ють. Ну, i
не пiдняв руки старий Зiнченко. Через тиждень при©хали червонi: "Де такий?
А де такий? Це не нашi!" Був наказ - повбивати пiдряд.
Коли брали людей, то дiти за них чiплялися. В одного дiти були нiмi,
нiяк говорити не могли, i так чiплялися, що страшно глядiти, а ©х
прикладами били - поламали ©м руки. Всiх, i дiтей теж, зiбрали на площу:
там розривними кулями повбивали, скрiзь мозок розлiтався. Лежали довго.
Мухи ©х облiплювали i сморiд стояв тяжкий. Згуртувалися старi жiнки, що
вже ©м смерть не страшна; сивi всi i вбранi в чорному, з цiпочками: як на
похоронах - i то сама бiднота сiльська. Пiшли до начальства: сперечатись
проти пекла ©хнього. Нехай дозволять прибрати мертвих - поховати в однiй
ямi. Вистанув комiсар, в червонiй будьоновцi, як сатанинець, i закричав:
"Не смiть! То - вороги! сть наказ вiд Ленiна з ворогами розправляться,
щоб духу нашого боялись". Так i прогнав старих. Зiнченко - син одного з
тих, що на площi вбито. Коли забирали,- дома не був. Потiм переселився в
другий повiт; жив там i записався в партiю.
- Це ж i видно,- доводить Мирон Данилович.- Знайдеться добрий, так не з
©хнього куща вирiс.
- Може, з ©хнього хто,- не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловiк;
помiг оклигати i оборонив. Ми з одним чоловiком скосили сiно, чотирнадцять
копиць перевезли i подiлили. То був менi рятунок, а ©м на курортi сiно
тiльки заважало ходити i нiхто не косив його; все пропадало. Зна те, що
пiзнiше було? Викликають Зiнченка в мiлiцiю i питають: "За грошi продав
сiно, чи як?" - "Нi, я звелiв прокосити сiно тiльки на "лiнiях", щоб
вигiднiше було курортникам ходити; там курять i кидають недопалки в траву,
то вiд огню могли зайнятися сосни". Вiдпущено Зiнченка; вiн тодi одразу до
мене: так i так, "ви, коли в мiлiцiю покличуть, кажiть те саме!" Справдi,
через три днi мене викликають: "Що ти заплатив за сiно?" - "Не платив
нiчого; завiдувач наказав скосити тiльки на "лiнiях", щоб краще
курортникам ходити,- я в байраках не косив". Добре, що нарадив Зiнченко,
як казати.
- Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.
- Це - скрiзь, i Зiнченка вiдсунуто. Пiшов я раз до нього i перестрiнув
на дорозi двох мисливцiв з Ки ва: один чорнявенький, аж прикипiлий бiля
очей, а другий - з лисиною i веселими зiничками. Розпитуються, де
полювання добре. А я кожного птаха знаю, в якому мiсцi водиться: голуб
лiсний, чи крижень, чи перепел. Розказав ©м i хочу до завiдувача пiти; "До
Зiнченка? Ми хотiли його побачити, при©хавши,- нема!.. Переведено в другий
район, бо партсекретар пiдкопався i вижив". Говоримо далi; я розпитую: хто
вони самi? - i взнаю: чорнявий друку книжки, а старший - хiмiк, з
лабораторi©. Зайшла мова про село,- що тут робиться i як грабують;
чорнявець то ще дужче темнi , то блiднi , i наприкiнцi вчистив: "Товаришу,
монгол з московсько© ночi вилазить - рвати груди". Хiмiк тiльки одно
докинув: "Iду вулицею i чую крик - то мiлiцiонер, ступаючи серед натовпу,
виголошу : слуги бiсiвськi постановили Укра©ну душити в рiк розп'яття,
тридцять третiй, бережiться, люди, бережiться! - так виголошу , мов на
службi. Всi перехожi слухають; великий натовп зiбрався: тихо йдуть i
слухають, як пророка в старовину".
- Це саме мати в церквi чула.
- А на того пророка, що в френчi, налетiли виконавцi - миттю потягли в
установу. Скоро чутка пройшла: мiлiцiонера розстрiляно.
Постояли бесiдники бiля урвища з берестками, глянули на ворона, що
високо линув, i попрощалися. Мирон Данилович, вертавши додому, пригадав
назву цього мiсця: Змi©в яр. Певно, звiдти лютий вилiзав хапати тварини
домашнi або i людей. Було зображення в школi,- тодi батьки з черги
вкошкували учнiв, бо дисциплiна вкрай розхиталася через комсомольськi
вибрики проти вчителiв; зображення було в багатьох кольорах: з драговиння
i хвощуватих нетрiв ящур повз до дрiбних тваринок, роззявляючи пащу. Вже
червонiв зубними гостряками, бо котрусь iстоту роздер. Приуявлю ться той
вигляд, супроти зусилля волi - прогнати його; нi! - мов нарiзано з залiза;
i кольори мiнить на чорнiсть, як попередня примара. Зневажити треба i
обiйтися самому. Деякий час думки вiльнi, а потiм збоку в обширi
свiдомостi, нiби пiдкинутий мимовiльною пружнiстю, при цiкавостi душi до
власного стану i забезпеченостi, виник вигляд! - крiзь духовну
просторнiсть проступив. Мирон Данилович, напружуючи думку до судоми в
шийних м'язах, проганя привиддя i зверта ться до навкружностi: дерев,
грунту, погоди, що несподiвано погiршала, бо з пiвночi хмари темними
купами... i знов обвiвся обрис: знов! - от, закляття! - з розпуки, мов
скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та вiдiйди геть, нечиста
кров! - геть вiдiйди!.. Мирон Данилович вiдвернувся вiд марища i пiшов,
куди очi ведуть.
Обмеживсь думками до обсягу сво © особистостi i конечних справ; стало
тихо на душi. Тiльки мертвотно-блiдi стiни хаток, по обидва боки, приймали
моторошну тiнь з пiвночi.
"...Лихо приходить, а помочi ж - нi вiд кого!" - дума , понурившись,
Мирон Данилович. Так i дiйшов з пропащою гадкою до площi; хотiв звернути в
вулицю, що вела до його кутка, але, на диво собi, минув ©©: забраний
сильним поривом почутт вим - в одному напрямi! - простував мммо схiдцiв
цегляного будинку, критого бляхою, в якому гнiздиться партiйний осередок.
Проминув його; i тодi почали вгасати пориви недоброго почуття. А
видалося, що чу пострiл,- i нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон
Данилович спонурю ться, вiдходячи. Враз страшно зойкнуло! - вiн оглянувся,
нiби в плечi вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам'яницi.
Там, чiпляючися за одвiрок вiдчинених дверей, сто©ть жiнка: збiлiла i
так диха - мов ©© щойно душено i тепер спроможна вхопити трiшки повiтря.
- Поможiть! - закричала вона.
Мирон Данилович побiг до сходiв, але прискочивши близько, вдержався:
через звичний страх перед будинком, звiдки завжди сунуло i загрожувало
начальство, при©ждже - владичне, i тутешн - дрiбне, провадячи розор.
Позаду чути кроки i оклик:
- Заходьмо!
То - рахiвник сiльради, що нагодився поблизу; з ним ступив Мирон
Данилович на схiдцi.
Жiнка однi ю рукою трималася за одвiрок, а другою - в хворому жестi,
вкрай безвiльному - показала на примiщення i зразу ж поклала ©© до грудей,
мов би серце хотiла спинити:
- Там... секретар райкому застрелився - при©хав тепер...
Прибiщi, стишенi, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули коридор,
нiби видовженi сiни. Опинилися в просторнiй жовтавiй кiмнатi, як залi для
засiдань, де на однiй сторонi дверi прочинено: заглянули туди i притерпли
бiля порога.
Рахiвник перший зважу ться ввiйти, а Мирон Данилович - слiдом, як тiнь,
до секретаря, що з пiдiбгнутими колiнами лежить при столi, недалеко вiд
стiни; револьвер поруч. Очi посклянiли, запавшися димувато-бiлястою млою;
застигли непорушне, без блиску i свiчення, тiльки в холоднiй порожнечi i
легенькiй прозоростi зверху. З проломини в скронi густо i в'язко,
пасмовитими патьоками, трiшки роздiляючися, збiгла кров; розлилась по
пiдлозi, при головi i плечi. Бризки ж були на столi - торкнули папiр.
Глядiли захожi, нiби перемагаючи слiпучий, хоч невидимий, сполох з
та мно© пожежi, коли вмить з'явилася,- з iншо©, нiж та, що речi спалить.
Мирон Данилович стояв, згадуючи i терплячи давнiй страх - от, з'явиться
всилення, змiнить колiр на чорний, перед очима... Але нi! - зосталась кров
червона, як була. I мало не скрикнув вiн: "Так кров сть правда!"
Оглянувши самогубця, свiдки переконалися: таки мертвий. А не знають, що