Страница:
далi робити. Рахiвник стояв, як iз сiрого дерева рiзьблений. Зробив
зусилля - звiльнитись вiд оцiпенiлостi; i говорить гiрко:
- Вдарив крапку!
Колiр кровi нiби скував Мирона Даниловича, i думки тривожили: ось що
тайно хотiв бачити! - ©©, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всiх,
люто розорених i повбиваних,- чи вдоволений червонiстю ©©? Тобi, можливо,
так дано тепер: глянь i скажи, чи того хотiв? чи раду шся?.."Нi!" -
знялось, наче скрик, на серцi: бо бачив невикупливою кров секретаря -
проти моря нещастя людського, такими, як вiн, заподiяного.
Рахiвник не мiг дивитись на труп; уникаючи його, вiдвiв погляд на стiл
до папiрцiв, що там бiлiли. Нахилений до найбiльшого i вбризканого, чита
- очi йому розширюються вiд разючого змiсту. Дочитавши, з хвилину вiн
стояв i невидющо дивився на стiл.
- Розберiть самi! - сказав i вiдiйшов геть. Рядки спершу рябiють в очах
Мироновi Даниловичу; а таки вда ться прочитати. Зверху сто©ть: "Цiлковито
секретно"; далi - потвердження вказiвок про вiддачу дев'яноста вiдсоткiв
зерна самiй державi, в хлiбопоставках i для насiнн вих фондiв; наприкiнцi
- Москва, Кремль i пiдписи.
Вiд руки, нерiвними лiтерами i швидкими, додано: про штучно завищенi
плани хлiбозаготiвель, якi неможливо виконати пiсля лiквiдацi© значно©
частини продуктивного населення.
А потiм висновок, що приречено села на десять недiйсних вiдсоткiв, до
кiнця; з ними трудно сам актив придержати на межi голоду, а решта...
"Ця директива - смертний присуд для трудового селянства, я не можу..."
Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присужду :
- По-сво му чесний був.
- I як посвiдчився! - сказав рахiвник.- Другий би село задушив. Зробимо
так: вийдiть у сусiдню кiмнату i сидiть; нiби не бачили дiловодства. Я в
сiльраду дзвонитиму.
Взяв телефон - зверхниковi, що сталося.
- ...Так! прибиральниця сама була; вiн, я думаю, всiх розiслав нарочито
з завданнями, щоб зостатися самому... Портфель? Нi, нема! Я ждатиму.
Скiнчивши звiт, рахiвник пройшовся по залi, в коридор виглянув; винiс,
жiнцi стiлець i наказав нiкого з вiдвiдувачiв не впускати, поки прибудуть
керiвники.
Прибули вони за лiктями Отроходiна, що поспiшав, рвучкий i владний -
авторитет про всiх; навiть i уповноважений, з револьверною небайдужiстю до
думання громадян за ©х замкнутими дверима i завiшеними вiкнами, повинен
вiдсторонитися з дороги.
Рудун звелiв: поставити вартового при входi i допитувати свiдкiв; коли
зиркнув на Мирона Даниловича, вмить свiчнувато-збiлiлий вираз при сизковiй
вiдтiненостi очей розгострився крiзь масивнi шкельця окулярiв.
Покликано одного з "почту": широковидого i поторканого партробiтника,-
звелено дещо; показано на Мирона Даниловича.
Пiд тканинами партiйного почування Отроходiн мав звичку, що виявлялася
з механiчною постiйнiстю, хоч i свiдомо: при кожнiй зустрiчi з людиною, що
заважа або нелюба, негайно ставити ©© на пiдозрi, включившися з кiлькома,
собi вiдповiдними, в першу модель чи зразок домовленостi. Встановлюють
зону заслон - спочатку найменшим - i в нiй розгортають запiдозрення i
вiдсування намiчено© особи з життьового поля. Проти не© завжди "мають
рацiю", в найгiрших обмовах, а вона - нi; проти не© несуть обов'язкову
"iдейнiсть", вона ж - нi; встановлюють для не© оцiнку, як "нетако©", вона
ж завжди пiдсудна. х - купка спритникiв i бiльш нiчого; однак, володiють
на аренi життя неодмiнно. Виб'ють намiчену жертву з лiнi© ©© iснування. Бо
дiють могутнiстю злагодженого запiдозрювання i самiсно привласненими
правами: переслiдувати до кiнця, до погибелi. Якраз на цьому будують шлях
до влади, як червону драбину: вилiзати весь час наверх, поки щури
зробляться царями. Нема полiтично© матерi© для змовленого запiдозрення -
знайдуть побутову: розроблять манiру проти призначеного на
"пiдозрострачення" i розвинуть ©© до ступеня державно© важливостi, навiть
при фiлософi© життя. Повторно обговорюючи скабрезну вигадку, розсмакують
iнтелектуально i почутт во, як свiй духовний харч, на височинi iсторично©
геро©ки i надзвичайного покликання. Пафос високосвiтоглядового
запiдозрення завжди на практицi виразиться в спиханнi з життьово© стежки -
того, кого намiтили, обов'язково - з стежки! - i захоплення стежки собi, в
прямому чи переносному значеннi слова i в сенсi наслiдкiв.
Мирон Данилович вiдчув, як вiн опинився дичиною в мiцнiших, нiж залiзо,
тенетах запiдозрення. I серце впало.
Перед очима тi два: Отроходiн i скеповид - як iз примарення.
Головарi оглядали самогубця, а один з помiчних, в ролi слiдчого,
допитував рахiвника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича -
на допит, жовтовид пiдступив слухати. Вiдповiджено при ньому i вписано:
про пострiл i жiночий крик; поворот i острах перед схiдцями, ось, товариш
рахiвник посвiдчить: вiн пiдбадьорив. Увiйшли вдвох - тiльки здаля
глянули. Пiдступати боялись. Товариш рахiвник зразу звелiв: тут сидiть, а
я дзвонитиму до голови сiльради. Це - все! На запитання, чи оглядали i
рушили бiля секретаря, Мирон Данилович повторив: нi, боялись. Круглавий
жовтар ©в i колов очима при кожнiй вiдповiдi. Написавши протокол,
допитувач грозить - Нiкому нi слова! За порушення притягнетесь до
вiдповiдала' ностi; пiдпишiть... I випровадив свiдка з примiщення, або, як
судити про голос, вигнав.
Мирон Данилович вiд схiдцiв пiшов скоро, з гострою тривогою,
передчуваючи, що через самогубство прийдуть неонщаснi подi© i докладуться
до теперiшнiх. Партiйний розпорядчик i його джура горiли в уявi, мов
намальованi вогненною фарбою: невiдступне загрозливi.
"...Той папiр прочитали головарi i самi чутку поширять,- мiрку Мирон
Данилович.- Дома скажуть жiнкам, а тi приятелькам - так i пiшло... За
розмови ж хапатимуть: начальство вгорi, взнавши про випадок, вислужиться:
здавить село в клiщах; бiда!"
Дома переказу , що бачив i чув: про курорт i Зiнченка; моторошного
володаря i мiлiцiонера, коли вiщував рокiвщину,- i розстрiляний.
- Сказав правду, за це вбили! - означила бабуся.
Про самогубство в будинку партi© слухали з острахом, сподiваючись
недоброго.
Записку секретаря i напасть Отроходiна промовчав Мирон Данилович: нащо
надмiру тривожити душi в хатi? - i так мучаться. Подi© ж ростуть, мов
гори, через якi йти треба, над краями; i невiдомо, хто зiрветься вниз.
8
Надвечiр'я розгодиню ться, i видно скибочку сонця. Жiночi постатi
промайнули проз вiкно, серед них - тiтка Ганна. В сiнях зашамотiло; ось
чути обережний стукiт.
Як прочинила дверi Дарiя Олександрiвна, поманено ©© руками в сiни, де з
легкого сутiнку вирiзнилися обличчя: сусiдки i двох дiвчат; ©х пригаду .
Зашепотiла тiтка:
- Мо© родички прийшли радитись, а я думала довго i кажу, ходiм до Дарки
за помiччю...
- Федоро, треба порадницi знати...
Одна з дiвчат, свiтлокоса, вiдгорнула на грудях платок, блакитно i
зелено дiлений по темносиньостi, що вкутував, мов кирея,- i пiднесла рiч,
обгорнуту бiлою хусткою.
- Поможи, Катрусю! - звернулась до подруги; та простягла зложенi
долонi: пiдтримати рiч. Федора вiдгорнула хустину.
Тодi в сiнешнiй темрявi, куди приходили через вiдчинену ляду над
драбиною рештки надвечiрнього свiтла,- замерехтiла чаша. Вузький
промiнчик, пробiгши крiзь надвiрнi дверi, впав на обвiд, що його коштовнi
оздоби стали жарiти, як живий огонь; означилася чаша всiм обрисом, над
руками, посилаючи сяйво.
Жiнки, серед свого вбозтва, дивились на не© i слова не вимовляли; знали
святиню, що перед ними. А найменшому з дiтей, Андрi вi, нетерпеливилося
бачити маму,- виглянувши, застиг при дверях:
- Зiрка вранцi! - показав на чашу.
- Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!
Тiтка просить:
- Дарко, кажiть, де сховати! Вчора, проти комiсi©, Федора i Катря
вихопили чашу i закопали за хатою. Тепер до двору черга - на обшук.
Знайдуть анахтеми i заберуть.
Господиня глядiла на вiдсвiти i ввижалося ©й, що невiдомо де i як треба
йти: довго i тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов пiдводитися i
йти до останнього знаку,- так треба.
Зiр звик до пiвсутiнку i знаходить старолiтнiй напис на чашi, про кров,
що "за многих iзлiва мая"; i зображено: Iсус Христос, розп'ятий на хрестi,
коло якого Богородиця i апостол. Окраса далi вкруг чашi - з тонкими
галузочками; i самоцвiти, обрамовуючи хрещатий взiр, роздiляють картини з
Святого Письма. Коштовнi камiнцi скрiзь: квадратовi, в рамчатих обковах,
золотих, як вся чаша. Осереднiх каменiв два - фiялковий i зелений. Спiд
посуду - теж в окрасi, ширшiй хвилями, i також стебло i пiдстанова:
триступiнчата, в топазах i - узор серед них.
Дивиться на чашу Дарiя Олександрiвна i вiдчува , як вiдiйшла безвидна
туча з просторiв; так гарно на душi: спокiй невисловимий. Зда ться, могла
стояти тут без кiнця часу. Але ось, дума i не може знайти вiдповiдi: де
чашу сховати? - зрештою, зрива ться з уст:
- Маму спитаймо!
Бабуся ж, коли покликано ©©, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганнино©
мови i знаючи, чого треба; перебирала в думцi, хто б мiг сховати безпечно?
Само надумалося - пiчникова жiнка, мовчазниця богобоязна; на огнi палiть,
не скаже нiкому, де закопано. Чоловiк ©© слуха, як вона згодиться, все
добре буде: не хлiбороби обо i зроду землi не мали,- раз вiн для колгоспу
робить, не ритимуться в його садибi.
- А покличте Мар'яну, пiчникову! - сказала стара; всi зрадiли: i
правда, не буде в селi надiйнiшо©.
- © чоловiк не в нашу церкву ходить, а на домашнiй спiв, бо вангелик,
тiльки ж нехай кожен чесним буде, як вiн.
Мати велить найменшому:
- Бiжи до пiчникiв i проси тiтку Мар'яну, хай зараз прийде - дуже
треба!
Вiн пiшов, але мати, виглянувши за порiг, вернула.
- Нiкому про чашу не кажи! Бо нас арештують всiх i розвалять хату,-
шепотом найстрогiшим заборонила.
- Мовчатиму! - вiн поспiшив до ворiт.
Федора вгорнула чашу в хустку знов i,тримаючи на грудях, закрила пiд
великий платок, що згортками спадав до землi.
Господиня ж ©й сказала:
- От славно! Вихопили з кiгтiв.
- Умовилися, стоячи мiж людьми,- розповiда Федора,- вбiгти i забрати,
що можна, аби не попало в нечистi руки. Менi самiй не пробитися; це -
Катря, працювала передо мною лiктями: комсомольцi, як грушки сипались.
- Нащо казати, хiба так було? - диву ться Катря: русява, виструнчена,
мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись
зеленкавого, плаття.
- Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!
- Нi, пора додому,- вiдказу тiтка.- Хiба трохи посидим на призьбi:
крайчик неба вгледiти. Скоро й того збудемось.
Вийшли - при останньому огнi з сонця; сусiдка скаржиться:
- Забiгли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали i забрали, що
було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до ©х хуторця, так забарилась я i
заночувала там. Кажу до сво©х: рятуйтеся! Що , сховайте, i не в дворi, а
в полi чи в лiсi - ви©дьте вночi, закопайте, та глибше, щоб гостряками не
достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб' мся, вiн на заробiтках, я
тут,- хоч пропадем, то тiльки дво ; а в них же дiти малi.
Сидять жiнки на призьбi, що рудi глиною в вечiрньому свiтлi: стiна за
розмовцями яснить, мов срiбна. Зда ться, тiльки сонце в свiтi чу ©хнi
жалi.
Андрiй прийшов до пiчникiв, коли вечеряли: варена картопля в череп'янiй
мисцi, а в блюдцi трiшки олi©; i сiль - хлiба на столi нема. Почувши,
чого. прибув хлопець, пiчничиха заклопоталася - йти.
- Може б, до©ли з гостем, тодi пiдеш? - пита пiчник.
- Вже годi!
Надягла старий чоловiкiв пiджак поверх зношено© суконки. I припрошу :
- Сiдай, синку! Ще картопля.
Лiтня жiнка, дрiбна на зрiст. Вiдзнак дивовижно© вроди в обрисi
обличчя, що помарнiло вiд рокiв i клопотiв; оживлю ться карими очима,
тонко окресленими, як осереддя квiтковi, свiтучими - в прозоростi.
Всi в селi знають: мовчазниця i добра. Вдвох, справляючи печi i груби,
за чверть вiку нiде голки чужо© не взяли, буваючи самi - цiлими днями -
серед чужого добра. х рiдко звали: Максим Бережан чи Мар'яна Бережан, а
просто - пiчники, бо при цiй роботi в селi - тiльки вони, обо нарiвнi:
коло глини i цеголля, пiску i золи, попелу i сажi.
Хлопець спершу острашений вiд брiв пiчника, навислих, як стрiхи, i
здоровенних очей: синiх, що нiби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно,
тицяв картоплиною в олiю, пiсля чого обережно вiв до губ,- а то
розсиплеться. Смачна! - можна розсмоктувати до крихотки.
- Чи не Андрiйком звуть? - раптом прогримiло низько з-пiд колоскуватого
кольору вусiв, рiвно пiдрiзаних i зовсiм дрiбних, так що хлопцевi дивно:
чому крiзь них грiзний виголос.
- Так звуть,- потверджу гiсть i здогаду ться, що пiчник пам'ята його
з минуло© зими, коли пiч лагодив.
- Соли картоплю!
Хлопець послухався i вiдчув, як смак гострiша i сильно входить в
почуття.
До©в i, обтерши губи, подякував; хотiв пiти додому.
- Пiдожди трохи! - наказу пiчник.
Вiдчинив шаховку; обторкав порожнi коробки, склянки, капшуки, поки
натрапив на грудку цукру: для хлопця.
Той, дякувавши, взяв i вiдкусив бiлий гострячок, а решту - в кишеню.
Страх проминав.
- Дядьку, як роблять цукор? - пита Андрiй; дивиться ж на пiч, криву i
низьку: в ворожбита, що всiм ставить ©©, мов картину.
- Везуть бiлi буряки, що звуться цукровими,- почав пiчник.- На завод
везуть, патрають i женуть пiд ножi, вкрiпленi на колесах: стружка звiдти
збiга, як шаткована капуста. В казани ©© вкинули, завбiльшки з будинок, i
варять. Почина ться складна пiсня - я забув, хоч i знав трохи. Варять так,
що з сiчки, крiзь ©© середнi перегородки, як то бува в рослинах, цукровий
сiк сам висмокту ться в гарячу воду,- i вже варять кристалик; додають щось
- того я не знаю. Як зварять, наливають рiдину в скаженi посудини, що
крутяться i ревуть гiрш вiд звiра. При сiтках кристалик задержу ться, а
рiдина вiдбiга геть. Вибирають рудий пiсок i везуть сушити в нахилених
бочках, що вiдкритi з обох кра©в i крутяться - довго переворушують пiсок
пiд протягами. Якось його вiдбiлюють, то менi невiдомо. Звiдти брав маляс,
як мали корову. I робив на заводi трохи: в ливарному цеховi гуртом ставили
пiч.
- А вам хто пiч робив?
- Пiч - менi?
Хлопець мовчки показав на пiч у хатi.
- Я сам! - запевня пiчник.
- Нi, ви дурите...
- Таки правда: я сам! А чого пита ш?
- Погана пiч; якби ви ставили, була б гарна, як наша Регочеться пiчник.
Аж сльози витира .
- Е, хлопче,- каже вiн, зрештою вдержавшись,- про це i приказку
складено. Ходiм, щось покажу!
Скоро старий i малий сидiли в сарайчику, розбираючи взiрець печi з ©©
секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострi i плесковатi,- серед цегли,
кахлiв, юшок, заслонок, колосникiв, всякого залiзного i дощаного майна,
потрiбного майстровi.
Спитав про люту загадку кожно© печi: "Чому вночi сажа горить?" - i,
почувши причину, переминув цiкавiстю до садиби. Там - обтрушена шовковиця
з гiлками, простягнутими через двiр; всi кажуть, пiд нею пiчник чита в
недiлю.
Обсипаються огняними листками в присмерку вишнi: ©х чотири; i одна
груша, мов свiчка рiвна; двi сливи сухуватi, з загрозливими колючками.
Рядок тополь вистанув при парканi. Скрiзь позаростало; нiколи господарям
пiсля працi, в зморi i турботi нужденнiй поратися з ростиною. На стежцi
просiяно жорству i пiсок.
Поляна бiля вишень; нiчого нема, а колись був квiтник рiвнi насипи,
вкритi зелом, виказують, що красувався в зiрчастому обрисi. Принесено купу
поколото© цегли - мабуть, господар збирався рисунок вiдновити.
Затишок. Найдалi вiд вулицi, закритий кущами бузкiв i ясминами.
Пригаду хлопець: недалеко пустош, бiля яко© вчора сидiв з Миколою,
дожидаючи тата. Нi передчуття жодного, нi здогаду в хлопця; нiчого на
думцi, пов'язаного з майбутньою прикметою мiсця. Тiльки чуття i погляд з
бiльшою певнiстю спиняються тут, мов трохи звикшись - до iншо©
справжньостi, яко© ще зовсiм не знати.
Прийшли жiнки в двiр: пiчничиха, а з нею Федора i Катря.
- Мати звелiла бiгти додому! - сказала Федора.
Коли хлопець вiдходив, йому в уявi проблискували видива: як десь тут
сховають коштовнiсть. Але вiдразу треба вiдсторонитися вiд того, бо мати
заборонила страшно.
Притьма, мов при допитi, стрiча ться чоловiк, дзьобаний i ©дкий з лиця,
як сiрка, серед яко© очi горять темною охрою! - палить ними хлопця i
находить на нього, чогось прив'язнувши до його двору. Хлопець вiдскочив
набiк i, вбiгши через хвiртку, оглянувся: причепа поволi руша далi.
Батько почув про покльованого i здогадався:
- Приспосiбник, як хорт; крикнуть: "Кусi"! - вiн кинеться до горла.
Став пильно глядiти Мирон Данилович на сторони; знав, що двiр - пiд
горючими очима жовтовида, який, зда ться, вночi бачить, як удень.
Микола i Оленка зголоднiли вкрай; на городi мати накопала капустяних
корiнцiв - тим i втишила. Андрiй роздiлив цукор: пити кип'яч.
Бiля садиби, почавши тодi, сiрчанить Шiкрятов при сходi i заходi сонця;
прислуха ться i розгляда , що Катранники роблять. Замучив ©х. Сидять
безвихiдно, як вивiрки в дуплi, коли пес облiг дерево, а перебiгти вгорi -
нема гiлок.
Одного вечора звiяло його лихо; тодi Мирон Данилович набрав пшона з
запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпу ться запас; будуть однi бурячки,
заритi на попелищi - харч несмачний, хоч можна перебути мiсяць, коло само©
смертi.
Всi так виснажилися i ослабiли, що почали тремтiти; гiркота пiд грудьми
в кожного.
Вiдро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях i
криницях, муравлиним терпцем перемагала кволiсть i втому, як i острах
серед темряви.
Напомацки працювала бiля двох купок: висипано© землi, куди вiдхиляла
вiдро, пiдтягнувши з ями, i - нарiзаного на пустошi верхогрунту з травою,
до якого чоловiк приставив цебро з цементом i прислонив драбинку.
Спершу тiльки вiд краю вiдгортала землю, що, копаючи, викидав чоловiк;
потiм з глибини тягла в вiдрi; робота - без брязкоту.
Пiчник i його жiнка часом пережидали, поки минуть кроки на вулицi або
вiдстукотить пiдвода, i знов трудилися коло схованки, мов дрiбно© шахти.
То посиплеться сiвкий, як мачок, осiннiй дощ, то вщухне. Бережан,
копаючи на днi при слiпчаковi, поставленому в коробку з прорiззю збоку,
завбiльшки - нiби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспi
йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.
Шахта ставала глибша, нiж дiстають залiзнi щупи бригадникiв. Пора
сховок мурувати: в квадратнiй ямцi, на серединi дна,
- Подай драбину! - пошепки в темрявi озвався пiчник.
Мар'яна спустила драбину, i вiн, вибираючися по нiй, приймав цеглу i
зносив на дно; потiм - цемент i причандалля, зрештою - скриньки i дошки.
Вимурував чотирикутник i всередину поставив скриньку, що видавалась
темна, хоч була синя. В нiй - чаша, обгорнута, як попереду, бiлою шовковою
хусткою, а також аркушами воскового паперу. I скрiпи мiж дошками
завосковано скрiзь. Зверху густо вкрито олiйною фарбою.
Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив
яму на виступцях i нагорнув землi. Вибравсь нагору i витяг драбину;
посидiв трохи, спочиваючи.
Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали,- ворушились, мов
нiчнi птицi.
Знов сi дощик: дрiбнiший, нiж пил.
- Якраз i треба було полити,- сказав Максим,- зелень вiзьметься.
- Вiзьметься: хоч пiзно! - промовила жiнка.
Починало заходити сiрiстю передсвiтанковою i поволi днiти, коли
скiнчили роботу; рiвно вклали скибки з травою - на скопанiй мiсцинi.
Незвичним очам трудно примiтити, що поверхня зрушена.
Вiднесли пристро© в сiни. Хата дихнула теплою тишею; шибки - сiни, як
фарба на захованiй скриньцi. Зда ться: от, крiзь сутiнок проступить,
жарiючи, нiби чаша, обвiд сонця. Але нi,- хмари зап'яли небосхил i сiють
найдрiбнiшим плачем, вiдсторонивши вiкна вiд свiтла, як нагорнута земля -
очi людськi вiд чашi. I серце теж кри ться: в свiй смуток.
Останню працю дома вiдбуто. Тепер зав'язуй клунки, пускайся рiдного
порога, бо нема працi... як нема? - печi ж пообвалювалися i димлять. А так
рiшено: хай дим очi людям ©сть, бо в головарiв ощаднiсть, на кращий
похапок собi.
- Знайдем роботу в мiстi! - сказав Максим. Жiнка оглянулась.- Роботу
знайдем,- пояснив вiн.- Сказали: тут нема.
Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.
- Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрiвся, напроти так i
валить - аж ми носами близько стали, тодi вiн стрiпнув брови, неначе
розбудився: "Максиме, ти?" - пита вiн i дивиться несво©м поглядом.
"Мабуть, вам прикрiсть або голова болить",- кажу йому. А вiн:
"Не болить, уже заверта ться".
"Чого ж?"
Вiн оглянувся на розоренi сара©, де худоба подохла.
"Чого? Дзижчать газетки, що ми замороченi вiд успiлв".
Як приглушений, сто©ть; протяга гiрко:
"Та-а-ак..."
Жаль стало його, я i раджу:
"Вiдхилiться думками вiд клопоту!"
"Куди? - пита вiн.- Скрiзь однаково, i акти складенi, що я винен; з
посади вiдхилять, от що. Спiшiть i ви звiдси, бо роботи ремiсникам не
буде. Звiльнять, аби зоставити без копiйки".
Вартимець пiшов; заточувався, як сонний. Думаю: бiдний чоловiк з
посадою i партквитком! Бiсовi приписаний, а той першого ж його калiчить.
Нам би тут берегти, що люди довiрили,- нi, тягнися пiд городськi паркани.
Заб'ю вiкна дошками: комiсiя вгледить пустку i без мацання одши ться. Хiба
влiзуть злодi©. Та чого, по щербатi горшки? Я ©х сховаю в пiдпiччя i
цеглою закладу: там низько, нiби глухий пiдмузок лiг. А робота в мiстi
знайдеться. Ти - як?
- Про мене! - сказала жiнка; себто, ©й однаково.
Максим зна : хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як
Вартимець про смерть розпитував? Вага ться пiчник.
Дощик перестав; розлилась бiляста свiтлота крiзь хмари.
- Виходжу я з колгоспного - знов Вартимець навпроти: випитливо
дивиться, радить перейти на цегельний завод - тепер печi перекладатимуть i
треба мулярiв. Дають сiмейнi кутки в бараках. I сам би пiшов, так
прив'язь.
Дякую йому i дивлюся - подобрiшав чоловiк; вiн мою думку вгаду :
"Посмi шся, бо говорю по-другому, нiж колись".
"Нi! Порадiю..."
Вiн скинувся i глянув пильно, нiби перший раз бачить:
"Вартимця нема того, що був. Зна ш, за годину деколи життя
перевернеться. Служив ©м, як вiл, собi рвав жили i всiм - пiдганяв, бо
вiрив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З
нами обходяться, як дурнi хазя© з собаками. От i я: пiду пiд суд, можуть i
в концлагер загнати, i на розстрiл, значить, я ©м нiщо. Вiриш, що
чорти?"
"Злi духи; без личин, як ©х малюють".
"Що ж вони, в казанах печуть? На кухнi чи де?"
"Без казанiв i кухнi".
"Гляди, що так! - сказав вiн.- А то б треба iндустрiю вести для
казанiв, на цiлу многiсть; i рудникiв треба - з безперервною, на чотири
змiни, i десятникiв, крiпильщикiв i всяких, бо звiдки ж чавун? - i мулярiв
для печей, i цегельних заводiв теж,- силу всього. Дивися, в нас руди
повно, а пiди казанок купи! - рiдко бува , i цiна чортова".
"Там i без казанiв, огонь завжди,- кажу йому.- Чи вже будуть грiшники i
демони, чи ще нi, огонь не гаситься".
"Вiд чого ж огонь? Ти - пiчник i сам зна ш: на чомусь огонь iсну ".
"Не знаю,признався я,- там огонь горить не так, як наш. Тут, коли
вдарив мороз, який без нiчого i нi на чому не держиться, то аж пече. А там
не мороз, тiльки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де нема
милостi вiд Бога - нiяко©! Через те все горить огнем. Це однаково, якби
хто вiд сонця сховався в землю: в саму середину. Вже нi хмарка не
притiнить, нi вiтерцi не повiйнуть, нi деревце нiде не прийме в холодок,-
нiчого, що вiд сонця з'явлене, а тiльки один огонь. Кажу для прикладу".
"Похоже, що ти влучив! - згоджу ться Вартимець.- I добре, коли не
второпа м досередини, бо, замiсто Сибiрюги, туди б гнали етапом. Ось,
тепер i мене. З пiвночi по снiжку втекти можна. Не забудь про цегельний
завод: з десяток мулярiв приймуть,- менi казали. Скорiше, бо тут зав'яжуть
пiд зашморг!"
Вартимець пiшов; а я не знаю, що думати,- чудний вiн...
- Чого ж чудний? - обiзвалася Мар'яна,- в нього серце прокинулось: при
бiдi.
- Правду сказала; так i виглядав, як вирвався з сну до живого дня.
Прийшов на край i чу , де став.
- I я чую,зовсiм тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловiк на не© дивиться,
бо зна : казала завжди, що - на серцi. Видно, велика тривога в не©.
- Зостанемося тут? - пита вiн, згадавши про вирiшений вiд'©зд, можливо
- причину страхiв.
- Будемо ©хати! - заперечила Мар'яна.
Вiн i сам бачив: треба. Заробiтку по хатах жодного. Скорбота обгорнула
йому думки вiд жiнчиного передчуття. Один просвiток вiдкри ться: як
ви©хати.
9
Прибрали на столi Катранники пiсля голодного снiдання i, почувши тупiт,
виглянули в вiкна: комiсiя! - бiжить по садибi, вганя щупи в грунт.
Мирон Данилович виступив за порiг; дивиться, як нишпорять пiднаказки
скеповида - важного, нiби iндик, i подiбно обдутого сизiстю, коли мимо
проходить, натужуючись i палячи охряними очима, аж в рукавах стiпу ться,
мов шкварком крильним. Виклохту спересердя:
- Гляжу, ще живий! Де ти ©жу береш, що не здиха ш?
Дiткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: "Це менi смертi
хочеш, присурганивши з сво © Москви,- за вiщо? Тобi ж не зичу гибелi!"
Намiрявся сказати, а змовчав: "Хай вiдбiга кудись, бо ще в хату вскочить i
дiтей покуса ".
Вернувся господар до сво©х, що ждали, чи скоро комiсiю лихо вивi ; а
враз - крик, на сторонi, де попелище.
Бригадник гукнув пiд вiкно:
- Виходь, опис бурякiв буде!..
Старшi сполотнiли: знайдено буряки i тепер скоро кiнець.
Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши вiд тривоги.
Небагато бурякiв, а гамору навкруги - мов знайшли скарбницю царя.
Перебирають знахiдку в мiшечок i складають опис. Шiкрятов радий! - i
ла ться; руками пiдкида вiд розбурення, сам стаючи з жовтого i сизого аж
червонастий, трiшки менш, нiж виритi буряки. В руцi щуп, як блискавичний
гостряк демона.
Мирон Данилович немовний сто©ть при всьому гомонi, зна : ось близько до
хати - смерть.
Пробули в смутку, мов живими похороненi, пiвдня. Оленка притулилася до
матерi:
. - сти!..
- Цить, люба дитино,- терпи!
Мирон Данилович вирiшив: "Навiдаюся в магазин"; виходячи, глянув на
доню - прозора з лиця, так схудла.
"...Бiдне мо ,- тужить вiн,- ми старi мучимось, бо грiшнi, а воно
безвинне терпить за нас".
Згорнувши мiшечок пiд лiкоть, подався до площi, хоч знав, що те мiсце
не дуже поживнiше, нiж пустеля; тiльки рiдким випадком - харчi на
прилавках.
Черга! - привезено чогось, годящого в миску.
Мирон Данилович спитав дiдка, шкiльного сторожа, що обома руками
зусилля - звiльнитись вiд оцiпенiлостi; i говорить гiрко:
- Вдарив крапку!
Колiр кровi нiби скував Мирона Даниловича, i думки тривожили: ось що
тайно хотiв бачити! - ©©, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всiх,
люто розорених i повбиваних,- чи вдоволений червонiстю ©©? Тобi, можливо,
так дано тепер: глянь i скажи, чи того хотiв? чи раду шся?.."Нi!" -
знялось, наче скрик, на серцi: бо бачив невикупливою кров секретаря -
проти моря нещастя людського, такими, як вiн, заподiяного.
Рахiвник не мiг дивитись на труп; уникаючи його, вiдвiв погляд на стiл
до папiрцiв, що там бiлiли. Нахилений до найбiльшого i вбризканого, чита
- очi йому розширюються вiд разючого змiсту. Дочитавши, з хвилину вiн
стояв i невидющо дивився на стiл.
- Розберiть самi! - сказав i вiдiйшов геть. Рядки спершу рябiють в очах
Мироновi Даниловичу; а таки вда ться прочитати. Зверху сто©ть: "Цiлковито
секретно"; далi - потвердження вказiвок про вiддачу дев'яноста вiдсоткiв
зерна самiй державi, в хлiбопоставках i для насiнн вих фондiв; наприкiнцi
- Москва, Кремль i пiдписи.
Вiд руки, нерiвними лiтерами i швидкими, додано: про штучно завищенi
плани хлiбозаготiвель, якi неможливо виконати пiсля лiквiдацi© значно©
частини продуктивного населення.
А потiм висновок, що приречено села на десять недiйсних вiдсоткiв, до
кiнця; з ними трудно сам актив придержати на межi голоду, а решта...
"Ця директива - смертний присуд для трудового селянства, я не можу..."
Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присужду :
- По-сво му чесний був.
- I як посвiдчився! - сказав рахiвник.- Другий би село задушив. Зробимо
так: вийдiть у сусiдню кiмнату i сидiть; нiби не бачили дiловодства. Я в
сiльраду дзвонитиму.
Взяв телефон - зверхниковi, що сталося.
- ...Так! прибиральниця сама була; вiн, я думаю, всiх розiслав нарочито
з завданнями, щоб зостатися самому... Портфель? Нi, нема! Я ждатиму.
Скiнчивши звiт, рахiвник пройшовся по залi, в коридор виглянув; винiс,
жiнцi стiлець i наказав нiкого з вiдвiдувачiв не впускати, поки прибудуть
керiвники.
Прибули вони за лiктями Отроходiна, що поспiшав, рвучкий i владний -
авторитет про всiх; навiть i уповноважений, з револьверною небайдужiстю до
думання громадян за ©х замкнутими дверима i завiшеними вiкнами, повинен
вiдсторонитися з дороги.
Рудун звелiв: поставити вартового при входi i допитувати свiдкiв; коли
зиркнув на Мирона Даниловича, вмить свiчнувато-збiлiлий вираз при сизковiй
вiдтiненостi очей розгострився крiзь масивнi шкельця окулярiв.
Покликано одного з "почту": широковидого i поторканого партробiтника,-
звелено дещо; показано на Мирона Даниловича.
Пiд тканинами партiйного почування Отроходiн мав звичку, що виявлялася
з механiчною постiйнiстю, хоч i свiдомо: при кожнiй зустрiчi з людиною, що
заважа або нелюба, негайно ставити ©© на пiдозрi, включившися з кiлькома,
собi вiдповiдними, в першу модель чи зразок домовленостi. Встановлюють
зону заслон - спочатку найменшим - i в нiй розгортають запiдозрення i
вiдсування намiчено© особи з життьового поля. Проти не© завжди "мають
рацiю", в найгiрших обмовах, а вона - нi; проти не© несуть обов'язкову
"iдейнiсть", вона ж - нi; встановлюють для не© оцiнку, як "нетако©", вона
ж завжди пiдсудна. х - купка спритникiв i бiльш нiчого; однак, володiють
на аренi життя неодмiнно. Виб'ють намiчену жертву з лiнi© ©© iснування. Бо
дiють могутнiстю злагодженого запiдозрювання i самiсно привласненими
правами: переслiдувати до кiнця, до погибелi. Якраз на цьому будують шлях
до влади, як червону драбину: вилiзати весь час наверх, поки щури
зробляться царями. Нема полiтично© матерi© для змовленого запiдозрення -
знайдуть побутову: розроблять манiру проти призначеного на
"пiдозрострачення" i розвинуть ©© до ступеня державно© важливостi, навiть
при фiлософi© життя. Повторно обговорюючи скабрезну вигадку, розсмакують
iнтелектуально i почутт во, як свiй духовний харч, на височинi iсторично©
геро©ки i надзвичайного покликання. Пафос високосвiтоглядового
запiдозрення завжди на практицi виразиться в спиханнi з життьово© стежки -
того, кого намiтили, обов'язково - з стежки! - i захоплення стежки собi, в
прямому чи переносному значеннi слова i в сенсi наслiдкiв.
Мирон Данилович вiдчув, як вiн опинився дичиною в мiцнiших, нiж залiзо,
тенетах запiдозрення. I серце впало.
Перед очима тi два: Отроходiн i скеповид - як iз примарення.
Головарi оглядали самогубця, а один з помiчних, в ролi слiдчого,
допитував рахiвника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича -
на допит, жовтовид пiдступив слухати. Вiдповiджено при ньому i вписано:
про пострiл i жiночий крик; поворот i острах перед схiдцями, ось, товариш
рахiвник посвiдчить: вiн пiдбадьорив. Увiйшли вдвох - тiльки здаля
глянули. Пiдступати боялись. Товариш рахiвник зразу звелiв: тут сидiть, а
я дзвонитиму до голови сiльради. Це - все! На запитання, чи оглядали i
рушили бiля секретаря, Мирон Данилович повторив: нi, боялись. Круглавий
жовтар ©в i колов очима при кожнiй вiдповiдi. Написавши протокол,
допитувач грозить - Нiкому нi слова! За порушення притягнетесь до
вiдповiдала' ностi; пiдпишiть... I випровадив свiдка з примiщення, або, як
судити про голос, вигнав.
Мирон Данилович вiд схiдцiв пiшов скоро, з гострою тривогою,
передчуваючи, що через самогубство прийдуть неонщаснi подi© i докладуться
до теперiшнiх. Партiйний розпорядчик i його джура горiли в уявi, мов
намальованi вогненною фарбою: невiдступне загрозливi.
"...Той папiр прочитали головарi i самi чутку поширять,- мiрку Мирон
Данилович.- Дома скажуть жiнкам, а тi приятелькам - так i пiшло... За
розмови ж хапатимуть: начальство вгорi, взнавши про випадок, вислужиться:
здавить село в клiщах; бiда!"
Дома переказу , що бачив i чув: про курорт i Зiнченка; моторошного
володаря i мiлiцiонера, коли вiщував рокiвщину,- i розстрiляний.
- Сказав правду, за це вбили! - означила бабуся.
Про самогубство в будинку партi© слухали з острахом, сподiваючись
недоброго.
Записку секретаря i напасть Отроходiна промовчав Мирон Данилович: нащо
надмiру тривожити душi в хатi? - i так мучаться. Подi© ж ростуть, мов
гори, через якi йти треба, над краями; i невiдомо, хто зiрветься вниз.
8
Надвечiр'я розгодиню ться, i видно скибочку сонця. Жiночi постатi
промайнули проз вiкно, серед них - тiтка Ганна. В сiнях зашамотiло; ось
чути обережний стукiт.
Як прочинила дверi Дарiя Олександрiвна, поманено ©© руками в сiни, де з
легкого сутiнку вирiзнилися обличчя: сусiдки i двох дiвчат; ©х пригаду .
Зашепотiла тiтка:
- Мо© родички прийшли радитись, а я думала довго i кажу, ходiм до Дарки
за помiччю...
- Федоро, треба порадницi знати...
Одна з дiвчат, свiтлокоса, вiдгорнула на грудях платок, блакитно i
зелено дiлений по темносиньостi, що вкутував, мов кирея,- i пiднесла рiч,
обгорнуту бiлою хусткою.
- Поможи, Катрусю! - звернулась до подруги; та простягла зложенi
долонi: пiдтримати рiч. Федора вiдгорнула хустину.
Тодi в сiнешнiй темрявi, куди приходили через вiдчинену ляду над
драбиною рештки надвечiрнього свiтла,- замерехтiла чаша. Вузький
промiнчик, пробiгши крiзь надвiрнi дверi, впав на обвiд, що його коштовнi
оздоби стали жарiти, як живий огонь; означилася чаша всiм обрисом, над
руками, посилаючи сяйво.
Жiнки, серед свого вбозтва, дивились на не© i слова не вимовляли; знали
святиню, що перед ними. А найменшому з дiтей, Андрi вi, нетерпеливилося
бачити маму,- виглянувши, застиг при дверях:
- Зiрка вранцi! - показав на чашу.
- Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!
Тiтка просить:
- Дарко, кажiть, де сховати! Вчора, проти комiсi©, Федора i Катря
вихопили чашу i закопали за хатою. Тепер до двору черга - на обшук.
Знайдуть анахтеми i заберуть.
Господиня глядiла на вiдсвiти i ввижалося ©й, що невiдомо де i як треба
йти: довго i тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов пiдводитися i
йти до останнього знаку,- так треба.
Зiр звик до пiвсутiнку i знаходить старолiтнiй напис на чашi, про кров,
що "за многих iзлiва мая"; i зображено: Iсус Христос, розп'ятий на хрестi,
коло якого Богородиця i апостол. Окраса далi вкруг чашi - з тонкими
галузочками; i самоцвiти, обрамовуючи хрещатий взiр, роздiляють картини з
Святого Письма. Коштовнi камiнцi скрiзь: квадратовi, в рамчатих обковах,
золотих, як вся чаша. Осереднiх каменiв два - фiялковий i зелений. Спiд
посуду - теж в окрасi, ширшiй хвилями, i також стебло i пiдстанова:
триступiнчата, в топазах i - узор серед них.
Дивиться на чашу Дарiя Олександрiвна i вiдчува , як вiдiйшла безвидна
туча з просторiв; так гарно на душi: спокiй невисловимий. Зда ться, могла
стояти тут без кiнця часу. Але ось, дума i не може знайти вiдповiдi: де
чашу сховати? - зрештою, зрива ться з уст:
- Маму спитаймо!
Бабуся ж, коли покликано ©©, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганнино©
мови i знаючи, чого треба; перебирала в думцi, хто б мiг сховати безпечно?
Само надумалося - пiчникова жiнка, мовчазниця богобоязна; на огнi палiть,
не скаже нiкому, де закопано. Чоловiк ©© слуха, як вона згодиться, все
добре буде: не хлiбороби обо i зроду землi не мали,- раз вiн для колгоспу
робить, не ритимуться в його садибi.
- А покличте Мар'яну, пiчникову! - сказала стара; всi зрадiли: i
правда, не буде в селi надiйнiшо©.
- © чоловiк не в нашу церкву ходить, а на домашнiй спiв, бо вангелик,
тiльки ж нехай кожен чесним буде, як вiн.
Мати велить найменшому:
- Бiжи до пiчникiв i проси тiтку Мар'яну, хай зараз прийде - дуже
треба!
Вiн пiшов, але мати, виглянувши за порiг, вернула.
- Нiкому про чашу не кажи! Бо нас арештують всiх i розвалять хату,-
шепотом найстрогiшим заборонила.
- Мовчатиму! - вiн поспiшив до ворiт.
Федора вгорнула чашу в хустку знов i,тримаючи на грудях, закрила пiд
великий платок, що згортками спадав до землi.
Господиня ж ©й сказала:
- От славно! Вихопили з кiгтiв.
- Умовилися, стоячи мiж людьми,- розповiда Федора,- вбiгти i забрати,
що можна, аби не попало в нечистi руки. Менi самiй не пробитися; це -
Катря, працювала передо мною лiктями: комсомольцi, як грушки сипались.
- Нащо казати, хiба так було? - диву ться Катря: русява, виструнчена,
мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись
зеленкавого, плаття.
- Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!
- Нi, пора додому,- вiдказу тiтка.- Хiба трохи посидим на призьбi:
крайчик неба вгледiти. Скоро й того збудемось.
Вийшли - при останньому огнi з сонця; сусiдка скаржиться:
- Забiгли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали i забрали, що
було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до ©х хуторця, так забарилась я i
заночувала там. Кажу до сво©х: рятуйтеся! Що , сховайте, i не в дворi, а
в полi чи в лiсi - ви©дьте вночi, закопайте, та глибше, щоб гостряками не
достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб' мся, вiн на заробiтках, я
тут,- хоч пропадем, то тiльки дво ; а в них же дiти малi.
Сидять жiнки на призьбi, що рудi глиною в вечiрньому свiтлi: стiна за
розмовцями яснить, мов срiбна. Зда ться, тiльки сонце в свiтi чу ©хнi
жалi.
Андрiй прийшов до пiчникiв, коли вечеряли: варена картопля в череп'янiй
мисцi, а в блюдцi трiшки олi©; i сiль - хлiба на столi нема. Почувши,
чого. прибув хлопець, пiчничиха заклопоталася - йти.
- Може б, до©ли з гостем, тодi пiдеш? - пита пiчник.
- Вже годi!
Надягла старий чоловiкiв пiджак поверх зношено© суконки. I припрошу :
- Сiдай, синку! Ще картопля.
Лiтня жiнка, дрiбна на зрiст. Вiдзнак дивовижно© вроди в обрисi
обличчя, що помарнiло вiд рокiв i клопотiв; оживлю ться карими очима,
тонко окресленими, як осереддя квiтковi, свiтучими - в прозоростi.
Всi в селi знають: мовчазниця i добра. Вдвох, справляючи печi i груби,
за чверть вiку нiде голки чужо© не взяли, буваючи самi - цiлими днями -
серед чужого добра. х рiдко звали: Максим Бережан чи Мар'яна Бережан, а
просто - пiчники, бо при цiй роботi в селi - тiльки вони, обо нарiвнi:
коло глини i цеголля, пiску i золи, попелу i сажi.
Хлопець спершу острашений вiд брiв пiчника, навислих, як стрiхи, i
здоровенних очей: синiх, що нiби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно,
тицяв картоплиною в олiю, пiсля чого обережно вiв до губ,- а то
розсиплеться. Смачна! - можна розсмоктувати до крихотки.
- Чи не Андрiйком звуть? - раптом прогримiло низько з-пiд колоскуватого
кольору вусiв, рiвно пiдрiзаних i зовсiм дрiбних, так що хлопцевi дивно:
чому крiзь них грiзний виголос.
- Так звуть,- потверджу гiсть i здогаду ться, що пiчник пам'ята його
з минуло© зими, коли пiч лагодив.
- Соли картоплю!
Хлопець послухався i вiдчув, як смак гострiша i сильно входить в
почуття.
До©в i, обтерши губи, подякував; хотiв пiти додому.
- Пiдожди трохи! - наказу пiчник.
Вiдчинив шаховку; обторкав порожнi коробки, склянки, капшуки, поки
натрапив на грудку цукру: для хлопця.
Той, дякувавши, взяв i вiдкусив бiлий гострячок, а решту - в кишеню.
Страх проминав.
- Дядьку, як роблять цукор? - пита Андрiй; дивиться ж на пiч, криву i
низьку: в ворожбита, що всiм ставить ©©, мов картину.
- Везуть бiлi буряки, що звуться цукровими,- почав пiчник.- На завод
везуть, патрають i женуть пiд ножi, вкрiпленi на колесах: стружка звiдти
збiга, як шаткована капуста. В казани ©© вкинули, завбiльшки з будинок, i
варять. Почина ться складна пiсня - я забув, хоч i знав трохи. Варять так,
що з сiчки, крiзь ©© середнi перегородки, як то бува в рослинах, цукровий
сiк сам висмокту ться в гарячу воду,- i вже варять кристалик; додають щось
- того я не знаю. Як зварять, наливають рiдину в скаженi посудини, що
крутяться i ревуть гiрш вiд звiра. При сiтках кристалик задержу ться, а
рiдина вiдбiга геть. Вибирають рудий пiсок i везуть сушити в нахилених
бочках, що вiдкритi з обох кра©в i крутяться - довго переворушують пiсок
пiд протягами. Якось його вiдбiлюють, то менi невiдомо. Звiдти брав маляс,
як мали корову. I робив на заводi трохи: в ливарному цеховi гуртом ставили
пiч.
- А вам хто пiч робив?
- Пiч - менi?
Хлопець мовчки показав на пiч у хатi.
- Я сам! - запевня пiчник.
- Нi, ви дурите...
- Таки правда: я сам! А чого пита ш?
- Погана пiч; якби ви ставили, була б гарна, як наша Регочеться пiчник.
Аж сльози витира .
- Е, хлопче,- каже вiн, зрештою вдержавшись,- про це i приказку
складено. Ходiм, щось покажу!
Скоро старий i малий сидiли в сарайчику, розбираючи взiрець печi з ©©
секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострi i плесковатi,- серед цегли,
кахлiв, юшок, заслонок, колосникiв, всякого залiзного i дощаного майна,
потрiбного майстровi.
Спитав про люту загадку кожно© печi: "Чому вночi сажа горить?" - i,
почувши причину, переминув цiкавiстю до садиби. Там - обтрушена шовковиця
з гiлками, простягнутими через двiр; всi кажуть, пiд нею пiчник чита в
недiлю.
Обсипаються огняними листками в присмерку вишнi: ©х чотири; i одна
груша, мов свiчка рiвна; двi сливи сухуватi, з загрозливими колючками.
Рядок тополь вистанув при парканi. Скрiзь позаростало; нiколи господарям
пiсля працi, в зморi i турботi нужденнiй поратися з ростиною. На стежцi
просiяно жорству i пiсок.
Поляна бiля вишень; нiчого нема, а колись був квiтник рiвнi насипи,
вкритi зелом, виказують, що красувався в зiрчастому обрисi. Принесено купу
поколото© цегли - мабуть, господар збирався рисунок вiдновити.
Затишок. Найдалi вiд вулицi, закритий кущами бузкiв i ясминами.
Пригаду хлопець: недалеко пустош, бiля яко© вчора сидiв з Миколою,
дожидаючи тата. Нi передчуття жодного, нi здогаду в хлопця; нiчого на
думцi, пов'язаного з майбутньою прикметою мiсця. Тiльки чуття i погляд з
бiльшою певнiстю спиняються тут, мов трохи звикшись - до iншо©
справжньостi, яко© ще зовсiм не знати.
Прийшли жiнки в двiр: пiчничиха, а з нею Федора i Катря.
- Мати звелiла бiгти додому! - сказала Федора.
Коли хлопець вiдходив, йому в уявi проблискували видива: як десь тут
сховають коштовнiсть. Але вiдразу треба вiдсторонитися вiд того, бо мати
заборонила страшно.
Притьма, мов при допитi, стрiча ться чоловiк, дзьобаний i ©дкий з лиця,
як сiрка, серед яко© очi горять темною охрою! - палить ними хлопця i
находить на нього, чогось прив'язнувши до його двору. Хлопець вiдскочив
набiк i, вбiгши через хвiртку, оглянувся: причепа поволi руша далi.
Батько почув про покльованого i здогадався:
- Приспосiбник, як хорт; крикнуть: "Кусi"! - вiн кинеться до горла.
Став пильно глядiти Мирон Данилович на сторони; знав, що двiр - пiд
горючими очима жовтовида, який, зда ться, вночi бачить, як удень.
Микола i Оленка зголоднiли вкрай; на городi мати накопала капустяних
корiнцiв - тим i втишила. Андрiй роздiлив цукор: пити кип'яч.
Бiля садиби, почавши тодi, сiрчанить Шiкрятов при сходi i заходi сонця;
прислуха ться i розгляда , що Катранники роблять. Замучив ©х. Сидять
безвихiдно, як вивiрки в дуплi, коли пес облiг дерево, а перебiгти вгорi -
нема гiлок.
Одного вечора звiяло його лихо; тодi Мирон Данилович набрав пшона з
запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпу ться запас; будуть однi бурячки,
заритi на попелищi - харч несмачний, хоч можна перебути мiсяць, коло само©
смертi.
Всi так виснажилися i ослабiли, що почали тремтiти; гiркота пiд грудьми
в кожного.
Вiдро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях i
криницях, муравлиним терпцем перемагала кволiсть i втому, як i острах
серед темряви.
Напомацки працювала бiля двох купок: висипано© землi, куди вiдхиляла
вiдро, пiдтягнувши з ями, i - нарiзаного на пустошi верхогрунту з травою,
до якого чоловiк приставив цебро з цементом i прислонив драбинку.
Спершу тiльки вiд краю вiдгортала землю, що, копаючи, викидав чоловiк;
потiм з глибини тягла в вiдрi; робота - без брязкоту.
Пiчник i його жiнка часом пережидали, поки минуть кроки на вулицi або
вiдстукотить пiдвода, i знов трудилися коло схованки, мов дрiбно© шахти.
То посиплеться сiвкий, як мачок, осiннiй дощ, то вщухне. Бережан,
копаючи на днi при слiпчаковi, поставленому в коробку з прорiззю збоку,
завбiльшки - нiби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспi
йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.
Шахта ставала глибша, нiж дiстають залiзнi щупи бригадникiв. Пора
сховок мурувати: в квадратнiй ямцi, на серединi дна,
- Подай драбину! - пошепки в темрявi озвався пiчник.
Мар'яна спустила драбину, i вiн, вибираючися по нiй, приймав цеглу i
зносив на дно; потiм - цемент i причандалля, зрештою - скриньки i дошки.
Вимурував чотирикутник i всередину поставив скриньку, що видавалась
темна, хоч була синя. В нiй - чаша, обгорнута, як попереду, бiлою шовковою
хусткою, а також аркушами воскового паперу. I скрiпи мiж дошками
завосковано скрiзь. Зверху густо вкрито олiйною фарбою.
Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив
яму на виступцях i нагорнув землi. Вибравсь нагору i витяг драбину;
посидiв трохи, спочиваючи.
Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали,- ворушились, мов
нiчнi птицi.
Знов сi дощик: дрiбнiший, нiж пил.
- Якраз i треба було полити,- сказав Максим,- зелень вiзьметься.
- Вiзьметься: хоч пiзно! - промовила жiнка.
Починало заходити сiрiстю передсвiтанковою i поволi днiти, коли
скiнчили роботу; рiвно вклали скибки з травою - на скопанiй мiсцинi.
Незвичним очам трудно примiтити, що поверхня зрушена.
Вiднесли пристро© в сiни. Хата дихнула теплою тишею; шибки - сiни, як
фарба на захованiй скриньцi. Зда ться: от, крiзь сутiнок проступить,
жарiючи, нiби чаша, обвiд сонця. Але нi,- хмари зап'яли небосхил i сiють
найдрiбнiшим плачем, вiдсторонивши вiкна вiд свiтла, як нагорнута земля -
очi людськi вiд чашi. I серце теж кри ться: в свiй смуток.
Останню працю дома вiдбуто. Тепер зав'язуй клунки, пускайся рiдного
порога, бо нема працi... як нема? - печi ж пообвалювалися i димлять. А так
рiшено: хай дим очi людям ©сть, бо в головарiв ощаднiсть, на кращий
похапок собi.
- Знайдем роботу в мiстi! - сказав Максим. Жiнка оглянулась.- Роботу
знайдем,- пояснив вiн.- Сказали: тут нема.
Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.
- Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрiвся, напроти так i
валить - аж ми носами близько стали, тодi вiн стрiпнув брови, неначе
розбудився: "Максиме, ти?" - пита вiн i дивиться несво©м поглядом.
"Мабуть, вам прикрiсть або голова болить",- кажу йому. А вiн:
"Не болить, уже заверта ться".
"Чого ж?"
Вiн оглянувся на розоренi сара©, де худоба подохла.
"Чого? Дзижчать газетки, що ми замороченi вiд успiлв".
Як приглушений, сто©ть; протяга гiрко:
"Та-а-ак..."
Жаль стало його, я i раджу:
"Вiдхилiться думками вiд клопоту!"
"Куди? - пита вiн.- Скрiзь однаково, i акти складенi, що я винен; з
посади вiдхилять, от що. Спiшiть i ви звiдси, бо роботи ремiсникам не
буде. Звiльнять, аби зоставити без копiйки".
Вартимець пiшов; заточувався, як сонний. Думаю: бiдний чоловiк з
посадою i партквитком! Бiсовi приписаний, а той першого ж його калiчить.
Нам би тут берегти, що люди довiрили,- нi, тягнися пiд городськi паркани.
Заб'ю вiкна дошками: комiсiя вгледить пустку i без мацання одши ться. Хiба
влiзуть злодi©. Та чого, по щербатi горшки? Я ©х сховаю в пiдпiччя i
цеглою закладу: там низько, нiби глухий пiдмузок лiг. А робота в мiстi
знайдеться. Ти - як?
- Про мене! - сказала жiнка; себто, ©й однаково.
Максим зна : хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як
Вартимець про смерть розпитував? Вага ться пiчник.
Дощик перестав; розлилась бiляста свiтлота крiзь хмари.
- Виходжу я з колгоспного - знов Вартимець навпроти: випитливо
дивиться, радить перейти на цегельний завод - тепер печi перекладатимуть i
треба мулярiв. Дають сiмейнi кутки в бараках. I сам би пiшов, так
прив'язь.
Дякую йому i дивлюся - подобрiшав чоловiк; вiн мою думку вгаду :
"Посмi шся, бо говорю по-другому, нiж колись".
"Нi! Порадiю..."
Вiн скинувся i глянув пильно, нiби перший раз бачить:
"Вартимця нема того, що був. Зна ш, за годину деколи життя
перевернеться. Служив ©м, як вiл, собi рвав жили i всiм - пiдганяв, бо
вiрив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З
нами обходяться, як дурнi хазя© з собаками. От i я: пiду пiд суд, можуть i
в концлагер загнати, i на розстрiл, значить, я ©м нiщо. Вiриш, що
чорти?"
"Злi духи; без личин, як ©х малюють".
"Що ж вони, в казанах печуть? На кухнi чи де?"
"Без казанiв i кухнi".
"Гляди, що так! - сказав вiн.- А то б треба iндустрiю вести для
казанiв, на цiлу многiсть; i рудникiв треба - з безперервною, на чотири
змiни, i десятникiв, крiпильщикiв i всяких, бо звiдки ж чавун? - i мулярiв
для печей, i цегельних заводiв теж,- силу всього. Дивися, в нас руди
повно, а пiди казанок купи! - рiдко бува , i цiна чортова".
"Там i без казанiв, огонь завжди,- кажу йому.- Чи вже будуть грiшники i
демони, чи ще нi, огонь не гаситься".
"Вiд чого ж огонь? Ти - пiчник i сам зна ш: на чомусь огонь iсну ".
"Не знаю,признався я,- там огонь горить не так, як наш. Тут, коли
вдарив мороз, який без нiчого i нi на чому не держиться, то аж пече. А там
не мороз, тiльки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де нема
милостi вiд Бога - нiяко©! Через те все горить огнем. Це однаково, якби
хто вiд сонця сховався в землю: в саму середину. Вже нi хмарка не
притiнить, нi вiтерцi не повiйнуть, нi деревце нiде не прийме в холодок,-
нiчого, що вiд сонця з'явлене, а тiльки один огонь. Кажу для прикладу".
"Похоже, що ти влучив! - згоджу ться Вартимець.- I добре, коли не
второпа м досередини, бо, замiсто Сибiрюги, туди б гнали етапом. Ось,
тепер i мене. З пiвночi по снiжку втекти можна. Не забудь про цегельний
завод: з десяток мулярiв приймуть,- менi казали. Скорiше, бо тут зав'яжуть
пiд зашморг!"
Вартимець пiшов; а я не знаю, що думати,- чудний вiн...
- Чого ж чудний? - обiзвалася Мар'яна,- в нього серце прокинулось: при
бiдi.
- Правду сказала; так i виглядав, як вирвався з сну до живого дня.
Прийшов на край i чу , де став.
- I я чую,зовсiм тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловiк на не© дивиться,
бо зна : казала завжди, що - на серцi. Видно, велика тривога в не©.
- Зостанемося тут? - пита вiн, згадавши про вирiшений вiд'©зд, можливо
- причину страхiв.
- Будемо ©хати! - заперечила Мар'яна.
Вiн i сам бачив: треба. Заробiтку по хатах жодного. Скорбота обгорнула
йому думки вiд жiнчиного передчуття. Один просвiток вiдкри ться: як
ви©хати.
9
Прибрали на столi Катранники пiсля голодного снiдання i, почувши тупiт,
виглянули в вiкна: комiсiя! - бiжить по садибi, вганя щупи в грунт.
Мирон Данилович виступив за порiг; дивиться, як нишпорять пiднаказки
скеповида - важного, нiби iндик, i подiбно обдутого сизiстю, коли мимо
проходить, натужуючись i палячи охряними очима, аж в рукавах стiпу ться,
мов шкварком крильним. Виклохту спересердя:
- Гляжу, ще живий! Де ти ©жу береш, що не здиха ш?
Дiткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: "Це менi смертi
хочеш, присурганивши з сво © Москви,- за вiщо? Тобi ж не зичу гибелi!"
Намiрявся сказати, а змовчав: "Хай вiдбiга кудись, бо ще в хату вскочить i
дiтей покуса ".
Вернувся господар до сво©х, що ждали, чи скоро комiсiю лихо вивi ; а
враз - крик, на сторонi, де попелище.
Бригадник гукнув пiд вiкно:
- Виходь, опис бурякiв буде!..
Старшi сполотнiли: знайдено буряки i тепер скоро кiнець.
Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши вiд тривоги.
Небагато бурякiв, а гамору навкруги - мов знайшли скарбницю царя.
Перебирають знахiдку в мiшечок i складають опис. Шiкрятов радий! - i
ла ться; руками пiдкида вiд розбурення, сам стаючи з жовтого i сизого аж
червонастий, трiшки менш, нiж виритi буряки. В руцi щуп, як блискавичний
гостряк демона.
Мирон Данилович немовний сто©ть при всьому гомонi, зна : ось близько до
хати - смерть.
Пробули в смутку, мов живими похороненi, пiвдня. Оленка притулилася до
матерi:
. - сти!..
- Цить, люба дитино,- терпи!
Мирон Данилович вирiшив: "Навiдаюся в магазин"; виходячи, глянув на
доню - прозора з лиця, так схудла.
"...Бiдне мо ,- тужить вiн,- ми старi мучимось, бо грiшнi, а воно
безвинне терпить за нас".
Згорнувши мiшечок пiд лiкоть, подався до площi, хоч знав, що те мiсце
не дуже поживнiше, нiж пустеля; тiльки рiдким випадком - харчi на
прилавках.
Черга! - привезено чогось, годящого в миску.
Мирон Данилович спитав дiдка, шкiльного сторожа, що обома руками