Страница:
окривала непритульних. Коли сторож вiддалявся до другого кiнця прогулянки,
вони, попростувавши слiдом, трохи пiдождали пiд завi ю i зайшли в двiр.
Зразу ж вiдступили вбiк - пiд тiнь височезно© купи дощок. Вiдтiля
обережно, переставляючи ноги, як рiчковi птицi, перебралися далi, в
неосвiтлену глибину: проз гори пиляно© сосни, з бальзамiчнiстю, такою
мирною!
Мати знайшла куток мiж дошками, що, нависаючи в нерiвному виступi,
закривали вiд хуртовини. Там присiла з дiтьми; пригортала ©х, сонних, i
цiлу нiч трусилася, сидячи: то задрiма , то вiд холоду i тривоги знов
прокинеться. Голод допiкав - здавалося, вся iстота зiрвана в нечутному
стогонi. Треба терпiти. Брала снiг - ©ла, щоб затамувати голод, але мороз
почав проникати в душу; покинула снiг.
Марилося, що переслiдувачi близько, що невiдомо як бачать, де вона
сховала дiтей, i стежать, i коли прийдуть тодi неминуча смерть.
Перед свiтом, зовсiм знесилена i хвора, вивела дiтей до ворiт:
прочинено, як i ввечерi. Виглянула - сторож, притулившись до стовпа,
спить, - i вона з дiтьми мерщiй подалась на тротуар, присипаний пiсля
метелицi.
Цiлий день мучились, пристаючи до черги по хлiб: скрiзь така
штовханина! - найслабiшi в кiнцi "хвоста" туляться, без надi© побачити
прилавок.
Треба вертатися до вчорашнього мiсця, а там люди товпляться бурхливою
навалою, позастоювавши чергу вiдрання.
Голод став дужчий за страх. Замiсть одних, вчора схоплених на погибель
серед занесеного степу, з'явились iншi: такi ж обшарпанi i змученi,
доведенi до вiдчаю, вибух якого гаситься в знемозi. Видно, що сподiванки
марнi, - можна тiльки пропасти, як тисячi iнших.
- дьмо, дiти, додому! - сказала Дарiя Олександрiвна, ковтаючи сльзи. -
Коли вмирати, краще в нашiй хатi, не на вулицi.
Пiшла з малими на вокзал, але вхiд зачинено: не впускають селян.
Зоставайтесь ночувати пiд стiнами, де снiг протанув i в морозному брудi
напливли калюжi. Та ще хуртовина завихрила великими вiтровими вузлами,
перемiшана з дощем. Пасмами сiкла. Потiм неслася просто, з страшенною
хуткiстю. Нiде присiсти. А ждiть потяга цiлу нiч!
Дарiя Олександрiвна передумала: нiж тут пiд хвижею i в калюжах
катуватися, - чи не лiпше знов перебути на складi?.. Там хоч присiсти з
дiтьми можна в сухому мiсцi i трохи подрiмати.
- Нi, мо© пташата, ходiм до соснинок! Заснемо в затишку.
- Там краще, мамо, краще! - згодились малi.
Побрела з ними до складу i, як попереду, прокралася в двiр. Були змiни:
частину пиляного лiсу прибрано, а нового привезено i скинуто напроти
ворiт. Солома розтрушена по вчорашнiх слiдах: добра знахiдка; втрьох
назбирали ©© досить, щоб помостити в закутку, який, на щастя, зостався
нерушений. Знов прищулились; пожували малясникiв i схилилися на сон,
вбираючи голови в плечi i тулячись докупи, мов пернатi в гйiздi.
Спалося спокiйнiше, нiж вчора. Але кволiсть вiд виголодження була така,
як недуга, - вранцi ледве змогли встати з мiсця: здавалося, пропадають!
Голови йшли обертом i в шлунках холодив i пiк якийсь нудкий, нiби з
труйливою лихоманкою, бiль, що нищив життьову снагу i мучив душу. Очi
ледве бачили.
Вже сiрiло. Бездомнi, виходячи з свого притулку, бачили, що сторож коло
самого перехрестя з кимсь розкурював. Мабуть, примiчав, що жiнка з
дрiбними дiтьми ночу , але не виказував нiчого! - ще й соломи накидав по
©хнiх слiдах: нехай вiзьмуть, буде теплiше.
Чи таки не бачив?
Якщо бачив, то мовчав, бо звiльнить начальство, коли взна про дозвiл
на ночiвлю - для селянських душ.
Вони ж, змученi, минали чергу, де пiд смертною напастю люди, стративши
добрий образ свiй, роздражненими юрбами гдико рвались по хлiб.
Катранникам несила на ногах триматися. Дiти стуманiли i вже не бачили,
куди йдуть, мов почадiли страшно. I мати думала собi: "Це вже смерть
дивиться!"
Заранi прибули на вокзал. Навколо - старi i малi, чоловiчки i жiнки в
неуявимому лахмiттi i худi, нiби викопанi з могил. Лежать i сидять,
оточивши будинок, як мурав'© пень, i розкидавшись по брудному бруковинню
та в скверику напроти, мiж обламаними деревцями. Морозна земля i снiг
закритi людьми, що з них поволi вiдходить життя, зоставляючи, як свiй
огненний слiд в ©хнiх душах, нестерпну муку.
Притьма схопився рух! - спершу повiльний, окремими постатями коло
стiни: вони пiдводилися i тягли кроки в одному напрямi, потiм пристали
новi, з ширшого круга. Зiбрався натовп до сарайчика, бiля вокзальних
майстерень: покинутого i стемнiлого. Крiзь широкi дверi, давно вiдчиненi,
так що порога не знати пiд снiгом, - видно, як висить на мотузку селянин
середнього вiку; недалеко вiд ного нiг сiрi торба.
Два пасажири, чисто, але невиставно вдягненi, вiдiйшли вiд самогубця до
чергового станцi©, що стояв на перонi.
- Повiсився чоловiк, - кажуть йому, - там, в сарайчику; щось треба
зробити.
Черговий мовчить, мов глухий; коли ж вони повторили звiстку, тодi стиха
©м вiдповiв:
- Слухайте, чого ви хочете? Це тут щодня дi ться; щодня пiдбира м
неживих. А щоночi хтось дiтей викрада - з тих, що сплять пiд дверима.
Навiщо викрада ? Вимовити страшно. Тут... десь така... м'ясорубня, а де,
нiхто не зна . Туди й дорослi попадають, - бережiться самi! Я теж не
певен, чи завтра стрiну потяг.
Пасажири опустили голови i мовчки вiдiйшли вiд чергового.
Яка не була зморена i затерпла Дарiя Олександрiвна, стоявши недалеко, -
©© нiби огнем в серцi вдарило вiд тих слiв.
- Не вiдступайте нi на крок вiд мене! - з розпукою зашепотiла дiтям,
стискаючи ©хнi холоднi пальчики.
Смертно змучилася. Навiть торбина, хоч порожня, тiльки з рештками
малясникiв, пляшкою води i рушником, стала вагою, мов камiнь накочений.
З машин рвалась пара i шипiла; дим тягся - розточувався клоччям: ©дкий
дим вiд залiзних iстот, що загадково пересувалися по блискучих лiнiях,
брязкаючи, скрегочучи, висвистуючи в вiдповiдь на сурмлення i помахи
прапорцями i огниками в сутiнi.
Туга, пекуча i нелюдська, мов подув пiдсвiття, обкинулась на всьому
обширi пiвтемряви, розриванiй лiхтарями, нiби моторошними слiзьми, що на
всi боки розбризкують свiтучий бiль, протягаючи його в смуги гiркого
промiння.
17
Пiсля нещасливого наступу на млин Катранник занедужав i спiзнився пiти
в добру годину по рештку картоплi. Коли змiг вибратись, побачив свiжi
кучугури на вулицях i по всьому полю. Схопилося мести несамовито. В
темрявi передсвiтанку вiн збився з дороги i всилу натрапив на кагат - вже,
як метелиця порiдшала. Поки розгрiб снiг i прокопав мерзлий шар грунту,
виморився геть, задихавшись i впрiвши: аж дрижав. Присiв на мiшок, в
затишку вiд горба i накиданого снiгу; спочинув i просох.
Коли вiдкопав бiчний сховок i вигрiб картоплю, то пожалiв про
спiзнення, бо частина картоплi згнила. Однак чимало набралося цiло©: на
тиждень вистачить суп варити.
"...Вернуться мо© рiднi - нагодую; i чого ©х довго нема ?" Там, де
сходило сонце, розливався блiдий огонь по хмарних смугах, при самому
обрi©, мов сива пожежа, вiд яко© степ обкидали вiдсвiти - на глибоких
заметах. Згодом ще дужче нахмарило i вранiшнiй огонь зник.
Вертаючи вiд кагату, Мирон Данилович бачив село в тiнях, мов погорiлий
острiв. Нi диму з його коминiв, нi голосу домашнiх тварин, нi круження
птахiв, нi гомону людського: так тихо, нiби замiсть хаток з'явився збiр
трун, накритих дiрявими вiками з потемнiло© соломи.
На сво©й вулицi Катранник спостерiг сани, запряженi парокiнно, що
спинилися якраз бiля його садиби. Злiзли два гостi i пiдступили до ворiт;
розглядають хату, курять, смiються, коли сам господар принишк до чужо©
стiни, на розi, бо впiзнав сво©х злих: Отроходiна i Шiкрятова. Коло
пустки, занесено© цiлковито, докурили папiроси i рiзкими жестами, з
сумiшкою презирства i зухвалостi, пострiльнули пальцями , недопалки в
двiр, пiд вiкна, що залiпленi снiгом. Сiли в сани i погнали - бiла курява
збилась вiд копит.
"...Зрадiли як! Думають: я мертвий i нiкого нема живого з сiм'©, - от
чого хотiли".
Похмурим поглядом проводив Мирон Данилович ©хнi сани, поки звернули за
дальнi дворища.
Ввiйшовши в хату, вiдразу взявся юшку варити, ©в кусники сиро©
картоплi, бо нетерпеливилося страшенно. Вони ж, нiби живi, ходячи в
шлунку, кололи. Але в ротi торкались, як цукерки: слина сама вбирала i
втягувала в стравохiд, даючи вiдчуття смачностi, хоч також була хворiсна
гiркiсть, приуявлювана за нею.
Варив юшку i почуттями марив - не самою уявою вже i думкою; зда ться,
всiм ством прагнув: хлiба. Випар вiд варено© картоплi помножував жадобу.
Хоч би окра ць житнiй або хоч сухар! I нiчого нема нiде. Одна можливiсть -
коло млина. Дивно! - кров i погибель вiдганяють, рана досi вiдчутна, i
зна думкою чоловiк: не дадуть пiдiйти до брами озбро нi вартовi, вб'ють;
а таки, супроти всього, зроджу ться намiр - знов стати по хлiб до
страшного мiсця. Надiя манить: гляди. змiнилося щось пiсля розстрiлiв i
вже хлiб видаватимуть. Iншi, що дiждалися, вiзьмуть пайку i виживуть, а ти
пропав i рiднi - з тобою. Де ж вони, так довго?
Зда ться, покинув би юшку i зразу пiшов: так манить млин!..
Юшка була - як "порожня". Картопля в присоленому кип'ячi розбiгалась.
Посьорбав само© води: зогрiти душу; потiм, смакуючи, ©в картоплю. Все
вискрiб, що понакипало на чавунцi. А сирий картопляний запас роздiлив i,
позав'язувавши в клуночки, сховав для сiм'©: частину в пiдпiччя, де
прикидав ганчiр'ям i хмизом, частину пiд подушками, а частину в сара©
закопав i зверху притрусив, як було.
Прокидав крiзь снiг дорiжки в дворi i знесилився, - мусив зайти в хату.
Лiг i затих у соннiй знечуленостi, не схожiй на звичайний сон. Крiзь не©
зоставалися близькими до почуття - довколишнi речi, як ©х сприймала,
вчувавши, душа. Вернувся до звичайного стану Мирон Данилович враз: почув
кроки вiд ворiт i голоси за вiкнами. Але це, розбудивши його, вже трохи
попереду само було в снi, хоч вiдбува ться в зовнiшнiй дiйсностi тепер -
пiзнiшою хвилиною. Чудно як. Схопився вiн i пряму до дверей, коли вже
вiдчиняються: входить дружина з дiтьми, така змарнiла! - половина iстоти,
що вiд'©жджала в мiсто. I дiти також вимученi, мов пiсля коротко©, але
зло© недуги. Всi перемерзли; знiтилися i ледве йдуть, як i вiн сам,
назустрiч.
Притулилась йому до грудей дружина i тихо, тихо заплакала, i дiти до
тата пiдходять, припадають до його лiктiв: i собi ласкаво© уваги ждуть.
- Бiдна моя родина! Як я ждав вас, i що з вами сталося?
Дружина тiльки плаче - нiчого не може сказати.
- Тату, хто хотiв хлiба, на машинi в степ везуть, - повiдомив син.
- Чого в степ?
- Викидають...
- Нащо ж так?
- Далеко вiд мiста викидають, - поясню доня, - щоб не дiйшли по хлiб i
вмерли.
- А ми втекли, - сказав син.
- Через двiр бiгли i собак боялись, - додала доня, - бiгли довго, а мiж
дошками ночували.
- Промучились марно: хлiба для нас нема ! - промовила дружина.
Вона вiдразу ж лягла, в лихоманцi, дiти хоч як змученi, ходять по хатi,
заглядають на пiч, знов злазять додолу.
Мирон Данилович заходився бiля чавуна: варити картопляний суп; вiд
пайки, сховано© пiд подушкою, взяв половину.
- Страшно було i гiрко,- оповiда Дарiя Олександрiвна,- але хотiлося
хлiба взяти, хоч по скибцi для дiтей! Нi, не дали.
- Цеглину дадуть, замiсть хлiба,- сказав чоловiк.- Таких прислано, що
рiвнi з чортами.
- А правда: вже рiвнi.
- ©здять i дивляться в двори; як бачать, що слiду нема, значить,
вимерла сiм'я. I вони такi веселi! Радiють, смiються, папiроски викурюють
i вцiляють недопалками в вiкно,справжнi пекельцi.
- Це я лежу, нехай хвора, а таки в сво©й хатi, тут кожний куток рiдний.
I на серцi свiтлiше.
Пили картопляну юшку з ложок.
Дарiя Олександрiвна, присiвши на постелi, обережно трима миску перед
собою, нiби дорогоцiннiсть. Дiти, хоч хирними примарками вернулись,
гомонiли бiля столу, стиха зiтхали, стукали ложками, коли ждали страви.
Вибирали ж ©© з мисок незграбно, мов старички, а пожадливо i так пильно.
Кожну дрiбку вiд картоплин досмаковували. Миски були - як вимитi.
- В мiстi все : не про нас! - безнадiйно сказав Мирон Данилович.- Ми
запрацювали, а взяли чужi.
Дружина скоро заснула i дiти коло не©. Коли ж прокинулася, раптом
спитала:
- Чи з млина дають борошно?
Прикра i приманлива назва вимовилася в хатi. Мирон Данилович хотiв
розповiсти про вихiд i розстрiл; мовчав. Нащо лякати? Але борошно тiльки
там - за брамою.
- Не давали. Ще раз пiду: востанн .
- Навiдайся!
- I ми з тобою, тату! I ми пiдемо! - обiзвались дiти; просяться,
розохоченi побачити млин, звiдки борошно дають.
- Нi, одпочиньте, та вам i глядiти не треба, що там робиться.
- Куди б ви пiшли, ледве ж добрели до двору. Сидiть! - звелiла мати.
Побрiв сам. Хмари тяжкi i нависли низько, без просвiтiв; сутiнок
затоплю снiжний степ. Але потеплiло i снiг зачав злягатись.
Бiля млина людей - як тiней в лiску. Мурашками прилягають на в'©жджену
i стоптану землю, де снiг трохи протанув. Весь час пiдходять новi, з
Кленоточi i сусiднiх сiл: ждати. Пiдвода руха ться посеред живого
кладовища; ста коло пухлих мерцiв i погребники кладуть ©х через
полудрабки i вiдвозять до ям - ближчих, нiж попереду були виритi.
Один з голодуючих проказав:
- Снопи повезено, - рiвно кладуть i вапном присиплють, щоб пере©дало
зводянiлих; а зверху знов давай...
Катранник, мов приском прошитий в груди, жахнувся: "Чи й менi
доведеться так лягти? Бач, якi погребники!" Дивиться в сторону ям: як там
складають "снопи"; i не хоче - всiм серцем противиться, не хоче повiрити,
що впаде i вiн мертвий пiд вапно, в черговий ряд.
"...Все чоловiк на щось надi ться!" - сказав сам собi; очi вiд могил
одвiв.
Стоять селяни, втеплюючи зiр в заборонену браму або в недалекий похорон
- мов бачать лихi сновиддя. Вже знати: даремно ждуть. Вертаються
погребники. За час, як вiдвезено i вкладено трупи в ямi, - померло
декiлька хлiборобiв серед зборища, i тепер ©х забирають. Пiдвода, вже
навантажена, вiдходить, а один лежачий, ледве живий, тягнеться до не© i
просить погребникiв:
- Вiзьмiть мене! Все одно вмру.
Вiн так просить, що один сказав йому, заспокоюючи:
- Полеж тут, поки вернемось, тодi вiзьмем i живого - вже так тому бути!
Той лежить i дожида .
Вертаються погребники по нього, а вiн - готовий; поклали на пiдводу i
©дуть до iнших, що ©х декiлька лягло бiля дороги.
Вартовi позиркують на живi i мертвi тiнi, тримаючи гвинтiвки впоготiв:
при самих воротах, звiдки часом виходять партiйцi з мiшечками i, швидко
звантажившись на сани або вiз, мчать дорогою.
Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму, як приворожений: серед
багатьох односельчан, що ©х очi, нiби висохлi i розлущенi плоди, - такi
мерхлi, - теж зверненi до сподiвано© вiстки з млина. Але нема ©©.
Пролунав брязкiт вiддалеки; потiм посилився так, що хлiбороби-тiнi
повернули обличчя йому назустрiч. То йшов незнайомець, певно, з котрогось
сусiднього села: середнiх лiт мужчина, сiрувато-блiдий, нiби вапняна
маска, з небритими щоками i скуйовдженою головою; без шапки i босий. Очi
теж бiлiють, повнi недужою, мов кипучою, збудженiстю. На ньому розiдрана
сорочка, стемнiла вiд непрання, - самi пострiли з не©, що держаться, бо
зверху навинуто цепи: i прямо через плечi, i впоперек через груди, живiт i
крижi i до полатаних колiн, як також навхрест по грудях. Облягли його,
вкривши i звисши разом з рамтинами вiд полотна.
Вiн не дивився на сторони, але з гiпнотичною дiловитiстю обторкував
довгастий ящик, вилiплений iз снiгу. Обережно проносив його мiж примерлими
хлiборобами, то бурмочучи сам собi в наведеннi, то пiдспiвуючи i пiдводячи
голос до врочистого тону або скоромовне читаючи щось, як вiршик.
Мирон Данилович зблизька побачив: то - подобизна труни в руках
божевiльного; як модель. Iдучи, чоловiк трима рiч перед собою, -
зда ться, зобов'язаний комусь ©© скоро доставити. Перевiря , чи вiко
справно пiдходить.
Всi, хто був там, глядiли на одягнутого в залiзо i ждали, що далi буде.
А вiн кроком зайнятого чоловiка пiдiйшов до варти, виставив снiговий
гробик наперед i почав проказувати рiвно, якречення до подарунку:
Заразар - заказар
наварив цепiв,
празник пошив,
на костi надiв,
рудою запив,
ой-ой-о-о-й!
Заразар - заказар,
кому на, кому нi,
кому труна, кому снiг
ой-ой-ой!
Вартовi i ©х начальство, що виступили слухати причинного, вмить
обтемнiли на лицях i схопились бити його лозинами, спершу по плечах i
спинi, вiд чого залiзо задзвенiло, а потiм по головi. Але вiн тримав свiй
гробик i, розкривши, просив:
- Сюди всипте! Борошна: для дiток...
Декiлька гвинтiвочникiв кинулись на нього i потягли в двiр, пiдохочуючи
прикладами, - так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено в двiр i
вштовхнуто в якiсь дальнi дверi, що наполовину входили пiд грунт.
- Просвiтив орду! - озвавсь один з кволих, що прилягли на снiг.
Вiдходив додому Катранник, i тривога тiнила, болiсна i чорна, мов
пiвнiчна туча, з яко© невидимi вiстря пронизували душу, мучачи погрозою.
Нiчого не придума ш. Пропадай - i годi!.. Бiля крайнiх хат, звернувши
круто, пiшов навпростець по вузькому слiду. Сутенiло. Бiля глиняно© стiни,
що одна зосталась вiд житла, побачив кiнський маслак, весь кругом
обгризений гладко, як кремiнь, - хтось iшов i кинув.
Дивився на кiстку Мирон Данилович i тодi, через невиразний вiдрух
душевний, проблиснув здогад - з вiдрадою i також непевнiстю. Поспiшив
селянин додому: мерщiй збиратися в дорогу; здобич, про яку згадав, могла
врятувати сiм'ю, або хоч позбавити тепер вiд найлютiшо© муки.
Жiнка дивиться, чого вiн метушливий.
- Як там було?
- Жди ©хнього добра! - вiдказу Мирон Данилович, беручи лопатку i
сокиру. - Мiлiцiя помага партiйному тягти борошно, а кругом хлiборобська
кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту.
- Скiльки всiх бiду , i щоб нiхто не вигрiб?
- Може, нi.
- Скрiзь риються.
- Це за колгоспним, де рiдко ходять.
- Ну, спробуй! А щось не дуже вiриться.
Вiн пiшов на нiч у степ, обминаючи колгоспний двiр; страчував напрям i
довго топтався серед снiжних могилок: оглядав, чи схожi на кагат.
Розгрiбав звичайнi кучугури або рив грунтовi зморшки. Опiвночi натрапив на
загребу. Почав бити лопатою мерзлу землю, i - видно: тут хтось
докопувався. Середина порожня.
Мирон Данилович витер пiт. Жах обгорнув, коли остання сподiванка
розвiялась. Вiн сiв, болiсно горюючи; до того болiсно, що враз зiрвався
вiд нестерпного почуття, - ходить по кагату. Мiг кинутися миттю: бiгти!
Свiт за очi - бiгти! - вiд мiсця, де так тяжко скривджений.
Коли ж притих i став далi рити, то частини коня виступили, мов
скам'янiлi, що аж гримлять: ось, переднi ноги з пiвгрудиною i головою, а в
другому кутку - заднi ноги, з клубами! I решткою - круп. Радiв копач
нестримно, як попереду горював; конини чимало, на тижнi вистачить. Ро©ться
здогад про когось: "Iз санчатами приходив, вирубував великi шматки, гляди,
заслабнув та потiм i кiнець".
Сiкши переднi ноги конячi i грудиння, Мирон Данилович вiддiлив грубiшi
костi на другий раз; кращi шматки в мiшок склав, а останок загрiб пiд
землю i снiг. Вiдходив поволi i часто спинявся. Поки добрiв до сво©х
ворiт, почало сiрiти. I пiтний був, i промерзлий. "Як собака набiгався! -
означив собi, йдучи попiд вiкнами. - Прощастило проскочити крадькома, а то
б вiдняли". В хату ввiйшов веселий.
- Конятина з закритого розподiльника! - сказав дружинi. - На бiлi
карточки дають.
Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мiшок:
- Багато як! Тiльки це - на чорнi карточки. Огляда здобуток:
- Добре м'ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Грiти будем.
Вiн мав сили нарубати хмизу, коли ж лiг - миттю заснув. Дiти
роздивляються на м'ясо.
- Боятимуся ©сти! - повiдомила Оленка.
- М'ясо, як м'ясо, - озвалась мати. - Рокiв понад десять тому в мiстi
всi ©ли. Були тодi консерви з нього: смачнi. А скоро зникли.
- Куди зникли?-пита Андрiй.
- Десь по©дено. I втишився голод, з-iншого м'яса консерви кращi.
- Воно син , - означила Оленка; простягнула пальцi, |щоб торкнутися,
але передумала.
- I не син , а сизе: приглянься! - заперечив брат.
Надивилися дiти i вiдiйшли.
Дарiя Олександрiвна забула дотеперiшнiй розпач; бачила, що можна всi ю
родиною вiдживитися - вiдступити вiд краю прiрви, бiля яко© тремтiли.
Зваривши суп з кониною i картоплею звелiла дiтям:
- Тата будiть - снiдати!
Вони тормосять i кличуть сонного Мирона Даниловича:
- Тату! Коня будем ©сти.
Посiдали за стiл. Спершу дивною видалася ©м пожива: упкувата i важка.
"Як земля, такий смак", - визначив батько i промовчав. До того голоднi всi
були, що скоро перемогли нехiть i вiдсмак, ©ли радо.
- Як вам? - пита мати.
- Добрий суп, мамо, добрий! - вiдказують малi.
Не торкнули нi крихти з печива; але на вогких тарiлках нiчого не
зоставили. Мати боялася давати ©м знов: ще занедужають...
Мирон Данилович вiдчував: шлунок повний гарячо© страви, i вiд того
при мно, але по всьому тiлу була, як i ранiше, жадоба; здавалося, кричала
в кожному нервi, вимагаючи знов ©сти. I змора - мов недуга.
- Ляжу я, - сказав вiн, - бо так знесиливсь.
Обмiрковував, лiгши: як перетягти останок здобичi i як схоронити м'ясо,
чи з самою сiллю в дiжцi, чи також перекласти кригою.
Вибрався в степ через день, теж на нiч, в рiдкому мороцi. Санки легкi,
сили ж окрiпли. Аж здригнувся, побачивши чоловiка. Вертати? Нi! Взяв
лопатку, що була прив'язана при мiшку з сокирою: так озбро©вся. Зблизька
впiзнав невiдомого - i нiяково стало. То хилив старенький односельчанин,
Пилип Гiльчак, слабий i тихий; санки волiк.
- А добривечiр i вам! - вiдгукнувся Гiльчак, став i покiрно дожида , чи
з смертною напастю пiдходить стрiчний, чи в мирi.
- Куди, дядьку?
- Признаться, по мерзлу конину. Однi брали, та пiзно було ©м - уже
хворiли, i лягли з половини. Котрi вижили, геть вибралися; сказали:
вiзьмiть решту, там i там. Менi трiшки. Я старий, i в хатi мало хто диха .
- Я теж по конину. Подiлимося! - запевнив Катранник.
- Вам дорогу перебiгаю?
- Що там! Вистачить...
Гiльчак - тонкий i згорблений; борiдка нiби стiкав, рiдка; крiзь не©,
при снiговому вiдсвiтi в сутiнях, видко горло i щелепи; мабуть, хворий
чоловiк, так висох.
- Подiлимось! - твердить Катранник - як хтось не вiрив.
- Сьогоднiшнього слiду не було. Менi казав шуряк про конину; колгоспник
вiн, м'яса не ©сть, бо всерединi болячку ма , через яку не можна. Тi, що з
ним одтягали коня, бач, i здоровiшi були, i харчiв брали, нi! - померли.
Багато таких: без причини доходять. Гибель кругом: всiх зачiпа. А нам
небагато треба, бо в хатi нас дво старих та донечка; другi дiти
переставилися, шестеро ж було. Загледiв вас i думаю: по мерзлятину дужчий
чоловiк спiшить, прожене хирного, тодi в хатi всiм край...
- Що ви? Бог з вами! - скрикнув Катранник. - Менi б кiстка конева
поперек горла застрягла. Подiлимось!
Пiдступивши до загребища, вiдгорнули снiг i вiдкопали мерзлоту
грунтову. Здобули конячi рештки i подiлили - на чотири душi i на три.
Кiнську голову, без ши©, Катранник поклав старому на додачу.
Поприв'язували мiшки до санок i потягли до села.
Гiльчак, дарма що старий i слабосилий, вiз непогано. Очi йому свiтилися
з лихоманковим поблиском при зусиллях, що, пiсля вичерпаностi, приходять,
як горiння - з самих нервiв або з та много запасу спромоги в ствi,
втримуваного аж до пропащо© години, щоб порятувати.
Але того палання не вiдчував Катранник, хоч теж був неможений.
Кониною прохарчувалися в лютiй смузi зими. Рiдко з зрiт виходив Мирон
Данилович бо, промерзаючи, надто висилювався в марних мандрiвках. Дома
був, нехай одномавiтний i прикрий, а поживний харч: коли розмiрити скупо,
тижнями можна лишатись на поверхнi життя, далi вiд возi©в при пiдводi, що
пригрiбають так мiлко! - здичавiлi собаки гризтимуть ноги покiйних.
Тяжко i в хатi; душа порива ться знайти серед безнадiй|ностi якийсь
просвiт i живлющий здобуток для дня - хоч кусник хлiба, хоч пригоршню
борошна. Споживаючи конину, всi чомусь нидiють i занепадають.
Одного разу, крiзь рiдкий снiговiй, Мирон Данилович переходив вулицею;
натужно переставляв ноги в глибокому снiгу, що, стверднувши корою,
кришився з лускотом i провалювався.
По обидва боки пустельнi двори; в декотрих мертвяки лежать коло
заметеного порога - нiкого нема, хто мiг би ховати, в кучугурi, коли не в
землi. Садиби обернулися в пустощi: нi людсько© постатi живо©, нi голосу
зимово© пташини, нi навiть будки собачо©, не то що гавкоту, - нiде нема.
Нi сарайчикiв, нi курникiв i хлiвiв, клунь i комор! - все розiбране i
спалене. Тини позникали. Стрiхи, i тi обiдранi. Багато хат зовсiм
безверхих; родекуди бiлiють бантини i крокви ©хнi в снiгу, як ребра
кiстякiв. Позрубувано сади i пеньки викорчувано, або ©х присипав снiговiй.
Нема диму ад коминами, i стiни скрiзь аж чорнi; в вiкнах здебiльшого
замiсть шибок темнiють жмути ганчiр'я. Серед снiжного обширу стирчать
ру©ни, мов пiсля чуми i пожежi, що пройшли нероздiльно через село, а слiди
притрусила зима.
Мирон Данилович пiдiйшов до одного вiкна i заглянув, притуливши долоню
поруч обличчя, щоб затiнити вiдблиск вiд скла. Всерединi - самi неживi: на
полу i долi; одна дитина бiля пiдпiччя, а друга, трохи бiльша, бiля
порога. Мабуть, хотiла пiти, куди очi дивляться, i зосталась тут навiки.
Моторошно стало. Сiялися дрiбнi снiжинки, мов ткавши пiвпрозорий саван
над чорновiконними гробницями. На цiрлий небозвiд розгорнули його - в
тишi, що болючiша вiд кожно© скорбi i ридання.
Мирон Данилович звернув до середини села. Вiн нiби прокинувся з
страшного сну, що сковував його думки. Зда ться, ближчав i власний вiдхiд
звiдси. Тiльки запитання тривожило: де люди? Живi, знанi. Певно, втраченi
тепер. Вiн попрямував до хати пiчника - там пустка, як всюди. Збереглися
двi величезнi тополi, твердi, нiби мiднi; поки що нiхто не врубав. Коло
них - сховок: тайною доброю оповитий пiд бiлими заметами. Хоронить
найдорожчу коштовнiсть на свiтi. Покладено ©© в чистому грунтi: чашу, що
була вмiстилищем огню i свiтла небесного; i в нiй знов з'являться вони в
свiй час!.. Тодi зiйде чаша з глибини, крiзь поверхню морозно© смертi, в
новий досвiт; вiдновляться дари Христовi: для всiх, що грiшнi i не мають
виправдання, крiм молитви.
Прошепотiв селянин: "Вiдпусти, Боже, злочинства мо©!" - i пiшов проз
сусiднi хатки.
Бачивши i там ру©ну, вiн звернув до середини села: глянути на двори, що
вдержалися в напiвгосподарному станi. Через одну садибу переходив
вони, попростувавши слiдом, трохи пiдождали пiд завi ю i зайшли в двiр.
Зразу ж вiдступили вбiк - пiд тiнь височезно© купи дощок. Вiдтiля
обережно, переставляючи ноги, як рiчковi птицi, перебралися далi, в
неосвiтлену глибину: проз гори пиляно© сосни, з бальзамiчнiстю, такою
мирною!
Мати знайшла куток мiж дошками, що, нависаючи в нерiвному виступi,
закривали вiд хуртовини. Там присiла з дiтьми; пригортала ©х, сонних, i
цiлу нiч трусилася, сидячи: то задрiма , то вiд холоду i тривоги знов
прокинеться. Голод допiкав - здавалося, вся iстота зiрвана в нечутному
стогонi. Треба терпiти. Брала снiг - ©ла, щоб затамувати голод, але мороз
почав проникати в душу; покинула снiг.
Марилося, що переслiдувачi близько, що невiдомо як бачать, де вона
сховала дiтей, i стежать, i коли прийдуть тодi неминуча смерть.
Перед свiтом, зовсiм знесилена i хвора, вивела дiтей до ворiт:
прочинено, як i ввечерi. Виглянула - сторож, притулившись до стовпа,
спить, - i вона з дiтьми мерщiй подалась на тротуар, присипаний пiсля
метелицi.
Цiлий день мучились, пристаючи до черги по хлiб: скрiзь така
штовханина! - найслабiшi в кiнцi "хвоста" туляться, без надi© побачити
прилавок.
Треба вертатися до вчорашнього мiсця, а там люди товпляться бурхливою
навалою, позастоювавши чергу вiдрання.
Голод став дужчий за страх. Замiсть одних, вчора схоплених на погибель
серед занесеного степу, з'явились iншi: такi ж обшарпанi i змученi,
доведенi до вiдчаю, вибух якого гаситься в знемозi. Видно, що сподiванки
марнi, - можна тiльки пропасти, як тисячi iнших.
- дьмо, дiти, додому! - сказала Дарiя Олександрiвна, ковтаючи сльзи. -
Коли вмирати, краще в нашiй хатi, не на вулицi.
Пiшла з малими на вокзал, але вхiд зачинено: не впускають селян.
Зоставайтесь ночувати пiд стiнами, де снiг протанув i в морозному брудi
напливли калюжi. Та ще хуртовина завихрила великими вiтровими вузлами,
перемiшана з дощем. Пасмами сiкла. Потiм неслася просто, з страшенною
хуткiстю. Нiде присiсти. А ждiть потяга цiлу нiч!
Дарiя Олександрiвна передумала: нiж тут пiд хвижею i в калюжах
катуватися, - чи не лiпше знов перебути на складi?.. Там хоч присiсти з
дiтьми можна в сухому мiсцi i трохи подрiмати.
- Нi, мо© пташата, ходiм до соснинок! Заснемо в затишку.
- Там краще, мамо, краще! - згодились малi.
Побрела з ними до складу i, як попереду, прокралася в двiр. Були змiни:
частину пиляного лiсу прибрано, а нового привезено i скинуто напроти
ворiт. Солома розтрушена по вчорашнiх слiдах: добра знахiдка; втрьох
назбирали ©© досить, щоб помостити в закутку, який, на щастя, зостався
нерушений. Знов прищулились; пожували малясникiв i схилилися на сон,
вбираючи голови в плечi i тулячись докупи, мов пернатi в гйiздi.
Спалося спокiйнiше, нiж вчора. Але кволiсть вiд виголодження була така,
як недуга, - вранцi ледве змогли встати з мiсця: здавалося, пропадають!
Голови йшли обертом i в шлунках холодив i пiк якийсь нудкий, нiби з
труйливою лихоманкою, бiль, що нищив життьову снагу i мучив душу. Очi
ледве бачили.
Вже сiрiло. Бездомнi, виходячи з свого притулку, бачили, що сторож коло
самого перехрестя з кимсь розкурював. Мабуть, примiчав, що жiнка з
дрiбними дiтьми ночу , але не виказував нiчого! - ще й соломи накидав по
©хнiх слiдах: нехай вiзьмуть, буде теплiше.
Чи таки не бачив?
Якщо бачив, то мовчав, бо звiльнить начальство, коли взна про дозвiл
на ночiвлю - для селянських душ.
Вони ж, змученi, минали чергу, де пiд смертною напастю люди, стративши
добрий образ свiй, роздражненими юрбами гдико рвались по хлiб.
Катранникам несила на ногах триматися. Дiти стуманiли i вже не бачили,
куди йдуть, мов почадiли страшно. I мати думала собi: "Це вже смерть
дивиться!"
Заранi прибули на вокзал. Навколо - старi i малi, чоловiчки i жiнки в
неуявимому лахмiттi i худi, нiби викопанi з могил. Лежать i сидять,
оточивши будинок, як мурав'© пень, i розкидавшись по брудному бруковинню
та в скверику напроти, мiж обламаними деревцями. Морозна земля i снiг
закритi людьми, що з них поволi вiдходить життя, зоставляючи, як свiй
огненний слiд в ©хнiх душах, нестерпну муку.
Притьма схопився рух! - спершу повiльний, окремими постатями коло
стiни: вони пiдводилися i тягли кроки в одному напрямi, потiм пристали
новi, з ширшого круга. Зiбрався натовп до сарайчика, бiля вокзальних
майстерень: покинутого i стемнiлого. Крiзь широкi дверi, давно вiдчиненi,
так що порога не знати пiд снiгом, - видно, як висить на мотузку селянин
середнього вiку; недалеко вiд ного нiг сiрi торба.
Два пасажири, чисто, але невиставно вдягненi, вiдiйшли вiд самогубця до
чергового станцi©, що стояв на перонi.
- Повiсився чоловiк, - кажуть йому, - там, в сарайчику; щось треба
зробити.
Черговий мовчить, мов глухий; коли ж вони повторили звiстку, тодi стиха
©м вiдповiв:
- Слухайте, чого ви хочете? Це тут щодня дi ться; щодня пiдбира м
неживих. А щоночi хтось дiтей викрада - з тих, що сплять пiд дверима.
Навiщо викрада ? Вимовити страшно. Тут... десь така... м'ясорубня, а де,
нiхто не зна . Туди й дорослi попадають, - бережiться самi! Я теж не
певен, чи завтра стрiну потяг.
Пасажири опустили голови i мовчки вiдiйшли вiд чергового.
Яка не була зморена i затерпла Дарiя Олександрiвна, стоявши недалеко, -
©© нiби огнем в серцi вдарило вiд тих слiв.
- Не вiдступайте нi на крок вiд мене! - з розпукою зашепотiла дiтям,
стискаючи ©хнi холоднi пальчики.
Смертно змучилася. Навiть торбина, хоч порожня, тiльки з рештками
малясникiв, пляшкою води i рушником, стала вагою, мов камiнь накочений.
З машин рвалась пара i шипiла; дим тягся - розточувався клоччям: ©дкий
дим вiд залiзних iстот, що загадково пересувалися по блискучих лiнiях,
брязкаючи, скрегочучи, висвистуючи в вiдповiдь на сурмлення i помахи
прапорцями i огниками в сутiнi.
Туга, пекуча i нелюдська, мов подув пiдсвiття, обкинулась на всьому
обширi пiвтемряви, розриванiй лiхтарями, нiби моторошними слiзьми, що на
всi боки розбризкують свiтучий бiль, протягаючи його в смуги гiркого
промiння.
17
Пiсля нещасливого наступу на млин Катранник занедужав i спiзнився пiти
в добру годину по рештку картоплi. Коли змiг вибратись, побачив свiжi
кучугури на вулицях i по всьому полю. Схопилося мести несамовито. В
темрявi передсвiтанку вiн збився з дороги i всилу натрапив на кагат - вже,
як метелиця порiдшала. Поки розгрiб снiг i прокопав мерзлий шар грунту,
виморився геть, задихавшись i впрiвши: аж дрижав. Присiв на мiшок, в
затишку вiд горба i накиданого снiгу; спочинув i просох.
Коли вiдкопав бiчний сховок i вигрiб картоплю, то пожалiв про
спiзнення, бо частина картоплi згнила. Однак чимало набралося цiло©: на
тиждень вистачить суп варити.
"...Вернуться мо© рiднi - нагодую; i чого ©х довго нема ?" Там, де
сходило сонце, розливався блiдий огонь по хмарних смугах, при самому
обрi©, мов сива пожежа, вiд яко© степ обкидали вiдсвiти - на глибоких
заметах. Згодом ще дужче нахмарило i вранiшнiй огонь зник.
Вертаючи вiд кагату, Мирон Данилович бачив село в тiнях, мов погорiлий
острiв. Нi диму з його коминiв, нi голосу домашнiх тварин, нi круження
птахiв, нi гомону людського: так тихо, нiби замiсть хаток з'явився збiр
трун, накритих дiрявими вiками з потемнiло© соломи.
На сво©й вулицi Катранник спостерiг сани, запряженi парокiнно, що
спинилися якраз бiля його садиби. Злiзли два гостi i пiдступили до ворiт;
розглядають хату, курять, смiються, коли сам господар принишк до чужо©
стiни, на розi, бо впiзнав сво©х злих: Отроходiна i Шiкрятова. Коло
пустки, занесено© цiлковито, докурили папiроси i рiзкими жестами, з
сумiшкою презирства i зухвалостi, пострiльнули пальцями , недопалки в
двiр, пiд вiкна, що залiпленi снiгом. Сiли в сани i погнали - бiла курява
збилась вiд копит.
"...Зрадiли як! Думають: я мертвий i нiкого нема живого з сiм'©, - от
чого хотiли".
Похмурим поглядом проводив Мирон Данилович ©хнi сани, поки звернули за
дальнi дворища.
Ввiйшовши в хату, вiдразу взявся юшку варити, ©в кусники сиро©
картоплi, бо нетерпеливилося страшенно. Вони ж, нiби живi, ходячи в
шлунку, кололи. Але в ротi торкались, як цукерки: слина сама вбирала i
втягувала в стравохiд, даючи вiдчуття смачностi, хоч також була хворiсна
гiркiсть, приуявлювана за нею.
Варив юшку i почуттями марив - не самою уявою вже i думкою; зда ться,
всiм ством прагнув: хлiба. Випар вiд варено© картоплi помножував жадобу.
Хоч би окра ць житнiй або хоч сухар! I нiчого нема нiде. Одна можливiсть -
коло млина. Дивно! - кров i погибель вiдганяють, рана досi вiдчутна, i
зна думкою чоловiк: не дадуть пiдiйти до брами озбро нi вартовi, вб'ють;
а таки, супроти всього, зроджу ться намiр - знов стати по хлiб до
страшного мiсця. Надiя манить: гляди. змiнилося щось пiсля розстрiлiв i
вже хлiб видаватимуть. Iншi, що дiждалися, вiзьмуть пайку i виживуть, а ти
пропав i рiднi - з тобою. Де ж вони, так довго?
Зда ться, покинув би юшку i зразу пiшов: так манить млин!..
Юшка була - як "порожня". Картопля в присоленому кип'ячi розбiгалась.
Посьорбав само© води: зогрiти душу; потiм, смакуючи, ©в картоплю. Все
вискрiб, що понакипало на чавунцi. А сирий картопляний запас роздiлив i,
позав'язувавши в клуночки, сховав для сiм'©: частину в пiдпiччя, де
прикидав ганчiр'ям i хмизом, частину пiд подушками, а частину в сара©
закопав i зверху притрусив, як було.
Прокидав крiзь снiг дорiжки в дворi i знесилився, - мусив зайти в хату.
Лiг i затих у соннiй знечуленостi, не схожiй на звичайний сон. Крiзь не©
зоставалися близькими до почуття - довколишнi речi, як ©х сприймала,
вчувавши, душа. Вернувся до звичайного стану Мирон Данилович враз: почув
кроки вiд ворiт i голоси за вiкнами. Але це, розбудивши його, вже трохи
попереду само було в снi, хоч вiдбува ться в зовнiшнiй дiйсностi тепер -
пiзнiшою хвилиною. Чудно як. Схопився вiн i пряму до дверей, коли вже
вiдчиняються: входить дружина з дiтьми, така змарнiла! - половина iстоти,
що вiд'©жджала в мiсто. I дiти також вимученi, мов пiсля коротко©, але
зло© недуги. Всi перемерзли; знiтилися i ледве йдуть, як i вiн сам,
назустрiч.
Притулилась йому до грудей дружина i тихо, тихо заплакала, i дiти до
тата пiдходять, припадають до його лiктiв: i собi ласкаво© уваги ждуть.
- Бiдна моя родина! Як я ждав вас, i що з вами сталося?
Дружина тiльки плаче - нiчого не може сказати.
- Тату, хто хотiв хлiба, на машинi в степ везуть, - повiдомив син.
- Чого в степ?
- Викидають...
- Нащо ж так?
- Далеко вiд мiста викидають, - поясню доня, - щоб не дiйшли по хлiб i
вмерли.
- А ми втекли, - сказав син.
- Через двiр бiгли i собак боялись, - додала доня, - бiгли довго, а мiж
дошками ночували.
- Промучились марно: хлiба для нас нема ! - промовила дружина.
Вона вiдразу ж лягла, в лихоманцi, дiти хоч як змученi, ходять по хатi,
заглядають на пiч, знов злазять додолу.
Мирон Данилович заходився бiля чавуна: варити картопляний суп; вiд
пайки, сховано© пiд подушкою, взяв половину.
- Страшно було i гiрко,- оповiда Дарiя Олександрiвна,- але хотiлося
хлiба взяти, хоч по скибцi для дiтей! Нi, не дали.
- Цеглину дадуть, замiсть хлiба,- сказав чоловiк.- Таких прислано, що
рiвнi з чортами.
- А правда: вже рiвнi.
- ©здять i дивляться в двори; як бачать, що слiду нема, значить,
вимерла сiм'я. I вони такi веселi! Радiють, смiються, папiроски викурюють
i вцiляють недопалками в вiкно,справжнi пекельцi.
- Це я лежу, нехай хвора, а таки в сво©й хатi, тут кожний куток рiдний.
I на серцi свiтлiше.
Пили картопляну юшку з ложок.
Дарiя Олександрiвна, присiвши на постелi, обережно трима миску перед
собою, нiби дорогоцiннiсть. Дiти, хоч хирними примарками вернулись,
гомонiли бiля столу, стиха зiтхали, стукали ложками, коли ждали страви.
Вибирали ж ©© з мисок незграбно, мов старички, а пожадливо i так пильно.
Кожну дрiбку вiд картоплин досмаковували. Миски були - як вимитi.
- В мiстi все : не про нас! - безнадiйно сказав Мирон Данилович.- Ми
запрацювали, а взяли чужi.
Дружина скоро заснула i дiти коло не©. Коли ж прокинулася, раптом
спитала:
- Чи з млина дають борошно?
Прикра i приманлива назва вимовилася в хатi. Мирон Данилович хотiв
розповiсти про вихiд i розстрiл; мовчав. Нащо лякати? Але борошно тiльки
там - за брамою.
- Не давали. Ще раз пiду: востанн .
- Навiдайся!
- I ми з тобою, тату! I ми пiдемо! - обiзвались дiти; просяться,
розохоченi побачити млин, звiдки борошно дають.
- Нi, одпочиньте, та вам i глядiти не треба, що там робиться.
- Куди б ви пiшли, ледве ж добрели до двору. Сидiть! - звелiла мати.
Побрiв сам. Хмари тяжкi i нависли низько, без просвiтiв; сутiнок
затоплю снiжний степ. Але потеплiло i снiг зачав злягатись.
Бiля млина людей - як тiней в лiску. Мурашками прилягають на в'©жджену
i стоптану землю, де снiг трохи протанув. Весь час пiдходять новi, з
Кленоточi i сусiднiх сiл: ждати. Пiдвода руха ться посеред живого
кладовища; ста коло пухлих мерцiв i погребники кладуть ©х через
полудрабки i вiдвозять до ям - ближчих, нiж попереду були виритi.
Один з голодуючих проказав:
- Снопи повезено, - рiвно кладуть i вапном присиплють, щоб пере©дало
зводянiлих; а зверху знов давай...
Катранник, мов приском прошитий в груди, жахнувся: "Чи й менi
доведеться так лягти? Бач, якi погребники!" Дивиться в сторону ям: як там
складають "снопи"; i не хоче - всiм серцем противиться, не хоче повiрити,
що впаде i вiн мертвий пiд вапно, в черговий ряд.
"...Все чоловiк на щось надi ться!" - сказав сам собi; очi вiд могил
одвiв.
Стоять селяни, втеплюючи зiр в заборонену браму або в недалекий похорон
- мов бачать лихi сновиддя. Вже знати: даремно ждуть. Вертаються
погребники. За час, як вiдвезено i вкладено трупи в ямi, - померло
декiлька хлiборобiв серед зборища, i тепер ©х забирають. Пiдвода, вже
навантажена, вiдходить, а один лежачий, ледве живий, тягнеться до не© i
просить погребникiв:
- Вiзьмiть мене! Все одно вмру.
Вiн так просить, що один сказав йому, заспокоюючи:
- Полеж тут, поки вернемось, тодi вiзьмем i живого - вже так тому бути!
Той лежить i дожида .
Вертаються погребники по нього, а вiн - готовий; поклали на пiдводу i
©дуть до iнших, що ©х декiлька лягло бiля дороги.
Вартовi позиркують на живi i мертвi тiнi, тримаючи гвинтiвки впоготiв:
при самих воротах, звiдки часом виходять партiйцi з мiшечками i, швидко
звантажившись на сани або вiз, мчать дорогою.
Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму, як приворожений: серед
багатьох односельчан, що ©х очi, нiби висохлi i розлущенi плоди, - такi
мерхлi, - теж зверненi до сподiвано© вiстки з млина. Але нема ©©.
Пролунав брязкiт вiддалеки; потiм посилився так, що хлiбороби-тiнi
повернули обличчя йому назустрiч. То йшов незнайомець, певно, з котрогось
сусiднього села: середнiх лiт мужчина, сiрувато-блiдий, нiби вапняна
маска, з небритими щоками i скуйовдженою головою; без шапки i босий. Очi
теж бiлiють, повнi недужою, мов кипучою, збудженiстю. На ньому розiдрана
сорочка, стемнiла вiд непрання, - самi пострiли з не©, що держаться, бо
зверху навинуто цепи: i прямо через плечi, i впоперек через груди, живiт i
крижi i до полатаних колiн, як також навхрест по грудях. Облягли його,
вкривши i звисши разом з рамтинами вiд полотна.
Вiн не дивився на сторони, але з гiпнотичною дiловитiстю обторкував
довгастий ящик, вилiплений iз снiгу. Обережно проносив його мiж примерлими
хлiборобами, то бурмочучи сам собi в наведеннi, то пiдспiвуючи i пiдводячи
голос до врочистого тону або скоромовне читаючи щось, як вiршик.
Мирон Данилович зблизька побачив: то - подобизна труни в руках
божевiльного; як модель. Iдучи, чоловiк трима рiч перед собою, -
зда ться, зобов'язаний комусь ©© скоро доставити. Перевiря , чи вiко
справно пiдходить.
Всi, хто був там, глядiли на одягнутого в залiзо i ждали, що далi буде.
А вiн кроком зайнятого чоловiка пiдiйшов до варти, виставив снiговий
гробик наперед i почав проказувати рiвно, якречення до подарунку:
Заразар - заказар
наварив цепiв,
празник пошив,
на костi надiв,
рудою запив,
ой-ой-о-о-й!
Заразар - заказар,
кому на, кому нi,
кому труна, кому снiг
ой-ой-ой!
Вартовi i ©х начальство, що виступили слухати причинного, вмить
обтемнiли на лицях i схопились бити його лозинами, спершу по плечах i
спинi, вiд чого залiзо задзвенiло, а потiм по головi. Але вiн тримав свiй
гробик i, розкривши, просив:
- Сюди всипте! Борошна: для дiток...
Декiлька гвинтiвочникiв кинулись на нього i потягли в двiр, пiдохочуючи
прикладами, - так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено в двiр i
вштовхнуто в якiсь дальнi дверi, що наполовину входили пiд грунт.
- Просвiтив орду! - озвавсь один з кволих, що прилягли на снiг.
Вiдходив додому Катранник, i тривога тiнила, болiсна i чорна, мов
пiвнiчна туча, з яко© невидимi вiстря пронизували душу, мучачи погрозою.
Нiчого не придума ш. Пропадай - i годi!.. Бiля крайнiх хат, звернувши
круто, пiшов навпростець по вузькому слiду. Сутенiло. Бiля глиняно© стiни,
що одна зосталась вiд житла, побачив кiнський маслак, весь кругом
обгризений гладко, як кремiнь, - хтось iшов i кинув.
Дивився на кiстку Мирон Данилович i тодi, через невиразний вiдрух
душевний, проблиснув здогад - з вiдрадою i також непевнiстю. Поспiшив
селянин додому: мерщiй збиратися в дорогу; здобич, про яку згадав, могла
врятувати сiм'ю, або хоч позбавити тепер вiд найлютiшо© муки.
Жiнка дивиться, чого вiн метушливий.
- Як там було?
- Жди ©хнього добра! - вiдказу Мирон Данилович, беручи лопатку i
сокиру. - Мiлiцiя помага партiйному тягти борошно, а кругом хлiборобська
кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту.
- Скiльки всiх бiду , i щоб нiхто не вигрiб?
- Може, нi.
- Скрiзь риються.
- Це за колгоспним, де рiдко ходять.
- Ну, спробуй! А щось не дуже вiриться.
Вiн пiшов на нiч у степ, обминаючи колгоспний двiр; страчував напрям i
довго топтався серед снiжних могилок: оглядав, чи схожi на кагат.
Розгрiбав звичайнi кучугури або рив грунтовi зморшки. Опiвночi натрапив на
загребу. Почав бити лопатою мерзлу землю, i - видно: тут хтось
докопувався. Середина порожня.
Мирон Данилович витер пiт. Жах обгорнув, коли остання сподiванка
розвiялась. Вiн сiв, болiсно горюючи; до того болiсно, що враз зiрвався
вiд нестерпного почуття, - ходить по кагату. Мiг кинутися миттю: бiгти!
Свiт за очi - бiгти! - вiд мiсця, де так тяжко скривджений.
Коли ж притих i став далi рити, то частини коня виступили, мов
скам'янiлi, що аж гримлять: ось, переднi ноги з пiвгрудиною i головою, а в
другому кутку - заднi ноги, з клубами! I решткою - круп. Радiв копач
нестримно, як попереду горював; конини чимало, на тижнi вистачить. Ро©ться
здогад про когось: "Iз санчатами приходив, вирубував великi шматки, гляди,
заслабнув та потiм i кiнець".
Сiкши переднi ноги конячi i грудиння, Мирон Данилович вiддiлив грубiшi
костi на другий раз; кращi шматки в мiшок склав, а останок загрiб пiд
землю i снiг. Вiдходив поволi i часто спинявся. Поки добрiв до сво©х
ворiт, почало сiрiти. I пiтний був, i промерзлий. "Як собака набiгався! -
означив собi, йдучи попiд вiкнами. - Прощастило проскочити крадькома, а то
б вiдняли". В хату ввiйшов веселий.
- Конятина з закритого розподiльника! - сказав дружинi. - На бiлi
карточки дають.
Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мiшок:
- Багато як! Тiльки це - на чорнi карточки. Огляда здобуток:
- Добре м'ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Грiти будем.
Вiн мав сили нарубати хмизу, коли ж лiг - миттю заснув. Дiти
роздивляються на м'ясо.
- Боятимуся ©сти! - повiдомила Оленка.
- М'ясо, як м'ясо, - озвалась мати. - Рокiв понад десять тому в мiстi
всi ©ли. Були тодi консерви з нього: смачнi. А скоро зникли.
- Куди зникли?-пита Андрiй.
- Десь по©дено. I втишився голод, з-iншого м'яса консерви кращi.
- Воно син , - означила Оленка; простягнула пальцi, |щоб торкнутися,
але передумала.
- I не син , а сизе: приглянься! - заперечив брат.
Надивилися дiти i вiдiйшли.
Дарiя Олександрiвна забула дотеперiшнiй розпач; бачила, що можна всi ю
родиною вiдживитися - вiдступити вiд краю прiрви, бiля яко© тремтiли.
Зваривши суп з кониною i картоплею звелiла дiтям:
- Тата будiть - снiдати!
Вони тормосять i кличуть сонного Мирона Даниловича:
- Тату! Коня будем ©сти.
Посiдали за стiл. Спершу дивною видалася ©м пожива: упкувата i важка.
"Як земля, такий смак", - визначив батько i промовчав. До того голоднi всi
були, що скоро перемогли нехiть i вiдсмак, ©ли радо.
- Як вам? - пита мати.
- Добрий суп, мамо, добрий! - вiдказують малi.
Не торкнули нi крихти з печива; але на вогких тарiлках нiчого не
зоставили. Мати боялася давати ©м знов: ще занедужають...
Мирон Данилович вiдчував: шлунок повний гарячо© страви, i вiд того
при мно, але по всьому тiлу була, як i ранiше, жадоба; здавалося, кричала
в кожному нервi, вимагаючи знов ©сти. I змора - мов недуга.
- Ляжу я, - сказав вiн, - бо так знесиливсь.
Обмiрковував, лiгши: як перетягти останок здобичi i як схоронити м'ясо,
чи з самою сiллю в дiжцi, чи також перекласти кригою.
Вибрався в степ через день, теж на нiч, в рiдкому мороцi. Санки легкi,
сили ж окрiпли. Аж здригнувся, побачивши чоловiка. Вертати? Нi! Взяв
лопатку, що була прив'язана при мiшку з сокирою: так озбро©вся. Зблизька
впiзнав невiдомого - i нiяково стало. То хилив старенький односельчанин,
Пилип Гiльчак, слабий i тихий; санки волiк.
- А добривечiр i вам! - вiдгукнувся Гiльчак, став i покiрно дожида , чи
з смертною напастю пiдходить стрiчний, чи в мирi.
- Куди, дядьку?
- Признаться, по мерзлу конину. Однi брали, та пiзно було ©м - уже
хворiли, i лягли з половини. Котрi вижили, геть вибралися; сказали:
вiзьмiть решту, там i там. Менi трiшки. Я старий, i в хатi мало хто диха .
- Я теж по конину. Подiлимося! - запевнив Катранник.
- Вам дорогу перебiгаю?
- Що там! Вистачить...
Гiльчак - тонкий i згорблений; борiдка нiби стiкав, рiдка; крiзь не©,
при снiговому вiдсвiтi в сутiнях, видко горло i щелепи; мабуть, хворий
чоловiк, так висох.
- Подiлимось! - твердить Катранник - як хтось не вiрив.
- Сьогоднiшнього слiду не було. Менi казав шуряк про конину; колгоспник
вiн, м'яса не ©сть, бо всерединi болячку ма , через яку не можна. Тi, що з
ним одтягали коня, бач, i здоровiшi були, i харчiв брали, нi! - померли.
Багато таких: без причини доходять. Гибель кругом: всiх зачiпа. А нам
небагато треба, бо в хатi нас дво старих та донечка; другi дiти
переставилися, шестеро ж було. Загледiв вас i думаю: по мерзлятину дужчий
чоловiк спiшить, прожене хирного, тодi в хатi всiм край...
- Що ви? Бог з вами! - скрикнув Катранник. - Менi б кiстка конева
поперек горла застрягла. Подiлимось!
Пiдступивши до загребища, вiдгорнули снiг i вiдкопали мерзлоту
грунтову. Здобули конячi рештки i подiлили - на чотири душi i на три.
Кiнську голову, без ши©, Катранник поклав старому на додачу.
Поприв'язували мiшки до санок i потягли до села.
Гiльчак, дарма що старий i слабосилий, вiз непогано. Очi йому свiтилися
з лихоманковим поблиском при зусиллях, що, пiсля вичерпаностi, приходять,
як горiння - з самих нервiв або з та много запасу спромоги в ствi,
втримуваного аж до пропащо© години, щоб порятувати.
Але того палання не вiдчував Катранник, хоч теж був неможений.
Кониною прохарчувалися в лютiй смузi зими. Рiдко з зрiт виходив Мирон
Данилович бо, промерзаючи, надто висилювався в марних мандрiвках. Дома
був, нехай одномавiтний i прикрий, а поживний харч: коли розмiрити скупо,
тижнями можна лишатись на поверхнi життя, далi вiд возi©в при пiдводi, що
пригрiбають так мiлко! - здичавiлi собаки гризтимуть ноги покiйних.
Тяжко i в хатi; душа порива ться знайти серед безнадiй|ностi якийсь
просвiт i живлющий здобуток для дня - хоч кусник хлiба, хоч пригоршню
борошна. Споживаючи конину, всi чомусь нидiють i занепадають.
Одного разу, крiзь рiдкий снiговiй, Мирон Данилович переходив вулицею;
натужно переставляв ноги в глибокому снiгу, що, стверднувши корою,
кришився з лускотом i провалювався.
По обидва боки пустельнi двори; в декотрих мертвяки лежать коло
заметеного порога - нiкого нема, хто мiг би ховати, в кучугурi, коли не в
землi. Садиби обернулися в пустощi: нi людсько© постатi живо©, нi голосу
зимово© пташини, нi навiть будки собачо©, не то що гавкоту, - нiде нема.
Нi сарайчикiв, нi курникiв i хлiвiв, клунь i комор! - все розiбране i
спалене. Тини позникали. Стрiхи, i тi обiдранi. Багато хат зовсiм
безверхих; родекуди бiлiють бантини i крокви ©хнi в снiгу, як ребра
кiстякiв. Позрубувано сади i пеньки викорчувано, або ©х присипав снiговiй.
Нема диму ад коминами, i стiни скрiзь аж чорнi; в вiкнах здебiльшого
замiсть шибок темнiють жмути ганчiр'я. Серед снiжного обширу стирчать
ру©ни, мов пiсля чуми i пожежi, що пройшли нероздiльно через село, а слiди
притрусила зима.
Мирон Данилович пiдiйшов до одного вiкна i заглянув, притуливши долоню
поруч обличчя, щоб затiнити вiдблиск вiд скла. Всерединi - самi неживi: на
полу i долi; одна дитина бiля пiдпiччя, а друга, трохи бiльша, бiля
порога. Мабуть, хотiла пiти, куди очi дивляться, i зосталась тут навiки.
Моторошно стало. Сiялися дрiбнi снiжинки, мов ткавши пiвпрозорий саван
над чорновiконними гробницями. На цiрлий небозвiд розгорнули його - в
тишi, що болючiша вiд кожно© скорбi i ридання.
Мирон Данилович звернув до середини села. Вiн нiби прокинувся з
страшного сну, що сковував його думки. Зда ться, ближчав i власний вiдхiд
звiдси. Тiльки запитання тривожило: де люди? Живi, знанi. Певно, втраченi
тепер. Вiн попрямував до хати пiчника - там пустка, як всюди. Збереглися
двi величезнi тополi, твердi, нiби мiднi; поки що нiхто не врубав. Коло
них - сховок: тайною доброю оповитий пiд бiлими заметами. Хоронить
найдорожчу коштовнiсть на свiтi. Покладено ©© в чистому грунтi: чашу, що
була вмiстилищем огню i свiтла небесного; i в нiй знов з'являться вони в
свiй час!.. Тодi зiйде чаша з глибини, крiзь поверхню морозно© смертi, в
новий досвiт; вiдновляться дари Христовi: для всiх, що грiшнi i не мають
виправдання, крiм молитви.
Прошепотiв селянин: "Вiдпусти, Боже, злочинства мо©!" - i пiшов проз
сусiднi хатки.
Бачивши i там ру©ну, вiн звернув до середини села: глянути на двори, що
вдержалися в напiвгосподарному станi. Через одну садибу переходив