Страница:
станцiю пропустити. В мiстi знайде тепер щось на поживу - це не зима, коли
все було завiяне; i вiн зна , де переночувати можна мiж дошками. Чого б
вiн до порожньо© хати ©хав, знаючи, що мама тут зосталась?
Вернула до мiста, i, розгублена думками, вже не встереглась: ©©, разом
з багатьма селянами, схоплено i на тягарiвцi вiдвезено в глухий степ. Там
викинуто, - добре, що не дуже далеко, верст за двадцять.
Брели знеможенi, з сонною повiльнiстю переставляючи ноги; живилися
корiнцями, виритими в ярках, торiшнiми перемерзлими бурячками i
картоплинками з покинутих городiв. Часом знаходили дрiбнi соняшники - ©х
насiння в'яле, але трохи поживне. Ось таки добралася Дарiя Олександрiвна
до станцi©;' щоб не мозолити службовцям очi i перебути непомiтно,
вiдходила в сусiднi перелiски.
Оселя бiля само© станцi© чимала: з будiвлями, бiля яких можна знайти
скоринки, картоплянi лушпайки та iншу остачу поживностi. Про ночiвлю
досить i куточкiв по пустельних дворищах, дiрявих сарайчиках, пiдворiтнях.
Був погожий день; пiшла Дарiя Олександрiвна по полю, шукати ©стiвного
рослиння. Знайшла щавель i з'©ла його кйслющi листки. Коли верталася,
вийняла доньчин зошит, збережений на грудях; поглянула на нерiвнi дитячi
лiтери i знов окропила ©х сльозами, за якими вже свiту не могла бачити.
Постояла i трохи втишилася серцем.
Якраз тодi пiд'©хав потяг i вона поспiшила, надiючися, що мiг синок
при©хати, - не побачивши ©© тут, помандру далi. А вона так гiрко
задихалась!
Люди з вагонiв бачать: iде до станцi© висока i худа, як комишина,
жiнка. Раптом пада .
Декотрi, вискочивши з потяга i пiдбiгши до не©, взяли ©© i поклали коло
стiни - там, де бак з водою. Набирають води i хлюпають на обличчя. Один з
тих людей кладе ©й скибочку пшеничного хлiба на рукав. Знаходиться серед
них також лiкар: перевiривши пульс, вiн сумно хита головою:
- Вже кiнець; надмiрне виснаження!
Стоять пасажири i не знають, що робити. Жiнка померла на ©х очах. Риси
обличчя, блiдого, мов хлiб, що лежав на темному рукавi, такi строгi i
гарнi, при всiй жахливiй худорлявостi; мов вирiзьбленi в свiтлому каменi.
Зняли люди картузи i капелюхи, хто що носив на собi; не зняв шкiряно©
кепки тiльки подорожнiй з викривленими i брезкливими губами, одягнений у
френч жовтастого вiдтiнку.
- Чорт з нею, - сказав вiн, - такi, як вона, не хочуть робити!
Сказав це злiсно i пиховито, по-росiйському, хоч i невиразно, бо окремi
звуки пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папiросу.
Люди всi повернулись до нього i глянули так похмуро, що вiн вiдметнувся
вiд них, погано лаючись.
Той, хто клав хлiб, знов глянув на покiйницю i пита :
- Що в не© в руцi?
Вiн i лiкар, нахилйвшися, з трудом розняли пальцi мертво© i взяли
зошит. Лiкар розправив його i чита вголос: "Зошит ученицi... Олени
Катранник".
Помовчавши, вiн додав:
- Найдорожча рiч була в матерi вiд покiйно© донi, мабуть, остання, вся
оплакана: з нею i смерть...
Вiн опустив очi; вiдвернувшись, пiшов, нiби прислiплий. Саме тодi
вдарив дзвiнок, i всi поспiшили до вагонiв.
28
Вертаючися через бур'янистi садиби, хлопець почав збирати старi
кiсточки з ягiд. На аркушi бляхи, покладеному зверх двох'цеглин, рiвно
прогорнув ©х, а внизу розвiв огонь. Смаженi кiсточки зробилися крихкi i
смачнi зернятами. в ©х, як лузають насiння - одну по однiй. Частину
зоставив на другий раз, бо зробився скупий собi самому i також
передбачливий, мов старичок або вивiрка. Але скибку вiн опожив! - спожив,
бачачи, що хлiб висох i зачав черствiти. Скоро пропаде, - то краще вже
пiдкрiплятись, поки можна.
Помiтив: коло низького пенька, вiд спиляних ворiт, незакле ний лист
бiлi на бур'янi. Село i вулиця, район i округ названi вiрно, але прiзвище
iнше, Кантарик. "Як вони не бачать? - диву ться хлопець.- Це ж не нам, а
старим коло перехрестя; я однесуi"
Довга вулиця - нiби в снi. Бiля того двору, де жив шкiльний товариш
Дмитрик, що помер вiд сухот, збереглася частина огорожi. Там став
бородатий чоловiк з торбою i пробу хвiртку вiдчинити, але не може: руки
не слухаються... "Це Петрун, батько покiйного Дмитрика", - впiзнав
хлопець. Помагаючи, вiн вiдкрив крючок на хвiртцi. А бородань не входить;
не може нiяк.
Подумав тодi хлопець: "Такий наш тато був слабий; ми б до хати ввели,
якби ранiш побачили".
Вiн вчепився Петруновi в рукав i пiдсобля рушати до дверей i через
сiни, i аж до лiжка довiв, де той лiг, мов тяжко хворий. Увiйшла його
жiнка, маючи зiлля на руках, i загомонiла з порога:
- От i прийшов! От i добре, а я вже сон стратила: все жду -
прислухаюся.
- Прийшов, та бачиш, який: не ввiйду в хату, - хлопець тягнув.
- Аби дома був, i поправишся.
- Менi б трохи хлiба. Ось, вiзьми грошi, всi, що зосталися, пiди,
де-небудь купи: хоч трохи. Бо пропадаю. Взяла вона грошi i, виходячи,
попросила Андрiя:
- Побудь тут, - я скоро вернуся!
Пiшла i довго не було ©©. Чоловiк дрiмав. Коли ж вернулась вона, то
тримала пляшку, в хустинi загорнуту.
- Що це? - вiдкривши очi, спитав Петрун.
- Не бачиш хiба: горiлка.
- Як, горiлка? Навiщо менi?
- Випий, так радять. Бiльше нiчогiсiнько в продажi нема! Тiльки
горiлка.
- Менi хлiба, бо гину, а ти горiлку принесла,- навiщо?
Жiнка мовчить.
- Навiщо ж грошi перевела, останнi?! - гiрко докоря Петрун.- Голодному
випити ©©, зразу смерть, як вiд отрути.
- Так нiчого ж нема нiде в цiлому селi, - вiдказу жiнка, - хто
верта ться, всi беруть горiлку, кажуть: помага , бо хлiбна. А при дорозi,
бiля сiльради, дво мертвих лежало, мати i дитина. Мабуть, вони здалеку.
Кропива пожована в ротi, в не© i в дитини, вiд того потру©лися. Зразу
видно: такi доходяцц, що ©м би нi хлiб, нi молоко вже не згодилось. А
горiлка ж не з кропиви, - вона з чистого хлiба!
- Всi мруть i менi пора, - промовив Петрун.
- Пiдождiть, я принесу скибку! - сказав хлопець.
Вiн вернувся додому i, розв'язавши торбинку знов, почав ножем розмiряти
на скоринi: скiльки кому. Спершу подiлив на три рiвнi частини; потiм
передумав, бо матерi належить пайка найбiльша, а сам з'©в недавно шматок i
ма останок коржа, через те зоставить собi окра ць. Врiзавши хлiба, знов
загорта в папiр i виносить пiд пахвою.
Коли прийшов до сусiдiв, господиня обмивала моркву, а Петрун ©в; ©в
жадiбно, хрумкав i затинався. Побачивши хлiб, так i простягся десятьма
пальцями по нього. Взяв i все примовля :
- Оце спасибi, хлопче, спасибi, ти пожалiв мене! Я чую: з'©м хлiба, хоч
скибку, i видужаю. Горiлка i морква не поможе. Хлiб - це менi лiкарство.
Ну, спасибi, - колись i я тобi поможу!
Справдi вiн споживав хлiб, як цiлющу живнiсть, тримаючи обома долонями
так, що нi крихта не просипалась додолу; скiнчивши, сказав:
- Слава Богу, я з'©в хлiба!
Став тихий, зразу лiг i зразу запався в нерушимий сон. Коли хлопець
виходив з хати, господиня дала декiлька морквинок. Тiльки вiн за порiг
виступив - згриз ©х, як за ць: такi смачнi! Навпростець прокрадаючись,
понiс лист до Кантарикiв. Крiзь дверi, трiшки прочиненi, видно немiчних
старих, що сидять бiля стола.
- До©мо замiшку, - обзива ться дiдок, - i так менi буде, як Олефiрцевi;
його внуки розказували... Гудiла хуртовина, а вiн лежав на холоднiй печi i
думав словами вголос: от якби вийти на дорогу i побачити мiшок грошей,
цiлий мiшок, по п'ять карбованцiв бумажки; i купити всього: печеного
хлiба, бiлого i житнього, i борошна - пекти млинцi, i м'яса телячого - в
борщ або смажити, i таравi, молока, цукру i всього, всього... Олефiрець
думав голосно, а голоднi внучата сидiли на полу i слухали, як вiн
перебирав добрi харчi. Так вiн i вмер.
Бабуся промовила:
- До©мо щавель з тирсою, тодi - все.
- Коли б продержатися кiлька тижнiв i дiстати молодо© картоплi, ми б
вижили...
- Бiда, всiм бiда, i годi! - сказала стара.
- Або на Воронiжчину, вимiняти борошна й олi©.
- Мiняти нема на що.
Дiд лiг на ослiн i, стрепенувшися, важко зiтхнув i задеревiв.
- Що тобi?! - скрикнула стара, але встати неспроможна: пробу з натугою
i зразу ж, здригнувшись, хилиться головою на стiл i осува ться -
перекидаючи стiлець, пада на долiвку.
Хлопець, що вже бачив покiйникiв, змiг визначити в думцi: "Вмерли!
Обо !" - але, як попереду боявся зайти в хату, то тепер жахливо
перелякався з несподiванки, аж плечi тремтiли. Впустив лист коло порога i
тiкав. Йому здавалося: сам вiд кволостi впасти мусить i вмерти на мiсцi -
в одну мить.
Пiсля того дня страхався пiдходити до чужих дверей. Здичавiв, бувши
весь час наодинцi. Дожував корж i хлiб, сплiснявiлий весь.
Мiж бур'янами ввижався дiд з каменюкою i нiби шелестiв шепотом крiзь
тишу: "Тут не ходи, бо зарiжуть!" Як звiрик, став хлопець чуткий до шумiв
i вiд кожного тупоту чужих крокiв потихеньку вiддалявся в хащi, уникаючи
всiх.
Випивав колосся, що почало наливатися; розсмакувавши, зрадiв дуже! -
цей харч не вадить. До колгоспного поля пiдповзав непомiтно i швидко, мов
ящiрка. Скоро шанька, туго прив'язана при боцi, вже вiддувалася i набирала
ваги, - тодi сiренькою тiнню вiн зникав серед бур'янiв i нехворощi.
Зернини ставали смачнiшi i споживнiшi, коли смажити на бляшанiй
накривцi, хоч потiм пiд грудьми дере. На©вшися, вiн швидко запивав водою,
але вiд того обважнювало живiт. Зварив воду - i враз полегшало пiсля
пиття. Спробував кашу зготувати, але вона розлазилася i пiдгорала; хоч i в
такому виглядi - ©стiвна.
В покинутiй садибi натрапив на торiшню грядку: трохи бурячкiв,
перемерзлих i дрiбних; видно, господарi ви©хали i вона зосталась
невибрана. Викопав ломачкою i перенiс додому: про запас.
Голодуючи без кiнця, запопадливий став i пожадливий на знахiдки, а
також дивно гострозорий до них, мов птах. Нiчого проз очi не пропускав, де
що траплялося: чи торiшня макова комiрка, коли зломлена застряла в травi,
чи стара сливова кiсточка: брав i приховував на дворищi або в хатi. Iде,
нiби не придивляючись, проте, вже з iнстинкту, збуреного бiдою, помiча
навiть потлiлi зернини на землi.
Не хотiв нiкуди з села вiдбiгати - боявся, що тiльки вiн помандру ,
якраз тодi мати вернеться i, не заставши його дома, знов поспiшить на
розшуки. На столi весь час лежав аркушик:
"Мамо, я тут, зараз прийду!"
Журився невиразимо, що нема мами i нема . Згубив днi, ждучи, i не
знав, коли будень, коли празник. Навколишнiй свiт став весь як одна
сторона: чужа i ворожа, а вiн, Андрiй, i його мама, i сусiди, що живi
тримаються, - друга сторона, в яко© втрачено мир з першою; треба
стерегтись на кожному кроцi.
Одного ранку хлопець ворушився мiж бур'янами в садибi, шукаючи решток
старо© городини. Серед заростi, серед гичi - потворно© i жорстко© -
побачив квiти: з бiлими промiнцями вкруг i охристими очками посерединi.
Вириваючи бадилля, вiн захопив також листочки м'яти, - вмить пронiсся
могутнiй i та мничий пахощ: такий милий!.. Мама завжди збирала м'яту i вiд
того хустка ©© проймалася чародiйним духом, незабутнiм довiку. Хлопець
мало не заплакав вiд спомину.
Продзвенiв джмiль, бiлявий i дрiбний, але з гарною мелодi ю - кращою,
нiж вiд сопiлки. Довго на сторони вiявся, i невiдомо де була його домiвля.
Раптом, коли хлопець вирвав кущ мишiю бiля горбика, знизу сотнею голосiв
задзижчало: в гострiй тривозi.
Через хвилину з'явився другий джмiль - з дверей, що темнiли в
сiро-брунастiй травi. Кружачи, розглядав горбик, мов iнженер або
архiтектор, посланий вiд управи мiста обстежити шкоду, заподiяну
землетрусом. Спершу гудiв довкруг свого порога, потiм - далi i далi: над
лисиною, звiдки вирвано мишiй, натрапив на свiжi листки i, вплутаний мiж
ними, впав додолу. Деякий час метушився при землi; злетiв i, серед
стеблинок, подзижчав - подряпався лапками. Трохи лiз, трохи крилив, поки
вибрався наверх, тодi знов покружив широко. Мабуть, не знайшовши надто
загрозливо© змiни на свiтi i вияснивши, в чому справа, вернувся в гнiздо:
повiдомити спiвгромадян.
Хлопець пожалiв убогi iстоти i вiдiйшов, не розорячи ©хнього життя.
Того ж дня, коли обмив тарiлку i поставив на ослiнець до вiдра, - перед
очима спустився з стелi павучок; малий, мов мачинка. Побув на вогкiй
поверхнi тарiлки i знов подався в височину; дрiбно перебирав лапками:
змотував незриму ниточку.
Все частiше вiдчував хлопець, що в свiтi не сам. Почав пильно
приглядатися до кожного iснування: метеликiв, жучкiв, мурашок. Наймилiшi
птахи - такi чистi i швидкi, жвавi, пильнi i обережнi; вони належать
височинi, де нема бруду, а тiльки блакить, хмари, сонце, дощ, блискавка,
райдуга, вiтер. I також мають голос, що нiби прозорий; обзиваються однi до
одних, i вiд того висоти перестають бути такою нiмою пусткою, як низький
обшир села в бур'янах.
Пташки, мирно погойдуючи галуззя, креслили дзвенющi рисунки окликiв;
перелiтали мiж листками, барвiючи пiр'ям, i обкидали круги над решткою
саду, що обернулася в невеличкий пташинник. Там зачали звивати гнiзда.
Хлопець боявся, що вони покинуть свою оселю, коли вiдчують його доторки
або часто бачитимуть його поблизу. Вiддаля спостерiгав: як вони через
певний час вертаються до гнiзд i господарюють.
Одночасно ж прикрiсть затьмарила життя на багато днiв. Вiн пiдповзав до
колоскiв, за звичкою - сам, окремо вiд всiх. Але шукачiв набиралося все
бiльше, коли зерно почало дозрiвати. Також зиркання i напади сторожiв
ставали гострiшi i лютiшi. Одного дня, коли знов зловлено "колоссяника",
два його спiвучасники задихано проповзли мимо хлопця i, спинившись
перевести дух, стиха повели розмову, що чорною журбою обгорнула серце.
- Скидан пропав!..
- I вчора судили одного: десять рокiв дали.
- То зарiзi
- Слабий вiн, як i Скидан, десять лiт йому - труна в сибiрськiй кризi.
- Нещасний Скидан...
- Сторожi нахвалюються, що всiх переловлять.
- Чого ж? Вони здоровiшi.
- I то дивися: за жменю колоскiв, наших же колоскiв - могила. Де це
видано?
- Уже не наше.
- А так; уже - бiсове!
- Бiсове чи совiтове: все напасть.
- Взяли харч i душу беруть.
Дядьки проминули, а хлопець принишк до сiро© крихкувато© i легко
порозколювано© поверхнi землi, при корiнцях пшеницi: серед ©© струнких
рядiв, ними притiнений, пiд колосками, що многiстю похилялися i шелестiли.
"Хто ж тепер витрима в лагерi десять рокiв? - жаха ться хлопець. - Я
вмру".
Виразно уявля морознi снiговища, де женуть людей, зовсiм хворих,
приречених на загибель пiсля голоднечi. З того часу подво©в обережнiсть.
Супроти всi © ловити на люднiсть по широкому степу, в пшеницях i житах,
скрiзь прибувало не менше виснажених, а щотижня бiльше. Там i вмирали;
однi до спожиття здобичi, другi - вже по нiй: такi смертельно помученi,
що, на©вшися, конали в лютих болях. ©х обличчя, скривленi, мов на кутнях,
страхають вишкiреними зубами.
Все частiше хлопець, повзучи до колоскiв, бачить покiйних. Поле
моторошне. Стемнила також навiсна журба з передчуттям, що крають серце, -
хлопець мiсця собi не знаходив. Оточення нiби розкрилось несвiтськiстю,
складеною з неколiрного полум'я: дихати в очi, якi бачать тiльки степ,
землю, хмари, коли душа сприйма ©х, мов одну неозориму завiю, i треба
жити серед не©, хоч нестерпно мучить. Вiн терявся чуттями; виносив
колосся, мов пропасний.
Звикся з сво ю пусткою. Але хворiсний смуток приходив до нього, i не
розраджували нi пташки, нi комахи; зда ться, мiг би впасти ницьма i
кричати з вiдчаю, плачучи i б'ючи кулачками землю. Це проходило; якщо ж не
зовсiм розвiювалося, тодi вiн, щоб забути бiль, мандрував через село, але
обережно i з нашорошенiстю, мов крiзь тигрячi хащi. Раз, в надвечiр'я з
широкими i бистрими хмарами, що вели тiнi по зарослях, - коли вiн брiв
проз сусiднi хати, його помiтила тiтка Петруниха; звiдкись верталася
додому, несучи клуночок.
- Куди це ти зiбрався?
Вiн мовчить: не зна , що сказати, i вже вiдвик вiд розмови.
- Ходiм до нас! - сказала тiтка, а потiм, бачачи, що вiн недовiрливо
поблиску на не© ямкуватими очима, додала:
- Не бiйся, ми нiкого не ©мо! Сьогоднi в нас борошно: балабушки
пектимем.
Вiн заходить до Петрунiв. Ще господар недужий - довго виболю пiсля
свого вмирання, але вже говорить значно жвавiше, нiж коли прибився в село.
- Як же ти живеш? - пита хлопця. Той тiльки плечима знизу i не може
слiв знайти; зрештою, вiдповiдь сама приходить:
- Колоски...
- Ой, бережися, хлопче, з ними! - в Сибiр поженуть, там i замерз.
- А тут не пропадають? - втрутилася господиня.- Повно покiйникiв на
колгоспному. Одноосiбнi латки дальшi, туди менше хто лiзе, а й там разор.
На нашiй нивi мало зосталося: кiлька снопикiв.
- Там не рвав! - раптом виголосилося в хлопця з уст.
- Добре робиш, - хвалить Петрун. - Iз тих нивок тiльки й порятунок наш.
А колгоспне, то все грабоване, i пiде кудись, як у прiрву.
- Подивися: борошенце з того зерна, з наших снопикiвi - сказала
господиня до гостя.
Вона спекла балабушки i стала годувати хворого, що показавши ©й очима
на хлопця, мовляв, i його надiляй, споживав i просив:
- Ще! Неси ще!
Але, боячися, що вiн умре, коли не ©стиме розмiрно, господиня
вiдрiзала:
- Вже нема, пiдожди трохи.
Хлопцевi подарувала хлiбчик - бiльший вiд iнших. Вимовивши: "Спасибi!"
- гiсть про все забув; миттю вийшов з хати i попростував бур'янами, де
найглухiше. Гостро оглянувся навкруги, вмостився i почав ©сти. Вiдкушував
i ретельно жував, жував i одночасно нюхав, бо такий гарний пахощ хлiбний;
пильно пiдбирав губами навiть найменшi, мов квiтковий пилок, крихти з
вiдкушеного мiсця - боявся ©х згубити. ©в i весь час в душу вбирав пахощ:
iз сухiстю його i теплотою, чистий i добрий, вiд малого хлiбця, такого
бiлого, як була колись недiльна сорочка.
Все з'©в i скоро вiдчув, як посильнiшало дихання в грудях - вiд самого
спожиття хлiбця: кругластого, хоч iз кутиками, i такого свiтлого тут, як
тiльки одне сонце, що часом погляда мiж бiжучими хмарами. Також - як щось
дужче вiд сонця: над всiм свiтом, але вже того вiн не мiг збагнути, нi
уявити, лише тихо i слабо вiдчував; i лише згадував мамину ласкавiсть,
утрачену для нього.
Потiм, бродячи кволою тiнню серед сво © пустки, нездатною навiть рити
городи кописткою як слiд, вiн уже знав, що в одному мiсцi всi © ворожо©
довколишностi до нього добрi. Часто, в переходах через хащi, вiн
окреслював круги, близькi до тi © хати. Дивився здаля, сам непомiчений, як
дядько Петрун молотить. Снопи, що тiтка пов'язала, були - як вiники.
Господар коло них сто©ть, заточуючись вiд слабостi: не може вдарити цiпом.
Тодi нахиля ться з тяжким зусиллям i переносить снопи до стiни, а там,
обпершись плечима об не©, молотить - ледве б' цiпом; i видно, бо©ться
впасти вiд власного руху. Хотiв хлопець вийти з бур'яну в помiч
господаревi, але не насмiлився: "Подумають, на ©хнiй хлiб iду"; i сам був
слабiший вiд господаря. Вже не то що боявся, а бiльше дичився,
вiдлюднiвши, як вовченя. Непомiтно вiдступив вiд сусiдського дворища.
Що споконвiку звали чудовим словом "жнива", стало "уборочною
кампанi ю". Врожай 1933 року подекуди видався невиданий: нiби казковий;
важкi колоски схиляли стебло, i вiтер ледве розгойдував ©х. Незчислимою
многiстю свого сухого вiястого скарбу половiли ниви, зблизившися в рiвнi
рiчки - пiд горяччю сонця. Ждали женцiв.
А жати було нiкому. Бо народ страшно вирiдiв. Скiльки ж не косили тi,
що вижили, - не могли впоратися навiть з малою частиною. Зерно обсипалося.
Потiм аж до Рiздва достоював, гинучи, той врожай. Не могли зарадити
присланцi з заводiв i фабрик. А хлiборобiв домучено; тi, що не вмерли,
бiльшiстю на землi валялися: зовсiм опухлi! - з потрiскано© шкiри сочилась
водиця; або сухi вони, як дошка. Не могли косу в руцi вдержати. Хотiли
чимсь пiдкрiпитися i багато, багато повзло в лани: спожити стиглих
колоскiв. Лежачи, зривали ©х i розтирали на долонях, м'яли в хустках,
приполах, торбинках, картузах; сирим зерном наповнювали собi виголодженi
шлунки: так i мерли на мiсцi! Скрiзь по нивах повно покiйникiв, але не
видно сторони; коли ж хто заглянув зблизька, повзучи мiж ними, робилося
моторошно вiд окритого кладовища.
Хлопець добувався до колоскiв кiлькома завченими напрямками i все
обминав мертвих, що там лежали. Спершу страшився, аж торопiв при зустрiчi
з конаючими або вже покiйниками, згодом звик; i сам був - як першi з них.
Схована трупарня ставала дедалi жахливiша; тлiла з нестерпною
сморiднiстю, хоч i затоплена в хвилях стиглого хлiба, якi поверх не© то
перебiгали шелесткою чергою, буяючи вiд вiтрових напливiв i поривних
нападiв, то - при безвiтрi - затихали, так що чути було, як комашка на
колоску ворушиться.
Коли зморений хлопець, вiдпочиваючи, дивився вгору, тодi на густо-густо
синьому тлi неба, засiяного невстижимими iскорками з сонця,
вирiзьблювалася колоскова численнiсть, мiдясто-рудава i рясна, рясна! Тихо
притулюються колоски однi до одних i перетинають, як в рисунку золотим
атраментом, стрiлчастi промiнцi свого озбро ння. Простягають його i
схиляють наперед: вiд всiх сво©х зернин, що ©х так чiтко, в ритмi
ступенчатого складу, вкрiплено однi при одних. Колихаються колоски легко i
мило; з ними такий щирий i зворушливий настрiй вi ! - можна без кiнця
дивитися на них. Неоцiнитною ризою добростi i смутку Божого накрито
замучених. Видно також: вгорi срiбними скелями повiльно пропливають вiд
пiвдня хмари, слiпучi з лицево© сторони - в сонцi. Хлопець застиг,
вражений та мничiстю дива. Притьма, почувши сильний шорхiт, здригнувся вiн
i миттю вiдповз геть набiк: вiд нив'я тiкати до бур'янiв i вибалкiв з
чагар'ям, де нiхто не помiтить. Там вiн випростову ться на свiй дрiбний
зрiст i вiдносить здобутi колоски додому.
Коли розгорнулися жнива, то всiх, хто косити мiг або снопи в'язати,
наймано пiдряд. Ходив i дядько Петрун: вже так оклигав, що спромiгся
працювати в полi, разом з жiнкою.
Але для хлопця настала грiзнiша пора, бо при косарях, над ©хнiми
душами, скрiзь стояли наглядачi. Треба дуже обережно пiдступати до ланiв.
Вранцi, ще ледве зачинало виднiти, вiн прокинувся вiд торохкання в шибку;
за вiкном стояла тiтка Петруниха i гукала:
- Збирайся зараз, пiдем на роботу - снопи носити! Дiстанеш хлiб.
Андрiй миттю вихопився з хати. Вже як iшли в поле, сусiд казав
хлопцевi:
- Перебрався б ти до нас! Зна ш, наш синок помер, одно, що - нужда, а
потiм хвороба пристала. В хатi все однi © душi браку . Якби схотiв, жив би
в нас. Не було б тобi сумно одному, i нам веселiше, - подумай!
- Пороблю трохи, тодi перейду.
- От i добре. Дивися ж: ми ждатимем!
- Ще по©ду маму шукати...
- Шукати - де? Це не одне село i не одна станцiя. Сам загубишся. Не
©хав би!
- Таки по©ду.
- Якби мiг, я по©хав би з тобою, та бач: бiда.
- Я сам.
Увечерi, вертаючися додому, побачили, як в одному дворi з великим
клопотом виряджають мертвого на похорон; навкруг метушаться мiлiцiонери i
сiльрадiвцi, мов рибалки бiля човна - перед бурею.
- Чого вони? - пита хлопець.
- То кара прийшла i правду виказу : на голосному активiстовi, - сказав
дядько. - За зло чоловiк i ма зло, як цей Корбик, що тепер хоронять. Був
дуже беручкий i докучливий, людям спокою не давав; мучив ©х, щоб догодити
партi©. Тихого середняка переслiдував, бо нiби ла радянську владу, а того
не було! Середняк мав кiнну машину i жив як трудовик; крiм машини i коней,
була в нього корова. Його з синами розкуркулено, - тодi в його хатi
активiст забрав собi сало i кожух. Пройшло два роки пiсля того; от вiн
розпух з голоду i вночi в поле вийшов, де кошено хлiб. Узяв снiп i
вернувся додому: так узяв, як ото кожух попереду. Вилiза з сином на
горище i обмина там. А декотрi партiйцi пiдгледiли i зразу ж донесли на
нього, як вiн - на середняка. Прийшли гуртом другi активiсти, ще докучнiшi
i злiшi, нiж вiн сам. Шукають його скрiзь i лiзуть на горище, там бачать:
обмина крадений снiп. I давай бити Корбика, як злодiя. Побили до смертi.
Бач, кладуть на вiз, i це вже остання дорога: куди вiдiйшов, там нема нi
снопа, нi потреби на нього. А грiх зостався невiдпокутуваний. Ходiм, не
треба довго глядiти!
Першими днями немiчнi хлiбороби ступали мляво i втинали небагато;
згодом, пiдкормленi теплою юшкою i кашею, де було трохи вишкварок,
випростали плечi i праця сяк-так пiшла.
Хоч в'язано дрiбнiшi снопи, нiж колись, вони хлопцевi жили тягли: мов
колоди. Пiдгодувавсь, то, несподiвано для себе, значно подужчав, може, не
вiд самого харчу, але також - вiд пробуджуваних сил, що, з природи, могли
зрости. Вiн тягав снопи запопадливо, спершу обхоплюючи обома руками
кругом; потiм тiльки зачiпав однi © рукою за перевесло, просунувши пальцi,
другою знизу помагав собi тримати, i сам важко перехилявся.
Хоч робота не пригнiчувала тяжкiстю, так мучив жах, що вiдкрився з
самого початку. Не могла дiяти жниварка, бо всюди мертвi лежали: на
невеличких вiдстанях один вiд одного, нiби вiдмiрених. Видно, кожна
конаюча душа, потай прибувши, окремилася вже вiд готових, - лягала
осторонь. ©х так багато, що стрiчаються без перерви: всiяли землю. Поки не
почали при©жджати погребницькi пiдводи, чорнiло ними всюди по свiтлiй
стернi, - i тiтка сказала хлопцевi:
- Скiльки снопiв з ниви, стiльки людей лягло! Декотрi вмерли давно;
несло вiдтiля разючо, аж нудило женцiв. Не могли працювати, хоч дихали
крiзь хустки, обкинутi при обличчi. Петрунова жiнка знов подала голос:
- Розвести б огнище треба i сирий бур'ян палити - дим це переб' . Так
ми робили в дев'ятнадцятому роцi: тодi бiлi вистрiлювали людей i
загортали, а червонi коли вернулися, звелiли, щоб полоненi би; розкопували
ями i виносили мертвих. Такий був дух страшний, як тепер! - аби перебити
його, багаття розводили i палили зеленi гiлки. Потiм приходили знов бiлi i
робили так само: наказували вiдкопувати, кого...
- Тихо, тихо! Ви б, тiтко, не договорювали далi, - радять женцi,
озираючися на доглядачiв.
- Вони не чують. Так пасуть очима по людських руках i кишенях, що ©м
слухати нiколи.
- А все ж! Тепер i в само© стежки очi довгi - Сибiр бачать. Учора туди
чоловiка на смерть присуджено: за жмутик колоскiв, що розтер на долонi.
Зробим огнище. Хлопче, носи бадилля!
Андрiй дiстав додатковий обов'язок: завiдувати огнищем; це швидко пiшло
в нього. Збирав сухий бур'ян на розпал, а докидав зеленого - для диму.
Повiяв той дим скрiзь, нiби на пожарищi: гiркий, але сво ю гiркiстю
чистий, i вже менше чути було нудкого i страшного повiву вiд покiйникiв на
полi. В iнших мiсцях також розведено огнища; пiшов дим клубучий,
все було завiяне; i вiн зна , де переночувати можна мiж дошками. Чого б
вiн до порожньо© хати ©хав, знаючи, що мама тут зосталась?
Вернула до мiста, i, розгублена думками, вже не встереглась: ©©, разом
з багатьма селянами, схоплено i на тягарiвцi вiдвезено в глухий степ. Там
викинуто, - добре, що не дуже далеко, верст за двадцять.
Брели знеможенi, з сонною повiльнiстю переставляючи ноги; живилися
корiнцями, виритими в ярках, торiшнiми перемерзлими бурячками i
картоплинками з покинутих городiв. Часом знаходили дрiбнi соняшники - ©х
насiння в'яле, але трохи поживне. Ось таки добралася Дарiя Олександрiвна
до станцi©;' щоб не мозолити службовцям очi i перебути непомiтно,
вiдходила в сусiднi перелiски.
Оселя бiля само© станцi© чимала: з будiвлями, бiля яких можна знайти
скоринки, картоплянi лушпайки та iншу остачу поживностi. Про ночiвлю
досить i куточкiв по пустельних дворищах, дiрявих сарайчиках, пiдворiтнях.
Був погожий день; пiшла Дарiя Олександрiвна по полю, шукати ©стiвного
рослиння. Знайшла щавель i з'©ла його кйслющi листки. Коли верталася,
вийняла доньчин зошит, збережений на грудях; поглянула на нерiвнi дитячi
лiтери i знов окропила ©х сльозами, за якими вже свiту не могла бачити.
Постояла i трохи втишилася серцем.
Якраз тодi пiд'©хав потяг i вона поспiшила, надiючися, що мiг синок
при©хати, - не побачивши ©© тут, помандру далi. А вона так гiрко
задихалась!
Люди з вагонiв бачать: iде до станцi© висока i худа, як комишина,
жiнка. Раптом пада .
Декотрi, вискочивши з потяга i пiдбiгши до не©, взяли ©© i поклали коло
стiни - там, де бак з водою. Набирають води i хлюпають на обличчя. Один з
тих людей кладе ©й скибочку пшеничного хлiба на рукав. Знаходиться серед
них також лiкар: перевiривши пульс, вiн сумно хита головою:
- Вже кiнець; надмiрне виснаження!
Стоять пасажири i не знають, що робити. Жiнка померла на ©х очах. Риси
обличчя, блiдого, мов хлiб, що лежав на темному рукавi, такi строгi i
гарнi, при всiй жахливiй худорлявостi; мов вирiзьбленi в свiтлому каменi.
Зняли люди картузи i капелюхи, хто що носив на собi; не зняв шкiряно©
кепки тiльки подорожнiй з викривленими i брезкливими губами, одягнений у
френч жовтастого вiдтiнку.
- Чорт з нею, - сказав вiн, - такi, як вона, не хочуть робити!
Сказав це злiсно i пиховито, по-росiйському, хоч i невиразно, бо окремi
звуки пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папiросу.
Люди всi повернулись до нього i глянули так похмуро, що вiн вiдметнувся
вiд них, погано лаючись.
Той, хто клав хлiб, знов глянув на покiйницю i пита :
- Що в не© в руцi?
Вiн i лiкар, нахилйвшися, з трудом розняли пальцi мертво© i взяли
зошит. Лiкар розправив його i чита вголос: "Зошит ученицi... Олени
Катранник".
Помовчавши, вiн додав:
- Найдорожча рiч була в матерi вiд покiйно© донi, мабуть, остання, вся
оплакана: з нею i смерть...
Вiн опустив очi; вiдвернувшись, пiшов, нiби прислiплий. Саме тодi
вдарив дзвiнок, i всi поспiшили до вагонiв.
28
Вертаючися через бур'янистi садиби, хлопець почав збирати старi
кiсточки з ягiд. На аркушi бляхи, покладеному зверх двох'цеглин, рiвно
прогорнув ©х, а внизу розвiв огонь. Смаженi кiсточки зробилися крихкi i
смачнi зернятами. в ©х, як лузають насiння - одну по однiй. Частину
зоставив на другий раз, бо зробився скупий собi самому i також
передбачливий, мов старичок або вивiрка. Але скибку вiн опожив! - спожив,
бачачи, що хлiб висох i зачав черствiти. Скоро пропаде, - то краще вже
пiдкрiплятись, поки можна.
Помiтив: коло низького пенька, вiд спиляних ворiт, незакле ний лист
бiлi на бур'янi. Село i вулиця, район i округ названi вiрно, але прiзвище
iнше, Кантарик. "Як вони не бачать? - диву ться хлопець.- Це ж не нам, а
старим коло перехрестя; я однесуi"
Довга вулиця - нiби в снi. Бiля того двору, де жив шкiльний товариш
Дмитрик, що помер вiд сухот, збереглася частина огорожi. Там став
бородатий чоловiк з торбою i пробу хвiртку вiдчинити, але не може: руки
не слухаються... "Це Петрун, батько покiйного Дмитрика", - впiзнав
хлопець. Помагаючи, вiн вiдкрив крючок на хвiртцi. А бородань не входить;
не може нiяк.
Подумав тодi хлопець: "Такий наш тато був слабий; ми б до хати ввели,
якби ранiш побачили".
Вiн вчепився Петруновi в рукав i пiдсобля рушати до дверей i через
сiни, i аж до лiжка довiв, де той лiг, мов тяжко хворий. Увiйшла його
жiнка, маючи зiлля на руках, i загомонiла з порога:
- От i прийшов! От i добре, а я вже сон стратила: все жду -
прислухаюся.
- Прийшов, та бачиш, який: не ввiйду в хату, - хлопець тягнув.
- Аби дома був, i поправишся.
- Менi б трохи хлiба. Ось, вiзьми грошi, всi, що зосталися, пiди,
де-небудь купи: хоч трохи. Бо пропадаю. Взяла вона грошi i, виходячи,
попросила Андрiя:
- Побудь тут, - я скоро вернуся!
Пiшла i довго не було ©©. Чоловiк дрiмав. Коли ж вернулась вона, то
тримала пляшку, в хустинi загорнуту.
- Що це? - вiдкривши очi, спитав Петрун.
- Не бачиш хiба: горiлка.
- Як, горiлка? Навiщо менi?
- Випий, так радять. Бiльше нiчогiсiнько в продажi нема! Тiльки
горiлка.
- Менi хлiба, бо гину, а ти горiлку принесла,- навiщо?
Жiнка мовчить.
- Навiщо ж грошi перевела, останнi?! - гiрко докоря Петрун.- Голодному
випити ©©, зразу смерть, як вiд отрути.
- Так нiчого ж нема нiде в цiлому селi, - вiдказу жiнка, - хто
верта ться, всi беруть горiлку, кажуть: помага , бо хлiбна. А при дорозi,
бiля сiльради, дво мертвих лежало, мати i дитина. Мабуть, вони здалеку.
Кропива пожована в ротi, в не© i в дитини, вiд того потру©лися. Зразу
видно: такi доходяцц, що ©м би нi хлiб, нi молоко вже не згодилось. А
горiлка ж не з кропиви, - вона з чистого хлiба!
- Всi мруть i менi пора, - промовив Петрун.
- Пiдождiть, я принесу скибку! - сказав хлопець.
Вiн вернувся додому i, розв'язавши торбинку знов, почав ножем розмiряти
на скоринi: скiльки кому. Спершу подiлив на три рiвнi частини; потiм
передумав, бо матерi належить пайка найбiльша, а сам з'©в недавно шматок i
ма останок коржа, через те зоставить собi окра ць. Врiзавши хлiба, знов
загорта в папiр i виносить пiд пахвою.
Коли прийшов до сусiдiв, господиня обмивала моркву, а Петрун ©в; ©в
жадiбно, хрумкав i затинався. Побачивши хлiб, так i простягся десятьма
пальцями по нього. Взяв i все примовля :
- Оце спасибi, хлопче, спасибi, ти пожалiв мене! Я чую: з'©м хлiба, хоч
скибку, i видужаю. Горiлка i морква не поможе. Хлiб - це менi лiкарство.
Ну, спасибi, - колись i я тобi поможу!
Справдi вiн споживав хлiб, як цiлющу живнiсть, тримаючи обома долонями
так, що нi крихта не просипалась додолу; скiнчивши, сказав:
- Слава Богу, я з'©в хлiба!
Став тихий, зразу лiг i зразу запався в нерушимий сон. Коли хлопець
виходив з хати, господиня дала декiлька морквинок. Тiльки вiн за порiг
виступив - згриз ©х, як за ць: такi смачнi! Навпростець прокрадаючись,
понiс лист до Кантарикiв. Крiзь дверi, трiшки прочиненi, видно немiчних
старих, що сидять бiля стола.
- До©мо замiшку, - обзива ться дiдок, - i так менi буде, як Олефiрцевi;
його внуки розказували... Гудiла хуртовина, а вiн лежав на холоднiй печi i
думав словами вголос: от якби вийти на дорогу i побачити мiшок грошей,
цiлий мiшок, по п'ять карбованцiв бумажки; i купити всього: печеного
хлiба, бiлого i житнього, i борошна - пекти млинцi, i м'яса телячого - в
борщ або смажити, i таравi, молока, цукру i всього, всього... Олефiрець
думав голосно, а голоднi внучата сидiли на полу i слухали, як вiн
перебирав добрi харчi. Так вiн i вмер.
Бабуся промовила:
- До©мо щавель з тирсою, тодi - все.
- Коли б продержатися кiлька тижнiв i дiстати молодо© картоплi, ми б
вижили...
- Бiда, всiм бiда, i годi! - сказала стара.
- Або на Воронiжчину, вимiняти борошна й олi©.
- Мiняти нема на що.
Дiд лiг на ослiн i, стрепенувшися, важко зiтхнув i задеревiв.
- Що тобi?! - скрикнула стара, але встати неспроможна: пробу з натугою
i зразу ж, здригнувшись, хилиться головою на стiл i осува ться -
перекидаючи стiлець, пада на долiвку.
Хлопець, що вже бачив покiйникiв, змiг визначити в думцi: "Вмерли!
Обо !" - але, як попереду боявся зайти в хату, то тепер жахливо
перелякався з несподiванки, аж плечi тремтiли. Впустив лист коло порога i
тiкав. Йому здавалося: сам вiд кволостi впасти мусить i вмерти на мiсцi -
в одну мить.
Пiсля того дня страхався пiдходити до чужих дверей. Здичавiв, бувши
весь час наодинцi. Дожував корж i хлiб, сплiснявiлий весь.
Мiж бур'янами ввижався дiд з каменюкою i нiби шелестiв шепотом крiзь
тишу: "Тут не ходи, бо зарiжуть!" Як звiрик, став хлопець чуткий до шумiв
i вiд кожного тупоту чужих крокiв потихеньку вiддалявся в хащi, уникаючи
всiх.
Випивав колосся, що почало наливатися; розсмакувавши, зрадiв дуже! -
цей харч не вадить. До колгоспного поля пiдповзав непомiтно i швидко, мов
ящiрка. Скоро шанька, туго прив'язана при боцi, вже вiддувалася i набирала
ваги, - тодi сiренькою тiнню вiн зникав серед бур'янiв i нехворощi.
Зернини ставали смачнiшi i споживнiшi, коли смажити на бляшанiй
накривцi, хоч потiм пiд грудьми дере. На©вшися, вiн швидко запивав водою,
але вiд того обважнювало живiт. Зварив воду - i враз полегшало пiсля
пиття. Спробував кашу зготувати, але вона розлазилася i пiдгорала; хоч i в
такому виглядi - ©стiвна.
В покинутiй садибi натрапив на торiшню грядку: трохи бурячкiв,
перемерзлих i дрiбних; видно, господарi ви©хали i вона зосталась
невибрана. Викопав ломачкою i перенiс додому: про запас.
Голодуючи без кiнця, запопадливий став i пожадливий на знахiдки, а
також дивно гострозорий до них, мов птах. Нiчого проз очi не пропускав, де
що траплялося: чи торiшня макова комiрка, коли зломлена застряла в травi,
чи стара сливова кiсточка: брав i приховував на дворищi або в хатi. Iде,
нiби не придивляючись, проте, вже з iнстинкту, збуреного бiдою, помiча
навiть потлiлi зернини на землi.
Не хотiв нiкуди з села вiдбiгати - боявся, що тiльки вiн помандру ,
якраз тодi мати вернеться i, не заставши його дома, знов поспiшить на
розшуки. На столi весь час лежав аркушик:
"Мамо, я тут, зараз прийду!"
Журився невиразимо, що нема мами i нема . Згубив днi, ждучи, i не
знав, коли будень, коли празник. Навколишнiй свiт став весь як одна
сторона: чужа i ворожа, а вiн, Андрiй, i його мама, i сусiди, що живi
тримаються, - друга сторона, в яко© втрачено мир з першою; треба
стерегтись на кожному кроцi.
Одного ранку хлопець ворушився мiж бур'янами в садибi, шукаючи решток
старо© городини. Серед заростi, серед гичi - потворно© i жорстко© -
побачив квiти: з бiлими промiнцями вкруг i охристими очками посерединi.
Вириваючи бадилля, вiн захопив також листочки м'яти, - вмить пронiсся
могутнiй i та мничий пахощ: такий милий!.. Мама завжди збирала м'яту i вiд
того хустка ©© проймалася чародiйним духом, незабутнiм довiку. Хлопець
мало не заплакав вiд спомину.
Продзвенiв джмiль, бiлявий i дрiбний, але з гарною мелодi ю - кращою,
нiж вiд сопiлки. Довго на сторони вiявся, i невiдомо де була його домiвля.
Раптом, коли хлопець вирвав кущ мишiю бiля горбика, знизу сотнею голосiв
задзижчало: в гострiй тривозi.
Через хвилину з'явився другий джмiль - з дверей, що темнiли в
сiро-брунастiй травi. Кружачи, розглядав горбик, мов iнженер або
архiтектор, посланий вiд управи мiста обстежити шкоду, заподiяну
землетрусом. Спершу гудiв довкруг свого порога, потiм - далi i далi: над
лисиною, звiдки вирвано мишiй, натрапив на свiжi листки i, вплутаний мiж
ними, впав додолу. Деякий час метушився при землi; злетiв i, серед
стеблинок, подзижчав - подряпався лапками. Трохи лiз, трохи крилив, поки
вибрався наверх, тодi знов покружив широко. Мабуть, не знайшовши надто
загрозливо© змiни на свiтi i вияснивши, в чому справа, вернувся в гнiздо:
повiдомити спiвгромадян.
Хлопець пожалiв убогi iстоти i вiдiйшов, не розорячи ©хнього життя.
Того ж дня, коли обмив тарiлку i поставив на ослiнець до вiдра, - перед
очима спустився з стелi павучок; малий, мов мачинка. Побув на вогкiй
поверхнi тарiлки i знов подався в височину; дрiбно перебирав лапками:
змотував незриму ниточку.
Все частiше вiдчував хлопець, що в свiтi не сам. Почав пильно
приглядатися до кожного iснування: метеликiв, жучкiв, мурашок. Наймилiшi
птахи - такi чистi i швидкi, жвавi, пильнi i обережнi; вони належать
височинi, де нема бруду, а тiльки блакить, хмари, сонце, дощ, блискавка,
райдуга, вiтер. I також мають голос, що нiби прозорий; обзиваються однi до
одних, i вiд того висоти перестають бути такою нiмою пусткою, як низький
обшир села в бур'янах.
Пташки, мирно погойдуючи галуззя, креслили дзвенющi рисунки окликiв;
перелiтали мiж листками, барвiючи пiр'ям, i обкидали круги над решткою
саду, що обернулася в невеличкий пташинник. Там зачали звивати гнiзда.
Хлопець боявся, що вони покинуть свою оселю, коли вiдчують його доторки
або часто бачитимуть його поблизу. Вiддаля спостерiгав: як вони через
певний час вертаються до гнiзд i господарюють.
Одночасно ж прикрiсть затьмарила життя на багато днiв. Вiн пiдповзав до
колоскiв, за звичкою - сам, окремо вiд всiх. Але шукачiв набиралося все
бiльше, коли зерно почало дозрiвати. Також зиркання i напади сторожiв
ставали гострiшi i лютiшi. Одного дня, коли знов зловлено "колоссяника",
два його спiвучасники задихано проповзли мимо хлопця i, спинившись
перевести дух, стиха повели розмову, що чорною журбою обгорнула серце.
- Скидан пропав!..
- I вчора судили одного: десять рокiв дали.
- То зарiзi
- Слабий вiн, як i Скидан, десять лiт йому - труна в сибiрськiй кризi.
- Нещасний Скидан...
- Сторожi нахвалюються, що всiх переловлять.
- Чого ж? Вони здоровiшi.
- I то дивися: за жменю колоскiв, наших же колоскiв - могила. Де це
видано?
- Уже не наше.
- А так; уже - бiсове!
- Бiсове чи совiтове: все напасть.
- Взяли харч i душу беруть.
Дядьки проминули, а хлопець принишк до сiро© крихкувато© i легко
порозколювано© поверхнi землi, при корiнцях пшеницi: серед ©© струнких
рядiв, ними притiнений, пiд колосками, що многiстю похилялися i шелестiли.
"Хто ж тепер витрима в лагерi десять рокiв? - жаха ться хлопець. - Я
вмру".
Виразно уявля морознi снiговища, де женуть людей, зовсiм хворих,
приречених на загибель пiсля голоднечi. З того часу подво©в обережнiсть.
Супроти всi © ловити на люднiсть по широкому степу, в пшеницях i житах,
скрiзь прибувало не менше виснажених, а щотижня бiльше. Там i вмирали;
однi до спожиття здобичi, другi - вже по нiй: такi смертельно помученi,
що, на©вшися, конали в лютих болях. ©х обличчя, скривленi, мов на кутнях,
страхають вишкiреними зубами.
Все частiше хлопець, повзучи до колоскiв, бачить покiйних. Поле
моторошне. Стемнила також навiсна журба з передчуттям, що крають серце, -
хлопець мiсця собi не знаходив. Оточення нiби розкрилось несвiтськiстю,
складеною з неколiрного полум'я: дихати в очi, якi бачать тiльки степ,
землю, хмари, коли душа сприйма ©х, мов одну неозориму завiю, i треба
жити серед не©, хоч нестерпно мучить. Вiн терявся чуттями; виносив
колосся, мов пропасний.
Звикся з сво ю пусткою. Але хворiсний смуток приходив до нього, i не
розраджували нi пташки, нi комахи; зда ться, мiг би впасти ницьма i
кричати з вiдчаю, плачучи i б'ючи кулачками землю. Це проходило; якщо ж не
зовсiм розвiювалося, тодi вiн, щоб забути бiль, мандрував через село, але
обережно i з нашорошенiстю, мов крiзь тигрячi хащi. Раз, в надвечiр'я з
широкими i бистрими хмарами, що вели тiнi по зарослях, - коли вiн брiв
проз сусiднi хати, його помiтила тiтка Петруниха; звiдкись верталася
додому, несучи клуночок.
- Куди це ти зiбрався?
Вiн мовчить: не зна , що сказати, i вже вiдвик вiд розмови.
- Ходiм до нас! - сказала тiтка, а потiм, бачачи, що вiн недовiрливо
поблиску на не© ямкуватими очима, додала:
- Не бiйся, ми нiкого не ©мо! Сьогоднi в нас борошно: балабушки
пектимем.
Вiн заходить до Петрунiв. Ще господар недужий - довго виболю пiсля
свого вмирання, але вже говорить значно жвавiше, нiж коли прибився в село.
- Як же ти живеш? - пита хлопця. Той тiльки плечима знизу i не може
слiв знайти; зрештою, вiдповiдь сама приходить:
- Колоски...
- Ой, бережися, хлопче, з ними! - в Сибiр поженуть, там i замерз.
- А тут не пропадають? - втрутилася господиня.- Повно покiйникiв на
колгоспному. Одноосiбнi латки дальшi, туди менше хто лiзе, а й там разор.
На нашiй нивi мало зосталося: кiлька снопикiв.
- Там не рвав! - раптом виголосилося в хлопця з уст.
- Добре робиш, - хвалить Петрун. - Iз тих нивок тiльки й порятунок наш.
А колгоспне, то все грабоване, i пiде кудись, як у прiрву.
- Подивися: борошенце з того зерна, з наших снопикiвi - сказала
господиня до гостя.
Вона спекла балабушки i стала годувати хворого, що показавши ©й очима
на хлопця, мовляв, i його надiляй, споживав i просив:
- Ще! Неси ще!
Але, боячися, що вiн умре, коли не ©стиме розмiрно, господиня
вiдрiзала:
- Вже нема, пiдожди трохи.
Хлопцевi подарувала хлiбчик - бiльший вiд iнших. Вимовивши: "Спасибi!"
- гiсть про все забув; миттю вийшов з хати i попростував бур'янами, де
найглухiше. Гостро оглянувся навкруги, вмостився i почав ©сти. Вiдкушував
i ретельно жував, жував i одночасно нюхав, бо такий гарний пахощ хлiбний;
пильно пiдбирав губами навiть найменшi, мов квiтковий пилок, крихти з
вiдкушеного мiсця - боявся ©х згубити. ©в i весь час в душу вбирав пахощ:
iз сухiстю його i теплотою, чистий i добрий, вiд малого хлiбця, такого
бiлого, як була колись недiльна сорочка.
Все з'©в i скоро вiдчув, як посильнiшало дихання в грудях - вiд самого
спожиття хлiбця: кругластого, хоч iз кутиками, i такого свiтлого тут, як
тiльки одне сонце, що часом погляда мiж бiжучими хмарами. Також - як щось
дужче вiд сонця: над всiм свiтом, але вже того вiн не мiг збагнути, нi
уявити, лише тихо i слабо вiдчував; i лише згадував мамину ласкавiсть,
утрачену для нього.
Потiм, бродячи кволою тiнню серед сво © пустки, нездатною навiть рити
городи кописткою як слiд, вiн уже знав, що в одному мiсцi всi © ворожо©
довколишностi до нього добрi. Часто, в переходах через хащi, вiн
окреслював круги, близькi до тi © хати. Дивився здаля, сам непомiчений, як
дядько Петрун молотить. Снопи, що тiтка пов'язала, були - як вiники.
Господар коло них сто©ть, заточуючись вiд слабостi: не може вдарити цiпом.
Тодi нахиля ться з тяжким зусиллям i переносить снопи до стiни, а там,
обпершись плечима об не©, молотить - ледве б' цiпом; i видно, бо©ться
впасти вiд власного руху. Хотiв хлопець вийти з бур'яну в помiч
господаревi, але не насмiлився: "Подумають, на ©хнiй хлiб iду"; i сам був
слабiший вiд господаря. Вже не то що боявся, а бiльше дичився,
вiдлюднiвши, як вовченя. Непомiтно вiдступив вiд сусiдського дворища.
Що споконвiку звали чудовим словом "жнива", стало "уборочною
кампанi ю". Врожай 1933 року подекуди видався невиданий: нiби казковий;
важкi колоски схиляли стебло, i вiтер ледве розгойдував ©х. Незчислимою
многiстю свого сухого вiястого скарбу половiли ниви, зблизившися в рiвнi
рiчки - пiд горяччю сонця. Ждали женцiв.
А жати було нiкому. Бо народ страшно вирiдiв. Скiльки ж не косили тi,
що вижили, - не могли впоратися навiть з малою частиною. Зерно обсипалося.
Потiм аж до Рiздва достоював, гинучи, той врожай. Не могли зарадити
присланцi з заводiв i фабрик. А хлiборобiв домучено; тi, що не вмерли,
бiльшiстю на землi валялися: зовсiм опухлi! - з потрiскано© шкiри сочилась
водиця; або сухi вони, як дошка. Не могли косу в руцi вдержати. Хотiли
чимсь пiдкрiпитися i багато, багато повзло в лани: спожити стиглих
колоскiв. Лежачи, зривали ©х i розтирали на долонях, м'яли в хустках,
приполах, торбинках, картузах; сирим зерном наповнювали собi виголодженi
шлунки: так i мерли на мiсцi! Скрiзь по нивах повно покiйникiв, але не
видно сторони; коли ж хто заглянув зблизька, повзучи мiж ними, робилося
моторошно вiд окритого кладовища.
Хлопець добувався до колоскiв кiлькома завченими напрямками i все
обминав мертвих, що там лежали. Спершу страшився, аж торопiв при зустрiчi
з конаючими або вже покiйниками, згодом звик; i сам був - як першi з них.
Схована трупарня ставала дедалi жахливiша; тлiла з нестерпною
сморiднiстю, хоч i затоплена в хвилях стиглого хлiба, якi поверх не© то
перебiгали шелесткою чергою, буяючи вiд вiтрових напливiв i поривних
нападiв, то - при безвiтрi - затихали, так що чути було, як комашка на
колоску ворушиться.
Коли зморений хлопець, вiдпочиваючи, дивився вгору, тодi на густо-густо
синьому тлi неба, засiяного невстижимими iскорками з сонця,
вирiзьблювалася колоскова численнiсть, мiдясто-рудава i рясна, рясна! Тихо
притулюються колоски однi до одних i перетинають, як в рисунку золотим
атраментом, стрiлчастi промiнцi свого озбро ння. Простягають його i
схиляють наперед: вiд всiх сво©х зернин, що ©х так чiтко, в ритмi
ступенчатого складу, вкрiплено однi при одних. Колихаються колоски легко i
мило; з ними такий щирий i зворушливий настрiй вi ! - можна без кiнця
дивитися на них. Неоцiнитною ризою добростi i смутку Божого накрито
замучених. Видно також: вгорi срiбними скелями повiльно пропливають вiд
пiвдня хмари, слiпучi з лицево© сторони - в сонцi. Хлопець застиг,
вражений та мничiстю дива. Притьма, почувши сильний шорхiт, здригнувся вiн
i миттю вiдповз геть набiк: вiд нив'я тiкати до бур'янiв i вибалкiв з
чагар'ям, де нiхто не помiтить. Там вiн випростову ться на свiй дрiбний
зрiст i вiдносить здобутi колоски додому.
Коли розгорнулися жнива, то всiх, хто косити мiг або снопи в'язати,
наймано пiдряд. Ходив i дядько Петрун: вже так оклигав, що спромiгся
працювати в полi, разом з жiнкою.
Але для хлопця настала грiзнiша пора, бо при косарях, над ©хнiми
душами, скрiзь стояли наглядачi. Треба дуже обережно пiдступати до ланiв.
Вранцi, ще ледве зачинало виднiти, вiн прокинувся вiд торохкання в шибку;
за вiкном стояла тiтка Петруниха i гукала:
- Збирайся зараз, пiдем на роботу - снопи носити! Дiстанеш хлiб.
Андрiй миттю вихопився з хати. Вже як iшли в поле, сусiд казав
хлопцевi:
- Перебрався б ти до нас! Зна ш, наш синок помер, одно, що - нужда, а
потiм хвороба пристала. В хатi все однi © душi браку . Якби схотiв, жив би
в нас. Не було б тобi сумно одному, i нам веселiше, - подумай!
- Пороблю трохи, тодi перейду.
- От i добре. Дивися ж: ми ждатимем!
- Ще по©ду маму шукати...
- Шукати - де? Це не одне село i не одна станцiя. Сам загубишся. Не
©хав би!
- Таки по©ду.
- Якби мiг, я по©хав би з тобою, та бач: бiда.
- Я сам.
Увечерi, вертаючися додому, побачили, як в одному дворi з великим
клопотом виряджають мертвого на похорон; навкруг метушаться мiлiцiонери i
сiльрадiвцi, мов рибалки бiля човна - перед бурею.
- Чого вони? - пита хлопець.
- То кара прийшла i правду виказу : на голосному активiстовi, - сказав
дядько. - За зло чоловiк i ма зло, як цей Корбик, що тепер хоронять. Був
дуже беручкий i докучливий, людям спокою не давав; мучив ©х, щоб догодити
партi©. Тихого середняка переслiдував, бо нiби ла радянську владу, а того
не було! Середняк мав кiнну машину i жив як трудовик; крiм машини i коней,
була в нього корова. Його з синами розкуркулено, - тодi в його хатi
активiст забрав собi сало i кожух. Пройшло два роки пiсля того; от вiн
розпух з голоду i вночi в поле вийшов, де кошено хлiб. Узяв снiп i
вернувся додому: так узяв, як ото кожух попереду. Вилiза з сином на
горище i обмина там. А декотрi партiйцi пiдгледiли i зразу ж донесли на
нього, як вiн - на середняка. Прийшли гуртом другi активiсти, ще докучнiшi
i злiшi, нiж вiн сам. Шукають його скрiзь i лiзуть на горище, там бачать:
обмина крадений снiп. I давай бити Корбика, як злодiя. Побили до смертi.
Бач, кладуть на вiз, i це вже остання дорога: куди вiдiйшов, там нема нi
снопа, нi потреби на нього. А грiх зостався невiдпокутуваний. Ходiм, не
треба довго глядiти!
Першими днями немiчнi хлiбороби ступали мляво i втинали небагато;
згодом, пiдкормленi теплою юшкою i кашею, де було трохи вишкварок,
випростали плечi i праця сяк-так пiшла.
Хоч в'язано дрiбнiшi снопи, нiж колись, вони хлопцевi жили тягли: мов
колоди. Пiдгодувавсь, то, несподiвано для себе, значно подужчав, може, не
вiд самого харчу, але також - вiд пробуджуваних сил, що, з природи, могли
зрости. Вiн тягав снопи запопадливо, спершу обхоплюючи обома руками
кругом; потiм тiльки зачiпав однi © рукою за перевесло, просунувши пальцi,
другою знизу помагав собi тримати, i сам важко перехилявся.
Хоч робота не пригнiчувала тяжкiстю, так мучив жах, що вiдкрився з
самого початку. Не могла дiяти жниварка, бо всюди мертвi лежали: на
невеличких вiдстанях один вiд одного, нiби вiдмiрених. Видно, кожна
конаюча душа, потай прибувши, окремилася вже вiд готових, - лягала
осторонь. ©х так багато, що стрiчаються без перерви: всiяли землю. Поки не
почали при©жджати погребницькi пiдводи, чорнiло ними всюди по свiтлiй
стернi, - i тiтка сказала хлопцевi:
- Скiльки снопiв з ниви, стiльки людей лягло! Декотрi вмерли давно;
несло вiдтiля разючо, аж нудило женцiв. Не могли працювати, хоч дихали
крiзь хустки, обкинутi при обличчi. Петрунова жiнка знов подала голос:
- Розвести б огнище треба i сирий бур'ян палити - дим це переб' . Так
ми робили в дев'ятнадцятому роцi: тодi бiлi вистрiлювали людей i
загортали, а червонi коли вернулися, звелiли, щоб полоненi би; розкопували
ями i виносили мертвих. Такий був дух страшний, як тепер! - аби перебити
його, багаття розводили i палили зеленi гiлки. Потiм приходили знов бiлi i
робили так само: наказували вiдкопувати, кого...
- Тихо, тихо! Ви б, тiтко, не договорювали далi, - радять женцi,
озираючися на доглядачiв.
- Вони не чують. Так пасуть очима по людських руках i кишенях, що ©м
слухати нiколи.
- А все ж! Тепер i в само© стежки очi довгi - Сибiр бачать. Учора туди
чоловiка на смерть присуджено: за жмутик колоскiв, що розтер на долонi.
Зробим огнище. Хлопче, носи бадилля!
Андрiй дiстав додатковий обов'язок: завiдувати огнищем; це швидко пiшло
в нього. Збирав сухий бур'ян на розпал, а докидав зеленого - для диму.
Повiяв той дим скрiзь, нiби на пожарищi: гiркий, але сво ю гiркiстю
чистий, i вже менше чути було нудкого i страшного повiву вiд покiйникiв на
полi. В iнших мiсцях також розведено огнища; пiшов дим клубучий,