Страница:
на останнiй сон. Кинули ©х мертвими i притоптали, швидко через них
перебiгши. Виказуються небiжчики крiзь снiг, мов з потоплення якогось:
бiлого i морозного, що залило, але не закрило ©х цiлком, - так i
спинилося, страхаючи живих.
Хотiв вiдходити Мирон Данилович; бачить - гурток дрiбний руша помалу,
помалу до кладовища, навпростець через безпарканнi садиби, вiдтiля, де
дитячий будинок рудi . Чого ж малята самi, без дорослих тягнуться?
Хитаються разом, нiби зв'язанi докупи; окремо дво - волочать якiсь речi,
вiдставши.
Наблизився гурток i видно: вшiстьох тягнуть рядно з вагою, взявшися за
його кра© i кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вiльного вiд
покiйникiв. Дво при дналися з лопатками. Почина ться риття; навперемiнки
беруться до роботи; вiльнi вiдпочивають, пiдтупцьовують i хукають собi на
руки. Тодi пiдiйшов Мирон Данилович.
- Добридень, дядьку, добридень! - врiзноголос вiдказують на привiтання
копачi; здивовано i недовiрливо поглядають. Однак бiльше не кажуть нiчого.
На ряднi трупик - його руки, криво скорченi бiля грудей.
Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрiйкових рокiв
i навiть схожий з обличчя на нього.
- Ану, хлопцi, я поможу - хоч трохи!
Мовчать. Один подав лопатку.
Мирон Данилович почина копати, але що за знак поганий? - зразу ж i
втомився. Колись вiд зорi мiг до зорi рити, забувши про спочинок, тiльки
набiглий пiт з брови струшував, а тепер неспроможний пiвгодини повертiти
лопатою. Зачав дрiбно тремтiти, немiчне i гiрко. Вiдчув таку чорну змору,
що от-от похилить на снiг. Стояв, обпершись на лопатку.
Перед очима трупик, мов пергаментовий шкiрою, i пойнятий темною сизiстю
в страшнiй схудлостi: кiстячечок зоставсь i шкiра на ньому, що обсохла;
замiсть одежки.
Поставив лопатку в свiже риття Мирон Данилович - так, щоб не впала, як
руку прийняти, i признався:
- Несила менi землю копати, хлопцi!
- Ми самi.
Пiшов вiн, оглянувся з вулицi i побачив, що вже притрушують. Не
осуджував ©х: "Де тут закопати, як слiд, коли немiчнi? I вiд цього трупика
крiзь снiг руки виставляться..."
Iдучи, позира на дворища Катранник; то в одному, то в другому -
мертвi, покладенi на снiг. Але комiсiя, байдужа до них, перебiга вiд
порога до порога.
Жовтi охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспi служить як городник,-
треба довiдатися, чи живий. Господар i жiнка дома: з кукурудзяними
качанами клопiт.
- Сьогоднi в радгоспi нiякого дiла,- сказав Самоха,- так i зiйшлися
завчасу. Не дивуйтесь мо©й мукомольнi! Дiстав п'ять кiлограмiв
кукурудзяного качанця, це - така зарплата; буду кришити.
Порубав качани сокирою на дривiтнi i вкида в мiшок, потiм гатить по
них обухом.
Катранник розповiв про зустрiчi - з партiйцями i дiтьми.
- Подушать нас! - сказала господиня, чорнява, як нiчний жучок, але
недокрiвна, аж воскувата. © чоловiк проти не©, нiби вiд повiсма льняного;
вуса пiдрiзано в риску.
- Дивiться на хатнiй млин! - запрошу вiн гостя.- Засипатиму зараз: мо
серебро змелеться. В кутку, з-пiд вiдкинутого рядна, виблискотiла
саморобна машина; i гiсть пiдступив, пильно оглядаючи.
- Нiчого хитрого,- мовить Самоха.- Я поставив рiвно зрiзаний пеньок з
прикороченим корiнням. А зверху перекинув другий пеньок, теж рiвний,
тiльки без коренiв i менший. Обидва акуратно пригнанi кругами, i там
держаться камiнцi, як зуби: ©х багато. В нижньому пеньку посерединi
шворiнь, от, на йому i крутиться верхнiй пеньок. При самих зрiзах,
обведено бляшаний пас i до нижнього пенька прибито. Зоставлено рiвчак -
для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях, що он нагорi, збоку
забитий, берусь i кручу верхнiй пеньок на нижньому; це i вся механiка.
- Вся то вся, а звiрувата штука! - знов дивувався Мирон Данилович, коли
господар покрутив саморобний млин; прогуркотiло дерево i проскреготiло
камiнцями. В слух вiдда ться болiсно.
Гiсть пригаду собi картину в книжцi: головонiг з очима виряченими i
вiдногами на всi боки, нiби ця машина, - i каменюки кругом, як тут
наваленi.
- Камiння чого?
- Треба; щоб нижнiй пеньок не ворушився. Самоха засипав товченого
качання в вiдтулину при шворенi, пiсля чого взявся знов крутити верхнiй
пеньок, сухий i коренкуватий. Гуркiт став глухий i рiвномiрний. Почало
сипатися з рiвчака.
- Це б на всесвiтню виставку, в Париж, чи що,- сказав гiсть. - Нехай
подивляться! Тако© iндустрi© ще не бачили.
- Чому ж? Я дам i в Париж, хай тiльки напис повiсять:
"Завершення ленiнiзму в селi Кленоточi", i рiк поставлять - "На
переходi зими з тридцять другого в тридцять третiй". Пiсля виставки можна,
як подарунок, одвезти в Кремль i присусiдити бiля цар-пушки i
цар-колокола. Буде трет диво: цар-злиднi.
- Скажуть, нерiвня тим двом.
- Як так? Це ж цiннiше... Нi з цар-пушки стрiляти не можна, нi в
цар-колокол дзвонити, а мо диво кукурудзянi качани крушить. Вiд нього
користь.
- м такий млин навiщо?
- Навiщо? Сьогоднi на кожного туза-кремлiвця одна ферма працю . Все
постача , i птиче молоко до©ть. А мельниця спiльна. Нехай перегризуться,
то ©й не повiрять - боятимуться пiдсипаних порошкiв з гадючо© склянки.
Тодi скажуть: а де механiка Самохи? - давай сюди! От всякий собi в палатi
за цвях крутить i пересiва борошенце: млинцi пекти.
- Премiя буде.
- Буде: нашийник iменi вождя революцi©.
- Цитьте! - спинила господиня. - В двiр заходять, тако© премi© дадуть,
що свiта не побачим.
- Я ждав; всiх радгоспнил перетрушують, - сказав Самоха. - А в вас
були?
- Двiчi. Перерили i вимели хату - скрiзь так.
Самоха миттю накинув дрантину на корiнястий механiзм. Заходять
обшукувачi. Всюди носа стромляють, обмацують хижку, топчуться на горищi,
зиркають пiд пiч i пiл, i в кутки; тягнуть накриття.
- Що це в тебе?- пита розпорядчик.
- Круг саморобний, так i зветься: круг! - кукурудзянi качани
перетирати. Ними зарплатню дають, без зерна,- ви ©х цiлими не з'©сте, а
тако© мельницi казьонно© нема, щоб ©х крушила.
- Поговори менi!- кричить головний i з допомогою мiлiцiонера витяга
прилад на середину хати: - Бач артилерiю постро©в... Конфiску ться, як
протизаконна мельниця без мотора, - несiть на вiз!
Четверо беруть механiчного головонога. Начальник розсiда ться писати
протокол i вимовля : "...Незаконна мукомольна технiка в межах приватного
мешкання".
Мугикав i повторював причiпку.
- Штраф сiмдесят п'ять карбованцiв. I скажи спасибi, що без тюрми.
- Де ж я вiзьму грошi? Нема! - скрикнув Самоха.
- Не мо дiло. Не заплатиш, мiсяць тюрми. Щоб знав.
Вони з тупотом перейшли через двiр i геть постукотiли пiдводою, на
якiй, поверх награбунку, височiв пеньковий млин.
- Ну, собацюги! Ну, скаженi!- карта Самоха.- Дають качани, замiсто
платнi, i ©ж цiлими, хоч задавися... Держать на роботi, бо я кожну
корморiзку полагоджу, як годиться, i всяку машину. Держать i душать.
Чортова сила...
- Вiрно: так i зветься!- пiдхопив гiсть.
- Що зветься?
- Чортова сила. Я вiд старичка в потязi чув, що диявол не серед пекла
сидить, - його туди, в ставок огню, вкинуть пiсля Страшного Суду, щоб
згорiв. А тим часом князю в воздусi: нiби в просторi мiж небесами i всiм
свiтом. Там - вiн i демони його, над душами, мов шулiки i яструби над
курчатами. Тепер злетiлися в двiр, близько до кожного: хапають i
розкльовують. Iспит всiм, за грiхи нашi. Христос як господар бачить, i
скоро сповниться час; хижаки зловленi будуть i вбитi через огонь, а хто
терпiв i вiрний зостався, вдержить бiлий вiнець. Я, в поспiху та в шумi
слухавши, багто не замислювався. Тепер, коли нагадали, враз, нiби малюнок
побачив; то - правда.
- Важка правда! Бiси в миску дзьобнули i розвалиться тепер. Скрiзь
пiдряд клюють. Наскакують на примерлих; хто що витяг iз сховкiв - гребуть
собi. Де б я взяв сiмдесят п'ять карбованцiв? Хай в тюрму беруть на
мiсяць.
Жiнка в плач:
- Туди легко тягнуть, а звiдти, з звiрових зубiв, рiдко хто вирвавсь.
- Може, обiйдеться. Може, закону нема: брати саморобнi крупорушки, -
втiша Катранник.
- Обiйдеться? Якби ж то. ©хнiй закон - обман собаций! - з гнiвом сказав
господар. - В радгоспi теж старичок, бiля рахiвницi сидить. I думка його
друга: що вся причина - вусатий бузувiр; завiв пекло.
- Старi люди знають, ©м видно, - сказала господиня.
- Не видно, що ©сти будем.
- Позичмо в рахiвника грошi на штраф; потроху б вiддавали борг. То -
добрий чоловiк: пiдожде. А я в город з'©жджу по хлiб.
- Хто б же пустив тебе? Ловлять як зривщикiв.
- Чоловiкiв ловлять.
- Всiх! В яри скидають або в степ завозять, верст за п'ятдесят, i
зганяють на снiг - замерзати.
- Хто казав?
- Вернулись декотрi в радгосп: ледве живi; багато пропало.
- От, бiда! - зiтхнула господиня. - I то ж дивiться, без перерви муку
заводять.
Звiстку про яри, куди скидають людей, Мирон Данилович сприйняв як
новину, нiби якимсь чином йому вiдому i моторошну до останнього жаху, що
перед ним була дивна заборона, i над всiм вiяв смуток. Притягувала
можливiсть добути в мiстi хоч трохи хлiба. Непереможно схотiлося знов
вiдчути смак його i пахощ: добрий i чистий, живлющий, як сонце в великiй
милостi. Всi почування зiбралися вкруг хлiба Чи в свiтi нема скибки:
йому, що весь вiк робив хлiб? Гори його! - для всiх iнших. Ну, хоч дiтям,
коли не йому.
З тi ю думкою пiшов вiд Самохи, маючи подарунок: два коржики з
качанизни. Спинившися, глядiв, як обшукувачi тягли латанi торби на вiз, до
млинового дива, розчепiреного коренями. То - мов корона нужди, що
завершила ©© збiр, награбований i страшенно смачний для владущих.
До чергово© хати пiд'©жджають; назустрiч ©м виходить сiм'я через порiг:
батько i купа дiтей. Батько змарнiв, аж чорний - подобизна мумi©, i одiж
на ньому несвiтна, з рябих ганчiрок, позшиваних косо, мабуть, вiддертих
вiд негодящих кофт i спiдниць вiково© давностi. Знизу кругом обшив -
необiтнутою собачою шкiрою.
Катранник, через кучугури глядiвши разом з двома перехожими, зразу
вiдзначив собi в думцi: недавно зiдрана та шкiра. Або придушено пса, або
дохлого знайдено на пустирi. Ноги в дядька опухли чи обмерзли; вiн ©х
пообмотував мотлохом, зверх якого наклав паски, вiдрiзанi з рубцями вiд
рамтя. I стали ноги товстi, як колоддя. Гурт обшарпаних дiтей тримався за
тата з усiх бокiв. Дивно, що вони, всi босонiж i всi худющi, як стеблини,-
дуже пузатi: животи ©х торбинками вiддуваються.
Покривленi дверi вiдхилилися в сiни, де лежить мертва жiнка; снiг коло
не© наметений.
Облава в гаморi i тупотi розiгналась до дверей. А враз стихла,
приклякши i дивлячись на безсловесних мешканцiв, що стояли бiля порога.
Начальник обшукувачiв хотiв зайти в хату, але намiр притьма стрiнувся з
такою силою вiдстраху перед з'явцями, що вона, мов стиснута вкрай пружина,
штовхнула назад. Сiпнувся начальник вiд хати i вилаявся: з най©дкiшою
злiстю свого серця i виразу. Як димом обдиханi, вiн i вся облава, хто
задком, потоптуючися, а хто зразу повернувши, вiдходили вiд живих примар;
потiм прискорили ходу i в ворота вже вибiгали - до збiрного воза, з яким
негайно посунули далi. Три свiдки, ще коли бригада наближалася, i собi
вiдвели очi; побрели вулицею: далi вiд лиха.
Мирон Данилович застав плачi коло старшого сина, що, лежачи на вузькiй
постелi, важко дихав i казав:
- Я скоро помру.
Побива ться мати; i став коло постелi тато - неспроможяий слово
вимовити; душа скована...
"Це - кiнець!" - нестерпною iскрою пронеслося в свiдомостi. Враз Мирон
Данилович застиг вiд холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце запада в
яму. Так пробув довго коло первiстка. Вийняв з кишенi коржик i поклав
синовi в руку: чути, яка холодна долоня в нього i зовсiм безвiльна. Очi
далекi: дивляться, але не бачать.
Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрiмав, були всi тихо в
хатi, навшпиньках переходили i розмовляли пошепки.
Коли ж вiн прокинувся, проказав спокiйно:
- Гарячо© води хочу напитись! - глянув на коржик i почав ©сти, як
звичайно.
Мати швиденько взяла хватки i витягла з печi чавунець - там, бiля золи,
тримала трохи юшки; поставила на припiчку i шука кухоль i не знайде:
вкрай розгублена... Зрештою, вiдшукавши, набрала юшки; дрiбно зацокотiв
кухоль об чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його, як на присуд
собi, - чи зостанеться Микола жити з ними, чи будуть покинутi: в
порожнечi, як у прiрвi вночi.
Його очi свiтлiшi, нiж перед дрiмотою. Дожував коржик, повiльно -
смакуючи. Батько переломив другий коржик надво i надiлив менших: хрумкали
i пiдходили до печi запивати юшкою. Бачивши, як мучився старший братик,
були i досi наляканi.
Загроза проминула, але материна душа - в тривозi. Страх збiльшився
вмить, бо в Миколи над щиколотками, крiзь лахмiття, видно: на припухлих i
розiрваних мiсцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила
ру©ну живого тiла синового. Метнулась шукати чисто© полотнини i, знаходячи
ранки, перев'язувала ©х.
Пiсля того Микола знов заснув.
У хатi тиша: до самого надвечiр'я; коли ж зайшли сутiнки, Мирон
Данилович найтихiшим шепотом розповiв дружинi, як навiдувався до Самохи.
Згадав про чутку: що дехто ©здить хлiб шукати в мiстi, хоч то небезпечно.
Ловлять i, завiвши в глухий степ, кидають на погибель, або в яруги
звалюють - не знати, чи правда.
Дружина схопилась при згадцi про хлiб:
- Спробувати можна, бо вже смерть. Вiд тих, що хапають, можна втекти;
всiх не пiймають...
Пiд час розмови побачили - син пiднiма руку розпачливо: нiби тоне в
рiчцi i знак пода , захлинаючися i б'ючися останнiми зусиллями. Пiдбiгли
до нього, але вiн зiтхнув, як з важко© гiркоти, i стих. Не поворухнуться
уста i вi© не здригнуться: вже недвижнi! - втекло життя вiд них.
Мати припала - мов прикипiла кiстками рук: здавалося, стратила розум, i
от смерть ©© саму звалить, спинивши терпiння, що прорива ться то в
квилення, то нестямний плач. Поруч не© стояв батько, тiнь людини; рiдко
йшла, як огненна, сльоза по безкрiвнiй щоцi. Дiти коло них - трусяться вiд
тривоги, ловлять руки маминi i татовi: наче незносимий мороз обвiю , i
хочуть зогрiтися. Не стало в них брата, що завжди був мирний, з теплим
словом, - нiколи не крикне. Тiльки гляне тихими очима, пiдожде, думаючи
щось, нiби зовсiм сторонн i гарне, тодi зробить, - про що вони просили.
Свiтив добрiстю братик ©хнiй, i навiки такого другого не буде. Вони гiрко
покинутi без нього.
Пiзно ввечерi, бiлiючи сорочкою на грудях, що до них мерехтiла свiчка,
лежав Микола в другiй хатi. Було холодно, але стояла купкою родина i все
не могла вiдiрватися поглядом вiд покiйного.
Матiр не можна впiзнати: за вечiр стала iншою. Як вишня, що недосвiток
поранив смертельно, - тодi опав цвiт, i зосталась вона темнiти гiлками, не
вiдкликаючись на нове тепло.
Треба двiчi повторювати слова до притерпло© душi, бо втратила вiдчуття
навколишньостi; як сновида. Навiть не плакала того вечора. Чоловiк,
погасивши огник, вивiв ©© з свiтлички, що стала покiйницькою. I дiти
вийшли з ними. Погас огник над грудьми старшого сина, мов життя в
тутешньому свiтi: назавжди. Зосталась темрява, через яку переходити,
прощаючись - ©м i йому.
Мати лягла на печi. Попереду вона мала постiль на полу, невисоко
пiднятому над долiвкою, мiж причiлковою стiною i пiччю: там, коли був
маленький, тулився також Микола. Потiм для нього поставили лiжко, при
самому вiкнi. А цi © зими пересунули до печi, бо з вiкна холодом несло;
лiжко тут i зоставили, хоч власник покинув його.
Була жива бабуся - на печi спала. Меншi дiти коло не©: слухали казок,
поки i заснули. Часом скаженiла хуртовина i, виючи, влiтала в комин. А на
печi так тепло вiд нагрiтого зерна, що ним присипаний черiнь. Бабуся
оповiдала про сiроманця i вкрадену королiвну. Прикручена лампа або
каганчик залишали примарний сутiнок, в якому живо творилися подi© для
настрахано© уяви.
Нема бабусi. Зерно зникло; схолоднiла пiч; i темрява запанувала.
Лежить на печi мати з дiтьми: горнуться до не©, вона ж, тримаючи ©хнi
руки, нiяк не опритомнi , не вирветься вiд горя, що калiчить серце. I вже
змученiсть, дужча вiд нещастя, закрила ©й повiки.
Наступний день вiдкрився сiрий. У хатi хвороблива мовчанка; з кутiв
диха холодна сирiсть, i малi кашляють, аж надриваються. Життя почало йти,
нiби в туманi чи мряцi. Очi недужi в кожного: з лихоманковою запаленiстю.
Мирон Данилович робив труну i копав нову яму, поряд недавньо©.
Винесли туди покiйничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю
землi i, ставши до краю, хоче кинути - впустити з пальцiв, але сама
хилиться вниз, розсипавши темнi грудочки. Впала б вона, якби Мирон
Данилович не пiдхопив пiд руки. Довго ще не могла отямитись.
Уже свiжа могилка виросла в саду: видавалась жахливо .чорною поруч
бабусино© - пiд снiгом нiби срiбно©.
До самого смерку пролежала мати недужою; ввечерi пiдвелася з гострим
поблиском в зiницях.
- По©ду з дiтьми в мiсто: по хлiб! - сказала чоловiковi. - Хоч кусник
знайдеться; бо всi поляжуть...
14
Зiбралася в дорогу швидко, та й брати нiчого - тiльки скупi карбованцi
на квитки, дещо з теплiшого рамтя i торбинка, в якiй, крiм варених
картоплин, були куснi малясника. Сiм'я пiшла на станцiю в пiсляобiднiй
час. Спершу мати так спiшила, що дiти пiдбiгали за нею; згодом, трiшки
заспоко на, стишилася.
Потеплiло. Хмари низькi по всьому небу, темнi коло обрiю, аж чорнi, як
вугiль, iз синявiстю. Там тоненька стрiчна вечiрнього огню, безконечно
смутного i мов змореного, пролягла при землi; непомiтно згасла.
Окремi постатi, кволо переставляючи ноги, рухалися в сутiнку над
дорогою.
Не було заметiлi, i сiм'я встигла до чергового потягу, що опiвночi, а
як спiзниться, то перед свiтанком мiг прибути в окружне мiсто.
- Не знаю, що з нами буде,- сказала, прощаючись iз чоловiком, Дарiя
Олександрiвна, - може, вижебраю для вих...
Закрила очi хусткою, не може говорити: з жалю до малих; а скрiпившись
духом, наказу чоловiковi:
- Хати гляди! Якщо зайдуть i розвалять, де дiнемось? Пропадем на снiгу.
А поки куток...
Знов зупинилась, бачивши його в такiй скорбi, як нiколи, i тодi
зродилося передчуття - нiби повiв з чорного поля прийшов до серця i
сповiстив розлуку, не зовсiм близьку, але бiльшу, нiж сьогоднiшня. Треба
подужати болiсний напад.
- демо, як човном на страшне море; думаю про одно:
коли додому?
- Тiльки обминiть облави - недарма чутка про _них. Вдарив дзвiнок.
- Прощайтеся!- звелiла дiтям Дарiя _Олександрiвна._
Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився вiн дуже: перший
раз в життi -так! до глибин душi, що ©© страждання шарпнуло, мов буря -
дерево, вiдриваючи вiд грунту.
Пiшли рiднi вiд нього в вагон i весь час оглядались, подаючи прощальнi
знаки долонею i хусточкою. Вiтали наостанок з вiкна, коли потяг вiдходив,
аж поки зник вiн коло хмар, безсвiтних, як земля; темрява закрила його
слiд. Тодi пiшов Мирон Данилович мимо станцiйного будинку - на дорогу.
Дверi прочинялись i чути було з репродуктора передачу:
iржавий голос вигукував про велич вождя.
Сунуть кволi постатi вiд станцi©, освiтленi електричними стяжинами, що
з шибок простяглися в сутiнок зими.
Бричка дожида ; мабуть, з начальства придержався в буфетi хтось, бiля
дорого© "стопочки".
Вiдходить повiльно Катранник! - мов домiвля його тут зосталась. Вiдчув,
який покинутий вiн без рiдних, сам-один,- непотрiбний нiкому i чужий,
пробiгуща тiнь вiд хмари: нiкому нема дiла до нього. Порожнiй свiт став i
сирiтський; тiльки ж прича©лась люта сила, як на страшнiй сторiнцi з книги
дитячих лiт. Сирота вчився тодi в сiльськiй трикласнiй школi. I так
приникав до малювання, що вчигелька питала: "Звiдки живi лiнi© тобi
приходять, Катраннику?"
Вiн ©х, мов нитки пiсеннi, вiв олiвцем на шорсткому паперi: любив ©х. А
пропала думка про малярство - за недолею. Одного разу виобразив хижака в
степу. Трава безлiччю стеблинок поткалася густо, як туман. Крiзь нього
смугою, ледь помiтною, означу ться тулуб звiра, манячi охраста голова.
Очi згостренi кутиками i поставленi косо з напнутих щiлин стежить, без
жодного проблиску теплого, жорстокiсть, означена в вiстрях двох блискучих
клинцiв насерединах. Безмiрно роз'ятрилась вона з жадоби кровi: на жертву,
що повинна пiдiйти близько. Необачна! - обдурена сповидною безпекою серед
непорушного процвiтання, зближа ться до смертi в муках. Личина ворога,
зловiсно-жовта окрива , аби знепримiтитись, травинами свiй вигляд:
яскравими, як свiчки, в пахощах, що збуджують радiсть. Причаю ться
погубник пiд похил рослин i в повiв вiдворотного вiтру,ховаючи разючий
пахкiт. Грозить, як втiлення хижостi безоднi. Зготовлений до вхвату зубами
в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви i внизати пазурi в
м'ясо..Зубата машина, для кривавого терзання, здiбна гнати з буряною
швидкiстю. Прихову ться до секунди нападу... тодi -плижок i хряск! I,
зойкнувши, скона жива iстота.
Ось тепер: скрiзь падають люди; з рiдно© хати двi душi
вхоплено.
В сумнiй самотi вiдходить Катранник вiд станцi©; враз бричка
проторохкотiла мимо, несучи когось владущого: доконувати гибель.
Хмари видавались камiнними, непровидними чорнотою, мов обгорiлi - при
самiй снiжнiй скатертi, що блiдно посвiчувала крiзь нiч. А здалеку, в
мороцi, мерехтiли рiдкi огники села.
Прийшов додому Катранник i лiг. Як лiг, в такий сон запався, що вiдкрив
очi пiзно другого дня. Зразу ж пожував печива i запив холодною водою,
небагато беручи з вiдра: боявся опухнути. Вийшов надвiр; була надiя на
знахiдку чи добрий випадок.
Коли пускався ворiт, вiдчував, що трохи нiби зв'язаний, невiдомо чому.
Оглянувся на перехрестi, лихо!.. Доганяють: Щiкрятов i другий, в сивастiй
ушанцi i пальтi землистого кольору.
Катранник переходить на другу сторону вулицi i чу , вони - так само.
Схолонуло серце i впало: "Братимуть!" Уже тупав, як на страту. Напасники ж
порiвнялись i супровоять. На другому розi Шiкрятов скомандував:
- Iди з нами!
Проминули сiльраду i ведуть на площу. "Хiба в церкву? -здивувався
Катранник.- Вона ж закрита".
А нi! - вiдчинено ©©. Заведено туди хлiбороба i поставлено перед
окуляри Отроходiна, що ждав коло пiдручного гуртка.
Селянин до "тисячника" байдужий. Очi заполоненi купами зерна, заввишки
в старi могили, посеред церкви i попiд стiнами: скрiзь пiдгнивало.
Недалеко вiд дверей - картопля, видно, що обмерзла; долi вона i в мiшках
також, по обидва боки переходу. Мiж купами зерна i картоплi складено
пилястий лiс, дошки i обаполи - сама соснина. Недокiнчена прибудова
запилилася риштуванням i рядами стовпiв, що ©х сполучили з стiною
прицвяхованi рейки. Всюди порохнява i павутиння в ру©нi, якою обернувся
недавнiй храм,- а був чистий, мов зiрка.
Шiкрятов, кинувши на приведеного, доповiв:
- Осьде вiн !
- Як звуть? - уда неуважнiсть Отроходiн. Хлiбороб подумав: вiдомо ж
вам, кого взяли. Помовчу.
- Тебе питаю, як звуть? - раптом закричав, аж прибагрiв, Отроходiн.
Мовчить селянин, коли допитувач пронизу зором крiзь крижанистi стекла
окулярiв. Знов стали насупроти i зiтнулись поглядами на звуженiй життьовiй
смузi. Один помiтно обрезкнув пiсля останнiх зборiв. Але другий вимарнiв -
на свiй кiстяк; обличчя означувалося тiльки череповими обрисами i темнiла
небрита борiдка, нiби з попелястого клоччя. Лоб обтягнувся: восковою
сiрiстю вiддавав, надмiрно високий, над запалими очними ямками. Так часом
виглядають тифознi. Очi побiльшали i, зда ться, побiлiшали: стали зовсiм
сивастi i висвiчували гiркоту душевну в пристиглому поглядi.
Отроходiн, що хотiв криком тiльки розбити мовчання, став вiдчувати, як
нерви зриваються справдi в гнiвi. Продовжуючи допит, вiдводить погляд на
Щiкрятова.
- Як його звуть?
- Звуть: Катранник Мирон, злiсний пiдкуркульник; прихову предмети
церкви, коли пiдлягають конфiскацi© i здачi державi.
- Он як!протягнув Отроходiн i намагався струсити з самопочуття якусь
прикрiсть або приховати вiд власно© думки.- Так вiн злiсний...
Мирон Данилович дивиться, нiби мимоволi, на допитувача, здавшись на хiд
подiй: як буде - так буде. "Хiба я злiсний? - пита в думцi. - Аж нiяк;
менi однаково".
Вимовляючи "злiсний", Отроходiн глянув на селянина, але вiдбiг вiд його
очей. Нерiвновага в нервах посилювалася, i несло, як на хвилi, з палючою
втiхою. Тiльки непевнiсть була - як допит продовжити далi? Виручив
Шiкрятов, земляк бистрий i второпний.
- Вирито в попелищi закопанi буряки. Десь там i чаша: золота, зроблена
як художня, i кругом дорогi камiнцi. Вiдома постанова комiсi©, щоб
передати державi: а вiн сховав. Однесли до нього дiвчата i самi повтiкали
з села.
- Хто свiдок?- пита , для судового значення, Отроходiн.
Свiдок : одна комсомолка; випадково чула, як Катерiна, та, що втекла,
розказувала про Катранникiв. А бригадир бачив - чашу брала Катерина.
-Негайно здати чашу!- призначив Отроходiн, здобувши металiчний тон, мов
командир при окопi.- В противному разi ти вiдповiси i сiм'я з тобою.
- Його жiнка з дiтьми втекла,- повiдомля Шiкрятов,- я сьогоднi взнав.
- А, вiдчула, що злочин розкрито. Мабуть, i вiн намiрився тiкати, як
спровадив сiм'ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович вiдповiв без мови,
розвiвши руки i заперечливо головою вiдхитавши,- не брав, не зна . Бо
вирiшив: коли змовчати цiлком, вони думатимуть, що сховав чашу i принiмiв;
бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сiм'ю.
Отроходiн бачить i радi в думцi: "Iндус розколю ться! Натисну"
Тупотом набiг на селянина i закричав:
-Чого вiдхиту шся! Де чаша?
Зрозумiв тодi Катранник - стiй мовчки i непорушне. Бо вчепиться личина
в кожний знак. Застиг селянин: хоч болiсно впекла напасть.
Знов викриком допитувач рiзав слух:
-Кажи зараз! Бо тут тобi кiнець.
Насунувся хмарою, що кида з зiниць блискавку:
-Кажи, поки дiйду до п'яти: раз! два! три! чотири!.. Чу ш, одчислю
п'ять i виб'ю душу з тебе, ну, я жду - кажи! Чого мовчиш?
Катранник безмовний. Тодi враз, руку вiдкинувши, розмахнувся Отроходiн
i вдарив селянина по головi. Ойкнув той i, скручуючись на мiсцi, впав до
нiг допитувача: лiктi стукнули об пiдлогу.
Отроходiн потер рукою об полу свого пальта i одвернувся, зиркнувши на
обличчя селянина,- чи живий? Якщо вмер, слiди чашi пропали. Можна було б
вiддати впертого в сiль©раду пiд арешт. Але хтось, добувши чашу,
прикарманить; або виставиться для вiдзнак: через твою невдачу. Нi! краще -
перебiгши. Виказуються небiжчики крiзь снiг, мов з потоплення якогось:
бiлого i морозного, що залило, але не закрило ©х цiлком, - так i
спинилося, страхаючи живих.
Хотiв вiдходити Мирон Данилович; бачить - гурток дрiбний руша помалу,
помалу до кладовища, навпростець через безпарканнi садиби, вiдтiля, де
дитячий будинок рудi . Чого ж малята самi, без дорослих тягнуться?
Хитаються разом, нiби зв'язанi докупи; окремо дво - волочать якiсь речi,
вiдставши.
Наблизився гурток i видно: вшiстьох тягнуть рядно з вагою, взявшися за
його кра© i кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вiльного вiд
покiйникiв. Дво при дналися з лопатками. Почина ться риття; навперемiнки
беруться до роботи; вiльнi вiдпочивають, пiдтупцьовують i хукають собi на
руки. Тодi пiдiйшов Мирон Данилович.
- Добридень, дядьку, добридень! - врiзноголос вiдказують на привiтання
копачi; здивовано i недовiрливо поглядають. Однак бiльше не кажуть нiчого.
На ряднi трупик - його руки, криво скорченi бiля грудей.
Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрiйкових рокiв
i навiть схожий з обличчя на нього.
- Ану, хлопцi, я поможу - хоч трохи!
Мовчать. Один подав лопатку.
Мирон Данилович почина копати, але що за знак поганий? - зразу ж i
втомився. Колись вiд зорi мiг до зорi рити, забувши про спочинок, тiльки
набiглий пiт з брови струшував, а тепер неспроможний пiвгодини повертiти
лопатою. Зачав дрiбно тремтiти, немiчне i гiрко. Вiдчув таку чорну змору,
що от-от похилить на снiг. Стояв, обпершись на лопатку.
Перед очима трупик, мов пергаментовий шкiрою, i пойнятий темною сизiстю
в страшнiй схудлостi: кiстячечок зоставсь i шкiра на ньому, що обсохла;
замiсть одежки.
Поставив лопатку в свiже риття Мирон Данилович - так, щоб не впала, як
руку прийняти, i признався:
- Несила менi землю копати, хлопцi!
- Ми самi.
Пiшов вiн, оглянувся з вулицi i побачив, що вже притрушують. Не
осуджував ©х: "Де тут закопати, як слiд, коли немiчнi? I вiд цього трупика
крiзь снiг руки виставляться..."
Iдучи, позира на дворища Катранник; то в одному, то в другому -
мертвi, покладенi на снiг. Але комiсiя, байдужа до них, перебiга вiд
порога до порога.
Жовтi охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспi служить як городник,-
треба довiдатися, чи живий. Господар i жiнка дома: з кукурудзяними
качанами клопiт.
- Сьогоднi в радгоспi нiякого дiла,- сказав Самоха,- так i зiйшлися
завчасу. Не дивуйтесь мо©й мукомольнi! Дiстав п'ять кiлограмiв
кукурудзяного качанця, це - така зарплата; буду кришити.
Порубав качани сокирою на дривiтнi i вкида в мiшок, потiм гатить по
них обухом.
Катранник розповiв про зустрiчi - з партiйцями i дiтьми.
- Подушать нас! - сказала господиня, чорнява, як нiчний жучок, але
недокрiвна, аж воскувата. © чоловiк проти не©, нiби вiд повiсма льняного;
вуса пiдрiзано в риску.
- Дивiться на хатнiй млин! - запрошу вiн гостя.- Засипатиму зараз: мо
серебро змелеться. В кутку, з-пiд вiдкинутого рядна, виблискотiла
саморобна машина; i гiсть пiдступив, пильно оглядаючи.
- Нiчого хитрого,- мовить Самоха.- Я поставив рiвно зрiзаний пеньок з
прикороченим корiнням. А зверху перекинув другий пеньок, теж рiвний,
тiльки без коренiв i менший. Обидва акуратно пригнанi кругами, i там
держаться камiнцi, як зуби: ©х багато. В нижньому пеньку посерединi
шворiнь, от, на йому i крутиться верхнiй пеньок. При самих зрiзах,
обведено бляшаний пас i до нижнього пенька прибито. Зоставлено рiвчак -
для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях, що он нагорi, збоку
забитий, берусь i кручу верхнiй пеньок на нижньому; це i вся механiка.
- Вся то вся, а звiрувата штука! - знов дивувався Мирон Данилович, коли
господар покрутив саморобний млин; прогуркотiло дерево i проскреготiло
камiнцями. В слух вiдда ться болiсно.
Гiсть пригаду собi картину в книжцi: головонiг з очима виряченими i
вiдногами на всi боки, нiби ця машина, - i каменюки кругом, як тут
наваленi.
- Камiння чого?
- Треба; щоб нижнiй пеньок не ворушився. Самоха засипав товченого
качання в вiдтулину при шворенi, пiсля чого взявся знов крутити верхнiй
пеньок, сухий i коренкуватий. Гуркiт став глухий i рiвномiрний. Почало
сипатися з рiвчака.
- Це б на всесвiтню виставку, в Париж, чи що,- сказав гiсть. - Нехай
подивляться! Тако© iндустрi© ще не бачили.
- Чому ж? Я дам i в Париж, хай тiльки напис повiсять:
"Завершення ленiнiзму в селi Кленоточi", i рiк поставлять - "На
переходi зими з тридцять другого в тридцять третiй". Пiсля виставки можна,
як подарунок, одвезти в Кремль i присусiдити бiля цар-пушки i
цар-колокола. Буде трет диво: цар-злиднi.
- Скажуть, нерiвня тим двом.
- Як так? Це ж цiннiше... Нi з цар-пушки стрiляти не можна, нi в
цар-колокол дзвонити, а мо диво кукурудзянi качани крушить. Вiд нього
користь.
- м такий млин навiщо?
- Навiщо? Сьогоднi на кожного туза-кремлiвця одна ферма працю . Все
постача , i птиче молоко до©ть. А мельниця спiльна. Нехай перегризуться,
то ©й не повiрять - боятимуться пiдсипаних порошкiв з гадючо© склянки.
Тодi скажуть: а де механiка Самохи? - давай сюди! От всякий собi в палатi
за цвях крутить i пересiва борошенце: млинцi пекти.
- Премiя буде.
- Буде: нашийник iменi вождя революцi©.
- Цитьте! - спинила господиня. - В двiр заходять, тако© премi© дадуть,
що свiта не побачим.
- Я ждав; всiх радгоспнил перетрушують, - сказав Самоха. - А в вас
були?
- Двiчi. Перерили i вимели хату - скрiзь так.
Самоха миттю накинув дрантину на корiнястий механiзм. Заходять
обшукувачi. Всюди носа стромляють, обмацують хижку, топчуться на горищi,
зиркають пiд пiч i пiл, i в кутки; тягнуть накриття.
- Що це в тебе?- пита розпорядчик.
- Круг саморобний, так i зветься: круг! - кукурудзянi качани
перетирати. Ними зарплатню дають, без зерна,- ви ©х цiлими не з'©сте, а
тако© мельницi казьонно© нема, щоб ©х крушила.
- Поговори менi!- кричить головний i з допомогою мiлiцiонера витяга
прилад на середину хати: - Бач артилерiю постро©в... Конфiску ться, як
протизаконна мельниця без мотора, - несiть на вiз!
Четверо беруть механiчного головонога. Начальник розсiда ться писати
протокол i вимовля : "...Незаконна мукомольна технiка в межах приватного
мешкання".
Мугикав i повторював причiпку.
- Штраф сiмдесят п'ять карбованцiв. I скажи спасибi, що без тюрми.
- Де ж я вiзьму грошi? Нема! - скрикнув Самоха.
- Не мо дiло. Не заплатиш, мiсяць тюрми. Щоб знав.
Вони з тупотом перейшли через двiр i геть постукотiли пiдводою, на
якiй, поверх награбунку, височiв пеньковий млин.
- Ну, собацюги! Ну, скаженi!- карта Самоха.- Дають качани, замiсто
платнi, i ©ж цiлими, хоч задавися... Держать на роботi, бо я кожну
корморiзку полагоджу, як годиться, i всяку машину. Держать i душать.
Чортова сила...
- Вiрно: так i зветься!- пiдхопив гiсть.
- Що зветься?
- Чортова сила. Я вiд старичка в потязi чув, що диявол не серед пекла
сидить, - його туди, в ставок огню, вкинуть пiсля Страшного Суду, щоб
згорiв. А тим часом князю в воздусi: нiби в просторi мiж небесами i всiм
свiтом. Там - вiн i демони його, над душами, мов шулiки i яструби над
курчатами. Тепер злетiлися в двiр, близько до кожного: хапають i
розкльовують. Iспит всiм, за грiхи нашi. Христос як господар бачить, i
скоро сповниться час; хижаки зловленi будуть i вбитi через огонь, а хто
терпiв i вiрний зостався, вдержить бiлий вiнець. Я, в поспiху та в шумi
слухавши, багто не замислювався. Тепер, коли нагадали, враз, нiби малюнок
побачив; то - правда.
- Важка правда! Бiси в миску дзьобнули i розвалиться тепер. Скрiзь
пiдряд клюють. Наскакують на примерлих; хто що витяг iз сховкiв - гребуть
собi. Де б я взяв сiмдесят п'ять карбованцiв? Хай в тюрму беруть на
мiсяць.
Жiнка в плач:
- Туди легко тягнуть, а звiдти, з звiрових зубiв, рiдко хто вирвавсь.
- Може, обiйдеться. Може, закону нема: брати саморобнi крупорушки, -
втiша Катранник.
- Обiйдеться? Якби ж то. ©хнiй закон - обман собаций! - з гнiвом сказав
господар. - В радгоспi теж старичок, бiля рахiвницi сидить. I думка його
друга: що вся причина - вусатий бузувiр; завiв пекло.
- Старi люди знають, ©м видно, - сказала господиня.
- Не видно, що ©сти будем.
- Позичмо в рахiвника грошi на штраф; потроху б вiддавали борг. То -
добрий чоловiк: пiдожде. А я в город з'©жджу по хлiб.
- Хто б же пустив тебе? Ловлять як зривщикiв.
- Чоловiкiв ловлять.
- Всiх! В яри скидають або в степ завозять, верст за п'ятдесят, i
зганяють на снiг - замерзати.
- Хто казав?
- Вернулись декотрi в радгосп: ледве живi; багато пропало.
- От, бiда! - зiтхнула господиня. - I то ж дивiться, без перерви муку
заводять.
Звiстку про яри, куди скидають людей, Мирон Данилович сприйняв як
новину, нiби якимсь чином йому вiдому i моторошну до останнього жаху, що
перед ним була дивна заборона, i над всiм вiяв смуток. Притягувала
можливiсть добути в мiстi хоч трохи хлiба. Непереможно схотiлося знов
вiдчути смак його i пахощ: добрий i чистий, живлющий, як сонце в великiй
милостi. Всi почування зiбралися вкруг хлiба Чи в свiтi нема скибки:
йому, що весь вiк робив хлiб? Гори його! - для всiх iнших. Ну, хоч дiтям,
коли не йому.
З тi ю думкою пiшов вiд Самохи, маючи подарунок: два коржики з
качанизни. Спинившися, глядiв, як обшукувачi тягли латанi торби на вiз, до
млинового дива, розчепiреного коренями. То - мов корона нужди, що
завершила ©© збiр, награбований i страшенно смачний для владущих.
До чергово© хати пiд'©жджають; назустрiч ©м виходить сiм'я через порiг:
батько i купа дiтей. Батько змарнiв, аж чорний - подобизна мумi©, i одiж
на ньому несвiтна, з рябих ганчiрок, позшиваних косо, мабуть, вiддертих
вiд негодящих кофт i спiдниць вiково© давностi. Знизу кругом обшив -
необiтнутою собачою шкiрою.
Катранник, через кучугури глядiвши разом з двома перехожими, зразу
вiдзначив собi в думцi: недавно зiдрана та шкiра. Або придушено пса, або
дохлого знайдено на пустирi. Ноги в дядька опухли чи обмерзли; вiн ©х
пообмотував мотлохом, зверх якого наклав паски, вiдрiзанi з рубцями вiд
рамтя. I стали ноги товстi, як колоддя. Гурт обшарпаних дiтей тримався за
тата з усiх бокiв. Дивно, що вони, всi босонiж i всi худющi, як стеблини,-
дуже пузатi: животи ©х торбинками вiддуваються.
Покривленi дверi вiдхилилися в сiни, де лежить мертва жiнка; снiг коло
не© наметений.
Облава в гаморi i тупотi розiгналась до дверей. А враз стихла,
приклякши i дивлячись на безсловесних мешканцiв, що стояли бiля порога.
Начальник обшукувачiв хотiв зайти в хату, але намiр притьма стрiнувся з
такою силою вiдстраху перед з'явцями, що вона, мов стиснута вкрай пружина,
штовхнула назад. Сiпнувся начальник вiд хати i вилаявся: з най©дкiшою
злiстю свого серця i виразу. Як димом обдиханi, вiн i вся облава, хто
задком, потоптуючися, а хто зразу повернувши, вiдходили вiд живих примар;
потiм прискорили ходу i в ворота вже вибiгали - до збiрного воза, з яким
негайно посунули далi. Три свiдки, ще коли бригада наближалася, i собi
вiдвели очi; побрели вулицею: далi вiд лиха.
Мирон Данилович застав плачi коло старшого сина, що, лежачи на вузькiй
постелi, важко дихав i казав:
- Я скоро помру.
Побива ться мати; i став коло постелi тато - неспроможяий слово
вимовити; душа скована...
"Це - кiнець!" - нестерпною iскрою пронеслося в свiдомостi. Враз Мирон
Данилович застиг вiд холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце запада в
яму. Так пробув довго коло первiстка. Вийняв з кишенi коржик i поклав
синовi в руку: чути, яка холодна долоня в нього i зовсiм безвiльна. Очi
далекi: дивляться, але не бачать.
Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрiмав, були всi тихо в
хатi, навшпиньках переходили i розмовляли пошепки.
Коли ж вiн прокинувся, проказав спокiйно:
- Гарячо© води хочу напитись! - глянув на коржик i почав ©сти, як
звичайно.
Мати швиденько взяла хватки i витягла з печi чавунець - там, бiля золи,
тримала трохи юшки; поставила на припiчку i шука кухоль i не знайде:
вкрай розгублена... Зрештою, вiдшукавши, набрала юшки; дрiбно зацокотiв
кухоль об чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його, як на присуд
собi, - чи зостанеться Микола жити з ними, чи будуть покинутi: в
порожнечi, як у прiрвi вночi.
Його очi свiтлiшi, нiж перед дрiмотою. Дожував коржик, повiльно -
смакуючи. Батько переломив другий коржик надво i надiлив менших: хрумкали
i пiдходили до печi запивати юшкою. Бачивши, як мучився старший братик,
були i досi наляканi.
Загроза проминула, але материна душа - в тривозi. Страх збiльшився
вмить, бо в Миколи над щиколотками, крiзь лахмiття, видно: на припухлих i
розiрваних мiсцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила
ру©ну живого тiла синового. Метнулась шукати чисто© полотнини i, знаходячи
ранки, перев'язувала ©х.
Пiсля того Микола знов заснув.
У хатi тиша: до самого надвечiр'я; коли ж зайшли сутiнки, Мирон
Данилович найтихiшим шепотом розповiв дружинi, як навiдувався до Самохи.
Згадав про чутку: що дехто ©здить хлiб шукати в мiстi, хоч то небезпечно.
Ловлять i, завiвши в глухий степ, кидають на погибель, або в яруги
звалюють - не знати, чи правда.
Дружина схопилась при згадцi про хлiб:
- Спробувати можна, бо вже смерть. Вiд тих, що хапають, можна втекти;
всiх не пiймають...
Пiд час розмови побачили - син пiднiма руку розпачливо: нiби тоне в
рiчцi i знак пода , захлинаючися i б'ючися останнiми зусиллями. Пiдбiгли
до нього, але вiн зiтхнув, як з важко© гiркоти, i стих. Не поворухнуться
уста i вi© не здригнуться: вже недвижнi! - втекло життя вiд них.
Мати припала - мов прикипiла кiстками рук: здавалося, стратила розум, i
от смерть ©© саму звалить, спинивши терпiння, що прорива ться то в
квилення, то нестямний плач. Поруч не© стояв батько, тiнь людини; рiдко
йшла, як огненна, сльоза по безкрiвнiй щоцi. Дiти коло них - трусяться вiд
тривоги, ловлять руки маминi i татовi: наче незносимий мороз обвiю , i
хочуть зогрiтися. Не стало в них брата, що завжди був мирний, з теплим
словом, - нiколи не крикне. Тiльки гляне тихими очима, пiдожде, думаючи
щось, нiби зовсiм сторонн i гарне, тодi зробить, - про що вони просили.
Свiтив добрiстю братик ©хнiй, i навiки такого другого не буде. Вони гiрко
покинутi без нього.
Пiзно ввечерi, бiлiючи сорочкою на грудях, що до них мерехтiла свiчка,
лежав Микола в другiй хатi. Було холодно, але стояла купкою родина i все
не могла вiдiрватися поглядом вiд покiйного.
Матiр не можна впiзнати: за вечiр стала iншою. Як вишня, що недосвiток
поранив смертельно, - тодi опав цвiт, i зосталась вона темнiти гiлками, не
вiдкликаючись на нове тепло.
Треба двiчi повторювати слова до притерпло© душi, бо втратила вiдчуття
навколишньостi; як сновида. Навiть не плакала того вечора. Чоловiк,
погасивши огник, вивiв ©© з свiтлички, що стала покiйницькою. I дiти
вийшли з ними. Погас огник над грудьми старшого сина, мов життя в
тутешньому свiтi: назавжди. Зосталась темрява, через яку переходити,
прощаючись - ©м i йому.
Мати лягла на печi. Попереду вона мала постiль на полу, невисоко
пiднятому над долiвкою, мiж причiлковою стiною i пiччю: там, коли був
маленький, тулився також Микола. Потiм для нього поставили лiжко, при
самому вiкнi. А цi © зими пересунули до печi, бо з вiкна холодом несло;
лiжко тут i зоставили, хоч власник покинув його.
Була жива бабуся - на печi спала. Меншi дiти коло не©: слухали казок,
поки i заснули. Часом скаженiла хуртовина i, виючи, влiтала в комин. А на
печi так тепло вiд нагрiтого зерна, що ним присипаний черiнь. Бабуся
оповiдала про сiроманця i вкрадену королiвну. Прикручена лампа або
каганчик залишали примарний сутiнок, в якому живо творилися подi© для
настрахано© уяви.
Нема бабусi. Зерно зникло; схолоднiла пiч; i темрява запанувала.
Лежить на печi мати з дiтьми: горнуться до не©, вона ж, тримаючи ©хнi
руки, нiяк не опритомнi , не вирветься вiд горя, що калiчить серце. I вже
змученiсть, дужча вiд нещастя, закрила ©й повiки.
Наступний день вiдкрився сiрий. У хатi хвороблива мовчанка; з кутiв
диха холодна сирiсть, i малi кашляють, аж надриваються. Життя почало йти,
нiби в туманi чи мряцi. Очi недужi в кожного: з лихоманковою запаленiстю.
Мирон Данилович робив труну i копав нову яму, поряд недавньо©.
Винесли туди покiйничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю
землi i, ставши до краю, хоче кинути - впустити з пальцiв, але сама
хилиться вниз, розсипавши темнi грудочки. Впала б вона, якби Мирон
Данилович не пiдхопив пiд руки. Довго ще не могла отямитись.
Уже свiжа могилка виросла в саду: видавалась жахливо .чорною поруч
бабусино© - пiд снiгом нiби срiбно©.
До самого смерку пролежала мати недужою; ввечерi пiдвелася з гострим
поблиском в зiницях.
- По©ду з дiтьми в мiсто: по хлiб! - сказала чоловiковi. - Хоч кусник
знайдеться; бо всi поляжуть...
14
Зiбралася в дорогу швидко, та й брати нiчого - тiльки скупi карбованцi
на квитки, дещо з теплiшого рамтя i торбинка, в якiй, крiм варених
картоплин, були куснi малясника. Сiм'я пiшла на станцiю в пiсляобiднiй
час. Спершу мати так спiшила, що дiти пiдбiгали за нею; згодом, трiшки
заспоко на, стишилася.
Потеплiло. Хмари низькi по всьому небу, темнi коло обрiю, аж чорнi, як
вугiль, iз синявiстю. Там тоненька стрiчна вечiрнього огню, безконечно
смутного i мов змореного, пролягла при землi; непомiтно згасла.
Окремi постатi, кволо переставляючи ноги, рухалися в сутiнку над
дорогою.
Не було заметiлi, i сiм'я встигла до чергового потягу, що опiвночi, а
як спiзниться, то перед свiтанком мiг прибути в окружне мiсто.
- Не знаю, що з нами буде,- сказала, прощаючись iз чоловiком, Дарiя
Олександрiвна, - може, вижебраю для вих...
Закрила очi хусткою, не може говорити: з жалю до малих; а скрiпившись
духом, наказу чоловiковi:
- Хати гляди! Якщо зайдуть i розвалять, де дiнемось? Пропадем на снiгу.
А поки куток...
Знов зупинилась, бачивши його в такiй скорбi, як нiколи, i тодi
зродилося передчуття - нiби повiв з чорного поля прийшов до серця i
сповiстив розлуку, не зовсiм близьку, але бiльшу, нiж сьогоднiшня. Треба
подужати болiсний напад.
- демо, як човном на страшне море; думаю про одно:
коли додому?
- Тiльки обминiть облави - недарма чутка про _них. Вдарив дзвiнок.
- Прощайтеся!- звелiла дiтям Дарiя _Олександрiвна._
Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився вiн дуже: перший
раз в життi -так! до глибин душi, що ©© страждання шарпнуло, мов буря -
дерево, вiдриваючи вiд грунту.
Пiшли рiднi вiд нього в вагон i весь час оглядались, подаючи прощальнi
знаки долонею i хусточкою. Вiтали наостанок з вiкна, коли потяг вiдходив,
аж поки зник вiн коло хмар, безсвiтних, як земля; темрява закрила його
слiд. Тодi пiшов Мирон Данилович мимо станцiйного будинку - на дорогу.
Дверi прочинялись i чути було з репродуктора передачу:
iржавий голос вигукував про велич вождя.
Сунуть кволi постатi вiд станцi©, освiтленi електричними стяжинами, що
з шибок простяглися в сутiнок зими.
Бричка дожида ; мабуть, з начальства придержався в буфетi хтось, бiля
дорого© "стопочки".
Вiдходить повiльно Катранник! - мов домiвля його тут зосталась. Вiдчув,
який покинутий вiн без рiдних, сам-один,- непотрiбний нiкому i чужий,
пробiгуща тiнь вiд хмари: нiкому нема дiла до нього. Порожнiй свiт став i
сирiтський; тiльки ж прича©лась люта сила, як на страшнiй сторiнцi з книги
дитячих лiт. Сирота вчився тодi в сiльськiй трикласнiй школi. I так
приникав до малювання, що вчигелька питала: "Звiдки живi лiнi© тобi
приходять, Катраннику?"
Вiн ©х, мов нитки пiсеннi, вiв олiвцем на шорсткому паперi: любив ©х. А
пропала думка про малярство - за недолею. Одного разу виобразив хижака в
степу. Трава безлiччю стеблинок поткалася густо, як туман. Крiзь нього
смугою, ледь помiтною, означу ться тулуб звiра, манячi охраста голова.
Очi згостренi кутиками i поставленi косо з напнутих щiлин стежить, без
жодного проблиску теплого, жорстокiсть, означена в вiстрях двох блискучих
клинцiв насерединах. Безмiрно роз'ятрилась вона з жадоби кровi: на жертву,
що повинна пiдiйти близько. Необачна! - обдурена сповидною безпекою серед
непорушного процвiтання, зближа ться до смертi в муках. Личина ворога,
зловiсно-жовта окрива , аби знепримiтитись, травинами свiй вигляд:
яскравими, як свiчки, в пахощах, що збуджують радiсть. Причаю ться
погубник пiд похил рослин i в повiв вiдворотного вiтру,ховаючи разючий
пахкiт. Грозить, як втiлення хижостi безоднi. Зготовлений до вхвату зубами
в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви i внизати пазурi в
м'ясо..Зубата машина, для кривавого терзання, здiбна гнати з буряною
швидкiстю. Прихову ться до секунди нападу... тодi -плижок i хряск! I,
зойкнувши, скона жива iстота.
Ось тепер: скрiзь падають люди; з рiдно© хати двi душi
вхоплено.
В сумнiй самотi вiдходить Катранник вiд станцi©; враз бричка
проторохкотiла мимо, несучи когось владущого: доконувати гибель.
Хмари видавались камiнними, непровидними чорнотою, мов обгорiлi - при
самiй снiжнiй скатертi, що блiдно посвiчувала крiзь нiч. А здалеку, в
мороцi, мерехтiли рiдкi огники села.
Прийшов додому Катранник i лiг. Як лiг, в такий сон запався, що вiдкрив
очi пiзно другого дня. Зразу ж пожував печива i запив холодною водою,
небагато беручи з вiдра: боявся опухнути. Вийшов надвiр; була надiя на
знахiдку чи добрий випадок.
Коли пускався ворiт, вiдчував, що трохи нiби зв'язаний, невiдомо чому.
Оглянувся на перехрестi, лихо!.. Доганяють: Щiкрятов i другий, в сивастiй
ушанцi i пальтi землистого кольору.
Катранник переходить на другу сторону вулицi i чу , вони - так само.
Схолонуло серце i впало: "Братимуть!" Уже тупав, як на страту. Напасники ж
порiвнялись i супровоять. На другому розi Шiкрятов скомандував:
- Iди з нами!
Проминули сiльраду i ведуть на площу. "Хiба в церкву? -здивувався
Катранник.- Вона ж закрита".
А нi! - вiдчинено ©©. Заведено туди хлiбороба i поставлено перед
окуляри Отроходiна, що ждав коло пiдручного гуртка.
Селянин до "тисячника" байдужий. Очi заполоненi купами зерна, заввишки
в старi могили, посеред церкви i попiд стiнами: скрiзь пiдгнивало.
Недалеко вiд дверей - картопля, видно, що обмерзла; долi вона i в мiшках
також, по обидва боки переходу. Мiж купами зерна i картоплi складено
пилястий лiс, дошки i обаполи - сама соснина. Недокiнчена прибудова
запилилася риштуванням i рядами стовпiв, що ©х сполучили з стiною
прицвяхованi рейки. Всюди порохнява i павутиння в ру©нi, якою обернувся
недавнiй храм,- а був чистий, мов зiрка.
Шiкрятов, кинувши на приведеного, доповiв:
- Осьде вiн !
- Як звуть? - уда неуважнiсть Отроходiн. Хлiбороб подумав: вiдомо ж
вам, кого взяли. Помовчу.
- Тебе питаю, як звуть? - раптом закричав, аж прибагрiв, Отроходiн.
Мовчить селянин, коли допитувач пронизу зором крiзь крижанистi стекла
окулярiв. Знов стали насупроти i зiтнулись поглядами на звуженiй життьовiй
смузi. Один помiтно обрезкнув пiсля останнiх зборiв. Але другий вимарнiв -
на свiй кiстяк; обличчя означувалося тiльки череповими обрисами i темнiла
небрита борiдка, нiби з попелястого клоччя. Лоб обтягнувся: восковою
сiрiстю вiддавав, надмiрно високий, над запалими очними ямками. Так часом
виглядають тифознi. Очi побiльшали i, зда ться, побiлiшали: стали зовсiм
сивастi i висвiчували гiркоту душевну в пристиглому поглядi.
Отроходiн, що хотiв криком тiльки розбити мовчання, став вiдчувати, як
нерви зриваються справдi в гнiвi. Продовжуючи допит, вiдводить погляд на
Щiкрятова.
- Як його звуть?
- Звуть: Катранник Мирон, злiсний пiдкуркульник; прихову предмети
церкви, коли пiдлягають конфiскацi© i здачi державi.
- Он як!протягнув Отроходiн i намагався струсити з самопочуття якусь
прикрiсть або приховати вiд власно© думки.- Так вiн злiсний...
Мирон Данилович дивиться, нiби мимоволi, на допитувача, здавшись на хiд
подiй: як буде - так буде. "Хiба я злiсний? - пита в думцi. - Аж нiяк;
менi однаково".
Вимовляючи "злiсний", Отроходiн глянув на селянина, але вiдбiг вiд його
очей. Нерiвновага в нервах посилювалася, i несло, як на хвилi, з палючою
втiхою. Тiльки непевнiсть була - як допит продовжити далi? Виручив
Шiкрятов, земляк бистрий i второпний.
- Вирито в попелищi закопанi буряки. Десь там i чаша: золота, зроблена
як художня, i кругом дорогi камiнцi. Вiдома постанова комiсi©, щоб
передати державi: а вiн сховав. Однесли до нього дiвчата i самi повтiкали
з села.
- Хто свiдок?- пита , для судового значення, Отроходiн.
Свiдок : одна комсомолка; випадково чула, як Катерiна, та, що втекла,
розказувала про Катранникiв. А бригадир бачив - чашу брала Катерина.
-Негайно здати чашу!- призначив Отроходiн, здобувши металiчний тон, мов
командир при окопi.- В противному разi ти вiдповiси i сiм'я з тобою.
- Його жiнка з дiтьми втекла,- повiдомля Шiкрятов,- я сьогоднi взнав.
- А, вiдчула, що злочин розкрито. Мабуть, i вiн намiрився тiкати, як
спровадив сiм'ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович вiдповiв без мови,
розвiвши руки i заперечливо головою вiдхитавши,- не брав, не зна . Бо
вирiшив: коли змовчати цiлком, вони думатимуть, що сховав чашу i принiмiв;
бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сiм'ю.
Отроходiн бачить i радi в думцi: "Iндус розколю ться! Натисну"
Тупотом набiг на селянина i закричав:
-Чого вiдхиту шся! Де чаша?
Зрозумiв тодi Катранник - стiй мовчки i непорушне. Бо вчепиться личина
в кожний знак. Застиг селянин: хоч болiсно впекла напасть.
Знов викриком допитувач рiзав слух:
-Кажи зараз! Бо тут тобi кiнець.
Насунувся хмарою, що кида з зiниць блискавку:
-Кажи, поки дiйду до п'яти: раз! два! три! чотири!.. Чу ш, одчислю
п'ять i виб'ю душу з тебе, ну, я жду - кажи! Чого мовчиш?
Катранник безмовний. Тодi враз, руку вiдкинувши, розмахнувся Отроходiн
i вдарив селянина по головi. Ойкнув той i, скручуючись на мiсцi, впав до
нiг допитувача: лiктi стукнули об пiдлогу.
Отроходiн потер рукою об полу свого пальта i одвернувся, зиркнувши на
обличчя селянина,- чи живий? Якщо вмер, слiди чашi пропали. Можна було б
вiддати впертого в сiль©раду пiд арешт. Але хтось, добувши чашу,
прикарманить; або виставиться для вiдзнак: через твою невдачу. Нi! краще -