Страница:
Вісімдесят сім тисяч воїнів оточили Белград і безперервно били в його мури з гармат, поставлених в одинадцяти місцях. Ніхто не міг допомогти приреченому місту, Лайош, король угрів і чехів, якому належало місто на Дунаї, не мав сили, щоб виступити проти грізного султана.
Імператор Карл був заклопотаний боротьбою з німецьким монахом Лютером і французьким королем Франціском, який напав на Італію. Австрійський герцог Фердінанд не мав чим обороняти навіть власну землю. Папа римський Лев не знав, як покінчити з єрессю, що розколола його церкву. Венеціанці не хотіли сваритися з султаном.
Так якась півтисяча захисників Белграда, відрізана від усього світу, полишена всім світом, мала боронитися від всемогутньої сили султанської. Із савського берега нападав з військами великий візир Пірі Мехмед-паша, з дунайського навалювався другий візир Мустафа-паша, з яким були всі стамбульські яничари. Почався рамазан, велике свято мусульманське, і військо ще з більшою ревністю кинулося на неприступну фортецю. Султан звелів будувати біля самого Белграда наплавний міст через Саву. Знову пішов дощ. «І пролили ми на них дощ; лихий дощ тих, кого вмовляли!»
На дивані вирішено було: зранку четвертого дня рамазана - перший приступ. Оборонці запалили нижню частину міста й перебігли у верхню фортецю. Через тиждень скочила з мурів фортеці жінка. Приведена до Пірі Мехмеда сказала, що в фортеці вже немає ні харчів, ні військових припасів. У п'ятницю наступного дня Сулейман підійшов під стіни, звелів поставити собі затінок, спочивав там якийсь час, тоді наказав іти на приступ. Хмари військ посунули під мури фортеці. Вона конала. Замовкла навіть башта серба Утешеновича, вогонь з якої був найспустошливіший усі ці дні. Над мурами вивішено білий прапор. Султан звелів припинити вогонь. Оборонці попросили десять днів, щоб підготувати місто до здачі, самі тим часом мерщій залатували пробоїни в мурах. Знову загриміли гармати.
Впіймано переодягненого яничаром посланця до угорського короля за поміччю, поставлено перед султанським диваном, набито на палю.
Від останнього приступу вже не було рятунку. 26 рамазана 927 року хиджри (або 29 серпня 1521) султанські муедзини вперше проспівали з белградських висот азан
[34]. «Пірі-паша з дефтердаром увійшли в башту, щоб заволодіти скарбницею. Одразу після них з'явився загін Хусрев-бега, смедеревського санджакбега. Музика грала. На високім дивані тричі бито в барабан, яким оголошуються радісні вісті. Яничарський жовто-червоний прапор піднято над городом. На честь цієї події грала музика. Настала благословенна ніч Лейле-і-кадр, найсвятіша для мусульман, бо в цю ніч Мухаммеду прийшло перше боже явлення».
Сто п'ятдесят угорців, які разом з сербами боронили Белград, Сулейман відпустив, щоб пливли Дунаєм до свого короля і розповіли йому про султанську силу. Двох полонених - Блажа і Моргая - поставлено перед Ібрагімом, який був тепер султановими очима, вухами і устами, був волею султановою і його караючою десницею, усі це знали, окрім полонених, а коли знали й вони, то однаково вже нічим не могли собі зарадити, бо переможений може тільки ждати. Чого? Милості чи смерті?
Мабуть, вони вже вгадували свою смерть, тому дивилися на Ібрагіма з понурою байдужістю, він не розкошував од необмеженої влади над цими двома безстрашними чоловіками, які вже довели своїми діями, що не боялися смерті, але які мають злякатися тої смерті, яку він їм вигадає, злякатися і вжахнутися, та для жаху теж потрібен відповідний час, і він, Ібрагім, хотів надати цим упертим дурням той час, для того й звелів поставити Їх перед собою. Це були дивні люди. Якби хотів знайти таких двох неоднакових людей серед тисяч і тисяч, то, мабуть, ніколи б не знайшов,- так різнилися вони зовні між собою. Блаж - високий, білявий, голубоокий, тонкий і гнучкий, мов юнак, з красивими тонкими вусами, із золотистою засмагою на обличчі, весь у голубому, із золотими позументами на одязі - стояв, гордо відставивши ногу, опираючись правою рукою на руків'я уявної шаблі (зброю в них, ясна річ, відібрано), дивився поверх Ібрагімової голови кудись у далеку далеч, бачив там тільки те, що приступне було його оку, може, оглядав з висоти своєї смертної найдальше і найдивніше з історії свого вільного народу: чорноморські степи, трави, табуни коней, прекрасних вершників, вогнища під зорями, ластівок у небі, широкий Дніпро, Карпати, сонце над придунайською рівниною.
Моргай - невисокий, чорний, як кипчак, стояв глевтякувате, невміло, розкарячивши звиклі охоплювати кінські боки ноги, пронизував блідолицього султанського сіпехсалара
[35]гострим, як у юрюка
[36], поглядом, зневажливо кривив губи під чорною підковою 'вусів, так, ніби хотів сказати Ібрагімові: не ти мене, а я тебе мав би судити, бо в мені кров так само несамовита, як у цих родичів моїх далеких предків-куманів, а ти тільки ідололиций зрадник, та й годі.
Та це тільки здавалося, що Моргай хотів би промовляти до Ібрагіма таким чином. Бо при всій його зовнішній несхожості з Блажем мав він щось невловиме й незбагненне в собі, що ріднило його з Блажем навіть більше, ніж синів тої самої матері. Стояли - мов два крила свого народу, мов дві його іпостасі, ніби дві гілки могутнього дерева, ніби дві половинки горіхового ядра, не розірвати, не розколоти, не розчахнути, не розрубати, жити - то жити обом, умерти - то теж разом!
Ібрагім мав метке око і ще меткіший розум. Він миттю збагнув, що залякати цих людей не дано нікому, тому повівся з ними, вдаючи співчуття.
- Як же так сталося, що ви не дотримали слова? Блаж так само гордовито дивився поверх Ібрагімової голови, надто далеко відбіг він думкою від свого безнадійного місця, щоб повернутися сюди для вдоволення чийогось, чиєїсь цікавості, зате Моргай обурено стрепенувся на Ібрагімове запитання і кинув тому у відповідь коротко й твердо:
- Ми дотримали.
- Дозвольте нагадати, що це неправда,- усміхнувся Ібрагім.-Белград викинув білий прапор на знак здачі, а тоді знов став боронитися. Що це як не зрада? Всемогутній султан…
- Прапор підняли слабкодухі. Такі, на жаль, знаходяться завжди. Ми ж не обіцяли здачі нікому й ніколи. Ми дали слово боронити фортецю, і ми боронили її до останнього.
- Якась жалюгідна тисяча оборонців проти всемогутнього ісламського війська?
- Хіба хоробрість залежить від лічби? - стрепенувся Блаж.- За нами стояла вся наша земля.
- Ця земля турецька. Султан Баязид Йилдирим подарував цю землю сербському деспотові Стевану Лазаревичу, і той збудував тут фортецю.
Блаж терпляче пояснив:
- Цей берег Дунаю дав Стеванові угорський король. І відтоді угри зобов'язалися помагати своїм сербським братам. Наш воєвода Янош Хуньяді прогнав звідси самого султана Завойовника, перед яким схилився Царгород.
- Але вам не вдалося повторити подвигу Хуньяді? - засміявся Ібрагім.
- Зате ми не зрадили своєї землі,- уперто повторив Блаж, мовби натякаючи на те, що він, Ібрагім, попри його тимчасові велич і владу над їхнім життям, зрештою просто дрібненький ренегат і більше нічого. Будь-кого це довело б до шалу, але Ібрагім лишився холодним і спокійним.
- Ви маєте якісь бажання? - майже лагідно поспитав він. Блаж не відповів, Моргай знизав широкими плечима. Які ще бажання у людей, що до кінця виконали свій обов'язок і мають цілковите право вважати, що таким чином сповнили своє призначення на землі.
І це слово «земля» проголошувалося в образу й звинувачення вже самого Ібрагіма, він це відчув і зрозумів і в думці подякував богові (якому - хіба не однаково), що затіяв цю гру з приреченими без високих свідків - без султана і його візирів, мав би пошкодувати за свою недоречну цікавість, але не належав до людей, які шкодують за вчиненим; граючись золотою шаблею, яка лежала в нього на колінах, недбало промовив:
- Хвалитеся, що дотримались вірності своїй землі? Така вірність вимагає нагороди. Султан доручив мені належно винагородити вас. Ви хотіли цієї землі - ми вам дамо її. Вас буде закопано в цю землю. Закопано живими. Яму собі викопаєте самі. Щоправда, землекопство у мусульман вважається найганебнішою справою, а копання могили для себе і вкрай ганебне, але що я можу вдіяти? Та й ви не мусульмани.
- Так, ми християни,- твердо мовив Блаж.- І тому копати для себе могили не станемо, хоч би з нас живцем здирали шкіру.
- Така можливість теж існує,- усміхнувся Ібрагім,- але ви захотіли землі…
І він, наслідуючи султана, ледь вловимим порухом руки звелів прибрати приречених з-перед очей.
І ці люди для нього вже не існували. Були давно мертві. Він і говорив з ними з простої цікавості. Довідатися, як говорять мертві. Живі подобалися йому більше. Були поштивіші.
Блажа і Моргая закопали живими ще того дня між четвертою і п'ятою молитвами. Свідками нелюдської кари були всі угорці, яким Сулейман дарував свободу, і полонені в Белграді серби.
Ібрагім спостерігав за карою із свого чорного (як і в султана) коня у золотій збруї. Обдерті з свого одягу, сповиті міцними мотузками, кинуті на дно глибочезної вузької ями, викопаної під високим берегом, на якому стояв пошарпаний, закіптюжений, повержений Белград, Блаж і Моргай не благали про помилування; ні стогону, ні зойку не пролунало з ями, коли з квапливих лопат дурбашів
[37]посипалася на них безжальна земля. Ібрагім уявив, як земля засипає живий красивий рот Блажа, глибоко й смачно втягнув у себе ласкаве дунайське повітря і поїхав до султанського намету.
Сулейман уже розіслав усім, кого треба було обрадувати або налякати, фетх-наме
[38]про те, що Белград у його руках. Тепер, сидячи в своєму розкішному наметі, складав сумні вірші, сповнені гіркоти, меланхолії та безнадії. Пили з Ібрагімом вино, султан читав газелі про марноту багатства, слави, могуття.
- Подобаються мої газелі? - питав свого улюбленця.
- Для вашої величності немає неможливого,-весело відповідав нахабний грек.- У вас виникло бажання скласти газелі, і ви його виконали. Хто може стати на заваді?
- А власна невмілість?
- А хто посміє вказати на вашу невмілість?
- Коли я складаю вірші, я перестаю бути султаном Сулей-маном. Тоді я поет, який зветься Мухіббі.
- А хто посмів розокремити великого султана і сором'язливого, задумливого Мухіббі?
Дванадцять днів султан лишався у Земуні. Звідти кораблем або по мосту часто перебирався до Белграда, полював у довколишніх лісах, дивився, як лагодять башти й мури, скликав диван, роздавав нагороди й подарунки.
Найпершим нагородив Ях'я-пашича Балі-бега, прикликавши його із Сланкаменя, за цілковите сплюндрування Срему (той спалив і зрівняв з землею городи Купиник, Митровицю, Червеч, Ілок, знищив усе живе, створив широкий пояс пустої нічийної землі). Каміння сремських міст везли тепер для лагодження поруйнованого Белграда.
Дві тисячі полонених сербів - жінок, дітей, старих - під яничарською охороною султан наказав гнати пішки до Царгорода. Гнали їх три місяці. Через Ніш, Софію, Пловдив, Едірне, через гори, ріки, болота. Криваві ноги, плач і зойк по горах і лісах.
І тужлива пісня йшла за ними, пісня про тих сербських юнаків, які лягли під Белградом і вже не встануть ніколи:
Ще несли з собою чудотворну руку цариці Феофано, жони Льва, царя премудрого, а також ікону богородиці, мальовану євангелістом Лукою.
Сулейман дозволив людям виходити на шлях, цілувати ікони й мощі, але за плату. Гроші мали йти в султанську скарбницю.
У Царгороді султан звелів грецькому патріархові сплатити за реліквії дванадцять тисяч дукатів, коли той не хоче, щоб їх було кинуто в море.
Тоді Сулеймана ще не названо Кануні-Справедливим, але намагався виказувати він свою жорстоку справедливість щокроку.
На прощання ще довго дивився з високого белградського берега на злиття Дунаю і Сави. Ґулями
[39]тримали над султаном велетенський чадор. Ніхто не смів ступати в просторе коло тіні, утворюваної чадором. А сам султан мовби ховався у тому колі, не насмілюючись ступити за його межі. Маючи таку імперію, обмежуватися клаптем тіні під чадором? Така малість людини, бо й що людина перед світом і стихіями! Дві велетенські слов'янські ріки текли в нього під ногами, стелилися йому до ніг і не стелилися - норовисті, невпокорені, могутні. Горіхові води Дунаю, глибокі й загадкові, пливли спокійно й потужно, а Сава котила з гір вировиння глини, мулу, піни, вдарялася з розгону в пречисте тіло Дунаю, каламутила його глибокі води. Дунай відтручував і відштовхував Саву, якийсь час вони мчали поряд двома несамовитими потоками - один темний, горіховий, чистий, другий - жовтоглиняний, не вода - якийсь суцільний бруд; Дунай не давався, пручався, сахався запацьореної Сави, але жовті патьоки розтікалися ширше й ширше, затягували в свою каламуть нові й нові світлі шари води - і велика ріка здалася, дала себе полонити, борсаючись і здригаючись, ніби в конвульсіях, пливла тепер до моря такою скаламученою, як душі людей, охоплених нещастям, злочинами і невситимою жадобою володарювання. Чи не така каламутна і в нього душа? Сулейман не мав сили відірвати погляд від злиття рік.
До Стамбула повертався без війська, йшов швидко, з короткими ночівлями й перепочинками. Сімдесят п'ять днів треба було йому, щоб дійти від Стамбула до Белграда, тридцять днів витратив на здобуття міста і ще тридцять один день повертався назад до столиці.
В одному сербському селі Сулеймана зустріла вість про смерть його найменшого сина Мурада. Тільки старий Пірі Мехмед наважився сказати султанові про сумну новину. Будь-хто інший за такі слова міг поплатитися головою, але яка ж рука піднялася б на сивизну старого візира? Султан сумно відповів рядками з корану: «Коли б аллах бажав узяти для себе дитину, то він вибрав би, що йому угодне, з того, що творить. Хвала йому! Він - аллах, єдиний, потужний!»
Два дні після вісті про смерть сина Сулейман перепочивав. Двічі присутній був на кінних змаганнях, брав участь у ловах, розглядав з коня стару сербську церковцю. Коли милувався кіньми па змаганнях, згадував слова: «Ось представлені йому були увечері легко стоячі, благородні». Вірив, що вічний бог і щастя володаря не полишать його, бо ж народився для володарювання і мав сповнити своє призначення. «І віддали ми йому під оруду вітер, який тече за його повелінням, легким, куди він забажає, і шайтанів, усякого будівника і водолаза, й інших, з'єднаних у кайданах». Вирушив на Стамбул. Нікого не хотів бачити по дорозі, крім Ібрагіма, Пірі Мехмеда й старого Касима-паші. В Едірне покликав до себе Ахмеда-пашу, якого полюбив за хоробрість під стінами Белграда. Не лякало його те, що в Стамбулі лютувала чума, за якою йшла чорна віспа, безжально нищачи маленьких діток.
Коли в Стамбулі французький посол через великого візира стане благати султана, щоб він випустив його з охопленої моровою пошестю столиці, Сулейман гнівливо й подивовано водночас вигукне: «Чого він хоче і куди втікає? Чи він не знає, що чума - це божа стріла, яка ніколи не б'є повз ціль? Коли бог захоче його умертвити, ніяка втеча й щезання не поможуть. Чоловік завжди стоїть перед невідомістю. Чума увійшла і в мій палац, але я не полишаю його».
До столиці Сулейман повернувся без пишноти, без тріумфу, непомітно перевізся встеленою килимами султанською баркою від Сіліврії, зійшов на берег у садах гарему, замкнувся в своїх покоях. За два дні вмерла його маленька донька, яка не мала ще й імені. Ще за вісім днів чорна віспа забрала первородженого султанського сина Мехмеда. Три маленьких тільця, поставлені в табутах
[40]до ніг покійного султана Селіма, забрали з собою любов Сулеймана до Махідевран. Черкешенка одуріла від горя. Стільки втіхи давала своїм зграбним, округлим, пещеним тілом і своїми дітьми, яких народжувала легко, охоче й радісно, а тепер усе втратила за кілька днів і, хоч залишився живий трилітній султанський син Мустафа, відчувала: короткі роки її величання скінчилися без вороття.
Сулейман не хотів більше бачити свою жону. Підстрелено горлицю - навіщо лук?
Імператор Карл був заклопотаний боротьбою з німецьким монахом Лютером і французьким королем Франціском, який напав на Італію. Австрійський герцог Фердінанд не мав чим обороняти навіть власну землю. Папа римський Лев не знав, як покінчити з єрессю, що розколола його церкву. Венеціанці не хотіли сваритися з султаном.
Так якась півтисяча захисників Белграда, відрізана від усього світу, полишена всім світом, мала боронитися від всемогутньої сили султанської. Із савського берега нападав з військами великий візир Пірі Мехмед-паша, з дунайського навалювався другий візир Мустафа-паша, з яким були всі стамбульські яничари. Почався рамазан, велике свято мусульманське, і військо ще з більшою ревністю кинулося на неприступну фортецю. Султан звелів будувати біля самого Белграда наплавний міст через Саву. Знову пішов дощ. «І пролили ми на них дощ; лихий дощ тих, кого вмовляли!»
На дивані вирішено було: зранку четвертого дня рамазана - перший приступ. Оборонці запалили нижню частину міста й перебігли у верхню фортецю. Через тиждень скочила з мурів фортеці жінка. Приведена до Пірі Мехмеда сказала, що в фортеці вже немає ні харчів, ні військових припасів. У п'ятницю наступного дня Сулейман підійшов під стіни, звелів поставити собі затінок, спочивав там якийсь час, тоді наказав іти на приступ. Хмари військ посунули під мури фортеці. Вона конала. Замовкла навіть башта серба Утешеновича, вогонь з якої був найспустошливіший усі ці дні. Над мурами вивішено білий прапор. Султан звелів припинити вогонь. Оборонці попросили десять днів, щоб підготувати місто до здачі, самі тим часом мерщій залатували пробоїни в мурах. Знову загриміли гармати.
Впіймано переодягненого яничаром посланця до угорського короля за поміччю, поставлено перед султанським диваном, набито на палю.
Від останнього приступу вже не було рятунку. 26 рамазана 927 року хиджри (або 29 серпня 1521) султанські муедзини вперше проспівали з белградських висот азан
[34]. «Пірі-паша з дефтердаром увійшли в башту, щоб заволодіти скарбницею. Одразу після них з'явився загін Хусрев-бега, смедеревського санджакбега. Музика грала. На високім дивані тричі бито в барабан, яким оголошуються радісні вісті. Яничарський жовто-червоний прапор піднято над городом. На честь цієї події грала музика. Настала благословенна ніч Лейле-і-кадр, найсвятіша для мусульман, бо в цю ніч Мухаммеду прийшло перше боже явлення».
Сто п'ятдесят угорців, які разом з сербами боронили Белград, Сулейман відпустив, щоб пливли Дунаєм до свого короля і розповіли йому про султанську силу. Двох полонених - Блажа і Моргая - поставлено перед Ібрагімом, який був тепер султановими очима, вухами і устами, був волею султановою і його караючою десницею, усі це знали, окрім полонених, а коли знали й вони, то однаково вже нічим не могли собі зарадити, бо переможений може тільки ждати. Чого? Милості чи смерті?
Мабуть, вони вже вгадували свою смерть, тому дивилися на Ібрагіма з понурою байдужістю, він не розкошував од необмеженої влади над цими двома безстрашними чоловіками, які вже довели своїми діями, що не боялися смерті, але які мають злякатися тої смерті, яку він їм вигадає, злякатися і вжахнутися, та для жаху теж потрібен відповідний час, і він, Ібрагім, хотів надати цим упертим дурням той час, для того й звелів поставити Їх перед собою. Це були дивні люди. Якби хотів знайти таких двох неоднакових людей серед тисяч і тисяч, то, мабуть, ніколи б не знайшов,- так різнилися вони зовні між собою. Блаж - високий, білявий, голубоокий, тонкий і гнучкий, мов юнак, з красивими тонкими вусами, із золотистою засмагою на обличчі, весь у голубому, із золотими позументами на одязі - стояв, гордо відставивши ногу, опираючись правою рукою на руків'я уявної шаблі (зброю в них, ясна річ, відібрано), дивився поверх Ібрагімової голови кудись у далеку далеч, бачив там тільки те, що приступне було його оку, може, оглядав з висоти своєї смертної найдальше і найдивніше з історії свого вільного народу: чорноморські степи, трави, табуни коней, прекрасних вершників, вогнища під зорями, ластівок у небі, широкий Дніпро, Карпати, сонце над придунайською рівниною.
Моргай - невисокий, чорний, як кипчак, стояв глевтякувате, невміло, розкарячивши звиклі охоплювати кінські боки ноги, пронизував блідолицього султанського сіпехсалара
[35]гострим, як у юрюка
[36], поглядом, зневажливо кривив губи під чорною підковою 'вусів, так, ніби хотів сказати Ібрагімові: не ти мене, а я тебе мав би судити, бо в мені кров так само несамовита, як у цих родичів моїх далеких предків-куманів, а ти тільки ідололиций зрадник, та й годі.
Та це тільки здавалося, що Моргай хотів би промовляти до Ібрагіма таким чином. Бо при всій його зовнішній несхожості з Блажем мав він щось невловиме й незбагненне в собі, що ріднило його з Блажем навіть більше, ніж синів тої самої матері. Стояли - мов два крила свого народу, мов дві його іпостасі, ніби дві гілки могутнього дерева, ніби дві половинки горіхового ядра, не розірвати, не розколоти, не розчахнути, не розрубати, жити - то жити обом, умерти - то теж разом!
Ібрагім мав метке око і ще меткіший розум. Він миттю збагнув, що залякати цих людей не дано нікому, тому повівся з ними, вдаючи співчуття.
- Як же так сталося, що ви не дотримали слова? Блаж так само гордовито дивився поверх Ібрагімової голови, надто далеко відбіг він думкою від свого безнадійного місця, щоб повернутися сюди для вдоволення чийогось, чиєїсь цікавості, зате Моргай обурено стрепенувся на Ібрагімове запитання і кинув тому у відповідь коротко й твердо:
- Ми дотримали.
- Дозвольте нагадати, що це неправда,- усміхнувся Ібрагім.-Белград викинув білий прапор на знак здачі, а тоді знов став боронитися. Що це як не зрада? Всемогутній султан…
- Прапор підняли слабкодухі. Такі, на жаль, знаходяться завжди. Ми ж не обіцяли здачі нікому й ніколи. Ми дали слово боронити фортецю, і ми боронили її до останнього.
- Якась жалюгідна тисяча оборонців проти всемогутнього ісламського війська?
- Хіба хоробрість залежить від лічби? - стрепенувся Блаж.- За нами стояла вся наша земля.
- Ця земля турецька. Султан Баязид Йилдирим подарував цю землю сербському деспотові Стевану Лазаревичу, і той збудував тут фортецю.
Блаж терпляче пояснив:
- Цей берег Дунаю дав Стеванові угорський король. І відтоді угри зобов'язалися помагати своїм сербським братам. Наш воєвода Янош Хуньяді прогнав звідси самого султана Завойовника, перед яким схилився Царгород.
- Але вам не вдалося повторити подвигу Хуньяді? - засміявся Ібрагім.
- Зате ми не зрадили своєї землі,- уперто повторив Блаж, мовби натякаючи на те, що він, Ібрагім, попри його тимчасові велич і владу над їхнім життям, зрештою просто дрібненький ренегат і більше нічого. Будь-кого це довело б до шалу, але Ібрагім лишився холодним і спокійним.
- Ви маєте якісь бажання? - майже лагідно поспитав він. Блаж не відповів, Моргай знизав широкими плечима. Які ще бажання у людей, що до кінця виконали свій обов'язок і мають цілковите право вважати, що таким чином сповнили своє призначення на землі.
І це слово «земля» проголошувалося в образу й звинувачення вже самого Ібрагіма, він це відчув і зрозумів і в думці подякував богові (якому - хіба не однаково), що затіяв цю гру з приреченими без високих свідків - без султана і його візирів, мав би пошкодувати за свою недоречну цікавість, але не належав до людей, які шкодують за вчиненим; граючись золотою шаблею, яка лежала в нього на колінах, недбало промовив:
- Хвалитеся, що дотримались вірності своїй землі? Така вірність вимагає нагороди. Султан доручив мені належно винагородити вас. Ви хотіли цієї землі - ми вам дамо її. Вас буде закопано в цю землю. Закопано живими. Яму собі викопаєте самі. Щоправда, землекопство у мусульман вважається найганебнішою справою, а копання могили для себе і вкрай ганебне, але що я можу вдіяти? Та й ви не мусульмани.
- Так, ми християни,- твердо мовив Блаж.- І тому копати для себе могили не станемо, хоч би з нас живцем здирали шкіру.
- Така можливість теж існує,- усміхнувся Ібрагім,- але ви захотіли землі…
І він, наслідуючи султана, ледь вловимим порухом руки звелів прибрати приречених з-перед очей.
І ці люди для нього вже не існували. Були давно мертві. Він і говорив з ними з простої цікавості. Довідатися, як говорять мертві. Живі подобалися йому більше. Були поштивіші.
Блажа і Моргая закопали живими ще того дня між четвертою і п'ятою молитвами. Свідками нелюдської кари були всі угорці, яким Сулейман дарував свободу, і полонені в Белграді серби.
Ібрагім спостерігав за карою із свого чорного (як і в султана) коня у золотій збруї. Обдерті з свого одягу, сповиті міцними мотузками, кинуті на дно глибочезної вузької ями, викопаної під високим берегом, на якому стояв пошарпаний, закіптюжений, повержений Белград, Блаж і Моргай не благали про помилування; ні стогону, ні зойку не пролунало з ями, коли з квапливих лопат дурбашів
[37]посипалася на них безжальна земля. Ібрагім уявив, як земля засипає живий красивий рот Блажа, глибоко й смачно втягнув у себе ласкаве дунайське повітря і поїхав до султанського намету.
Сулейман уже розіслав усім, кого треба було обрадувати або налякати, фетх-наме
[38]про те, що Белград у його руках. Тепер, сидячи в своєму розкішному наметі, складав сумні вірші, сповнені гіркоти, меланхолії та безнадії. Пили з Ібрагімом вино, султан читав газелі про марноту багатства, слави, могуття.
- Подобаються мої газелі? - питав свого улюбленця.
- Для вашої величності немає неможливого,-весело відповідав нахабний грек.- У вас виникло бажання скласти газелі, і ви його виконали. Хто може стати на заваді?
- А власна невмілість?
- А хто посміє вказати на вашу невмілість?
- Коли я складаю вірші, я перестаю бути султаном Сулей-маном. Тоді я поет, який зветься Мухіббі.
- А хто посмів розокремити великого султана і сором'язливого, задумливого Мухіббі?
Дванадцять днів султан лишався у Земуні. Звідти кораблем або по мосту часто перебирався до Белграда, полював у довколишніх лісах, дивився, як лагодять башти й мури, скликав диван, роздавав нагороди й подарунки.
Найпершим нагородив Ях'я-пашича Балі-бега, прикликавши його із Сланкаменя, за цілковите сплюндрування Срему (той спалив і зрівняв з землею городи Купиник, Митровицю, Червеч, Ілок, знищив усе живе, створив широкий пояс пустої нічийної землі). Каміння сремських міст везли тепер для лагодження поруйнованого Белграда.
Дві тисячі полонених сербів - жінок, дітей, старих - під яничарською охороною султан наказав гнати пішки до Царгорода. Гнали їх три місяці. Через Ніш, Софію, Пловдив, Едірне, через гори, ріки, болота. Криваві ноги, плач і зойк по горах і лісах.
І тужлива пісня йшла за ними, пісня про тих сербських юнаків, які лягли під Белградом і вже не встануть ніколи:
Несли з собою ікони й мощі святих. Люд виходив їм навстріч, щоб поклонитися святиням і їхньому стражданню, виносили хліб і воду, вино й м'ясо. Де ще могло воно взятися тут після плюндрування султанськими душогубами? Гнані несли з собою мощі святої П'ятниці, випрошені колись у хрестоносців із Візантії болгарським царем Йованом Асеном і перенесені ним у свою столицю Тирново. Перед турецьким нападом на Болгарію мощі сховано у Відині, а тоді княгиня Міліца вблагала свого зятя султана Баязида, щоб він їх віддав сербам. Відтоді Белград був місцем зберігання тирновської П'ятниці. «Пришествием твоим сербская земля обогатится»,- проказувалося у церковній службі святої П'ятниці.
Під Белградом коник стоїть вороний.
А на тому коні,
Скровлений по скроні,
Сидить милий мій.
Хочеш, мила, знати, що то за війна?
Тече з коня мого
І з мене самого
Кривава вода.
Хочеш, мила, знати, що в нас на обід?
Ох, печеня кінська
Та вода дунайська -
Такий в нас обід.
Хочеш, мила, знати, де спочину я?
В широкому полі
На темнім роздолі -
Могила моя.
Хочеш, мила, знати, хто в нас дзвонарі?
Кулі та булати,
Шаблі та гармати,
Сурми на зорі!
Ще несли з собою чудотворну руку цариці Феофано, жони Льва, царя премудрого, а також ікону богородиці, мальовану євангелістом Лукою.
Сулейман дозволив людям виходити на шлях, цілувати ікони й мощі, але за плату. Гроші мали йти в султанську скарбницю.
У Царгороді султан звелів грецькому патріархові сплатити за реліквії дванадцять тисяч дукатів, коли той не хоче, щоб їх було кинуто в море.
Тоді Сулеймана ще не названо Кануні-Справедливим, але намагався виказувати він свою жорстоку справедливість щокроку.
На прощання ще довго дивився з високого белградського берега на злиття Дунаю і Сави. Ґулями
[39]тримали над султаном велетенський чадор. Ніхто не смів ступати в просторе коло тіні, утворюваної чадором. А сам султан мовби ховався у тому колі, не насмілюючись ступити за його межі. Маючи таку імперію, обмежуватися клаптем тіні під чадором? Така малість людини, бо й що людина перед світом і стихіями! Дві велетенські слов'янські ріки текли в нього під ногами, стелилися йому до ніг і не стелилися - норовисті, невпокорені, могутні. Горіхові води Дунаю, глибокі й загадкові, пливли спокійно й потужно, а Сава котила з гір вировиння глини, мулу, піни, вдарялася з розгону в пречисте тіло Дунаю, каламутила його глибокі води. Дунай відтручував і відштовхував Саву, якийсь час вони мчали поряд двома несамовитими потоками - один темний, горіховий, чистий, другий - жовтоглиняний, не вода - якийсь суцільний бруд; Дунай не давався, пручався, сахався запацьореної Сави, але жовті патьоки розтікалися ширше й ширше, затягували в свою каламуть нові й нові світлі шари води - і велика ріка здалася, дала себе полонити, борсаючись і здригаючись, ніби в конвульсіях, пливла тепер до моря такою скаламученою, як душі людей, охоплених нещастям, злочинами і невситимою жадобою володарювання. Чи не така каламутна і в нього душа? Сулейман не мав сили відірвати погляд від злиття рік.
До Стамбула повертався без війська, йшов швидко, з короткими ночівлями й перепочинками. Сімдесят п'ять днів треба було йому, щоб дійти від Стамбула до Белграда, тридцять днів витратив на здобуття міста і ще тридцять один день повертався назад до столиці.
В одному сербському селі Сулеймана зустріла вість про смерть його найменшого сина Мурада. Тільки старий Пірі Мехмед наважився сказати султанові про сумну новину. Будь-хто інший за такі слова міг поплатитися головою, але яка ж рука піднялася б на сивизну старого візира? Султан сумно відповів рядками з корану: «Коли б аллах бажав узяти для себе дитину, то він вибрав би, що йому угодне, з того, що творить. Хвала йому! Він - аллах, єдиний, потужний!»
Два дні після вісті про смерть сина Сулейман перепочивав. Двічі присутній був на кінних змаганнях, брав участь у ловах, розглядав з коня стару сербську церковцю. Коли милувався кіньми па змаганнях, згадував слова: «Ось представлені йому були увечері легко стоячі, благородні». Вірив, що вічний бог і щастя володаря не полишать його, бо ж народився для володарювання і мав сповнити своє призначення. «І віддали ми йому під оруду вітер, який тече за його повелінням, легким, куди він забажає, і шайтанів, усякого будівника і водолаза, й інших, з'єднаних у кайданах». Вирушив на Стамбул. Нікого не хотів бачити по дорозі, крім Ібрагіма, Пірі Мехмеда й старого Касима-паші. В Едірне покликав до себе Ахмеда-пашу, якого полюбив за хоробрість під стінами Белграда. Не лякало його те, що в Стамбулі лютувала чума, за якою йшла чорна віспа, безжально нищачи маленьких діток.
Коли в Стамбулі французький посол через великого візира стане благати султана, щоб він випустив його з охопленої моровою пошестю столиці, Сулейман гнівливо й подивовано водночас вигукне: «Чого він хоче і куди втікає? Чи він не знає, що чума - це божа стріла, яка ніколи не б'є повз ціль? Коли бог захоче його умертвити, ніяка втеча й щезання не поможуть. Чоловік завжди стоїть перед невідомістю. Чума увійшла і в мій палац, але я не полишаю його».
До столиці Сулейман повернувся без пишноти, без тріумфу, непомітно перевізся встеленою килимами султанською баркою від Сіліврії, зійшов на берег у садах гарему, замкнувся в своїх покоях. За два дні вмерла його маленька донька, яка не мала ще й імені. Ще за вісім днів чорна віспа забрала первородженого султанського сина Мехмеда. Три маленьких тільця, поставлені в табутах
[40]до ніг покійного султана Селіма, забрали з собою любов Сулеймана до Махідевран. Черкешенка одуріла від горя. Стільки втіхи давала своїм зграбним, округлим, пещеним тілом і своїми дітьми, яких народжувала легко, охоче й радісно, а тепер усе втратила за кілька днів і, хоч залишився живий трилітній султанський син Мустафа, відчувала: короткі роки її величання скінчилися без вороття.
Сулейман не хотів більше бачити свою жону. Підстрелено горлицю - навіщо лук?
Глава 11. Хамам
Усе життя - в чотирьох стінах. Ув'язнені, Живцем поховані. Тому з якою радістю виривалися раз на тиждень за мури й залізні брами Баб-ус-сааде в день, відведений на хамам - турецьку лазню, розкіш і раювання Сходу, розкіш для тіла й душі, надто коли душа ув'язнена ще більше, ніж тіло.
Хуррем не знала, що то за хамам, і попервах відмовлялася туди ходити, вдовольняючись гаремною купіллю. «Чого я там не бачила?» - казала вона кизляр-азі, коли той загадував вихід у хамам. Гидко було подумати, що гнатимуть тебе євнухи в отарі одалісок, отарою ж цілою будеш хлюпостатися в тій їхній лазні, цілий день сидітимеш там, об'їдаючись, нудьгуючи, ждучи темряви, бо в сутінках маєш покидати мури гарему, в сутінках повертатися туди, щоб жодне чужо чоловіче око не осквернило священної власності падишаха.
Чому зрадила самій собі і пішла нарешті в хамам? Не знала й сама. Блідло небо по той бік моря над сіро-синіми хвилястими горами Ускюдар, над горою Бургурлю, на вершині якої чорт спокушав Христа, показуючи йому чарівну картину Стамбула. Тужливо туркотіла десь у деревах голубка, кликала її додому, додому, додому… А де твій дім, Настасю? Де твій дім? І чи ти ще Настася, чи вже тільки Хуррем? І кого тобі тепер слухати - голубку чи власне серце? Любов, мудрість і птахи не знають вітчизни. Вони перелітні і всюдисущі, як туга й розпука. А ти хіба перелітна? Навіщо й чому ти тут, так далеко від Рогатина, від свого дому? А де її дім тепер? Страшно подумати. Хотіла знайти на злинялому небі бодай одну зорю, зорю не свою, та хоч для себе. В Рогатині мала з дівчатами забаву - шукати свою зорю. Хотілося найяснішої. Щоб просвітлювала всю душу, щоб сміх бризкав з її алмазних променів, щоб возносилася твоя гордість у недосяжність і безмежність світів, вище птахів, вище хмар і самого неба. І тут небо теж високе, як і вдома, і те саме сонце, і зорі мовби ті самі. Тільки місяць чужий. Якийсь перевернутий, мов човен, що пливе не знати куди, а з ним відпливає твоя душа. Ой не світи, місяченьку, не світи нікому! А тут поети шукають у місяцеві розраду й порятунок од душевних мук: «Коли стає сумно, треба тобі подивитися, як по смарагдовому морю пливе золотий корабель».
Плутаючись у широких шароварах, ще сонні, мляво перемовляючись, гаремниці виходили за брами Баб-ус-сааде, євнухи перегукувалися довкола них, мов пастухи, служебки, мало не перериваючись, тягли важучі коші з наїдками й піттям на цілий день, кожна з жінок у великих вишитих сукняних мішках-бохча мала для себе простині, мило, пахощі. Темне громаддя Айя-Софії, де правовірні вже вершили свій передсвітній намаз, насунулося й відсунулося, ще якісь будівлі - кам'яні чи дерев'яні, хіба розбереш, а тоді замшілі куполи присадкуватої химерної споруди без вікон, без дверей, як у загадці: «Без вікон, без дверей - повна хата людей». Двері знайшлися, непомітні й присадкуваті, як і сама будівля. І людей стала повна хата, коли тепла хвиля гаремниць заповнила хамам. Всередині ще панувала темрява, бо все приміщення освітлювалося тільки крізь невеличкі круглі прорізи в куполах. Жінки гамірливе, похапцем роздягалися між високими колонами, що оточували круглий просторий зал, який пашів приємнім сухим теплом. Складали свій одяг, свої бохча на різьблених дерев'яних лавах, обгорталися яскравими простинями-пештемалами, розбрідалися по лазнях, не стережені, по пильновані, знаходячи тимчасову свободу бодай у цьому кам'яному втечищі тепла, води й спокою. У круглій залі роздягальні посеред мармурової підлоги бив водограй, від нього відходили уступами мармурові чаші, щодалі менші. Вода тихо дзюркотіла, переливаючись з більших чаш у менші, і, мовби вторячи голосу води, безугавно співали жовті канарки в кліточках, прикрашених голубими бусами-бонджук. Вузькі двері вели в теплий соуклук, де на дерев'яних просторих лавах, підмощуючи під голови та під боки маленькі подушечки, вже лежали, парячись, одаліски. Безліч маленьких дверей вели з соуклука до вбиралень і кімнат для омовень, а через широкий прохід можна було потрапити до третього мармурового залу, де попід стінами стояли мармурові ванни-курни і над кожною з них бронзові крани з гарячою і холодною водою; в чотирьох кутках, відгороджені низенькими стінками, були купальні для валіде, башкадуші Махідевран і султанських сестер, а посередині просторе восьмикутне підвищення Гйойбек-таш (камінь-пуп) для тих, хто хотів зазнати справжньої насолоди хамаму.
Хуррем,.поблукавши по хамаму, вернулася до зали, де співали канарки, вляглася ла тепле мармурове підвищення, що тяглося довкола зали попід колонами, не брала подушок, сховала обличчя в зігнутих руках, тільки краєм ока спостерігала, як поволі роз'яснюється в залі від дедалі потужніших стовпчиків світла, що спадало із скляних ковпачків у високому куполі. Довкола, давно вже поскидавши пештемали, розкошуючи вільною нагістю, вилежувалися одаліски, грілися на теплому мармурі, розпарювалися, сходили потом і лінощами. Тіло ставало як замазка. Не хотілося ні ворушитися, пі говорити, пі думати. Може, в цьому теж щастя?
Біля Хуррем, непрошено порушуючи її самотність, примостилася білява, тілиста, як Гульфем, венеціанка Кіната. Рожева Її шкіра аж пашіла силою, тепло входило в Кінату й щедро виривалося з кожної клітини її дужого тіла. Поряд з цією могутньою самицею Хуррем видавалася навіть і не дівчиною, а хлопчиком - маленька, тонка, тільки груди важкі й опуклі, але вона ховала їх під себе, лежала долілиць, лиш позиркуючи туди чи сюди своїми сіро-синіми очима, з яких так і вибризкував сміх, бо й як ти не сміятимешся від видовища цих голих ледащиць, розпарених, розімлілих, геть одурілих од тепла, хоч, як вона вже не раз пересвідчувалася, не стали б бони розумнішими і на щонайбільшому холоді, серед снігів та морозів.
- Бачила, які дарунки прислав султан для Гульфем з Белграда? - гаряче зашепотіла Кіната.- Бірюза в золоті, срібне начиння для омовень.
Хурром вигідніше простяглася на мармуровій лаві.
- У хамам надягла свою бірюзу,-не відставала Кіната.
Хуррем хмикнула:
- На верблюдицях бірюзи ще більше.
- А що подарував султан тобі?
- Чому б мав мені дарувати?
- Ти ж була в нього?
- Коли була, то вже нема.
- Султани брали свої гареми в походи. Сулейман не бере. Ти тільки раз була у султана?
- Тобі яке діло?
- І я раз. Але ти новенька. Я ж у гаремі три роки. Ще з Ма-ніси. В Манісі ми гинули з нудьги. Там тіснота й убогість. Як ми ждали, коли помре Селім і султаном стане Сулеіїман! Як хотілося розкоші й ситості Царгорода!
- Зате вже годують вас тут, як свиней на заріз! - засміялася Хуррем.
- Не оскверняй уст нечистою твариною! - злякано замахала на неї руками Кіната.- Пророк заборонив і згадувати її.
- А що мені пророк?
- Ти досі не змінила віри? Ще носиш хрестик?
- Відчепися!
- Це ж так просто - потурчитися. Підняти палець перед кадієм і повторювати слідом за євнухом, який тобі підказує: «Визнаю, що є тільки єдиний бог і Мухаммед його слуга. Визнаю, що переходжу від ложної у праведну віру і відрікаюся від попередньої віри і всіх її символів». Цілуєш руку кадієві - і все. Чоловікам ще треба терпіти це жахливе обрізання і носити потім усе життя чалму, а нам - так просто.
- Може, тобі й просто, але не мені,- майже сердито сказала Хуррем. Хотіла ще похвалитися, що вона дочка священика і тому віру свою цінує особливо високо, але промовчала. Хіба тепер важить, хто ти і що.
- Тебе вхопили татари, вони благородні.
- Благородні? - Хуррем засміялася гірко і болісно.- Хто тобі сказав?
- Султан наш зветься повелителем татар благородних. Хіба не чула? Мене ж викрали морські розбійники Хайреддіна Барбароси. Це страшний чоловік. Він хотів мене зґвалтувати, щойно побачив. Але вирішив подарувати в султанський гарем і не зачепив. Тут же звелів прийняти їхню віру. Інакше грозився кинути в море. Якби ти бачила цього червонобородого розбійника!
- Може, ліпше було б тобі втонути?
- Що ти, що ти? Я так хочу жити! Це ви, роксолани, байдужі до життя і вмираєте легко й охоче.
Хуррем не знала, що то за хамам, і попервах відмовлялася туди ходити, вдовольняючись гаремною купіллю. «Чого я там не бачила?» - казала вона кизляр-азі, коли той загадував вихід у хамам. Гидко було подумати, що гнатимуть тебе євнухи в отарі одалісок, отарою ж цілою будеш хлюпостатися в тій їхній лазні, цілий день сидітимеш там, об'їдаючись, нудьгуючи, ждучи темряви, бо в сутінках маєш покидати мури гарему, в сутінках повертатися туди, щоб жодне чужо чоловіче око не осквернило священної власності падишаха.
Чому зрадила самій собі і пішла нарешті в хамам? Не знала й сама. Блідло небо по той бік моря над сіро-синіми хвилястими горами Ускюдар, над горою Бургурлю, на вершині якої чорт спокушав Христа, показуючи йому чарівну картину Стамбула. Тужливо туркотіла десь у деревах голубка, кликала її додому, додому, додому… А де твій дім, Настасю? Де твій дім? І чи ти ще Настася, чи вже тільки Хуррем? І кого тобі тепер слухати - голубку чи власне серце? Любов, мудрість і птахи не знають вітчизни. Вони перелітні і всюдисущі, як туга й розпука. А ти хіба перелітна? Навіщо й чому ти тут, так далеко від Рогатина, від свого дому? А де її дім тепер? Страшно подумати. Хотіла знайти на злинялому небі бодай одну зорю, зорю не свою, та хоч для себе. В Рогатині мала з дівчатами забаву - шукати свою зорю. Хотілося найяснішої. Щоб просвітлювала всю душу, щоб сміх бризкав з її алмазних променів, щоб возносилася твоя гордість у недосяжність і безмежність світів, вище птахів, вище хмар і самого неба. І тут небо теж високе, як і вдома, і те саме сонце, і зорі мовби ті самі. Тільки місяць чужий. Якийсь перевернутий, мов човен, що пливе не знати куди, а з ним відпливає твоя душа. Ой не світи, місяченьку, не світи нікому! А тут поети шукають у місяцеві розраду й порятунок од душевних мук: «Коли стає сумно, треба тобі подивитися, як по смарагдовому морю пливе золотий корабель».
Плутаючись у широких шароварах, ще сонні, мляво перемовляючись, гаремниці виходили за брами Баб-ус-сааде, євнухи перегукувалися довкола них, мов пастухи, служебки, мало не перериваючись, тягли важучі коші з наїдками й піттям на цілий день, кожна з жінок у великих вишитих сукняних мішках-бохча мала для себе простині, мило, пахощі. Темне громаддя Айя-Софії, де правовірні вже вершили свій передсвітній намаз, насунулося й відсунулося, ще якісь будівлі - кам'яні чи дерев'яні, хіба розбереш, а тоді замшілі куполи присадкуватої химерної споруди без вікон, без дверей, як у загадці: «Без вікон, без дверей - повна хата людей». Двері знайшлися, непомітні й присадкуваті, як і сама будівля. І людей стала повна хата, коли тепла хвиля гаремниць заповнила хамам. Всередині ще панувала темрява, бо все приміщення освітлювалося тільки крізь невеличкі круглі прорізи в куполах. Жінки гамірливе, похапцем роздягалися між високими колонами, що оточували круглий просторий зал, який пашів приємнім сухим теплом. Складали свій одяг, свої бохча на різьблених дерев'яних лавах, обгорталися яскравими простинями-пештемалами, розбрідалися по лазнях, не стережені, по пильновані, знаходячи тимчасову свободу бодай у цьому кам'яному втечищі тепла, води й спокою. У круглій залі роздягальні посеред мармурової підлоги бив водограй, від нього відходили уступами мармурові чаші, щодалі менші. Вода тихо дзюркотіла, переливаючись з більших чаш у менші, і, мовби вторячи голосу води, безугавно співали жовті канарки в кліточках, прикрашених голубими бусами-бонджук. Вузькі двері вели в теплий соуклук, де на дерев'яних просторих лавах, підмощуючи під голови та під боки маленькі подушечки, вже лежали, парячись, одаліски. Безліч маленьких дверей вели з соуклука до вбиралень і кімнат для омовень, а через широкий прохід можна було потрапити до третього мармурового залу, де попід стінами стояли мармурові ванни-курни і над кожною з них бронзові крани з гарячою і холодною водою; в чотирьох кутках, відгороджені низенькими стінками, були купальні для валіде, башкадуші Махідевран і султанських сестер, а посередині просторе восьмикутне підвищення Гйойбек-таш (камінь-пуп) для тих, хто хотів зазнати справжньої насолоди хамаму.
Хуррем,.поблукавши по хамаму, вернулася до зали, де співали канарки, вляглася ла тепле мармурове підвищення, що тяглося довкола зали попід колонами, не брала подушок, сховала обличчя в зігнутих руках, тільки краєм ока спостерігала, як поволі роз'яснюється в залі від дедалі потужніших стовпчиків світла, що спадало із скляних ковпачків у високому куполі. Довкола, давно вже поскидавши пештемали, розкошуючи вільною нагістю, вилежувалися одаліски, грілися на теплому мармурі, розпарювалися, сходили потом і лінощами. Тіло ставало як замазка. Не хотілося ні ворушитися, пі говорити, пі думати. Може, в цьому теж щастя?
Біля Хуррем, непрошено порушуючи її самотність, примостилася білява, тілиста, як Гульфем, венеціанка Кіната. Рожева Її шкіра аж пашіла силою, тепло входило в Кінату й щедро виривалося з кожної клітини її дужого тіла. Поряд з цією могутньою самицею Хуррем видавалася навіть і не дівчиною, а хлопчиком - маленька, тонка, тільки груди важкі й опуклі, але вона ховала їх під себе, лежала долілиць, лиш позиркуючи туди чи сюди своїми сіро-синіми очима, з яких так і вибризкував сміх, бо й як ти не сміятимешся від видовища цих голих ледащиць, розпарених, розімлілих, геть одурілих од тепла, хоч, як вона вже не раз пересвідчувалася, не стали б бони розумнішими і на щонайбільшому холоді, серед снігів та морозів.
- Бачила, які дарунки прислав султан для Гульфем з Белграда? - гаряче зашепотіла Кіната.- Бірюза в золоті, срібне начиння для омовень.
Хурром вигідніше простяглася на мармуровій лаві.
- У хамам надягла свою бірюзу,-не відставала Кіната.
Хуррем хмикнула:
- На верблюдицях бірюзи ще більше.
- А що подарував султан тобі?
- Чому б мав мені дарувати?
- Ти ж була в нього?
- Коли була, то вже нема.
- Султани брали свої гареми в походи. Сулейман не бере. Ти тільки раз була у султана?
- Тобі яке діло?
- І я раз. Але ти новенька. Я ж у гаремі три роки. Ще з Ма-ніси. В Манісі ми гинули з нудьги. Там тіснота й убогість. Як ми ждали, коли помре Селім і султаном стане Сулеіїман! Як хотілося розкоші й ситості Царгорода!
- Зате вже годують вас тут, як свиней на заріз! - засміялася Хуррем.
- Не оскверняй уст нечистою твариною! - злякано замахала на неї руками Кіната.- Пророк заборонив і згадувати її.
- А що мені пророк?
- Ти досі не змінила віри? Ще носиш хрестик?
- Відчепися!
- Це ж так просто - потурчитися. Підняти палець перед кадієм і повторювати слідом за євнухом, який тобі підказує: «Визнаю, що є тільки єдиний бог і Мухаммед його слуга. Визнаю, що переходжу від ложної у праведну віру і відрікаюся від попередньої віри і всіх її символів». Цілуєш руку кадієві - і все. Чоловікам ще треба терпіти це жахливе обрізання і носити потім усе життя чалму, а нам - так просто.
- Може, тобі й просто, але не мені,- майже сердито сказала Хуррем. Хотіла ще похвалитися, що вона дочка священика і тому віру свою цінує особливо високо, але промовчала. Хіба тепер важить, хто ти і що.
- Тебе вхопили татари, вони благородні.
- Благородні? - Хуррем засміялася гірко і болісно.- Хто тобі сказав?
- Султан наш зветься повелителем татар благородних. Хіба не чула? Мене ж викрали морські розбійники Хайреддіна Барбароси. Це страшний чоловік. Він хотів мене зґвалтувати, щойно побачив. Але вирішив подарувати в султанський гарем і не зачепив. Тут же звелів прийняти їхню віру. Інакше грозився кинути в море. Якби ти бачила цього червонобородого розбійника!
- Може, ліпше було б тобі втонути?
- Що ти, що ти? Я так хочу жити! Це ви, роксолани, байдужі до життя і вмираєте легко й охоче.