Загребельний Павло. Роксолана

   Дзеркало було розкішне. Величезне, на півстіни, у важкій золоченій рамі, що вгорі мала вигляд стрілчатої арки, над якою зависли двоє усміхнених золотих янголят з оливковими гілочками в руках. Кому принесуть вони жаданий мир і чи принесуть?
   Дзеркало прикрасило зал прийомів у Гюльхане, воно сподобалося самому султанові, але й Сулейман виказав стриманість, гідну володаря, не спитавши, звідки воно. Роксолана сказала йому про художника, присланого дожем Венеції.
   - Я вже знаю. Це Луїджі Гріті попросив свого батька. Хотів, щоб було, як за великого Мехмеда Фатіха, коли Венеція теж присилала до Стамбула свого найкращого художника. Навіть мервий. Гріті робить мені послуги. Я повинен відомстити за його смерть, належно покаравши угорців і цього зрадливого молдавського воєводу Рареша.
   - Ви знову підете в похід, мій падишаху? Заради якогось мертвого купця-іновірця?
   - Він був моїм другом.
   - Здається, він був ще більшим другом Ібрагіма.
   - Гріті вбито, коли він виконував нашу високу волю. Цей злочин не може лишатися безкарним.
   - Знов кари і знову кров? Мій повелителю, мені страшно. Чи не впаде колись ця кров на наших дітей?
   - Це кров невірних.
   - Але ж однаково вона червона. Людська кров. Скільки її вже пролито на землі? Моря цілі. А все мало? І тільки й думок:
   як пролити ще більше? Ваша величність, не лишайте мене саму в Стамбулі! Зупиніть свій похід. Візьміть квітку в руки, як колись Фатіх, і хай той венеціанець намалює вас, як намалював колись Фатіха його попередник.
   - Звичай забороняє зображувати живі істоти,- нагадав султан.
   - Змініть звичай, мій повелителю! Заборонити живе - чи не це робить людей кровожерними, злочинно байдужими до живого життя?
   - Чого варте людське життя, коли маєш намір змінити світ? - урочисто мовив Сулейман.- Винен не той, хто вбиває, а той, хто вмирає. Ворог ворогові не читає коран.
   Роксолана дивилася на цього загадкового чоловіка, не знаючи, любити чи ненавидіти його за цю впертість, а він втомлено опускав повіки, лякаючись очей своєї Хасекі, очей кольору такого неосяжного і недосяжного, як і її серце.
   - Прийми цього живописця,- милостиво всміхнувся він,- для нього це буде неймовірно висока честь.
   - Він малював римського папу, імператора, королів.
   - Але ніколи не мав честі говорити із всемогутньою султаншею.
   Роксолана засміялася.
   - Мій султане, ця поважність мене просто вбиває! Я б радше воліла бути безжурним дівчиськом, ніж всемогутньою султаншею.
   Він теж спробував скинути з себе надмірну поважність, що межувала з загрозою скам'яніння.
   - І моєму серцю наймиліша завжди Хуррем розсміяна і розспівана. Чому б не мала ти сміятися й співати тепер? Ні перепон, ні перешкод.
   - А може, тільки й смієшся та співаєш, коли є перепони й перешкоди? Хочеш їх пересміяти й переспівати, бо як ще інакше їх усунеш? Радістю збороти лихе.
   - Я хочу, щоб у тебе тепер завжди була радість. Щоб ти користувалася радістю, як даром аллаха. І ніхто не смів стати па заваді. Ти приймеш венеційського живописця, може, приймеш і посла Пресвітлої Республіки, хай побачать, у якому щасті й багатстві ти живеш.
   - Баїли пишуть про це вже десять років. Скільки їх присилала сюди Венеція, а всі однакові. Живуть плітками, як жінки в гаремі.
   - Ти належиш тепер до світу чоловічого,- вдоволено зауважив Сулейман.
   - Мала втіха,- гірко усміхнулася Роксолана.- В цьому суворому світі немає щастя, а тільки його марні замінники: слава, багатство, становище, влада.
   Він спохмурнів: «А велич?»
   Вона згадала слова: «І він упав, і падіння його було велике», але промовчала. Тільки подивувалася, що султан забув посилатися на спасенний коран, як то робив щоразу.
   - Згадай, як ми приймали польського посла,- сказав Сулейман,- і який вражений він був, побачивши тебе поряд зі мною на троні, а ще коли ти звернулася до нього по-латині й по-польськи.
   Роксолана засміялася, згадавши збараніння пана Опалінського.
   - Я передав польському королеві листа, де було сказано:
   «В якому щасті бачив твій посол Опаліпський Твою сестру, а мою дружину, нехай сам Тобі скаже…»
   - Немає меж моєї вдячності,- прошепотіла Роксолана.
   - І моєї любові до тебе,- глухо промовив султан.- Кожен спогад про тебе світиться мені в найгустішій пітьмі, мов золота зоря. Я пришлю тобі свої вірші про це.
   - То буде безцінний дарунок,- огорнула вона його шепотом, як шовком.
   Перш ніж зустрітися з венеціанцем, покликала до себе Гасана. Попри своє видиме могуття, не мала іншого місця для таких зустрічей, окрім покоїв Фатіха у Великому палаці, затісних серед довколишньої розкоші, а тепер ще й обтяжених лихою славою після тої ночі таємничого вбивства Ібрагіма, яке сталося тут.
   Щоправда, було в тих покоях і те, що приваблювало Роксолану, мовби повертаючи в навіки втрачений світ. Малювання Джентіле Белліні на стінах. Обриси далеких міст, людські постаті, бар-вистий одяг, голі тіла, невинність і гріховність, розкіш і марнота. В малюваннях венеціанця було відбито все людське життя з його долею й недолею. Чудо народження, перший погляд на світ, перший крик і перший крок, несміливість і зухвальство, радість і відчай, нудьга щоденності й шепоти захвату, а тоді несподіване лихо, падіння, майже загибель, і все починається заново, ти хочеш знов прийти на світ, який тебе жорстоко відкинув, але не просто прийти, а перемогти, подолати, підкорити, запанувати;
   тепер перешкоди вже не дріб'язкові й нікчемні, ти кидаєш виклик самій долі, доля покірливо стелиться тобі до ніг, возносить тебе до вершин, до небес - і все лиш для того, щоб побачила ти з височин падоли й урвища, темні безодні неминучої загибелі, яка судилася тобі від народження, почула прокляття, що темним хором супроводжують кожен твій вчинок. І захват твій, виходить, не справжній, а вдаваний, і світ, яким ти заволоділа, попри всю його видиму барвистість,- насправді сірий і безбарвний, і довкола пітьма, пастки і вічна безвихідь. Як сказано: «Хоч де б ви були, захопить вас смерть, коли б ви були навіть у вознесених баштах».
   Але то було в дні, коли вона ще задихалася од відчаю, коли безнадійна самотність і сирітство терзали її душу, і вона гарячково придивлялася до цих малювань, неначе до власної долі, і, може, бачила в них навіть те, чого там не було, і тільки її зболена уява населяла барвистий світ безжурного венеціанця химерами й жахами.
   Тепер проходила повз них, не повертаючи голови. Могла дозволити собі розкіш неуваги, величавої знудьгованості, вже не було лякливо розкритих очей, нависали над ними повіки обважнілі, перлисто-тверді, султаншині повіки над султаншиними очима. Все однаково безвартісне, крім самого життя.
   Сиділа на шовковому диванчику, підібгавши під себе ноги, з недбалою вишуканістю обстелившись широким яскравим вбранням, терпляче ждала, поки служебки розставляли на восьмигранних столиках солодощі й плоди, впівока стежила за навмисним швендянням євнухів, на яких могла б нагримати, щоб щезли з-перед очей, але однаково ж знала, що позачаюготься довкола покоїв Фатіха, щоб стерегти її, пильнувати, наглядати, не довіряти. Принизлива очевидність рабства, хай і позолоченого. І Гавана, як і завжди, привів велетенський кизляр-ага, вклонявся перед султаншею до самої землі, не зводив з неї рабського погляду, а з покою не йшов, стовбичив коло дверей, хоч і знав, що, як завжди, буде ганебно вигнаний самим лиш киванням пальчика Роксоланиного. Але сьогодні Роксолана була милостивішою до боснійця, подарувала йому навіть два слова.
   - Іди геть,- сказала йому ласкаво. Ібрагім, кланяючись, позадкував за двері, щоб зачаїтися там з усіма своїми обшкрібками, яких час од часу впихатиме до покою, щоб швендяли туди-сюди, нагадували про невтомне стеження, про неволю в золотій клітці.
   - Що на світі? - спитала Роксолана свого сповіреного, киваючи Гасанові, щоб сів і пригощався султанськими присмаками.
   - Метушаться смертні,- безжурно мовив Гасан.
   - Це видно й з гарему. Розкажи про те, чого я не бачу. Ще не хотіла говорити пі про які справи, шукала спочинку в бесіді, гралася голосом, примхливістю, безжурністю.
   - Чом же мовчиш? - подивувалася, не почувши Гасанової мови.
   Хоч був найближчим для неї після султана (а може, ще й ближчим, ріднішим!), але ніколи це забував, що вона повелителька, а він - тільки слуга, тому його мовчання не так подивувало, як стривожило Роксолану.
   - Гасан-ага, що з вами? Чом не відповідаєте?
   А він і далі мовчав і дивився їй за спину, дивився вперто, некліпно, стривожено чи збентежено, дивився, забувши про поштивість, зухвало, ніби й далі лишався нахабним яничаром, а не був найдовіронішою людиною цієї володарки.
   Найпростіше було б, простеживши напрямок його погляду, самій озирнутися, побачити те, що збентежило Гасана, посміятися з нього, покепкувати. Але прості вчинки вже не належали Роксолані. Якби була Настасею, тоді б… Але Настасі не було. Зникла, полетіла з птахами у вирій і не вернулася й ніколи не вернеться. О матуся не вернеться, і рідний панотець, і батьківський дім на рогатинському пагорбі. Закричали янголи на небі, ізбудили батечка во гробі. Вставай, вставай, батечку, до суду, ведуть твоє дитятко до шлюбу]
   Озирнутися - не озирнутися? Ні! Сиділа закам'яніло, на устах владний усміх, а в душі жах.
   - Гасане!
   - Ваша величність,- прошепотів він,- кров… На стіні кров.
   - Хіба яничара збентежиш видовищем крові?
   - Це Ібрагімова кров, ваша величність.
   - Лякаєшся, що ця кров упаде па мене? Але ж сказано: «Не ви їх убивали, але аллах убивав їх».
   - Вони навмисне посадовили вас під цією стіною,- сказав Гасан.
   - Хто вони?
   Він вкрай розгубився.
   - Хіба я знаю. Воші все хочуть, звалити на вас, ваша величність. І смерть валіде, і вбивство Ібрагіма, і смерть великого муфтія Кемаль-заде. Ви вже чули про його смерть?
   Вона знов навела слова з коралу - не знати, чи всерйоз, чи хотіла відбутися жартом:
   - «Щоб загинув той, хто загинув при повній ясності, і щоб жив той, хто жив при повній ясності».
   А сама чула, як у душі щось скімлить жалібно й відразливо. Все тут у крові: руки, стіни, серця, мислі.
   - Ібрагім мав убити султана, султан його випередив, а тепер вони хочуть звалити все на вас, ваша величність,- уперто вів Гасан-ага.
   - Мені набридли гаремні плітки.
   - Навіть смерть Гріті…
   - Ще й Гріті? І цього теж убила я?
   - Вони кажуть, що на молдавський престол Рареша поставили ви, а вже Рареш…
   - Видав угорцям Гріті, сповнюючи мою волю? Всі тільки те й роблять, що сповнюють мою волю. І Петро Рареш так само. Цей байстрюк Стефана Великого. Він прислав дарунок для моєї доньки Міхрімах, для султанської доньки! Коштовну дрібничку, на яку тільки й спроможний був один з численних байстрюків великого господаря. А чи знає хто, що цей господар Стефан колись був у моєму рідному Рогатині з військом і пограбував церкву мого панотця? І чи міг би хтось у цій землі сказати мені, де моя матуся, і де мій отець, і де мій дім, і де моє дитинство? І на чиїх руках їхня кров!
   Гасан мовчав. Переймався її мукою, весь напружившись, страждаючи душею, готовий був перебрати на себе весь Роксоланин розпач, всю її тугу, так хотів би запомогти їй чимось. Але чим і як?
   - Ваша величність, я зі своїми людьми роблю все, щоб…
   - Навіщо! Мої руки чисті! Піди й скажи про це всім. Я сама скажу. Ось!
   Вона скочила на рівні, заметалася по килимах, Гасан теж мерщій схопився з місця, притулився до стіни, здається, в напівпричинених дверях промайнула важка постать кизляр-аги. Повіяло кислим духом євнухів, невидимих,, але відчутних і присутніх, Роксолана відбігла від стіни з плямами Ібрагімової крові, стала, дивилася на ті брунатні сліди смерті ненависного чоловіка, відчувала, як примари обступають її звідусюди, непорушні, мов закам'янілі символи користолюбства і нещасть: валіде - з темними різьбленими устами; два великих муфтії - з пісними лицями й очима фанатиків; буйнотіла Гульфем, напхана дурістю навіть після смерті; Гріті, який ще й мертвими руками гребе до себе коштовне каміння; Ібрагім, що, шкірячи гострі зуби, гостро шепоче до неї: «А що ти казала султанові? Що ти казала?» Падав тінь на тебе, хоч ти й безвинна. Досягла величі - і тепер падає тінь.
   - Я знайшов того, хто прислав з-за моря дзеркало Ібрагімові,- несподівано сказав Гасан-ага.
   Прості слова повернули Роксолані притомність. Примари відступили, криваві плями на малюваннях Джентіле Белліні втратили свою зловісність, видавалися плодом недбальства художникового, випадковим мазком сонного пензля, незбагненною примхою веселого, а то й п'яного венеціанця.
   - Дзеркало? - Вона з радістю вхопилася за цей порятунок від примар, що терзали її й на вершиш величі ще з більшою люттю, ніж у рабському пониженні, якого зазнала колись, приведена вночі в султанський гарем.- Хто ж той благодійник?
   Вспокоєна, вона повернулася до свого шовкового диванчика, вигідно всілася, навіть простягнула руку, щоб налити собі шербету зі срібного глечика. Мовби виступивши із стіни, з'явилася ' не знати як і звідки служебка в прозорім одязі, а за нею тінями прокрадалися євнухи, і справді були б тінями, якби не мали брудних, липучих од солодощів пальців, які мерщій намагалися витерти - один об шаровари, другий об тюрбан.
   - Забирайтесь геть! - гримнула на них султанша. Служебку спровадила непомітним скиненням брови, аж навіть Гасан-ага подивувався такому високому вмінню.
   - Якраз не належить до благодійників,- сказав Гасан, відповідаючи па Роксоланине запитання.- Це скорше улюбленець. Так само, як Ібрагім, був душею й серцем свого повелителя.
   - Ти кажеш: був? Невже його теж немає, як і нашого грека? Мертвий послав дзеркало мертвому, а я опинилася між ними. Звелю прибрати його з Гюльхане.
   - Ваша величність, цей чоловік живий. І, здається, пливе сюди, щоб знайти притулок, обіцяний йому Ібрагімом.
   - Поясни,- втомлено відкинулася вона на подушки.
   - Його звуть Лоренцано. Він з роду Медічі, але не тих, що мають вплив і владу в Італії, а з безвартісних. Став душею й серцем флорентійського правителя Алессандро Медічі. Почув, яку владу обійняв Ібрагім над султаном, став листуватися з греком, питав порад, виявився здібним учнем. Далі вони вже змагалися - хто досягне більшої влади над своїм благодійником. Тоді стали вистежувати: хто перший позбудеться свого благодійника, бо улюбленцями стають лиш для того, щоб покінчити рано чи пізно з покровителями, усунути їх і зайняти їхнє місце. На випадок невдачі вони домовилися: рятувати один одного. Коли ж захоплять владу - теж спільність у всьому, поки й підкориться їм увесь знаний світ,- одному ісламський, другому християнський.
   - Говориш страшне. Як міг про це довідатися?
   - Ваша величність, листи. Я купив усі листи, які писав цей Лоренцано Ібрагімові. Грек не знав по-італійському, давав читати своєму драгоманові, тоді наказував нищити листи. А той продавав їх великому драгоманові Юнус-бегові, бо Юнус-бег заповзявся звалити Ібрагіма. Може, то він і відкрив очі султанові. Тепер Ібрагім мертвий, і Юнус-бег залюбки продав мені листи. В останньому з них Лоренцано повідомляє, що вбив свого благодійника під час ловів, але з Флоренції вимушений утікати, бо влади захопити не зумів. Сподівається на притулок у Стамбулі. Ще не знає, що Ібрагім мертвий.
   - Де ці листи?
   Він передав їй тоненький згорток у шовковій хустині.
   - Так мало?
   - Ваша величність, хіба величина підлоти залежить од кількості слів?
   - Прийми цього Лорепцано, і хай живе тут, скільки йому треба.
   - Його можуть убити флорентійці.
   - Сховай од них. А тих венеціанців, які прибули до Гріті, приведи до мене. Я прийму художника. Де він мешкає? В палаці Гріті?
   - Все майно Гріті забрано державою.
   - А хіба держава - це не я? Хай відкриють для художника дім Гріті і забезпечать усім необхідним. Скажи, що це повеління падишаха.
   - Ваша величність, ви приймете венеціанця тут?
   - Не маю для цього іншого місця. Гасан знов мовчки дивився їй за спину.
   - Лякаєшся цієї крові? Мертвих ворогів не треба боятися. їх треба любити і всіляко возвеличувати, бо тоді наші перемоги над ними набувають більшої ваги. Хай побачить той заморський художиик кров. У кривавого султана - султанша теж повинна бути кривава!
   - Ваша величність, навіщо ви це робите? Світ жорстокий, він не прощає нічого.
   - А чим маю платити цьому світові? Сміхом і піснями? Чи не досить? Вже втомилася.Полетіла б туди, де народилася моя душа. Але де крила? Султан збирається в похід на молдавського господаря, піди з ним. І дійди до Рогатина. Подивись і розповіси. Бо я вже туди попаду хіба що мертва або в чутках. Султаншею не можу. Султанша ступає тільки по своїй землі. А моя земля тепер там, де мої діти.
   - Ваша величність, повірте, що моє серце крається від горя при цих словах.
   - Гаразд. Забагато чуєш од мене слів. Іди.
   Пробула в покоях Фатіха до смерку. Звеліла принести туди вечерю. Вечеряла з жахами й кров'ю. Здригалася від несвідомого передчуття. Плакала, не приховуючи сліз. Лишаю слідоньки по двору, а слізоньки по столу. Вслухалася в голоси недовідомі, незримі, безмовні, таємничі, далекі, то ледь чутні, як шелест крові в жилах, то загрозливі, як кара небесна. Ждала відомщення за гріхопадіння, за пагубу, за чиїсь страждання, бо її страждань тепер уже ніхто не помітить, вони зникли, забулися, довкола запанували заздрість і ненависть, і нікому немає діла до того, як болісно-оголена її душа, голоси з лютою жорстокістю домагаються помсти і кари, так ніби то з її вини рушаться царства і гидь
   розповзається по землі, заливає простори, вогнем і кров'ю значаться часи.
   А хіба то не вона возсідає в центрі цієї злочинної світобудови і хіба не падає на неї кривава тінь пишного султана, па ложі якого вона проростала, мов молода безжурна трава?
   Хотіла б ще того дня, тої ночі, не ждучи ранку, привести сюди того художника, вхопити його за руку, притягнути до цієї стіни зі слідами вбивства, показувати кров, кричати: «На крові намалюй султана Сулеймана, намалюй його на крові! Моїй, моїх дітей і мого народу!»
   А зустріла назавтра художника стримано, у величавому спокої, вся обнизана коштовностями, оточена служебками, євнухами, що не могли й потовпитися в тісних покоях Фатіха.
   Художник був старий, утомлений і якийсь мовби аж байдужий. Ніби неприсутній при діях світу. Ніякої цікавості ні в очах, ні в голосі, ні в постаті. Чи вже весь перелився в свої картини і нічого не позоставив для себе?
   Роксолана, сміливо йдучи на злочинне порушення звичаю, відслонила тонкий яшмак, щоб показати венеціанцеві обличчя, але й це не подіяло на художника, не скаламутило його спокою. Тоді вона знов спустила на обличчя яшмак і сказала майже зло-втішно:
   - Я не бачила ваших картин. Нічого не бачила. Не чула також вашого імені, хоч мені й сказано, що ви майже славетний художник. Але наша віра забороняє зображення живих істот, тому ваша слава в цій землі не існує.
   Він спокійно вислухав ці жорстоко-зневажливі слова. Здається, ні зворушений, ні подивований був несподіваним знанням султаншею його рідної мови.
   Роксолана надто пізно збагнула, що припустилася помилки. Коли хочеш принизити художника, не звертайся до нього його рідною мовою. Мала б звертатися до венеціанця по-турецьки, вдаючись до послуг драгомана-євнуха. Але вже сталося. Та чи й. треба було принижувати цього чоловіка? Вже придивилася до його очей і побачила: те, що здавалося байдужістю, насправді було мудрістю і глибоко захованим стражданням. Може, художники найгостріше відчувають усю недосконалість світу і через те страждають найбільше?
   - Я сказала вам неправду,- зненацька промовила Роксолана,- я знаю про вас багато, хоч і не бачила ваших картин, бо світ, у якому живу, їх не може ні прийняти, ні спийняти. Найбільше мене зацікавило ваше славетне «Вознесіная». Чомусь уявляється воно мені все в золотому сяйві, і Марія возноситься на небо в золотій радості.
   - На жаль, поряд з радістю завжди йде смуток,- зауважив художник.
   - Це я знаю. В церкві мого отця ікони «Вознесіння» й «Страсті» висіли поряд. Тоді я ще була надто мала, щоб збагнути неминучість цього поєднання.
   - Шість років тому померла моя кохана дружина Чечілія,- несподівано сказав художник,- і тепер я не можу вспокоїти своє старе серце. Малював дожів, пап, імператора, святих, працював тяжко, запекло, шукав порятунку й розради, шукав того, що перевищує всі пристрасті, шукав вічного.
   - А що вічне? Душа, мисль?
   - Це субстанції невловимі. Я звик бачити все втіленим. Вічним усе стає лише тоді, коли зодягається в красу.
   - А бог? - майже злякано поспитала Роксолана. І додала тихо: - А дияволи?
   - Ні боги, ні дияволи не вічні, вічна тільки людина на землі, хоч вона й смертна,- спокійно мовив художник. Сказав без страху, так ніби прозирав крізь роки і знав, що переживе всіх:
   кількох венеціанських дожів і римських пап, імператора Карла і чотирьох французьких королів, п'ятьох турецьких султанів і цю молоду, схожу на тоненьке дівчисько султаншу, бо сам помре тільки в день свого столітнього ювілею, полишивши по собі безліч безсмертних творінь.
   - Ваші слова суперечливі. Як може бути вічним те, що вмирає?
   - Вмирає людина, але живо краса. Краса природи. Краса жінки. Краса творення. Якщо від мене лишиться для потомних бодай один удар пензля об полотно, то буде він присвячений жіночій красі.
   Уперше за всю їхню розмову загорівся погляд у старого чоловіка, і вогонь з його очей був такий, що обпалював усю душу Роксолані.
   - Але сюди ви прибули, щоб намалювати султана.
   - І султаншу,- всміхнувся художник.
   - Я ще не думала над цим. Моя вічність - не в мені, а в моїх дітях.
   - Я проситиму дозволу написати також вашу доньку.
   - Тільки Міхрімах? А синів?
   Художник не відповів. Знов заховався за спокійну байдужість. Роксолані чомусь захотілося повірити в той спокій. Може, справді дарує цей чоловік велич і вічність бодай па той час, поки буде тут присутній і малюватиме султана, її саму й малу Міхрімах?
   Венеціанець писав портрет Сулеймана в Тронному залі. Султан позував художникові весь у золоті на тлі важезних оксамитових запон, а Роксолані хотілося б заштовхати Сулеймана в тісний покійчик, розмальований холодною рукою Белліні, який дивився на світ мовби крізь ясні хвілі Адріатики, і поставити коло стіни, заляпаної кров'ю.«На крові намалюйте його! - знов хотілося кричати Роксолані.- На крові! Моїй, і моїх дітей, і мого народу!» -і
   І венеціанець, мовби почувши той безмовний крик загадково-мудрої султанші, писав султана не в золотій лусці, як робив те ісламський мініатюрист, якого посаджено поруч з невірним, щоб не допустити осквернення священної особи падишаха джавуром, а всього в темній барві крові, в її страшному палахкотінні: тонкий шовковий кафтан, оксамитова безрукавка, гострий ріг ковпака - все криваво-червоне, і відблиски тої кривавості лягали на гостре обличчя султанове, на праву руку, що тримала парчеву хустину, на високий білий тюрбан, навіть на ряд золотих ґудзиків на кафтані. Постать султанова чітко різьбилася на темно-зеленому тлі важких запон, вона стояла мовби осібно, відходячи від того тла, вся в кривавості, хижа й гостра, як ісламський меч, і Сулейман був вельми задоволений художником.
   Творення портрета султанового належало до урочистих державних актів, тому в Тронному залі впродовж усього часу, який знадобився венеціанцеві для його роботи, присутні були Роксолана, новий великий візир, безмовний Аяс-паша, члени дивану, вельможі, нішанджії, хаваші, чухраї й дільсізи.
   Коли ж художник мав приступати до малювання султанші, то за його спиною не стовбичив навіть кизляр-ага, тільки безупинно швендяли євнухи, то приносячи щось, то виносячи, аж Роксолані кортіло кишкати на них, як на курей, відганяючи, як мух, набридливих і нахабних. Знала, що це марно. Євнухи завжди тріумфують. Обкарнані жорстоко самі, обкарнують чуже життя немилосердно і невтримно.
   Мов розуміючи душевний стан, султанші, художник накреслив на полотні обрис її обличчя. Кілька ледь помітних доторків вуглиною до туго напнутого полотна - і вже прозирнуло з білого поля примхливе личко, наставляючи на всіх зухвало підборіддя, обдаровуючи світ загадковим химерним усміхом, в якому обіцянка й загроза, хвала й прокляття, і не знаєш: радіти йому чи боятися його.
   Цей малюнок став ніби свідченням якоїсь спільноти між ними. Він з'єднував, хоч і не знати чим. Ще не усвідомлювали вони цього, але відчували, що поєднує цей малюнок назавжди молоду всевладну жінку і літнього художника, з очима, повними уважливості й прихованого смутку.
   Султан висловив волю, щоб Роксолана зодяглася в подароване ним після Родосу плаття і мала на собі всі коштовності. Може, несвідомо відчув, що венеціанець змалював його не у відблисках вогнів слави й перемог, а в тяжкому паланні крові, і тепер хотів відомстити художникові, примусивши його зображувати не живу султаншу, а її коштовності, сяйво діамантів, кривавість рубінів, зелений смуток смарагдів і рожеву білість перлів? Він і доньку Міхрімах теж звелів обнизати коштовностями так, що вони геть затьмарювали її тендітне личко. Незмірне багатство чи безглузда примха загадкового -деспота? Але художник був надто досвідчений, щоб розгубитися. Геній, як істина, дужчий за деспотів. Художник пробився крізь ті коштовності, він знайшов за ними Роксоланине обличчя, проник у його таємниці, викрив у ньому глибоко затаєні страждання, гіркоту, біль і показав усе в її усміхові, в рожевому світінні щік, у трепетанні прозорих ніздрів, в упертому підборідді. Прозирали з того маленького лиця жорстока нещадність нинішності, сором'язлива нерішучість майбуття, гіркий біль за навіки втраченим минулим, яке не вернеться ніколи, ніколи і тому таке болюче й прекрасне! Сказав-бо поет: «Брову намалював художник і завмер…»