Загребельний Павло. Роксолана

   - Я подумаю над цим,- пообіцяв йому Сулейман і в першому ж своєму листі, який написав у відповідь на послання Роксолани, висловив їй докір за ставлення до великого візира. А щоб надати своїм словам ще більшої ваги, посилаючи дарунки султанші, згадав і про свою одаліску Гульфем: передав їй флакон з італійськими пахощами й 60 золотих флоринів.
   Знову велів ставити собі зелений захисток від дощу, сидів цілими 'днями на березі Дунаю, спостерігав, як переправляються на Сремську рівнину його незчисленні війська. Відчував себе всемогутнім творцем, який породив цю силу, що могла б сама себе зжерти, коли б не мала змоги нищити все довкола. У сподіванні здобичі для себе й слави для свого султана брудним грізним валом перекочувалося ісламське військо в межиріччя Дунаю і Драви, на зелені луки й поля Сремської рівнини. Чи давно топтали цю рівнину турецькі коні, чи давно палено й плюндровано її, а ось вона лежить перед завойовником мовби й не торкана його мечем і не понищена копитами його коней. Знов стрепенулася, живе, родить зело, хліб і овоч, і слава знову блукав по цій рівнині - тільки простягни руку й зірви ЇЇ, як плід з низького дерева, бо славі тут нема за що зачепитися, ніде заховатися, нема чим заслонитися.
   На дивані було вирішено йти вздовж Дунаю, просто на Буду - столицю Угорщини. Щоб перейти Драву, Сулейман звелів будувати міст. Нічого так не любив, як мости через ріки. Знову сидів біля води й спостерігав, як дика стихія підкоряється стихії його війська, його власній силі, що не має ні меж, ні впину. Тридцять тисяч люду споруджувало міст через розбухлу від страшного дощу Драву. За п'ять днів міст був готовий. З 21 по 23 серпня всі війська переправилися на той бік, і Сулейман звелів знищити міст. Повернення без перемоги не було. А дощ лив, ніби настав кінець світу. В потоках вод губилися гармати, цілі загони війська блукали в розбагнених дунайських плавнях, люди тонули в калабанях, гнили заживо, тисячами здихали верблюди, воли й коні, багато хто втікав, але султанська сила була така велика, що втрати майже й не помічалися, відсталих довго не чекали, втомленим не давали перепочинку, відчаених збадьорювали обіцянкою близької перемоги, боягузів і збунтованих жорстоко й швидко карали. Після кожної сутички з поодинокими угорськими загонами пильно додивлялися до воїнів, хто мав рани спереду, тому шана й щедрі султанські нагороди, у кого виявлялися рани ззаду - тих саджано на палі: показував гузно ворогові, покажи й богові.
   Молодий король угрів Лайош метався у безсиллі й розпачі. Народжений семимісячним, він і на світ прийшов дочасно, так ніби квапився зазнати якомога більше нещасть за найкоротший час. Десятилітнім був коронований на царство без влади, яку розсмикали собі то могутні магнати, то єпископи й священики. Мовби на сміх названо його було Лайошем, хоч не міг бути навіть тінню славетного угорського короля Лайоша, за якого двісті років тому Угорське королівство, було, розкинулось на величезних просторах від Балкан до Балтики і від Чорного моря до Неаполя.
   Чвари феодалів, незгоди між духовенством, втручання Габсбургів, які ще за Максіміліана прагнули прибрати до рук угорську землю і одружили Лайоша з внучкою Максіміліана Марією, нікчемність двадцятилітнього короля, котрий, попри свою природну хворобливість, був нестримним пияком і розпусником,- усе сприяло Сулейманові. Коли й ставало що на заваді, то це небо, яке обрушило на султанське військо справжній потоп, та земля, яка розверзла свої надра, мовби намагаючись проковтнути цю чужу й ворожу силу, що прийшла на береги великих слов'янських рік.
   Відчаєний король звелів, відновлюючи давній угорський звичай, возити по всіх селах і містах закривавлену шаблю як знак війни та небезпеки для вітчизни. Вдалося зібрати тільки двадцять дві тисячі війська, та й те було позбавлене досвідчених воєвод, бо хорватський бан Франконан тільки обіцяв, що прийде допомагати королеві, а семигородський воєвода Янош Запойяї, хоч і зголосився привести двадцять тисяч свого війська, вів ного надто повільно, так ніби очікував, щоб султан розбив короля.
   Король був вимушений призначити головнокомандуючим архієпископа Пала Томорі, який щойно вийшов із францисканського монастиря, щоб стати архієпископом колотським. Папа римський Климент, який не міг випросити в Європі жодного воїна для допомоги угорському королеві, тільки й зумів, що послати своє благословення, і зрозпачений король був вимушений довіритися духівництву, бо дворянство покинуло його, а може, дворянство покинуло його тому, що він віддався духівництву. А що влада духівництва майже завжди виявлялася у зухвальстві, яке межує з нахабністю, то сталося і цього разу так, що двадцять дві тисячі ненавченого, сяк-так озброєного угорського війська мали стати проти ста тисяч султанських зарізяк, які йшли за здобиччю.
   Томорі намовив короля вивести свої сили проти Сулеймана, зустріти його на березі Дунаю коло містечка Мохач і там з божою поміччю розбити невірних на славу християнської зброї. І король, і його головнокомандувач були однаковими невігласами у військовій справі, обидва, хоч і з неоднакових причин, знехтували заходами звичайної людської розсудливості, так ніби не розуміли, що на випадок їхнього розгрому буде понищено не тільки їхнє нещасне військо, а й усю Угорщину, на яку з тривогою дивилася Європа, що вважала Угорщину захисницею від Османів, ще не знаючи свого справжнього рятівника - Росії.
   28 серпня Сулейман звелів оголосити у своїх військах, що завтра має бути битва. Дощ лив що страшніше, за стіною води від Мохача, що притулився на рукавці Дунаю, видно було тільки дзвіниці, а так: багнюка, болото, поламані дерева, загрузлі гармати, перевернуті шатра, конаючі тварини, запацьорені ісламські воїни в жалюгідних мокрих тюрбанах. Але відступу не було, треба було битися. -Так хоче аллах. Для султана поставлено червоне із золотою кулею нагорі шатро на піщаній косі - єдиній латочці землі, що могла вважатися сухою. Сулейман упав на коліна, бив чолом об землю, молився ревно й затято:
   - Боже мій, могуття й снага в тобі! Боже мій, поміч і захист у тобі! Дай снагу, боже, народові Мухаммедовому!
   Вночі гонець приніс листа від Роксолани. Впав від знесилення перед порогом султанського намету, але тільки тоді, як власноручно передав Сулейманові дорогоцінного листа. Султан звелів огорнути гонця золотим кафтаном, докласти в сухому наметі й не тривожити, поки не виспиться.
   «Мій володарю, мій шаху, любий душею і серцем, життя моє, єдина надіє на цім і тім світі! Нехай Той, що вічно живий, віддалить Вашу чесну особу від усіх болів, а Ваше буття - від усіх хворощів, хай наблизить Вас до своїх безмежних милостей і віддасть під опіку свого найбільшого улюбленця Мухаммеда і під захист своїх угодників; хай поможе Вам, щоб із своєю щасливою зіркою і царським знаменом здобували завжди перемоги над нікчемними й злорадними невірними - амінь, найбільший Помічнику! Нині мене, Вашу рабиню, приємним ставленням володаря, котре викликає безмежну радість, і Вашим чесним листом, ароматним, як мускус, піднесли з пороху забуття, бо зволили в своїм царськім щасливім часі подбати, щоб лист дійшов до мене і ущасливив мене. А якої чистої щедрості його сторінки! Голова увінчана короною, а благословенні стопи - бісерними коштовностями й рубіновими барвами. Витіснив ваш лист криваві сльози з моїх заплаканих очей, сповниши їх світлом, а в тужливе серце влив радість. Нехай Вам, дню мого щастя, сповняться всі бажання й радощі душі, нехай сади Вашого благополуччя будуть переповнені прекрасними жасминовими квітами моєї любові, чарівної, як Ваше лице пресвітле, о мій володарю, мій султане, мій падишаху!»
   Хто б ще міг знайти такі слова і в таку хвилину для цього похмурого чоловіка? Султан читав і перечитував листа від Хур-рем, шкодував, що завдав їй прикрості, написавши про Ібрагіма й пославши подарунки для Гульфем, карався в душі за всі несправедливості, яких допустився досі щодо Хасекі, може, заприсягався надалі ніколи не завдавати їй щонайменшого болю, ясна річ, за умови, що аллах не допустить його загибелі, дарує йому завтра перемогу, допоможе вціліти там, де ніхто не сподівається вціліти.
   Як часто йдуть поряд любов і смерть, та тільки чомусь судилося так, що одні втішаються любов'ю, а інших очікує смерть, не знати за що, не знати й чому.
   Король ждав султана перед Мохачем. Бугристе поле, по боках піски, лози. Чорні хмари повзли по самому полю, вивергаючи потоки води, заливаючи людей, коней, гармати. Церковні прелати полум'яними словами надихали воїнів на битву з невірними. Королівський канцлер Стефан Брдарич радив відступити. Сербські воєводи Радич Божич і Павло Бакич, які добре знали військовий поров турків, радили обставитися возами, але єпископи й угорські бани воліли битися тільки у відкритому полі, і нерозумний король послухав не досвідчених воїнів, а цих надутих крикунів і хвальків. Військо було поставлено в два ряди. В першому - піхота під захистом вісімдесяти (проти трьохсот турецьких!) гармат, у другому-надія короля, кіннота. Сам король із тисячею закутих у залізо вершників, оточений церковними прелатами й вельможами, об'їжджав і підбадьорював своє військо, тим часом як султан у своєму розкішному шатрі, сидячи на Золотому троні, вів останній перед битвою диван. На диван покликано не тільки воєвод, а й найстаріших воїнів з яничарів. Сиві, як вівці, з вусами до пояса, старі яничари стали перед султанським троном, не схиляючи голів, не схиляли їх навіть перед смертю самою, не гнучись у поклонах, бо вже задубіли від старощів так, що не зігнулися б навіть від пекельного вогню. Хусрев-бег звернувся до найстаршого з них, якого звали Абдулла Тозлу, себто Старий.
   - Щасливий падишах хоче твоєї ради, Старий.
   - Яка йому ще більша рада,- відповів яничар,- окрім тої, щоб бився!
   І відвернувся і від Хусрев-бега, й від султана, простуючи з намету під зливу й погибель. За ним спокійно посунули й інші ветерани, так ніби вже вважали всіх угрів мертвими, а битву виграною.
   Сулейман спитав, що думає про битву Хусрев-бег. Той сказав, що треба передовсім боятися угорської кінноти. Удар її страхітливий, і його не витримає ніяка сила на світі. Тому, коли вдарять угорські вершники, треба вмить розступитися й пропустити Їх, а тоді оточити залізним обручем і здавити. Інакше - нема ради. Все інше - у благословенній волі аллаха і в руках його величності султана.
   Вирішено було після загальної молитви вдарити на невірних, пославши поперед усього війська чотири тисячі латників на чолі з безстрашним Балі-бегом Ях'я-пашичем. Маленький, як прищик, Балі-бег завжди кидався першим у найстрашнішу битву, відаючи вельми добре, що смерть літає угорі, скошуючи все, що підноситься над землею занадто високо, а його ніколи не зачіпає завдяки його мізерному зросту. За Балі-бегом мали йти румелійські війська, очолювані великим візиром Ібрагімом (це мала бути перша битва у житті хитрого грека), підтримувані вогнем ста п'ятдесяти гармат. Третя хвиля султанського війська - з анатолійським беглербегом Бехрамом-пашою і так само сто п'ятдесят гармат. Четверта хвиля - яничарське військо в супроводі шести знамен кінноти під командою самого Сулеймана, оточеного вірними охоронцями. Султан, так само, як і його великий візир, уперше в житті брав участь у битві, бо знав, що на цьому полі вирішується доля його імперії: коли його перемога, тоді може царювати далі, коли ж поразка, тоді не варто й жити. Вірив у звитягу, снаги надавав йому останній лист улюбленої Хасекі, знов і знов просив допомоги в аллаха, і мовби саме небо прийшло йому на поміч, затуливши чорними хмарами все його військо, сховавши від ворога, засліпивши того, обезвладнивши.
   Велетенською темною хмарою, з'єднавшись з хмарами небесними, посунуло на Мохацьке поле турецьке військо. Завивали бойові сурми, гриміли султанські барабани, шкіру яких цілу ніч сушили на вогнищах військові дюмбекчі. Гриміли гармати, свистіли стріли, холодний вітер ішов від тисяч шабель, що здіймалися у смертельних замахах, а над усім панувала злива, якої ще не бачив світ. Злива знетямлювала угорських воїнів, вони сліпли й губилися в ній, тоді як турки не зважали на неї, не лякало їх ніщо, бо.заради цієї битви, заради вбивства, грабувань і здобичі йшли сюди кілька місяців з далекої далечі, тому безстрашно били вони в праве крило Франья Бачаньї і Яноша Тахі, у крило ліве Петера Переньї, у центр, очолюваний самим Палом Томорі. Стогнала земля під стотисячним мусульманським військом. З почуттям тваринного безсмертя, поза усвідомленням загибелі, сліпо лізли ісламські воїни під несамовите виття імамів: «Іллях, Іллях, Мухаммедум ресуллях!» Простромлювалися крізь потоки небесних вод обвислі зелені знамена, коло кожного з них викрикувано обітницю пророка й падишаха: «Хто помре в цей час, дістане в раю напої, смачні страви і спатиме з пахуче вимитими гуріями! Після розгрому ворога три дні даються на грабунок, а найодважнішим буде роздано у власність землю!» Здавалося, вже ніщо не стримає цієї нелюдської сили, та ось за зливою непомітно вилетіли з-за угорської піхоти вершники на чолі з самим королем. Вони сяяли залізом, силою, несли сяйво на кінцях своїх мечів, ішли в смерть, мов промені світла в темну ніч. Від їхнього страшного удару турки розкололися на два крила, і хоч султанські гармати вдарили в кінноту впритул і сам король був двічі поранений, нестримна лавина не зупинилася, вдарила з розгону на анатолійський булюк
^[66], а тридцять два найодважніші угорські воїни стали пробиватися до того місця, де, оточений залізним непробивним ланцюгом охоронців, на вороному коні сидів у золотому панцирі Сулейман. Тільки три з них із списами змогли добратися до самого султана. Сулеймана від смертельних ударів порятував міцний панцир та широкий ятаган, яким він в останню мить затулив обличчя, тим часом піші яничари миттю поперерубували сухожилля у коней угорських витязів, і ті впали під безжальні шаблі. Все було вирішено. Голову архієпископа Пала Томорі піднесено султанові на кінці довгого списа. Король Лайош, від ран і перестраху такий блідий, що видно було навіть у дощових сутінках, утікав слідом за своїми недобитими воїнами, але втікати можна було або ж у Дунай, або ж у прибережні багна. Кінь заніс короля у бездонну трясовину. Поцілений чи то турецькими стрілами, чи набоями з аркебузів, упав у багновисько, пригнітив своїм тілом короля. Лайош спробував вивільнитися, але трясовина всмоктувала його більше і більше, а копаючий кінь тягнув вершника глибше й глибше, поки той і захлинувся у чорній холодній багнюці. Безславно й ганебно загінув сам, затягуючи в трясовину поразки й пригноблення мужній народ, який ніколи нікому не скорявся, котрий ще недавно мав відважних королів, про одного з яких, Матьяша Корвіна, бо ж не було пісень про недолугого Лайоша, співано й на Мохацькому полі перед битвою:
   Наш Матьяш, король між королями, Довго й славно панував над нами, Управляв він многими землями І гаразд справлявся з ворогами. Навіть турки пиху забували І до ніг Матьяшу припадали, Щоб полки його па них не ударяли І пашам розгрому не вчиняли.
   Вже й після розгрому під Мохачем, після того, як вельможі слухняно піднесли султанові ключі від столиці Угорщини Буди, в древніх столицях Вишеграді й Естергомі незламні воїни билися проти турків і не здали фортець, а Беч на Тисі стояв так, що османців полягло під ним більше, ніж під Мохачем, та однаково вже доля землі була вирішена. Перед султанським червоним шатром було потято дві тисячі полонених і з їхніх голів споруджено страхітливу тріумфальну вежу. Сулейман сидів на Золотому тропі й роздавав милості. Найперше подарував великому візирові Ібрагіму перо з коштовним діамантом на тюрбан. Тоді велів обгортати кафтанами всіх, хто відзначився у битві. Поцікавився, чи живий старий яничар Абдулла Тозлу, прикликав його до себе, спитав, що має робити тепер.
   - Мій султане,- сказав яничар,- тепер дивись добре, щоб свиня знов не опоросилася.
   Сулейман засміявся і нагородив старого гаманом золота. Був щедрий і добрий. Привезено було до шатра сім голів угорських прелатів, які очолювали військо. Сулейманові вельможі плювали на них, лаяли, називали іменами пап Лева, Андріана, Климента, Александра, Юлія, кепкували:
   - То що, хрестовий похід проти турків?
   - Займемо Буду та вдаримо й на Рим!
   - Друга після Царгорода столиця Європи в наших руках!
   - А ще буде третя й десята, хай пошле могуття своєму воїнству аллах!
   Принесено й голову короля Лайоша, яку Сулейман звелів наповнити мускусом і ватою, оздобити чорним сандаловим деревом і золотом і відправити, як найбільший трофей, до Стамбула в султанську скарбницю, тим часом виголосивши над нею сумні слова:
   - Нехай аллах змилується над цим юнаком і хай покарає мерзенних радників, які зрадили його в його невмінні. Я пішов на нього з військом, але не мав наміру вкоротити його володарський 'вік. Адже він ледве зазнав утіх життя й влади. Хай упокоїться його душа.
   Тої ж ночі зник султан, а народився знов засмучений, сором'язливий поет Мухіббі, який від глибини серця бажав полинути до милої Хуррем, одурілий від любові, хотів би сіттю її кучерів полонити птаху свого серця у трояндовості її краси, закликав свою Хасекі прийти й прогулятися у кришталевому палаці його серця, писав:
   Не питай Меджнуна про любов: він зачудований. Не сподівайся, що таємницю відкриє тобі Ферхад: то тільки казка. Питай мене про знаки любові - я розповім тобі. Мила моя, станеш свічею, я, твій милий,- метеликом.
   І вона, не чуючи стогонів і хрипіння конаючих на Мохацькому полі, не бачачи піраміди з відрубаних голів перед шовковим наметом Сулеймана, мерщій пошле йому у відповідь на ці вірші свої вірші, перейняті любов'ю і тугою:
   Моєму пробитому серцю немає на світі ліків. Душа моя жалібно стогне, мов дудка в устах у дервіша. І без лиця твого милого я мов Венера без сонця Або ж малий соловейко без троянди нічної. Доки читала ваш лист, сльози текли від радості. Може, від болю розлуки, а може, від вдячності.
   Та цього листа Сулейман прочитає лише тоді, коли, поставивши королем Угорщини Яноша Запойяї, ітиме з військом від Пешта до Сегеда по голодній, сплюндрованій, розграбованій дощенту землі, де за мірку ячменю давали два, а за мірку борошна чотири золоті дукати, а тим часом султанові вельможі ділили між собою награбованих овець, так що великому візирові Ібрагіму дісталося п'ятдесят тисяч, а його незмінному фінансовому радникові Скендер-челебії двадцять тисяч. У столицю Угорщини Буду, де Сулейман після походу спочивав в оточеному лісом королівському палаці, прийшов лист Роксолани з гіркими словами докорів за подарунки Гульфем.
   «Впав мені морок на очі,- писала Роксолана,- одразу вхопила й розбила той Ваш флакон. Не знаю, які й слова казала при тому. Довгий день по тому спала, мовби в непам'яті, була вся розбита, забула й про дітей і про все на світі. Коли ж спам'яталася, то подумала собі: хто ж мене топче ногами, хто мене знищує? Ви -мене завжди ганьбили й нищили! Дасть бог, поговоримо про це, коли будемо разом. І про великого візира теж поговоримо, і як, дасть бог, знову побачитися, то покінчимо з суперечками».
   Всі ті дні весело грала музика довкола королівських павільйонів. Місто горіло, пограбоване, обдерте і пригноблене. Забрано було гармати з фортеці, вивезено всі коштовності з королівської скарбниці й славетну книгозбірню Матьяша Корвіна. Три великі бронзові статуї, що зображували Діану, Аполлона й Геракла, Ібрагім відправив до Стамбула, щоб поставити їх згодом на Ат-Мейдані перед своїм палацом. Ібрагім усамотнювався з султаном, пригравав йому нових мелодій на своїй віолі, розважав мудрими бесідами, пригощав рідкісними угорськими винами, які щедро лив Янош Запойяї перед звитяжцями, виторговуючи собі корону;
   знайшов у палаці портрет покійного короля, на якому Лайош був зображений на повний зріст, у червоному королівському одязі, але такий блідий і немічний, ніби передчував свою близьку загибель. Перед тим. портретом, сп'янілий від вина, від перемоги і безконечних милостей султанових, пізньої ночі, присвічуючи тьмавою свічкою, Ібрагім виголосив блюзнірську промову, намагаючись потішити Сулеймана, який що далі, то дужче впадав у незрозумілий сум.
   - О священна плоть, біла перлина стількох каратів, скільки часток рухається в сонячних променях перед моїм зором, возведена всевишнім на вершину почестей і скіпетром своїм повеліваюча ратями могутності! Я, жалюгідний мурах з комори твоєї, черв'як з плоду твого, що поселився у великому достатку здобутих тобою крихт і такий несхожий з тобою в нікчемності своїй, що ледь можу бути помічений зором твоїм, прошу тебе, повелителю голови моєї, в ім'я зеленої луки, на якій радісно спочиває душа твоя, вислухати опечаленим слухом своїм те, що викажуть тобі уста мої, щоб отримав ти вдоволення за беззаконня, вчинене тобою, коли ти насмілився стати супроти Володаря Віку, його величності…
   - Не треба,- махнув йому рукою Сулейман,- замовкни. Гріх.
   Спритний Ібрагім встигне згодом вигідно продати портрет угорського короля, і він опиниться далеко на півночі, аж у замку шведського короля Густава Вази, який заповзявся зібрати в себе зображення усіх володарів Європи, вельми пишаючись з того, що й сам потрапив у таке вишукане товариство. Ще через кілька століть меткі гіди в похмурому залі шведського замку Гріпсгольм показуватимуть знудьгованим туристам зображення нещасного угорського короля, кепкуючи з його передчасного народження і ганебної смерті в трясовині.
   Але Сулейман нічого не знатиме ні про долю портрета, ні про кепкування нащадків. У глибокій меланхолії, викликаній незвичним листом Роксолани, переправиться він через Дунай (знов був міст, за спорудженням якого султан спостерігав без будь-якої радості) і повільно піде через усю угорську землю, несучи пожежі, руйнування й смерть, аж поки знов не прискочать гонці з Стамбула й не вручать йому нове послання від Хуррем із словами: «Моєму пробитому серцю немає на світі ліків…» І знов світ заграв барвами, засяяло після багатомісячних дощів сонце, захотілося жити, і султан навіть змилостивився над переможеними, оголосивши, що всі невірні можуть відкупитися від неволі й від смерті за визначену плату.
   Коли на початку жовтня Сулейман коло Петроварадина перейшов Дунай, із Стамбула прийшла вість, що Роксолана народила йому четвертого сина. Він послав щедрі дарунки султанші й фірман про надання новонародженому імені Абдаллах, себто угодний аллаху, раб Всевишнього, але вже за кілька днів знов прискакали гонці з сумним повідомленням про те, що малий син, не проживши й трьох днів на світі, відійшов у вічність, а султанша Хасекі від горя й розпачу тяжко занедужала. «Істинно: те, що вам обіцяне, настане, і ви це неспроможні послабити!»
   Султан залишив військо, залишив усе на світі, без перепочинку поскакав до столиці, знов, як і колись після Белграда, не дбав про тріумф і величання, мерщій квапився до Стамбула, тільки тоді гнала його незрозуміла туга, а тепер - пристрасть і тривога за життя найдорожчої істоти на землі.

Глава 25. Гарем

   Повітря було задушливе й тяжке. Не помагали куріння і розбризкувані бальзами. Від них було ще тяжче. Запах тління й смерті. Малий Баязид, який гойдався у срібній колисочці, втупився у султана чорними оченятами, тоді злякано заревів. Смаглявотіла нянька кинулася була до дитини, але Хур-рем кволо махнула рукою, щоб та не чіпала Баязида. Хай поплаче. Лежала на постелі зеленій, як трава, уся в жовтому єдвабі:
   довга сорочка, широкі шаровари, сама теж жовта, ніби натерта шафраном, аж Сулейман злякався:
   - Хуррем, що з тобою? Ти недужа?
   - Навіщо ви прийшли? - спитала вона холодним голосом.- Я вас не кликала.
   - Хасекі!
   - Ніяка я вам не Хасекі.
   - Хуррем!
   - І не Хуррем.
   Тепер і він розгнівався. За ним внесли безліч дарунків, порозставлявши скрині, євнухи мерщій забралися геть, а ця дивна жовта жінка мовби хоче, щоб забирався геть і він, падишах і повелитель усього сущого.
   - То хто ж ти така? - спитав він з загрозою у голосі.
   - Настася. Коли вмру, то стану знов Настасею, як була у рідної матусі.
   - Я не вмію вимовляти таких імен.
   - Ах, ви не вмієте! - Вона рвучко звелася на лікоть, різонула його поглядом, провела по ньому очима з ніг до голови.- Не вмієте? Це ж грецьке ім'я. А ви із своїм греком - умієте? Умієте?
   - Облиш його,- намагаючись заспокоїти недужу, сказав султан.
   - Облишити? А ваші гіркі слова через цього грека? А ваша немилість до мене? І це облишити? Все в мені вмерло від тих докорів. І маленький Абдаллах умер. Зазнав прикрості й горя ще в «моєму лоні. І вмер.
   Вона заплакала, крізь сльози, крізь схлипування виштовхувала поодинокі слова:
   - Це ви… Це все ви… з своїм… греком… з ним усе… Він присів коло її ложа, спробував узяти руку Хуррем. Рука легка, вся у вогні, хотів поцілувати ту руку, але Роксолана висмикнула.
   - Не чіпайте мене! Нещасне дитя… Може, ви зможете його воскресити? Може, хтось на світі зможе? І я теж помру! Не хочу жити більше, не хочу, не хочу!
   Малий Баязид, почувши материн плач, заревів ще дужче. Сулейман спробував утихомирити сина, але Хуррем закричала на нього:
   - Не підходьте до нього! Ви хочете згубити ще й Баязида! Я знаю, я все знаю! Ви хотіли б бачити мертвими всіх моїх синів, щоб лишився той - від черкешенки, від тої товстої гуски…