Загребельний Павло. Роксолана

   Вісті про ці незгоди дійшли до султана в Стамбул, але султан мовчав, так ніби ждав, коли Ібрагім сам понищить опори, на якихдосі тримався. Тим часом другу опору Ібрагімову - Луїджі Гріті - з трьома тисячами яничарів султан послав в Угорщину, щоб той простежив, як там шанують султанські права. Навздогін Гріті було послано звідомлення султанського дивану про те, що венеціанець винен у державну казну двісті тисяч дукатів за відкупи і дві п'ятих цієї суми має негайно заплатити. Гріті вимушений був продавати свій золотий і срібний посуд, знаючи, що за не-сплачені борги в цій землі не щадять нікого, а сам тим часом кинувся грабувати Угорщину. Жах супроводжував його кривавий похід. Янош Запойяї прислав Гріті 200 тисяч дукатів, щоб порятувати землю від розорення, але не помогло й це. Венеціанець перевершував жорстокістю усе досі чуване. Не зупинявся ні перед якими злочинами. Та коли вбив старого петроварадинського єпископа Імре Джибака, його покинули навіть найближчі помічники й спільники. Трансільванський воєвода Стефан Майлат підняв народне повстання проти Гріті. Покинутий усіма, венеціанець з двома своїми синами, перевдягнений, утік до молдавського господаря Петра Рареша. Рареш негайно видав Гріті уграм. Ненависному султанському посіпаці відрубано голову, а його тіло кинуто і [сам.
   Кишені в Гріті були набиті коштовним камінням, яке розграбували угорські вельможі. Три вози коштовностей послані були в Буду Яношу Запойяї. Синів Гріті задушили при дворі Рареша.
   Вість про смерть Гріті наздогнала Сулеймана уже в Персії, куди він пішов, стривожений тим, що шах Тахліасп ухиляється від боїв з Ібрагімом, здає йому місто за містом, тим часом ховаючи десь у горах своє грізне військо.
   Але ще перед тим у Стамбулі мав пережити втрату, може, найтяжчу. Зруйнована, задушена власною злістю, умерла вночі в своєму розкішному гаремному покої валіде Хафса, умерла мовчки, не вимовивши своєї останньої волі, не прикликавши до себе в останню хвилину жодної живої душі, і коли наляканий євнух прибіг до кизляр-аги Ібрагіма з цією страшною вістю, той теж злякався: і розгубився, не знаючи, як повідомити султана. Звернувся за порадою до великого муфтія Кемаль-паші-заде, і хоч той теж тяжко. нездужав, але підвівся з постелі й пішов до султана, щоб донести до його царственого слуху цю печальну вість.
   Сулейман, вислухавши великого муфтія, схилив голову і вимовив слова про повернення:
   - Інна лілахі ау інна ілайхі раджі уна - воістину ми належимо богу і повертаємося до нього.
   Тоді звелів, щоб останки величної господині, Високої Колиски, царственої валіде поклали на ноші почесті, накрили коштовним покривалом поваги і щоб улеми, вельможі, знатні люди Стамбула, вийшовши назустріч, поховали благословенні останки в скарбниці могили біля підніжжя могили султана Селіма, як скриню з коштовностями, і щоб пом'янули благословенну душу її величності молитвами та величанням і дотрималися добрих звичаїв оплакування у такому вигляді, щоб вони відповідали законам шаріату й суни.
   Сам же чи й зронив бодай сльозину і на небіжчицю навіть не пішов глянути. Хоч яка ненависна була ця жінка для Роксолани, але навіть її вразила поведінка Сулеймана. Не кинути останнього погляду на рідну матір! Не закрити її очей! Боже! Що це за світ, що за люди, що за жорстокість?
   Та простила султанові його дивну холодність, коли за місяць по смерті валіде він повів її в Айя-Софію, де вже чекав на них головний кадій Стамбула. І перед тим суворим чоловіком, без свідків, але з належною урочистістю заявив:
   - Я беру цю жінку собі в жони.
   Кадій уклонився султанові й султанші - так було скріплено цей дивний шлюб. Роксолану про згоду ніхто не спитав, бо для шаріату голос жінки не має ніякого ваги, усе сталося так несподівано, що вона й не збагнула величі тої події, і тільки згодом, коли султан вирушив до Персії, а вона лишилася сама в Стамбулі, коли люд прокричав її султаншею і вже супроводжував її ім'я не прокляттями, а хвалою і славою, усвідомила нарешті, що сталося неймовірне. Хай не було весілля, не супроводжувався їхній шлюб урочистостями, навпаки, вражав буденністю майже обурливою, але був же то шлюб, освячений шаріатом, піднесений до найвищого мусульманського законе- і вона тепер вознесена, возвеличена! І до цього османські султани брали шлюб із чужинками, серед яких траплялися й слов'янки, але все то були доньки володарів, князів і королів, а вона ж тільки рабиня, куплена й продана, безрідна, незнана, мала й упосліджена! Хто тепер посміє назвати її рабинею? Хто піднесе голос проти неї, замахнеться на неї, на її рід і походження? Відчувала з собі голос крові легендарних амазонок і нескорених скіфів, знала, що не втримає тепер її ніхто й ніщо, не буде більше ні супротивників, ні перепон. І всі колишні страхи й нещастя видавалися такими змізернілими, такими нікчемними, що хотілося сміятися.
   Навіть султанська сестра Хатіджа схилила голову перед султаншею і прийшла до неї скаржитися на свого мужа. Ібрагім, поки зимував у Халебі, завів собі підлу наложницю, якусь Мухсіну, тоді відправив її до Стамбула, де спорядив для неї тайкома дім, і ця хвойда писала йому навздогін любовні послання. Тільки послухати, що вона мала нахабство виписувати: «Доки плачу й тужу, зболена й засмучена, несподівано пролунав милий звук ранкового вітру й доніс дорогу серцю мову вашого чарівного тіла і солодких уст». Хвала аллахові, що султанські улаки перехопили цей лист і принесли їй. Як смів цей мерзенний чоловік протиставити султанській сестрі якусь повію! І якої кари заслуговує він за свою зрадливість?
   Роксолана мовчала. Що їй Ібрагім, що їй усе? Що має завалитися, завалиться тепер само. А вона має ще більше зміцнювати будівлю свого життя, зміцнювати сама, дякувати тому, хто возвисив її возніс, поставивши поруч із собою, може, й над усім світом. Матусю рідна, бачила б ти свою дитину!
   І знов летіли слідом за Сулейманом її листи до нього. «Мій великий володарю! Припадаю лицем до землі і цілую порох від Ваших ніг, притулку щастя. О сонце моєї снаги і благо мого щастя, мій повелителю, коли питаєте про Вашу послушницю, що їй через Ваш від'їзд печінка, як дерево, звуглилася, груди стали руїною, очі - як висхлі джерела; коли питаєте про сироту-утопленицю в морі туги, яка не розрізняє дня від ночі, котра страждає від любові до Вас, яка збожеволіла дужче за Фархада і Меджнуна, відколи розлучена з своїм володарем,- то тепер зітхаю, немов соловей, ридаю безперервно і після Вашого від'їзду перебуваю у такому стані, якого не дай боже навіть Вашим невірницьким рабам».
   Султан відписував їй, повідомляючи, як брав кизилбашські фортеці, як увійшов у столицю шахову Тебріз, як рушив далі шляхами, якими ходив сам Іскандер, як пережив страшну ніч коло полишеного древнього міста Султани. Кілька днів ішло військо в холодній імлі й чорних туманах, тоді опинилося у темній гірській ущелині, і втомлені воїни поснули в наметах, між якими запалено тисячі вогнищ. Зненацька перед північчю над табором закрутився джинівський смерч. Мовби величезна повітряна п'явка всмокталася в землю, усі намети, крім султанового, були вмить розшарпані й рознесені навсібіч, смерч усмоктував у себе людей, тварин, зброю, усе, що траплялося на його шляху. Коли ж промчав над ущелиною, то за ним зринули туди потоки крижаного повітря, град і лід. З надр гір долинув зловісний рик, ніби там прокинулися всі демони пекла, і гук пройшов між людьми, віщуючи загрозу і несучи жах.
   Люди замерзали на смерть. Гинули, жалібно ревучи, верблюди. Сніг не падав, а засипав воїнів, коней, мулів і все довкола. Люди перелякано тулилися одне до одного і просили в аллаха порятунку від гірських демонів, пробуджених кизилбашами. Сам султан перелякано щулився у своєму розкішному наметі, думаючи, що вперше в боротьбі за чисту віру небо подає йому такий зловорожий знак. Коли на ранок встало сонце, всі побачили, що сніг червоний, ніби политий кров'ю, і вцілілі кинулися утікати з тої страшної ущелини. Йшли непрохіддям, бачили більше змій, ніж рослин, з гір потрапили на трясовини Євфрату, тонули в них, гинули тисячами.
   Великий візир звинуватив у всьому Скепдер-челебію, хоч хто б же міг боротися із стихіями?
   Султан не став на захист великого дефтердара. Коли перед ним без опору розчинив брами великий Багдад і на першому дивані Ібрагім виступив із вимогою стратити Скендер-челебію за зраду, Сулейман не став слухати думку візирів Аяса-паші й Касима-паші і підтримав свого сераскера.
   Скендер-челебію і його зятя Гусейна-челебію повішено на багдадському Ат-Мейдані, сім тисяч їхніх рабів пущено на продаж, пажів дефтердара, зодягнутих у золото, забрано до султанського двору, і згодом семеро з них стали візирами у Сулеймана, а двоє навіть великими візирами: Ахмед-арбанас і Мехмед з боснійського роду Соколовичів, званий Узун - Високий.
   Уночі, після страти, Скендер-челебія приснився Сулейманові. Ніби душив його хусткою, допитувався: «За віщо мене повісив невинного?» Султан прокинувся, перестрашений у темряві й самотині, прокляв свого великого візира: «Бог дасть, Ібрагіме, незабаром і ти так само закінчиш!»
   Знаходив порятунок і втіху лише в листах Роксолани, яка писала йому в Багдад:
   «Всевишньому і його вівтарю тисячократну хвалу возносячи, радуймося й веселімося! Весь світ вийшов із пітьми, залитий світлом милості божої. Хвала господу за доброту, хвала Водителю! Нехай мій володар, мін падишах, мій високий поріг до Повелителя цього й того світу, благо світла моїх очей, якими дивлюся на цей світ, нехай мій шах і мій султан завжди веде святу війну, нищить своїх ворогів і здобуває землі, нехай заполонить усі сім сфер Джемшида, чоловік і джин хай упокоряться нашим велінням, хай бог боронить Вас від щонайменших нещасть і помилок, нехай поможе здійснитися усім надіям, які зродяться у Вашім благословеннім серці, хай будете мені Хизиром, хай бережуть Вас усі пророки й святителі, цілий світ хай весело й щасливо проводить свій час у Вашім щасливім затінку. І коли Всевишній дозволить, о володарю світів! - знову благаю його, щоб дав можливість і долю для Вашого щасливого повернення, щоб знов побачила Ваше благословенне лице і занурилася своїм обличчям у порох біля Ваших ніг!
   Ніби сонце саме, проходиш і сяєш!»
   У Стамбулі знов лютувала чума. Роксолана тулила до серця своїх діток, слала до султана гонців з листами: «Аллах змилується, і мор мине до прибуття мого володаря. Наші богоугодники кажуть, що смерть має щезнути, коли опаде осіннє листя».
   І знов уписувала в листи рядок із свого вірша: «Ніби сонце саме, проходиш і сяєш!»
   Султан повертався через Бітліс, Халеб, Антіохію, Адану,Конью. Цілих п'ять місяців ішов від Багдада до Стамбула, оглядав усе своє царство, творив суди, нагороджував усіх, хто відзначився, карав винних. Ніщо не вказувало на зміну його ставлення до Ібрагіма, його тепер звали тільки «сераскер султан», на долю Сулеймана лишався самий титул падишаха. Після повернення до столиці султан доручив Ібрагімові вести переговори із секретарем французького короля Жаном де ля Форс і дати Франціску капітуляції па право торгівлі й дипломатичні привілеї.
   Тим часом, підкупивши двірських, до султана прорвався якийсь знавіснілий старий купець-мусульманин і став домагатися, щоб Сулейман повернув йому якусь рабиню, куплену в нього Ібрагімом за посередництвом венеціанця Луїджі Гріті. Згідно з шаріатом це був продаж, який підлягав затвердженню третьої особи, що була справжнім власником рабині. Цією особою був Гріті. Але тепер Гріті помер, тому його затвердження вважається недійсним, надто що рабиня вже перестала бути рабинею, а возведена в султанському гаремі в нову якість так само, як, скажімо, зерно може бути перемелене на борошно, а виноград перероблений на оцет. Тому рабиня має бути повернена купцеві, який її продавав, бо продаж її тепер став нікчемним.
   Султан похмуро вислухав шаленця і мовчки махнув своїм дільсізам, щоб вони заткнули пельку цьому нахабі.
   А ввечері покликав до себе Ібрагіма, щоб провести з ним, як бувало колись, цілу ніч у покоях Фатіха, розписаних італійцем Джентіле Белліні, за грою, бесідою, вином і спокійними роздумами.
   Уперше Ібрагім прийшов до султана без своєї віоли.
   - Хотів би почути твою гру,- спокійно сказав Сулейман.
   - Настогидло! - недбало кинув Ібрагім.- Ліпше давай вип'ємо!
   Не було вже поваги в його голосі, не запобігав перед султаном, не підлещувався, бо й навіщо? Сам був султан сераскер, рівний з падишахом, а то й вищий за нього в усьому.
   Султан мовчки попивав вино, дивився спідлоба на чоловіка, якого він возвеличив, поставивши, може, й вище за самого себе. Знав про нього все. Може, шкодував, що не прислухався вчасно до голосу своєї Хуррем, яка тепер ухилялася від будь-яких розмов про Ібрагіма, ухилялася вперто, так, що навіть на його відвертість відповіла невизначенс:
   - Я не можу нічого додати до сказаного колись, щоб не скаламутити священного спокою вашої величності.
   А як можна не скаламутити те, що вже й без того скаламучене? Султан знав усі звинувачення, які висували проти Ібрагіма його візири й наближені. Двічі водив військо на Відень і обидва рази невдало. Без волі султана обіцяв мир Фердінанду, тоді як будь-яке перемир'я з невірними суперечить волі аллаха. В перському поході втратив половину мусульманського війська через свою нездарність, а в шаха Тахмаспа тим часом не загинув жоден вояк. І вийшло так, що турецьке військо тільки приминало траву, а не витоптувало її, щоб більше ніколи не підвелася. Великий візир показав себе нікчемним мусульманином. Колись кожний коран, який потрапляв йому до рук, цілував і прикладав до чола на знак найглибшої шани, тепер дратується, коли хтось дарує йому цю священну книгу, і кричить, що має задосить цього добра. Без суду, увівши в оману султана, добився страти чесного мусульманина Скендер-челебії, тоді як гяура-здирцю Гріті всіляко підтримував. Вів зрадливу політику в переговорах. Вбив руських послів, загарбавши їхнє майно. Покрив злочин Хусрев-бега, відібравши в нього рубін, заради якого боснійський санджакбег убив таємного посла матері французького короля, зраджує своїй жоні, султанській сестрі Хатіджі, завівши собі підложницю. Бунтував стамбульський мотлох протії самої султанші, наміряючись, може, й знищити її.
   Кожного з цих звинувачень досить було для Ібрагімової смерті, але жодного з них султан не згадав тої ночі. Він пив вино, хмурився більше і більше, впівока стежачи за своїм знахабнілим улюбленцем. Тоді зненацька сказав:
   - До мене пробився якийсь купець. Кричав про рабиню, куплену тобою, тоді про мій гарєм. Я нічого не міг зрозуміти. Ібрагім п'яно зареготав:
   - Як же ти міг зрозуміти, коли ти турок!
   - Купця страчено, тепер тільки ти можеш мені сказати…
   - А що казати? - недбало відмахнувся грек, доливаючи Сулейманові вина.- Що казати? Було й нема. Всі мертві. Жодного свідка. Ні валіде, ні Гріті, ні цього старого ошуканця. Його звали Сінам-ага. Я заплатив тому негідникові дикі гроші. Тепер бачу - недаремно. Рабиня стала султаншею.
   - Яка рабиня? - бліднучи, спитав Сулейман.- Про кого ти мовиш?
   - Про султаншу Хасекі. Про Роксолану. Це ми з Гріті так її назвали - і покотилося по всьому світі. Я хотів її собі, але глянув і не зміг покласти в постіль. Самі ребра. Щоб не пропадали гроші, вирішив подарувати в твій гарем. Валіде прийняла. Була мудрою жінкою.
   Султан звівся на ноги, став перед Ібрагімом, стемнів лицем так загрозливо, що той мав би схаменутися, але сп'яніння, а ще більше, мабуть, знахабніння зробило його сліпим.
   - Як смієш ти так про султаншу? - повільно вимовив Сулейман, насуваючись на Ібрагіма, який недбало розлігся на подушках.- Вона мати моїх дітей, і її добре ім'я важить незрівнянно більше, ніж смерть не тільки твоя, а й моя власна.
   - Ти, турку! - засміявся Ібрагім.- Хочеш вмирати за цю нікчемну рабиню, за цю відьму? Чи вже зовсім з'їхав з глузду? Аби ж хоч було заради чого! Бачив її голою - не пробудила в мені нічого чоловічого. А ти…
   Не договорив. Султан сплеснув у долоні, миттю вскочило в покій кілька дільсізів. Ібрагім, знаючи, які скорі на розправу німі, теж підскочив з свого місця, ховаючись за султана, бліднучи більше, ніж звичайно, зашепотів:
   - Ваша величність, мій падишаху, то ж був тільки жарт, то ж…
   - Взяти його! - гукнув султан, відсторонюючись од свого улюбленця.
   - А-а, мене взяти? -скреготнув гострими своїми зубами Ібрагім.- Мене, великого візира? Не смієте! Ніхто не сміє!
   Дільсізи мовчки йшли на нього. Він відбіг до стіни, притиснувся спиною до малювань Белліні, змахнув своїм коштовним кинджалом.
   - Султане, схаменися! Мій повелителю! Я ж ваш макбул, ваш мергуб, ваш махбуб!- Я ж ваш милий, ваш бажаний, ваш улюблений!
   - Будеш мактул!
^[68]- крикнув перекривлений од люті Сулейман.- Кінчайте з цим зрадником!
   - Не підходь! - засичав грек до німих.- Поріжу всіх! З вашим султаном поріжу!
   Один із дільсізів, чорний жилавий велетень, вміло замахнувшись ятаганом, кинув його і пришпилив Ібрагіма до стіни, мов метелика шпилькою. Кинджал випав із грекових рук.
   Він поглянув на стіну, ніби ще не вірив, що то його кров бризнула на малювання італійця,прошепотів:
   - Сулсймане, я вмираю. Кров моя…
   Німі накинулися на нього, відірвали від стіни, шовковий шнурок здавив йому шию.
   Султан мовчки вийшов з покою. Розбудив Роксолану, не дозволив запалювати світла, сів на подушки так, щоб сяйво березневої ночі не падало крізь барвисті шибки йому на обличчя, глухо промовив:
   - Убитий Ібрагім. Вона злякалася.
   - Як? Де? Ким?
   - Мною.
   Їй стало страшно й легко.
   - Що ж тепер буде?
   - Нічого. Хіба ти не зі мною?
   їй чомусь згадалися давно читані слова. Ще з дитинства: «Хто побідить, не матиме кривди від другої смерті». Але не сказала їх султанові. Мовчала. Він попросив:
   - Іди до мене.
   І вона пішла. Бо й до кого б мала йти на цім світі?
   Ібрагімове тіло закопане було в дворі дервішської текіє на Галаті. На могилі не було ніякого знаку, окрім дерева, що росло поблизу.
   Двір колишнього великого візира на Ат-Мейдані перетворено на школу для молодих яничарів. Його сади на Золотім Розі стали місцем для гулянь стамбульців. Майно передано державі. Спадок від захланного грека зостався величезний. Понад вісімсот сільських садиб і будинків, майже півтисячі водяних млинів, два мільйони дукатів, не лічачи золотих і срібних злитків, тридцять два великі діаманти на одинадцять мільйонів аспр, безліч самоцвітів, п'ять тисяч багато гаптованих кафтанів, вісім тисяч тюрбанів, тисяча сто шапок, прикрашених щирим золотом, дві тисячі кольчуг, дві тисячі позолочених панцирів, тисяча сто кінських сідел у золоті й коштовних каменях, дві тисячі шоломів, сто тридцять пар острогів золотих, сімсот шістдесят шабель у коштовних піхвах, тисяча списів, вісімсот золотом оправлених і діамантами й самоцвітами саджених коранів, тисяча сімсот рабів і рабинь, дві тисячі коней, тисяча сто верблюдів.
   Хатіджу султан видав за молодого Лютфі-пашу, який відзначився у перському поході, бо не годилося, щоб така молода вдова жила сама.
   Великим візиром став арбанас Аяс-паша, чоловік мужній, але дурний і обмежений, байдужий до всього, крім власної влади.
   Стамбул завмер, упокорений і приборканий, лягав до ніг Роксолани, усе тепер тут стелилося їй до ніг, але не було радості в душі, не мала торжества в серці, хотілося вирватися звідси, втікати, втікати світ за очі, покинути Стамбул, щоб, може, й не повертатися сюди ніколи.
   Коли сказала про своє бажання султанові, той здивувався:
   - Але ж ти в цьому місті здобула велич!
   - Велич? - Вона засміялася.- А що я тут бачила? Мури Топкапи, замкнені покої, нагляд євнухів, сади гарему та небо над ними? І весь світ - крізь кафису,хіба що для султанші пороблено на вікнах коштовні мушараби. Мій повелителю, повезіть мене куди-небудь! Поїдьмо далеко-далеко!
   - Куди ж? - не зрозумів султан.
   - Хіба я знаю? Аби лиш далі від Стамбула.
   - Султани можуть їздити тільки на війну і на лови.
   - О прокляття влади! Повезіть мене хоч на лови! В ліси й у гори! Повезіть, мій султане!
   …А тепер скакала у глибину лісу, маючи перед очима ту дивну стрімчасту вершину, схожу на високий білий ріг. Суркая. Ріг-скеля. Але по-турецьки «суп» означає не тільки «ріг», а й «весілля». Хай буде ця скеля мовби її весільним дарунком.
   - Мій султане, я хочу, щоб ми з вами зійшли на цю вершину! Примха дика й незбагненна, але султанша дивилася на Сулеймана так благальне, мало не жебруючи, що він слухняно зліз з коня і, плутаючись у своєму широкому коштовному одязі, пішов слідом за цією жінкою, яка не втомлювалася його дивувати. Скеля здіймалася полого, так що йти на неї можна було без особливих зусиль, та однаково султан не встигав за Роксоланою, вона випередила його, ледь не бігцем подолала останній стрімчак, ступила па гостру білу вершину, тільки тоді озирнулася на Сулеймана, який тяжко чалапкав позаду.
   Стояла над безмежними лісами, над царством гір, вознесена під саме небо, і дивилася в той бік, де мала лежати її рідна земля. У дикій пустельності цієї вершини мовби щось промовляло до Роксолани, щось живе, народжене безміром просторів, що розляглися внизу, таємною могутністю землі, поклик якої вона сприймала всім своїм єством, і поклик той був ніби втіленням і природою її душі, жадобою нових звершень і добра, яке є істиною. А серце стискувалося від незбагненного нетерпіння, і та сама безмежна туга, що була в ньому з першого дня неволі, залягала там тяжко і безнадійно.
   Зітхнувши, Роксолана перевела погляд униз, навстріч Сулейманові, який дерся на вершину повільно, втомлено, але вперто. Піт струмками стікав йому з-під високого тюрбана, заливав очі, скапував із прибитих сивизною довгих вусів, звивистими патьоками проорював сліди свої у бороді, як дощ на глиняних гірських схилах. Вона бачила султанове обличчя, його хижий ніс, жадібно розтулені уста, гострі зуби. Йшов до неї, дерся вище й вище, насувався на вершину, де вона стояла, вслухаючись у невідомий поклик.
   І тільки тоді, глянувши собі під ноги, побачила Роксолана, що на білому гострякові вершини вистачає місця лише для одної людини

Книга друга. Страсті

Глава 1. Кров

   Від Ібрагіма не лишилося навіть його улюблених дзеркал. Хатіджа не захотіла взяти жодного, бо кожне з них ще мовби зберігало в своїх таємничих глибинах бліде відбиття того, хто зганьбив її царський рід. Султанські еміни, яким звелено було забрати майно колишнього великого візира до державної скарбниці, зацікавилася тільки коштовними оправами. Навіть яничари, які загосподарювали в Ібрагімовім палаці, всупереч своєму узвичаєнню, не стали трощити дзеркал, щоправда, не від забобонного побоювання лиха, а скорше від тверезого розрахунку, бо все це добро можна було відправити на Бедестан і розпродати там хоч і за півціни, але ж однаково мати зиск більший, ніж від потовченого скла.
   Несподівано з-за моря припливло ще одне дзеркало для Ібра-гіма. Вже для мертвого. Коло стамбульських причалів завжди повно було роззяв, які зустрічали кожне судно, так ніби сподівалися, що привезе воно для них щасливу долю. Посилав туди своїх людей і Гасан-ага, воліючи без прогайки мати вісті, які линуть з морськими вітрами. Ось так один з його Гасанів і довідався, що на щойно прибулій венеціанській барці привезено в дарунок Ібрагімові величезне дзеркало. Баркою тою приплив до Стамбула посланий самим дожем Венеції Андреа Гріті славетний художник Вечелліо з кількома своїми учнями. Дож прислав свого улюбленого художника на прохання сина Луїджі Гріті, ще не знаючи, що син уже мертвий, так само, як не знав про смерть великого візира Ібрагіма той, хто посилав йому в дарунок рідкісне дзеркало.
   Власне, про те дзеркало і про художника Гасан-ага негайно повідомив свою повелительку, випереджаючи навіть всюдисущих султанських улаків-донощиків. Він переслав Роксолані коротенького листа і ще того самого дня одержав от султанші повеління забрати з барки дзеркало і передати гаремним євнухам, які поставлять його в кйошку Гюльхане, оновленому Сулейманом для улюбленої своєї жони під час її останніх хворощів. Про художника Роксолана не згадала, не цікавилася й тим, хто прислав Ібрагімові дзеркало, але Гасан-ага однаково ж знав, що колись вона може спитати й поцікавитись, бо була не тільки султаншею, а передовсім жінкою - примхливою, незбагненною і загадковою. Тому мав збирати відомості й про це.