Загребельний Павло. Роксолана

   - А коли правда, то що? - шорстко спитала Роксолана.- Хіба не записано в пророка: «Ніколи не досягнете ви благочестя, поки не будете витрачати те, що любите»?
   - Ти, може, хотіла б закрити гарем? Такого ще ніколи ре бувало. Я не допущу ганьби падишаха.
   - Чому ж допустили власне зганьблення,.коли султан Селім занедбав своїх жон і знаходив утіху з юнаками?
   - Ти! Як смієш? Гяурка!
   - Я султанша і така сама мусульманка, як і ви, моя валіде.
   - Я виховувала свого великого сива.
   - А ви впевнені, що він - ваш син?
   Султанська мати вхопилася за груди. Такого ще їй не наважувався казати ніхто. Мала серце чи ні, але вхопилася саме за те місце, де воно б'ється у всіх людей. Роксолана (покликала на поміч. Прибігли євнухи, гаремний лікар. Валіде була бліда, як смерть, не могла.вхопити віддиху, безпорадно ворушила пальцями, ніби хотіла впіймати, затримати життя, що вислизало, відлітало від неї. Врешті прийшла до тями, євнухи поклали її на парчеві ноші, обережно понесли до її покоїв. Роксолана спокійно сиділа, взявши на руки малого Баязида, не провела валіде навіть поглядом, не бачила, якою ненавистю блискали очі султанської матері, як здригалися її чорні губи, ніби п'явки або змії. Хай! Не лякалася тепер нікого. Ще недавно була -беззахисна і безпорадна. Тоді єдиною своєю зброєю мала своє тіло, ще не знаючи його сили і не вірячи в нього, бо то ж тіло стало причиною її неволі, її прокляттям і нещастям. Згодом стало вибавленням, знаряддям свободи, зброєю. Тепер її зброєю буде султан. Виставлятиме його перед усіма. Захищатиметься ним і нападатиме теж ним. Ця мудрість відкрилася їй у 'тяжкі дні самотності й недуги, в хвилини, коли вже здавалося, що вмирає. Ожила, щоб боротися й перемагати. Всіх!

Глава 26. Кучук

   Стамбул поставав у всій своїй обідраній,
   брудній, пересиченій диким життям красі. Тілесні корчі вулиць. Голуби коло мечетей. Неробство й сновигання тисяч людей. Гуляння замість сміху й плачу. Гуляння від голоду. Від розпачу. Від самотності. Найспесивіша й найзамурзаніша юрба жебраків, яка будь-коли ходила по землі. Шаріат дозволяв жебрати старим, бідним, сліпим, паралічним. Каді Стамбула призначав головного поводиря жебраків - башбея, який видавав посвідчення на право збирати милостиню. Дозволялося жебрати в базарні дні - понеділок і четвер. Ходили по вулицях і площах із знаменами, ніби і воїни. До них приєднувалися бідні софти-хто там розбере, де і жебраки, а де мусульманські учні Їсти хочуть усі. Немає ненажерливішої істоти на землі, ніж людина, а Стамбул - найненажерливіша з столиць світу. Так велося ще від грецьких імператорів, недарма ж Фатіх уже й після завоювання Константинополя,цілих три роки не наважувався переносити туди столицю з Едірне. Султан Селім, який провів усе своє царювання в походах, не вельми переймався Стамбулом, не дбав про столицю, встановлені (Ще за Фатіха норми постачання Стамбула не змінювалися, а тим.часом місто росло, кількість нероб побільшувалася щодня, зажерливості столиці не було ні впину, ні меж, і, коли Сулеймаи після походів на Белград і Родос на кілька років засів у своїх палацах, він вжахнувся від Стамбула, який постав перед ним велетенським, вічно роззявленим ротом, бездонною горлянкою, невситимим шлунком. Столиця зжирала все надбане провінціями в один день, ковтала одним ковтком і знов була голодна, невдоволена, це була якась прірва, готова поглинути цілий світ, "ненаситний молох, який вимагав принесення йому в жертву всього живого, жертя й питва, одягу й молитов, дров і ходи, посуду й прянощів, зброї й квітів, солодощів і солі, мудрості й вогню, мечетей і базарів, коней і кішок, рабів і розбійників, суддів і підмітальників вулиць. Вдень і вночі з усіх усюд везено до Стамбула сушею й морем хліб і м'ясо, рис, мед, олію - для страв і для освітлення, сир, садовину й городину, прянощі, фарби, хутра, оздоби. З Румелії й Анатолії йшли безконечні отари овець, з Волощини й Молдавії воли, з Криму коні, продовольство прибувало до пристаней Текфурдаг, Геліболу, Гюмюль-дюйне, Ун-капани. Коли великим візиром став Ібрагім, вій, за порадою Скендер-челебії, встановив по всій імперії жорстокий облік усього живого, всього, що виросло й могло вирости, провінціям, санджакам і найменшим казам встановлювалася кількість баранів, які мали бути вигодувані. Стамбул мав знати про кожну дійну вівцю в найвіддаленіших закутках величезної держави, точно вказувалися строки поставок м'яса для столиці і навіть породи овець. Отари мали прибувати до Стамбула не пізніше дня Касіма з Румелії й Анатолії, бейлербею Діярбекіру велено було постачати туркменських баранів з Зулькадарли для султанського палацу, встановлено було ціни на овець: та, що котилася один раз - 20 акча, двічі - 25, тричі - 28 акча. Стамбульський кадій через призначених ним наглядачів за ринками - мухтесібів стежив, щоб не порушувано встановлених цін і порядку торгівлі. Чужоземні купці мали право продавати тільки оптом, в торговельних рядах стояли купці стамбульські. Призначені кадієм еміни стежили, щоб найперше закуповувалося все для султанських палаців, потім для двору великого візира, членів дивану, великого муфтія, дефтердара, для яничарів і челяді, лише тоді дозволялася вільна торгівля. З відома кадія мухтесіби встановлювали ціни на хліб, м'ясо, городину і садовину, на ячмінь і пашу для коней. Городина й садовина мали бути свіжі, коні - підковані. Товари якісні. Терези справні. Аршини не вкорочені. Мухтесіб ходив по ринку, служки несли за ним фалаку - схожу на смичок товсту палицю з міцною вірьовкою - символ влади й покарань. Спровиненого купця негайно карано. Служки мухтесіба скручували йому ноги фалакою і давали тридцять дев'ять ударів по п'ятах. Мухтесіб міг проколоти мочку вуха порушникові законів торгівлі, розідрати ніздрю, відрізати вухо. Двічі на рік стамбульські базари об'їздив, переодягнувшись, великий візир, щоб простежити за тим, як несуть службу мухтесіби.
   У своїй безмежній захланності Стамбул султанський замахнувся на освячений тисячоліттями звичай і привілей Сходу - на вільну торгівлю, на вільні зиски, на вільних і незалежних купців. Звиклі до загарбництва й грабувань, тут не покладалися на випадок, не сподівалися на каравани з товарами й продовольством, вірили тільки в примус, жорстокість і насильство. Купці-джелаби, звільнені від податків, мали поставляти овець і худобу для Стамбула, здаючи скот примусово по низьких цінах. На всіх джелабів заведено було списки-ірсалі, і вже ні сховатися, ні втекти, бо ж однаково наздоженуть, знайдуть і на тому світі, примусять. Джелаби, пригнавши скот у столицю, віддавши майже задарма все, належне для палацу султана, для шах-заде, візирів, бейлербеїв, казиаскерів, капіджіїв, нішанджіїв, дефтердарів, реїсів і емінів, за встановленими цінами продавали рештки м'ясникам-касабам. Касаби так само мали збитки, але що були вони вже стамбульцями, а для столичного жителя не можна було допускати ущербку, то їхні збитки покривалися за рахунок примусових поборів з ремісницьких цехів.
   Все було примусове: примусові поставки, примусові торговці, примусові ціни. Хоч як пильнували султанські чиновники, але дорога була далека, губилися в ній цілі отари овець, табуни худоби, з кожних 'сорока отар, призначених для Стамбула, коли й доходило до столиці десять - п'ятнадцять, то й добре, решта десь пропадала по дорозі, розпродувалася, розкрадалася, і лисці великого візира те й знали що записували: не прийшло двадцять тисяч баранів, не прийшло сорок тисяч, шістдесят тисяч. З Стамбула під страхом найтяжчих покарань заборонено було вивозити будь-яке продовольство: худобу, хліб, борошно, олію, навіть сіль і квіти. Бо й квіти провінція теж зобов'язана була постачати для султанських і візирських палаців: п'ятдесят тисяч голубих гіацинтів з Мараги, півмільйона гіацинтів з Азаха, чотириста кантар троянд червоних і триста кантар особливих з Едірне. Продовольство й товари перехоплювалися ще за Стамбулом, притримувалися, щоб підняти ціни, не допускалися в столицю, коли ж потрапляли в Стамбул, то й тут переполовинювалися, щоб тайкома перепродувати, вивозити за мури столиці, щоб зідрати там потрійну ціну. Спекулювали придворні, султанські повари й чашнігіри, слуги й воїни, писці і яничари, візири і сам великий візир, який, загрібаючи неймовірні прибутки, не гребував і дріб'язком, гаразд відаючи, що багатство починається з маленької акча. Не помагали суворі султанські фірмани, показові покарання, вночі на баржах і барках через Босфор переправлялося десятки тисяч овець до найближчого порту на Мармарі - Муданьї, а звідти викрадені з Стамбула отари або ж мандрували до обшарпаних, голодних провінцій, або ж поверталися назад до столиці, де казна знов викладала за них гроші, щоб вони знов тайкома були переправлені па азіатський берег і ще раз були перепродані.
   Навести лад у цьому безладді неспроможна була ніяка влада. Весь Стамбул розділено було на квартали, кожен з них на ніч відгороджувався від іншого брамою - махалі-капу, щоб кожен квартал відповідав за власні злодійства, але не помагали й махалі-капу, ніякі замки й засуви неспроможні були стримати сили мовчазної-івсемогутньої -золота. - - Ібрагім,повернувшись з угорського походу,заповзялся навести лад у Століці, сам їздив по стамбульських базарах, особисто допитував упійманих з контрабандою власників босфорських барок - реїсів, сам стежив, як скручують фалакою ноги спровиненим і шмагають по брудних п'ятах воловими жилами, кричав катованим: «Скажеш, хто послав тебе? Скажеш?»
   Мотлох стамбульський проходив перед його очима. Дрібні злодюжки - дайси, грабіжники й убивці - каба дайи, нічні сторожі - бекчі, наглядачі печей у банях - кюльханбеї, підмітальники вулиць - ферраші, люди найупослідженіші, відчаєні, зготовлені на все найлихіше, коли б грозився хтось їм пеклом, то й тоді б вони, мабуть, передовсім поцікавилися, скільки там платять.
   Провівши кілька годин у приміщенні для допитів, Ібрагім цілий тиждень не міг позбутися враження, що він весь просмердів брудом, нуждою й нікчемністю. Скаржився своїм друзям Скендер-челебії й Луїджі Гріті, венеціанець розкотисте реготав, слухаючи ці визнання. 'Скендер-челебія невтомно повчав Ібрагіма:
   - Навіть одна акча, вибита з дрібного злодюжки, може скласти підвалину багатства цілої держави. Сто акча дають аспру, сто аспр дають дукат, сто дукатів - це вже маєток, тисяча дукатів - багатство, мільйон - всемогутність.
   - Чому я повинен збирати ці акча для всієї держави! - вигукував Ібрагім, гидливо витираючи руки.- Я не призначений для такої справи!
   - А яке призначення вище за збирання, багатства? - питав Скендер-челебія.
   - Збирання мудрості, ось!
   - Хіба мудрість - це не багатство? Мудрість - то тільки ступінь перед багатством справжнім, перед достатком життєвим, перед золотом.
   - Золото? Я маю вже його задосить! - зневажливо кривився Ібрагім.- Хвала аллаху, я зміг повернути тобі твою Кісайю, що вся тхнула золотом, як викинута на сонце рибина дохлятиною, я можу насолоджуватися життям без цього мертвого запаху.
   - Тобі дано султанську сестру, яка ще більше пахне золотом,- усміхався в бороду Скендер-челебія.- Тепер ти прикутий до цього металу навіки, і вже не порятує тебе ніяка сила. Золото- найвища святість на цім світі.
   - Ти чув? - обурено сплескував руками Ібрагім, звертаючись до Гріті.- Коли б я видав дефтердара імамам, вони звеліли б юрмі побити його камінням. Золото - найвища святість! І хто це говорить?
   - Кожен вибирав собі святість де може і як може,- спробував помирити їх Гріті.- Але я купець і вірю лигає в золото. Бо в що ж вірити в цьому ошалілому світі?
   Якось зимовою ніччю люди великого візира затримали в Мармарі велику барку, повну овець найцінніших порід: кивирджик, карамай, курджак. Такі вівці призначалися для султанських кухонь і вкрадеш, видно, були саме звідти. Реїс барки, щоб не датися до рук емінів, стрибнув у море й утонув, нечисленна залога чи то викупилася, чи то пішла слідом за своїм реїсом, захоплено разом з султанськими баранами тільки маленького, багато зодягненого молодого євнуха, в якого до того ж знайдено ще й чашу для шербету, па якій виразно виднілася султанська тогра - теж украдено з Топкапи. Придворні майже не попадалися людям великого візира, або ж обдурюючи тих, або ж вчасно відкупляючись, але цей малий євнух не зумів зробити ні того, ні другого, тому про нього було сказано Ібрагімові. Великий візир вирішив допитати впійманого особисто. Звелів одразу поставити того в приміщенні для тортур, щоб» відбити охоту таїтися, прийшов туди весь у сяєві золота й коштовностей, оточений блискучими пажами й тілохранителями, сів на золотий стілець, кивнув волохатим дурбашам, щоб підвели звинуваченого, впівока глянув на мізерну істоту, що, плутаючись у широкому одязі, пробувала дістатися до його золоченого чобота, спитав через губу:
   - Ти хто такий?
   - Кучук,- пропищала нікчема, тицяючись у підлогу перед Ібрагімовими чобітьми, бо ближче його не підпускали дужі дурбаші.
   - Го-го! - реготнув великий візир, а за ним і його поплічники.- Таж і так видно, що ти кучук! Питаю, хто ти?
   - Кучук,- не знаючи, чого від нього хочуть, повторив той, круглооко поблимкуючи на грізного пашу і на його підручних катюг.- Так звусь змалку, бо завжди був малий і не ріс ніколи.
   - Але ж виріс злочинцем, га! Звідки ти й хто? - тупнув ногою Ібрагім.
   Кучук заплакав. Розмазував сльози замурзаною ручкою по маленькому личку, ковтав їх разом з хапливими словами. Хіба ж він винен? Його послав начальник султанських кухонь сам матбах-еміні, як посилав він досі інших поварів і прислужників. Вибрано саме його, Кучука, бо маленький, непомітний, такий прослизне всюди, не попадеться. А він попався. І тепер плаче не тому, що боїться, а від тривоги за плов, який він мав назавтра зготувати для її величності султанші Хасекі, бо тільки він один уміє підкладати дрова під казан, де готується той плов з солодощами, він казав про це й матбаху-еміні, але той нагримав на нього і витурив у цю небезпечну подорож, звелівши до ранку повернутися, привезти йому гроші за баранів і взятися за готування того плову.
   - Ти, гнидо! - закричав на Кучука великий візир, штовхаючи малого поварчука своїм золоченим чоботом.- Смієш називати тут найвищі імена? Лайно собаче! Я тобі змішаю день з піччю! Звелю зідрати з тебе шкіру, як з барана, і здирати теж, як з барана, не ножем, а руками, щоб не попсувати, а тоді висушити й повісити на пристані Текфурдаг з написом: «Так буде з усіма, хто крастиме в Стамбулі баранів».
   Але поки лютився, кричав і вигадував кари для нікчемного злодюжки, в душі Ібрагім розмірковував холодно й спокійно. Коли почув ім'я султанші, виникла непереборна спокуса використати пригоду з злочинницькою баркою і цього покидька, щоб кинути бодай тінь на султанську улюблену жону. Вже уявляв собі, як поповзуть по столиці пошепти, що сама султанша, як і всі в Стамбулі, порушує суворий султанський фірман, піддалася жадобі наживи, краде й перепродує. Та одразу й відкинув це нерозумне бажання. Був надто обачний, щоб сліпо рівняти всіх людей. То тільки цей набитий золотом Скендер-челебія не визнав нічого поза грошима, навіть тих баранів, що подарував йому султан в Угорщині, жадібний дефтердар зумів тричі перепродати для казни, намовивши зробити те саме з своїми баранами і великого візира. Султаншу не намовиш, і ніхто б не спокусив цю жінку ніяким золотом. Не належала до звичайних жінок з їхньою примітивною жадібністю й пристрастю до марнотратства. Може, тому й лютилися натовпи, називаючи її чарівницею й чаклункою, що неспроможні були розгадати її душу, не знали, чого хоче ця дивна жінка, до чого прагне. Бо коли людина по хапає багатства, для здобуття якого їй досить простягнути руку, вона неминуче стає загадковою, бентежить і роздратовує прості уми. А втім, є річ, більша за багатство,-влада. Хто має багатство, той ще не мав всього. Зненацька з'являються бажання, яких не можна вдовольнити ні за яке золото. Найперший приклад: його друг Луїджі Гріті. Здавалося б, чого ще треба цьому чоловікові? Але, пересичений усім, запрагнув недосяжного навіть у його становищі:
   високої влади. Набридає Ібрагімові, вже кілька разів натякав самому Сулеймапові про те, що жде винагороди за свої фінансові поради й сприяння. Хоче стати чимось мовби султанським намісником в Угорщині, до того ж отримати звання єпископа. Священний сан, припустимо, він легко зможе купити у папи. Але намісництво? При живому королеві, наставленому султаном, і намісник? Та ще й гяур? Але Гріті затявся і відступати не хоче ні за яку ціну. А здавалося б: чоловік має стільки золота, що вже став понад будь-які бажання й примхи. Виходить, ні. Золото - ще не все. Тільки влада може дати цілковите вдоволення всіх людських пристрастей. Тому Хасекі, не дбаючи ці про який дріб'язок, замахнулася одразу на найбільше: на владу, до того ж найвищу, над самим султаном. Може, ще й сама не знає цього і все робить несвідомо? Що ж, розумні люди повинні збагнути прихований напрямок її дій. Він, Ібрагім, не спускав очей з султанші. Бачив, як вона поволі заволодіває Сулейманом, відвойовуючи в нього, Ібрагіма, нові й нові ділянки падишахової душі, настане день, коли запанує вона над можновладцем неподільно, і коли виявить це, збагне розміри й межі своєї сили, найперше знищить свого найгрізнішого суперника, великого візира, заодно помстившись за своє короткочасне рабство (хай і короткочасне, але ж однаково ганебне, бо для ганьби не має значення тривалість у -і асі) і за приниження, бо жінки можуть прощати все, та тільки не рабство й приниження.
   Та хіба не досить йому тяжкої ворожості султаншиної, щоб ще обтяжувати себе спробою обмовити Роксолану, звівши на неї наклеп у дрібному махлярстві? Ясна річ, цей обрубок людський, щоб зберегти свою мерзенну шкіру, пристав би на все і посвідчив проти самого пророка й аллаха на небі, та хто ж стане користатися послугами покидька?
   Ібрагім мав би непомітно звеліти дурбашам, щоб прибрали з-перед очей Кучука, прибрали, може, й навіки, але сидів якийсь час, мовби забувши про євнуха, хоч і втупившись у нього невидющим поглядом тяжких своїх очей. Ніяк не міг відігнати спокуси якось поєднати випадково впійманого двірського поварчука з можновладицею Топкапи. Нарешті махнув рукою дурбашам, але де різко, навкіс, що означало б смерть, а мляво, зневажливо, згори вниз, себто: в підземелля. Хай посидить, погодує пацючню.
   Ніч для Ібрагіма була втрачена безнадійно. Вечір віддав на державні клопоти, тепер міг хіба що спати, та й то самотою, бо до Хатіджі такої пізньої пори не ввійдеш: султанська сестра не любить, щоб її тривожили без попереджень. До Гріті далеко, та й не вмовлялися про зустріч. Віола й перс-музикант остогидли. Книги валяться з рук. Можна б проскакати з тілохранителями вулицями Стамбула, виловлюючи всіх, хто вештається без ліхтарів у руках, але й це не приваблювало. Великий візир повернувся до своїх робочих покоїв, вислухав від старшого писця донесення з санджаків, віддав розпорядження па завтра, тоді звелів привести до нього Кучука. Мав би потримати того бодай до ранку в підземеллях коло звірів, щоб нагнати більшого страху, але не хотілося витрачати на цього чоловічка аж так багато часу, та більше страху в його нікчемному тілі й не вміститься.
   Кучук, кинутий на розкішні візирські килими, мав би почуватися приголомшеним від цієї розкоші, та він чи й помічав її. Знов плазував, уткнувшись носом у підлогу, норовив по-собачому лизькати чоботи великого візира, а той знай відтручував його гидливо, махнув тілохранителям, щоб полишили його наодинці з Кучуком, стріпуючи пальцями, ніби хотів скинути з себе бруд, якого набрався від спілкування з цим чоловічком, процідив крізь зуби:
   - Тепер розказуй мені про себе швидко і без зайвих слів, ти, сину шакала й свині. Ну?
   - Ваша високість, мій візирю,-белькотів той,-я Кучук, Кучук.
   Ібрагіма пересмикнуло. Хоч який переляканий цей мерзенний прислужник, все ж не забував, що він тільки «високість», а не «величність», як султан і султанша.
   - Який я тобі твій візир? - заревів грек.- Твої родичів пеклі; та й то в найгидкішій його частині. Кучук? Що це таке - Кучук?
   Євнух підвів голову з-над килима, витріщився на великого візира. Ніяк не міг 'збагнути, чого хоче від нього цей всемогутній чоловік. Ну, він справді Кучук - тут уже нічого не додаси. І названий так не на честь найкоротшого зимового місяця, а тому, що змалку йому навіки вкорочено тіло так, що вже нічим не доточиш. Звідси й ім'я. А яке ім'я, таке й життя. Доводиться жити так, як живуть довкола тебе, а там: метушнява, марнослав'я, неправда й суцільне зло. Одні пишаються походженням, інші становищем, ще інші багатством, красою, силою, ти ж не маєш нічого - ні сподівань, ні страхів, ні душі, ні тіла, тільки перелякана ненависть до всього сущого, загнана в найдальші закапелки душі. Він ніколи не шукав своїх коренів, бо не знав, де їх шукати, не мав ніякої пам'яті про свої початки, так ніби виріс отут, під стінами гарему, як чорне зілля на тому місці, куди виливають помиї. Звали Кучук, бо жив тут змалку, так ніби й народився в пеклі султанських кухонь, серед велетенських мідних казанів, під якими вічно гоготіло полум'я. Щойно ставши на ноги, вже розносив їжу для гаремниць, поставивши на голову тяжкий піднос, дибуляв коротенькими ніжками по довгих мабейнах гарему, ставив страви па полички шафок-крутилок, вказуваних євнухами. Ніколи не бачив, кому він подає їжу, його теж не бачили. Шафочка крутилася в стіні, піднос зникав на тім боці, невидимі руки здіймали його з полички, ставили собі на коліна, чи на столик, чи на подушку-міндер, ніжні уста доторкувалися до їжі, принесеної Кучуком, а він тим часом біг назад до кухні, брав новий піднос, біг до іншого помешкання, євнух тицяв йому на порожню поличку… Знав чи не знав про тих гаремниць, яким носив їжу? На це не може бути однозначної відповіді. Чув ніжні голоси. Слова. Розмови. А хто чує, той уже знає. Мав справу з деревом, а в дереві завжди можна зробити непомітний отвір. Кольнути шилом стінку круглої шафочки-крутилки - і вже тобі відкриваються нутрощі гарему. А хто бачить, той теж щось може знати. Може, воно й ні до чого для такого мізерного служки, але хіба людина відає, що їй потрібне, а що ні. Тоді запрагнув піднятися вище в палацовій ієрархії, з простого рознощика їжі стати поваром - ахчі. Хай не ахчі-уста, не великим майстром годування людей, до того ж таких вельможних, як султанські жони, а простим собі поварчуком, знову ж таки кучуком. Він вивчав мистецтво ахчі, хоч воно й видавалося йому незбагненним, а старі ахчі-уста всіляко зміцнювали його в цьому переконанні, він учився вперто, відчаєно, запекло, терпів посміх, биття, знущання. І чого ж досягнув? Тільки права підкладати під казани дрова. Навіть воду в казани заливали інші, довіреніші, до яких
   Кучук, здавалося, ніколи не зможе дорости. Брудний, обшарпаний, замазюканий сажею, мов стамбульський кюльбекчі, він тільки й знав, що вислухувати зневажливі слова" старших поварів: «Що? Ти хотів би до казанів? Отакий нечупара й замазура? Та чи знаєш ти, що у справжнього повара повинен бути чистий не самий тільки зад, як у кожного правовірного, але й руки, ніс, борода, шия і все інше, щоб ніяке паскудство не могло потрапити від тебе в казани!»
   І ось щастя! Його зауважив сам матбах-еміні, сказав йому кілька прихильних слів, згодом покликав до себе, пообіцяв приставити до готування страв, звелів видати Кучуку дорогий одяг, теплий халат і шапку і послав виконати надзвичайно важливе доручення.
   - Що ти знаєш про гарем? - спокійно поспитав Кучука Ібрагім.
   Той злякався ще більше. В бурмотінні про своє життя на султанських кухнях якось мовби відійшов од страху, якого наївся перед цим грізним чоловіком, тепер усе починалося знову.
   - Клянусь аллахом милосердним і всепрощаючим і цим безпечним городом…
   - Ще ти мені поклянешся,- пообіцяв йому великий візир,- ще я тобі випущу все, що маєш у кишках! Про гарем що знаєш?
   - Ваша високість,- заскімлив Кучук,- але ж звідки? Я тільки дровонос. Підкладаю під казани і пильную за вогнем. У гарем можуть ходити тільки хлопчики до дванадцяти років. Навіть євнухів з кухні лише малих туди…
   - А ті - що вони знають?
   - Хіба ж я…
   - Кажи все!
   - Аллах часто милостивий навіть до безумних… Вони взнають там і заборонене…
   - Ага, взнають. А тоді?
   - Хто що чує, хто бачить - несе й розносить… Але ж не я, ваша високість, не я…
   - Тобі несуть?
   - Хто я? Нікчемний дровонос.
   - А коли б став ахчі-уста?
   - Хіба про це може мріяти простий смертний? Ібрагім підвівся з дивана, підійшов до Кучука, згріб його за манаття, підняв, труснув.
   - Поклянись, що ніде нікому про те, що тут почуєш, ти, вишкрібку…
   Не відпускав коміра Кучукового, ще дужче закручував, так, що той захрипів, задихаючись і синіючи. Тоді трохи послабив стиск, гримнув:
   - Ну!
   - Клянусь,- забелькотів Кучук, сам не знаючи, про що ж має присягатися.- Клянусь небом, прикрашеним сузір'ям зодіаку і днем передвіщеним, клянусь тим, що свідчить, і тим, про що він свідчить. Клянусь тими, що посилаються по черзі й мчать швидко; клянусь тими, що показують ясно, розрізняють вірно, передають настановлення, і прощення, і погрозу. Ібрагім кинув Кучука на килим, витер руки.
   - Ти добрий мусульманин.
   - Істинно,- пробурмотів Кучук,- аллах той, що дає путь зерну й кісточці.
   - Слухай обома вухами,- спокійно промовив великий візир, всідаючись на дивані й підкладаючи собі під спину парчеві подушки.- Ти прийдеш до матбаха-еміні, принесеш йому гроші за баранів. Гроші я тобі дам. Нічого не скажеш ні про барку, ні про те, де ти був уночі. Не скажеш нікому, інакше… Ти поклявся святою книгою, але й без поклятьби я б однаково знайшов тебе навіть під землею… Скажи начальнику султанських кухонь, що виконаєш ще не одне його доручення. І виконуй, поки він поставить тебе справжнім ахчі. Мої люди сприятимуть тобі навіть у незаконних ділах, щоб ти законно здобув собі місце, про яке мрієш здавна. Тим часом маєш доповідати мені і тільки мені все, що довідаєшся про султаншу Хасекі й султанських одалісок. Султан чоловік і користується жонами для вдоволення своїх плотських утіх. Але жони зрадливі, в той чи інший спосіб вони можуть завдати великої образи його величності падишаху, хай аллах продовжить його тінь на землі. Навіть самий задум такої образи - уже злочин. Коли щось запримітиш, почуєш, лиш здогадаєшся, негайно маєш знайти спосіб сказати про те мені…