Страница:
«Жаль мені, що то вчинив, такі слова з гнівом сказав, коли про вас нічого злого не знав. Прошу вас, на пана бога, щоб це мені відпустили». І однаково Шаїва посаджено на тиждень до вежі, де мав сидіти казнь за наклеп.
Розпач від утрати матері минав, світ довкола - великий, зелений, прекрасний. Зло відступало до найдальших обріїв уяви, треба було жити й кохати, щоб не загинути, сміятися й приспівувати до хлопців, збирати квіти коло Липи й Свіржу, прислухатися до лісових шелестів, мов до власного дихання, жити серед неприступних велетенських буків, ласкавих ліщин, причаєних під листочками грибів, яскравих твердих ягід. Часто йшли дощі в ті роки. Вона втікала тоді з дому, блукала самотою у лісах. Там був живий віддих буйного зела та відчуття нестримної сили проростань, безмежності й летючості духу і тіла. А може, то вона росла і їй хотілося туди, де це відчувалося найгостріше?
Колись була їжачком під кленовим листочком, мама звала її сонечком, батько - королівною, приспівувала собі співаночки, пострибуючи на одній нозі, висовувала від насолоди язичок, показувала білому світу: «Ось!» Кортіло їй швидше вирости, рвалася з дитинства, як з тенет. Куди й чого?
Тепер відчувала себе дорослою, кров струмувала в її дужому, гнучкому тілі, груди рвали сорочку, незбагненні млості нападали зненацька майже так само, як настирливі брати Баб'яки, потайні й лихі, як маленькі собачки: то спалять штани на кравцеві Янові Студеняку, то смикають за бороду самого райцю Голосовського, то вкрадуть казана в лудильників-циган, то накірчать котрусь з дівчат, ледве й порятується. Від Баб'яків Настася втікала так, що й не вловили жодного разу, та хіба знала, від кого втікає? Певне, настав такий для неї час, пора наспіла, коли штовхав тебе якась сила до людей, а ти вибираєш самотність.
Мабуть, і врятувалася завдяки своїй дивній звичці втікати з дому поночі. Бо татари налетіли на Рогатин уночі, прокралися тихцем одразу крізь усі брами, забили всі вулиці, оточили всі доми, кам'яниці й церкви, а тоді підпалили весь Рогатин, виганяючи людей з помешкань, бо звикли вбивати й хапати на просторі. Дзвони в церквах Богородиці й Святого духа вдарили й захлинулися, Рогатин запалав червоно і безнадійно, Настася побігла спершу додому, тоді вниз, до батькової церкви, побачила кінний запряг, але вже не судилося отцю Лісовському вивезти запрягом тим коштовності церковні, бо, коли біг до повоза з важкою скринькою у руках, став йому на путі чорний вершник, а перед Настасею - Другий, полум'я вдарило звідусюди, уже й не бачила вона, чи живий упав там нещасний і самотній батько її, чи мертвий, чи спалили стару церкву з іконами й ризами. Нічого не бачила й не чула, спам'яталася на тому самому возі, але вже котився він не палаючими вулицями Рогатина, а Бабинцями, а тоді далі й далі на Волоський шлях, прозваний татарами Золотим за незліченну здобич, яку мали на ньому. Тумани Дністра й Пруту лишалися збоку, потоки й розтоки зеленого краю, води білі й чорні, дощі й пташиний щебет лісовий - усе лишалося позаду, назавжди, навіки. Тільки тупіт копит і посвист стріл у степу, трави шорсткі й земля тверда, як розпука. Білим тілом земля зволочена, кров'ю столочена, копитами пінськими зорана. «Із-за гори-гори, темненького лісу татари ідуть, русиночку ведуть. У русиночки коса з золотого волоса - щирий бір освітила, зелену діброву і биту дорогу. А за нею біжить у погоню батенько її. Кивнула-махнула білою рукою: «Вернися, батеньку, вернися, рідненький, уже ж мене не однімеш і сам, старенький, загинеш. Занесеш голову на чужую сторону, занесеш очиці на турецькі гряниці!» її везли в батьковому возі, тоді в чорній мажі татарській, одслонену від сонця, у дивному дбанні й уважливості, хоч поряд гнали закутих у залізо таких, як і вона, та й ліпших набагато за неї. Тоді було море - гори ворожої води, тьма таємничих чужих просторів, наповнених загадковістю, грізно й вороже притулених до звичного світу землі. Був страшний невольничий ринок у Кафі, де її продано Сінам-азі, і знов Чорне море, де б вона мала втонути, але не втонула - виринула, щоб жити далі.
Жити? Навіщо? Надії умерли в ній уже давно, молитви, які знала змалку, порозгублювала всі до єдиної, існувала тепер у суцільному приниженні, в напівмаренні, у підсвідомості, але десь у найдальших глибинах душі відчуваючи, що живе далі, що не вмре, що жити треба, треба, треба! Тому сміялася і співала на невольничім ринку в Кафі, і на кадризі Сінам-аги, і навіть у темних нетрях Бедестану, коли її продавали вдруге і, може, назавжди.
Розпач від утрати матері минав, світ довкола - великий, зелений, прекрасний. Зло відступало до найдальших обріїв уяви, треба було жити й кохати, щоб не загинути, сміятися й приспівувати до хлопців, збирати квіти коло Липи й Свіржу, прислухатися до лісових шелестів, мов до власного дихання, жити серед неприступних велетенських буків, ласкавих ліщин, причаєних під листочками грибів, яскравих твердих ягід. Часто йшли дощі в ті роки. Вона втікала тоді з дому, блукала самотою у лісах. Там був живий віддих буйного зела та відчуття нестримної сили проростань, безмежності й летючості духу і тіла. А може, то вона росла і їй хотілося туди, де це відчувалося найгостріше?
Колись була їжачком під кленовим листочком, мама звала її сонечком, батько - королівною, приспівувала собі співаночки, пострибуючи на одній нозі, висовувала від насолоди язичок, показувала білому світу: «Ось!» Кортіло їй швидше вирости, рвалася з дитинства, як з тенет. Куди й чого?
Тепер відчувала себе дорослою, кров струмувала в її дужому, гнучкому тілі, груди рвали сорочку, незбагненні млості нападали зненацька майже так само, як настирливі брати Баб'яки, потайні й лихі, як маленькі собачки: то спалять штани на кравцеві Янові Студеняку, то смикають за бороду самого райцю Голосовського, то вкрадуть казана в лудильників-циган, то накірчать котрусь з дівчат, ледве й порятується. Від Баб'яків Настася втікала так, що й не вловили жодного разу, та хіба знала, від кого втікає? Певне, настав такий для неї час, пора наспіла, коли штовхав тебе якась сила до людей, а ти вибираєш самотність.
Мабуть, і врятувалася завдяки своїй дивній звичці втікати з дому поночі. Бо татари налетіли на Рогатин уночі, прокралися тихцем одразу крізь усі брами, забили всі вулиці, оточили всі доми, кам'яниці й церкви, а тоді підпалили весь Рогатин, виганяючи людей з помешкань, бо звикли вбивати й хапати на просторі. Дзвони в церквах Богородиці й Святого духа вдарили й захлинулися, Рогатин запалав червоно і безнадійно, Настася побігла спершу додому, тоді вниз, до батькової церкви, побачила кінний запряг, але вже не судилося отцю Лісовському вивезти запрягом тим коштовності церковні, бо, коли біг до повоза з важкою скринькою у руках, став йому на путі чорний вершник, а перед Настасею - Другий, полум'я вдарило звідусюди, уже й не бачила вона, чи живий упав там нещасний і самотній батько її, чи мертвий, чи спалили стару церкву з іконами й ризами. Нічого не бачила й не чула, спам'яталася на тому самому возі, але вже котився він не палаючими вулицями Рогатина, а Бабинцями, а тоді далі й далі на Волоський шлях, прозваний татарами Золотим за незліченну здобич, яку мали на ньому. Тумани Дністра й Пруту лишалися збоку, потоки й розтоки зеленого краю, води білі й чорні, дощі й пташиний щебет лісовий - усе лишалося позаду, назавжди, навіки. Тільки тупіт копит і посвист стріл у степу, трави шорсткі й земля тверда, як розпука. Білим тілом земля зволочена, кров'ю столочена, копитами пінськими зорана. «Із-за гори-гори, темненького лісу татари ідуть, русиночку ведуть. У русиночки коса з золотого волоса - щирий бір освітила, зелену діброву і биту дорогу. А за нею біжить у погоню батенько її. Кивнула-махнула білою рукою: «Вернися, батеньку, вернися, рідненький, уже ж мене не однімеш і сам, старенький, загинеш. Занесеш голову на чужую сторону, занесеш очиці на турецькі гряниці!» її везли в батьковому возі, тоді в чорній мажі татарській, одслонену від сонця, у дивному дбанні й уважливості, хоч поряд гнали закутих у залізо таких, як і вона, та й ліпших набагато за неї. Тоді було море - гори ворожої води, тьма таємничих чужих просторів, наповнених загадковістю, грізно й вороже притулених до звичного світу землі. Був страшний невольничий ринок у Кафі, де її продано Сінам-азі, і знов Чорне море, де б вона мала втонути, але не втонула - виринула, щоб жити далі.
Жити? Навіщо? Надії умерли в ній уже давно, молитви, які знала змалку, порозгублювала всі до єдиної, існувала тепер у суцільному приниженні, в напівмаренні, у підсвідомості, але десь у найдальших глибинах душі відчуваючи, що живе далі, що не вмре, що жити треба, треба, треба! Тому сміялася і співала на невольничім ринку в Кафі, і на кадризі Сінам-аги, і навіть у темних нетрях Бедестану, коли її продавали вдруге і, може, назавжди.
Глава 4. Отара
Мала вона в собі щось вабливе - чи то в неземному сяєві золото-червоних кіс, чи то в зграбному, зміїстому тілі, коли той дикий татарський вершник навіть уночі, лиш при маревному світлі пожежі, полонився нею аж так, що виокремив її з-поміж усіх інших бранок і до самої Кафи віз як найкоштовніший скарб. Та й суворий вікарій Скарбський, ніби відчуваючи клекотняву вогнів у її серці, часто заводив бесіди не про саме лиш спасіння душі, а й про тіло, і вона з подивом відзначила, що й сам бог визнає плоть - цей одяг душі - і що вона ліпша й досконаліша, то вдоволенішим має бути Всевишній такою людиною. «Плоть - значна частина нашого єства,- казав Скарбський.- Слід звеліти нашому духові, щоб він не замикався у собі самому, не зневажав і не лишав самотньою нашу плоть, а зливався з нею в тісних обіймах». Від таких слів Настася мимоволі червоніла, а суворий вікарій, мовби не помічаючи дівчачого збентеження, дивлячись їй поверх голови, вів далі: «Правосуддя господнє передбачає це єднання й сплетіння тіла й душі таким тісним, що й тіло разом з душею прирікає на вічні муки або вічне блаженство».
Якби їй дано було вибирати, вона вибрала б тільки вічне блаженство, інакше навіщо жити!
«Ті, хто хоче відректися від свого тіла, намагаються вийти за межі свого єства і втекти від своєї людської природи,- це безумці. Замість обернутися в ангелів, вони перетворюються на звірів, замість возвиситися - вони принижують себе…»
«Я не відречусь, не відречусь ніколи! - присягалася собі в душі Настася.- Не відречусь і не принижусь!»
Коли ж ступила на стамбульський берег, забула про все. Йшла за вервечкою своїх закованих у залізо нещасних подруг, йшла вільно, мовби туркеня, у шовкових широких шароварах, у довгій сорочці барвистого шовку, в зеленому дівочому чарчафі, який закривав їй обличчя і коси, у штудерних, із задертими носками ступаннях з позолоченого сап'яну. Місток гойдався на зв'язаних бочках, кинутих у брудну воду, світ гойдався в Настасі перед очима, велетенське місто здіймалося перед нею округло, опукло, било червінню сонця з безлічі шибок, сумно зеленіло свічками кипарисів, наставляло на неї похмурі вежі старезних мурів, мечеті з гостряками мінаретів. Вона йшла вистрибцем по тому непевному містку, вигиналася спиною, усією постаттю, молода, витка, жадібна до життя, ступала на край цієї чужої, страшної, ворожої землі, тоскне квиління знов, як недавно на морі, народилося в її душі, од розпачу, здавалося, навіть втрачає зір, але стріпувала вперто головою, стрибала вперед, мовби рятуючись од шаркання старечих ніг Сінам-аги позаду: шарк, шарк! У воді затоки - цілі покидища, смітники, затонулі гнилі дошки, зужитість, собаче стерво, шматки дерева, обсипані черепашками, сморід. Край води розкопана земля, багниська, баюри, болото, гній, затоплені згнилі човни. А затока звалася Золотий Ріг. Де ж те золото і що тут золоте? Хіба що сонце на небі, але як же воно високо!
До Золотого Рогу біжать спадисті вулички, переплетені між собою у мертвих обіймах, як утопленики. Старі дерев'яні доми, оздоблені густою різьбою, криво нахилені один до одного, ось-ось попадають. Вуличка розітнута навпіл сонцем - затінок і спека аж шкварчать. Сінам-ага звелів вести бранок затінком. Може, шкодував, що не дочекався вечора на кадризі, щоб не виставляти своєї здобичі перед очі вулицям? А вулиці були повні самих чоловіків. На маленьких площах, коло водограїв, у затінку платанів, навіть да спеці, на кожнім вільнім місці чоловіки сиділи густо, як мухи, непорушні й чорні. Тільки вуличні продавці води, мигдалю, солодощів, смаженого м'яса вешталися поміж тими чорними постатями, щось вигукували клекітливе, ніби аж задихаючись, годували й поїли оті дивно непорушні, зовні спокійні - ні ланки, ні бійки, ні колотнечі, ні голосу, ні вітру - натовпи чоловіків. Та й не могли ні говорити, ні сперечатися, бо мали пильну роботу: всі їли, жували, ковтали, пили холодну воду, знов їли. Варені в казанах кишки, вим'я, тельбухи, серця баранячі й волячі, жирні кебаби, якісь овочі, іцо з них стікав жир, видно було по шиях, як жадібно ковтають величезні шматки. Хоч би котрийсь подавився! Спорожнялися, недалеко й відходячи, у повітрі висів сморід сечі, покидьків, смоли, диму, часнику, риби. Торговці розносили ще й якісь їстівні квіти, але де там пахощі квітів серед цієї запаскудженості, серед цього жування, ковтання й спорожнення! їли ненаситно, навстоячки, на ходу, як коні або верблюди, і всі невідривне дивилися на білих жінок, яких гнали вулицями наглядачі Сінам-аги. Погляди бігли за жінками, ковзали по ногах, липучі, брудні, тяжкі. Чоловіки мурчали, як коти, хтивість била з їхніх розледащених постатей - о прокляті самці, тварюки, пси! Ось де жінка відчувала, яке прокляття - її тіло, ось де хотіла коли й не злетіти пташкою у небо, то бодай провалитися в землю, хоч, мабуть, і в цій землі не порятуєшся від отих поглядів, від отих страшних очей.
Очі були - мов образ і дух цього велетенського міста. Відверто-нахабні й сховані, невидимі, але відчувальні погляди. Враження таке, ніби очі невідступне стежать за тобою і незмога від них сховатися ні під водою, ні під землею. Очі на вулицях, у дерев'яних домах, за дерев'яними решітками, в листі дерев, у водограях, у написах на білих і сірих плитах, на високих мінаретах і розлеглих пощерблених мурах, у повітрі, як тіні птахів, хмар або летючого листя. Погляди холодні, як дотики змії, шорсткі, мов будьга, вічна мука нагляду, недовір'я, підозріливості, місто, мов суцільна страшна в'язниця для жінок. Настася намагалася не помічати ні тих поглядів, ні тих очей. Аби тільки не піддатися розпачу, забути про ті очі. «Смійся, дитино моя!» - казала колись їй мама. Де ж ви, мамо?
Віяв задушливий вітер лодос - вітер умерлих. Несамовитіло сонце, бліде й страшне, як око сліпого. А вдома сонце завжди світило крізь листя, крізь густе гілля, лягало на землю мереживними блискітками, кропило зеленим сяйвом їхній дім, стежку від воріт, траву обабіч стежки, криницю з замшілим зрубом, березові й дубові дрова під високим піддашшям. Кому тут про це розкажеш?
Покинута всім світом, ніби вчинила якісь великі злочини. А вона ж невинна й праведна, мов щойно народжене пташеня. Кому про це розкажеш? Іов теж був справедливий, а зазнав найтяжчих нещасть. Чи вже воно так судилося всім невинним і справедливим? А оті, що зирять невідступно й невідчепно за кожним її кроком? Спитати б їх, скільки злочинів, грабувань, убивств на їхньому сумлінні? Гріються на сонці, сміються, жують, ковтають… Круглоголові дітлахи-чоджуки шастають під ногами, щось кричать до бранок, жбурляють камінці, сиплють порохом. Євнухи ліниво відмахуються від їхньої настирливості, дорослі спостерігачі підохочують і під'юджують хлопчаків, бо тут тільки хлопчаки, жодної дівчинки, так само, як і жодної дорослої жінки на вулицях, окрім цих нещасних, серед яких найнещасніша вона - Настася. Бо липучих, хтивих поглядів на її долю припадає найбільше. Скуті ланцюгом, у залізних нашийниках для чоловічої юрби вже мовби й не жінки, погляди лиш ковзають по них і летять далі, пожадливо шукаючи собі ласішої поживи, і нею неминуче має стати Настася, зодягнена туркенею, маленька, зграбна, витка, мов зелений плющ на старезних мурах Стамбула, для турків вона теж туркеня, може, дружина старого Сінам-аги, може, донька, це не важить, головне - жінка, молода, правовірна, від чого розкіш для поглядів ще побільшується, і тому вони летять на неї, забивають їй віддих так само, як задушливий вітер лодос.
Пробувала рятуватися, відвертаючи очі на мури Стамбула. Починалися від Золотого Рогу. Темне каміння, циклопічні скелі, могутні брили, зубчаті корони веж то чотирикутних, то круглих, тесане каміння й червона плінфа мурів, руїни притулених до мурів стародавніх палаців, глибочезні рови, наповнені вже й не водою, а уламками колишніх святинь і жител, травою, зіллям, стовбурами звалених дерев, хащами; десь за ровами широка дорога, викладена білими плитами, мабуть, ще за грецьких імператорів, на схилах ровів - латки городів, тоді знов дикі зарості, плющ, юдине дерево з квітами неприродної барви, вигоріла на сонці трава, віслюки з червоними в'юками на спинах, круглоголові чоджуки.
Той мур сприймався мов величезне тіло цього загадкового міста, а тут - на вулицях - його нутрощі, тельбухи, бруд і покидища. Все життя зосередилося в отих лабіринтах поглядів, у пастках вогнистих очей фанатиків, у шаленстві хтивості. І коли уявлялося колись життя, мов євхаристія, мов нестримний біг затятих апостолів до таємниці, то тепер могла переконатися, що таємниць не існує, що й на тих апостольських вершинах, мабуть, можна знайти прокляття або й кінець.
Щоб хоч трохи вспокоїтися, Настася пробувала шукати схожість між стамбульцями і навіки втраченими людьми з Рогатина, які стояли їй перед очима невідступне й уперто, а може, то вона сама виставляла їх рядами в своїй зболеній уяві, чіпляючись за них мов за останні рештки життя. Не було нічого спільного. Хіба що караїм-пекар був трохи подібний до оцих чоловіків. Бо хіба ж такі були рогатинці, добрі, лагідні, якісь світлолиці, наївні, мов діти? А ці всі осхлі, шорсткі, вив'ялені й висушені на сонці і, видно, ледачі, як той Василь з Потока, що вперто ставив свою халупу занадто близько від синагоги, і хоч правовірні євреї щоразу розвалювали її, не даючи Василеві поставити покрівлю, він знов і знов уперто ліпив її, бо ліньки було відсунутися далі.
Згадавши того дурнуватого, упертого в лінощах Василя, Настася трохи розвеселилася і спромоглася навіть затіяти з собою химерну гру. Ніяка вона не бранка, не продана, не куплена, не донька попа з Рогатина, а молода туркеня, належить цьому мальовничому незвичайному світові, а світ належить їй. Вона безтурботне дівчисько, вільне, владне, маєтне. Може, й донька Сінам-аги. А то іі вище. Це не важить, головне - молода, приваблива, правовірна, від чого, бач, розкіш для поглядів ще побільшується, і тому вони летять на неї, минаючи бідних її подруг, забивають їй віддих так само, як задушливий вітер сироко.
Йшла, ще більше вигинаючись усією постаттю, грали в ній усі суглоби, витанцьовував кожен м'яз, і тонкий шовк слухняно передавав усе те, повторював і відтворював, аж ніби зітхання захвату супроводжувало й переслідувало цю таємничу незвичайну дівчину, котилося за нею, наростаючи, побільшуючись, намножуючись, змагаючись у могутті з невпинним вітром: «Бак, бак, бак!»
[14]'
Та гра урвалася несподівано й жорстоко.
Вже й до того Настася зауважила, як багато тварин на стамбульських вулицях. Ніби в Рогатині в ярмаркові дні. Коні з вершниками і розсідлані, віслюки з поклажею у сонному кунянні або в моторошному крикові, що нагадував скрипіння сухого колеса:
«І-ах, і-ахі», собаки гризуться за голі баранячі кістки або клацають зубами, виловлюючи бліх у забейканих хвостах, розманіжені, гнучкоспинні кішечки насолоджуються своєю неторканістю і безкарністю, туркочуть голуби коло мечетей і водограїв, цвірінькають дрібні пташки, виспівують у гіллі, вицвіркочують у густому листі - світ барвистий, лагідний, зовсім чужий отому нелюдському лабіринту, вибудуваному із слизьких, пожадливих поглядів і з ненависного дихання, що огортає тебе смердючою хмарою, крізь яку несила продертися.
Все живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, і вони ніби забули про його існування так само, як поволі забували свого бога, що покинув їх на самоті, відцурався, лишився за морем, пославши їх на чужину, безпомічних і слабих.
Та ось попереду сумної валки бранок, не знати звідки взявшись, мов зродившись з пороху стамбульського, з'явилася отара сірих, закудланих овець. Вівці юрмилися тісно й щільно, налякано налітали одна на одну, штовхалися й турлялися, тицялися зосліпу то в той, то в той бік. Чабани у високих гостроверхих кучмастих шапках, у колись білому, а тепер безнадійно запацьореному одязі гійкали на одурілих тварин, збивали їх ґерлиґами ще тісніше, гнали далі на продаж чи на заріз, а попереду отари, поважний, мов Сінам-ага, виступав велетенський чорний цап з повішеним на шиї дзвінком-боталом із позеленілої міді, і та мідь з кожним похитуванням цапової шиї дзвеніла глухо, глибоко болісно, як Настасине серце.
Отара була мов їхня доля. Овець гнали, як людей, а людей - як овець. Духом загибелі повіяло на нещасних жінок од того видовиська, бив їм у ніздрі сморід ненависті, чувся голос смерті.
- Гій! Гій! - кричали чабани-болгари голосами втомлено-тьмавими, а Настасі вчувалося, ніби то глибоко в її грудях лунає чиясь пересторога: «Стій! Стій!»-і тіло їй мовби здерев'яніло, втратило гнучкість і зграбність, не могла ступнути ногою, не могла зворухнутися - отак би впала, вдарилася об землю і вмерла тут, щоб не бачити цього чужого міста, не відчувати на собі повзання липучих, мов гусінь, поглядів, не знати приниження і страху, зрівнятися з отими вівцями на заріз.
Та й знову змилувалася над нею доля. Євнухи звернули в провулок до двоповерхового дерев'яного будинку, старого й розлізлого, як і його хазяїн Сінам-ага. Настася краєм свідомості зауважила густе різьблення, маленькі віконця з химерним плетивом дерев'яних решіток нагорі, міцні двері з товстим мідним кільцем, старе дерево перед домом, що хилилося на стіну,- ось-ось упаде.
З безмежного Стамбула, з його ненависті й муки безкінечної кинуті тепер були в тишу цього притулку, в тісняву дерев'яної клітки-в'язниці, де волю замінено решітками на вікнах, старими килимами на підлогах, подушками-міндерами, безладно розкиданими між мідним начинням, курильницями, речами незнайомими, химерними, безглуздими й ворожими.
З жінок знято залізні нашийники. Нарешті, нарешті! Показано, де вода, де все, чого вимагають природні потреби. Хоч і навіки, може, поховані в цих чотирьох стінах, але врятовані від пожадливих очей і живі, живі!
Сінам-ага, приглядаючись, як спроваджувано бранок на жіночу половину й міцно замикано для певності, бурмотів молитву вдячності: «Во ім'я аллаха милостивого, милосердного. Від зла тих, що дмуть на вузли, від зла заздрісника, коли він заздрив!»
Поволі почовгав на чоловічу частину дому - селямлик. Тепер міг терпляче вичікувати з своєю здобиччю, поки настане час вигідно продати її на Бедестані. Ту червонокосу продасть венеціанцеві, який дав завдаток, тим часом буде разом з усіма. Квапитися з нею не слід, хоч вона й не його наполовину. Віддавати чуже ніколи не треба поспішати. Бо коли дасте аллаху гарну позичку, він подвоїть вам і простить вас. Той, хто знає сокровенне, великий і мудрий.
Якби їй дано було вибирати, вона вибрала б тільки вічне блаженство, інакше навіщо жити!
«Ті, хто хоче відректися від свого тіла, намагаються вийти за межі свого єства і втекти від своєї людської природи,- це безумці. Замість обернутися в ангелів, вони перетворюються на звірів, замість возвиситися - вони принижують себе…»
«Я не відречусь, не відречусь ніколи! - присягалася собі в душі Настася.- Не відречусь і не принижусь!»
Коли ж ступила на стамбульський берег, забула про все. Йшла за вервечкою своїх закованих у залізо нещасних подруг, йшла вільно, мовби туркеня, у шовкових широких шароварах, у довгій сорочці барвистого шовку, в зеленому дівочому чарчафі, який закривав їй обличчя і коси, у штудерних, із задертими носками ступаннях з позолоченого сап'яну. Місток гойдався на зв'язаних бочках, кинутих у брудну воду, світ гойдався в Настасі перед очима, велетенське місто здіймалося перед нею округло, опукло, било червінню сонця з безлічі шибок, сумно зеленіло свічками кипарисів, наставляло на неї похмурі вежі старезних мурів, мечеті з гостряками мінаретів. Вона йшла вистрибцем по тому непевному містку, вигиналася спиною, усією постаттю, молода, витка, жадібна до життя, ступала на край цієї чужої, страшної, ворожої землі, тоскне квиління знов, як недавно на морі, народилося в її душі, од розпачу, здавалося, навіть втрачає зір, але стріпувала вперто головою, стрибала вперед, мовби рятуючись од шаркання старечих ніг Сінам-аги позаду: шарк, шарк! У воді затоки - цілі покидища, смітники, затонулі гнилі дошки, зужитість, собаче стерво, шматки дерева, обсипані черепашками, сморід. Край води розкопана земля, багниська, баюри, болото, гній, затоплені згнилі човни. А затока звалася Золотий Ріг. Де ж те золото і що тут золоте? Хіба що сонце на небі, але як же воно високо!
До Золотого Рогу біжать спадисті вулички, переплетені між собою у мертвих обіймах, як утопленики. Старі дерев'яні доми, оздоблені густою різьбою, криво нахилені один до одного, ось-ось попадають. Вуличка розітнута навпіл сонцем - затінок і спека аж шкварчать. Сінам-ага звелів вести бранок затінком. Може, шкодував, що не дочекався вечора на кадризі, щоб не виставляти своєї здобичі перед очі вулицям? А вулиці були повні самих чоловіків. На маленьких площах, коло водограїв, у затінку платанів, навіть да спеці, на кожнім вільнім місці чоловіки сиділи густо, як мухи, непорушні й чорні. Тільки вуличні продавці води, мигдалю, солодощів, смаженого м'яса вешталися поміж тими чорними постатями, щось вигукували клекітливе, ніби аж задихаючись, годували й поїли оті дивно непорушні, зовні спокійні - ні ланки, ні бійки, ні колотнечі, ні голосу, ні вітру - натовпи чоловіків. Та й не могли ні говорити, ні сперечатися, бо мали пильну роботу: всі їли, жували, ковтали, пили холодну воду, знов їли. Варені в казанах кишки, вим'я, тельбухи, серця баранячі й волячі, жирні кебаби, якісь овочі, іцо з них стікав жир, видно було по шиях, як жадібно ковтають величезні шматки. Хоч би котрийсь подавився! Спорожнялися, недалеко й відходячи, у повітрі висів сморід сечі, покидьків, смоли, диму, часнику, риби. Торговці розносили ще й якісь їстівні квіти, але де там пахощі квітів серед цієї запаскудженості, серед цього жування, ковтання й спорожнення! їли ненаситно, навстоячки, на ходу, як коні або верблюди, і всі невідривне дивилися на білих жінок, яких гнали вулицями наглядачі Сінам-аги. Погляди бігли за жінками, ковзали по ногах, липучі, брудні, тяжкі. Чоловіки мурчали, як коти, хтивість била з їхніх розледащених постатей - о прокляті самці, тварюки, пси! Ось де жінка відчувала, яке прокляття - її тіло, ось де хотіла коли й не злетіти пташкою у небо, то бодай провалитися в землю, хоч, мабуть, і в цій землі не порятуєшся від отих поглядів, від отих страшних очей.
Очі були - мов образ і дух цього велетенського міста. Відверто-нахабні й сховані, невидимі, але відчувальні погляди. Враження таке, ніби очі невідступне стежать за тобою і незмога від них сховатися ні під водою, ні під землею. Очі на вулицях, у дерев'яних домах, за дерев'яними решітками, в листі дерев, у водограях, у написах на білих і сірих плитах, на високих мінаретах і розлеглих пощерблених мурах, у повітрі, як тіні птахів, хмар або летючого листя. Погляди холодні, як дотики змії, шорсткі, мов будьга, вічна мука нагляду, недовір'я, підозріливості, місто, мов суцільна страшна в'язниця для жінок. Настася намагалася не помічати ні тих поглядів, ні тих очей. Аби тільки не піддатися розпачу, забути про ті очі. «Смійся, дитино моя!» - казала колись їй мама. Де ж ви, мамо?
Віяв задушливий вітер лодос - вітер умерлих. Несамовитіло сонце, бліде й страшне, як око сліпого. А вдома сонце завжди світило крізь листя, крізь густе гілля, лягало на землю мереживними блискітками, кропило зеленим сяйвом їхній дім, стежку від воріт, траву обабіч стежки, криницю з замшілим зрубом, березові й дубові дрова під високим піддашшям. Кому тут про це розкажеш?
Покинута всім світом, ніби вчинила якісь великі злочини. А вона ж невинна й праведна, мов щойно народжене пташеня. Кому про це розкажеш? Іов теж був справедливий, а зазнав найтяжчих нещасть. Чи вже воно так судилося всім невинним і справедливим? А оті, що зирять невідступно й невідчепно за кожним її кроком? Спитати б їх, скільки злочинів, грабувань, убивств на їхньому сумлінні? Гріються на сонці, сміються, жують, ковтають… Круглоголові дітлахи-чоджуки шастають під ногами, щось кричать до бранок, жбурляють камінці, сиплють порохом. Євнухи ліниво відмахуються від їхньої настирливості, дорослі спостерігачі підохочують і під'юджують хлопчаків, бо тут тільки хлопчаки, жодної дівчинки, так само, як і жодної дорослої жінки на вулицях, окрім цих нещасних, серед яких найнещасніша вона - Настася. Бо липучих, хтивих поглядів на її долю припадає найбільше. Скуті ланцюгом, у залізних нашийниках для чоловічої юрби вже мовби й не жінки, погляди лиш ковзають по них і летять далі, пожадливо шукаючи собі ласішої поживи, і нею неминуче має стати Настася, зодягнена туркенею, маленька, зграбна, витка, мов зелений плющ на старезних мурах Стамбула, для турків вона теж туркеня, може, дружина старого Сінам-аги, може, донька, це не важить, головне - жінка, молода, правовірна, від чого розкіш для поглядів ще побільшується, і тому вони летять на неї, забивають їй віддих так само, як задушливий вітер лодос.
Пробувала рятуватися, відвертаючи очі на мури Стамбула. Починалися від Золотого Рогу. Темне каміння, циклопічні скелі, могутні брили, зубчаті корони веж то чотирикутних, то круглих, тесане каміння й червона плінфа мурів, руїни притулених до мурів стародавніх палаців, глибочезні рови, наповнені вже й не водою, а уламками колишніх святинь і жител, травою, зіллям, стовбурами звалених дерев, хащами; десь за ровами широка дорога, викладена білими плитами, мабуть, ще за грецьких імператорів, на схилах ровів - латки городів, тоді знов дикі зарості, плющ, юдине дерево з квітами неприродної барви, вигоріла на сонці трава, віслюки з червоними в'юками на спинах, круглоголові чоджуки.
Той мур сприймався мов величезне тіло цього загадкового міста, а тут - на вулицях - його нутрощі, тельбухи, бруд і покидища. Все життя зосередилося в отих лабіринтах поглядів, у пастках вогнистих очей фанатиків, у шаленстві хтивості. І коли уявлялося колись життя, мов євхаристія, мов нестримний біг затятих апостолів до таємниці, то тепер могла переконатися, що таємниць не існує, що й на тих апостольських вершинах, мабуть, можна знайти прокляття або й кінець.
Щоб хоч трохи вспокоїтися, Настася пробувала шукати схожість між стамбульцями і навіки втраченими людьми з Рогатина, які стояли їй перед очима невідступне й уперто, а може, то вона сама виставляла їх рядами в своїй зболеній уяві, чіпляючись за них мов за останні рештки життя. Не було нічого спільного. Хіба що караїм-пекар був трохи подібний до оцих чоловіків. Бо хіба ж такі були рогатинці, добрі, лагідні, якісь світлолиці, наївні, мов діти? А ці всі осхлі, шорсткі, вив'ялені й висушені на сонці і, видно, ледачі, як той Василь з Потока, що вперто ставив свою халупу занадто близько від синагоги, і хоч правовірні євреї щоразу розвалювали її, не даючи Василеві поставити покрівлю, він знов і знов уперто ліпив її, бо ліньки було відсунутися далі.
Згадавши того дурнуватого, упертого в лінощах Василя, Настася трохи розвеселилася і спромоглася навіть затіяти з собою химерну гру. Ніяка вона не бранка, не продана, не куплена, не донька попа з Рогатина, а молода туркеня, належить цьому мальовничому незвичайному світові, а світ належить їй. Вона безтурботне дівчисько, вільне, владне, маєтне. Може, й донька Сінам-аги. А то іі вище. Це не важить, головне - молода, приваблива, правовірна, від чого, бач, розкіш для поглядів ще побільшується, і тому вони летять на неї, минаючи бідних її подруг, забивають їй віддих так само, як задушливий вітер сироко.
Йшла, ще більше вигинаючись усією постаттю, грали в ній усі суглоби, витанцьовував кожен м'яз, і тонкий шовк слухняно передавав усе те, повторював і відтворював, аж ніби зітхання захвату супроводжувало й переслідувало цю таємничу незвичайну дівчину, котилося за нею, наростаючи, побільшуючись, намножуючись, змагаючись у могутті з невпинним вітром: «Бак, бак, бак!»
[14]'
Та гра урвалася несподівано й жорстоко.
Вже й до того Настася зауважила, як багато тварин на стамбульських вулицях. Ніби в Рогатині в ярмаркові дні. Коні з вершниками і розсідлані, віслюки з поклажею у сонному кунянні або в моторошному крикові, що нагадував скрипіння сухого колеса:
«І-ах, і-ахі», собаки гризуться за голі баранячі кістки або клацають зубами, виловлюючи бліх у забейканих хвостах, розманіжені, гнучкоспинні кішечки насолоджуються своєю неторканістю і безкарністю, туркочуть голуби коло мечетей і водограїв, цвірінькають дрібні пташки, виспівують у гіллі, вицвіркочують у густому листі - світ барвистий, лагідний, зовсім чужий отому нелюдському лабіринту, вибудуваному із слизьких, пожадливих поглядів і з ненависного дихання, що огортає тебе смердючою хмарою, крізь яку несила продертися.
Все живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, і вони ніби забули про його існування так само, як поволі забували свого бога, що покинув їх на самоті, відцурався, лишився за морем, пославши їх на чужину, безпомічних і слабих.
Та ось попереду сумної валки бранок, не знати звідки взявшись, мов зродившись з пороху стамбульського, з'явилася отара сірих, закудланих овець. Вівці юрмилися тісно й щільно, налякано налітали одна на одну, штовхалися й турлялися, тицялися зосліпу то в той, то в той бік. Чабани у високих гостроверхих кучмастих шапках, у колись білому, а тепер безнадійно запацьореному одязі гійкали на одурілих тварин, збивали їх ґерлиґами ще тісніше, гнали далі на продаж чи на заріз, а попереду отари, поважний, мов Сінам-ага, виступав велетенський чорний цап з повішеним на шиї дзвінком-боталом із позеленілої міді, і та мідь з кожним похитуванням цапової шиї дзвеніла глухо, глибоко болісно, як Настасине серце.
Отара була мов їхня доля. Овець гнали, як людей, а людей - як овець. Духом загибелі повіяло на нещасних жінок од того видовиська, бив їм у ніздрі сморід ненависті, чувся голос смерті.
- Гій! Гій! - кричали чабани-болгари голосами втомлено-тьмавими, а Настасі вчувалося, ніби то глибоко в її грудях лунає чиясь пересторога: «Стій! Стій!»-і тіло їй мовби здерев'яніло, втратило гнучкість і зграбність, не могла ступнути ногою, не могла зворухнутися - отак би впала, вдарилася об землю і вмерла тут, щоб не бачити цього чужого міста, не відчувати на собі повзання липучих, мов гусінь, поглядів, не знати приниження і страху, зрівнятися з отими вівцями на заріз.
Та й знову змилувалася над нею доля. Євнухи звернули в провулок до двоповерхового дерев'яного будинку, старого й розлізлого, як і його хазяїн Сінам-ага. Настася краєм свідомості зауважила густе різьблення, маленькі віконця з химерним плетивом дерев'яних решіток нагорі, міцні двері з товстим мідним кільцем, старе дерево перед домом, що хилилося на стіну,- ось-ось упаде.
З безмежного Стамбула, з його ненависті й муки безкінечної кинуті тепер були в тишу цього притулку, в тісняву дерев'яної клітки-в'язниці, де волю замінено решітками на вікнах, старими килимами на підлогах, подушками-міндерами, безладно розкиданими між мідним начинням, курильницями, речами незнайомими, химерними, безглуздими й ворожими.
З жінок знято залізні нашийники. Нарешті, нарешті! Показано, де вода, де все, чого вимагають природні потреби. Хоч і навіки, може, поховані в цих чотирьох стінах, але врятовані від пожадливих очей і живі, живі!
Сінам-ага, приглядаючись, як спроваджувано бранок на жіночу половину й міцно замикано для певності, бурмотів молитву вдячності: «Во ім'я аллаха милостивого, милосердного. Від зла тих, що дмуть на вузли, від зла заздрісника, коли він заздрив!»
Поволі почовгав на чоловічу частину дому - селямлик. Тепер міг терпляче вичікувати з своєю здобиччю, поки настане час вигідно продати її на Бедестані. Ту червонокосу продасть венеціанцеві, який дав завдаток, тим часом буде разом з усіма. Квапитися з нею не слід, хоч вона й не його наполовину. Віддавати чуже ніколи не треба поспішати. Бо коли дасте аллаху гарну позичку, він подвоїть вам і простить вас. Той, хто знає сокровенне, великий і мудрий.
Глава 5. Валіде
Про свою нову рабиню Ібрагім забув. Принаймні хотів, щоб так думали. Хто? Його євнухи, яких вимушений був тримати для догляду над гаремом? Чи сама рабиня, занадто зухвала й неприборкана, як на її становище? Зухвалості він не прощав нікому. Навіть султан Сулейман ніколи б не дозволив собі бути зухвалим з Ібрагімом. Між ними ось уже десять років взаємини були ледь не братські. Старшим братом, хоч як це дивно, був Ібрагім. Сулейман підкорявся Ібрагімові в усьому: у вигадництві, в примхах, у настроях, в суперечках, у кінних змаганнях, в ловах. Ішов за ним охоче, мовби аж радісно, Ібрагім випереджав Сулеймана в усьому, але дотримувався розумної міри, не давав тому відчути нижчості, меншої обдарованості, меншої вправності. Все це було, але все належало минулому. Смерть султана Селіма змінила все в один день. Ібрагім був занадто розумний чоловік, щоб не знати, яка загрозлива річ влада. Людина з владою у руках відрізняється від звичайної так само, як збройний від беззбройного. Над султаном - лише небо і аллах на ньому. Аллах у всьому присутній, але всі веління належать султанові. Тепер Ібрагім мав стерегти Сулеймана, пильнувати його вдень і вночі, втримати його в тому стані й настроях, що він був протягом десяти років у Манісі, ясна річ, стосовно себе, бо чому б мав дбати ще про когось у цьому жорстокому й невдячному світі. Напруження майже нелюдське. Бути відчутним навіть тоді, коли ти неприсутній. З'являтися, щойно султан подумає про тебе, і зуміти так вплинути на султана, щоб він не забував про тебе ні на мить. У Манісі Ібрагімовими суперниками були тільки дві жінки: Сулейманова мати валіде Хафса і улюблена жона Махідевран. Власне, остерігатися мав тільки валіде, бо вона мала владу над сином таємничу й необмежену. В Стамбулі валіде набувала сили ще більшої, але тут з'явилася суперниця найстрашніша: держава, імперія. Вона затягувала в себе Сулеймана, погрожувала проковтнути, змагатися з імперією було безглуздо, тому Ібрагім мав тепер дбати лише про одне: не відстати від Сулеймана, бути з ним спільно в добрі й злі, ясна річ, для виду поступаючись першим місцем, хоч насправді щосили утримуючись на становищі, яке займав у Манісі. Його звали хитрим греком, не любив Ібрагіма при дворі ніхто, крім Сулеймана та валіде, якій до вподоби було все, що миле синовому серцю, але Ібрагім не переймався чиїмись почуттями, відаючи вельми добре, що кожен випливає з моря самотою, покладаючись лиш на власний сприт. Недарма ж народився й ріс на острові з твердого білого каменю. Знав ще змалку: життя тверде, як камінь, і оточене глибоким безжальним морем. Дух острів'янина жив в Ібрагімові завжди, хоч і затаєний. Коли казати правду, то Ібрагім глибоко зневажав людей з суходолу, але зневагу свою уміло приховував, бо чисельна перевага була не за островами, а за материком. Чисельна, та й тільки. Силою душі переважав усіх. Також султана. Знав це давно, нікому іншому знати не належало. Тому мав удавати запобігливість і навіть принижуватися перед султаном. Дух його, нездатен до принижень, страждав при цьому безмірно, але вдіяти Ібрагім нічого не міг, хіба що караючи тим чи іншим способом своє тіло. Міг відмовити собі в смачній їжі, коли Сулейман не хотів нічого їсти, місяцями не навідувався у свій гарем, супроводжуючи Сулеймана в його мандрах, ловах, у роздумах і нудьгуванні, забував про прибутки, вдовольняючись найпростішими милостями свого високого покровителя: усмішкою, захопленим словом, прихильним поглядом чи простим кивком голови. Часто Сулейман замикався з Ібрагімом для вечері вдвох, без прислужників і без свідків, ночі цілі збували вони в бесідах, у взаємному захопленні, пили густі кандійські вина, які добував для Ібрагіма вірний йому Гріті. Знеможений Сулейман засинав, але його співбесідник не склепляв повік. Ібрагім боявся постелі. Заснеш, то, може, й навіки. В цій землі таке части трапляється. А може, десь глибоко в пам'яті жив страшний спогад про те, як заснув малим на теплому камінні й став рабом Джафер-бега. Тепер приречений був жити, як сова. І коли випадало йому провести ніч з жінкою, то вимучував її, не даючи заснути бодай на хвилину, жорстоко й невтомно підганяв її у любощах і пестощах: не сплю я, то й ти не смієш спати.
Десь лякливо ждала першої ночі з ним нова рабиня, за яку заплатив шалені гроші, піддавшись нез'ясовному порухові душі,- він не квапився. Суть взяття жінки не в здійсненні задуманого - суть у самому задумі, в злій насолоді влади над очікуванням своїм і тої жінки, над якою ти нависаєш, як меч караючий, як доля, як час нищення. І це ти вибираєш належну мить і береш жінку не просто нагу, а оголену від усього сущого, і немає тоді з нею ні бога, ні людей, тільки її володар. З набагато більшою охотою Ібрагім кинув би собі до ніг щось більше, ніж жінку, але тим часом не мав того більшого, боявся навіть подумати про те, бо не приваблювало його ніщо, крім влади. Владу мав султан, Ібрагімові судилася покора, особливо нестерпна через те, що ходив коло влади на відстані небезпечній і загрозливій. Але вдовольнятися доводилося малим. Тому нарешті згадав про свою золотоволосу рабиню і звелів старшому євнухові привести її вночі до ложниці.
Коло узголів'я поблимував сірійський мідний світильник, з мідної курильниці посеред великого червоного килима вився тонкий димок ледь вловимих пахощів, Ібрагім лежав на зелених, як у султана, покривалах, тримав перед очима стару арабську книгу. Вона була товста й тяжка, тримати без дерев'яної підставки та ще в постелі таку вагу було майже неможливо, але йому чомусь хотілося показатися перед тим дівчиськом саме так: поважним, ученим мужем, вразити її так само, як хотів, мабуть, вразити на Бедестані, не торгуючись, призначивши за неї ціну, вдвічі більшу, ніж просив той старий пройдисвіт Сінам-ага. Як її звати? Роксолана. Ім'я дав їй Луїджі Гріті. Недбало, не думаючи, мимохідь. Але хай буде. Можна б ще назвати Рушен. Це теж нагадуватиме про її походження, водночас відповідатиме османському духові. Підштовхувана євнухом, дівчина увійшла до просторої ложниці і не без подиву зауважила на зеленому ложі того, котрий купив її на Бедестані. Була вся в рожевому шовку, тонкому й прозорому. Ібрагім повернув до неї голову, стягнув до перенісся брови.
Десь лякливо ждала першої ночі з ним нова рабиня, за яку заплатив шалені гроші, піддавшись нез'ясовному порухові душі,- він не квапився. Суть взяття жінки не в здійсненні задуманого - суть у самому задумі, в злій насолоді влади над очікуванням своїм і тої жінки, над якою ти нависаєш, як меч караючий, як доля, як час нищення. І це ти вибираєш належну мить і береш жінку не просто нагу, а оголену від усього сущого, і немає тоді з нею ні бога, ні людей, тільки її володар. З набагато більшою охотою Ібрагім кинув би собі до ніг щось більше, ніж жінку, але тим часом не мав того більшого, боявся навіть подумати про те, бо не приваблювало його ніщо, крім влади. Владу мав султан, Ібрагімові судилася покора, особливо нестерпна через те, що ходив коло влади на відстані небезпечній і загрозливій. Але вдовольнятися доводилося малим. Тому нарешті згадав про свою золотоволосу рабиню і звелів старшому євнухові привести її вночі до ложниці.
Коло узголів'я поблимував сірійський мідний світильник, з мідної курильниці посеред великого червоного килима вився тонкий димок ледь вловимих пахощів, Ібрагім лежав на зелених, як у султана, покривалах, тримав перед очима стару арабську книгу. Вона була товста й тяжка, тримати без дерев'яної підставки та ще в постелі таку вагу було майже неможливо, але йому чомусь хотілося показатися перед тим дівчиськом саме так: поважним, ученим мужем, вразити її так само, як хотів, мабуть, вразити на Бедестані, не торгуючись, призначивши за неї ціну, вдвічі більшу, ніж просив той старий пройдисвіт Сінам-ага. Як її звати? Роксолана. Ім'я дав їй Луїджі Гріті. Недбало, не думаючи, мимохідь. Але хай буде. Можна б ще назвати Рушен. Це теж нагадуватиме про її походження, водночас відповідатиме османському духові. Підштовхувана євнухом, дівчина увійшла до просторої ложниці і не без подиву зауважила на зеленому ложі того, котрий купив її на Бедестані. Була вся в рожевому шовку, тонкому й прозорому. Ібрагім повернув до неї голову, стягнув до перенісся брови.