Ніч неждано складалася в дивні вірші.


 

Серпень. Падали зорі.

До мене звертались степи неозорі:

«Коли ми ішли, долаючи орди,

Пошесті, зло,- тебе з нами не було!»

Не вірю. Стріла вилітає з лука.

Дорога - з порога. Людина - з печери.

Я все пам'ятаю.

Усі ваші муки.

Усі ваші лаври.

Усі ваші терни.

Я все пам'ятаю.

Хай час замітає сліди ваших мук і плоди ваших рук.

Я з вас виростаю.

Я все пам'ятаю.

Я все із собою в дорогу беру.

Я все пам'ятаю.

Напругу хребта, коли, розігнувшись, високою стала

І в душу мені пролилась висота безмежного неба.

Я все пам'ятаю.

Найперше безсилля своє перед небом,

Найперше зусилля дивитися в себе.

Я все пам'ятаю.

Світанок сумління.

Світанок любові в жорстоких очах.

Коли виминав мені мозок, мов глину, безжалісний час.

Я все пам'ятаю.

Степів первозданність.

Орлів клекотання.

Задушне страждання - коли повернувся мій владар,

Мій воїн, султан на щиті бойовому.

І з ним мене, молоду, поховали живою.

Боги не вступились.

Мовчали сини.

Я все пам'ятаю.

Султанські гареми.

Громи нестихаючі дум кобзаревих.

Ревіння і стогін дніпровських порогів.

Гаки між ребер. І чаші калин -

Так щедро налитих козацькою кров'ю,

Що вже ні краплини не можна долить.

Я все пам'ятаю,

Я з вами була.

А доля не шовком торкалася тіла.

На ціле життя - тільки рабський халат, шорсткий і смердючий.

Бо я так схотіла!

Не треба ні щастя, ні втіхи мені.

Для них, для синів моїх - всі мої дні.

Я все пам'ятаю.

І те, як мовчала, мовчала, мовчала, кати аж сичали.

Моя рідна земле, тебе не зреклося тоненьке дівчисько золотоволосе.

Лиш мамі моїй не кажи, пожалій…

Минають роки, я живу, я розкута.

Та не заростають у серці моїм спливаючі кров'ю рани спокути.

Серпень. Десь давно вже відцвіли черешні.

Кажуть мені прийдешні:

«Коли ми ітимем, долаючи наші шляхи в майбутнє,-

Тебе із нами не буде…» Не вірю.

Стріла долетить до цілі.

Не можна їй впасти.

Не можна звернути.

Я з вами ітиму, я вірна і сильна.

Я вам поможу у печалі і скруті.

Що знала я, діти, про ваші шляхи?

Та серце говорить (а серце правдиве),

Що доля судилась вам, діти, предивна.

І буде щасливим великий похід.

Я з вами - крізь терни до зір золотих -

Ітиму повік, бо не зможу не йти.

Дійдемо - так серце мені промовляє.

А серце все знає.


 


 

 

   Султан не оживав, але й не був мертвий, як уперто твердив його головний лікар Рамадан. Був занадто обережний, щоб одразу казати страшну правду. Роксолана пішла в приміщення Куббеалти, покликала туди великого візира і Баязида. Кизляр-азі Ібрагімові, щоб не стовбичив коло входу за звичкою, веліла приносити їм вісті про султана. Баязид рвався поглянути на батька, вона не відпускала його від себе. Здавалося: відпустить - і вже не побачить живим.
   Сиділи до самого досвітку, мовчали, ждали. Чого?
   - Може, скликати диван? - несміливо спитав обережний Ахмед-паша.
   - Навіщо? - холодно поглянула па нього Роксолана.- Це зробить султан. Може, новий.
   - Хай всемогутній аллах дарує життя великому султанові Сулейману,- пробурмотів садразам.
   - А коли його величність падишах поставить престол свого царственого існування в просторах вічного раю? - жорстоко мовила Роксолана.- І коли султаном стане шах-заде Селім, а його великим візиром названий буде мерзенний Мехмед Соколлу, цей убивця мого сина Мехмеда, призвідця безлічі чвар, грабіжник і відступник? Що станеться з вами, шановний Ахмед-паша?
   - Ваша величність,- озираючись злякано, прошепотів обережний царедворець,- що я маю зробити? Ви радите усунути цього босняка?
   У відповідь вона прочитала з вірша Муханнаббі:
   Коли задумуєш якесь діло. Не шукай малого, бо для мужа В ділі нікчемнім - страх смерті, І в ділі великім - смак смерті!
   Ранок не приніс їм нічого, день так само. Вони виходили з Куббеалти, тільки щоб справити природну потребу, про сон забули, їсти їм носили з султанських кухонь просто в залу засідань дивану. Вісті були невтішні. Султан був мовби й живий, але до притомності не повертався, отже, існував і не існував. Ця непевність не давала змоги вдатися до рішучих дій, тим часом Роксолана мала зламати нерішучість Ахмеда-паші. Не героїзм, не благородство і не підступність, а тільки відчай штовхав її на змову проти султана. Не могла змиритися з думкою, що султаном стане Селім, а не її улюблений Баязид. Селім байдужий, а всі байдужі - жорстокі. Він сповнить кривавий закон Фатіха, уб'є свого брата і всіх його маленьких синів, і в нього не здригнеться серце. А Баязид послухає свою нещасну матір. Він би не вбивав свого брата, навіть ставши султаном. Адже він такий добрий. Навіть собаки відчувають його доброту і завжди біжать за ним цілими, зграями, варто йому виїхати на вулиці Стамбула.
   Ахмед-паша лякливо шепотів:
   - А воля великого султана?
   - Вона могла б ще змінитися, якби не така нагла смерть його величності. Ця смерть може принести незліченні страждання для всіх. Я вже бачу кров, яка тече між тюрбанами й бородами. І вашу, садразам, кров теж. Чи вона вас не лякає?
   Але Ахмед-паша вагався, допитувався, канючив. Коли шах-заде Баязид стане султаном, то що ж тоді буде з шах-заде Селімом? Вона глузливо підводила брови на цього чоловіка, терпляче пояснювала йому. Йдеться найперше про нього. Про те, щоб він зоставався і далі великим візиром. Це можливо тільки тоді, коли буде усунений назавжди Соколлу і коли Баязид стане султаном, Шах-заде Селіма тим часом треба буде відправити під надійною схороною (щоб йому ніхто не завдав лиха) в літній султанський палац на Босфорі. Рустем-паша? Він дамат, цього досить. Віднині вона вже не султанша, а валіде. І не султан над нею, як було досі, а вона над султаном, бо він її син, а вона його мати. Влада ій байдужа, але добро держави і всіх земель та люду в них - вад усе.
   Так минули ще день і ніч. А на ранок прийшов головний султанський лікар Рамадан і повідомив:
   - Великий падишах повернувся до життя!
   - Неправда,- тихо промовила Роксолана,відчуваючи,як світи валяться на неї, хоронячи її маленьке тіло під своїми уламками.- Цього не може бути!
   - Султан попросив пити і спитав про вас, ваша величність, Вона довго сиділа заціпеніло, тоді сказала:
   - Султан уже не може повертатися до життя. Чуєте? Слід вважати його мертвим!
   Підвелася і пішла з Куббеалти. На порозі зупинилася, прикликала до себе Баязида, гостро зашепотіла йому в обличчя:
   - Бери своїх людей і мчи до того самозванця. Привезеш його голову султанові - будеш помилуваний. Не гайся, поки ще можеш вийти за брами Топкапи і Стамбула. О, коли б у тебе теж був двійник! Послати двійника до двійника - і хай б'ються. Але нема ради - маєш їхати сам.
   - А ви, ваша величність? - злякався він за неї.
   - Зостануся тут. Захищати твоє життя. І своє. Він ухопив матір за руки.
   - Як же? Як?
   - Так, як робила це досі. Бо потрібна дітям тільки в муках моїх.
   Ахмед-паша геть розгубився. Спробував затримати коло себе Рамадана, мовби розпитував про стан здоров'я падишаха, а сам сподівався, що без мудрого араба там усе зробиться само собою і султан покине цей світ остаточно. Однак і затримувати довго лікаря не наважувався, щоб не здогадалися про його злочинний намір, надто що велетенський кизляр-ага, провівши султаншу до її покоїв, зирив на садразама без особливої доброзичливості в босняцьких вирлах. Такий самий босняк, як і Мехмед Соколлу, Від цих людей не жди милосердя.
   Нарешті великий візир прийняв рішення самому піти до султанських покоїв, щоб привітати, коли надається така змога, його величність падишаха з одужанням і негайно розіслати гонців по столиці з благою вістю.
   Його ніхто не затримував, а він не затримував більше коло себе султанського лікаря.
   І ще минуло три дні й три ночі після того, як султан розклепив повіки і спитав про Хасекі. Вона не прйшла до нього, і він більше не кликав її, хоча смерть і відступила від нього остаточно. Чи був ще занадто немічний, чи вже вичув її зраду? Може, тепер думає над тим, як покарати її? Однак легко судити зраду державну. А як судити зраду людську? І хто б міг йому розкрити її невірність?
   Шкодувала, що немає коло неї вірного Гасана. Той приніс би їй усі вісті, добрі й лихі, а при потребі захистив би її від загроз, коли б виявився і він безсилий, то бодай вчасно попередив. Але тепер мала покладатися тільки на власні сили та на щасливу долю.



Глава 19. Випадковості


   Ніщо в світі не може загубитися, тільки іноді буває тяжко його знайти.
   Ось так зберігся в людському сум'ятті Топкапи євнух Кучук, той самий нікчемний поварчук, якого двадцять років тому впіймано на Босфорі з краденими баранами й поставлено вночі перед нещадними очима великого візира Ібрагіма. Давно вже зникла навіть пам'ять про всемогутнього колись грека - скільки загинуло людей прекрасних, цінних, благородних, рушилися міста, поневолювалися цілі землі, знищувалися держави великі й малі, а цей жалюгідний людський огризок не загубився й не згубився, не щезнув, не став жертвою жорстокості, яка панувала повсюдно, а жив далі в надрах султанського палацу, перетривав усе, вижив, як черв'як у яблуці, тримався міцно, наче кліщ у овечій вовні. Сказати, що Кучук вижив - не сказати нічого. Якби воскрес Ібрагім, свідок найбільшого Кучукового пониження й приниження, він ніколи б не впізнав того маленького зашмарканого євнуха в нинішньому поварові великого візира, пещеному, загорнутому в шовки, вичищеному й напахченому, ніби султанська одаліска. Тепер у заплутаній ієрархії султанських кухонь над Кучуком стояли тільки мюшеріфи - вельможні наглядачі цих солодких пекел і доглядачі падишахового здоров'я. Все інше було нижче Кучука, підкорялося йому, слугувало, слухняно виконувало його веління, примхи й забаганки. Мов справжній паша, поважно ходив Кучук між своїми підлеглими, повчав, якими мають бути ті, хто готує їжу для найвищих осіб імперії,- чисті й охайні, з головами виголеними, руками вимитими, нігтями обстриженими, тверезі, не сварливі, покірні, меткі, беручкі, смак гаразд розуміти, потреби до потрав добре знати, вміти слугувати всім, хто вище. їжа для людини те саме, що й мова. Словом можеш проломитися крізь найміцніші мури, куди не проб'ється ніяке військо, так само через шлунок можна добратися до серця навіть такого чоловіка, який і сам не знає, що в нього в те серце. Коржик з медом зробить лагідним навіть яничара. Кучук дякував випадкові, який привів його на султанські кухні й там зоставив, а ще вдячний він був тій випадковій ночі, яка почалася колись для нього смертельним жахом, але обернулася несподіваною таємною владою над усім, що бачив і чув.
   Тоді він перелякався несамовитості Ібрагімової. Коли ж його відпущено, коли роззирнувся він довкола, а після смерті великого візира роззирнувся ще раз, то збагнув, що в цьому жорстокому світі можуть вижити, вціліти тільки люди несамовиті. Повсюди точиться запекла, смертельна боротьба: між богом і дияволом, між чоловіком і жінкою, між володарями і підлеглими, між благородним і підлим,- і скрізь поконані, повержені, знищені, розтоптані, а над ними ті, хто вміє рвати собі, кусатися, бити й трощити, йти по трупах, торжествувати перемогу.
   Кучук розумів, що ніколи не зможе бути переможцем. Але жертвою теж не хотів бути, надто що видавалося йому, ніби стоїть біля початків життя, коли вважати, що життя справді починається коло казанів, у яких вариться плов.
   То що ж зоставалося цьому нікчемному чоловікові? Знов прийшов па поміч випадок, який підказав: триматися середини, бути ні тим ні сим, стати пильним спостерігачем запеклої боротьби, яка триває довкола, прислухатися, вистежувати, вловлювати найзатаєніше, уперто призбирувати, як бджола нектар, і нести своєму повелителеві. Великий візир Ібрагім сказав тої ночі: вистежувати султанську улюбленицю Хуррем і все про неї - в його власні вуха.
   У Кучука тої ночі не було вибору. Або згоджуйся, або смерть. Якби не той нещасний випадок, який поставив малого раба перед всемогутнім садразамом, Кучук так і прожив би в своїй рабській непомітності, нікому не чинячи ні добра, ні зла. Але йшлося про його власне життя. Нікому не можна дорікати нелюбові до шибениці. У таких, як Кучук, в житті не було іншої мети, крім самозбереження. Тому вони легко прощають тим, хто чинить їм кривду, так само, як забувають доброчинство. Такі раби не бувають ні мстиві, ні вдячні. Вони байдужі, ніякі. Коли б Кучука спитали, чи любить він султана і султаншу, він заприсягнувся б аллахом, що любить їх більше, ніж усіх інших людей і навіть увесь світ. Водночас власний мізинець на нозі Кучук любив більше, ніж усіх султанів колишніх і майбутніх. Чи ненавидів він Роксолану? Смішне запитання. Чом би мав її ненавидіти, надто що була тоді ще майже такою самою рабинею, як і він. Ну, щоправда, стояла ближче до султана. Може, пам'ятала своє походження ліпше, ніж Кучук, який не знав про себе нічого, окрім невиразних спогадів про якусь далеку землю, і про овець у горах, і про дзвіночки в овечій отарі «тронь-тронь», аж за душу бере, і море б'є в скелі, лупає береги, і сиплеться каміння, і пил стоїть водяний і кам'яний. Ото й усе. Ще пам'ятав біль. Од болю як стиснулося серце, то вже й не відпускало. Але до чого тут Роксолана? В його нещасті її вини не було ніякої.
   Однак випадок вказав йому саме на Роксолану. І Кучук підкорився випадковості. Непомітно збирав про Хуррем усе, що міг вивідати. Підкладав євнухам жирніші шматки, підохочував до жартів, до пліток, до пересудів, до злобствування. Готовий був бігти до того казкового колодязя, де сидять два ув'язнені злі ангели Харут і Марут і навчають людей магії й чар. Звалити на худенькі плечі султанської улюблениці всі чари, все загадкове, все лихе й незбагненне! Звинуватити її у всіх гріхах, і що більше він принесе Ібрагімові таких звинувачень, то вільніше почуватиме себе, розкутішим і владнішим. Смак влади. Навіть таємнича влада все ж вабить. Коли в світі панують несамовиті - а він не може виявити несамовитості відверто - що ж, він обере несамовитість тиху, приховану, затаєну, і ще й не знати, чия виявиться більшою.
   Але знов випадок, дикий, безглуздий, страшний: великого візира Ібрагіма вбито, ні згадки про нього, ні пам'яті, а Кучук лишився сам - без повелителя і покровителя - і тепер не знав, чи й далі мав вести своє підле стеження за Роксоланою, чи тихенько зачаїтися між велетенськими мідними казанами султанської кухні і жити так, як жив до тої ночі, коли приведено його до садразама. Згадував те своє давнє життя й зітхав. Як усі придворні, намагався тоді втриматися між живими і мертвими, і був щасливий. Але тоді що не знав смаку влади - тепер уже був отруєний її чарівним зіллям і з жахом відчував: назавжди, навіки. Щоправда, попервах по смерті Ібрагіма жив не так відчуттям таємної влади над життям Хуррем, як страхом: ану ж великий візир ще комусь звелів приймати звідомлення малого султанського кухарчука, і той невідомий у першу-ліпшу мить з'явиться й гримне: «Викладай-но що маєш, паскудний обшкрібку, сину свині й собаки!» Як сказано: «Істинно, господь твій скорий у покаранні».
   І ось так, щодня й щогодини очікуючи того, кому Ібрагім передав його куцу душу, Кучук далі вистежував і винюхував, збирав по крихті все, що міг зібрати про Роксолану,- що їла, як спала, що сказала, як ходила, як зодягалася, з ким говорила, кому всміхалася, що подумала і що надумала. Вікна в гаремі були подвійні і з такими широкими проміжками між кольоровими шибками, що там могли залягати євнухи, підглядаючи й підслуховуючи, самі невидимі й незнані. Всю свою здобич євнухи мали відносити до свого повелителя кизляр-аги. Але хто ж міг знати, чи все принесено, чи все сказано, тому Кучук за ласий шматок завжди міг собі купити затаєне від кизляр-аги, від самого султана, і розкошував своїм знанням, своєю безкарністю і прихованою владою.
   Живучи між постійним страхом і усвідомленням таємної влади над султаншею, очікуючи і ніяк не можучи дочекатися загрозливого посланця від мертвого Ібрагіма, Кучук поволі починав ненавидіти Хуррем. Перші свої доноси на неї робив байдуже, не маючи ніяких почуттів до султанші, навіть не заздрячи їй, як інші, сам не вірячи ні в її чаклунство ні в підступність. Але що далі, то більше переймався тупою і тяжкою зненавистю до тієї неприступної жінки, вважаючи, що всі його нещастя почалися з її вини і нинішній його загрозливий стан - це теж її вина. Холодна й терпляча ненависть переживає будь-яку іншу пристрасть. Вже давно збагнув Кучук, що ніхто не прийде по його душу, бо Ібрагім, видати по всьому, нікому не сказав про свого особистого донощика з султанських кухонь, вже змінився після грека і один великий візир, і другий, і третій, і, як почалося це ще за Ібрагіма. Кучук готував для них їжу і сам простежував, як подається вона садразамові, вже сміявся з колишні? своїх страхів і часто, замкнувшись у своїм закутку, клав перед собою білий баранячий череп, глузливо промовляв до нього: «Ох, Ібрагіме, Ібрагіме, минулося твоє м'ясо! Очі тобі вискочили, вуха твої одкабетовано, зосталася сама кістка!» Мав би ще додати:
   «Колись і з нами таке буде!» - але вчасно уривав свою мову. Хай вмирає хто завгодно, а він житиме, він хоче жити! Повнився підслухами, плітками, знанням, обмовами, з роками набув хіба ж такого сприту в своєму проклятому ремеслі стеження, збирання, накопичення таємниць, іноді почував себе мало не всемогутнім, який знає про всіх приховане й відкрите, без кінця повторював сам собі 59-й вірш з шостої сури корану: «У нього - ключі тайного; знає їх тільки він. Знає він, що на суші і на морі, лист падає тільки з його відома, і немає зерна в мороку землі, немає вологого або сухого, чого не було б у книзі ясній».
   Якийсь час Кучук розкошував прихованим змаганням з людьми Гасан-аги, які збирали звідусюди вісті, щоб нести їх султанші, не відаючи, що живе у величезних Топкапи маленький непомітний ахчі-уста, який тихо, але вперто збирає вісті про султаншу. Навіщо, для кого, для якої потреби? Тепер уже не знав і сам. Насолоджувався своїм знанням, тоді відчув якийсь ніби неспокій, тоді настала розбентеженість, а згодом прийшли справжні хворощі. Все, що потрапляє в людину, повинно перетворюватися, засвоюватися, лишати по собі поживу, а непотріб має видалятися, інакше смерть.
   Кучук з жахом усвідомив, що він тільки збирає, ховаючи в собі, збирає вже довгі роки, ні з ким не ділячись, нагромаджує в своїй пам'яті мовби для самого себе, для власної втіхи, у безмежній гордині своїй порівнюючи себе з самим аллахом: «Не осягають його погляди, а він осягає погляди». Багато років нерозумно пишався він тим, що вистежує кожен крок наймогутнішої жінки в імперії, розкошував од думки про свою винятковість, несхожість з усіма, хто його оточує, про свою вищість. Живився вістями рідкісними, особливими, відкидаючи загальнодоступне, так само, як султан і вельможі дозволяють собі їсти м'ясо, смажене на вогні, бо воно має смак нещоденний, ход І втрачає половину своєї цінності від того вогню. А варене м'ясо, хоч і зберігає в собі всю свою поживність, споконвіку вважалося їжею рабів і чорного люду - тож він надавав перевагу смаженому, обпаленому диким вогнем м'ясові таємних знань і жадібно горнув їх до себе, не знаючи ні міри, ні впину.
   Але ніщо не виходило з Кучука, не виділялося й не видалялося, осідало в ньому, як камінь, як свинець, труїло, душило, смерділо нечистотами, чаділо, клубочилося пекельним димом, Накопичені в ньому підслухи рвалися назовні, як рветься а людини вся зайвина і непотріб. Уже й не почував себе живим чоловіком, а якимсь мертвим чи що. З тугою позирав на своїх помічників по кухні, заздрив їхньому спокою і безтурботності. Зовні мовби нудьга обов'язків, остогидла щоденна робота, а насправді яке ж це все благородніше порівняно з тим, що було у нього в душі!
   Може, так і кінчився б цей чоловік, власне, й не почавшись для життя і світу в своїй безглуздій затаєності й безцільній злочинності, коли б не випадок з султаном Сулейманом в час пишної зустрічі, підготовленої йому султаншею і зятем їхнім Рустемом-пашою.
   Султан лежав непритомний у своїх покоях, може, навіть мертвий, султанша з сином Баязидом і великим візиром Ахмедом-пашою замкнулася в Куббеалти і нікого туди не впускала, хоч усі здогадувалися - радиться з сином і садразамом, як захопити владу, кого усунути, кому стяти голову, на кого покластися, кому не вірити.
   Та хоч які б таємниці були в людей і хоч якими високими справами заклопотані ті люди, вічно не сидітимуть вони без їжі, вимушені будуть допустити до себе тих, хто має їх нагодувати,- так Кучук, за правом ахчі-уста великого візира, все ж пробрався в Куббеалти з носіями наїдків і напоїв, порядкував там, гримав на своїх помічників, виказував поштивість до високих осіб, перед якими став, і хоч був раз і вдруге ганебно вигнаний Баязидом, все ж вловлював то слово, то погляд, то навіть мовчанку, і, додаючи із своїх безмежних запасів таємного знання, підозр і підлот, уже не мав сумніву: «Змова». Власне, він не чув жодного слова. І ніхто з євнухів не міг прийти йому на поміч. Понюхтів носом в Куббеалти - ото й усього знання. Але хіба диявол не знає про бога стократно більше, ніж усі святі? Кучукові вже вчувалися слова навіть не мовлені, з простої розмови Роксолани і Ахмеда-паші про сади Топкапи самі собою стелилися слова загрозливо-злочинні: «Треба звалити старе дерево і посадити нове». Змова, змова! Ніщо не існує, поки воно не назване. Кучук був упевнений, що султанша чинить змову проти падишаха, спільників не треба й шукати, вони коло неї, тепер слід тільки назвати це, розкрити, донести до його величності - і роздвоєне життя Кучукове знайде своє виправдання так само, як винні знайдуть нарешті своє покарання. Адже сказано: «Зазнайте ж кари!»
   Ще нічого не знаючи, Кучук уже мав певність, що розкрив змову. Тепер належало негайно повідомити про це. Але кого? Султана? Султан лежав чи живий, чи мертвий, жодну живу душу до нього не підпускали. Тоді кого ж? Куди кинутися? До великого муфтія? У того тільки молитви та прокляття, а тут треба сили. До шах-заде Селіма? Але чи ж проб'єшся до нього і чи стане він тебе слухати, надто коли йдеться про його рідну матір.
   Кучук метався в мовчазному нетерпінні, ні з ким порадитися, ні в кого попросити помочі, а час летить, кожна хвилина несе йому або ж поразку, або ж перемогу, а він волів тільки перемагати. Інакше навіщо всі його мало не двадцятилітні страждання!
   В розпачі й безвиході Кучук кинувся до султанського зятя Рустема-паші. Слугував йому цілих десять літ, знав, який лихий тепер дамат на Ахмеда-пашу, що забрав у нього державну печать, вирішив сказати візирові не всю правду, а тільки половину - про Ахмеда-пашу, а вже там хай як знають. Коли все закінчиться лише тим, що дамат зіпхне Ахмеда-пашу і знову стане садразамом, то й тоді він, Кучук, матиме свою вигоду, бо, може, вважатиметься найдовіренішим чоловіком у султанського зятя.
   Рустема-пашу Кучук знайшов одразу. З іншими візирами той тинявся по Топкапи, сподіваючись, що буде допущений у Куббеадти, тому, коли зіткнувся в другому дворі з куцим своїм ахчі-уста, мало й подивувався.
   Кучук вклонявся до самої землі, мало не плазував перед Рустемом-пашою.
   - Тобі чого? - похмуро спитав той.
   - Хочу внести в преславні вуха вість.
   - Вість? - здивувався Рустем-паша.- Таких, як ти, вештається тут знаєш скільки!
   - Вість про державну зраду,- прошепотів Кучук. Рустем ухопив його за комір, підняв, стукнув об землю.
   - Про що, про що? Ану кажи до кінця. Та коли брешеш, то найбільшим шматком од тебе лишаться вуха.
   Кучук зашепотів йому про Ахмеда-пашу. Про вбивства, які мають бути. Про загрозу життю султана. Про…
   Султанський зять загорнув своєю могутньою рукою нікчемного євнуха і поволік за собою.
   - Будеш зі мною,- бурмотів Рустем,- будеш, де я. Не шукай мертвих коней, щоб зняти з них підкови. Всякий птах од язика гине.
   Тоді несподівано гримнув своїм людям, які його супроводжували:
   - Взяти цього обшкрібка і вирвати йому язик! Так зімкнулися над нікчемним чоловіком усі випадки, які були й мали бути, і поховали його під своїми уламками. Бо в цьому житті немає нічого ймовірнішого за смерть.



Глава 20. Відомщення


   Оточила себе жіноцтвом - старими, молодими, поважними, владчими й просто без ніякого значення. Ховалася між ними, оточилася ними, мов хмарою, стояла в нетривкій цій хмарі, а мала б стояти на хмарі, мов вседержитель.
   Але султан ожив, уся сила стікалася до нього, світ лежав зачаєний на його долоні, і знов та долоня мала обернутися для Роксолани долонею долі.
   Цілий день провела в садах Топкапи. Ті, що під гаремом, дивилися на Золотий Ріг, на Стамбул. Рожево-синє місто і попелясті купи мечетей над ним - Баязид, Фатіх, Селім, а між Баязидом і Фатіхом горб Сулейманіє - найбільшої з усіх джамій, яка мовби здіймається, розкрилюється над Стамбулом, злітав в небо, і цей велетенський город, попелясто-синій, горбистий, мов спина дракона, теж летить нізвідки й нікуди, і вона, всівшись на шорсткій спині, що круглиться куполами мечетей, їжачиться шпичаками мінаретів то рожевих, мов дитяче личко, то незвичайно білих, мов примари, теж летить, але падає й падає в сади гарему, між кипарисами й платанами, між залізним і юдиним деревом, деревом для туги, для ридань, для розпачу.
   День не приніс їй нічого. Султан ожив і молився в мечеті за своє спасіння. Чи молилася й вона? Тільки вітцівською молитвою:
   ущедри зовущую со страхом. Ущедри…
   Султан не кликав її, може, й не згадував, може, забув. І всі забули. Навіть кизляр-ага Ібрагім десь щез, пропали всі євнухи, не пильнували, не стежили, усунулися всі враз, так ніби казали: