Страница:
Під Відень Ібрагім не привіз великих гармат, якими колись громили мури Белграда й Родосу, бо сподівався на підведення порохових мін під стіни й утворення проломів. Але всі підкопи, що їх пробували робити турки, негайно викривали оборонці, які в підземеллях тримали посуд, ущерть налитий водою, і великі барабани з насипаним на них сухим горохом. Від щонайменшого здригання землі вода вихлюпувалася з посудин,горох торохтів на барабанах, оборонці ж миттю вели стрічний підкоп і підривали ісламських воїнів або ж робили несподівану вилазку в тому місці, де ведено підкоп, і сікли там турків своїми страшними мечами, на кожний з яких могли нанизувати по три чоловіка.
Одного разу сам Ібрагім ледь не потрапив до рук віденців, які вискочили з міста, порубавши двісті яничарів. У той день Сулейман обіцяв снідати у Відні. Оборонці послали до нього кількох полонених, щоб ті сказали султанові, як шкодують віденці, що не можуть послати йому на сніданок нічого іншого, крім гарматних ядер.
Переконавшись у неспроможності сераскера здобути місто, султан звелів 14 жовтня іти військом на останній приступ, пообіцявши по двадцять дукатів кожному з тих, хто увірветься за мури. У великий пролом, утворений вибухом кількох мін, які все ж таки вдалося підвести під стіну, кинулися першими яничари, не так заохочені султанськими дукатами, як сподіваннями на здобич у місті, але військо сунуло за ними повільно й неохоче. Вже не молитви й обітниці пророка й падишаха, не зурни, барабани й тулумбаси підганяли ісламське воїнство, а паші й беги, які пустили в хід канчуки, палиці, шаблі, штовхали й штурляли своїх воїнів у спину, пхали їх уперед, як скотину на заріз, а ті впиралися теж, як скотина, воліли гинути навіть від рук своїх бегів, ніж іти проти іспанських мушкетів, які плювали страшною смертю з-за кожного каменя, і проти німецьких мечів, якими ландскнехти різали все живе й мертве, стоячи по коліна в крові, невразливі ні для стріл, ні для ядер, ні для божої кари. А тут ще додало ляку видіння двоголового рицаря, який наповнив серця віруючих таким жахом, що навіть яничари завернули й кинулися навтіки, затуляючи очі. А двоголовий, величезний, весь у крові, непідступний і недосяжний, стояв у самому проломі й рубався з такою несамовитістю, ніби вже був і не чоловік, а сам диявол, який спустився з неба чи прийшов з пекла на поміч християнам. Португалець, який втратив ліву руку, і німецький найманець, якому відрубано праву руку, притулилися плечем до плеча, з'єдналися в одного чоловіка, може, вмираючи, стали перед ворогами ніби втілення неприступності і безсмертя цього дунайського великого міста,- і тупа османська сила відринула.
Султан, рятуючи від остаточного поганьблення честь свого сераскера, звелів відступати.
Була середина жовтня. Дощ змінився снігом. Небо, мовби змилостивившись над невдалими нападниками, вкривало землю білим пухнастим саваном, ховаючи під ним ті тридцять тисяч ісламських воїнів, які полягли під стінами Відня. Султан виплатив яничарам по п'ятдесят дукатів кожному, Ібрагімові дарував шаблю, всіяну самоцвітами, чотири кафтани й шість тисяч дукатів. Жодного докору, жодного гнівливого погляду на великого візира, тільки ласка і розпроміненість, хоч і лунали Сулейманові у вухах слова з листів Хуррем, які вона слала йому з Стамбула щотижня, повторюючи в кожному, ніби рядок вірша: «Я ж вам казала! Я ж вам казала!» Ганьба Ібрагімова падала й на нього. Визнати її - визнати для обох.
Яничари вили від люті, що йдуть з-під Відня, по діставшись до його домів, не випустивши пуху з перин і тельбухів із, животів віденських жителів. Усе, що не могли нести з собою в далеку дорогу, валили у величезні купи, підпалювали, у ті страхітливі вогнища кидали своїх полонених - хто слабіший, хто старіший і нікчемніший,- рубали їх ятаганами на шматки, набивали на палі для розваги. Сулейман не пробував їх зупиняти. Ліпше хай зганяють свою лють на безневинних чужинцях, ніж знову бунтуватимуть проти нього й проти візирів.
Загони грабіжників розбрелися по всій гірській Австрії, по угорській і сербській землі. Палили церкви й цілі села, присвічуючи собі дорогу, втоптували в багнюку священні книги, сплющували золоті й срібні чаші, щоб вмістилися вони в сакви, хапали людей, а хто не міг іти, вбивали на місці. Османський літописець смакував, зображуючи ті мерзенні вчинки: «На базарах продавані красуні, які мали чоло, мов жасмин, густі брови, високо підняті, і стан, як у райських гурій. Майно, рухоме й нерухоме, люди й худоба, істоти словесні і безсловесні, все було пограбовано або попало під шаблю - так сповнено заповідь пророка, як чинити з невірними».
Ганебний відступ тривав цілих два місяці. В снігу й холодних дощах борсалося османське військо, мов велетенський звір, що грузне в трясовинах, губить один за одним члени свого незграбного тіла, задихається, знемагаючи, конає від виснаження. Люди гинули вже й не від ворога, а від стихій і від власного знесилення. Так помер головний яничарський ага Касим. Коло Буди в снігових завіях пропав цілий караван із скарбом великого візира. На Угорській рівнині, сплюндрованій турками ще три роки тому, ждав султанські орди голод. Знов розливалися ріки, знов придунайські трясовини всмоктували в себе тисячі людей. Коли па початку грудня султан з військом прибився до Едірне, у місті після вечірньої молитви стався землетрус, земля хвилями ходила під ногами у завойовників і в самого Сулоймана, так ніби до сил небесних у їхній зненависті до ісламського війська долучилися ще й сили земні. А султанові все лунали й лунали слова його Хасекі: «Я ж вам казала! Я ж вам казала!»
Лише тепер Сулейман зрозумів, чому після всіх своїх походів він повертався до Стамбула без пишнот і урочистостей, а крадькома, ховаючись, мов злодій. Він боявся, сам не відаючи чого. Чи то стамбульських натовпів, чи невисловленого гніву своїх предків, чи божої кари, чи голосів мертвих, поз оставлених ним на бойовищах, бо голоси ті переслідували його щоразу довго-довго, плакали, стогнали, благали й проклинали. Кого проклинали? Винуватця їхньої смерті? А винуватцем завжди був тільки він.
Цього разу відкрилося йому, що лякається зустрічі з Хуррем. Уже не була маленьким золотоволосим дівчиськом з полохливим тілом і зіщуленою, мов маленьке пташеня, душею. Двадцятип'ятилітня розквітла жінка (хоч тіло в неї лишалося так само полохливе), султанша, якій він дав славу й могуття, мати його дітей, мудра, досвідчена, тверда, коли треба, і ласкава, як сонячний усміх. Бачив її оточену дітьми, добру й дбайливу, схилену над книгами або ж над листами, які лише йому в його безконечні походи, сповнювала йому серце такою любов'ю, що він іноді боявся за себе, за свою малість, нездатність вмістити в собі те безмірне почуття, яке вона так щедро йому дарувала. І завжди була доброю до нього, не вимагала - тільки просила, не лютувала - тільки скаржилася, не втручалася в його клопоти - тільки співчувала своєму султанові, над яким безжально нависла панівна сваволя держави.
Щоразу, повертаючись до столиці, радів, що застане там свою Хуррем, посилав молитви вдячності пророкові й своїм предкам, що так мудро влаштували з жонами, оберігаючи їх, пильнуючи, примушуючи ждати покірливо й радісно. Як сказано: «Істинно богобоязливі - в місці надійнім, серед садів і струмків, зодягаються вони в атлас і парчу одна проти одної…»
Тепер боявся Роксолани. Що вона ще йому скаже після тих гірких слів докору, які лупали в її листах? І що він відповість їй? Видавалася йому єдиною щирою душею на світі. Все довкола вдаване, хитре, сплюгавлене, брехливе - і ось засвітилося зненацька, засяяло, мов розступилися небеса і впало манною, пролилося нектаром, злетіло ласкою самого аллаха з райських садів. Десять років була з ним і біля нього, стояла коло найвищої влади на землі, але досі була цілковито байдужа до тої влади, любила Сулоймана як мужа, як чоловіка, як людину, і це сповнювало його похмуру Душу гордістю незнаною і безмірною вдячністю до цієї жінки.
Як мав приступитися до неї після ганебного цього походу?
Шість днів сидів Сулейман в Едірне, нікого не підпускав до себе, замкнувшись у палаці, думав над тим, як увійти до Стамбула.
Коли немає перемоги, її слід чимось замінити. Яничарам він роздав майже триста тисяч дукатів - не знати, чи й дісталася б їм така здобич по взяттю Відня. Тому вони врешті втихомирилися. А чим заткне пельку всім крикунам у Стамбулі й у всьому світі?
Від крику можна врятуватися тільки криком. Поразку прикрити тріумфальним поверненням і пишними урочистостями в столиці, які перевершували б будь-що знане. Ось мудрість влади!
Знаючи, що ніхто з володарів ніколи не слухав виправдань, усе ж розіслав у всі заприязнені землі листи, де писав, що пішов па Відень, щоб побачитися й поговорити про справи Угорщини з королем Фердінандом, але той утік до чехів - і ні духу ні слуху.
Для своїх підданих видав фірман, в якому хвалився, що помилував обложене місто у безмірному своєму милосерді, відхиливши пропозицію про здачу, і так повернувся з тріумфом і чистим сумлінням. Мабуть, перед зустріччю з Стамбулом і з коханою султаншею, згадуючи її пречисті очі, сам хотів очиститися бодай у писаннях своїх султанських і хоч на мить повірити, що можна зберегти чисте сумління, коли твої руки по лікті в крові. Але, згадуючи Хуррем, нетерпеливлячись перед близькою зустріччю,.уже не був султаном, ставав задумливим поетом Мухіббі, закоханим Меджнуном, а в закоханих у крові тільки серце.
Вдень і вночі йшли великі готування. Сушили барабани й знамена, перемотували тюрбани, чистили коней, поправляли пояси, діставали приховані коштовності, навішували на себе дорогу зброю, прикрашалися, чепурилися, оздоблювалися. У Стамбулі лопотіли шовки, напнуті обабіч вулиць, по яких мав проїхати султан, під копита його коней кидали квіти й стелили килими, в мечетях молилися-на славу ісламської зброї, били гармати над Босфором, коли переможне військо вступало в брами столиці, гриміли мідні яничарські тулумбаси, грюкотіли барабани, кричали натовпи - вперше Сулейман в'їздив до Стамбула з такою пишнотою, приголомшував не перемогою, а сяйвом і силою влади, неприступністю, величчю.
Він і до садів гарему в'їхав верхи, тільки супроводжували вже його не блискучі візири й воєначальники, а піші євнухи, і назустріч виходили не сановні чоловіки й мудрі служителі бога, а валіде й султанша Хасекі в хутрах - одна в білих, друга в червоних руських соболях, і хоч зимовий стамбульський день був похмурий і глиняна земля у садах розбагнена від дощів, просто в ту багнюку постелено довгий сувій білого ліонського сукна, присланого королем Франціском, і султан, зійшовши з коня, ступив на те сукно з одного боку, а з другого йому назустріч пішли валіде і перша жона Хуррем Хасекі, і сказані були урочисті слова привітання, а більше нічого, б» довкола роїлося від євнухів і служебок, і кожне мовлене тут слово вже сьогодні розлетілося б по всьому Стамбулу.
Хоч, за звичаєм, султан обідав або ж самотнім, або ж з візирами й великим муфтієм, того дня він виявив бажання обідати з валіде й Хуррем, і знов не було сказано нічого зайвого, валіде вперто затискувала свої темні уста, неохоче випускаючи з них по кілька слів, султанша не відлякувала Сулеймана шорсткістю, якої він так боявся, сиділа мила й привітна. Кидала на султана ледь вловимі швидкі погляди спідлоба, схиляючись над стравою, аж валіде що дужче затискувала свої різьблені губи, так ніби хотіла сказати своєму синові, що немає в цій жінці ніяких цнот, а коли і були, то давно вже поплямовані безсоромністю.
Сулейман не міг дочекатися, коли зможе лишитися з самою тільки Роксоланою, і водночас боявся тієї хвилини, бо вона була тут єдиною людиною, від якої міг почути тяжкі докори і за свій невдалий похід, і за все, вчинене в тих землях, де пройшов його кінь, і найперше - за Ібрагіма. Хто знає, що таке влада, той знає також, і що таке страх.
І знов страхи його виявилися марними, бо Роксолана, як завжди, вгадала його думки й ляки, торохтіла про дітей, про спеку в Стамбулі, про те, як ждала його й не могла діждатися, її молоде тіло зголодніло за чоловічими пестощами, нестерпно довгі місяці чекала його з цього безконечного походу, іноді впадала навіть у дивацтва, ходила нагою по садах, замикалася в темному покої, нікого не підпускаючи до себе. І ждала, ждала свого султана. Хоч що вона каже - хіба можна так казати?
- Чому ж не можна? - сповнений вдячності за її доброту, привітно мовив Сулейман.- Я твій, твій. Султан і муж. Так само, як ти моя Хасекі, султанша, Хуррем. І я кохаю тебе найбільше в світі. Закоханий, як Меджнун, як Фархад. А ти? Чи ти й досі закохана в мене?
- В султанів закохуються не жінки,- злякано наставила вона на нього руки,- в них закохується тільки вічність!
- Я приготував тобі дарунок, гідний вічності,- поважно сказав він.
- Чи ще мало в мене безцінних дарунків, мій повелителю?
- Такого ще не було. І ніхто не знав нічого подібного. Ми влаштуємо урочистий сюннет
[67]для наших синів. Весь Стамбул прийде на це велике свято. Посли іноземних володарів. Весь світ османства.
- Баязид ще замалий для обрізання, ваша величність.
- Візьмемо Мустафу, Мехмеда й Селіма.
- І Мустафу?
- Він мій найстарший син.
- І ви проголосите його спадкоємцем престолу? А моїх дітей задушать, як кошенят? Тоді ліпше б я їх задушила в колисці, ніж тепер отак мучитися!
Вона заплакала, але султан посміявся з її сліз.
- Ніхто не посміє зачепити бодай одного з моїх синів до моєї смерті. Всі шахзаде житимуть довго й щасливо і зазнають усіх втіх цього світу, поки я султан. До того ж я ще не маю наміру називати свого спадкоємця. Коли Фатіх заповідав для користі держави передавати владу найдостойнішому, він не мав на увазі найстаршого. Найдостойнішим може бути й наймолодший. Тому хай ростуть спокійно, не знаючи суперництва, не обтяжені думкою про тяжку будучину й неминучість.
Але Роксолана не заспокоїлась.
- Ну так. Але ви покличете на сюннет і цю черкешенку, бо вона мати Мустафи?
- її прибрано з-перед моїх очей, і назавжди. На цей славний сюннет будуть допущені тільки султанша, султанська мати і султанські сестри.
- Мій володарю, ми стільки не бачилися і тепер говоримо не про любов, а про справи! Це можна простити чоловікові, але жінці - ніколи!
Він був вдячний їй за ці слова, але не стримався, щоб додати:
- Готування до великого свята розпочнеться вже завтра.
Півроку в Стамбулі тільки й мови та криків було про наступний сюннет. Галас, молитви, запрошення іноземних послів, будування, готування. Забулася ганьба Відня, не згадувалися вбиті, не було мови про голодних, убогих і нещасних. Стамбул ішов назустріч сюннету! Султан визначив день сюннету: в другому місяці джемаді, рівно через тридцять днів після першого джемаді - дня взяття Фатіхом Константинополя.
Шість місяців минули під знаком сюннету султанських синів. Власне, про самих синів і не думав ніхто, про них забуто одразу, кожен примірявся до того, яке місце займе він в урочистостях, як йому просунутися, пропхатися, пролізти, зачепитися бодай мізинцем. Султан скликав диван, радився, давав настанови, сам стежив за будуваннями. Розсилалися листи. Приймано послів. Скендер-челебія разом з Гріті й Ібрагімом вигадували й здирали додаткові податки на сюннет. На базарах кричали щодня про наближення сюннету глашатаї-телляли. По домах ходили жінки-окуюджу, кликали на урочистість. Астрологи-мюнеджіми запевняли, що констеляції зірок сприяють успішному проведенню великого свята. Поети заздалегідь писали касиди й складали назіре на поеми славетних своїх попередників. Невтомні підлабузники, зажерливі хапуги, пройдисвіти й горлорізи крутилися довкола султанського трону, маючи хіба ж таку нагоду, щоб втертися в довір'я до падишаха, прославляючи його мудрість, великодушність, щедрість і державний розум. Стамбульські натовпи, завчасно смакуючи щедрими частуваннями, які матимуть вони в дні сюннету, прославляли Сулеймана, кричали про свою любов до султана, дякували йому за турботливість і увагу до простого люду, хоч потім вони ж лічитимуть витрати, як після весілля Ібрагіма, і проклинатимуть марнотратство і безглузду розкіш.
Неймовірний розмах, щось мовби від буйнощів природи, від безмежжя степового роздолля, нічого спільного з убогим побутом кочовиків, високий смак і водночас дикість, блиск і розкіш італійських міст і тисячолітня вишуканість Царгорода, а до цього східні барви й звуки, нестримність - усе це зливалося в не бачену ще світом урочистість, готуванням до якої були зайняті державні люди й лизоблюди, іноземні майстри й служителі бога, славетні будівничі й прості чорнороби, наймані крикуни й примітивні дармоїди.
На Іподромі Коджа Сінан споруджував султанський трон, поставлений на лазуритових стовпах, привезених з Єгипту. Над престолом мав бути напнутий золотий балдахін, стіни з найдорожчих у світі тканин, підлога встелена найтоншими в світі килимами. Сулейман кілька разів їздив на Ат-Мейдан, беручи з собою Роксолану, показував їй, як іде будування, розповідав, як біля підніжжя його престолу на всю широчінь Ат-Мейдану буде розіпнуто безліч різнобарвних шовкових наметів для найвищих осіб царства, і серед них, найближче до престолу,- золоті намети для неї, для валіде й для султанських сестер, бо він намірився поламати звичай, за яким жінкам заборонено бути на сюннеті разом з чоловіками, і хоче зробити так, щоб ця урочистість принесла радість передовсім їй, Хуррем.
- Вже визначено на дивані, що це триватиме рівно двадцять днів,- сказав він.- Весь Стамбул готується з радістю і вдячністю. Навіть звірі з мого звіринця готуються до сюннету. Ми пообіцяли відпустити на волю одного взятого в рабство німця, який хоче вразити нас небаченим видовищем бою левів з диким вепром. Ти маєш постати на сюннеті в усьому блиску й розкоші, які може дати тобі твоє найвище становище в державі.
- Може, виступити разом з дикими звірами? - засміялася Роксолана.
- Жінки передовсім мають дбати про відповідне вбрання. Султанша повинна з'являтися очам натовпу щоразу в новому вбранні перед кожною молитвою.
- П'ять молитов на день і двадцять днів сюннету - отже, сто нових убрань лиш для цієї урочистості? Ваша щедрість не має меж, мій повелителю. Я мала б радіти й сміятися у час сюннету, але боюсь - плакатиму, думаючи про своїх дітей, про те, як їм буде боляче.
- Це робиться в ім'я аллаха.
- Але чому все, що твориться в ім'я аллаха, має супроводжуватися болем?
- А що таке біль? Може, це і є життя.
- Тоді як пояснити плач і стогони, які почув пророк, піднявшись на сьоме небо? Хіба то не людський плач? І чому люди, замість радіти життю, оплакують його?
- То плач ангелів, які вимолюють із сльозами в аллаха прощення гріхів для правовірних. У час сюннету ми влаштуємо вчену! суперечку мудрих улемів, щоб розкрити всю велич цього обряду,, який залишає на чоловікові знак належності до істинної віри, до ' обранців аллаха.
Роксолана зітхнула. Як усе просто. Кожний негідник може стати обранцем аллаха, пожертвувавши для цього такою малістю!
- Я з нетерпінням ждатиму цього високого торжества,- сказала вона.
- Не маю сумніву, що ти будеш захоплена небаченим видовищем,- пообіцяв султан.
Видовище справді видалося неймовірне.
З ранку визначеного дня Сулейман із султаншею і валіде в супроводі всього двору прибув на Ат-Мейдан, де поблизу яничарської казарми-мохтерхане вже височів його розкішний престол, а перед ним, на всю широчінь колишнього царгородського Іподрому, вигравали яскравими барвами пишні намети для наближених, вельмож і прислужників. Навстріч султанові вийшли другий і третій візири Аяс-паша і Касим-паша, великий візир Ібрагім ждав падишаха осібно посеред Іподрому, оточений яничарськими агами і вельможами. Всі були піші, тільки султан - на коні, якого за золоте повіддя тримали, йдучи по боках, імрахор султанських стаєнь Рустем-паша і його помічник. До престолу Сулеймана супроводжувало двадцять переможених володарів, яких поставлено згодом біля античних статуй, вивезених Ібрагімом з Буди.
Настав великий обряд цілування султанової руки. Допущені були найвірніші: візири, вельможі, військові старшини, мудрі улеми. Ревіли від захвату натовпи, їхній крик відлунювався ричанням звірів із султанського звіринця. Леви, рисі, леопарди, пантери, ведмеді, слони мовби теж нетерпеливилися прилучитися й собі до того, що з такого буйністю розпочиналося на Іподромі. Грали військові оркестри, невтомно і безугавно били гармати над Босфором і біля всіх брам Стамбула. За тим ревищем, риком і грюкотом якось і не помічено було, що султанська сестра Хатіджа не з'явилася на урочистість, хоч усе відбувалося ледь не перед її палацом. Ібрагімові сказала: «Не хочу бачити недоносків цієї відьми!» Султанові про Хатіджу ніхто не наважився доповісти, він же чи й зауважив у перші дні, цілковито поглинутий своїми високими обов'язками повелителя торжеств.
Другого дня поклонялися падишахові старі візири, паші, мудреці, третього - санджакбеги, еміри азіатських племен, іноземні посли. Одних приймано мовчки, іншим султан прихильно кивав, ще до інших озивався ласкавим словом, з своїм колишнім візиром
Пірі Мехмедом навіть обмінявся віршами, бо обидва ж вважали себе передовсім поетами, а вже потім усім іншим.
Всі, хто йшов уклонитися султанові, несли дарунки. Дамаські шовки і єгипетські полотна, індійські шалі й муслін, грецьку бязь і венеціанські мережива, золото й срібло, посудини, повні коштовностей, сапфірові чаші, кришталеві кубки, китайська порцеляна, руські хутра, арабські скакуни, турецькі й мамелюцькі коні, грецькі хлопчики, угорські й ефіопські раби - не було кінця щедрим дарункам, кожен намагався перевершити інших щедрістю, вигадливістю, вразити чимось небаченим, рідкісним, виказати широчінь своєї душі. Лише подарунки великого візира Ібрагіма складали загальну вартість на п'ятдесят тисяч дукатів. Враження було таке, що до ніг Сулейманові кинуто в ці дні ще одне царство. Султан у своїй щедрості роздав його багатьом, тепер усе призбирано й повернуто законному володареві.
На четвертий день Сулеймана оточували улеми, його колишні вчителі, наставники його синів. Султан частував їх коржиками, садовиною, шербетом. Жонглери й акробати розважали присутніх. Танцювали кечеки-хлопчики в жіночому вбранні. Блазні веселили люд. Меддахи розповідали смішні історії. Кара-гйозники показували свої вистави про пригоди витівника Кара-Г'йоз і його поваж-його друга Хаджі Ейвада. Борці-пехлевани показували свою силу. Мамелюки влаштовували кінні ігрища. Увечері засяяли вогнями півтисячі стамбульських джамій. На Ат-Мейдані горіли зроблені з дерева три ворожі кріпості, кожну з яких обороняло по сто витязів. Після взяття кріпостей з них виведено багато прекрасних рабів - хлопчиків і дівчаток.
Аж на сьомий день припинено розваги, і яничари пішли в обрядовий похід з пальмовим гіллям, запаленими свічами, квітами й плодами, з фігурами птахів і тварин, що мали символізувати чоловічу снагу.
Далі аж до тринадцятого дня знов тривало змагання у вигадливості, вмілості й, сказати б, розбещеності.
Змагалися музиканти - хто кого переграє, пехлевани, перетягуючи канатом одні одних, моряки і яничари, видираючись на гладенькі стовпи, намащені лоєм або намилені, акробати, що стрибали через єгипетський обеліск і кам'яні стовпи. Знову вешталися повсюди меддахи і брехуни, лунали сороміцькі приспівки й урочисті касиди, танцюристів заміняли поети, всім даровано золоті й срібні монети, які кидали в шапку переможцеві або наліплювали па чоло, щоб усім було видно відзначених.
Загадковий німець виконав свою обіцянку щодо розваги з дикими звірами. Привезено велику клітку з трьома левами і в неї кинуто гігантського вепра, всього обплутаного сирицею. Вепр наставляв на левів свої страшні ікла, бився за життя уперто й жорстоко, але зрештою був розтерзаний меткими хижаками під ревище натовпів.
Німцеві було даровано свободу й гаман з дукатами.
Одного разу сам Ібрагім ледь не потрапив до рук віденців, які вискочили з міста, порубавши двісті яничарів. У той день Сулейман обіцяв снідати у Відні. Оборонці послали до нього кількох полонених, щоб ті сказали султанові, як шкодують віденці, що не можуть послати йому на сніданок нічого іншого, крім гарматних ядер.
Переконавшись у неспроможності сераскера здобути місто, султан звелів 14 жовтня іти військом на останній приступ, пообіцявши по двадцять дукатів кожному з тих, хто увірветься за мури. У великий пролом, утворений вибухом кількох мін, які все ж таки вдалося підвести під стіну, кинулися першими яничари, не так заохочені султанськими дукатами, як сподіваннями на здобич у місті, але військо сунуло за ними повільно й неохоче. Вже не молитви й обітниці пророка й падишаха, не зурни, барабани й тулумбаси підганяли ісламське воїнство, а паші й беги, які пустили в хід канчуки, палиці, шаблі, штовхали й штурляли своїх воїнів у спину, пхали їх уперед, як скотину на заріз, а ті впиралися теж, як скотина, воліли гинути навіть від рук своїх бегів, ніж іти проти іспанських мушкетів, які плювали страшною смертю з-за кожного каменя, і проти німецьких мечів, якими ландскнехти різали все живе й мертве, стоячи по коліна в крові, невразливі ні для стріл, ні для ядер, ні для божої кари. А тут ще додало ляку видіння двоголового рицаря, який наповнив серця віруючих таким жахом, що навіть яничари завернули й кинулися навтіки, затуляючи очі. А двоголовий, величезний, весь у крові, непідступний і недосяжний, стояв у самому проломі й рубався з такою несамовитістю, ніби вже був і не чоловік, а сам диявол, який спустився з неба чи прийшов з пекла на поміч християнам. Португалець, який втратив ліву руку, і німецький найманець, якому відрубано праву руку, притулилися плечем до плеча, з'єдналися в одного чоловіка, може, вмираючи, стали перед ворогами ніби втілення неприступності і безсмертя цього дунайського великого міста,- і тупа османська сила відринула.
Султан, рятуючи від остаточного поганьблення честь свого сераскера, звелів відступати.
Була середина жовтня. Дощ змінився снігом. Небо, мовби змилостивившись над невдалими нападниками, вкривало землю білим пухнастим саваном, ховаючи під ним ті тридцять тисяч ісламських воїнів, які полягли під стінами Відня. Султан виплатив яничарам по п'ятдесят дукатів кожному, Ібрагімові дарував шаблю, всіяну самоцвітами, чотири кафтани й шість тисяч дукатів. Жодного докору, жодного гнівливого погляду на великого візира, тільки ласка і розпроміненість, хоч і лунали Сулейманові у вухах слова з листів Хуррем, які вона слала йому з Стамбула щотижня, повторюючи в кожному, ніби рядок вірша: «Я ж вам казала! Я ж вам казала!» Ганьба Ібрагімова падала й на нього. Визнати її - визнати для обох.
Яничари вили від люті, що йдуть з-під Відня, по діставшись до його домів, не випустивши пуху з перин і тельбухів із, животів віденських жителів. Усе, що не могли нести з собою в далеку дорогу, валили у величезні купи, підпалювали, у ті страхітливі вогнища кидали своїх полонених - хто слабіший, хто старіший і нікчемніший,- рубали їх ятаганами на шматки, набивали на палі для розваги. Сулейман не пробував їх зупиняти. Ліпше хай зганяють свою лють на безневинних чужинцях, ніж знову бунтуватимуть проти нього й проти візирів.
Загони грабіжників розбрелися по всій гірській Австрії, по угорській і сербській землі. Палили церкви й цілі села, присвічуючи собі дорогу, втоптували в багнюку священні книги, сплющували золоті й срібні чаші, щоб вмістилися вони в сакви, хапали людей, а хто не міг іти, вбивали на місці. Османський літописець смакував, зображуючи ті мерзенні вчинки: «На базарах продавані красуні, які мали чоло, мов жасмин, густі брови, високо підняті, і стан, як у райських гурій. Майно, рухоме й нерухоме, люди й худоба, істоти словесні і безсловесні, все було пограбовано або попало під шаблю - так сповнено заповідь пророка, як чинити з невірними».
Ганебний відступ тривав цілих два місяці. В снігу й холодних дощах борсалося османське військо, мов велетенський звір, що грузне в трясовинах, губить один за одним члени свого незграбного тіла, задихається, знемагаючи, конає від виснаження. Люди гинули вже й не від ворога, а від стихій і від власного знесилення. Так помер головний яничарський ага Касим. Коло Буди в снігових завіях пропав цілий караван із скарбом великого візира. На Угорській рівнині, сплюндрованій турками ще три роки тому, ждав султанські орди голод. Знов розливалися ріки, знов придунайські трясовини всмоктували в себе тисячі людей. Коли па початку грудня султан з військом прибився до Едірне, у місті після вечірньої молитви стався землетрус, земля хвилями ходила під ногами у завойовників і в самого Сулоймана, так ніби до сил небесних у їхній зненависті до ісламського війська долучилися ще й сили земні. А султанові все лунали й лунали слова його Хасекі: «Я ж вам казала! Я ж вам казала!»
Лише тепер Сулейман зрозумів, чому після всіх своїх походів він повертався до Стамбула без пишнот і урочистостей, а крадькома, ховаючись, мов злодій. Він боявся, сам не відаючи чого. Чи то стамбульських натовпів, чи невисловленого гніву своїх предків, чи божої кари, чи голосів мертвих, поз оставлених ним на бойовищах, бо голоси ті переслідували його щоразу довго-довго, плакали, стогнали, благали й проклинали. Кого проклинали? Винуватця їхньої смерті? А винуватцем завжди був тільки він.
Цього разу відкрилося йому, що лякається зустрічі з Хуррем. Уже не була маленьким золотоволосим дівчиськом з полохливим тілом і зіщуленою, мов маленьке пташеня, душею. Двадцятип'ятилітня розквітла жінка (хоч тіло в неї лишалося так само полохливе), султанша, якій він дав славу й могуття, мати його дітей, мудра, досвідчена, тверда, коли треба, і ласкава, як сонячний усміх. Бачив її оточену дітьми, добру й дбайливу, схилену над книгами або ж над листами, які лише йому в його безконечні походи, сповнювала йому серце такою любов'ю, що він іноді боявся за себе, за свою малість, нездатність вмістити в собі те безмірне почуття, яке вона так щедро йому дарувала. І завжди була доброю до нього, не вимагала - тільки просила, не лютувала - тільки скаржилася, не втручалася в його клопоти - тільки співчувала своєму султанові, над яким безжально нависла панівна сваволя держави.
Щоразу, повертаючись до столиці, радів, що застане там свою Хуррем, посилав молитви вдячності пророкові й своїм предкам, що так мудро влаштували з жонами, оберігаючи їх, пильнуючи, примушуючи ждати покірливо й радісно. Як сказано: «Істинно богобоязливі - в місці надійнім, серед садів і струмків, зодягаються вони в атлас і парчу одна проти одної…»
Тепер боявся Роксолани. Що вона ще йому скаже після тих гірких слів докору, які лупали в її листах? І що він відповість їй? Видавалася йому єдиною щирою душею на світі. Все довкола вдаване, хитре, сплюгавлене, брехливе - і ось засвітилося зненацька, засяяло, мов розступилися небеса і впало манною, пролилося нектаром, злетіло ласкою самого аллаха з райських садів. Десять років була з ним і біля нього, стояла коло найвищої влади на землі, але досі була цілковито байдужа до тої влади, любила Сулоймана як мужа, як чоловіка, як людину, і це сповнювало його похмуру Душу гордістю незнаною і безмірною вдячністю до цієї жінки.
Як мав приступитися до неї після ганебного цього походу?
Шість днів сидів Сулейман в Едірне, нікого не підпускав до себе, замкнувшись у палаці, думав над тим, як увійти до Стамбула.
Коли немає перемоги, її слід чимось замінити. Яничарам він роздав майже триста тисяч дукатів - не знати, чи й дісталася б їм така здобич по взяттю Відня. Тому вони врешті втихомирилися. А чим заткне пельку всім крикунам у Стамбулі й у всьому світі?
Від крику можна врятуватися тільки криком. Поразку прикрити тріумфальним поверненням і пишними урочистостями в столиці, які перевершували б будь-що знане. Ось мудрість влади!
Знаючи, що ніхто з володарів ніколи не слухав виправдань, усе ж розіслав у всі заприязнені землі листи, де писав, що пішов па Відень, щоб побачитися й поговорити про справи Угорщини з королем Фердінандом, але той утік до чехів - і ні духу ні слуху.
Для своїх підданих видав фірман, в якому хвалився, що помилував обложене місто у безмірному своєму милосерді, відхиливши пропозицію про здачу, і так повернувся з тріумфом і чистим сумлінням. Мабуть, перед зустріччю з Стамбулом і з коханою султаншею, згадуючи її пречисті очі, сам хотів очиститися бодай у писаннях своїх султанських і хоч на мить повірити, що можна зберегти чисте сумління, коли твої руки по лікті в крові. Але, згадуючи Хуррем, нетерпеливлячись перед близькою зустріччю,.уже не був султаном, ставав задумливим поетом Мухіббі, закоханим Меджнуном, а в закоханих у крові тільки серце.
Вдень і вночі йшли великі готування. Сушили барабани й знамена, перемотували тюрбани, чистили коней, поправляли пояси, діставали приховані коштовності, навішували на себе дорогу зброю, прикрашалися, чепурилися, оздоблювалися. У Стамбулі лопотіли шовки, напнуті обабіч вулиць, по яких мав проїхати султан, під копита його коней кидали квіти й стелили килими, в мечетях молилися-на славу ісламської зброї, били гармати над Босфором, коли переможне військо вступало в брами столиці, гриміли мідні яничарські тулумбаси, грюкотіли барабани, кричали натовпи - вперше Сулейман в'їздив до Стамбула з такою пишнотою, приголомшував не перемогою, а сяйвом і силою влади, неприступністю, величчю.
Він і до садів гарему в'їхав верхи, тільки супроводжували вже його не блискучі візири й воєначальники, а піші євнухи, і назустріч виходили не сановні чоловіки й мудрі служителі бога, а валіде й султанша Хасекі в хутрах - одна в білих, друга в червоних руських соболях, і хоч зимовий стамбульський день був похмурий і глиняна земля у садах розбагнена від дощів, просто в ту багнюку постелено довгий сувій білого ліонського сукна, присланого королем Франціском, і султан, зійшовши з коня, ступив на те сукно з одного боку, а з другого йому назустріч пішли валіде і перша жона Хуррем Хасекі, і сказані були урочисті слова привітання, а більше нічого, б» довкола роїлося від євнухів і служебок, і кожне мовлене тут слово вже сьогодні розлетілося б по всьому Стамбулу.
Хоч, за звичаєм, султан обідав або ж самотнім, або ж з візирами й великим муфтієм, того дня він виявив бажання обідати з валіде й Хуррем, і знов не було сказано нічого зайвого, валіде вперто затискувала свої темні уста, неохоче випускаючи з них по кілька слів, султанша не відлякувала Сулеймана шорсткістю, якої він так боявся, сиділа мила й привітна. Кидала на султана ледь вловимі швидкі погляди спідлоба, схиляючись над стравою, аж валіде що дужче затискувала свої різьблені губи, так ніби хотіла сказати своєму синові, що немає в цій жінці ніяких цнот, а коли і були, то давно вже поплямовані безсоромністю.
Сулейман не міг дочекатися, коли зможе лишитися з самою тільки Роксоланою, і водночас боявся тієї хвилини, бо вона була тут єдиною людиною, від якої міг почути тяжкі докори і за свій невдалий похід, і за все, вчинене в тих землях, де пройшов його кінь, і найперше - за Ібрагіма. Хто знає, що таке влада, той знає також, і що таке страх.
І знов страхи його виявилися марними, бо Роксолана, як завжди, вгадала його думки й ляки, торохтіла про дітей, про спеку в Стамбулі, про те, як ждала його й не могла діждатися, її молоде тіло зголодніло за чоловічими пестощами, нестерпно довгі місяці чекала його з цього безконечного походу, іноді впадала навіть у дивацтва, ходила нагою по садах, замикалася в темному покої, нікого не підпускаючи до себе. І ждала, ждала свого султана. Хоч що вона каже - хіба можна так казати?
- Чому ж не можна? - сповнений вдячності за її доброту, привітно мовив Сулейман.- Я твій, твій. Султан і муж. Так само, як ти моя Хасекі, султанша, Хуррем. І я кохаю тебе найбільше в світі. Закоханий, як Меджнун, як Фархад. А ти? Чи ти й досі закохана в мене?
- В султанів закохуються не жінки,- злякано наставила вона на нього руки,- в них закохується тільки вічність!
- Я приготував тобі дарунок, гідний вічності,- поважно сказав він.
- Чи ще мало в мене безцінних дарунків, мій повелителю?
- Такого ще не було. І ніхто не знав нічого подібного. Ми влаштуємо урочистий сюннет
[67]для наших синів. Весь Стамбул прийде на це велике свято. Посли іноземних володарів. Весь світ османства.
- Баязид ще замалий для обрізання, ваша величність.
- Візьмемо Мустафу, Мехмеда й Селіма.
- І Мустафу?
- Він мій найстарший син.
- І ви проголосите його спадкоємцем престолу? А моїх дітей задушать, як кошенят? Тоді ліпше б я їх задушила в колисці, ніж тепер отак мучитися!
Вона заплакала, але султан посміявся з її сліз.
- Ніхто не посміє зачепити бодай одного з моїх синів до моєї смерті. Всі шахзаде житимуть довго й щасливо і зазнають усіх втіх цього світу, поки я султан. До того ж я ще не маю наміру називати свого спадкоємця. Коли Фатіх заповідав для користі держави передавати владу найдостойнішому, він не мав на увазі найстаршого. Найдостойнішим може бути й наймолодший. Тому хай ростуть спокійно, не знаючи суперництва, не обтяжені думкою про тяжку будучину й неминучість.
Але Роксолана не заспокоїлась.
- Ну так. Але ви покличете на сюннет і цю черкешенку, бо вона мати Мустафи?
- її прибрано з-перед моїх очей, і назавжди. На цей славний сюннет будуть допущені тільки султанша, султанська мати і султанські сестри.
- Мій володарю, ми стільки не бачилися і тепер говоримо не про любов, а про справи! Це можна простити чоловікові, але жінці - ніколи!
Він був вдячний їй за ці слова, але не стримався, щоб додати:
- Готування до великого свята розпочнеться вже завтра.
Півроку в Стамбулі тільки й мови та криків було про наступний сюннет. Галас, молитви, запрошення іноземних послів, будування, готування. Забулася ганьба Відня, не згадувалися вбиті, не було мови про голодних, убогих і нещасних. Стамбул ішов назустріч сюннету! Султан визначив день сюннету: в другому місяці джемаді, рівно через тридцять днів після першого джемаді - дня взяття Фатіхом Константинополя.
Шість місяців минули під знаком сюннету султанських синів. Власне, про самих синів і не думав ніхто, про них забуто одразу, кожен примірявся до того, яке місце займе він в урочистостях, як йому просунутися, пропхатися, пролізти, зачепитися бодай мізинцем. Султан скликав диван, радився, давав настанови, сам стежив за будуваннями. Розсилалися листи. Приймано послів. Скендер-челебія разом з Гріті й Ібрагімом вигадували й здирали додаткові податки на сюннет. На базарах кричали щодня про наближення сюннету глашатаї-телляли. По домах ходили жінки-окуюджу, кликали на урочистість. Астрологи-мюнеджіми запевняли, що констеляції зірок сприяють успішному проведенню великого свята. Поети заздалегідь писали касиди й складали назіре на поеми славетних своїх попередників. Невтомні підлабузники, зажерливі хапуги, пройдисвіти й горлорізи крутилися довкола султанського трону, маючи хіба ж таку нагоду, щоб втертися в довір'я до падишаха, прославляючи його мудрість, великодушність, щедрість і державний розум. Стамбульські натовпи, завчасно смакуючи щедрими частуваннями, які матимуть вони в дні сюннету, прославляли Сулеймана, кричали про свою любов до султана, дякували йому за турботливість і увагу до простого люду, хоч потім вони ж лічитимуть витрати, як після весілля Ібрагіма, і проклинатимуть марнотратство і безглузду розкіш.
Неймовірний розмах, щось мовби від буйнощів природи, від безмежжя степового роздолля, нічого спільного з убогим побутом кочовиків, високий смак і водночас дикість, блиск і розкіш італійських міст і тисячолітня вишуканість Царгорода, а до цього східні барви й звуки, нестримність - усе це зливалося в не бачену ще світом урочистість, готуванням до якої були зайняті державні люди й лизоблюди, іноземні майстри й служителі бога, славетні будівничі й прості чорнороби, наймані крикуни й примітивні дармоїди.
На Іподромі Коджа Сінан споруджував султанський трон, поставлений на лазуритових стовпах, привезених з Єгипту. Над престолом мав бути напнутий золотий балдахін, стіни з найдорожчих у світі тканин, підлога встелена найтоншими в світі килимами. Сулейман кілька разів їздив на Ат-Мейдан, беручи з собою Роксолану, показував їй, як іде будування, розповідав, як біля підніжжя його престолу на всю широчінь Ат-Мейдану буде розіпнуто безліч різнобарвних шовкових наметів для найвищих осіб царства, і серед них, найближче до престолу,- золоті намети для неї, для валіде й для султанських сестер, бо він намірився поламати звичай, за яким жінкам заборонено бути на сюннеті разом з чоловіками, і хоче зробити так, щоб ця урочистість принесла радість передовсім їй, Хуррем.
- Вже визначено на дивані, що це триватиме рівно двадцять днів,- сказав він.- Весь Стамбул готується з радістю і вдячністю. Навіть звірі з мого звіринця готуються до сюннету. Ми пообіцяли відпустити на волю одного взятого в рабство німця, який хоче вразити нас небаченим видовищем бою левів з диким вепром. Ти маєш постати на сюннеті в усьому блиску й розкоші, які може дати тобі твоє найвище становище в державі.
- Може, виступити разом з дикими звірами? - засміялася Роксолана.
- Жінки передовсім мають дбати про відповідне вбрання. Султанша повинна з'являтися очам натовпу щоразу в новому вбранні перед кожною молитвою.
- П'ять молитов на день і двадцять днів сюннету - отже, сто нових убрань лиш для цієї урочистості? Ваша щедрість не має меж, мій повелителю. Я мала б радіти й сміятися у час сюннету, але боюсь - плакатиму, думаючи про своїх дітей, про те, як їм буде боляче.
- Це робиться в ім'я аллаха.
- Але чому все, що твориться в ім'я аллаха, має супроводжуватися болем?
- А що таке біль? Може, це і є життя.
- Тоді як пояснити плач і стогони, які почув пророк, піднявшись на сьоме небо? Хіба то не людський плач? І чому люди, замість радіти життю, оплакують його?
- То плач ангелів, які вимолюють із сльозами в аллаха прощення гріхів для правовірних. У час сюннету ми влаштуємо вчену! суперечку мудрих улемів, щоб розкрити всю велич цього обряду,, який залишає на чоловікові знак належності до істинної віри, до ' обранців аллаха.
Роксолана зітхнула. Як усе просто. Кожний негідник може стати обранцем аллаха, пожертвувавши для цього такою малістю!
- Я з нетерпінням ждатиму цього високого торжества,- сказала вона.
- Не маю сумніву, що ти будеш захоплена небаченим видовищем,- пообіцяв султан.
Видовище справді видалося неймовірне.
З ранку визначеного дня Сулейман із султаншею і валіде в супроводі всього двору прибув на Ат-Мейдан, де поблизу яничарської казарми-мохтерхане вже височів його розкішний престол, а перед ним, на всю широчінь колишнього царгородського Іподрому, вигравали яскравими барвами пишні намети для наближених, вельмож і прислужників. Навстріч султанові вийшли другий і третій візири Аяс-паша і Касим-паша, великий візир Ібрагім ждав падишаха осібно посеред Іподрому, оточений яничарськими агами і вельможами. Всі були піші, тільки султан - на коні, якого за золоте повіддя тримали, йдучи по боках, імрахор султанських стаєнь Рустем-паша і його помічник. До престолу Сулеймана супроводжувало двадцять переможених володарів, яких поставлено згодом біля античних статуй, вивезених Ібрагімом з Буди.
Настав великий обряд цілування султанової руки. Допущені були найвірніші: візири, вельможі, військові старшини, мудрі улеми. Ревіли від захвату натовпи, їхній крик відлунювався ричанням звірів із султанського звіринця. Леви, рисі, леопарди, пантери, ведмеді, слони мовби теж нетерпеливилися прилучитися й собі до того, що з такого буйністю розпочиналося на Іподромі. Грали військові оркестри, невтомно і безугавно били гармати над Босфором і біля всіх брам Стамбула. За тим ревищем, риком і грюкотом якось і не помічено було, що султанська сестра Хатіджа не з'явилася на урочистість, хоч усе відбувалося ледь не перед її палацом. Ібрагімові сказала: «Не хочу бачити недоносків цієї відьми!» Султанові про Хатіджу ніхто не наважився доповісти, він же чи й зауважив у перші дні, цілковито поглинутий своїми високими обов'язками повелителя торжеств.
Другого дня поклонялися падишахові старі візири, паші, мудреці, третього - санджакбеги, еміри азіатських племен, іноземні посли. Одних приймано мовчки, іншим султан прихильно кивав, ще до інших озивався ласкавим словом, з своїм колишнім візиром
Пірі Мехмедом навіть обмінявся віршами, бо обидва ж вважали себе передовсім поетами, а вже потім усім іншим.
Всі, хто йшов уклонитися султанові, несли дарунки. Дамаські шовки і єгипетські полотна, індійські шалі й муслін, грецьку бязь і венеціанські мережива, золото й срібло, посудини, повні коштовностей, сапфірові чаші, кришталеві кубки, китайська порцеляна, руські хутра, арабські скакуни, турецькі й мамелюцькі коні, грецькі хлопчики, угорські й ефіопські раби - не було кінця щедрим дарункам, кожен намагався перевершити інших щедрістю, вигадливістю, вразити чимось небаченим, рідкісним, виказати широчінь своєї душі. Лише подарунки великого візира Ібрагіма складали загальну вартість на п'ятдесят тисяч дукатів. Враження було таке, що до ніг Сулейманові кинуто в ці дні ще одне царство. Султан у своїй щедрості роздав його багатьом, тепер усе призбирано й повернуто законному володареві.
На четвертий день Сулеймана оточували улеми, його колишні вчителі, наставники його синів. Султан частував їх коржиками, садовиною, шербетом. Жонглери й акробати розважали присутніх. Танцювали кечеки-хлопчики в жіночому вбранні. Блазні веселили люд. Меддахи розповідали смішні історії. Кара-гйозники показували свої вистави про пригоди витівника Кара-Г'йоз і його поваж-його друга Хаджі Ейвада. Борці-пехлевани показували свою силу. Мамелюки влаштовували кінні ігрища. Увечері засяяли вогнями півтисячі стамбульських джамій. На Ат-Мейдані горіли зроблені з дерева три ворожі кріпості, кожну з яких обороняло по сто витязів. Після взяття кріпостей з них виведено багато прекрасних рабів - хлопчиків і дівчаток.
Аж на сьомий день припинено розваги, і яничари пішли в обрядовий похід з пальмовим гіллям, запаленими свічами, квітами й плодами, з фігурами птахів і тварин, що мали символізувати чоловічу снагу.
Далі аж до тринадцятого дня знов тривало змагання у вигадливості, вмілості й, сказати б, розбещеності.
Змагалися музиканти - хто кого переграє, пехлевани, перетягуючи канатом одні одних, моряки і яничари, видираючись на гладенькі стовпи, намащені лоєм або намилені, акробати, що стрибали через єгипетський обеліск і кам'яні стовпи. Знову вешталися повсюди меддахи і брехуни, лунали сороміцькі приспівки й урочисті касиди, танцюристів заміняли поети, всім даровано золоті й срібні монети, які кидали в шапку переможцеві або наліплювали па чоло, щоб усім було видно відзначених.
Загадковий німець виконав свою обіцянку щодо розваги з дикими звірами. Привезено велику клітку з трьома левами і в неї кинуто гігантського вепра, всього обплутаного сирицею. Вепр наставляв на левів свої страшні ікла, бився за життя уперто й жорстоко, але зрештою був розтерзаний меткими хижаками під ревище натовпів.
Німцеві було даровано свободу й гаман з дукатами.