Страница:
Понад десять років узятих у вічну неволю дітей учили в школі джемів у Сютлюдже чужої мови, віри та мистецтва вбивати людей, тримаючи кілька тисяч у величезній похмурій будівлі, в нужденній тісняві й жорстокості, тоді посилали найвправніших до яничарських орт, інші йшли пажами до султанського двору і до дворів вельмож, навчалися далі, обираючи собі той чи інший фах, дехто на все життя лишався у прислужниках, інші, як славетний будівничий Сінан, виявляли обдарованість, ще інші пробивалися і до найвищих посад у державі - і вже за Сулеймана ставали навіть великими візирами, повсюди платячи світові тою самою жорстокістю, яку він виказав до них і до їхнього дитинства. Молодих
яничарів учили ще й далі - до 25 і до ЗО років, аж поки вони нарешті могли назватися воїнами, яких не знав світ. Яничари не були простими, вульгарними зарізяками, як уявлялося тоді невтаімниченим. Підлість і жорстокість побільшуються від ученості - так вважали наставники цього війська, тому невтомно вчили й учили яничарів до самої смерті, домагаючись найвищого вміння й досконалості. І вони справджували надії. Стріляли з луків так, що потрапляли птахові в око на льоту, ятаганами не тільки рубалися в рукопашному бою, а й могли навкидь прибивати чоловіка до стіни, ніби метелика шпилькою, знали таємниці підведення порохових мін під мури обложених фортець, вдираючись крізь проломи, безжально падали на голови захисників разом із гуком вибуху; не питаючи нічиїх порад, знали, якого ворога як зламати; не ждучи нічиєї помочі, самі будували собі кораблі при потребі, виливали гармати, робили порох, наводили переправи через ріки й трясовини; не знаючи жалю, незважаючи на людські сльози, не сподівалися й на чиєсь оплакування своїх загиблих, мовчки ховали своїх полеглих, мали своїх власних імамів, мудреців, поетів, мали навіть святого, яким вважали веселого бідного дервіша Хаджі Бек-таша, який жив ще за сельджуцьких султанів, а один із послідовників його Алі-баба вчив мудрості життя самого Селіма Грізного. Коли Селім спитав Алі-бабу, в чому щастя на землі, той відповів, знущаючись із султана: «їсти, пити, випускати з себе вітри і спорожнятися». За таку образливу відповідь султан звелів кинути Алі-бабу в підземелля Еді-куле. Та майже одразу й занедужав шлунком. Тоді послав за зухвалим дервішем і пообіцяв тому, що, коли той поможе, за кожний випущений вітер даруватиме йому село. І як понесло ж султана! Аж його мати налякано закричала: «Сину мій! Перестань, а то в тебе нічого не лишиться!»
Міцні й здорові юнаки, відірвані від вітчизни, від віри й мови батьків, з поруйнованими навіки душами, вже не мали для себе ніякого опертя у житті, крім султана, який облудно звав їх своїми синами, і нічого святого, крім платні за свою криваву службу та грабунків, якими щоразу закінчували різанину. Вони жили у величезних казармах-кишласі коло Ат-Мейдану й Топкапи, ніби монахи, не мали права одружуватися, усе їхнє майно було з ними й на них, спали покотом на повстяних твердих підстилках, як собаки, за найменше невдоволення карано їх смертю, не сміли нікуди відлучатися на ніч, бо за це теж загрожувала смерть. Ішли в похід за султаном, який красувався на коні під золотою збруєю, покірливі й мовчазні, смажені диким сонцем, шмагані дощами, потопаючи в багнюці, у тяжкому повстяному одязі, який місяцями не висихав од поту й води, прів, гнив на людях, так що вже й людське тіло під ним мовби пріло, і сморід над яничарськими ортами стояв такий тяжкий, ніби над табунами слонів або над отарами баранів, яких гнали слідом за військом на заріз. Приречені бути отарою - чи були вони ще людьми, чи зоставалися в них бодай крихти розуму, доброти, шляхетності? Була тільки сліпа відвага, але, дивлячись на них, можна було сумніватися, що відвага справді людська риса.
Смертельно виснажені в боях і в походах, або ж намучившись за день від безперервної військової муштри, падали після останньої молитви на кілька годин на свої тверді підстилки, мов домашня худоба. Вважалися опорою султана й імперії, а спали мов бідні ремісники, що не мали куди йти зі своїх нужденних майстерень, ніби кожум'яки, які лягали серед чанів із смердючими заквашеними шкурами; неначе мідники, яким і вночі снилося безугавне дзвеніння у вухах; мов вуличні голярі, що брали всього по одній акча з чоловіка; наче упосліджені вірмени, які з ночі мали топити підземні печі хамамів і так і не виходили з-під землі на світ божий; немов злиденні підмітальники базарів - ферраші, які так і спали на своїх мітлах під купами сміття.
Світ був безжальний до цих нещасних і не давав їм ніяких надій на визволення із свого стану. Коли їх гнали на війну, вони йшли без опору, бо не мали куди більше йти; коли інші молилися, їм теж хоч-не-хоч доводилося молитись; коли хтось обжирався, вони ковтали слину і люто скреготали зубами від голоду, думаючи лиш про те, щоб вирвати шматок і собі, бо наїдалися досхочу тільки тоді, коли приходили до казанів з пловом після битви і живим припадала пайка своя і тих, що полягли трупом, їм до вподоби були зухвальство і гіркий сміх їхнього святого - Бекташа. Як Бекташ, вони могли вважати на цім світі своїм тільки з'їдене - та й то ненадовго! Як і в Бекташа, у них завжди бурчало в животах від голоду, бо їли вони тільки після битви, а в час мирний двічі на день: після ранкової молитви і перед сном. Якось голодний Бекташ зустрів чоловіка, за яким ішли слуги, гарно зодягнені, вгодовані - як не тріснуть. І вигукнув Бекташ: «О аллах, поглянь на цього чоловіка і візьми з нього приклад, як треба утримувати своїх рабів!» Один чоловік сказав Бекташу: «Коли таке буде далі, світ перевернеться, все стане догори дном».- «Що ж,- засміявся Бекташ,- може, дно саме й виявиться кращим!»
Яничари оберігали царство, але водночас були його найбільшою загрозою, як бочка з порохом, що може розламати неприступний ворожий мур і так само висадити в повітря свого недбайливого й необережного хазяїна.
Це почалося березневого ранку 1525 року, через десять місяців після бучного весілля Хатіджі й Ібрагіма. За сніданком яничари перевернули свої мідні миски з пловом, до якого не доторкнулися, і стали щосили бити в них ложками.
- Казан калдирмак!
[56]- ревіли вони.
Вісім тисяч чоловік щодуху били в мідні миски, і цим страшним звуком сповнилися похмурі яничарські казарми, простір довкола Ат-Мейдану, султанський палац Топкапи, весь Стамбул.
Двірська челядь розбігалася. Капіджії утікали від брам, які мали стерегти. В гаремі одаліски перелякано накривали собі голови подушками, щоб не чути того страхітливого стукоту. Вмить спорожніли вулиці. Купці на базарах замикали свої крамниці,ремісники залишали майстерні. І полохливий, тривожний шепіт по всьому місту: «Казан калдирмак!» Як на вмируще, завили пси. А тоді з диким виттям викотилася з казарм жива лиховісна хвиля і залила Стамбул по самі краї руйнуванням, грабунками, нищенням, вогнем і смертю. Кипіло на яничарському дворі Топкапи, рвалися у Браму блаженства, яку охороняли білі євнухи, кричали; «Доберемося й туди! Виволочимо за коси кляту відьму, яка зачарувала нашого султана!» Бунтували довкола Ібрагімового палацу, посилали погрози мерзенному грецькому виплодкові, який нахабно заволодів їхнім батьком рідним - падишахом. Тоді кинулися по Стамбулу, грабували базари, єврейську дільницю Чіфутані, знов поривалися до розкішно здобленої Брами блаженства, посилаючи прокляття гяурці, яка народжує їхньому царственому повелителеві недоносків.
Тиждень Стамбул був у владі розклекотаного яничарства. Джелаби, що постачали місту овець і корів, боялися поткнутися в брами Стамбула. Погас вогонь під величезними мідними казанами на султанських кухнях. Гаремниці харчувалися самими солодощами з припасів, які знайшлися у коморах євнухів. Хуррем не виходила зі свого покою. Не побігла ні до валіде, ні до кизляр-аги, не просила нічиєї помочі, не благала нікого, не виказувала ні страху, ні розпачу. Жорстоко ганяла служебок, гримала на неповоротких євнухів, обіймала своїх діток, брала на руки то одне, то друге, цілувала, примовляла без слів у душі: «Мої діти - султанські діти. Дітоньки мої, дітоньки!» Хатіджа вночі втекла із свого палацу і насилу змогла пробитися до літнього султанського сералю в Карагачі.
Сулейман уже кілька місяців перебував на ловах коло Едірне. Почувши про яничарський заколот, він припинив лови, але не повернувся до Стамбула, а прибув до Сіліврії, сів там на свою султанську барку із золотим драконом на носі й став прогулюватися по Дарданеллах, поглядаючи на гористі береги, бурі, понурі й пустельні, як кладовища. Яничари попливли султанові назустріч у великих галерах і стали кричати, що він винен їм платню за три роки і свою батьківську прихильність, про яку давно забув через цього підлога грека Ібрагіма і кляту відьму, що губить своїми чарами його дорогоцінне життя.
Султан не захотів розмовляти із заколотниками. Звелів ждати повернення великого візира з Єгипту, куди той поїхав за грошима.
Тоді яничари кинулися до візира Аяса-паші, сподіваючись, що він заступиться з? них перед султаном. Але що міг удіяти цей чоловік, який не вмів скласти докупи двох слів, і єдине, що міг - це махати шаблею під мурами ворожої твердині. Яничари пограбували його палац, розгромили й спалили палац Ібрагіма, обдерли палац Скендер-челебії, що пішов до Єгипту з Ібрагімом уже не як його тесть, а як султанський дефтердар.
Тепер утихомирити їх уже не могла ніяка сила. Тремтів од них цілий світ - хай тремтить тепер Стамбул і сам султан! Називав султан їх своїми синами, братами, дітьми, а тримав ніби голодних собак,- хай тепер прийде до них у простому вбранні, без пишного почту, прийде пішки і поклониться до самої землі, а вони сидітимуть довкола казанів із жирною бараниною й кричатимуть: «Достур!» - «Бережись!»
Три роки без платні, без здобичі, без уваги й шаноби. Були завжди єдиним тілом могутнім, єдиною душею неподільною при султані, тепер їх розривали, розокремлювали, розшматовували. Ібрагім, з небаченою пишнотою виряджений султаном давати лад у Єгипті, відібрав яничарів тільки наймолодших, найпоставніших, бо потрібні були йому не як воїни, а лиш для оздоби поряд з молодесенькими пажами у білому шовку і кулястих золотих шапках.
Слідом за великим візиром Сулейман вирушив на лови до Едірне в супроводі сорока тисяч вершників, а з яничарів узяв лише найвправніших у ловецтві, решту лишив у Стамбулі коло пісного плову. А тим часом навіть титули в яничарів свідчили про те, що всі вони - передовсім ловці: чи то людолови, чи то звіролови,- сейбаїбаші, загарджибаші, самунджубаші - старший над кіньми, вад псами, над хижими птахами.
Хто пішов до Єгипту - озолотиться, хто потрапив на лови - бодай ласуватиме дичиною, а ті, що лишилися в Стамбулі,- ні милостей, ні грошей, ні здобичі.
Востаннє дав їм награбувати досхочу султанський зять Ферхад-паша. Поки Сулейман товкся зі своїми спахіями під мурами Родосу, яничари Ферхада-паші втихомирювали східні провінції, де підняли бунт кизилбаші, вірмени і туркменські племена. Обчистили землю від людей і від багатств так ретельно, що довго ще мала лежати вона пустошньою, а самі з переповненими шкіряними міхами для здобичі прискочили із забіяцьким Ферхадом-пашою на Родос, влучивши саме ту хвилину, коли військо вже входило в здобуту твердиню і настав великий час грабування. Однак грабувати не було чого! Тільки черстве каміння та безмовна чума.
А тоді сіли на голодний плов у столиці, знов мали покірливо ждати, кого з них прибере чорна смерть, і заздрісними поглядами супроводжували щасливців, які йшли за море а чи бодай під Едірне.
Пізньої осені прийшла жахлива вість про смерть яничарського улюбленця Ферхада-паші.
Сулейман не простив своєму зятеві його грабувань в Анатолії й Сірії. Щойно возвисивши Ібрагіма до звання великого візира, він вивів із візирського дивану Ферхада-пашу і послав його санджак-бегом у Смедерево і намісником до Белграда. Це було неймовірна пониження! Хоч би ж тобі румелійським беглербегом, а то санджакбегом, ніби простого пашу! Не помогли благання Сельджук-султанії, заступництво валіде, не злякався султан і загрозливого бурчання яничарів, схожого на муркіт диких звірів у клітках.
Ферхад-паша, блискучий воїн, непереможний полководець, гроза відступників і невірних, прибувши до Белграда, вирішив показати Сулейманові, на що він здатний, і з п'ятнадцятьма тисячами війська вирушив у Срем поколошкати там угорців. Переправившись через Саву й залишивши на річці з незначною охороною судна, пішли з вогнем і мечем по беззахисній землі, плюндруючи виноградники, палячи недопалене, грабуючи недограбоване, убиваючи все живе, що траплялося на шляху. Тим часом відважні сербські човнярі, підкравшись до турецьких кораблів, попалили їх, перебивши сторожу, а угорське військо зненацька вдарило по розпорошених загонах Ферхада-паші залізним кулаком. З п'ятнадцяти тисяч вісім було вбито, кілька тисяч попало в полон, ті ж, що кинулися назад, не знайшовши суден, тонули в Саві, лише одиницям пощастило переплисти каламутну, бурхливу ріку, серед тих плавців був і Ферхад-паша. Втрачено було все: людей, коней, зброю, знамена. Переможці послали найкращих коней, знамена і полонених вельмож королеві в Буду, а зганьблений Ферхад-паша не вигадав нічого ліпшого, як вирушити за кілька місяців до столиці, сподіваючись, що його жона і султанська мати зуміють заступитися за нього перед Сулейманом і знову повернуть його на становище візира.
А тим часом із східних провінцій ішли нові та нові скарги на султанського зятя. Перебив там багато вірних султанові вельмож, щоб загарбати їхні багатства. На Родос приніс Сулейманові багаті дарунки, але собі взяв тисячократне більше. Намовляв яничарів проти султана.
Власне, цим Ферхад-паша мало різнився від інших ісламських забіяк. Але провини свої побільшив поразкою від угрів і сербів у поході, в який його ніхто не посилав. Поразок султани не прощали нікому. А тут ще угорський король зухвало відкинув пропозицію Сулеймана про вічний мир.
Султан затявся. Не хотів приймати Ферхада-пашу, посилаючись на зайнятість важливими державними справами.
Довкола Топкапи зловтішне шепотіли:
- Які державні справи? Ця червонокоса відьма і мерзенний грек? А для справжнього воїна немає часу?
Султан урочисто провів Ібрагіма в Єгипет, супроводжуючи його кораблі (чого ніколи не бувало) на своїй роззолоченій барці до Принцових островів. Тоді (чого теж досі ніколи не бувало) зробив урочистий виїзд по столиці разом із султаншею Хасекі, яка сиділа в білій із золотом кареті, запряженій білими кіньми, поруч із падишахом, і обоє сяяли золотом і коштовним камінням.
Після того Сулейман вирушив на лови до Едірне, звелівши Форхадові-паші прибути туди для звіту про свої дії у Белграді.
- Ніщо не схоже так на війну, як лови. Тому султан сам очолює полювання, сам жене звіра і стежить, щоб ніхто не ухилявся від своїх обов'язків. Вставати рано, терпіти холод, спеку, дощ, долати бездоріжжя, щомиті бути зготовленим не просто до вбивства, а часом і до сутички, до смертельного двобою, коли нажаханий або поранений звір кидається на тебе, щоб твоїм знищенням здобути собі порятунок; їсти ячмінний хліб і те, що сам здобув на ловах, пити воду зі струмків або й багновищ.
Найкоротший шлях насичення для людини - хліб і м'ясо. Так і життя. Ніяких відхилень. Для султана хлібом була влада, м'ясо мав здобувати на ловах або на війні. Сорок тисяч спахіїв, сотні вельмож, три тисячі тілохранителів і добірних яничарів супроводжували Сулеймана в лісах Фракії. А на їхні стріли й списи гнали звіра десятки тисяч загоничів, піднятих з усіх сіл цього краю. Ці люди навіть сплачували менші податки в султанську скарбницю за те, що зобов'язані були слугувати на ловах, заготовляти сіно й конюшину для тисяч коней і верблюдів, були конюхами, верблюжатниками, псарями, сокольниками, загоничами.
Всі ліси й гори сповнилися людським лементом, кінським іржанням, ревінням верблюдів, собачою гавкотнею; звірі рятувалися від смерті й нападали, рятуючись, на своїх убивць мовчки, олені летіли, мов вітер, не зачіпаючи жодної галузки, кабани проламувалися крізь гущавини а несамовитістю смерті, ведмеді в передсмертному пострибі здивовано ставали на задні лапи і навіть убиті видавалися грізними й могутніми, так що Сулейман любив їздити поміж убитих звірів і розглядати їх з коня, немов повержених ворогів на полі бою. Мав од того мовби юнацьку втіху в серці, щось кипіло в ньому, нуртувалося, знов відчував подих безмежних просторів, які десь покірливо ждуть, поки він прийде їх здобувати, і був готовий до цього так само, як у перший день свого вступу на престол.
Двічі на тиждень вертався до розкішного сераю в Едірне над річкою Меріч, де скликав диван, приймав іноземних послів, вислуховував гонців з усіх країв свого безмежного царства.
Сльотавого осіннього дня перед палац приведено кількасот болгарських, сербських, грецьких і македонських дітей, узятих на податок крові - девшірме. Пригнані султанськими емінами через кам'янисті гори, привезені в сідельних тороках із далекої Боснії, з берегів Струзького озера і з берегів солодководих слов'янських рік, обідрані, босі, худі, нещасні, збиті в безладний тремтячий натовп, обв'язані грубим міцним канатом, діти стояли перед палацом, і тільки великі чорні очі світилися їм на змарнілих лицях, очі ще й досі повні сліз, страху і глибокої, навіки затаєної ненависті до тих, що відірвали їх від рідної крові. А султан проїздив перед ними на чорному коні, весь у золоті, в хутрах, у коштовній зброї, і кінь його весь був обнизаний такими коштовностями, що за них можна було б купити не тільки натовп отаких маленьких рабів, а цілу державу.
Втішившись спогляданням майбутніх захисників і опори ісламу, Сулейман звелів пустити до нього Ферхада-пашу, який вимушений був, лютуючи й скрегочучи зубами, ждати прийому й тут так само, як перед тим у Стамбулі.
Султан, підібгавши ноги, сидів на широкому розкішному троні, пускав погляд поза Ферхадом-пашею кудись у розмальовану арабесками стелю, безмовні дільсізи кам'яними бовванами стовбичили коло дверей і по всіх кутках величезного Тронного заду, і жодного вельможі, жодного свідка розмови, хоч би вже якогось жалюгідного придворного писаря. Але Ферхад-паша вдав, що не зважає ні на похмуре никання Сулейманового погляду, ні на підозрілу порожнечу Тронного залу, ні на небажаних в його розмові з султаном насторожених дільсізів, яких було занадто багато тут сьогодні. Він з'явився перед Сулейманом у розкішному вбранні, в сяйві багатства, здоров'я, бадьорості, дотепності. Цілуючи праву руку султанові, пожартував, чи справді така біла, пещена рука могла втримати меч, який розсік мури Белграда й Родосу. Поклонився Сулейманові сірійським ковчежцем із золота й кришталю, у неймовірно дорогих самоцвітах, картаючи себе за непростиму забудькуватість, бо мав би піднести султанові цей ковчежець з головою зрадника Джамберді Газалі, від якого врятував престол чотири роки тому. Сулейман похмуро мовчав. Не відгукнувся па жарт, не подякував за колишню послугу, яку зробив тронові його зять. Ферхад-паша не збентежився. Ляснув у долоні, і його пажі внесли двоє чоловічих і двоє жіночих убрань із золототканого шовку, шитих по-перськи.
- Вклоняюся вашій султанській величності й прекрасній султанші Хасекі,- пїдніс Ферхад-паша дарунки Сулейманові.- Після того, як мої яничари погуляли серед кизилбашів, у тих пропала охота бунтувати, єдине, до чого вони тепер здатні: шити отакі вбрання.
Сулейман нарешті вмилостивився. Прийняв дарунки. Звелів обернути Ферхад-пашу дорогим кафтаном, подати йому на золотій таці купу дукатів. Це збадьорило Ферхада-пашу, і він, не гаючись, перейшов від поклонів, дотепів і запобігання до скарг.
- Ви відторгли вірного раба свого від світла ваших очей, мій султане! - вигукнув він із неприхованим докором.
- Вірність доводять ділами,- зауважив султан.
- Ділами? - Ферхад-паша вмить забув, що перед ним не просто сановний родич, а загадковий всемогутній повелитель. Всі образи, призбирувані протягом кількох років, підсилені гаремними шопотами, яничарським обожнюванням свого здобичливого паші, вмить закипіли в ньому, вихлюпнулися нестримно й свавільно.- Якими ж ділами, мій султане? Згадайте-но: хто більше гробив для вас із дня вступу вашого на престол, як не Ферхад-паша! Чи сиділи б ви на цьому Золотому троні, коли б не приніс я вам голову зрадника Джамберді? Чи звався б султан Сулейманом, якби Ферхад-паша пішов на змову з тим же Джамберді, або а туркменськими ханами, чи з кизилбашами? А тепер від Ферхада-паші вимагають ще якихось діл? Я не злазив з коня цілих двадцять літ, я ходив з великим султаном Селімом проти шаха і проти халіфа, я запекло бився з невірними й зрадниками, зазнав ран - і за це мене, як собаку, вигнано з візирського дивану, послано жалюгідним санджакбегом, а Сірія і Єгипет віддані тому, хто ще жодного разу не махнув мечем!
- Ти обдер наші східні провінції так, що вони досі нічого не дають до скарбниці,- спокійно сказав Сулейман. Ферхад-паша мав би вичути в цьому спокої загрозу для себе, але, захоплений своїми звинуваченнями, він утратив будь-яку обачність.
- Я обдер? Подивимось, що лишиться від Єгипту після цього грека, який вашою милістю їсть і спить на золоті! А коли я щось брав з тих бунтівників, то тільки для того, щоб нагодувати цих бідних, вічно голодних ваших дітей яничарів! І за це мене з візирів у санджакбеги?
- Ти зганьбив навіть звання санджакбега. Допустив, щоб п'ятнадцять тисяч славетного ісламського війська були побиті п'ятьма тисячами невірних. Зазнав ганебної поразки, а тоді ще й ганебно втікав. Чесний воїн повинен лишитися на полі бою. Як ти смієш жити після такої поразки?
Аж тепер Ферхад-паша належно оцінив султанову передбачливість. Справді, свідки тут небажані. Дільсізи не беруться до уваги. Вони німі, як мертві. І все тут мертве, навіть цей султан, в якого не зворухнеться ніщо ні в обличчі, ні в закам'янілій постаті. Але ж він, великий воїн, царський зять, улюбленець яничарів і всього війська, яке тримає оцей золотий престол, він живий, і він хоче жити!
- Мені не жити? А кому ж тоді жити? Ви, ваша султанська величність, чом же ви не вмирали зі своїми воїнами під Родосом? Моїх п'ятнадцять тисяч побиті п'ятьма тисячами угрів? А сто тисяч мертвих під мурами Родосу, який обороняло півтисячі невірних? Чому ж не лягли ви, мій султане, зі своїми вбитими?
- Я здобув Родос, а що здобув ти?
Просте запитання застало Ферхада-пашу зненацька. В цьому словесному змаганні йому й так не судилося перемогти, бо падишах завжди має слушність, а підлеглі можуть бути тільки спровинені. Та сподівався хоч сказати султанові все, що він думає про нього, нагадати про свої заслуги, яких не відбере в нього сам аллах. І ось таке просте запитання: «А що здобув ти?» - і Ферхад-паша, попри все своє нахабство, не знав, що сказати. Взагалі коли ти стоїш, а твій супротивник сидить, то вже цим ваші ролі визначено наперед: той, хто сидить, звинувачує, хто стоїть - виправдовується. Щойно подумав про це Ферхад-паша, як уся кров ударила йому в голову. Він має виправдовуватися? Перед ким і за що?
- Я знаю, звідки незлагода між нами!-вигукнув він.- Все це через цього солодкомовного негідника Ібрагіма і цю сучку Роксолану!
- Іди геть! - тихо, але вже не приховуючи погрози в голосі, сказав Сулейман.
- Не піду, поки не скажу всього! Поки не почуєш! Бо хто тобі скаже? Всі бояться. Всі нікчеми. А я воїн! Я ходив у славні походи з султаном Селімом, коли ви ще обціловувалися з своїм греком. Я…
Султан ворухнув пальцем, прокреслюючи в повітрі поперечну риску, дільсізи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його за руки, але він вирвався, вихопив кинджал.
- Геть, без'язикі! Понищу всіх тут! Не підступай!
Вони оточили його мовчазною впертою стіною, відтручували, відпихали від султанського трону, відганяли розсатанілого пашу, який плутався в товстому килимі, зачіпався ногами за довгі поли свого негнучкого від золота кафтана. Не дався дільсізам і за дверима. Пройшов усіма палацовими переходами, вигукуючи образливі слова про султана й султаншу, тоді, позбувшись переслідувачів, не покинув палацового двору, а всівся на мармуровій лаві, поставленій ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидіти тут і дивитися на великий водограй, і знов став клясти Сулеймана, Ібрагіма, найлютіше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного володаря так, що він розганяє своїх найбільших воїнів.
Чи це почув Сулейман, чи йому сказали, що паша не втихомирюється, але чауші дільсізів отримали веління заткнути пельку несамовитому боснякові. Знов кинулися німі на Ферхада-пашу, і знов вихопив він свого ножа і став відмахуватися, але прибігли ще нові чауші з довгими важкими киями, і хвальковитого воїна було вбито безславно й ганебно, мов скаженого собаку. Вже мертвому Ферхаду-паші відтяли голову його власним ножем, і згодом пішов поголос, що цим ножем паша хотів зарізати султана.
яничарів учили ще й далі - до 25 і до ЗО років, аж поки вони нарешті могли назватися воїнами, яких не знав світ. Яничари не були простими, вульгарними зарізяками, як уявлялося тоді невтаімниченим. Підлість і жорстокість побільшуються від ученості - так вважали наставники цього війська, тому невтомно вчили й учили яничарів до самої смерті, домагаючись найвищого вміння й досконалості. І вони справджували надії. Стріляли з луків так, що потрапляли птахові в око на льоту, ятаганами не тільки рубалися в рукопашному бою, а й могли навкидь прибивати чоловіка до стіни, ніби метелика шпилькою, знали таємниці підведення порохових мін під мури обложених фортець, вдираючись крізь проломи, безжально падали на голови захисників разом із гуком вибуху; не питаючи нічиїх порад, знали, якого ворога як зламати; не ждучи нічиєї помочі, самі будували собі кораблі при потребі, виливали гармати, робили порох, наводили переправи через ріки й трясовини; не знаючи жалю, незважаючи на людські сльози, не сподівалися й на чиєсь оплакування своїх загиблих, мовчки ховали своїх полеглих, мали своїх власних імамів, мудреців, поетів, мали навіть святого, яким вважали веселого бідного дервіша Хаджі Бек-таша, який жив ще за сельджуцьких султанів, а один із послідовників його Алі-баба вчив мудрості життя самого Селіма Грізного. Коли Селім спитав Алі-бабу, в чому щастя на землі, той відповів, знущаючись із султана: «їсти, пити, випускати з себе вітри і спорожнятися». За таку образливу відповідь султан звелів кинути Алі-бабу в підземелля Еді-куле. Та майже одразу й занедужав шлунком. Тоді послав за зухвалим дервішем і пообіцяв тому, що, коли той поможе, за кожний випущений вітер даруватиме йому село. І як понесло ж султана! Аж його мати налякано закричала: «Сину мій! Перестань, а то в тебе нічого не лишиться!»
Міцні й здорові юнаки, відірвані від вітчизни, від віри й мови батьків, з поруйнованими навіки душами, вже не мали для себе ніякого опертя у житті, крім султана, який облудно звав їх своїми синами, і нічого святого, крім платні за свою криваву службу та грабунків, якими щоразу закінчували різанину. Вони жили у величезних казармах-кишласі коло Ат-Мейдану й Топкапи, ніби монахи, не мали права одружуватися, усе їхнє майно було з ними й на них, спали покотом на повстяних твердих підстилках, як собаки, за найменше невдоволення карано їх смертю, не сміли нікуди відлучатися на ніч, бо за це теж загрожувала смерть. Ішли в похід за султаном, який красувався на коні під золотою збруєю, покірливі й мовчазні, смажені диким сонцем, шмагані дощами, потопаючи в багнюці, у тяжкому повстяному одязі, який місяцями не висихав од поту й води, прів, гнив на людях, так що вже й людське тіло під ним мовби пріло, і сморід над яничарськими ортами стояв такий тяжкий, ніби над табунами слонів або над отарами баранів, яких гнали слідом за військом на заріз. Приречені бути отарою - чи були вони ще людьми, чи зоставалися в них бодай крихти розуму, доброти, шляхетності? Була тільки сліпа відвага, але, дивлячись на них, можна було сумніватися, що відвага справді людська риса.
Смертельно виснажені в боях і в походах, або ж намучившись за день від безперервної військової муштри, падали після останньої молитви на кілька годин на свої тверді підстилки, мов домашня худоба. Вважалися опорою султана й імперії, а спали мов бідні ремісники, що не мали куди йти зі своїх нужденних майстерень, ніби кожум'яки, які лягали серед чанів із смердючими заквашеними шкурами; неначе мідники, яким і вночі снилося безугавне дзвеніння у вухах; мов вуличні голярі, що брали всього по одній акча з чоловіка; наче упосліджені вірмени, які з ночі мали топити підземні печі хамамів і так і не виходили з-під землі на світ божий; немов злиденні підмітальники базарів - ферраші, які так і спали на своїх мітлах під купами сміття.
Світ був безжальний до цих нещасних і не давав їм ніяких надій на визволення із свого стану. Коли їх гнали на війну, вони йшли без опору, бо не мали куди більше йти; коли інші молилися, їм теж хоч-не-хоч доводилося молитись; коли хтось обжирався, вони ковтали слину і люто скреготали зубами від голоду, думаючи лиш про те, щоб вирвати шматок і собі, бо наїдалися досхочу тільки тоді, коли приходили до казанів з пловом після битви і живим припадала пайка своя і тих, що полягли трупом, їм до вподоби були зухвальство і гіркий сміх їхнього святого - Бекташа. Як Бекташ, вони могли вважати на цім світі своїм тільки з'їдене - та й то ненадовго! Як і в Бекташа, у них завжди бурчало в животах від голоду, бо їли вони тільки після битви, а в час мирний двічі на день: після ранкової молитви і перед сном. Якось голодний Бекташ зустрів чоловіка, за яким ішли слуги, гарно зодягнені, вгодовані - як не тріснуть. І вигукнув Бекташ: «О аллах, поглянь на цього чоловіка і візьми з нього приклад, як треба утримувати своїх рабів!» Один чоловік сказав Бекташу: «Коли таке буде далі, світ перевернеться, все стане догори дном».- «Що ж,- засміявся Бекташ,- може, дно саме й виявиться кращим!»
Яничари оберігали царство, але водночас були його найбільшою загрозою, як бочка з порохом, що може розламати неприступний ворожий мур і так само висадити в повітря свого недбайливого й необережного хазяїна.
Це почалося березневого ранку 1525 року, через десять місяців після бучного весілля Хатіджі й Ібрагіма. За сніданком яничари перевернули свої мідні миски з пловом, до якого не доторкнулися, і стали щосили бити в них ложками.
- Казан калдирмак!
[56]- ревіли вони.
Вісім тисяч чоловік щодуху били в мідні миски, і цим страшним звуком сповнилися похмурі яничарські казарми, простір довкола Ат-Мейдану, султанський палац Топкапи, весь Стамбул.
Двірська челядь розбігалася. Капіджії утікали від брам, які мали стерегти. В гаремі одаліски перелякано накривали собі голови подушками, щоб не чути того страхітливого стукоту. Вмить спорожніли вулиці. Купці на базарах замикали свої крамниці,ремісники залишали майстерні. І полохливий, тривожний шепіт по всьому місту: «Казан калдирмак!» Як на вмируще, завили пси. А тоді з диким виттям викотилася з казарм жива лиховісна хвиля і залила Стамбул по самі краї руйнуванням, грабунками, нищенням, вогнем і смертю. Кипіло на яничарському дворі Топкапи, рвалися у Браму блаженства, яку охороняли білі євнухи, кричали; «Доберемося й туди! Виволочимо за коси кляту відьму, яка зачарувала нашого султана!» Бунтували довкола Ібрагімового палацу, посилали погрози мерзенному грецькому виплодкові, який нахабно заволодів їхнім батьком рідним - падишахом. Тоді кинулися по Стамбулу, грабували базари, єврейську дільницю Чіфутані, знов поривалися до розкішно здобленої Брами блаженства, посилаючи прокляття гяурці, яка народжує їхньому царственому повелителеві недоносків.
Тиждень Стамбул був у владі розклекотаного яничарства. Джелаби, що постачали місту овець і корів, боялися поткнутися в брами Стамбула. Погас вогонь під величезними мідними казанами на султанських кухнях. Гаремниці харчувалися самими солодощами з припасів, які знайшлися у коморах євнухів. Хуррем не виходила зі свого покою. Не побігла ні до валіде, ні до кизляр-аги, не просила нічиєї помочі, не благала нікого, не виказувала ні страху, ні розпачу. Жорстоко ганяла служебок, гримала на неповоротких євнухів, обіймала своїх діток, брала на руки то одне, то друге, цілувала, примовляла без слів у душі: «Мої діти - султанські діти. Дітоньки мої, дітоньки!» Хатіджа вночі втекла із свого палацу і насилу змогла пробитися до літнього султанського сералю в Карагачі.
Сулейман уже кілька місяців перебував на ловах коло Едірне. Почувши про яничарський заколот, він припинив лови, але не повернувся до Стамбула, а прибув до Сіліврії, сів там на свою султанську барку із золотим драконом на носі й став прогулюватися по Дарданеллах, поглядаючи на гористі береги, бурі, понурі й пустельні, як кладовища. Яничари попливли султанові назустріч у великих галерах і стали кричати, що він винен їм платню за три роки і свою батьківську прихильність, про яку давно забув через цього підлога грека Ібрагіма і кляту відьму, що губить своїми чарами його дорогоцінне життя.
Султан не захотів розмовляти із заколотниками. Звелів ждати повернення великого візира з Єгипту, куди той поїхав за грошима.
Тоді яничари кинулися до візира Аяса-паші, сподіваючись, що він заступиться з? них перед султаном. Але що міг удіяти цей чоловік, який не вмів скласти докупи двох слів, і єдине, що міг - це махати шаблею під мурами ворожої твердині. Яничари пограбували його палац, розгромили й спалили палац Ібрагіма, обдерли палац Скендер-челебії, що пішов до Єгипту з Ібрагімом уже не як його тесть, а як султанський дефтердар.
Тепер утихомирити їх уже не могла ніяка сила. Тремтів од них цілий світ - хай тремтить тепер Стамбул і сам султан! Називав султан їх своїми синами, братами, дітьми, а тримав ніби голодних собак,- хай тепер прийде до них у простому вбранні, без пишного почту, прийде пішки і поклониться до самої землі, а вони сидітимуть довкола казанів із жирною бараниною й кричатимуть: «Достур!» - «Бережись!»
Три роки без платні, без здобичі, без уваги й шаноби. Були завжди єдиним тілом могутнім, єдиною душею неподільною при султані, тепер їх розривали, розокремлювали, розшматовували. Ібрагім, з небаченою пишнотою виряджений султаном давати лад у Єгипті, відібрав яничарів тільки наймолодших, найпоставніших, бо потрібні були йому не як воїни, а лиш для оздоби поряд з молодесенькими пажами у білому шовку і кулястих золотих шапках.
Слідом за великим візиром Сулейман вирушив на лови до Едірне в супроводі сорока тисяч вершників, а з яничарів узяв лише найвправніших у ловецтві, решту лишив у Стамбулі коло пісного плову. А тим часом навіть титули в яничарів свідчили про те, що всі вони - передовсім ловці: чи то людолови, чи то звіролови,- сейбаїбаші, загарджибаші, самунджубаші - старший над кіньми, вад псами, над хижими птахами.
Хто пішов до Єгипту - озолотиться, хто потрапив на лови - бодай ласуватиме дичиною, а ті, що лишилися в Стамбулі,- ні милостей, ні грошей, ні здобичі.
Востаннє дав їм награбувати досхочу султанський зять Ферхад-паша. Поки Сулейман товкся зі своїми спахіями під мурами Родосу, яничари Ферхада-паші втихомирювали східні провінції, де підняли бунт кизилбаші, вірмени і туркменські племена. Обчистили землю від людей і від багатств так ретельно, що довго ще мала лежати вона пустошньою, а самі з переповненими шкіряними міхами для здобичі прискочили із забіяцьким Ферхадом-пашою на Родос, влучивши саме ту хвилину, коли військо вже входило в здобуту твердиню і настав великий час грабування. Однак грабувати не було чого! Тільки черстве каміння та безмовна чума.
А тоді сіли на голодний плов у столиці, знов мали покірливо ждати, кого з них прибере чорна смерть, і заздрісними поглядами супроводжували щасливців, які йшли за море а чи бодай під Едірне.
Пізньої осені прийшла жахлива вість про смерть яничарського улюбленця Ферхада-паші.
Сулейман не простив своєму зятеві його грабувань в Анатолії й Сірії. Щойно возвисивши Ібрагіма до звання великого візира, він вивів із візирського дивану Ферхада-пашу і послав його санджак-бегом у Смедерево і намісником до Белграда. Це було неймовірна пониження! Хоч би ж тобі румелійським беглербегом, а то санджакбегом, ніби простого пашу! Не помогли благання Сельджук-султанії, заступництво валіде, не злякався султан і загрозливого бурчання яничарів, схожого на муркіт диких звірів у клітках.
Ферхад-паша, блискучий воїн, непереможний полководець, гроза відступників і невірних, прибувши до Белграда, вирішив показати Сулейманові, на що він здатний, і з п'ятнадцятьма тисячами війська вирушив у Срем поколошкати там угорців. Переправившись через Саву й залишивши на річці з незначною охороною судна, пішли з вогнем і мечем по беззахисній землі, плюндруючи виноградники, палячи недопалене, грабуючи недограбоване, убиваючи все живе, що траплялося на шляху. Тим часом відважні сербські човнярі, підкравшись до турецьких кораблів, попалили їх, перебивши сторожу, а угорське військо зненацька вдарило по розпорошених загонах Ферхада-паші залізним кулаком. З п'ятнадцяти тисяч вісім було вбито, кілька тисяч попало в полон, ті ж, що кинулися назад, не знайшовши суден, тонули в Саві, лише одиницям пощастило переплисти каламутну, бурхливу ріку, серед тих плавців був і Ферхад-паша. Втрачено було все: людей, коней, зброю, знамена. Переможці послали найкращих коней, знамена і полонених вельмож королеві в Буду, а зганьблений Ферхад-паша не вигадав нічого ліпшого, як вирушити за кілька місяців до столиці, сподіваючись, що його жона і султанська мати зуміють заступитися за нього перед Сулейманом і знову повернуть його на становище візира.
А тим часом із східних провінцій ішли нові та нові скарги на султанського зятя. Перебив там багато вірних султанові вельмож, щоб загарбати їхні багатства. На Родос приніс Сулейманові багаті дарунки, але собі взяв тисячократне більше. Намовляв яничарів проти султана.
Власне, цим Ферхад-паша мало різнився від інших ісламських забіяк. Але провини свої побільшив поразкою від угрів і сербів у поході, в який його ніхто не посилав. Поразок султани не прощали нікому. А тут ще угорський король зухвало відкинув пропозицію Сулеймана про вічний мир.
Султан затявся. Не хотів приймати Ферхада-пашу, посилаючись на зайнятість важливими державними справами.
Довкола Топкапи зловтішне шепотіли:
- Які державні справи? Ця червонокоса відьма і мерзенний грек? А для справжнього воїна немає часу?
Султан урочисто провів Ібрагіма в Єгипет, супроводжуючи його кораблі (чого ніколи не бувало) на своїй роззолоченій барці до Принцових островів. Тоді (чого теж досі ніколи не бувало) зробив урочистий виїзд по столиці разом із султаншею Хасекі, яка сиділа в білій із золотом кареті, запряженій білими кіньми, поруч із падишахом, і обоє сяяли золотом і коштовним камінням.
Після того Сулейман вирушив на лови до Едірне, звелівши Форхадові-паші прибути туди для звіту про свої дії у Белграді.
- Ніщо не схоже так на війну, як лови. Тому султан сам очолює полювання, сам жене звіра і стежить, щоб ніхто не ухилявся від своїх обов'язків. Вставати рано, терпіти холод, спеку, дощ, долати бездоріжжя, щомиті бути зготовленим не просто до вбивства, а часом і до сутички, до смертельного двобою, коли нажаханий або поранений звір кидається на тебе, щоб твоїм знищенням здобути собі порятунок; їсти ячмінний хліб і те, що сам здобув на ловах, пити воду зі струмків або й багновищ.
Найкоротший шлях насичення для людини - хліб і м'ясо. Так і життя. Ніяких відхилень. Для султана хлібом була влада, м'ясо мав здобувати на ловах або на війні. Сорок тисяч спахіїв, сотні вельмож, три тисячі тілохранителів і добірних яничарів супроводжували Сулеймана в лісах Фракії. А на їхні стріли й списи гнали звіра десятки тисяч загоничів, піднятих з усіх сіл цього краю. Ці люди навіть сплачували менші податки в султанську скарбницю за те, що зобов'язані були слугувати на ловах, заготовляти сіно й конюшину для тисяч коней і верблюдів, були конюхами, верблюжатниками, псарями, сокольниками, загоничами.
Всі ліси й гори сповнилися людським лементом, кінським іржанням, ревінням верблюдів, собачою гавкотнею; звірі рятувалися від смерті й нападали, рятуючись, на своїх убивць мовчки, олені летіли, мов вітер, не зачіпаючи жодної галузки, кабани проламувалися крізь гущавини а несамовитістю смерті, ведмеді в передсмертному пострибі здивовано ставали на задні лапи і навіть убиті видавалися грізними й могутніми, так що Сулейман любив їздити поміж убитих звірів і розглядати їх з коня, немов повержених ворогів на полі бою. Мав од того мовби юнацьку втіху в серці, щось кипіло в ньому, нуртувалося, знов відчував подих безмежних просторів, які десь покірливо ждуть, поки він прийде їх здобувати, і був готовий до цього так само, як у перший день свого вступу на престол.
Двічі на тиждень вертався до розкішного сераю в Едірне над річкою Меріч, де скликав диван, приймав іноземних послів, вислуховував гонців з усіх країв свого безмежного царства.
Сльотавого осіннього дня перед палац приведено кількасот болгарських, сербських, грецьких і македонських дітей, узятих на податок крові - девшірме. Пригнані султанськими емінами через кам'янисті гори, привезені в сідельних тороках із далекої Боснії, з берегів Струзького озера і з берегів солодководих слов'янських рік, обідрані, босі, худі, нещасні, збиті в безладний тремтячий натовп, обв'язані грубим міцним канатом, діти стояли перед палацом, і тільки великі чорні очі світилися їм на змарнілих лицях, очі ще й досі повні сліз, страху і глибокої, навіки затаєної ненависті до тих, що відірвали їх від рідної крові. А султан проїздив перед ними на чорному коні, весь у золоті, в хутрах, у коштовній зброї, і кінь його весь був обнизаний такими коштовностями, що за них можна було б купити не тільки натовп отаких маленьких рабів, а цілу державу.
Втішившись спогляданням майбутніх захисників і опори ісламу, Сулейман звелів пустити до нього Ферхада-пашу, який вимушений був, лютуючи й скрегочучи зубами, ждати прийому й тут так само, як перед тим у Стамбулі.
Султан, підібгавши ноги, сидів на широкому розкішному троні, пускав погляд поза Ферхадом-пашею кудись у розмальовану арабесками стелю, безмовні дільсізи кам'яними бовванами стовбичили коло дверей і по всіх кутках величезного Тронного заду, і жодного вельможі, жодного свідка розмови, хоч би вже якогось жалюгідного придворного писаря. Але Ферхад-паша вдав, що не зважає ні на похмуре никання Сулейманового погляду, ні на підозрілу порожнечу Тронного залу, ні на небажаних в його розмові з султаном насторожених дільсізів, яких було занадто багато тут сьогодні. Він з'явився перед Сулейманом у розкішному вбранні, в сяйві багатства, здоров'я, бадьорості, дотепності. Цілуючи праву руку султанові, пожартував, чи справді така біла, пещена рука могла втримати меч, який розсік мури Белграда й Родосу. Поклонився Сулейманові сірійським ковчежцем із золота й кришталю, у неймовірно дорогих самоцвітах, картаючи себе за непростиму забудькуватість, бо мав би піднести султанові цей ковчежець з головою зрадника Джамберді Газалі, від якого врятував престол чотири роки тому. Сулейман похмуро мовчав. Не відгукнувся па жарт, не подякував за колишню послугу, яку зробив тронові його зять. Ферхад-паша не збентежився. Ляснув у долоні, і його пажі внесли двоє чоловічих і двоє жіночих убрань із золототканого шовку, шитих по-перськи.
- Вклоняюся вашій султанській величності й прекрасній султанші Хасекі,- пїдніс Ферхад-паша дарунки Сулейманові.- Після того, як мої яничари погуляли серед кизилбашів, у тих пропала охота бунтувати, єдине, до чого вони тепер здатні: шити отакі вбрання.
Сулейман нарешті вмилостивився. Прийняв дарунки. Звелів обернути Ферхад-пашу дорогим кафтаном, подати йому на золотій таці купу дукатів. Це збадьорило Ферхада-пашу, і він, не гаючись, перейшов від поклонів, дотепів і запобігання до скарг.
- Ви відторгли вірного раба свого від світла ваших очей, мій султане! - вигукнув він із неприхованим докором.
- Вірність доводять ділами,- зауважив султан.
- Ділами? - Ферхад-паша вмить забув, що перед ним не просто сановний родич, а загадковий всемогутній повелитель. Всі образи, призбирувані протягом кількох років, підсилені гаремними шопотами, яничарським обожнюванням свого здобичливого паші, вмить закипіли в ньому, вихлюпнулися нестримно й свавільно.- Якими ж ділами, мій султане? Згадайте-но: хто більше гробив для вас із дня вступу вашого на престол, як не Ферхад-паша! Чи сиділи б ви на цьому Золотому троні, коли б не приніс я вам голову зрадника Джамберді? Чи звався б султан Сулейманом, якби Ферхад-паша пішов на змову з тим же Джамберді, або а туркменськими ханами, чи з кизилбашами? А тепер від Ферхада-паші вимагають ще якихось діл? Я не злазив з коня цілих двадцять літ, я ходив з великим султаном Селімом проти шаха і проти халіфа, я запекло бився з невірними й зрадниками, зазнав ран - і за це мене, як собаку, вигнано з візирського дивану, послано жалюгідним санджакбегом, а Сірія і Єгипет віддані тому, хто ще жодного разу не махнув мечем!
- Ти обдер наші східні провінції так, що вони досі нічого не дають до скарбниці,- спокійно сказав Сулейман. Ферхад-паша мав би вичути в цьому спокої загрозу для себе, але, захоплений своїми звинуваченнями, він утратив будь-яку обачність.
- Я обдер? Подивимось, що лишиться від Єгипту після цього грека, який вашою милістю їсть і спить на золоті! А коли я щось брав з тих бунтівників, то тільки для того, щоб нагодувати цих бідних, вічно голодних ваших дітей яничарів! І за це мене з візирів у санджакбеги?
- Ти зганьбив навіть звання санджакбега. Допустив, щоб п'ятнадцять тисяч славетного ісламського війська були побиті п'ятьма тисячами невірних. Зазнав ганебної поразки, а тоді ще й ганебно втікав. Чесний воїн повинен лишитися на полі бою. Як ти смієш жити після такої поразки?
Аж тепер Ферхад-паша належно оцінив султанову передбачливість. Справді, свідки тут небажані. Дільсізи не беруться до уваги. Вони німі, як мертві. І все тут мертве, навіть цей султан, в якого не зворухнеться ніщо ні в обличчі, ні в закам'янілій постаті. Але ж він, великий воїн, царський зять, улюбленець яничарів і всього війська, яке тримає оцей золотий престол, він живий, і він хоче жити!
- Мені не жити? А кому ж тоді жити? Ви, ваша султанська величність, чом же ви не вмирали зі своїми воїнами під Родосом? Моїх п'ятнадцять тисяч побиті п'ятьма тисячами угрів? А сто тисяч мертвих під мурами Родосу, який обороняло півтисячі невірних? Чому ж не лягли ви, мій султане, зі своїми вбитими?
- Я здобув Родос, а що здобув ти?
Просте запитання застало Ферхада-пашу зненацька. В цьому словесному змаганні йому й так не судилося перемогти, бо падишах завжди має слушність, а підлеглі можуть бути тільки спровинені. Та сподівався хоч сказати султанові все, що він думає про нього, нагадати про свої заслуги, яких не відбере в нього сам аллах. І ось таке просте запитання: «А що здобув ти?» - і Ферхад-паша, попри все своє нахабство, не знав, що сказати. Взагалі коли ти стоїш, а твій супротивник сидить, то вже цим ваші ролі визначено наперед: той, хто сидить, звинувачує, хто стоїть - виправдовується. Щойно подумав про це Ферхад-паша, як уся кров ударила йому в голову. Він має виправдовуватися? Перед ким і за що?
- Я знаю, звідки незлагода між нами!-вигукнув він.- Все це через цього солодкомовного негідника Ібрагіма і цю сучку Роксолану!
- Іди геть! - тихо, але вже не приховуючи погрози в голосі, сказав Сулейман.
- Не піду, поки не скажу всього! Поки не почуєш! Бо хто тобі скаже? Всі бояться. Всі нікчеми. А я воїн! Я ходив у славні походи з султаном Селімом, коли ви ще обціловувалися з своїм греком. Я…
Султан ворухнув пальцем, прокреслюючи в повітрі поперечну риску, дільсізи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його за руки, але він вирвався, вихопив кинджал.
- Геть, без'язикі! Понищу всіх тут! Не підступай!
Вони оточили його мовчазною впертою стіною, відтручували, відпихали від султанського трону, відганяли розсатанілого пашу, який плутався в товстому килимі, зачіпався ногами за довгі поли свого негнучкого від золота кафтана. Не дався дільсізам і за дверима. Пройшов усіма палацовими переходами, вигукуючи образливі слова про султана й султаншу, тоді, позбувшись переслідувачів, не покинув палацового двору, а всівся на мармуровій лаві, поставленій ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидіти тут і дивитися на великий водограй, і знов став клясти Сулеймана, Ібрагіма, найлютіше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного володаря так, що він розганяє своїх найбільших воїнів.
Чи це почув Сулейман, чи йому сказали, що паша не втихомирюється, але чауші дільсізів отримали веління заткнути пельку несамовитому боснякові. Знов кинулися німі на Ферхада-пашу, і знов вихопив він свого ножа і став відмахуватися, але прибігли ще нові чауші з довгими важкими киями, і хвальковитого воїна було вбито безславно й ганебно, мов скаженого собаку. Вже мертвому Ферхаду-паші відтяли голову його власним ножем, і згодом пішов поголос, що цим ножем паша хотів зарізати султана.