Загребельний Павло. Роксолана

   Писала, ще не знаючи, що тіло її наймолодшого сина в сумному поході наближається до Стамбула.
   Баязид ніс брата повільно, метався десь серед мертвих пустельних анатолійських пагорбів і падолів, заточував дивні кола, всіляко відтягуючи жахливу мить, коли його мати, султанша Хуррем Хасекі, побачить, нарешті, те, що має побачити, і заломить тонкі руки над мертвим сином своїм, тепер уже третім.
   Вона повинна була коли й не забачити здаля той розпачливий похід Баязида з тілом Джихангіра, то бодай відчути на відстані, ще того дня, коли найменший син її востаннє розпачливо скинув догори свої тонкі, як і в матері, руки і червоно-сині звірі проковтнули його серце.
   Не відчула нічого, мабуть, тому, що вже й у самої почало вмирати серце, з кожною смертю вмирала й частка її самої, вмирала разом із своїми синами, а ліпше б відмирала частками ця нелюдська імперія, в якій вона стала султаншею.
   Сулейманові написала: «Аллах покарав нас за те, що ми не любили Джихангіра. Ріс забутий нами, мало не зневажений, а коли вмер, то виявилося, що він найдорожчий».
   Він знав, що втішити Хуррем не зможе нічим, але вперто допитувався, що б міг для неї зробити. Ішов далі й далі в землю шаха Тахмаспа, полишав по собі руїни й смерть. В листах про це не писав. Коли й згадував узяті городи й місцевості, то виходило щоразу так, ніби прийшов туди лише щоб уклонитися пам'яті того чи іншого великого поета, якими так славні землі кизилбашів. Назвати це блюзнірством ніхто не міг, навіть Роксолана удавала, що вірить султанові, надто що час і відстані помагали їй приховувати справжні почуття.
   А султан, сплюндрувавши Вірменію, яку перед тим три роки витоптували війська шаха Тахмаспа, перейшов через гори, прямуючи в долину Кури, де серед широкої рівнини стояв тисячолітній город Гянджа. Те, що лишилося за гірськими хребтами, Сулеймана не цікавило. Не чув стогонів, не бачив сліз, дим пожеж, не проникав у його розкішний шовковий намет, його старі очі не вчитувалися в гіркі рядки вірменських іштакаранів
^[80], в яких писалося: «Цього літа написано святу книгу в гіркий і тяжкий час, бо в гіркоту й печаль повержений багатостраждальний вірменський народ. Щороку нові й нові біди падають на вірменський народ: голод, меч, полонення, смерть, землетруси».
   Сулейман стояв перед Гянджею, дивився на її високі червонясті стіни, на неприступні башти, на гігантські чинари, що здіймалися над мурами, баштами й домами города, мов зелені донебесні шатра, і вельми дивувався, що цей город досі цілий, що не став він здобиччю ні шахського війська, ні безжальної османської сили.
   Безмежні виноградники довкола Гянджі й поля, що родили сам-сімсот, були витоптані султанським військом в один день, вікові горіхові дерева порубано для вогнищ, на яких готувався плов для яничарів, річку Гянджа-чай перегороджено, щоб лишити оточений город без води. Сулейман послав глашатаїв до стін Гянджі з вимогою впустити його в місто без спротиву, бо він прийшов, щоб вклонитися пам'яті великого Нізамі, який прожив усе життя в Гянджі й там був похований.
   Гянджинці не відчинили воріт перед султаном. Не вірили в таке злочинне поклоніння їхньому генієві, бо хто ж приходить до Нізамі з тисячними ордами, які витоптують усе живе довкола? Не пробували відкупитися шовками, якими славилися їхні ремісники, бо вже робили те колись при монголах, але однаково не порятували свого прекрасного міста.
   Султан скликав диван, і на дивані йому розповіли про те, як Гянджа захищалася колись від Тімура. Воїни вийшли з города і стали перед його стінами. Билися, поки за ними не впали стіни. Тоді вони перейшли до своїх домів, сховали в них жінок, дітей і старих і все запалили. Самі ж упали мертвими коло рідних порогів, нікого не давши в руки ворогу. Тоді над понищеною Гянджею височів тільки мавзолей Нізамі та здіймалася на далекому обрії пощерблена гора Алхарак, вершина якої колись відкололася під час землетрусу й, загородивши ущелину, дала початок перлині цих місць - озеру Гей-Гйоль. Відтоді гянджинці не перестають повторювати: «Навіть мертвим нам належить Нізамі неподільно».
   Коли Сулейману розповіли цю легенду, він проказав рядки з Нізамі:
   Хто наважиться стояти перед генієм твоїм? Хай осліпне той під сяєвом твоїм!
   І похмуро махнув рукою над рівниною, на якій лежала прекрасна Гянджа з її мечетями, медресе, ринками, славетними рядами ремісників, буйними чинарами, подібних до яких, мабуть, не було ніде в світі, з горіховими й гранатовими садами, тихими вуличками і дзюркотом прозорої води. І город за три дні був зметений з лиця землі, спалений, поруйнований, потоптаний султанськими слонами.
   Тільки округло здіймався над руйновищами мавзолей Нізамі, мов кам'яний палець долі, що вперто вказує на небо, але ніколи не відривається від землі, з якої виріс.
   Султан поїхав до мавзолею. Там уже поставлено було для нього похідний шовковий намет, устелено землю килимами, коло яких, не сміючи ступати туди, зібралися вельможі, імами, улеми, поети, мудреці.
   - Хай лунають тут тільки вірші великого Нізамі,- сказав Сулейман.- І хай віднині завжди буде так. Тут ніщо не може існувати, крім величі Нізамі.
   Для султана й гостей було розіграно «Сказання слов'янської княжни» з «Семи красунь» Нізамі, і Сулейман вельми втішився цим, щедро обдарував читців і побажав провести ніч коло Нізамі. І тої ночі написав Хуррем про все це, навівши в листі рядки з Нізамі про слов'янську княжну:
   Бо вона в усіх науках господинею була, Розумом крилатим здивувати будь-кого могла. Всі глибини руху тіл небесних осягла, Таїну таїн арканом думки сповила.
   «Хіба я? то не про мою безцінну Хуррем сказано у великого Нізамі!» - вигукував султан.
   Удосвіта, коли він вийшов з намету, щоб дихнути росою, його спокій порушила якась колотнеча серед бостанджіїв. Султан спитав, що там сталося. Чауш доповів: затримано якогось обідранця, що не знати як проник на віслюкові крізь усі рубежі охорони й опинився мало не коло намету його величності.
   - Приведіть його сюди,- звелів Сулейман.
   Бостанджії поставили перед султаном невисокого гологрудого чоловіка, досить пошарпаного, з наполовину вискубаною борідкою, в пошматованому одязі, але з очима роззухваленими й непокірними.
   - Хто ти? - спитав султан.
   Чоловік мав би впасти на коліна і їсти землю, благаючи пощади, але він стояв і сміливо дивився завойовникові у вічі. Відповідати теж не квапився. А коли відповів, то коротко, одним словом:
   - Каймакчі.
   - Як смів сюди проникнути? - знов спитав Сулейман. Тоді чоловік заговорив гаряче, швидко, майже сердито. Він каймакчі. Хто знає, що це таке, той знає, а хто не знає, той ніколи й не знатиме, бо тільки в Гянджі вміють робити справжній каймак і тільки тут його належно цінують. Цілу ніч він кип'ятить буйволяче молоко, знімає з нього жирні шкуринки, розстеляє їх, накладає одна на одну, щоб удосвіта в особливому посуді привезти в город, де в нього є постійні покупці, як вони є в кожного гянджинського каймакчі, бо гянджинці ось уже тисячу років щоранку після першого намазу споживають свій неповторний каймак, і ніяка сила не завадить їм це робити.
   - Але ж немає ні Гянджі, ні гянджинців! - мимоволі озирнувся на поруйнований город султан. Чоловік не збентежився анітрохи.
   - Коли є мій каймак, будуть і гянджинці,- твердо мовив він.
   Султанські дурбаші покірливо поглядали на Сулеймана, ждучи його поруху, щоб умить обезглавити цього нахабного чоловіка. Але султан несподівано сказав:
   - Відпустіть його.
   І дописав у своєму листі до Хуррем про те, як помилував він дивного каймакчі.
   Її серця не зворушив той лист. Ні похвала її гідностям, висловлена рядками з Нізамі, ні султанське милосердя.
   Якби він був так само милосердний до її синів і до неї самої! Він і його бог.
   То хто ж панував над її долею? Бог? Але чом він був такий немилосердний? Диявол? Але навіщо він дав їй вознестися? Люди? Вони заважали всім силам добрим і злим і робили це нерозумно й злочинно. Ангели? їх вона ніколи не бачила і не вірила, що існують. Тоді що ж лишалося? Випадок? Ні, вона сама, її воля, її відчай. Примха долі? Султан ішов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили своїх дітей і могили свого народу. Неминучість, від якої вона хотіла порятуватися, навіть помінявши віру, ніби султанський одяг і прикраси, які вона міняє по п'ять і по десять разів на день. А чого досягла? Нікуди не подінешся, не втечеш од своїх початків, від витоків, бо людина починається, як ріка, але від води різниться тим, що мав пам'ять - цю найбільшу насолоду, але й найтяжчу муку водночас.
   'Може, й до Софії ходила, щоб порятуватися від спогадів, сховатися серед величі й святощів. Ішла сюди вперто, несла свою самотність, хоч і знала, що Софія не ховає від просторів землі й неба, від вітру й хмар, від дзюркоту вод і людських голосів, від клекотання крові й тихих смертей,- тут усе ніби продовжується, згущається, набуває ще більшої сили, але все це для тіла, а не для душі; бо душа все ж знаходить тут бодай короткий опочинок і ремствує, коли її знов пробують відкинути в пережите, не хоче безумного повернення в минуле, де юрмляться примари й переборені страхи, безтілесні, з'їдені іржею часу, але однаково й досі жадібні, з роззявленими зажерливо пащеками в очікуванні нових жертв. Вона не хотіла давати більше жертв і знала, що доведеться їх давати знову й знову, бо що таке все її життя, як не суцільна жертва?
   Могутні промені світла текли скісно на велетенський червоний килим, простелений у мечеті. На міхрабі сяяли зеленим, жовтим, блакитним, рожевим, бірюзовим вітражі. Все тут було знайоме і все таке незвичайне, ніби бачила вперше.
   Безмежний простір всередині святині. Чотири головні стовпи утворюють славетний чотирикутник, на який покладено вгорі арки з критими кутами. Купол тримається на тих арках, нависає над мечеттю божественною сферою. Ритм заокруглень підноситься вище й вище, охоплює тебе непереможно й піднімав в центральну сферу, широку, як баня зоряного неба, як саме творіння. Бічні нави й абсиди відділені від центрального простору шістнадцятьма колонами з зеленого крапчастого мармуру. На одній з них - слід від копита Фатіхового коня високо над підлогою, ще вище, майже на недосяжній височині, слід від руки Завойовника і косий шрам на колоні, як стверджують імами, слід від удару Фатіхової шаблі. Що то за кінь був, що лишив слід від свого копита на мармурі, і що за рука і з якої сталі шабля - чи правда, чи вигадка, хіба не однаково? Може, церква була так завалена трупами, що Фатіх їхав по них мало не попід склепінням, а жорстокий і немилосердний до всього сущого був такий, що рубав навіть камінь? Яке їй тепер до всього того діло?
   Поволі йшла по червоному, як кров, безмежному килиму, щулилася боязко від лавин світла, що падали згори з такою силою, ніби заповзялися знищити і все живе в храмі й самий храм, блукала навмання, майже з заплющеними очима, натикалася на могутні чотиригранні стовпи, йшла далі, обходила зелені колони й поставлені в глибині абсид червоні порфірові. Якої барви її спогади? Коли Гасан повернувся після своєї другої подорожі до польського короля, він говорив тільки про барви. Так ніби наслано було на чоловіка. Султанша ждала, що скаже її посланник про перемови з Зигмунтом Августом, а Гасан бурмотів про якісь сапфіри, які міняють свій колір при заході сонця, про діаманти й смарагди, що сяють навіть у темряві, про барву золота і світіння срібла в королівському скарбці.
   - До чого це ти? - перебила Гасана Хасекі. Але він уперто повертався до того, як сам каштелян краківський за велінням короля цілий тиждень показував йому замки, обставу, гобелени й клейноти коронні, і справді було там на що поглянути, бачив він усі п'ять золотих королівських корон, яблука, берла, шати коронаційні, трони, безліч хрестів, аксельбантів коштовних, ланцюгів, ношень дорогоцінних, перснів, мечів, щабель, пасів, збруї, шишаків, штурмаків, стилетів, пугіналів, пуклерів, шкатул, тарелів, злотогловів, коберців.
   Вона все ж урвала той безглуздий перелік і спитала, чи сказав він королеві все те, що вона веліла.
   - Моя султаншо,- сказав Гасан,- король показував мені всі свої скарби.
   Вона гнівно змружила очі.
   - І все?
   - Ваша величність, король убитий горем.
   - Горем? Яким? Від чого?
   - Вмерла його кохана жона королева Барбара, і світ для нього потьмарився.
   - Від чого ж вона вмерла? - тихо спитала Роксолана, в якій ця звістка відбилася болем, так ніби йшлося про її власну смерть. Бо ж так багато спільного було в неї з тою Барбарою Радзівілл, хіба що більше мук і більше величі, сумнівність якої знана тільки їй самій. А Барбара вмерла, власне, й не зазнавши справжньої величі, не маючи для того достатньо часу, бо для всього, виявляється, потрібен час.
   - Якась загадкова хвороба. Ніхто й не знає. Хоч злоріки сичать, що вмерла від того, чим грішила. Король не відходив від неї кілька місяців, на руках у нього й померла. Тепер невтішний у своєму горі. Хотів бодай мені дати якусь розраду і ото велів показувати клейноти та добра свої. Ще в нього тепер сила на півночі появилася. Великий князь московський Іван назвався царем і домагається, щоб король визнав за ним той сан, а король затявся. Шлють послів один до одного, борюкаються за те слово, як малі діти, так ніби неоднаково, хто як називається. Важить не назва, а сила. Сила ж у московського царя, кажуть, зродилася така, як грізний вітер,-усе змітає. Шах Тахмасп послав Іванові в дарунок слона, і коли ту тварюку поставили перед троном молодого царя, то цар запрагнув, щоб слон вклонився йому, а слон як стояв, так і стояв. То цар, розпалившись, звелів порубати звірину на дрібненькі кавалки і розкидати навсібіч. Ось тепер королеві й поподумай. З одного боку, султан, а з другого,- цар. А він посередині, та ще й У горі.
   Вона не спитала навіть Гасана, чи не заїхав він по дорозі до Рогатина. Кволо махнула йому рукою, відпускаючи, хотіла зостатися наодинці зі спогадами, які зродилися від самого вигляду Гасанового, від його мови, а може, від тих вітрів, які приніс у складках свого одягу. Згадувалося все тільки велике: великі дощі, великі вітри, великі сніги. Тільки спеки, здається, ніколи великої не було в її дитинстві. А ще цілі хмари птаства, журавлі над весняною хатою і лелеки, які прилітали з-під сонця, вибираючи найтепліші дні весни. Гніздилися на хаті в Теребушків. І яке ж те все було болючо-близьке й незабутнє: і клекотнява лелек на хаті в Теребушків, і сині блискавиці ластівок у надвечір'ї, і скрип журавля над колодязем, і золотий пил від череди, що повертається з пасовиська через Львівську браму, і ліниве бомкання дзвонів у церквах Богородиці й Святого духа. Чомусь згадалося ще, як повісився Савка з ринку. Качав у склепах бочки, скільки його й знали, все тягав ті бочки, а тоді взяв і повісився. Від образи. Хазяїн нагримав на нього, обізвав бидлом, і горда душа Савчина не витримала. Взяв шматок сириці, пішов уночі в ліс, довго блукав там, поки вибрав розлогого дуба на узліссі, й на нижній гілці повісився. Тоді було страшно, жаліла нещасного Савку, а тепер згадала і позаздрила його твердості. Смертю власною зміг перемогти кривду. А вона живе серед переможців, які розплачуються за свої перемоги тільки смертями чужими. Нагадують тих могильників, що живуть на Еюбі. За півгодини викопують могилу, летить сухе жовте груддя, каміння, і вже чоловіка немає, тільки камінь в узголів'ї, а вбивці живуть далі, величаються й красуються, прекрасні для самих себе і зловісні для всього світу. Падає тінь від них тяжка, як свинець, накриває і її, і люди проходять повз неї, як тіні,- ні запам'ятовуються, ні згадуються, і забуваються навіть ті, яких бачила вчора або й годину тому. І навіть дивно стає, як може ще в ній зберігатися якась пам'ять, як може вона бути обтяжена життям дотеперішнім і сягати аж у дитинство.
   Нагадувала сама собі казкового птаха шебавіза, що вночі, звісившись униз головою, стогне, тужачи по дню, а вдень не може дочекатися ночі, щоб знову віддатися своїй тузі. Рвалася душею до минулого, а сама вгрузла по саму шию в цьому житті, ранила своє тіло. Світ понурого султанства. Суцільні гостряки вершив, бездонні урвища, пишні ями нічного зла. Слугувала нічному злу, була його полонянкою, рабинею, хоч здавалося іноді, що служить красі, стоїть над нею так само, як султан стоїть над своїми яничарами й гарматами. Що її зв'язувало з Сулейманом? Страх, залежність, доля, бог? Чи тільки сини? Людей об'єднують забобони, а хвилюють тільки пристрасті, її пристрастю були її діти, її сини. Тепер уже три з них лежать у глиняній стамбульській землі, покояться в розкішних гробницях коло розкішної мечеті, поставленої в пам'ять про них, може, ліпше було і їй лягти з ними і не мучитися більше? Однаково ж минулого вже не повернеш, а майбутнє від тебе не залежить. В минулому горе, таємничість і незбагненність, а в майбутньому - ще більша таємничість і загрозливість, якої не здолає і щонайбільший розум. Розум тільки тоді стає твоєю зброєю, коли знаєш ворога, якого маєш здолати, бо й життя, власне, це не що інше, як уміння розпізнати ворога і перемогти його, знищити, запанувавши над ним. Але смерть не той ворог, якого можна перемогти. Шість разів нахиляла Роксолана будучину до своїх дітей, мов гілку дерева життя, а вже тричі виприсала та гілка, і лишалася молода вельможна жінка, мов жебрачка на паперті в лахмітті марних надій і невисловлених скарг, приречена лиш споглядати і ждати нових смертей. Імами вчать, що страждання - вищий дарунок аллаха. Люди, які жертвують усім для інших, творять святу справу. А ті, хто приймав ці жертви, чи творять вони щось святе? І хто вона після всього того, що сталося з нею в житті, і що зробила вона незалежно від своєї волі, а що зробила свідомо, з намірами обдуманими? Султан поводився з нею, як з рабинею, як з коханкою, тоді - як з султаншею, тепер уже мовби із святою, бо нещирість у їхніх взаєминах, в розлуках і листах сягнула крайніх меж. Він перелічував їй своїх вигаданих ворогів, нищачи мирний люд, а вона вдавала, що вірить кожному його слову, і писала Сулейманові: «Що більше буде ворогів, мій падишаху, то більше їх стане поживою для мусульманського меча. Присягаюся золотими сандаліями, що так само радітиму Вашим великим перемогам, які даруватиме Вам аллах, як зраділа тоді, коли Ви, сяйво моїх очей, з раби зробили мене своєю жоною». Раби найбільш ображаються, коли нагадують їм про їхнє рабство. Воліють жити в самозасліпленні і готові навіть знищити того, хто захоче їм відкрити очі. В ній жили дві сили - одна рвала дух до воді й самопожертви в ім'я чогось великого, а Друга пригинала до землі, до нікчемності й рабського пониження, і та друга весь час зраджувала першу, і Роксолана ненавиділа ту силу і саму себе за те, Що дає притулок у своїй душі почуттям низьким і підлим. Земля встелена людськими трупами, а вона пишається з того, що сидить на троні поряд з найбільшим убивцею і ще й припадає йому до ніг… А мала б поєднати свій голос з голосами замучених, знедолених, убитих, кинутих між ворогів, разом з ними кинути в обличчя світові страшну скаргу болю, і хай би світ здригнувся від тої скарги і вжахнувся від проклять! На чужині, без вітчизни, гноблені й уярмлені, блукаємо й поневіряємося, не маючи ніякої утіхи, крім надії, ніякої покрепи для душі, крім гніву й болю, ніяких сподівань, крім жадоби відплати. Зійдемо до могил, наповнених кістьми замучених, струснемо ними, розбудимо великих мерців і малих, поставимо їх перед світом німими свідками наших нещасть, нашого горя і наших терпінь.
   . А вона прислухалася лиш до власних терпінь, чула тільки свій голос, виборювала волю для самої себе, а коли вознеслася, то розпочала безглузду змаганину з часом, намагаючись затримати свою молодість, вірячи, що тільки там - чистота й незатьмареність. І лиш коли зрозуміла, що не затримає свого віку, що час безжально руйнуватиме її далі, що від неї вимагатиметься більше і більше жертв, знову вчепилася серцем за далеку ріднизну, за свою землю, яка лежала молода й зелена, і єдино вона могла дарувати їй і вічність, і вспокоєння від усіх підступів і злочинів.
   Як помогти своїй землі й чим?
   Іноді зринала божевільна думка, що земля її мала б мир і спокій, якби загорнув її султан у свої володіння, взяв під свою тяжку руку і хоч би й погнобив, але захистив би від шарпання і плюндрувань, яких зазнавала протягом усієї своєї історії. Кликала Гасана, допитувалася:
   - Чому султани досі не захопили нашої землі? Чом? Шарпають кримчаками, плюндрують, витоптують, хапають людей у ясир, продають у рабство, а в свою імперію не беруть. Чом?
   - Ваша величність,-уникав її погляду Гасан,-хіба ж я знаю? Може, занадто пісна земля наша для султанів?
   - Що ти мовиш таке, попіл тобі на уста! Хіба ж наша земля не найжирніша в світі? Де ти бачив такі степи і такі чорноземи, такі пшениці й трави, і стільки птаства, й звіра, і риби у водах, і сонця над головою?
   - А може, заважка вона для них? Бояться, що не втримають у руках?
   - Жадібність і зажерливість ніколи не знають міри.
   - Тоді й не знаю вже, моя султаншо.
   - Ти ж їздив туди і раз, і вдруге, й утретє. Посилала тебе. Бачив усе. Розпитував. Мене вивезено звідти дитиною. Що я могла знати? А тебе посилала, щоб про все довідався. Маєш казати, коли тебе питає султанша.
   - Сказати не штука, моя султаншо. А чи воно гак буде сказано як слід?
   - Кажи, як думаєш.
   - Коли подумати, то виходить, що не народила, дякувати богу, наша земля чоловіка, який би продався султанам, побусурманився, став підніжком стамбульського трону і занапастив свою землю.
   - Ну, гаразд. Але ж могли султани послати своїх санджак-бегів у наші степи?
   - А коли ніхто не хоче туди їхати?
   - Чому ж не хочуть?
   - Бояться.
   - Чому ж не бояться йти в інші землі?
   - Цього вже я не знаю, ваша величність. Може, для того й землі всі неоднакові, і мова в людей різна, і норов теж, щоб одних ворог не лякався, а других обходив десятою стороною.
   Вона втомлено махала рукою Гасанові, відпускаючи його, а сама знов і знов думала про кривди своєї землі, і здавалося їй, що навіть загарбаною й погнобленою мала б вона життя спокійніше, ніж нині. Але тут усе кричало в Роксолані: що спокій, коли немає волі? Хіба ж не зазнала вже сама цього оманливого спокою, хіба не переконалася? Душа кричала, а впертий розум гнув своє, і вона набридала Гасанові, аж той, мовби не витерпівши, з'явився недавно перед султаншею і повідомив:
   - Ваша величність, знайшовся чоловік.
   - Який чоловік? - не зрозуміла Роксолана.
   - Та такий, що ніби й готовий прислужитися султанові.
   - Де ж ти його взяв?
   - А він сам прибився до Стамбула. Хотів до султана, та султан же в поході. То я подумав: може, хай стане перед вами, моя султаншо?
   - Хто він?
   - Каже, князь. Князь мовби литовський, підданий короля польського, а походженням то ніби й з нашого народу. Така мішанина в одному чоловікові, що й сам нечистий не збагне, що воно й до чого. Ще коли я вперше їздив до короля, то чув про цього князя. Він там усе судився за образи, яких завдавав кому попадя. Страшенно меткий і зухвалий князьок.
   - Як зветься?
   - Вишневецький.
   - Здається, ім'я відоме.
   - А що йому ім'я? Князеві самого імені не досить. Йому ще добра потрібні та влада. До своїх маєтностей хотів додати багатства Гальшки Острозької, яка має, здається, найбільший посаг у королівстві, та на додачу ще домагався у короля староства Канівського й Черкаського, щоб прибрати до рук, може, й половину України. А коли ні того, ні того не отримав, то прибіг в Акерман до паші й зголосився служити його величності султану. Мої люди й припровадили його до Стамбула.
   - Приведеш його до мопс,- звеліла Роксолана.
   - Ваша величність, може, я потримаю цього князя, як рибу в розсолі? Бо це ж йому така честь: не встиг ускочити в Стамбул - і вже перед ваші світлі очі? Хто б то не мріяв отак одразу потрапити до Топкапи, та ще й стати перед великою султаншею, спізнавши за одним замахом усі таємниці й легенди!
   - Додай сюди ще жахи,- усміхнулася Роксолана.- Гаразд, потримай трохи князя, щоб мав час подумати, на що зважується, а тоді приведеш його сюди, але проведи крізь усі брами Топкапи поволі, щоб наївся страху, а розмовлятиму з ним у султайській Диван-хане, і хай євнухи тримають його міцно попід руки, як то роблять перед султаном, тільки не підпускають до мого вуха, бо я ж тільки султанша та й не люблю шепотів, а надаю перевагу звичайному людському голосу.
   Гасан протримав Вишневецького в повному бліх брудному караван-сараї на Довгій вулиці. Коли ж привіз до Топкапи, то справді вів князя з вбивчою повільністю, перепускаючи його крізь усі три страхітливі брами, обставлені зарізяками, готовими зітнути чоловікові голову на одне змигнення брови своїх чаушів, щоразу зупиняючись, щоб розповісти, де збираються яничари, де, султан годує своїх придворних і гостей, де живуть придворні мудреці, а де кати, які рубають голови. Ліворуч від других воріт Баб-і-Кулелі, названих так завдяки двом баштам обабіч, була гарна мармурова чешма, до якої Гасан підвів князя, сказавши, що тут миють голови злочинцям, перш ніж відрубувати ті голови. Тому й ворота іноді звуть Соук-чешме.
   Князь відступив від дзюркітливої води, бридливо кривлячись.
   - А ось з другого боку Баб-і-Кулелі,- спокійно мовив Гасан,- лежить широкий білий камінь, на якому виставляють голови страчених за зраду й злочини. Сьогодні камінь порожній, бо султана немає в Стамбулі, хоч відрубати голову можуть і без султана.