Загребельний Павло. Роксолана

   «Насолоди світу минають, майбутнє життя є істинне благо для тих, хто боїться бога».
   Коли Роксолана побачила Баязида, вона не витримала, розплакалася. Стояв перед нею в дорогому вбранні, гінкий, смаглявий, хижолиций, як султан, а очима грав, як вона, і усміх був її власний, може, й душу мав таку саму, як у матері. Вернувся звідти, де було її серце. Що там бачив, чого навчився, що скаже матері своїй владчій і чому мовчить? Спитати? Але не знала, що питати. Навіщо посилала його в Рогатин? Тоді й сама не знала. Лиш тепер, побачивши малого сипа перед собою, мало не крикнула: «Чом вернувся? Чом не зостався там? Чом? Злякано затулила собі уста долонею, щоб не вирвався той крик, щоб не зрадив її найзатаєнішого. Несвідомо хотіла порятувати бодай одного з синів. Бо ж усі неминуче мають загинути, крім того, хто стане колись султаном. Всіх задушать разом з їхніми власними дітьми, коли ті народяться в них. А цей би уникнув насильницької смерті. Чому саме Баязид, а не Меміш, Селім або Джихан-гір? Сама не знала. Про Мехмеда ще зберігалася надія, що стане султаном, усунувши в якийсь спосіб Мустафу. А Селім і Джихангір? Хіба вона знала? Може, Баязид згодом порятував би й цих двох.
   Всадовила Баязида поруч з собою, Гасана - навпроти, довго мовчала, борючись з безумством, яке кипіло в неї в мозку, тоді спитала, сама не знаючи про що:
   - Доїхали?
   І не знати, куди: чи то до Рогатина, чи назад, до Стамбула.
   Баязид по-дорослому стенув кістлявим плечем:
   - А що? З коня на коня перескакуючи, з сідла в сідло переметуючись…
   - Бачив Рогатин? Був там? Все побачив?
   - А чи я там знаю! Он Гасан-ага хай скаже.
   - Довго їхали,- сказав Гасан,- довго й далеко, ваша величність.
   Так ніби вона й сама не знала. По торішньому чатинню, по старих мохах, по молодій траві, під смереками і яворами, перебрідаючи потоки, поминаючи ріки й тумани, топчучи роси й квіти, їхали вони туди, куди вона вже ніколи не повернеться, не долетить пі думкою, ні спогадом, де хміль лугами, пшениченька ланами…
   - І що там бачили? Який тепер Рогатин? - мало не гукнула вона знетерпеливлено, забувши про султанську поважність.
   - А ніякий,- похнюпився Гасан-ага,- суцільне погарище і руїна. Нема нічого.
   - Як то нічого? А мури, брами, башти?
   - Все в проломах, пощербинах, позаростало лопушнею.
   - А церкви?
   - Обідрані й поруйновані. Одна обгороджена оборонною стіною, але не врятувала її й стіна.
   - Попіл тобі на уста! А моє золото? Хіба не відбудували церкви і город на золото, яке я передала королівським послом?
   - Ваша величність, золото треба посилати з військом, щоб воно його оберігало.
   - Хіба військо може будь-що оберігати? Воно ж тільки грабує.
   - Ото ж. То не треба ні золота, пі війська. Люди якось проживуть і так. Пробували відбудувати Рогатин, і його церкви, і доми, й мури та брами, а налетіли татари - та й знов сплюндрували. Там уся земля сплюндрована й розшарпана, аж страшно по ній їхати.
   - Чому ж я нічого не знаю? Чому не казав мені про це досі нічого?
   - Ваша величність, ви не питали. Він вправно висмикнув з широкого рукава вузьку смужку паперу, став читати:
   - «Року п'ятсот двадцять першого татари Белзьку, Любельську, Холминську землі звоювали, розбили поляків під Сокалем, вивели полон незлічений. Року п'ятсот двадцять третього турки й татари Львовську, Слуцьку, Белзьку, Подільську землі жорстоко сплюндрували, з великим полоном пішли назад. Року п'ятсот двадцять шостого, за велінням султана Сулеймана, зайнятого війною а уграми, спустошили Волинь, Белзьку і Любельську землі. Взимку двадцять сьомого року знов кинулися на Україну, пішли на Полісся аж до Пінська по замерзлих ріках і болотах, сягаючи місць найнеприступніших, вивели вісімдесят тисяч бранців, але при поверненні під Ольшаницею наздогнав їх великий гетьман литовський князь київський Костянтин Острозький, побив татар двадцять чотири тисячі, серед них турків десять тисяч, два литвини впіймали татарського мурзу Малая, Острозький звелів повісити царевича на сосні й нашпикувати стрілами. Але року п'ятсот двадцять восьмого знов ускочили татари на Поділля й забрали ясир. Року п'ятсот тридцятого дійшли кримчаки аж до Вільно й спалили його. Року…»
   Роксолана підняла руку. Досить. Від цього моторошного переліку можна збожеволіти. Поки вона тут народжувала султанові синів та приміряла коштовності, за які можна купити півсвіту, її земля стогнала й спливала кров'ю. Чи знала вона? Хіба не казала їй про це, зловтішаючись, чорногуба валіде, хіба сам Сулейман не згадував про свою провину перед нею за дії кримських ханів? Усе знала, але була заклопотана тільки собою. Рятувала власне життя. Тоді взялася рятувати душу, боролася, щоб не втратити людської подоби, зберегти свою особистість. Тоді захотілося вознесіння над усією ницістю цього світу, над підніжками султанського трону, може, і над самим султаном, бо ніхто й ніщо не співмірне тут з ним, окрім неї. Попервах, може, хто й співчував їй, може, жаліли її, тепер тільки дивуються, заздрять і ненавидять. Хай подивуються! ^.Але як могла вона забути про рідну землю? Пам'ятала тільки своє власне, батьківський дім стояв перед очима в сонячнім сяйві, мов золотий сон, та матусин голос виспівував їй дитячих і колисанок і цінькала з густих батьківських вільх маленька пташка, звана «прилинь», а вся її велика земля мовби забулася, пойнялася туманом, відійшла кудись у небуття, згинула, пропала для і неї навіки, навіки:
   - І що там - не зосталося вже й людей? - тихо спитала Роксолана чи то Баязида чи Гасана. Тоді повернулася все ж до сина:- Чув ти бодай одну нашу пісню там?
   Баязид стенув плечем.
   - Гасан-ага скаже. Він усе бачив.
   - Люд тулиться до городів, там його й загрібають кримчаки,- сказав Гасан,- а справжні козаки йдуть у степи, підстерігають ворога там, щоб при нагоді улузати.
   - Козаки? Що це за люди?
   - Невпокорені. Вільні, як вітер. Лицарі. Бувають над ними й воєводи часом, як той же князь Острозький чи воєвода Претвич або якийсь Дашкевич, що сам, кажуть, схожий на татарина, і знає мову татарську й османську, день тут, день там, невловимий, як характерник. Та здебільшого козаки збираються в невеликі ватаги з безіменними ватажками. Кожен сам собі пан, сам собі свиня. Добираються вже й сюди. Палили не раз Сіноп. Доскакували й до Стамбула.
   - Чом же я не знала нічого?
   - Ваша величність, ви не питали, я не казав.
   - І ви бачили тих… козаків?
   - Бачити не бачили, а чути чули. Нас теж вважали за козаків. Бо які б це османці наважилися так вглибитися в чужу землю?
   - Хіба вас було мало?
   - Два десятки - та й уже!
   - Боже милостивий! Баязиде, і ти не боявся? Шах-заде гмикнув. Ще б йому боятися, коли він султанський син!
   - Що ж я можу зробити для своєї землі, Гасане? - забідкалася Роксолана, геть розгубившись від лихих вістей, які так несподівано звалилися на неї.- Чим тут зарадити?
   - А що можна зробити? Полишити в спокої - ото було б найліпше. Та хто ж на цім світі дасть спокій землі або людині? Ваша величність питає царевича, чи чув він пісні на Україні. Може, мало ми там були, може, надто швидко скакали, що не почули пісень, але почути їх можна й тут, навіть ми, яничари, складали кожен свою пісню, хоч то пісні такі, що їх негоже й повторювати. А невільники? Ви чули їхні пісні, ваша величність?
   Вона хотіла сказати: «Я сама невільниця і сама тужу й співаю, співаю її тужу». Але промовчала, тільки заохотила самим поглядом Гасана: ну ж бо, що то за пісні, хочу їх чути й знати, хай і син мій почує, може, згодяться йому па майбутнє. Глянула впівока на Баязида, той знудьговано вивчав саджену коштовними самоцвітами рукоять кинджала, подарованого йому султаном. Гасан відпив трохи з чаші, кашлянув, прочищаючи горло, сумною скоромовкою став переказувати страшну пісню невольників: «Не ясний сокіл квилить-проквиляє, як син до батька, до матері з тяжкої неволі в городи християнські поклон посидае, сокола ясненького рідним братом називає: «Соколе ясний, брате мій рідний! Ти високо літаєш, чому в мого батька-у-матері ніколи в гостях не буваєш? Полинь ти, соколе ясний, брате мій рідний, у городи, християнські, сядь-пади у мого батька й матері перед воротьми, жалобненько проквили, ще моєму батькові й матері більшого жалю завдай. Та нехай мій батько добре дбає, грунти, великі маєтки збуває, скарби збірає, хай синів своїх з тяжкої неволі турецької викупає!» То брат-товариш теє зачуває, до брата-товариша промовляє: «Товаришу, брате мій рідний! Та не треба нам в городи християнські поклони посилати, своєму батькові й матці більшого жалю завдавати: бо хотя наш батько й мати будуть добре дбати, грунти, великі маєтки збувати, скарби збірати,- та не знатимуть, де, в які тяжкі неволі синів своїх шукати; що сюди ніхто не захожає, і люд хрещений не заїжджає, тільки соколи ясненькі літають, на темниці сідають, жалібненько квилять, проквиляють, нас всіх бідних невольників у тяжкі неволі турецькі добрим здоровієм навіщають».
   Роксолана знов поглянула на сина. Чи збагнув бодай слово? Той далі грався коштовною зброєю, а їй здалося: грається її серцем. Знесилено прикрила очі повіками. Відпускала обох. У дверях одразу виникла могутня постать кизляр-аги Ібрагіма, промайнули сполохані тіні євнухів, вона гнівно метнула бровами: геть!
   Ібрагім тупцявся в дверях, не зникав.
   - Чого тобі? - непривітно поспитала Роксолана.
   - Ваша величність, до вас посланець з-за моря. З листом.
   - Хай жде! Завтра або за тиждень, може, за місяць. Скільки там тих посланців ще!
   Кизляр-ага схилився в мовчазному поклоні.
   - І поклич Гасан-агу. Мерщій!
   Гасана завернули, що він не встиг вийти з довгого палацового переходу. Роксолана ждала його, стоячи посеред покою.
   - Візьмеш золота скільки буде треба,- сказала похапцем,- і викуповуй з неволі всіх наших людей, яких знайдеш у Стамбулі. Знайди всіх і всіх відпусти на волю.
   Він мовчки кивнув.
   - Коли треба буде бочку золота, я дам бочку. Султан хвалиться, що його річний прибуток складає цілих шістдесят бочок золота. Не збідніє. І нікому нічого не кажи. Мені теж.
   - Ваша величність, вони відпускають невільників, а тоді знов ловлять, не даючи їм дістатися додому.
   - Подбай про охоронні грамоти. В дивані треба мати розумного візира для цього. Там зараз самі дурні. Подумаю й про це.
   Там ще якийсь заморський посланець. Довідайся, чого йому треба. А тепер іди.
   Згадалися слова з книги, яка тепер переслідувала її щокроку й щомиті: «Але той, хто давав і страшився і вважає істиною нанирокрасніше, тому ми полегшимо до найлегшого».
   Мала пережити самотню зиму. Чорний вітер караєль прилітатиме з Балкан, битиме в брами Топкапи, може заморозити навіть Босфор, морозитиме їй душу, хоч який холод може бути більший за холод самотності? Блукала по гарему. Холод, протяги, сирість. Вікна засклені тільки в покоях валіде та в її власних, а в невільниць-джаріє затулені сяк-так, і нещасні дівчата марно намагаються зігрітись коло мангалів з вугіллям. Пригніченість, заздрощі, ненависть, плітки, темна хтивість, збочення. Тільки тепер збагнула всю ницість і бруд гарему, збагнула, вжахнулася, сповнилася відразою. Рятувалася в султанських книгозбірнях, але однаково ж мала знов повертатися до гаремлику, до велетенської проклятої клітки для людей, до в'язниці довічної навіть для неї, для султанші, бо вона жона падишаха, а чоловік, як сказано в священних ісламських настановах, повинен утримувати жону так само, як держава утримує злочинців у в'язниці. Мабуть, жінок замикають тут у гареми так само, як по всьому світу замикають правду, ховають і приховують. Випустити на волю жінку однаково, що випустити правду. І ту й ту ув'язнюють, лякаючись їхньої руйнівної сили, їхньої невтоленої жадоби до волі. Як сказано: страх охороняє виноградники. Може, й Сулейман уперто втікає од неї, наближаючись лиш на короткий час, щоб менше чути тяжкої правди, менше прохань і примх, прилітає, мов бджола до квітки, щоб випити нектар, і мерщій летить далі й далі. Він ніколи не пробував зрозуміти її, подумати про неї, як про рівноцінну йому людину, думав тільки про себе, брав од неї все, що хотів, користувався нею, як річчю, як знаряддям, навіть до свого бойового коня ставився уважніше. Тяжко бути людиною, а жінкою що тяжче. А вона що далі йшла і що вище підіймалася, то більше відчувала себе жінкою. Не віддай звірині душі своєї горлиці. Шукати порятунку в любові? Чи хотіла вона, щоб її любили? А хто цього не хоче? Та чого варта любов хай навіть найвсемогутнішого чоловіка, коли довкола панує суцільна ненависть і ллється кров ріками й морями. Кров не може бути прощена ніколи, а тільки відплачена або спокутувана. Чим вона спокутує всі кривди, яких зазнає її рідна земля? Крижаною купіллю сповіді, каяттям і муками? Як прекрасно було б не знати душевного сум'яття і мук майже пекельних. Але праведним судилося сум'яття. Хіба ми не тимчасові гості на цім світі? І хіба не лякаємося минулого лише тоді, коли воно загрожує нашому майбуттю? Навіть сплативши данини всім пеклам, не здобудеш миру. Спокута, спокута. А в неї діти, і в них - майбуття, істина й вічність.

Глава 6. Чужинці

   Великий ввнух Ібрагім знов набридав Роксолані. Тепер уже клопотався не за венеціанського посланця з листом, а за Єроніма Ласького. Супроводжував султаншу до медресе для її синів. Хотіла переконатися, що там не холодно. Швидко йшла довгим темним коридором, що вів од встеленого червоними килимами помешкання кизляр-аги до медресе для шах-заде. На широких мармурових сходах велетенський Ібрагім міг би наздогнати закутану в м'які хутра султаншу, але не наважувався, плентався позаду, великий і незграбний, за спиною показував євнухам, щоб подбали про лад у залі для навчань, хоч було вже й пізно щось зробити. Роксолана швидко оглянула кілька крихітних приміщень, призначених для усамотнення вельможних учнів, тоді перейшла до залу навчань, що являв собою велике просторе помешкання у формі кількох широких терас. Стіни його оздоблені були жовто-золотими фаянсами з зображенням квітучих дерев, навпроти входу картина: Мекка з чорним каменем Кааби і стрункими білими мінаретами. Посередині залу лискуча черевата жаровня, що пашіла теплом, величезний світильник у формі зорі, на ньому скринька, в яку ховали коран після читання. Скрізь перські столики, довгі низькі дивани, обтягнені шовком, на столиках сині глечики з квітами, високі вікна в різнобарвних шибках з зображеннями півмісяця й зірок.
   - Тут тепло й затишно,- милостиво мовила до Ібрагіма султанша. Тут її сини осягали найпершу мудрість мусульманську - коран, найпершу і, на думку улемів, найголовнішу, тут вивчали літери, починаючи з еліфа, схожого на тонкий довгий дубець, а дубець, як відомо, прийшов з раю. Кожна літера, як людина, мала свій норов і свій вигляд: у «ба» запали здухвини, «сад» мав губи, як у верблюда, у «та» вуха, як у зайця. Сури корану мали своє особливе значення й призначення. Перша сура Фатіха читалася перед початком кожного важливого діла, також на упокій душі. Тридцять шосту суру Ясин читано на всі випадки, коли в медресе учні доходили до Ясин, то хором кричали:
   «Ясин-ягли бєрек гелсин!»-«Ясин, масляний коржик неси!» Великим святом було, коли доходили до сімдесятого вірша вісімнадцятої сури - половини корану, але найбільше розчарування ждало малих у кінці навчання, коли ходжа казав їм, що передостання сто дванадцята сура Іхляс варта всього корану. Коли так, тоді навіщо було вчити цю величезну заплутану книгу,- адже варто було запам'ятати лише кілька віршів Іхляса?
   Її сини вчили коран з п'ятирічного віку. Вже навіть найменший Джихангір докінчував цю тяжку й невдячну науку, щоб вивільнити час для знань, потрібних володареві, хоч і не було ніяких надій на те, щоб він став султаном: адже над ним стояли за правом первородства аж чотири брати. Навіть Селім, другий після Мехмеда, не покладав особливих сподівань на престол, вчитися не хотів уперто, майже войовничо, на докори матері зухвало відповідав:
   - Хай навчається всіх премудростей той, хто стане султаном! А нам аби жити! Не сушити голову, не нидіти за книгами, бути на волі, під небом і вітрами, з кіньми, псами, соколами, бити звіра, роздирати тепле м'ясо, пити свіжу кров!
   Коли викричав їй це в обличчя Селім, червоноволосий і зеленоокий, як вона сама, Роксолана нічим не видала себе, тільки знерухоміло її обличчя і зблідли уста. Селіма зненавиділа відтоді і вже не могла прихилитися до нього серцем, хоч зовні цього й не виказувала ніколи. Не могла простити йому завчасного пророкування страшної долі власної і його молодших братів і часто ловила себе на тому, що й сама думає так само. Може, й до свого наймолодшого ставилася з дивною байдужістю, не вірячи в його майбутнє, а Джихангір, мовби вичуваючи материну нехіть до нього, набридав їй, просився спати в її покої, канючив солодощі, іграшки, вбрання, не давав спочинку ні вдень ні вночі, так ніби мати була його рабинею. З рабами й дітьми говорять однозначно: піди, стань, принеси, дай, не чіпай. Джихангір не визнавав такого способу мовлення, він домагався в матері, щоб вона розповідала йому казки й поеми, щоб не вмовкала ні на мить. Він рано осягнув таємниці людської поведінки, ще не спроможний усвідомити, все ж якось зумів відчути, що Роксолана має винагородити свого останнього сина, цю жертву долі, відплати чи прокляття за все зло, зібране в Османах, відплатити коли й не ніжністю, то увагою і покірливістю, і завдяки цьому зумів захопити владу над матір'ю й став справжнім деспотом. А маленький деспот набагато страшніший від великого, бо він дріб'язковий і не дає відпочинку ні на мить, від нього не сховаєшся, його не позбудешся.
   Та хоч як там було, Джихангір дорогий її серцю так само, як Мехмед, Селім, Баязид і Міхрімах, і сьогодні вранці вона подумала, що йому тут, може, холодно, як холодно повсюди у велетенському незатишному султанському палаці, й прийшла сюди, щоб розвіяти свої побоювання.
   - Гаразд,- сказала вона кизляр-азі.- Мені тут подобається.
   - Може, покликати шах-заде Джихангіра, ваша величність?
   - Не треба. Ти вільний. Тоді Ібрагім і сказав про Єроніма Ласького.
   - Від кого він цього разу? - всміхнулася Роксолана, згадавши тихомовного, улесливого дипломата, про якого французький король Франціск сказав: «Ніколи не служить одному, не обслуговуючи водночас іншого». Багатий краківський вельможа, прекрасно освічений і вихований, Єронім Ласький від служби в польського короля переметнувся до короля угорського, тоді перейшов до Яноша Запойяї, робив безкінечні послуги імператору Карлу, королю Франціску, Фердінанду Австрійському. Зрадливий і продажний, він без вагань перекидався на бік того, хто платив більше. Найдивніше ж: мав відвагу з'являтися в Стамбулі щоразу від іншого європейського володаря, не лякаючись гніву султанського або й розправи за невірність.
   - То від кого він? - перепитала Роксолана.
   - Не знаю. Він хотів до його величності султана, але Аяс-паша взяв його під охорону в караван-сараї на Аврет-базарі, і тепер він проситься до вас на прийом.
   - Як же я можу його прийняти, коли його не випускають з караван-сарая? Не можу ж я поїхати до цього сама.
   - За нього просить Юнус-бег. Ласького можна привезти до Топкапи під охороною.
   Великому драгоманові Юнус-бегові вона не могла відмовити. Вірила, що завдяки йому повалено Ібрагіма. Ніколи не говорила з цим чоловіком, не знала, як ставиться він до неї (може, й ненавидить, як ненавидів Ібрагіма й усіх чужинців), але була вдячна йому за те, що став мимовільним її спільником, поміг у її змаганні за волю.
   - Гаразд. Привезіть цього чоловіка,- сказала вона великому євнуху.
   Прийняла Ласького там, де й усіх. Пан Єронім, високий, виструнчений, у дорогих хутрах і яскравих сукнах, задерши пишну біляву бороду, обдарував султаншу вишуканим усміхом, тоді припав перед нею на одне коліно, розкинув руки.
   - Ваша величність, недостойний слуга ваш припадає до ваших ніг!
   - Підведіться з колін і сядьте.
   - Я безмежно вдячний вам, ваша величність, за високу милість бачити вас і чути ваш ангельський голос.
   - Коли ви доведете, що ангели володіли також і мудрістю, тоді я згодна й на таке визначення,- засміялася Роксолана.
   - Ваша величність, ангели - це небесна краса! А що може бути мудрішим за красу?
   - Переконали. Тепер я милостиво схиляю вухо уваги до ваших прохань. Але передовсім хотіла б знати, від кого ви прибули цього разу.
   - Ваша величність! Хіба ви забули, що я прибував до Стамбула мало не щоразу, як ви дарували його величності султану прекрасних діток? Я щасливий, що мав щастя підносити свої скромні дарунки на честь народження принцеси Міхрімах, шах-заде Абдаллаха і Джихангіра.
   - І щоразу від інших королів?
   - Ваша величність! Я тільки простий чоловік - що я можу? Я пробував вірно.служити своєму королю Зигмунту. Це благородний король, він мудро править державою, відзначається великою віротерпимістю, покровительствуе мистецтвам і наукам, але він страшенно нерішучий і боязкий, ваша величність. Він боїться султана, московського князя, татарського хана. Коли боїться король, тоді піддані не бояться короля. А це погано. Страх зв'язує набагато міцніше, ніж любов. Ви тільки погляньте, до чого доводить брак страху перед володарем. За рік до походу його величності султана Сулеймана проти Петра Рареша король Зиг-мунт скликав шляхту, щоб і собі вдарити на молдавського господаря, засвідчуючи вірність своєму великому союзнику падишаху. Але згромаджена під Львовом і Глипянами шляхта стала колотитися і сеймикувати, а челядь її тим часом виловлювала курей по селах, через що виправу цю так і названо «курячою війною». Що то за король, який не вміє впоратися з своїми підлеглими? І чи міг я з своїми здібностями, які визнала вся Європа, віддати своє життя такому нерішучому володареві? Риба шукає, де глибше, птах - де вище, а чоловік - де ліпше.
   - Ми обоє з вами зрадники своїх народів,- втішила його Роксолана.
   - Але ви на волі, ваша величність, я ж ув'язнений.
   - Ще й не знати, хто на волі, а хто ув'язнений.
   - Я б не відмовився помінятися з вами, ваша величність.
   - Для цього вам треба спершу стати жінкою.
   - Даруйте, я забув про це.
   - Ви хотіли мене про щось просити,- нагадала йому Роксолана.
   - Так, ваша величність. У мене важливі вісті для його величності султана, а великий візир замкнув мене в караван-сараї і не випускає. Я повинен негайно добратися до Едірне й стати перед його величністю. Вся надія на вас.
   - Але що я можу?
   - Ваша величність, ви можете все! Хіба Європа не знає про це? Султан панує над імперією, ви - над султаном.
   - Перебільшення. Але менше про це. Коли вже просити, то я маю знати, про що йдеться.
   - Йдеться про Угорщину, ваша величність.
   - То ви знов од Яноша Запойяї?
   - Власне, я звідти, але, коли бути точним, то цього разу я мовби сам від себе, хоча цілком імовірно, що до деякої міри і від короля Фердінанда, але тільки в інтересах його величності султана. Хотів попередити. Надзвичайно важлива вість. Ще ніколи ні до кого мені не доводилося прибувати з вістю такої надзвичайної ваги.
   - Що ж то за вість? Коли мені клопотатися за вас перед його величністю падишахом, то я повинна знати. Чи як ви вважаєте?
   - Ваша величність! Які можуть бути таємниці від вас! Саме тому я просився до вас. Не можу ж я переповідати новини світового значення цьому без'язикому Аясу-паші, який, як на мою гадку, існує на світі лиш для того, щоб тут не переводилися дурні. Справа в тому, що король польський Зигмунт збирається видати за Яноша Запойяї доньку Ізабеллу.
   - Але ж Запойяї безнадійно старий! Скільки йому років? Може, шістдесят? Старий і товстий.
   - Ваша величність, королі не мають віку, а Запойяї король. Ізабелла залюбки піде за нього, щоб стати королевою. Яка б жінка відмовилася від такої честі! Але в мене є перевірені відомості, що австрійський двір не визнає за Ізабеллою прав на угорську корону, бо вона дитина неправого ложа: народилася всього лиш через шість місяців після шлюбу Бони Сфорци з королем Зигмунтом. Простіше кажучи, ваша величність, королева Бона приїхала з Італії до свого мужа непорожньою. Золота корона покрила її гріх. Власне, нікому до цього б не було діла, якби не коропа Угорщини. Фердінанд охоче віддав би за Яноша Запойяї одну з своїх доньок. Як сказано: хай інші ведуть війни, ти ж, Австріє щаслива, укладай шлюби.
   - Ми захистимо бідну Ізабеллу,- поважно мовила Роксолана…
   - Я вірив у ваше велике серце, ваша величність! - вигукнув Ласький, схоплюючись з диванчика і припадаючи на коліно.- Тільки ви, тільки ваше благородство!
   - Гаразд, я напишу султанові й попрошу за вас.
   - Як я шкодую, ваша величність, що не маю дарунка, рівного моїй вдячності. Я поспішав з цією вістю до падишаха, і моя посольська ноша була занадто легка.
   - Немає ліпшої ноші в дорогу, ніж достатній розум, правда ж?
   - О, так, ваша величність, стократно так!
   Пригода з Лаським трохи розважила Роксолану. Передала кизляр-азі, щоб назавтра поставив перед нею посланця з Венеції. Однаково ж Ібрагім не відступиться, нагадуватиме про посланця, бо той уже, мабуть, підкупив великого євнуха, сподіваючись мати від султанші щось більше. А що він міг від неї мати? І від кого посланець? І чому такий таємничий?