Страница:
Хуррем зірвала хустку зі свого плеча, тріпнула нею і побігла між помаранчевими деревами, між пахощами і прохолодою. Зелений вітер гнався за нею з гущавини, обіймав зеленими обіймами, тасував зелені тіні па її ніжній постаті (в білому, вся в білому!), і волосся її ставало мов зелене золото, і з очей било зеленістю рівнин. Колись поривалася в поле, як красувалося жито. Збіжжя лягає хвилею, жайворонки співають, ластівки, як синьо-білі стріли, облітують тебе довкола, кожна травка, кожна квіточка, кожен колосочок нашіптують тобі про якусь велику таємницю, що така близька людині, всьому живому, деревам, сонцю, зорям, всесвіту.
Тепер у ній душа кричала від самої згадки про те, що зосталося і ніколи не повернеться. «І ось я з вами во всі дні до скончання віку». Віки скінчилися, зоставлена вона всім сущим, покинута, богом зоставлена, ні людина, ні собака. Сподівається на рятунок у місці найтяжчої ганьби. Як вона ненавиділа тепер султана! Підлий владолюб, пекельна п'явка, двоногий диявол, обрізаний сатана! Хотіла б бути змією, але без отрути, собакою, хоч нікого не кусати, поганим пацюком, та без чумної зарази, жабою, ящіркою, сараною, будь-ким - тільки не жінкою! і водночас знала, що зможе перемогти тільки як жінка, єдиною зброєю, яку мала,- тілом чистим, незайманим, неповторно-єдиним.
Коли вів її уночі кизляр-ага до султанської далекої ложниці, не мерзла, як повесні, не здригалася від ляку, зціплювала зуби, прочитувала в думках молитви, не мусульманські - свої, ще від батька - «Отче наш», «Богородице діво», «Достойно єсть». Боже, єдиний, всюдисущий, всемилостивий! Поможи, допоможи, підпоможи, спроможи, споможи! Обіцяно, що праведники просвітяться у царстві божім, як сонце. А хіба ж вона не праведниця? Хіба встигла завинити в свої шістнадцять літ? Чому має йти до цього чоловіка, такого темного душею, ніби вийшов із підземелля? Чому,чому?
Султан ждав її нетерпляче, якийсь ніби розгублений, знов, як і тоді, сидів на ложі, тільки тепер був у тюрбані, безпорадно мовчав, дивився на Хуррем, яка заклякла - нага, тільки з прозорою хусточкою на плечі - коло дверей і теж мовчала, дивлячись на Сулеймана чи то злякано, чи з викликом.
- Чому ж ти мовчиш? - спитав він нарешті. Вона мовчала.
- Підійди до мене.
В ній так і закричало: «А коли не хочу? Коли не захочу?» Але не випустила того крику, тільки постояла з упертості, а тоді все ж пішла, повільно, заточуючись і перечіпаючись об килими, ніби п'яна або сновида. Якби ж то вона знала, як її голос мучив Сулеймана всі ці місяці, терзав його душу, не даючи спочинку ні вдень ні вночі! Як сказало в святому письмі: «Поглянь на того, кого пронизали вони». Та не знала Хуррем про свою владу над султаном, владу нез'ясовну, безпричинну, і тому ще тільки мріяла про ту владу, прокрадалася до неї обережно, як до пташки, котру боїшся злякати. Як караван не може йти швидше, ніж він іде (бо тоді ті, що їдуть на верблюдах, випередять душі свої і порозгублюють їх у безмірах шляхів), так і вона могла просуватися з швидкістю, що залежала не від неї, а від нього, від чоловіка, якого ненавиділа найбільше на світі і в якому водночас тільки й могла шукати для себе вибавлення і рятунок.
- Ну чого ж ти? Йди швидше! - мовби вгадав її полохливу нерішучість Сулейман.- Ти ж не боїшся мене?
- Боюсь,- облизуючи пересохлі уста, пошепки відповіла Хуррем.
Сулейман спробував усміхнутися.
- Хіба я страшний? Для тебе я ніколи не буду страшний. Ти, мене розумієш? Хочеш щось випити? Тут є вино. Ти все розумієш?
Мішав слова турецькі з слов'янськими, був незвично піднесений, дивувався сам собі.
- Я мала доволі часу, щоб спізнати і турецьку, й арабську,- сказала Хуррем.- Та й перську. Султан не повірив.
- Цього не може бути.
Вона промовчала. Сулейман налив їй вина.
- Випий і не мовчи.
Вона відпила вина. Може, то й не вино, а отрута? І треба хоч знати, як вона діятиме. Стояла перед ложем, сідати відмовилася, затято мовчала.
- Ти гніваєшся на мене за те, що я повоював слов'янські землі? - спробував здогадатися султан.
Хуррем знизала плечима. Яке їй нині діло аж до цілих земель?
- Чи, може, за те, що кримський хан, скориставшись моїм походом, напав на твою землю? - не відставав султан, приховавши від Хуррем, що то він звелів ханові напасти на польського короля, щоб той не прийшов на поміч своєму родичеві - королеві угорському.
Дівчина вся стрепенулася болісно, почувши про свою рідну землю, та й знов ніби заклякла.
- Я не можу почуватися винним перед тобою, бо султан ніколи не буває винний, ти маєш мене простити і заспівати, щоб я почув твій голос. Прошу тебе.
Вона всміхнулася. Відпила ще вина і усміхнулася щедріше. Ніби дратуючи султана, посмикала за золотий хрестик, якого вперто не хотіла скидати. Золою на грудях. А в грудях? Аби ж то лей чоловік міг зазирнути їй у груди.
- Про що ж заспівати?
- Про що хочеш.
Вона знов завела турецької. Про дівчину і її красу. Он бірінде майюзюне бакилир - одинадцятилітньою вже задивляються на її місяцеликість; он алтисинда петек бал олур - у шістнадцятилітньої нулик наповнюється медом, йирмісінде керван гечер, йор олур, йирмі бірінде бір к'єтюйє кул олур - у двадцять один рік стає рабою якого-небудь негідника. Пісня була довга - через усі роки від одинадцяти до двадцяти одного, і знов таки загруба як для султанського вуха, але Сулейман слухав з величезною втіхою і радістю, зовсім для нього не властивою.
- Ти справді знаєш по-турецьки? - подивувався він. Хуррем відповіла йому по-арабськи:
- Клянусь небом, яке проливає дощі, клянусь землею, яка вирощує трави.
- Цього не може бути! - не повірив султан.
Тоді вона проспівала йому одну з пісень Хатаї, того самого шаха Ісмаїла, що йому він так заздрив у хвилини душевної незлагоди, заспівала по-перськи, тоді по-азербайджанськи, аж диво брало. Вона співала і приспівувала, сміялася і присміювалась, споглядаючи його знетямливість. Так непомітно наблизилася на відстань небезпечну і опинилася в обіймах чоловіка, якого ненавиділа, але без якого не могла тут існувати, і, коли Сулейман доторкнувся до її полохливого тіла, він наповнився по самі вінця отим голосом, що так довго і тяжко його мучив, і лиш тоді збагнув, що віднині без цієї дівчини йому не жити. Проникала у кожну точку тіла, входила в нього, вливалася, вповзала ящіркою, зміїно, тугою, щемом, захватом, знемогою. Тоді вона знов приспівувала йому різними мовами, уже й рідною, щось розповідала, жебоніла, мов струмочок, лопотіла, мов листя під вітром, а він був далеко від її хапливих слів і несміливого тіла, але близько до її голосу, тулився до того голосу, мов дитина, і радів, сміявся, зникала його суворість, навіть кров невинно вбитих мовби не плямила йому рук, а злітала в небеса і вкривала червоністю місяць, зорі й хмари над Босфором. На ранок стане він для всіх знов султаном, жорстокосердним повелителем без милості й жалю, і тільки їй дано бачити його іншим, тільки вона змінила його бодай на одну ніч, стала могутнішою за владу й за всю імперію. Ось сила жінки! Ось її влада!
Гарем усе помітив, але не повірив. Очі, від яких не сховаєшся, уміють бачити, та й тільки. Бачили, що Хуррем за сміхом ховає розбентеженість, непевність, а може, й відразу. Якби ж то! Помічали, що кизляр-ага веде розсміяну рабиню до султанських покоїв раз, і вдруге, і втретє. Такого не знав ще ніхто, крім Махідевран,- всемогутньої, незамінної і незрівнянної.
Тепер між ботом і Хуррем були тільки зорі й темрява. А може, темрява стала для неї богом? Жіночим богом, бо жінка панує тільки в темряві, творячи справжнє чудо, пробуджуючи в душі жорстокого деспота доброту, ніжність, розум, справедливість, простоту і захопленість.
Третьої ночі Хуррем лишилася у султановій ложниці до ранку. Але не побачила, як спить султан, бо заснула сама, а він дивився на неї, молився аллахові, плакав без сліз над своєю самотністю, від якої його порятувала ця дивна дівчина, був уже не султан, не завойовник, а простий мандрівник, поет, мислитель. Питав себе: що є життя? Тінь птаха на морській хвилі, правічний пил зодіаку над безміром пустель, схлип часу в каравані вічності, заблукане виття звірів у хащах, неминучість мандрів до смерті?
Хуррем прокинулася і лежала тихо, прислухаючись,- коли ж повстане її душа? Ждала, сподівалася, нетерпеливилась. Хотіла плоду в собі, прагнула його, але не як яблуня зав'язі, не як калина червоного кетяга з-під білого цвіту, не як ліщина горіха з медвяної брості, а гіркого й ненависного. Хай проросте, як кукіль на пшениці, як ріжки на житі, як отруйний гриб у лісових хащах. У хащах її тіла гіркий султанський плід - і тоді вона підніметься над усіма й над усім. Немає такого наміру, якого б вона не виправдала. Раби хоч і нижчі за тиранів, зате стоять на власних ногах, а тирани - на глиняних. Вона переможе цього чоловіка, має перемогти будь-що! Людині не досить просто жити. Щоб жити, потрібні вітчизна, свобода і пісня, їй з усього лишилася тільки пісня від матусі, піснею утвердилася в цьому жорстокому світі, піснею мала й здолати його.
Тим часом настала пора для сліз.
Гарем не міг простити Хуррем її неочікуваного, безпричинного вивищення над усіма. Досить того, що всі, навіть всемогутня валіде, змирилися з химерною вдачею цієї Рушен, з її загадковим, протиприродним для цього місця показної стриманості сміхом, що розлунювався у поплутаних просторах гарему, наче звуки спокуси з найглибших пекел. Забагато було тих двох султанських хустин, які русинка в спосіб таємничо-чаклунський одержала з рук падишаха, тільки двічі з'явившись перед всесвітлі очі повелителя усіх суходолів і вод (бо небеса належать аллахові всемогутньому, хай царює вічно й щасливо!). Але цій доньці шайтана виявилося і цього ще мало. Вона зачарувала пресвітлого султана, запаморочила його злим чаклунством аж так, що він не хотів нікого бачити й чути, тільки цю Хуррем, тільки її єдину, щоночі - і вже скільки ночей підряд! - і не міг відірватися від своєї рабині до ранку, іноді велів приводити її навіть удень, чого ще ніколи не бачено й не чуто. Чари, чари! Ніхто не бачив, малу українку не впіймано за руку, доказів мовби й не було, але ж була знетямливість султанова, отож були і чари.
Гарем гомонів притаєно й загрозливо, він ждав кари, прагнув кари, він нетерпеливився і дивувався з терплячості валіде і засліплення Махідевран, яка за смертю своїх трьох дітей не бачила й не помічала навіть загрози загибелі для себе самої. Спокій зберігала, мабуть, лише валіде. Стривожена смертю двох султанських синів, могла очікувати (бо все в руках аллаха!), що з дня на день чорна смерть забере і останнього з живих Сулейманових синів - Мустафу, тому мала негайно подбати про те, щоб трон Османів не зостався без наступника. Прийняла вість про несподіване зближення султана з маленькою українкою вдоволено, з таємною втіхою: коли й неправда, що ця дівчина королівського походження, то однаково ж несхожа вона ні на кого і гідна зайняти місце поряд з Махідевран, цією двічі одурілою султанською улюбленицею: спершу від влади, тепер від горя. Але все це валіде мала в душі глибоко заховане, гаремові ж виказувала заклопотаність тим, що відбувалося у султанських покоях, і натякала, що тільки вичікує слушного часу, викаже проти тих двох свою силу, «в той день, як свідчитимуть проти них їхні язики, їхні руки і їхні ноги про те, що вони робили». І коли відчула, що вже час втрутитися, покликала до себе Махідевран, нагримала на неї за безконечне рюмсання, відкрила їй очі на загрозу, розпалила в черкешенці дику лють і не стала стримувати башкадуну, коли та почала кричати, що вона знайде джавурку навіть під султанськими зеленими покривалами і задушить ось цими руками, не просячи нічиєї помочі, не питаючи нічийого дозволу, не лякаючись ніякого гріха.
Розметана й розшаліла, побігла товста черкешенка туди, де мала бути її зрадлива суперниця, не стала ні питати, ні переконуватися, бо й так усе відкривалося їй, мов у день суду останнього: і нове, просторе помешкання Хуррем, і служебки довкола неї, і пишнота убранства ледь не така, як у неї самої, головної султанської жони,- яка підступність, яка ганьба і яке злочинство! Всією тяжкістю перегодованого свого тіла вдарила Махідевран знетямлену Хуррем, увіп'яла свої гострі нігті їй в лице, вчепилася у волосся.
- Зраднице! - вигукнула люто Махідевран.- М'ясо, продане на базарі! Ти зі мною посміла змагатися!
Хуррем зодягали, щоб вести до султана. Чотириокий ось-ось мав прийти за нею, мав би нагодитися саме вчасно, щоб захистити її, не допустити цього приниження, яке було, власне, й султановим приниженням. Але кизляр-ага завбачливо десь затримався або заховався. Служебки розприскалися на всі боки, жодна не прийшла на поміч Хуррем, були тут очима й свідками мстивого гарему, хотіли першими побачити упослідження тієї, яка замахнулася на найвище, засвідчити її ганьбу, побачити її сльози.
Хуррем насилу вирвалася з чіпких рук мстивої черкешенки. В кривавих подряпинах, з косами, з яких повисмикувано цілі пасма розкішного ще мить тому волосся, відскочила від Махідевран, готова до відсічі, до захисту, до всього найлихішого. Сльози? Сліз своїх не покаже тут нікому і ніколи! Крик? І крику її не почують, хоч би й усі поглухли! Була безпомічна, приречено-покинута, наче перлина, нанизана на нитку, але тепер уже знала, що, як перлина, зберігає в собі красу й привабу. Була певна своєї приваби й сили - і не для цих жінок, не для гарему, а для тої вершини, до якої усі тут рвуться, а досягнути не дано нікому, окрім неї.
Кизляр-ага, добре відаючи, що надмірне вичікування може призвести до непоправного, з'явився у покої Хуррем саме вчасно, щоб порятувати її від нового, ще лихішого наступу роз'юшеної, здичавілої, як тигриця, Махідевран; баш-кадуну силою витягли з покою чотири євнухи, що їх Чотириокий ніби випустив з широких рукавів свого золототканого халата,- так несподівано сипнули вони з-поза нього на черкешенку, а до Хуррем головний євнух звернувся, мовби не помічаючи, в якому вона стані, і нагадав, що треба йти до султана.
- Не піду! - коротко кинула Хуррем не так для кизляр-аги, як для служебок, що не йшли, ждали, сподівалися ще чогось, щоб мати що розповісти гарему, який десь аж не тямився від нетерпіння.
- Що ти сказала? - спитав кизляр-ага, для якого Хуррем була й далі рабинею, хай і улюбленою на якийсь час для султана, але однаково ж рабинею.- Як ти сміла мені таке сказати?
- Не піду! - закричала Хуррем і навіть ногою тупнула.- Піди й скажи султанові, що я не гідна стати перед ним, бо я звичайне продане м'ясо, а не людина. Опріч того, лице моє таке подряпане і волосся таке порване, що не смію навернутися перед очі його величності.
У Чотириокого не здригнулася жодна жилочка в лиці. Про співчуття тут не могло бути й мови, принаймні мав би усміхнутися на такі слова, але не дозволив собі й цього. Коли людина сама копає собі могилу, що зостається? Підштовхнути її туди, підставивши плече,- ось і все. А що Хуррем живцем закопувала себе, в цьому не могло бути ніяких сумнівів. Бо це вперше в османських гаремах рабиня відмовляється йти на поклик падишаха, та ще й вимовляючи при цьому образливі, погордливі слова, хвалячись своїм рабством, виставляючи його мов якусь найвищу цноту. Не могло бути більшого торжества для всього гарему, ніж ще страхітливе падіння тимчасової улюблениці, що запаморочила султана таємними чарами, і кизляр-ага, як вірний слуга Баб-ус-сааде, як найнеобхідніша належність гарему, мерщій кинувся до покоїв падишаха, щоб принести звідти веління про кінець збунтованої рабині і про возвеличення усіх тих, хто ждав цього кінця: валіде, Махідевран, султанських сестер, усього гарему, аж до найупослідженіших водоносів і прибиральників нечистот.
Однак чари діяли далі непередбачувано й зловісно. Султан мовчки вислухав головного євнуха, перепитав, чи справді Хуррем завдано великої шкоди й ущербку. Тоді сказав:
- Піди до неї і попроси, щоб вона прийшла.
А коли отетерілий від таких слів кизляр-ага, замість миттю кинутися, щоб виконати високе веління, розтулив рота, мовби хотів щось сказати, султан повторив:
- Піди й скажи, що я просив її прийти.
Двічі мовлене вже по вимагав потверджень. Кизляр-ага потюпав туди, звідки йшов з таким передчасним торжествуванням, був надто досвідченим гаремним слугою, щоб не збагнути, що йде вже й не до рабині, а до повелительки, хай ще незнаної і необ'явленої усім, але йому вже відкритої, і щастя, що він перший про це довідується і вже не схибить у своїй поведінці нізащо. Був суцільна поштивість перед Хуррем, вклонявся їй, ніби султанші, просив і за падишаха, і за себе. Вона трохи причепурилася, пішла до покоїв Сулеймана, йшла з сухими очима, затято, сповнена ненависті до всього навкруг, а перед самою ложницею султанською зламалася, заскімлило їй в душі, бризнули з очей рясні сльози. Матусю рідна, що вони зі мною роблять! Пусти мене в дитинство, пусти в свої пісні, в казки, у свій дорогий голос, пусти в каяття, пусти хоч у смерть! Просилася у дитинство, а була ж ще дитиною. Стала перед султаном уся в сльозах, закривавлена, понищена. Сулейман, забувши про кизляр-агу, кинувся до Хуррем, цілував її сльози і рани, гладив волосся, питав, хто насмілився занести на неї руку, хто цей злочинець, хай скаже, хай тільки назве ім'я.
Крізь схлипування вона назвала ім'я Махідевран, і султан коротко кивнув кизляр-азі: привести. Не просив, не передавав, щоб прийшла, не став витрачати бодай слово на свою башкадуну, на султаншу, на матір своїх дітей, на ту, що дала йому наступника. Жорстокий кивок - і все.
Кизляр-ага слухняно пішов у новий свій похід. Одну вже звів на вершину, тепер мав другу спустити до низин. Трохи побоювався знесамовитілої черкешенки, лякався, що закомизиться і не захоче йти до свого повелителя, але Махідевран тільки й чекала, коли стане перед очі Сулейманові. Бо яка ж жінка знехтує нагодою виказати чоловікові все, що вона про нього думає,- і не важить при цьому, хто чоловік, а хто жінка,- чи найубогіший юрюк з Анатолії, чи й сам великий султан.
Вбита горем од смерті своїх дітей і від несправедливості, якої зазнала з боку султана, Махідевран стала перед Сулейманом розгнівана, але й горда з того, що не була колись продана йому в гарем, а привезена братами в дарунок майбутньому наступникові престолу на знак відданості Османам, які завоювали весь видимий і знаний світ. Не гамувала своєї розсатанілості, а горла їй рвалося разом з турецькими словами дике черкеське клекотіння, що було б, може, навіть прекрасне, якби вимовлялися при цьому слова справедливі й милостиві, а не пройняті ненавистю.
Султан коротко спитав, чи то справді вона допустилася насильства над беззахисною Хуррем.
Черкешенка гортанне засміялася і вигукнула, що то ще й не все. Бо вона, Махідевран, башкадуна, тільки вона може бути найперішою в услужінні його величності, і всі жони, а найперше рабині, повинні їй поступатися і вважати своєю господинею.
Сулейман неблимно дивився на ту, яку звав Весняною Трояндою і Повелителькою Віку, яку ще зовсім недавно ставив понад усе, без якої не міг дихати. Дивився і не бачив ідола, якому поклонявся. Стояла перед ним тупа, пихата, розгодована черкешенка, уся обвішана коштовними брязкальцями, які щедро дарував він їй за кожен поцілунок, за кожен порух бровою, а поруч з нею - сповнена життя й іскристого розуму дівчина, що мовби вирвалася з пекла, яке обпалило їй волосся, зачепіло, може, й душу, але випустило на волю, щоб потрапила вона в рай, бо рай тільки для таких, як вона. У гаремі була вона мов виклик усім отим буйнотілим, безмірної вроди одаліскам, звичайна начебто лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся, що вмістилася б на долоні свого безжального сторожа - кизляр-аги, але мужня, зухвала, повна незбагненної чарівливості й неймовірного розуму. Сулейман прекрасно знав, що таке нетрі гарему. Там усе непевне, нетривке, стривожено-полохливе, усі мовби роздвоєні, одні піддаються долі й пливуть па цьому проклятому кораблі тяжкого нидіння, що везе їх до старості й до смерті, другі (їх зовсім мало, одиниці) починають запеклу боротьбу за султанську постіль, не задумуючись над тим, що зможе принести їм ця постіль. А ця дівчина не приєдналася ні до одних, ні до других, навіть у гадці не мала, що випадком здобута султанська постіль принесе їй геть неочікуване: владу, яка нікому й не снилася. Яка то для нього несподіванка і радість водночас: зустріти в гаремі, серед цього зневаженого «м'яса для задоволень», серед отупілих молодих самиць, затурканих наложниць, заляканих знарядь утіхи й насолод, істоту мислячу, людину, яки дорівнює тобі впертістю розуму й жадобою знань, а волею і характером перевищує, бо за тобою, крім походження, немас нічого, а вона видобулася з небуття, з рабства, з безнадійного понищення на самий верх тільки завдяки власним силам., обдарованості душі, мужності й віри у своє призначення на землі.
Все це Сулейман відчував, хоч збагнути до кінця не вмів, та й не намагався. Знав тільки одне: більше не захоче бачити цю черкешенку, ніколи й ніде. Спливли в пам'яті слова: «А тих, непокірливості яких ви боїтеся, вмовляйте і покидайте їх на дожах і ударяйте їх».
- Іди геть, темна жінко,- сказав він тихо, але твердо. Коли ж Махідевран гнівно посунула на нього, він повторив уже з нетерпінням у голосі:
- Іди геть!
Залізні руки кизляр-аги вмить випровадили черкешенку з ложниці.
А ті двоє лишилися самі, глянули одне одному в очі, і, мабуть, обоє водночас зрозуміли: самі назавжди, до кінця, нерозлучно. Сулейман втомлено зрадів од цього відкриття, а Хуррем злякалася. З жахом відчула, що ненависть її кудись пропала, щезла, а на її місце виступали спокуси, і демони заволоділи душею невблаганно й навіки, навіки! Хіба вона цього хотіла, хіба до цього прагнула? Хотіла тільки заспокоїти, приспати вампіра, а тоді вдарити, здолати, перевищити! Щоб відомстити за все. За матусю, і за батька, і за Рогатин, і за всю свою землю, що її ці зайди, ці грабіжники й людолови норовили закувати в залізний нашийник, мов отих нещасних дівчат, що пливли з нею через море і продані на рабському торзі в Стамбулі у вічну неволю. І хоч сама не зазнала нашийника, відчувала його жорстоке залізо на своїй ніжній шиї. Той нашийник загрожував їй постійно, нависав над усім її життям, як предковічне прокляття. Чи тільки через те, що народилася на такій щедрій і багатій землі, що опинилася на роздоріжжях племен і всієї історії?
Мала викохувати в собі ненависть до цього повелителя усіх найбільших грабіжників, вирощувати її уперто й дбайливо, і робила це без сторонньої спонуки, без нічиєї помочі і вже мала б зірвати плід, коли несподівано зламалася. І з жахом відчула в собі вже й не зненависть до цього високого сумного чоловіка, схожого на вікарія Скарбського з Рогатина, а - страшно й сказати - щось мовби початок прихильності, може, й любові! Вітер гірких спогадів ще досі ніс її у ріднизну, а любов уже відгинала, як молоде дерево, назад. І давно вже перестала бути Настасею, а стала Хуррем. І тепер позосталася сама з цим чоловіком у цілому світі. Ступнула до Сулеймана, і він простягнув до неї руки. Впала йому на груди, здригалася у риданнях. Хай твоя тінь упаде на мене. Падала на всю землю, хай упаде й на мене.
Ось коли завершилася богозоставленість її душі її триєдиним християнським богом. Тут же, де грішила, мала прийняти чужу віру. Так легко. Тільки підняти вказівний палець правої руки - шехадет пермагі - палець сповідання. Цнотлива блудниця. Поволі вповзали в душу порок за пороком, пристрасть за пристрастю, а вона й не помічала. Вглиблювалася у плотське життя, поки й потонула в нім. Якщо поклонишся мені, то все буде твоє… Яка облуда.
А образ матусі, дорогий образ, тьмарився і вже насилу пробивався крізь далеч часу, невиразний і гіркий, як нічні самотні ридання. І тільки глибоко в душі тоскно лунала пісня від матусі, все від матусі: «Ой глибокий колодязю, боюсь, щоб не впала. Полюбила невірного - тепер я пропала…»
Тепер у ній душа кричала від самої згадки про те, що зосталося і ніколи не повернеться. «І ось я з вами во всі дні до скончання віку». Віки скінчилися, зоставлена вона всім сущим, покинута, богом зоставлена, ні людина, ні собака. Сподівається на рятунок у місці найтяжчої ганьби. Як вона ненавиділа тепер султана! Підлий владолюб, пекельна п'явка, двоногий диявол, обрізаний сатана! Хотіла б бути змією, але без отрути, собакою, хоч нікого не кусати, поганим пацюком, та без чумної зарази, жабою, ящіркою, сараною, будь-ким - тільки не жінкою! і водночас знала, що зможе перемогти тільки як жінка, єдиною зброєю, яку мала,- тілом чистим, незайманим, неповторно-єдиним.
Коли вів її уночі кизляр-ага до султанської далекої ложниці, не мерзла, як повесні, не здригалася від ляку, зціплювала зуби, прочитувала в думках молитви, не мусульманські - свої, ще від батька - «Отче наш», «Богородице діво», «Достойно єсть». Боже, єдиний, всюдисущий, всемилостивий! Поможи, допоможи, підпоможи, спроможи, споможи! Обіцяно, що праведники просвітяться у царстві божім, як сонце. А хіба ж вона не праведниця? Хіба встигла завинити в свої шістнадцять літ? Чому має йти до цього чоловіка, такого темного душею, ніби вийшов із підземелля? Чому,чому?
Султан ждав її нетерпляче, якийсь ніби розгублений, знов, як і тоді, сидів на ложі, тільки тепер був у тюрбані, безпорадно мовчав, дивився на Хуррем, яка заклякла - нага, тільки з прозорою хусточкою на плечі - коло дверей і теж мовчала, дивлячись на Сулеймана чи то злякано, чи з викликом.
- Чому ж ти мовчиш? - спитав він нарешті. Вона мовчала.
- Підійди до мене.
В ній так і закричало: «А коли не хочу? Коли не захочу?» Але не випустила того крику, тільки постояла з упертості, а тоді все ж пішла, повільно, заточуючись і перечіпаючись об килими, ніби п'яна або сновида. Якби ж то вона знала, як її голос мучив Сулеймана всі ці місяці, терзав його душу, не даючи спочинку ні вдень ні вночі! Як сказало в святому письмі: «Поглянь на того, кого пронизали вони». Та не знала Хуррем про свою владу над султаном, владу нез'ясовну, безпричинну, і тому ще тільки мріяла про ту владу, прокрадалася до неї обережно, як до пташки, котру боїшся злякати. Як караван не може йти швидше, ніж він іде (бо тоді ті, що їдуть на верблюдах, випередять душі свої і порозгублюють їх у безмірах шляхів), так і вона могла просуватися з швидкістю, що залежала не від неї, а від нього, від чоловіка, якого ненавиділа найбільше на світі і в якому водночас тільки й могла шукати для себе вибавлення і рятунок.
- Ну чого ж ти? Йди швидше! - мовби вгадав її полохливу нерішучість Сулейман.- Ти ж не боїшся мене?
- Боюсь,- облизуючи пересохлі уста, пошепки відповіла Хуррем.
Сулейман спробував усміхнутися.
- Хіба я страшний? Для тебе я ніколи не буду страшний. Ти, мене розумієш? Хочеш щось випити? Тут є вино. Ти все розумієш?
Мішав слова турецькі з слов'янськими, був незвично піднесений, дивувався сам собі.
- Я мала доволі часу, щоб спізнати і турецьку, й арабську,- сказала Хуррем.- Та й перську. Султан не повірив.
- Цього не може бути.
Вона промовчала. Сулейман налив їй вина.
- Випий і не мовчи.
Вона відпила вина. Може, то й не вино, а отрута? І треба хоч знати, як вона діятиме. Стояла перед ложем, сідати відмовилася, затято мовчала.
- Ти гніваєшся на мене за те, що я повоював слов'янські землі? - спробував здогадатися султан.
Хуррем знизала плечима. Яке їй нині діло аж до цілих земель?
- Чи, може, за те, що кримський хан, скориставшись моїм походом, напав на твою землю? - не відставав султан, приховавши від Хуррем, що то він звелів ханові напасти на польського короля, щоб той не прийшов на поміч своєму родичеві - королеві угорському.
Дівчина вся стрепенулася болісно, почувши про свою рідну землю, та й знов ніби заклякла.
- Я не можу почуватися винним перед тобою, бо султан ніколи не буває винний, ти маєш мене простити і заспівати, щоб я почув твій голос. Прошу тебе.
Вона всміхнулася. Відпила ще вина і усміхнулася щедріше. Ніби дратуючи султана, посмикала за золотий хрестик, якого вперто не хотіла скидати. Золою на грудях. А в грудях? Аби ж то лей чоловік міг зазирнути їй у груди.
- Про що ж заспівати?
- Про що хочеш.
Вона знов завела турецької. Про дівчину і її красу. Он бірінде майюзюне бакилир - одинадцятилітньою вже задивляються на її місяцеликість; он алтисинда петек бал олур - у шістнадцятилітньої нулик наповнюється медом, йирмісінде керван гечер, йор олур, йирмі бірінде бір к'єтюйє кул олур - у двадцять один рік стає рабою якого-небудь негідника. Пісня була довга - через усі роки від одинадцяти до двадцяти одного, і знов таки загруба як для султанського вуха, але Сулейман слухав з величезною втіхою і радістю, зовсім для нього не властивою.
- Ти справді знаєш по-турецьки? - подивувався він. Хуррем відповіла йому по-арабськи:
- Клянусь небом, яке проливає дощі, клянусь землею, яка вирощує трави.
- Цього не може бути! - не повірив султан.
Тоді вона проспівала йому одну з пісень Хатаї, того самого шаха Ісмаїла, що йому він так заздрив у хвилини душевної незлагоди, заспівала по-перськи, тоді по-азербайджанськи, аж диво брало. Вона співала і приспівувала, сміялася і присміювалась, споглядаючи його знетямливість. Так непомітно наблизилася на відстань небезпечну і опинилася в обіймах чоловіка, якого ненавиділа, але без якого не могла тут існувати, і, коли Сулейман доторкнувся до її полохливого тіла, він наповнився по самі вінця отим голосом, що так довго і тяжко його мучив, і лиш тоді збагнув, що віднині без цієї дівчини йому не жити. Проникала у кожну точку тіла, входила в нього, вливалася, вповзала ящіркою, зміїно, тугою, щемом, захватом, знемогою. Тоді вона знов приспівувала йому різними мовами, уже й рідною, щось розповідала, жебоніла, мов струмочок, лопотіла, мов листя під вітром, а він був далеко від її хапливих слів і несміливого тіла, але близько до її голосу, тулився до того голосу, мов дитина, і радів, сміявся, зникала його суворість, навіть кров невинно вбитих мовби не плямила йому рук, а злітала в небеса і вкривала червоністю місяць, зорі й хмари над Босфором. На ранок стане він для всіх знов султаном, жорстокосердним повелителем без милості й жалю, і тільки їй дано бачити його іншим, тільки вона змінила його бодай на одну ніч, стала могутнішою за владу й за всю імперію. Ось сила жінки! Ось її влада!
Гарем усе помітив, але не повірив. Очі, від яких не сховаєшся, уміють бачити, та й тільки. Бачили, що Хуррем за сміхом ховає розбентеженість, непевність, а може, й відразу. Якби ж то! Помічали, що кизляр-ага веде розсміяну рабиню до султанських покоїв раз, і вдруге, і втретє. Такого не знав ще ніхто, крім Махідевран,- всемогутньої, незамінної і незрівнянної.
Тепер між ботом і Хуррем були тільки зорі й темрява. А може, темрява стала для неї богом? Жіночим богом, бо жінка панує тільки в темряві, творячи справжнє чудо, пробуджуючи в душі жорстокого деспота доброту, ніжність, розум, справедливість, простоту і захопленість.
Третьої ночі Хуррем лишилася у султановій ложниці до ранку. Але не побачила, як спить султан, бо заснула сама, а він дивився на неї, молився аллахові, плакав без сліз над своєю самотністю, від якої його порятувала ця дивна дівчина, був уже не султан, не завойовник, а простий мандрівник, поет, мислитель. Питав себе: що є життя? Тінь птаха на морській хвилі, правічний пил зодіаку над безміром пустель, схлип часу в каравані вічності, заблукане виття звірів у хащах, неминучість мандрів до смерті?
Хуррем прокинулася і лежала тихо, прислухаючись,- коли ж повстане її душа? Ждала, сподівалася, нетерпеливилась. Хотіла плоду в собі, прагнула його, але не як яблуня зав'язі, не як калина червоного кетяга з-під білого цвіту, не як ліщина горіха з медвяної брості, а гіркого й ненависного. Хай проросте, як кукіль на пшениці, як ріжки на житі, як отруйний гриб у лісових хащах. У хащах її тіла гіркий султанський плід - і тоді вона підніметься над усіма й над усім. Немає такого наміру, якого б вона не виправдала. Раби хоч і нижчі за тиранів, зате стоять на власних ногах, а тирани - на глиняних. Вона переможе цього чоловіка, має перемогти будь-що! Людині не досить просто жити. Щоб жити, потрібні вітчизна, свобода і пісня, їй з усього лишилася тільки пісня від матусі, піснею утвердилася в цьому жорстокому світі, піснею мала й здолати його.
Тим часом настала пора для сліз.
Гарем не міг простити Хуррем її неочікуваного, безпричинного вивищення над усіма. Досить того, що всі, навіть всемогутня валіде, змирилися з химерною вдачею цієї Рушен, з її загадковим, протиприродним для цього місця показної стриманості сміхом, що розлунювався у поплутаних просторах гарему, наче звуки спокуси з найглибших пекел. Забагато було тих двох султанських хустин, які русинка в спосіб таємничо-чаклунський одержала з рук падишаха, тільки двічі з'явившись перед всесвітлі очі повелителя усіх суходолів і вод (бо небеса належать аллахові всемогутньому, хай царює вічно й щасливо!). Але цій доньці шайтана виявилося і цього ще мало. Вона зачарувала пресвітлого султана, запаморочила його злим чаклунством аж так, що він не хотів нікого бачити й чути, тільки цю Хуррем, тільки її єдину, щоночі - і вже скільки ночей підряд! - і не міг відірватися від своєї рабині до ранку, іноді велів приводити її навіть удень, чого ще ніколи не бачено й не чуто. Чари, чари! Ніхто не бачив, малу українку не впіймано за руку, доказів мовби й не було, але ж була знетямливість султанова, отож були і чари.
Гарем гомонів притаєно й загрозливо, він ждав кари, прагнув кари, він нетерпеливився і дивувався з терплячості валіде і засліплення Махідевран, яка за смертю своїх трьох дітей не бачила й не помічала навіть загрози загибелі для себе самої. Спокій зберігала, мабуть, лише валіде. Стривожена смертю двох султанських синів, могла очікувати (бо все в руках аллаха!), що з дня на день чорна смерть забере і останнього з живих Сулейманових синів - Мустафу, тому мала негайно подбати про те, щоб трон Османів не зостався без наступника. Прийняла вість про несподіване зближення султана з маленькою українкою вдоволено, з таємною втіхою: коли й неправда, що ця дівчина королівського походження, то однаково ж несхожа вона ні на кого і гідна зайняти місце поряд з Махідевран, цією двічі одурілою султанською улюбленицею: спершу від влади, тепер від горя. Але все це валіде мала в душі глибоко заховане, гаремові ж виказувала заклопотаність тим, що відбувалося у султанських покоях, і натякала, що тільки вичікує слушного часу, викаже проти тих двох свою силу, «в той день, як свідчитимуть проти них їхні язики, їхні руки і їхні ноги про те, що вони робили». І коли відчула, що вже час втрутитися, покликала до себе Махідевран, нагримала на неї за безконечне рюмсання, відкрила їй очі на загрозу, розпалила в черкешенці дику лють і не стала стримувати башкадуну, коли та почала кричати, що вона знайде джавурку навіть під султанськими зеленими покривалами і задушить ось цими руками, не просячи нічиєї помочі, не питаючи нічийого дозволу, не лякаючись ніякого гріха.
Розметана й розшаліла, побігла товста черкешенка туди, де мала бути її зрадлива суперниця, не стала ні питати, ні переконуватися, бо й так усе відкривалося їй, мов у день суду останнього: і нове, просторе помешкання Хуррем, і служебки довкола неї, і пишнота убранства ледь не така, як у неї самої, головної султанської жони,- яка підступність, яка ганьба і яке злочинство! Всією тяжкістю перегодованого свого тіла вдарила Махідевран знетямлену Хуррем, увіп'яла свої гострі нігті їй в лице, вчепилася у волосся.
- Зраднице! - вигукнула люто Махідевран.- М'ясо, продане на базарі! Ти зі мною посміла змагатися!
Хуррем зодягали, щоб вести до султана. Чотириокий ось-ось мав прийти за нею, мав би нагодитися саме вчасно, щоб захистити її, не допустити цього приниження, яке було, власне, й султановим приниженням. Але кизляр-ага завбачливо десь затримався або заховався. Служебки розприскалися на всі боки, жодна не прийшла на поміч Хуррем, були тут очима й свідками мстивого гарему, хотіли першими побачити упослідження тієї, яка замахнулася на найвище, засвідчити її ганьбу, побачити її сльози.
Хуррем насилу вирвалася з чіпких рук мстивої черкешенки. В кривавих подряпинах, з косами, з яких повисмикувано цілі пасма розкішного ще мить тому волосся, відскочила від Махідевран, готова до відсічі, до захисту, до всього найлихішого. Сльози? Сліз своїх не покаже тут нікому і ніколи! Крик? І крику її не почують, хоч би й усі поглухли! Була безпомічна, приречено-покинута, наче перлина, нанизана на нитку, але тепер уже знала, що, як перлина, зберігає в собі красу й привабу. Була певна своєї приваби й сили - і не для цих жінок, не для гарему, а для тої вершини, до якої усі тут рвуться, а досягнути не дано нікому, окрім неї.
Кизляр-ага, добре відаючи, що надмірне вичікування може призвести до непоправного, з'явився у покої Хуррем саме вчасно, щоб порятувати її від нового, ще лихішого наступу роз'юшеної, здичавілої, як тигриця, Махідевран; баш-кадуну силою витягли з покою чотири євнухи, що їх Чотириокий ніби випустив з широких рукавів свого золототканого халата,- так несподівано сипнули вони з-поза нього на черкешенку, а до Хуррем головний євнух звернувся, мовби не помічаючи, в якому вона стані, і нагадав, що треба йти до султана.
- Не піду! - коротко кинула Хуррем не так для кизляр-аги, як для служебок, що не йшли, ждали, сподівалися ще чогось, щоб мати що розповісти гарему, який десь аж не тямився від нетерпіння.
- Що ти сказала? - спитав кизляр-ага, для якого Хуррем була й далі рабинею, хай і улюбленою на якийсь час для султана, але однаково ж рабинею.- Як ти сміла мені таке сказати?
- Не піду! - закричала Хуррем і навіть ногою тупнула.- Піди й скажи султанові, що я не гідна стати перед ним, бо я звичайне продане м'ясо, а не людина. Опріч того, лице моє таке подряпане і волосся таке порване, що не смію навернутися перед очі його величності.
У Чотириокого не здригнулася жодна жилочка в лиці. Про співчуття тут не могло бути й мови, принаймні мав би усміхнутися на такі слова, але не дозволив собі й цього. Коли людина сама копає собі могилу, що зостається? Підштовхнути її туди, підставивши плече,- ось і все. А що Хуррем живцем закопувала себе, в цьому не могло бути ніяких сумнівів. Бо це вперше в османських гаремах рабиня відмовляється йти на поклик падишаха, та ще й вимовляючи при цьому образливі, погордливі слова, хвалячись своїм рабством, виставляючи його мов якусь найвищу цноту. Не могло бути більшого торжества для всього гарему, ніж ще страхітливе падіння тимчасової улюблениці, що запаморочила султана таємними чарами, і кизляр-ага, як вірний слуга Баб-ус-сааде, як найнеобхідніша належність гарему, мерщій кинувся до покоїв падишаха, щоб принести звідти веління про кінець збунтованої рабині і про возвеличення усіх тих, хто ждав цього кінця: валіде, Махідевран, султанських сестер, усього гарему, аж до найупослідженіших водоносів і прибиральників нечистот.
Однак чари діяли далі непередбачувано й зловісно. Султан мовчки вислухав головного євнуха, перепитав, чи справді Хуррем завдано великої шкоди й ущербку. Тоді сказав:
- Піди до неї і попроси, щоб вона прийшла.
А коли отетерілий від таких слів кизляр-ага, замість миттю кинутися, щоб виконати високе веління, розтулив рота, мовби хотів щось сказати, султан повторив:
- Піди й скажи, що я просив її прийти.
Двічі мовлене вже по вимагав потверджень. Кизляр-ага потюпав туди, звідки йшов з таким передчасним торжествуванням, був надто досвідченим гаремним слугою, щоб не збагнути, що йде вже й не до рабині, а до повелительки, хай ще незнаної і необ'явленої усім, але йому вже відкритої, і щастя, що він перший про це довідується і вже не схибить у своїй поведінці нізащо. Був суцільна поштивість перед Хуррем, вклонявся їй, ніби султанші, просив і за падишаха, і за себе. Вона трохи причепурилася, пішла до покоїв Сулеймана, йшла з сухими очима, затято, сповнена ненависті до всього навкруг, а перед самою ложницею султанською зламалася, заскімлило їй в душі, бризнули з очей рясні сльози. Матусю рідна, що вони зі мною роблять! Пусти мене в дитинство, пусти в свої пісні, в казки, у свій дорогий голос, пусти в каяття, пусти хоч у смерть! Просилася у дитинство, а була ж ще дитиною. Стала перед султаном уся в сльозах, закривавлена, понищена. Сулейман, забувши про кизляр-агу, кинувся до Хуррем, цілував її сльози і рани, гладив волосся, питав, хто насмілився занести на неї руку, хто цей злочинець, хай скаже, хай тільки назве ім'я.
Крізь схлипування вона назвала ім'я Махідевран, і султан коротко кивнув кизляр-азі: привести. Не просив, не передавав, щоб прийшла, не став витрачати бодай слово на свою башкадуну, на султаншу, на матір своїх дітей, на ту, що дала йому наступника. Жорстокий кивок - і все.
Кизляр-ага слухняно пішов у новий свій похід. Одну вже звів на вершину, тепер мав другу спустити до низин. Трохи побоювався знесамовитілої черкешенки, лякався, що закомизиться і не захоче йти до свого повелителя, але Махідевран тільки й чекала, коли стане перед очі Сулейманові. Бо яка ж жінка знехтує нагодою виказати чоловікові все, що вона про нього думає,- і не важить при цьому, хто чоловік, а хто жінка,- чи найубогіший юрюк з Анатолії, чи й сам великий султан.
Вбита горем од смерті своїх дітей і від несправедливості, якої зазнала з боку султана, Махідевран стала перед Сулейманом розгнівана, але й горда з того, що не була колись продана йому в гарем, а привезена братами в дарунок майбутньому наступникові престолу на знак відданості Османам, які завоювали весь видимий і знаний світ. Не гамувала своєї розсатанілості, а горла їй рвалося разом з турецькими словами дике черкеське клекотіння, що було б, може, навіть прекрасне, якби вимовлялися при цьому слова справедливі й милостиві, а не пройняті ненавистю.
Султан коротко спитав, чи то справді вона допустилася насильства над беззахисною Хуррем.
Черкешенка гортанне засміялася і вигукнула, що то ще й не все. Бо вона, Махідевран, башкадуна, тільки вона може бути найперішою в услужінні його величності, і всі жони, а найперше рабині, повинні їй поступатися і вважати своєю господинею.
Сулейман неблимно дивився на ту, яку звав Весняною Трояндою і Повелителькою Віку, яку ще зовсім недавно ставив понад усе, без якої не міг дихати. Дивився і не бачив ідола, якому поклонявся. Стояла перед ним тупа, пихата, розгодована черкешенка, уся обвішана коштовними брязкальцями, які щедро дарував він їй за кожен поцілунок, за кожен порух бровою, а поруч з нею - сповнена життя й іскристого розуму дівчина, що мовби вирвалася з пекла, яке обпалило їй волосся, зачепіло, може, й душу, але випустило на волю, щоб потрапила вона в рай, бо рай тільки для таких, як вона. У гаремі була вона мов виклик усім отим буйнотілим, безмірної вроди одаліскам, звичайна начебто лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся, що вмістилася б на долоні свого безжального сторожа - кизляр-аги, але мужня, зухвала, повна незбагненної чарівливості й неймовірного розуму. Сулейман прекрасно знав, що таке нетрі гарему. Там усе непевне, нетривке, стривожено-полохливе, усі мовби роздвоєні, одні піддаються долі й пливуть па цьому проклятому кораблі тяжкого нидіння, що везе їх до старості й до смерті, другі (їх зовсім мало, одиниці) починають запеклу боротьбу за султанську постіль, не задумуючись над тим, що зможе принести їм ця постіль. А ця дівчина не приєдналася ні до одних, ні до других, навіть у гадці не мала, що випадком здобута султанська постіль принесе їй геть неочікуване: владу, яка нікому й не снилася. Яка то для нього несподіванка і радість водночас: зустріти в гаремі, серед цього зневаженого «м'яса для задоволень», серед отупілих молодих самиць, затурканих наложниць, заляканих знарядь утіхи й насолод, істоту мислячу, людину, яки дорівнює тобі впертістю розуму й жадобою знань, а волею і характером перевищує, бо за тобою, крім походження, немас нічого, а вона видобулася з небуття, з рабства, з безнадійного понищення на самий верх тільки завдяки власним силам., обдарованості душі, мужності й віри у своє призначення на землі.
Все це Сулейман відчував, хоч збагнути до кінця не вмів, та й не намагався. Знав тільки одне: більше не захоче бачити цю черкешенку, ніколи й ніде. Спливли в пам'яті слова: «А тих, непокірливості яких ви боїтеся, вмовляйте і покидайте їх на дожах і ударяйте їх».
- Іди геть, темна жінко,- сказав він тихо, але твердо. Коли ж Махідевран гнівно посунула на нього, він повторив уже з нетерпінням у голосі:
- Іди геть!
Залізні руки кизляр-аги вмить випровадили черкешенку з ложниці.
А ті двоє лишилися самі, глянули одне одному в очі, і, мабуть, обоє водночас зрозуміли: самі назавжди, до кінця, нерозлучно. Сулейман втомлено зрадів од цього відкриття, а Хуррем злякалася. З жахом відчула, що ненависть її кудись пропала, щезла, а на її місце виступали спокуси, і демони заволоділи душею невблаганно й навіки, навіки! Хіба вона цього хотіла, хіба до цього прагнула? Хотіла тільки заспокоїти, приспати вампіра, а тоді вдарити, здолати, перевищити! Щоб відомстити за все. За матусю, і за батька, і за Рогатин, і за всю свою землю, що її ці зайди, ці грабіжники й людолови норовили закувати в залізний нашийник, мов отих нещасних дівчат, що пливли з нею через море і продані на рабському торзі в Стамбулі у вічну неволю. І хоч сама не зазнала нашийника, відчувала його жорстоке залізо на своїй ніжній шиї. Той нашийник загрожував їй постійно, нависав над усім її життям, як предковічне прокляття. Чи тільки через те, що народилася на такій щедрій і багатій землі, що опинилася на роздоріжжях племен і всієї історії?
Мала викохувати в собі ненависть до цього повелителя усіх найбільших грабіжників, вирощувати її уперто й дбайливо, і робила це без сторонньої спонуки, без нічиєї помочі і вже мала б зірвати плід, коли несподівано зламалася. І з жахом відчула в собі вже й не зненависть до цього високого сумного чоловіка, схожого на вікарія Скарбського з Рогатина, а - страшно й сказати - щось мовби початок прихильності, може, й любові! Вітер гірких спогадів ще досі ніс її у ріднизну, а любов уже відгинала, як молоде дерево, назад. І давно вже перестала бути Настасею, а стала Хуррем. І тепер позосталася сама з цим чоловіком у цілому світі. Ступнула до Сулеймана, і він простягнув до неї руки. Впала йому на груди, здригалася у риданнях. Хай твоя тінь упаде на мене. Падала на всю землю, хай упаде й на мене.
Ось коли завершилася богозоставленість її душі її триєдиним християнським богом. Тут же, де грішила, мала прийняти чужу віру. Так легко. Тільки підняти вказівний палець правої руки - шехадет пермагі - палець сповідання. Цнотлива блудниця. Поволі вповзали в душу порок за пороком, пристрасть за пристрастю, а вона й не помічала. Вглиблювалася у плотське життя, поки й потонула в нім. Якщо поклонишся мені, то все буде твоє… Яка облуда.
А образ матусі, дорогий образ, тьмарився і вже насилу пробивався крізь далеч часу, невиразний і гіркий, як нічні самотні ридання. І тільки глибоко в душі тоскно лунала пісня від матусі, все від матусі: «Ой глибокий колодязю, боюсь, щоб не впала. Полюбила невірного - тепер я пропала…»
Глава 15. Острів
Так що ж? Дияволи вже вселилися в неї, і довкола від них аж кишіло. Щоправда, останнім часом вони поводилися сумирно, та однаково тепер уже знала: вона в їхніх руках і нема рятунку. Ішла до султана щоночі, вмирала й народжувалася в його обіймах, а він, видати з усього, тільки й життя бачив, що в її очах, у її обличчі, в її полохливо-знадливому тілі, дивувався тепер безмірно, чому так довго не міг відгадати (а хто підказав, хто?) причину своєї душевної скрухи, ще більше чудувався з того, як могло видатися йому попервах негарним це єдине в світі личко з прекрасним, уперто задертим носиком, з очима. Що зоріли йому в найгустішій пітьмі, з дивним сяйвом, од якого б розпромінилася навіть найпохмуріша душа. Воістину: краса - в очах того, хто любить.
Султан ставав знову султаном. Скликав диван, радився з візирами, двічі на тиждень, сповнюючи неминучий ритуал, показувався придворним і послам, щоп'ятниці молився в Айя-Софії, вряди-годи їздив на Ок-Мейдан метати стріли, приглядався до нових будувань у Стамбулі, обдаровував вельмож золототканими кафтанами й землями, карав і милував і знов і знов вертався до своєї Хуррем, без якої не міг і дихати, вертався у ночі її голосу, її пісень, її сміху і її тіла, якого ще не знав світ. Щоразу нове, незбагненне, нез'ясовне, страшне в своїй привабливості й невичерпності, це тіло обезвладнювало султана, у ньому все здригалося від самого лиш доторку до Хуррем, і він з жахом думав про те, що вранці треба залишати цю дівчину-жінку заради жінки іншої - держави, владної і немилосердної, а тим часом це біле дівча буде віддане на підглядіти, обмови й намови безжального, заздрісного гарему. Йому перед очима стояло щоразу те саме: валіде з владчими устами, злі султанські сестри, хижа Махідевран, зледащілі одаліски, товсті підступні євнухи, мовчазний кизляр-ага, безнадійно розполовинений між султаном і його матір'ю, а серед усього цього - вона, Хуррем, з хлоп'ячою постаттю, в якій нічого начебто жіночого, тільки пишне волосся і тугі півкулі грудей, так широко розставлені, що між ними могла б лягти султанова голова.
Султан ставав знову султаном. Скликав диван, радився з візирами, двічі на тиждень, сповнюючи неминучий ритуал, показувався придворним і послам, щоп'ятниці молився в Айя-Софії, вряди-годи їздив на Ок-Мейдан метати стріли, приглядався до нових будувань у Стамбулі, обдаровував вельмож золототканими кафтанами й землями, карав і милував і знов і знов вертався до своєї Хуррем, без якої не міг і дихати, вертався у ночі її голосу, її пісень, її сміху і її тіла, якого ще не знав світ. Щоразу нове, незбагненне, нез'ясовне, страшне в своїй привабливості й невичерпності, це тіло обезвладнювало султана, у ньому все здригалося від самого лиш доторку до Хуррем, і він з жахом думав про те, що вранці треба залишати цю дівчину-жінку заради жінки іншої - держави, владної і немилосердної, а тим часом це біле дівча буде віддане на підглядіти, обмови й намови безжального, заздрісного гарему. Йому перед очима стояло щоразу те саме: валіде з владчими устами, злі султанські сестри, хижа Махідевран, зледащілі одаліски, товсті підступні євнухи, мовчазний кизляр-ага, безнадійно розполовинений між султаном і його матір'ю, а серед усього цього - вона, Хуррем, з хлоп'ячою постаттю, в якій нічого начебто жіночого, тільки пишне волосся і тугі півкулі грудей, так широко розставлені, що між ними могла б лягти султанова голова.