Загребельний Павло. Роксолана

^[23]на султанській грамоті гідностей найцнотливіших людей усього світу.
   Валіде покликала Ібрагіма тоді, коли в нього стало зникати бажання поділитися з нею своїм наміром. Намір цінний тоді, коли ще не потьмянів, коли йде від горіння душі і не має на собі відбиття холодного розуму. Та звідки ж було знати валіде про дивний намір Ібрагімів?
   Вона прийняла його у просторому покої коло Тронного залу вночі, коли султан або вже спав, або втішався зі своєю улюбленою жоною Махідевран. Лише неширокий перехід і круті сходи відокремлювали їх від того місця, де був нині Сулейман, і це мимоволі накладало на їхню розмову печать недозволеності, ледь не гріховності.
   Валіде сиділа на подушках, уся в білих хутрах, обличчя її закривав білий яшмак, над яким горіли її величезні, чорні в напівмороку очі. Лише один світильник палав далеко в кутку, осяваючи обличчя валіде несміливими жовтуватими променями, але й від нього вона, мабуть, хотіла затулитися, бо, щойно з'явився у покої Ібрагім, піднесла свою легку руку, так що тінь упала їй на лице, але тільки на мить, бо валіде вже прибрала руку, а в руці мала яшмак. Ібрагім належав до чоловіків, які вже бачили обличчя валіде, тому вона не хотіла ховати його й сьогодні, надто що між ними мала відбутися розмова, а для розмови не досить самих очей, тут потрібні також уста, та ще коли уста такі, як у неї.
   - Сідайте,- запросила вона, показуючи Ібрагімові на подушки, які міг підкласти собі під боки. Він привітався і сів на віддалі, поштиво напівсхилившись туди, де потопала в білій ніжності хутер маленька постать, яка навіть сидяча, вспокоена, непорушна, була вся мовби зіткана з рухливості, меткості, бентежності. Гостро зблискували чорно-сірі чи то вміло підсурмлені, чи то в таких примхливих прорізах очі, маленький рівний носик, здавалося, трепетав не самими тонкими ніздрями, а всім своїм чітким обрисом, губи темно різьбилися на блідому нервовому обличчі, і здавалося, промовляють до тебе навіть міцно стулені. Подих часу ще не діткнув цього обличчя. Воно жило, дихало й надихало кожного, хто мав щастя на нього глянути. Дивний був султан Селім, який відіслав од себе таку жінку і до самої своєї смерті не хотів більше бачити її. Може, правду переказують пошепки один одному гаремні стражі, ніби Сулейман народжений не Хафсою, а улюбленою рабинею Селімовою сербкинею родом зі Зворника в Боснії. А Хафса, мовляв, тої самої ночі народила дівчинку. Хіба могла вона стерпіти, що спадкоємець трону буде від рабині? Сербкиню задушили євнухи ще до ранку, а Сулейман став сином Хафси. Чи так воно було насправді, і чи довідався про це Селім, і чи знає хтось напевне? Гарем навіки хоронить усі свої таємниці, його брами зачинені так само міцно, як міцно стулені оці прекрасні уста, які не хочуть промовити до Ібрагіма бодай слово, він же перший говорити не сміє.
   Нарешті валіде вирішила, що мовчанка затяглася.
   - Ви хотіли зі мною поговорити. Про що? Я слухаю. її спосіб мовлення пасував до її зовнішності: рвучкість, недбалість, слова налітають одне на одне, так ніби уста прагнуть якомога швидше виштовхнути їх на волю, щоб знову замкнутися у мовчанні довгому і впертому.
   В запитанні валіде Ібрагім міг вичути будь-що: невдоволення тим, що її потривожено, гнів на чоловіка такого низького, порівнюючи з її власним, становища, звичайну байдужість. Не було там тільки цікавості, справжнього бажання довідатися, що ж він їй скаже.
   Ібрагім намагався вловити бодай віддалену схожість між валіде і Сулеіїманом. Не знаходив нічого. Навіть зовсім чужі люди, тривалий час живучи разом, переймають одне від одного то якийсь порух, то усмішку, то скинення бровою, то слово якесь або простий вигук. Тут не було нічого. Або двоє геть чужих і ворожих людей, або вже такі сильні особистості, що не можуть приймати ні від кого ні гідності, ні вад. Він відчув настороженість валіде і зрозумів, що вона зготовилася на випадок чого і до відсічі, і до помсти. Хоч зовні була суцільна доброзичливість. «Вони замишляли хитрість, і ми замишляли хитрість, а вони й не знали». Жінки не читають корану. Але для жінок можна читати коран, наводячи висловлювання з нього. Ібрагім саме вчасно, щоб його мовчання не перейшло в непоштивість, знайшов потрібні слова:
   - «Хто приходить з добрим, тому краще». А що валіде мовчала, чи то не бажаючи відповідати на слова корану, чи то вичікуючи, що Ібрагім скаже далі, то він додав:
   - «А хто приходить з лихим - лики тих повернуті у вогонь». Вона знов мовчала, ще впертіше стискувала свої темні уста, кидала на Ібрагіма погляди гострі, як стріли, обстрілювала його зусібіч швидко, вміло, влучно.
   - «Тільки ви своїм дарам радуєтесь»,- знову вдався він до спасенних слів з книги книг ісламу.
   - Так,- нарешті порушила вона нестерпну свою мовчанку.- Дарунок? Ти хочеш мати якийсь дарунок? Який же?
   - Не я, ваша величність. Не для мене дарунок. Відчував незвичну скутість. Простіше набагато було б тоді вночі сказати по-чоловічому Сулейманові: «Придбав рідкісну рабиню. Хочу тобі подарувати. Не відмовишся?» Як сам Сулейман ще в Манісі подарував йому одну за одною двох своїх одалісок, досить відверто вихваляючи їхні жіночі гідності.
   - Для кого ж? - спитала валіде, і тепер уже не було ніякого відступу.
   - Я хотів порадитися з вами, ваша величність. Чи міг би я подарувати для гарему найяснішого султана, де ви володарюєте, як левиця, удостоєна служіння леву влади й повелінь, подарувати для цього втечища насолод рідкісну рабиню, яку я придбав для цього в шановного челебії, що прибув з-за моря.
   - Рідкісну чим - вродою?
   - Норовом своїм, усім єством.
   - Такі дарунки - тільки від довірених.
   - Я прийшов порадитися з вами, ваша величність.
   Вона не слухала його.
   - Довіреними в справах гарему можуть бути тільки євнухи. Він пробурмотів: «А коли ви ще не ввійшли до них, то немає гріха на вас». Вона й далі не слухала його. А може, вдавала, що не слухає.
   Зненацька впало запитання:
   - Чому ти захотів подарувати її султанові?
   - Вже сказав про її рідкісну вдачу.
   - Цього замало.
   - Є чутки, що вона королівська донька.
   - Хто це сказав? Вона сама?
   - Люди, яким я вірю. І її поведінка.
   - Яка може бути поведінка в рабині?
   - Ваша величність, це рабиня незвичайна! Вона була вперта в своїй затятості:
   - Коли куплена рабиня? Ібрагім знітився.
   - Недавно.
   - Однаково ж я довідаюсь.
   - Негоже з Бедесгану вести рабиню у Баб-ус-сааде. Вона мав бути належно зготовлена, щоб переступити цей високий поріг.
   Вапіде довго мовчала. Не мав чого додати й Ібрагім. Нарешті різьблені губи темно зворухнулися, щоб випустити два коротких слова:
   - Вона ціла?
   - Інакше як би я посмів, ваша величність! «ї вклади руку свою за пазуху, вона вийде білою без будь-якої шкоди».
   Вона знов поринула в мовчання, тепер особливо довге й тяжке для Ібрагіма. Нарешті стрепенулася і вперше за весь час глянула на Ібрагіма лукаво, справді по-жіночому.
   - Ти не справився з нею? В Ібрагіма засіпалася щока.
   - Вже купуючи, я купував її для його величності! Заплатив подвійну ціну проти тої, яку просив челебія. Шалену ціну! Ніхто б не повірив, коли назвати.
   Вона його не слухала і вже сміялася з нього.
   - Тобі треба для гарему стару досвідчену жінку. Інакше там ніколи не буде ладу. Помочі від євнухів ти не хотів, бо ненавидиш євнухів. Я знаю.
   Помовчала і несподівано:
   - Я пошлю перевірити її цілість. Ти візьмеш із собою євнухів.
   - Зараз?
   - Відкладати не можна.
   - Я міг би попросити вас, ваша величність?
   - Ти вже попросив - я дала згоду.
   - Поза тим. Щоб про це знали тільки ми.
   - А рабиня?
   - Вона ще зовсім дівча.
   Валіде норовисте смикнула головою. Пошкодувала за нестриманість, але вже сталося. Може, згадала, що її привезено в гарем шах-заде Селіма теж дівчиськом. Досі ще не схожа була на матір султана Сулеймана. Скоріше, старша сестра. Всього лиш шістнадцять років між матір'ю і сином. У сорок два роки вона вже валіде.
   - Пам'ять починається у людині набагато раніше за всі радощі й нещастя, яких вона зазнав.
   Вона підвелася. Була така заввишки і так само тонка й зграбна, як Рушен. Ібрагім чомусь подумав, що вони мають сподобатися одна одній. Вклонився валіде, супроводжував її до переходу у святая святих.
   Волікти за собою євнухів було гидко, але довірити цю справу нікому не смів. Мовчки проїхав із своїм почтом крізь Браму яничарів, повз темне громаддя Айя-Софії, біля обелісків Іподрому. Вдома прогнав слуг, звів євнухів валіде зі своїми, пішов од них на чоловічу половину, ждав пронизливого дівочого крику, зойків, ридання, але нагорі панувала тиша, тоді не витерпів, пішов туди сам. Чорні євнухи з одягом Рушен у руках одуріло ганялися за нею по тісній напівтемній кімнаті, а дівчина, стріпуючи довгими своїми розпущеними недбало косами, втікала від них, вигинаючись спиною й стегнами, з грудей їй рвався чи то сміх, чи то схлип, очі зелено палали, мовби хотіли спалити нечестивців пекельним вогнем, ніздрі тріпотіли в знесиленні й відчаї. Побачивши Ібрагіма, Рушен вказала на нього пальцем, затряслася у нервовому сміху:
   - І цей прийшов! Чого прийшов?
   - Подивитися на тебе востаннє,- спокійно сказав Ібрагім.
   - Уперше!
   - Так. Але й востаннє.
   - То дивись. Ті вже дивилися! Шукали в мені. Чого вони шукали? Звели тепер задушити мене, як це у вас ведеться.
   - Не вгадала. Прийшли взяти тебе в дарунок.
   - Дарунок? Хіба я нежива?
   - Май терпіння дослухати. Хочу тобі великого щастя.
   - Щастя? Тут?
   - Не тут. Тому й дарую тебе самому султанові. В гарем падишаха.
   - В гарем султана? Ха-ха-ха! Тоді навіщо ж роздягав?
   - Поглянути на твоє тіло.
   - А що скаже султан?
   - Маєш мовчати про це. А тепер прощай. І одягнися. Він одвернувся і попрямував до сходів. «І порядні жінки - благоговійні, зберігають тайне в тім, що хранить аллах».
   Людині заповідано (і не наяву, а вві сні, щоб мало вигляд пророкування): читай!
   Не відаючи що, не знаючи як і де і яким способом,- читай!
   Призначення твоє на землі й у світі: читай!
   Читай на землі сліди живі й мертві, камінь і пісок, у листі дерев і в травах, у сонячнім мареві й у дощовій імлі, в течії рік, в очах дітей і жінок, у бігові оленя, в пострибі лева, у співі птахів, у горінні вогню, в мерехтінні зірок, у безконечних просторах неба - читай!
   Вогненні літери випечені в твоїм серці й у мозку, вийдуть з серця і мозку, засяють яскравіше за всі самоцвіти землі, запалають яскравіше всіх вогнів небесних - читай!
   У книзі буде про жінку й трапезу, про тварин, серед яких житимеш, про здобич і каяття, про громи небесні й темні ночі, про світло й бджолу, про перепони й віру, про мурашку й покоління, про ангелів і поетів, про сади й дим над багаттям, про вічні піски й перемоги на болотах, про гори й зорю над наметом, про місяць, і залізо, і охоту до намноження, і вознесіння, й падіння, і страсті, й смерть неминучу, і «знайте, що життя найближче - забава, й гра, і красування, й похвальба серед вас, і змагання у множестві майна й дітей, подібно до дощу, парості від якого викликають захват у невірних; згодом вони в'януть, і ти бачиш їх зжовтілими, тоді бувають вони соломою, а в останній - дужча кара - і прощення від аллаха, і благословення, а життя ближнє - тільки користування оманливе».
   Вчені ходжі читали коран коло султанських гробниць, поставлених на пагорбах Стамбула, де колись стояли візантійські храми.
   Венеціанські баїли-посли збирали по місту плітки, щоб згодом переповідати їх для усієї Європи.
   Мудрий Кемаль-паша-заде вів щоденник нового султана Су-пеймана.
   Кемаль-паша-заде переказав для покійного султана «Гулістан» великого Сааді. Написав поему про кохання Юсуфа і Зулейки, зробив безліч тлумачень корану і шаріатського права-меджелле. Приставлений до Сулеймана ще в Манісі, він поїхав за новим султаном до Стамбула і супроводив його в усіх походах, старанно нотуючи все добре й лихе, аж султан не стерпів і спитав свого найближчого словоскладача, чи заносить він у щоденник також про султанських жон і дітей.
   - Ваша величність,- відповів Кемаль-паша-заде,- треба, щоб у вашій історії було хоч щось людське, інакше в неї ніхто не повірить.
   Перший запис про те, як Сулейман довідався, що став султаном:
   «Вираз сумніву й підозри за хвилю згас від гострого сяйва царевичевого погляду. Його випукле чоло наморщилося й нависло над орлиним носом; уста, тонкі й немилостиві, самі собою розтягнулися під довгими вусами, мовби прикриваючи передчуття зла; по обличчю, що мало барву потемнілої бронзи, пролинула каламутна хмарка; принц, який своєю чесністю і вмінням дотримувати слова заперечував розповсюджену думку про турецьке віроломство, ніяк не міг повірити в принесену Ферхадом-пашою вість, що вмер султан, названий Незламним».

Глава 6. Сулейман

   В той день, коли став султаном, він відчув, що віднині час належить йому. В певних межах, звичайно, поки час існує для нього, тобто поки він сам живий. Але в цих межах належить йому неподільно.
   При народженні час не сприяв Сулейманові. Народився у цілковитій безнадії. Його батько Селім був наймолодшим серед синій султана Баязида, а через свій забіяцький норов - ще й нелюбимий. По смерті Баязида влада мала перейти коли не до старшого сина Коркуда, то до його брата Ахмеда, наймилішого серцю султана… А при переході влади в руки спадкоємця усе чоловіче покоління Османів, окрім родини нового султана, безжально знищувалося. Так заповідав завойовник Царгорода Мехмед Фатіх, Сулейманів прадід: «Для загального добра кожний із моїх славних сииів або онуків може винищити всіх своїх братів». Першим мав виконати цей нелюдський заповіт Мехмедів син Баязид. Але його брат Джем, якого він хотів задушити, виступив проти нього війною, домагаючись султанського трону для себе, коли ж йому не вдалося, попросив притулку в рицарів на Родосі, які переправили Джема до Франції, звідки він потрапив до римського папи і вже лиш там помер таємничою смертю, може, й отруєний за домаганнями Баязида, який багато років виплачував усім, хто тримав у себе в почесному полоні Джема, неймовірні гроші.
   Отож приречений був наймолодший Баязидів син Селім, приреченим так само мав почуватися уже від народження і Сулейман. Може, це наклало на нього відбиток на все життя: був похмурий, задумливий, дивився на людей недовірливо, не любив базік, задавак, схилявся тільки перед мудрістю і вже змалку поринув у вивчення законів, так ніби хотів цим порятуватися від видимої несправедливості й жорстокості життя, бо ж у людства немає іншої справедливості, окрім тієї, що записана в законах.
   Його батько Селім, навпаки, покладав сподівання не на безлику справедливість, а на силу. Він усвідомлював, яка загроза нависає над ним, але не впадав у відчай, бо переконаний був, що справжнім спадкоємцем султанського трону має бути саме він, а не його брати. Найстарший Коркуд не міг розлучитися з їхнім.родинним гніздом, далекою Амасією, оточив там себе поетами, мудрецями, марними книгоїдами, сам складав вірші, його рука вміла тримати тільки перо, а не меч - чоловік для влади пропащий навіки. Середній брат Ахмед, хоч і сидів під боком у старого султана і вважався надією Туреччини, теж більше дбав про книги, мудрість і справедливість, аніж про меч, його любив простий люд, але що таке простий люд там, де йдеться про владу! Зате Селім зумів стати улюбленцем яничарських орт, і, коли яничарські аги, занепокоєні тим, що султан Баязид, виснаживши здоров'я різними нездоровими надужиттями, вирішив шукати заспокоєння в одурманюванні опієм, стали домагатися, аби Селіма було повернуто до Стамбула, Ахмед підказав султанові, щоб той відіслав брата в далекий Трабзон. Але згодом виявилося, що через недогляд поряд з батьком намісником у санджаку
^[24]Болі, сусідньому з Трабзоном був Селімів син Сулейман. Щоб не допустити їхнього об'єднання проти Стамбула, султан послав онука намісником у Крим до Кафи. Там, сидячи за холодними хвилями моря, шістнадцятилітній Сулейман мав би сповнитися ще більшої безнадії за свою будучину. Але з ним була його мати Хафса, донька кримського хана Менглі-Гірея. Вона випросила у свого батька підмогу для Селіма. Татарські вершники, переправлені через море, вдарили з Селімом на Стамбул, підтримані там яничарами, змусили до втечі Ахмеда, а султан Баязид, старий, зруйнований і нікчемний, мав поступитися владою своєму наймолодшому синові. За місяць він помер, отруєний за наказом сина на шляху із Стамбула до Едірне, у містечку Чорлу (через вісім років на тому самому місці помре Селім). Селім звелів привести п'ятьох синів своїх раніше померлих братів і задушити в сераї перед своїми очима. Так само задушений був брат Коркуд, який пробував утікати, але був упійманий і відданий до рук катів. Брат Ахмед зібрав війська і виступив проти Селіма, але в битві коло Єнішехер був розбитий, захоплений у полон, приведений разом із своїми синами в намет до султана і там, перед очима в Селіма, задушений.
   Астролог, покликаний сказати про султанове майбуття, передрік, що, коли Селім умре, на його тілі буде стільки кривавих знаків, скільки вбив він своїх братів і племінників. «Зате найприємніше володарювати, не лякаючись зазіхань своїх близьких»,- відповів Селім і звелів задушити астролога. За перші три роки свого володарювання Селім подвоїв імперію. Жив у походах, у битвах, серед жорстокостей, крові й страждань, їв і спав разом із своїми вояками. Тішили його погляд криваві пожежі, насолоджувався слух зойками вмираючих, мав високу втіху від споглядання того, як його яничари розграбовують перські й вірменські міста, Дамаск, Апександрію і Каїр, хоч сам був байдужий до багатства й розкошів, їв простою дерев'яною ложкою, не терпів вишуканих страв, ніжного м'яса, був байдужий і до жінок. Єдине, що любив, окрім війни та кровопролиття,- це хіба що грубі вояцькі пісні та темні ісламські мудрування. Хоч як дивно, любив поетів, сам складав вірші, написав під псевдонімом Бахші, себто Милосердний, цілий диван
^[25]- коли і як? Його звали Грізним, Жорстоким, Страшним, Незламним. Усе це поєднувалося коротким, замашним словом - Явуз. Не сплодив більше жодного сина, не лишив по собі жодної улюбленої жони, яка б стала суперницею Хафси, за вісім років убив сім своїх великих візирів, перед смертю силоміць поставивши на цей найнебезпечніший при ньому пост старого мудреця і поета Пірі Мехмеда-пашу, нездатного до чвар і боротьби за владу, цілком відданого тихій мудрості й високій поезії. В народі навіть народилася приказка: «А бодай тобі бути візиром у султана Селіма!»
   Такий спадок отримав Сулейман. Не було суперників, кордони імперії розсунуто до меж неосяжних, усе залякане й упокорене, повсюди панує сила, про справедливість забуто.
   Чи лишив Селім якийсь заповіт своєму синові? Не тримав його коло себе, не наближав, уперто відсилав то в Румелію, то в Анатолію, щоразу відсилаючи разом із ним матір його Хафсу, цілих два десятки років до самої своєї смерті не підпускав її до себе, чужий її привабі й красі. Бо що таке для нього була краса поряд з великими державними справами!
   Жив між небом і пеклом, освоїв владу й смерть, поріднив їх у своїй злочинній величі. Бо коли посполитість штовхає людину до підлостей мізерних, то велич - до зла великого. Адже сказано:
   «Тримайся ж того, що тобі даровано!»
   Чого міг очікувати світ од сина такого чоловіка?
   Вже при вступі на престол Сулейман запобігливими мудрецями, які завжди змагаються в отриманні почестей від нової влади, був названий Сахіб Кіран - Володар Віку, той, хто має найліпше і з найбільшим успіхом сповнити число десять. Число ж десять вважається найдосконалішим у мусульманському світі, бо цим числом завершуються цикли лічби, десять пальців на руках і на ногах у чоловіка, людина має десять відчуттів: п'ять зовнішніх і п'ять внутрішніх, коран ділиться на десять книг, у кожній з яких по десять сур. Мухаммед мав десять учнів. Військо ділиться за принципом десятків, сотень і тисяч. Налічується десять астрономічних циклів, і десять геніїв розуму, згідно з прадавніми східними символами, володіють цими циклами. «Боже провидіння визначило, що Сулейман буде народжений у перший рік десятого віку за хиджрою (901 рік) і вступить на престол як десятий володар з династії Османів»,- писав учений рабин з Солуня Мойсей Алмозино.
   Венеціанський баїло. доносив своєму сенатові про нового султана: «Він справжній турок, в найвищій мірі поважає закон, поблажливий до християн, погано ставиться до євреїв, намножує знання і все робить свідомо, упертий у своїх намірах. Йому двадцять шість років, від природи жвавий, дратівливий, обличчям смаглявий, тюрбан носить насунутий на очі, що надає йому похмурого вигляду».
   Тюрбан було помічено чи не найперше. У Селіма тюрбан був круглий, як великий м'яч, з-над нього високо вистромлювався гостряк шапки, пишне павине перо підтримувалося величезним смарагдом, улюбленим каменем султана. Селім носив свій тюрбан ледь не на маківці голови, намотаний абияк, трохи аж зсунутий набакир, оголюючи чоло, ніби яничар-забіяка.
   У Сулеймана тюрбан був намотаний до самого верха шапки, білосніжна тканина лягала рівно, дбайливо, творячи вишукану споруду, величну й тяжку, що аж наповзала на самі брови. Казали, що султан цим прикриває свою вічну роздвоєність, невпевненість, вагання перед прийняттям рішень, внутрішню муку, що не дає йому ні підбадьорити будь-кого як слід, ні налякати, як годилося б у його становищі можновладця. Але ж був, мабуть, і рішучий по-своєму, коли вже з перших своїх кроків у Стамбулі дав зрозуміти, що не стане змішувати силу з справедливістю, а розокремить їх без щонайменших вагань і очікувань. Два павині пера па своєму тюрбані прикрасив великими рубінами, знову ж таки підкреслюючи, що не поділяє уподобань свого батька. Селімів смарагд покладено було в скарбницю султанського сераю. Тримався Сулейман холодно, був мовчазний, якийсь ніби чи то байдужий, чи сонний. Вагався чи чогось очікував? Провінції безмежної його імперії вклонилися новому султанові. Лише сірійський намісник Джамберді Газалі підняв бунт і проголосив себе султаном. Газалі, прозваний Слов'янином, прислужився покійному Селімові під час походу на Єгипет. Тоді він переметнувся від мамелюків до Османів, тепер підняв повстання проти нового султана з наміром скинути з Сірії османське ярмо. Почав з того, що перебив у Дамаску п'ять тисяч яничарів, тоді з п'ятнадцятьма тисячами вершників і тисячею аркебузників пішов на Стамбул. Недосвідчений у військовій справі Сулейман розгубився і навіть злякався. Вимушений був послати проти Газалі свого зятя Ферхада-пашу, хоч мав би за звичаєм своїх предків сам повести військо, щоб скарати зрадника. Ферхад-паша наприкінці січня 1521 року розбив Газалі під Дамаском. Бунтівник, переодягнений дервішем, спробував утікати, але був упійманий його людьми, приведений до султанського сераскера
^[26], де вже його ждав меч. Ферхад-паша привіз Сулейманові голову Джамберді Газалі, і радість нового султана була така велика, що він одразу хотів був послати ту голову, як підтвердження свого несхитного могуття, у дарунок венеціанському дожеві Лоредано. Баїло Пресвітлої Республіки в Царгороді Марко Міні насилу відраяв молодого султана від такого варварського вчинку. Сулейман схаменувся і після того замкнувся в собі ще дужче. Знав: світ допильновує кожного його поруху, прислухаеться до кожного слова, яке злітав з уст. У цьому радість, але й жах влади.
   Все ж поволі звикав до влади. Не дозволяв тим часом собі ніяких надмірностей, ніякої пишноти. Радився з візирами, ходив до мечеті, час від часу вправлявся у стрілянні з лука, майже щодня бував у султанських стайнях, бо ту звичку мав ще замолоду. В Криму ще навчився вправно підковувати коней і любив зайти до стайні й заробити аспру, котра, як казав сам, «не забруднена була потом і кров'ю райї
^[27]». З придворних найближче до себе допускав тільки Ібрагіма, поважав великого візира Пірі Мехмеда-пашу, свого вихователя Касима-пашу і дієписця мудрого Кемаль-пашу-заде. Його характеру до кінця, мабуть, не знав ніхто, навіть найближчий до нього Ібрагім, бо на розпитування Гріті, як ставиться султан до жінок, той тільки знизав плечима:
   - Не можу сказати. Здається, він байдужий до цього. Він не минає гарему, але й не піддається чарам своїх рабинь. Здається, валіде Хафса була цим вельми занепокоєна, побоюючись, щоб син не вдався у свого батька і не порвав із жіночим світом зовсім. По матері вона черкешенка, тому намірилася розбудити в синові мужчину, знайшовши для нього гідну жону з свого племені. Жінці майже завжди вдається зробити задумане. Останні три роки Сулейман поволі ставав рабом гарему. Бо там з'явилася Махідевран.
   - Я чув це ім'я,- погладжуючи бороду, мовив Гріті з виглядом людини, для якої не існує таємниць.- Чув ще тоді, коли вона була в Манісі. Я купець, а купець повинен купувати також вісті про все, що діється довкола. Надто вісті високі. Про цю Махідевран можуть заговорити повсюди ще більше, ніж про самого Сулеймана. Чи не здається вам, Ібрагіме?