Страница:
- Ну, навряд.
Так вони поїхали далі, і Димитр був серед Баязидових огла-нів, двом з яких шах-заде звелів пильнувати за ним, але під час ловів коло Ісхаклу той зник разом із своїми охоронцями. Ганяючись за джейранами, ловці порозскакувалися па великі відстані, довго збиралися докупи, так що втечу виявлено тільки наступного дня. Чи то Димитр підмовив молодих огланів тікати разом з ним, чи знищив, чи купив свою волю за гроші, які потай дав йому Баязид,- ніхто того не знав. Баязид послав погоню, спрямувавши її назад, але погоня вернулася за тиждень, ніде не натрапивши на слід. Тоді шах-заде відправив до султана Сулеймана і гонця з листом, у якому описав пригоду з Лжемустафою, змовчавши про свої розмови з ним і про його походження. Робив це несвідомо свідомо, як багато чого в своєму житті, бо повністю успадкував характер своєї матері: був добродушний, трохи легковажний, веселий, як його мати в молодості, наївність і недбалість завжди переважали в нього над почуттям відповідальності й завбачливості. Чом би мав клопотатися тим дивним чоловіком? Забув про нього одразу, щойно написав султанові, лише згодом, прибувши до Стамбула, згадав випадково і переповів про двійника Мустафи своїй матері.
Так вони поїхали далі, і Димитр був серед Баязидових огла-нів, двом з яких шах-заде звелів пильнувати за ним, але під час ловів коло Ісхаклу той зник разом із своїми охоронцями. Ганяючись за джейранами, ловці порозскакувалися па великі відстані, довго збиралися докупи, так що втечу виявлено тільки наступного дня. Чи то Димитр підмовив молодих огланів тікати разом з ним, чи знищив, чи купив свою волю за гроші, які потай дав йому Баязид,- ніхто того не знав. Баязид послав погоню, спрямувавши її назад, але погоня вернулася за тиждень, ніде не натрапивши на слід. Тоді шах-заде відправив до султана Сулеймана і гонця з листом, у якому описав пригоду з Лжемустафою, змовчавши про свої розмови з ним і про його походження. Робив це несвідомо свідомо, як багато чого в своєму житті, бо повністю успадкував характер своєї матері: був добродушний, трохи легковажний, веселий, як його мати в молодості, наївність і недбалість завжди переважали в нього над почуттям відповідальності й завбачливості. Чом би мав клопотатися тим дивним чоловіком? Забув про нього одразу, щойно написав султанові, лише згодом, прибувши до Стамбула, згадав випадково і переповів про двійника Мустафи своїй матері.
Глава 17. Дияволи
Цього разу султан забарився в поході найдовше за всі роки. Мовби хотів дати своїй улюбленій Хуррем якомога більше часу для втішання незалежністю й волею. Мабуть, і всі ті, хто оточував султаншу, дотримувалися такої думки, одні чимдуж догоджаючи їй, інші заздрячи, ще інші тяжко ненавидячи. її або й зневажаючи. Бо де це бачено, щоб жінці, та ще й чужинці, давати таку необмежену владу, таку силу і волю, од яких вона неминуче зледащіла б і розбестилася, навіть будучи святою.
І ніхто не вмів побачити того, що було приховане і навіки мало бути приховане від усього світу: коли й справді мале Роксолана волю, то тільки для страждань, і що більшою волею могла користатися (і втішатися? - яке глумління!), то більші страждання очікували її в кожному дні прожитому і ще не прожитому.
Щастя теж буває тягарем незносним.
Налякана поштивість оточувала Роксолану повсюди, але не було ні любові, ні поваги, ні співчуття, її ніколи тут ніхто не любив, попервах тому, що була всім чужа, тоді через те, що всі були чужі їй,- ось так і мала жити серед страждань і невпоко-реності, ненависті й невдоволення, без любові й милосердя, завжди самотня, наодинці зі своєю долею. Сама у всьому світі - цього незмога уявити! Кинута між диких звірів, як Данило в рів з левами. Що врятувало її? Доля? Але навіть доля губить свою сліпу силу там, де гримлять гармати і ллється кров. Вже понад тридцять років Роксолана була свідком найбільших злочинів па землі, їхньою жертвою, а натовпам видавалося, що вона причина тих злочинів. Темний поговір ставив Хуррем над самим султаном, царство Сулеймапа звали «царством жінки». Османські хроністи писали про Хасекі: «Стала всемогутньою, а султан всього лиш звичайна лялька в її руках». І ніхто не знав, як хотілося Роксолані відмити руки від пролитої султаном крові, в якому розпачі була вона від тих незмивних слідів.
Стояла, знесена над світом, самотня, мов храм на площі, як велика джамія, відкрита всім поглядам, беззахисна, безборонна,- видно з усіх боків і всім треба подобатися, приваблювати, впокорювати й перемагати своїм існуванням. Може, тому любила ходити до Айя-Софії, вибираючи час між двома денними молитвами, коли велетенський храм стояв порожній і таємничий, як віки, як історія, як усе життя.
Не для зцілення душі ходила до Софії, ні! Не почувала себе винною ні перед людьми, ні перед богом, а коли вже й мала б що зцілювати, то хіба що своє тіло. Бо тіло щодалі вимагало більшої уваги й дбання. Зовні мовби й не змінювалося ніщо: була так само тоненька, зграбна, легка, як і тої ночі, коли приведено її з Ібрагімового дому до султанського гарему. Коли б збереглося вбрання, в якому тоді була, то вільно надягла б його на себе ще й сьогодні. Та. то тільки зовні, для ока стороннього лишалася такою, як і тридцять п'ять років тому. Сама ж відчувала, як руйнується її тіло десь у глибинах, непомітно, повільно, але невпинно, і ніяка сила не може запобігти тому жахливому руйнуванню. До тридцяти років не помічала віку, навіть не задумувалася над його існуванням. Народила шестеро дітей, а сама в душі ще лишалася дитиною теж. Сорок років зустріла з острахом, сприйняла, як перехід в інше життя, сповнене загроз прихованих, таємничо-незбагненних і тому стократно небезпечніших, ніж загрози явні, бо з тими бодай знаєш, як боротися. П'ятдесят років налетіли на неї мов орда - вгинається степ, дрижить небо, стогне простір і немає рятунку, немає втечища. П'ятдесятилітня жінка нагадує зів'яле осіннє листя: ще зберігає воно форму, пахне ще пронизливіше, ніж молоде, ще живе і хоче жити, але вже ніколи яв вернеться до нього весна, як річка не поверне своєї води, що витекла в море; як дощі не здіймуться більше в хмари, впавши на землю; як місяць не опуститься на землю, навіки вознесений па небо.
Тому мало не половину її часу поглинало в Роксолани тіло. Годинами цілими могла сидіти в мармурових своїх купальнях, розглядала себе зусібіч у венеціанських дзеркалах, натиралася мазями, бальзамами, пробувала купелі, яких вживали колись єгипетські цариці, імператриці Риму, вавілонські богині; служителі таємничих східних культів, китайські імператори. Рятувалася від старіння, хапалася чимдуж за молодість, хотіла втримати її коло себе, не піддавалася рокам, всю владу свою кидала па відвойовування у жорстокого часу своєї молодості і, знесилена, вичерпана марною боротьбою, вимушена була визнавати себе переможеною і відступати. Як кораблі, що не припливають, як квіти, що не розквітають, як губи, що не поцілують, як діти, що ніколи не виростуть,- ось чим ставала тепер молодість для Роксолани. І не заплачеш, не поскаржишся нікому - ні людям, пі богові.
Йшла до Софії, коли знесилювалася в боріннях з часом і з світом, і йшла не за милістю й милосердям, а щоб відчути велич і з новою силою стати на змагання з долею.
Велич починалася там уже з майдану перед святинею, з майдану, який своєю безмежністю просто пригнічував людину. Жовтогаряча брила собору могутньо здіймалася до самого неба, заповнювала весь простір. Дев'ять монументальних дверей, чудово розділених заокругленнями стін, провадили до нутра святині. Безконечний випуклий карниз поєднував усі входи в гармонійну спокійну цілість, і тільки величезні імператорські двері, закриті шкіряною пурпуровою запоною, були мов виклик і загроза простому смертному. Султани, надаючи перевагу величі, сказати б, таємничій, не стали користуватися великими дверима, якими входили до Софії всі візантійські імператори, починаючи від Юстініана, при якому споруджено собор, і від Феодосія, що поклав широкі мармурові сходи перед головним входом, аж до останнього з них нещасного Констаитина Палеолога, затоптаного розшалілими кіньми Фатіхових зарізяк. У східній стіні Софії навпроти брами Великого палацу Фатіх звелів пробити вхід для султанів, а всередині святині поставлено для них коло стіни міхрабу мармурове підвищення на колонах, де й творили намази сам Фатіх і всі ті, хто успадковував його трон,- Баязид, Селім, Сулейман.
Роксолана любила входити до собору крізь імператорські двері.Не затаювалася, не ховалася, йшла відкрито й вільно, легко ступаючи по високих мармурових сходах. Хай затаюються мерзенні євнухи, що простежують кожен її крок, самі намагаючись не попадати на очі султанші, заскакуючи до Софії поперед неї, зачаюючись там за стовпами й колонами. Кого стережуть? її від світу чи світ від неї?
Того сонячного ранку вона приїхала на подвір'я Софії і, за своїм звичаєм, махнувши рукою супроводу, щоб ніхто не смів іти за нею, тихо пішла по кам'яних плитах. Дзюркотіла заспокійливо вода у великому круглому басейні з кам'яними лавками, на які сідали правовірні для омовень перед молитвою. Від бічних дверей служка, здіймаючи руки так, що оголювалися води щоразу з широких рукавів темного халата, відгадав набридливих голубій. Старий ходжа чистив віничком червоний килим, простелений перед головним входом. Голуби тріпотіли крильми біля самого обличчя у Роксолани, обвівали її хапливим вітром, сміливо падали до ніг, визбируючи невидимі крихти.
Османи, завоювавши Царгород, знищили не тільки його люд і святиш, але навіть легенди, понавигадувавши легенд власних. Так виникла й легенда про голубів коло мечетей. Мовляв, султан Баязид купив у бідної вдови пару голубів і пустив їх у дворі своєї мечеті, спорудженої славетним Хайреддіном, який уперше застосував для прикрашення капітелей кам'яні сталактити і щільники. Відтоді, мовляв, голуби розплодилися біля всіх мечетей Стамбула. Так ніби до султанів не існувало ні цих птахів, ні оцього тріпотіння крил у кам'яному затишку нагрітих сонцем дворів і над дзюркітливою водою, проведеною в місто з довколишніх гір по древніх акведуках.
Служка, здійнявши руки, щоб проганяти далі голубів, закляк, забачивши султаншу, ходжа мерщій заховав віничок за спину і низько вклонявся, поки Роксолана проходила повз нього. Ці люди не заважали їй - зливалися з мовчазною гармонійністю святині, з голубами, з небом і сонцем. З шанобливою поштивістю, не наважуючись навіть доглянути вслід, супроводжували султаншу покірливими поклонами, і вона на якусь мить ніби аж повірила, що ввійде до Софії сама, без нікого, і заховається там бодай на короткий час од всевидячих очей, загубиться в огромі мечеті так, що не знайде її навіть лиха доля. Переживала це відчуття щоразу, хоч і знала, що воно оманливе, що розіб'ється воно на друзки, щойно помине вона схиленого в поклоні ходжу, наблизиться до велетенського порталу - маленька піщинка в хаосі світобудови перед цими кам'яними масами, об які вже тисячі літ б'ються крики й шепоти перед цим велетенським кам'яним вухом бога, що слухає молитви, благання, скарги й прокльони і нічого не чує.
Думала не про бога. І не про тих, від кого хотіла сховатися за товстими стінами Софії. Що вони їй? Навіть найчистіші її наміри витлумачують по-своєму, щоразу вишукуючи в них щось затаєне, мало не злочинне. Коли віддавала Сінану свої коштовності для забудови дільниці Аврет-базару, весь Стамбул загудів, що зробила те навмисне, щоб перешкодити Сулейманові відновити Фатіхів Ескі-серай, який згорів під час останньої великої пожежі. Мовляв, Сулейман, вбачаючи в тій пожежі руку бога, хотів відновити перший палац Завойовника і переселити туди весь гарем на чолі з Хуррем, замкнути її за височезними Фатіховими стінами, за які по зазирає -навіть сонце, а самому сховатися в Топкапи від її чарів.
Коли й цього видалося замало, зродилися нові чутки. Нібито Сулейман хотів вибудувати для себе у Топкапи окремі покої, куди заборонено було б входити навіть Хуррем, але вона намовила його взятися нарешті за спорудження його мечеті Сулейманіє, і тепер Сінан вкладає в ту будову всі державні прибутки, а сам султан для поповнення державної скарбниці вимушений ось уже третій рік гибіти десь у кизилбашських землях.
Вірний Гасан, хоч як страждав, дбайливо зносив їй усі чутки, вона приймала все добре й лихе зовні незворушно, іноді навіть розвеселено, а сама поволі наливалася отрутою і гіркотою. Не було нічого святого на сім світі і не відчувала ніяких святощів, входячи навіть до цього найбільшого храму, в якому поселився суворий аллах. Але поряд з ним і далі жили боги християнські, і, коли пильно вдивитися в глибоку півсферу абсиди, видно ніби крізь жовтогарячий туман постать з розпростертими руками, постать Оранти, Панагії, покровительки Царгорода, яка й далі живе, захована в тайниках великої церкви, і молиться за рід людський, як той священик, що увійшов у стіну, коли турки вдерлися до святині, і має вийти колись, щоб відправити службу за всіх настражданих.
Роксолана знала, що за неї ніхто не молиться. І сама, здається, теж не молилася в душі. Хіба що била поклони та промовляла слова корану, але то не для себе, а для інших, для тих, що стежать за нею, наглядають, вивчають, вичікують: ану ж не так ступне, ану ж викаже себе, ану ж… Входила до цієї найбільшої в імперії мечеті, до цього житла аллахового, прикривала повіками очі, так ніби відчувала трепет побожності, а в самій розлунювалися слова найбільшого мусульманського богохульника Насимі, якого фанатики колись безжально вбили, може, саме за ці вірші: «Чи входжу я в мечеть, чи йду побіля храму, чи вбік я заверну, чи йду сміливо прямо, я думаю завжди, я вірю в те завжди, що бог - це кожен з нас, синів отця Адама».
Про Насимі довідалася десять років тому, на перший погляд, цілком випадково, але коли згодом думала про цього поета і про випадок, який одкрив їй існування великого богоборця, зрозуміла, що це просто одна з тих подій, які неминуче мали статися.: Вже багато років лякала Роксолану ї)ї здатність всезнання, мало, не ясновидіння. Знання про все, що діялося в світі, про науки, мистецтва, таємні культи, про геніїв і єретиків, про вознесіння, й переслідування, падіння й кари,- все входило в неї мовби само по собі, промовляло таємничою мовою, якої вона ніколи не знала, але розуміла в якийсь незбагненний спосіб, так ніби приходили до неї з незнаних земель і незміримих відстаней щоразу нові вісники і помагали не тільки -все розуміти й знати, а ще й жити разом з усім. світом - бачити ті самі сни, радіти й плакати, народжуватися щоразу й страждати, долати перешкоди й гинути, заламувати руки у відчаї і виявляти незламну волю до життя.
Воля до життя. Десять років тому султан звелів старому тезкіристу
[77]Лятифі зібрати для нього все найліпше з османської поезії за всі віки.
Лятифі на кілька місяців засів у старій книгозбірні султана Баязида, перегортав рукописи, шарудів папером, рипів каламом, бризкав чорнилом сам, гримав на підлеглих-язиджі, приділених йому для переписування. Невтішна в материнському горі після смерті Мехмеда, Роксолана металася тоді, не знаходячи собі місця від розпуки, ніхто ніколи не знав, чого забажає султанша, куди захоче піти або поїхати,- так опинилася вона в книгозбірні Баязида, не давши ні часу, ні змоги наляканому Лятифі зникнути з-перед очей.
Розсипаючи рукописи, загортаючись у свій широкий темний халат, старий схиляв негнучке кістляве тіло в низькому поклоні, намагався непомітно просунутися до виходу, вислизнути з приміщення, щоб не накликати на себе високого гніву, але Роксолана показала йому рукою на його місце, сама підійшла до старого, ласкаво привіталася, спитала, як просувається його робота.
- Я знаю, що його величність султан доручив вам укласти тезкіре славетних османських поетів «Мешахір-уш шуара»,- сказала вона,- і мене теж цікавить ваша благословенна робота.
Лятифі приклав пальця собі до ока - жест, що мав означати: «Ваші бажання для мене дорожчі від мого ока». Тоді став перелічувати поетів, яких він уже вніс у свою тезкіре,- Румі, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман Челебія, автор божественного «Мевлюда»…
- Але я, нікчемний раб Всевишнього, зіткнувся з деякими труднощами, ваша величність, хай дарує аллах вам щасливі й довгі дні.
Роксолана усміхнулася.
- Я думала, труднощі бувають тільки в поетів, коли вони складають свої пісні,- сказала вона.
- Моя султаншо,- вклонився Лятифі,- над поетами тільки бог, а наді мною великий султан, хай подовжаться його дні і хай його могуття розіллється на всі чотири сторони світу. Султан же заклопотаний високими державними справами й законами. Чи ж смію я турбувати його своїми дрібними клопотами?
Вона хотіла сказати: можеш спитати в мене, я передам султанові. Але суто жіноча цікавість штовхнула її поговорити з цим старим мудрецем докладніше. Звелівши принести солодощі й напої, Роксолана примусила Лятифі сісти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже переписані розділи тезкіре, тоді ласкаво спитала:
- То в чому ж ваші труднощі, шановний і предмудрий Лятифі?
- Ваша величність,- сполошився старий,- чи ж смію?
- Коли султанша питає, треба відповідати,- грайливо погрозила вона йому пальчиком. Лятифі зітхнув.
- Коли я брався за цю справу, то все здавалося таким простим. Тепер сумніви шматують мою старечу душу, розум скаламутився, розгубленість запанувала в серці, від першого й до останнього намазу, бесідуючи з аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкіре, кого вписувати для найясніших очей великого султана, кого вибирати, допитуюсь і не маю відповіді.
Роксолана навіть не здивувалася.
- Кого включати? Хіба не ясно? Всіх великих!
- Моя султаншо,- молитовне склав худі свої долоні Лятифі,- а хто великий?
- Той, хто славний.
Тоді старий тезкірист і назвав ім'я Насимі.
- Хто це? - спитала Роксолана.- Я ніколи не чула його імені.
- Я вчинив гріх, потривоживши ваш царствений слух цим іменем. Цей чоловік був боговідступник.
- Тоді навіщо ж?…
- Але й великий поет,- квапливо додав Лятифі.
- В чому його боговідступництво?
- Він ставив людину вище від бога.
- А в чому його велич?
- В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезіях. У нього є такі вірші:
О ти, хто називає камені й землю перлами,
Хіба людина в своїй привабливості - не перлина?
О ти, що прагнеш досконалості, дбай про душевну красу.
Душевна досконалість в людині - хіба не перлина?
І ще багато подібних віршів.
- Чому я ніде не зустрічала його поезій? - поспитала Роксолана.
- Вони не проникають у палаци, хоч увесь простір наповнений їхньою музикою.
- Десь вони є записані?
- Так, ваша величність. При султані Баязиді Ахмед Хараві почерком талік переписав увесь диван Насимі. Я знайшов рукопис у цій книгозбірні.
- Чому ж ніколи не давали мені тут читати цих поезій? Мені здавалося, що я перечитала всіх поетів.
- Моя султаншо, вам давали тільки рукописи, загорнуті в шовк, себто найцінніші. Диван Насимі зберігався незагорнений, як усе безвартісне.
- Але ж ви стверджуєте, що він великий поет?
- Моя султаншо, ви можете переконатися в цьому, коли дозволите вашому рабові Лятифі прочитати бодай один вірш Насимі від початку до кінця.
- Читайте,- звеліла вона.
Старий став читати таке, від чого здригнулася Роксоланина душа. Ніколи не чула вона таких віршів і навіть у гадці не мала, що людина може написати щось подібне:
В мені живуть обидва світи, та я в світах цих не вміщусь. Я суть, та місця я не маю і в сутності я не вміщусь. Все те, що є, було і буде, в мені вже втілилось давно. Не жди пояснень, йди за мною,- в поясненнях я не вміщусь. Для мене всесвіт - передвісник, твого життя - початок я. Мене впізнаєш ти в цих знаках, та я і в знаках не вміщусь. Ні сумнів, ані здогад істин нікому ще не принесли. Хто ж істину відкрив, той знає, що в здогадах я не вміщусь. Ти вглянься в образ мій і спробуй збагнути тайнощі мої. Хоч поєднав я душу з тілом - в душі і в тілі не вміщусь. Я перл безцінний, міст коштовний, я путь блаженства в райський сад. Та знайте, що з моїм багатством я і в раю вже не вміщусь. Усіх скарбів скарб найдорожчий, я очевидність всіх світів. Я джерело багатств найбільших, в морях і надрах не вміщусь. В безмежній величі лишаюсь людиною, Адамом я. Усіх світів я сотворіння, хоч в сотворінні не вміщусь. Усі часи в мені й століття, душа і світ - усе це я. Та чи не дивно всім вам буде, що навіть в них я не вміщусь. Я дерево в вогні, я камінь, що досягнув аж до небес. Ти полум'ям моїм милуйся, бо в полум'ї я по вміщусь. Солодкий сон я, місяць, сонце, я душу й дихання даю. Та навіть в диханні солодкім цілком ніколи не вміщусь. Я атом речовин, я сонце, я шість сторін землі всії. Мерщій поглянь на мою ясність, бо в ясності я не вміщусь. Старий і вічно молодий я, я туго напнутий, як лук. Я влада, вічності принада, та в вічності я не вміщусь. Хоча сьогодні Насимі я, я хасиміт і корейшит ', Від власної я менший слави, та я і в славі не вміщусь.
Лятифі задихався, поки читав вірш. Роксолана підсунула йому чашу з шербетом.
- Яка доля Насимі?
- Його вбито за віровідступництво, ваша величність.
- Коли і як?
- Сто тридцять років тому в Халебі. Про смерть Насимі розповідається в арабському джерелі «Кунуз-аз-захаб». Там говориться, що Насимі був страчений в часи правителя Халеба Яшбека. В той рік у Дар-уль-адлі - в палаці правосуддя, в присутності шейха Ібн Хатіба ал-Насирі і намісника верховного кадія шейха Ізуддіна аль-Ханбалі розглядалася справа про Алі аль-Насимі, який збив з путі істини деяких безумців, і вони в єресі і безбожності підкорилися йому. Про це повідомив кадіям
І богословам города якийсь Ібн аль-Шангаш Алханафі. Суддя сказав донощику: «Коли це брехня, ти заслуговуєш смерті. Доведи, що сказане тобою про Насимі правда, і я не страчу тебе».
Насимі промовив: «Келме-і-шахадет», себто заприсягнувся, що мовитиме правду, і заперечив усе те, що про нього казали. Але в цей час з'явився шейх Шихабуддін Ібн Хілал. Зайнявши почесне місце в меджлісі, він заявив: «Насимі безбожник і повинен бути страчений, навіть коли захоче покаятися». І опитав:
«Чому ж не страчуєте?» Аль-Малікі відповів запитанням: «А ти напишеш вирок власноручно?» Той відповів: «Так». І негайно написав вирок, з яким тут і ознайомив присутніх. Але вони з ним не погодилися. Аль-Малікі заперечив: «Кадії і богослови не згодні з тобою. Як я можу його стратити тільки на підставі твоїх слів?» Яшбек сказав: «Я його не страчу… Султан звелів ознайомити його з цією справою. Почекаємо наказу султана».
Так меджліс розійшовся, а Насимі лишився в темниці. Про справу Насимі доповіли султану Єгипту Муайяду, від якого прийшов наказ ще жорстокіший, ніж очікували судді. Султан звелів зідрати з Насимі шкіру і його тіло виставити на сім днів у Халебі, окрім того, відрубати йому руки й ноги і відіслати Алібеку Ібн Зульгадару і його братові Насруддіну, яких Насимі теж збив з пуття своїми віршами. Так і зроблено. Автор «Кунузаз-захаб» пише, що хоч Насимі був гяуром і боговідступником-муехідом, але, боронь боже, кажуть, що в нього були тонкі вірші.
- Отже, навіть його кати не мали сумніву в його величі?
- В цьому немає сумніву, моя султаншо. Але чи можна вважати його османцем? Він походив з Шемахи. Це азербайджанська земля, і люди, які на ній живуть, називають її «вогняною», бо там у багатьох місцях з надр пробивається на поверхню вогонь, і ніхто не може сказати, коли це почалося, чому так діється і коли буде цьому кінець. В долинах між гір рясні сади й виноградники, гранатові 'й горіхові гаї, а міста завжди славилися ремісниками такими вмілими, що з ними не могли зрівнятися навіть мудрі вірмени. В тій землі народився незрівнянний Нізамі і ще безліч поетів. Може, народжувалися вони для того, щоб славити багатство й красу своєї землі, а може, щоб плакати над її долею, бо багатство завжди приваблює нападників. Так сталося й з Азербайджаном. У часи Насимі його земля стала здобиччю жорстокого Тімура. Все зламав і понищив володар світу, але дух людський виявився дужчим за силу зброї. Тебрізький поет і філософ Фазлулах Наїмі, мовби заперечуючи Ненависть, яка панує в світі, написав кілька книг про велич людини, серед них книгу любові «Махаббат-наме», де ставив людину на місце бога. Учні Фазлулаха звали себе хуруфітами.
- Я чула про хуруфітів,- зауважила Роксолана.
- Хуруфітом став і Насимі. Він звався Імадеддіном, а взяв собі ймення Насимі, по-арабськи «душа», «ніжний вітерець». Означати мало - чоловік сердечний, душевний. Фазлулаха за наказом Міраншаха, Тімурового сина, було страчено, його учні розійшлися по світу переслідувані. Насимі теж вимушений був.утікати з рідних місць. Багато років, під чужим іменем, вдаючи з себе то погонича верблюдів у каравані, то купця, мандрував він по османських городах, був у Іраку, Сірії, бідував тяжко, не мав притулку й спокою, але скрізь ніс своє слово, яким прославляв людину. В Халебі спостигла його нелюдська смерть, але й умираючи, він уперто повторював: «Аналхагг!» - «Я істина, я бог!»
Багато легенд складено про цього поета. В одній з них, зітканій мовби із сліз, любові й горя, розповідається, ніби Насимі на ранок після страти вийшов живий з усіх семи брам Халеба, з зідраною з нього шкірою в руках, промовляючи: «Дивись на нещасного ашика
[78]: з нього шкіру здирають, а він не пличе!»
- Хіба така мужність не може запалювати османський дух? - спитала султанша.
- Стало вже звичаєм не вимовляти його імені серед правовірних, ваша величність.
- Хіба ніхто з правовірних не захоплювався поезіями Насимі?
- Від них був у захваті великий Алі-Шир Неваї, а незрівнянний Фізулі, якому падишах Сулейман, вступивши в Багдад, дарував берат
[79], навіть наважується писати назіре на газелі Насимі. В поезіях самого Насимі зустрічаються імена великих поетів і вчених Сходу - Алі Ібн Сіни, Хагані, Нізамі, Фелекі, Халладж Мансура, Шейха Махмуда Шабустарі, Овхаді Марагінського.
І він знов прочитав вірші:
Я - той, що прямує до висот захмарних, Мій посох там, де сяє зоряна колія. Ти, о розумнику, не блукай у віках. Я суть минулого й майбутнього і його суддя.
- Син Сходу має належати Сходу,- промовила роздумливо султанша.- Хіба не можна змінити звичай, коли він застарів?
- А що скаже великий султан на мою зухвалість? - боязко спитав Лятифі.
- Ви піднесете своє тезкіре мені, а вже я піднесу його падишаху.
Так найбільший єретик ісламу знайшов своє прощення в царстві найвеличнішого з султанів лиш завдяки зусиллям і сміливості слабої жінки, бо жінка ця намагалася служити істині, а хіба ж істина - не бог усіх єретиків?
Тепер, пишучи листи своїй Хуррем з надто затяжного походу проти шаха Тахмаспа, Сулейман щоразу пересипав їх рядками,, які вона легко впізнавала: «З вітром шли пахощі свого волосся щоранку», «Вітер од пахощів твого волосся став запашним». І вона теж відповідала йому словами Насимі: «Жадаю зустрічі, о живе джерело, прийди! Не спалюй мене в розлуці, прийди, душе моя, прийди!»
І ніхто не вмів побачити того, що було приховане і навіки мало бути приховане від усього світу: коли й справді мале Роксолана волю, то тільки для страждань, і що більшою волею могла користатися (і втішатися? - яке глумління!), то більші страждання очікували її в кожному дні прожитому і ще не прожитому.
Щастя теж буває тягарем незносним.
Налякана поштивість оточувала Роксолану повсюди, але не було ні любові, ні поваги, ні співчуття, її ніколи тут ніхто не любив, попервах тому, що була всім чужа, тоді через те, що всі були чужі їй,- ось так і мала жити серед страждань і невпоко-реності, ненависті й невдоволення, без любові й милосердя, завжди самотня, наодинці зі своєю долею. Сама у всьому світі - цього незмога уявити! Кинута між диких звірів, як Данило в рів з левами. Що врятувало її? Доля? Але навіть доля губить свою сліпу силу там, де гримлять гармати і ллється кров. Вже понад тридцять років Роксолана була свідком найбільших злочинів па землі, їхньою жертвою, а натовпам видавалося, що вона причина тих злочинів. Темний поговір ставив Хуррем над самим султаном, царство Сулеймапа звали «царством жінки». Османські хроністи писали про Хасекі: «Стала всемогутньою, а султан всього лиш звичайна лялька в її руках». І ніхто не знав, як хотілося Роксолані відмити руки від пролитої султаном крові, в якому розпачі була вона від тих незмивних слідів.
Стояла, знесена над світом, самотня, мов храм на площі, як велика джамія, відкрита всім поглядам, беззахисна, безборонна,- видно з усіх боків і всім треба подобатися, приваблювати, впокорювати й перемагати своїм існуванням. Може, тому любила ходити до Айя-Софії, вибираючи час між двома денними молитвами, коли велетенський храм стояв порожній і таємничий, як віки, як історія, як усе життя.
Не для зцілення душі ходила до Софії, ні! Не почувала себе винною ні перед людьми, ні перед богом, а коли вже й мала б що зцілювати, то хіба що своє тіло. Бо тіло щодалі вимагало більшої уваги й дбання. Зовні мовби й не змінювалося ніщо: була так само тоненька, зграбна, легка, як і тої ночі, коли приведено її з Ібрагімового дому до султанського гарему. Коли б збереглося вбрання, в якому тоді була, то вільно надягла б його на себе ще й сьогодні. Та. то тільки зовні, для ока стороннього лишалася такою, як і тридцять п'ять років тому. Сама ж відчувала, як руйнується її тіло десь у глибинах, непомітно, повільно, але невпинно, і ніяка сила не може запобігти тому жахливому руйнуванню. До тридцяти років не помічала віку, навіть не задумувалася над його існуванням. Народила шестеро дітей, а сама в душі ще лишалася дитиною теж. Сорок років зустріла з острахом, сприйняла, як перехід в інше життя, сповнене загроз прихованих, таємничо-незбагненних і тому стократно небезпечніших, ніж загрози явні, бо з тими бодай знаєш, як боротися. П'ятдесят років налетіли на неї мов орда - вгинається степ, дрижить небо, стогне простір і немає рятунку, немає втечища. П'ятдесятилітня жінка нагадує зів'яле осіннє листя: ще зберігає воно форму, пахне ще пронизливіше, ніж молоде, ще живе і хоче жити, але вже ніколи яв вернеться до нього весна, як річка не поверне своєї води, що витекла в море; як дощі не здіймуться більше в хмари, впавши на землю; як місяць не опуститься на землю, навіки вознесений па небо.
Тому мало не половину її часу поглинало в Роксолани тіло. Годинами цілими могла сидіти в мармурових своїх купальнях, розглядала себе зусібіч у венеціанських дзеркалах, натиралася мазями, бальзамами, пробувала купелі, яких вживали колись єгипетські цариці, імператриці Риму, вавілонські богині; служителі таємничих східних культів, китайські імператори. Рятувалася від старіння, хапалася чимдуж за молодість, хотіла втримати її коло себе, не піддавалася рокам, всю владу свою кидала па відвойовування у жорстокого часу своєї молодості і, знесилена, вичерпана марною боротьбою, вимушена була визнавати себе переможеною і відступати. Як кораблі, що не припливають, як квіти, що не розквітають, як губи, що не поцілують, як діти, що ніколи не виростуть,- ось чим ставала тепер молодість для Роксолани. І не заплачеш, не поскаржишся нікому - ні людям, пі богові.
Йшла до Софії, коли знесилювалася в боріннях з часом і з світом, і йшла не за милістю й милосердям, а щоб відчути велич і з новою силою стати на змагання з долею.
Велич починалася там уже з майдану перед святинею, з майдану, який своєю безмежністю просто пригнічував людину. Жовтогаряча брила собору могутньо здіймалася до самого неба, заповнювала весь простір. Дев'ять монументальних дверей, чудово розділених заокругленнями стін, провадили до нутра святині. Безконечний випуклий карниз поєднував усі входи в гармонійну спокійну цілість, і тільки величезні імператорські двері, закриті шкіряною пурпуровою запоною, були мов виклик і загроза простому смертному. Султани, надаючи перевагу величі, сказати б, таємничій, не стали користуватися великими дверима, якими входили до Софії всі візантійські імператори, починаючи від Юстініана, при якому споруджено собор, і від Феодосія, що поклав широкі мармурові сходи перед головним входом, аж до останнього з них нещасного Констаитина Палеолога, затоптаного розшалілими кіньми Фатіхових зарізяк. У східній стіні Софії навпроти брами Великого палацу Фатіх звелів пробити вхід для султанів, а всередині святині поставлено для них коло стіни міхрабу мармурове підвищення на колонах, де й творили намази сам Фатіх і всі ті, хто успадковував його трон,- Баязид, Селім, Сулейман.
Роксолана любила входити до собору крізь імператорські двері.Не затаювалася, не ховалася, йшла відкрито й вільно, легко ступаючи по високих мармурових сходах. Хай затаюються мерзенні євнухи, що простежують кожен її крок, самі намагаючись не попадати на очі султанші, заскакуючи до Софії поперед неї, зачаюючись там за стовпами й колонами. Кого стережуть? її від світу чи світ від неї?
Того сонячного ранку вона приїхала на подвір'я Софії і, за своїм звичаєм, махнувши рукою супроводу, щоб ніхто не смів іти за нею, тихо пішла по кам'яних плитах. Дзюркотіла заспокійливо вода у великому круглому басейні з кам'яними лавками, на які сідали правовірні для омовень перед молитвою. Від бічних дверей служка, здіймаючи руки так, що оголювалися води щоразу з широких рукавів темного халата, відгадав набридливих голубій. Старий ходжа чистив віничком червоний килим, простелений перед головним входом. Голуби тріпотіли крильми біля самого обличчя у Роксолани, обвівали її хапливим вітром, сміливо падали до ніг, визбируючи невидимі крихти.
Османи, завоювавши Царгород, знищили не тільки його люд і святиш, але навіть легенди, понавигадувавши легенд власних. Так виникла й легенда про голубів коло мечетей. Мовляв, султан Баязид купив у бідної вдови пару голубів і пустив їх у дворі своєї мечеті, спорудженої славетним Хайреддіном, який уперше застосував для прикрашення капітелей кам'яні сталактити і щільники. Відтоді, мовляв, голуби розплодилися біля всіх мечетей Стамбула. Так ніби до султанів не існувало ні цих птахів, ні оцього тріпотіння крил у кам'яному затишку нагрітих сонцем дворів і над дзюркітливою водою, проведеною в місто з довколишніх гір по древніх акведуках.
Служка, здійнявши руки, щоб проганяти далі голубів, закляк, забачивши султаншу, ходжа мерщій заховав віничок за спину і низько вклонявся, поки Роксолана проходила повз нього. Ці люди не заважали їй - зливалися з мовчазною гармонійністю святині, з голубами, з небом і сонцем. З шанобливою поштивістю, не наважуючись навіть доглянути вслід, супроводжували султаншу покірливими поклонами, і вона на якусь мить ніби аж повірила, що ввійде до Софії сама, без нікого, і заховається там бодай на короткий час од всевидячих очей, загубиться в огромі мечеті так, що не знайде її навіть лиха доля. Переживала це відчуття щоразу, хоч і знала, що воно оманливе, що розіб'ється воно на друзки, щойно помине вона схиленого в поклоні ходжу, наблизиться до велетенського порталу - маленька піщинка в хаосі світобудови перед цими кам'яними масами, об які вже тисячі літ б'ються крики й шепоти перед цим велетенським кам'яним вухом бога, що слухає молитви, благання, скарги й прокльони і нічого не чує.
Думала не про бога. І не про тих, від кого хотіла сховатися за товстими стінами Софії. Що вони їй? Навіть найчистіші її наміри витлумачують по-своєму, щоразу вишукуючи в них щось затаєне, мало не злочинне. Коли віддавала Сінану свої коштовності для забудови дільниці Аврет-базару, весь Стамбул загудів, що зробила те навмисне, щоб перешкодити Сулейманові відновити Фатіхів Ескі-серай, який згорів під час останньої великої пожежі. Мовляв, Сулейман, вбачаючи в тій пожежі руку бога, хотів відновити перший палац Завойовника і переселити туди весь гарем на чолі з Хуррем, замкнути її за височезними Фатіховими стінами, за які по зазирає -навіть сонце, а самому сховатися в Топкапи від її чарів.
Коли й цього видалося замало, зродилися нові чутки. Нібито Сулейман хотів вибудувати для себе у Топкапи окремі покої, куди заборонено було б входити навіть Хуррем, але вона намовила його взятися нарешті за спорудження його мечеті Сулейманіє, і тепер Сінан вкладає в ту будову всі державні прибутки, а сам султан для поповнення державної скарбниці вимушений ось уже третій рік гибіти десь у кизилбашських землях.
Вірний Гасан, хоч як страждав, дбайливо зносив їй усі чутки, вона приймала все добре й лихе зовні незворушно, іноді навіть розвеселено, а сама поволі наливалася отрутою і гіркотою. Не було нічого святого на сім світі і не відчувала ніяких святощів, входячи навіть до цього найбільшого храму, в якому поселився суворий аллах. Але поряд з ним і далі жили боги християнські, і, коли пильно вдивитися в глибоку півсферу абсиди, видно ніби крізь жовтогарячий туман постать з розпростертими руками, постать Оранти, Панагії, покровительки Царгорода, яка й далі живе, захована в тайниках великої церкви, і молиться за рід людський, як той священик, що увійшов у стіну, коли турки вдерлися до святині, і має вийти колись, щоб відправити службу за всіх настражданих.
Роксолана знала, що за неї ніхто не молиться. І сама, здається, теж не молилася в душі. Хіба що била поклони та промовляла слова корану, але то не для себе, а для інших, для тих, що стежать за нею, наглядають, вивчають, вичікують: ану ж не так ступне, ану ж викаже себе, ану ж… Входила до цієї найбільшої в імперії мечеті, до цього житла аллахового, прикривала повіками очі, так ніби відчувала трепет побожності, а в самій розлунювалися слова найбільшого мусульманського богохульника Насимі, якого фанатики колись безжально вбили, може, саме за ці вірші: «Чи входжу я в мечеть, чи йду побіля храму, чи вбік я заверну, чи йду сміливо прямо, я думаю завжди, я вірю в те завжди, що бог - це кожен з нас, синів отця Адама».
Про Насимі довідалася десять років тому, на перший погляд, цілком випадково, але коли згодом думала про цього поета і про випадок, який одкрив їй існування великого богоборця, зрозуміла, що це просто одна з тих подій, які неминуче мали статися.: Вже багато років лякала Роксолану ї)ї здатність всезнання, мало, не ясновидіння. Знання про все, що діялося в світі, про науки, мистецтва, таємні культи, про геніїв і єретиків, про вознесіння, й переслідування, падіння й кари,- все входило в неї мовби само по собі, промовляло таємничою мовою, якої вона ніколи не знала, але розуміла в якийсь незбагненний спосіб, так ніби приходили до неї з незнаних земель і незміримих відстаней щоразу нові вісники і помагали не тільки -все розуміти й знати, а ще й жити разом з усім. світом - бачити ті самі сни, радіти й плакати, народжуватися щоразу й страждати, долати перешкоди й гинути, заламувати руки у відчаї і виявляти незламну волю до життя.
Воля до життя. Десять років тому султан звелів старому тезкіристу
[77]Лятифі зібрати для нього все найліпше з османської поезії за всі віки.
Лятифі на кілька місяців засів у старій книгозбірні султана Баязида, перегортав рукописи, шарудів папером, рипів каламом, бризкав чорнилом сам, гримав на підлеглих-язиджі, приділених йому для переписування. Невтішна в материнському горі після смерті Мехмеда, Роксолана металася тоді, не знаходячи собі місця від розпуки, ніхто ніколи не знав, чого забажає султанша, куди захоче піти або поїхати,- так опинилася вона в книгозбірні Баязида, не давши ні часу, ні змоги наляканому Лятифі зникнути з-перед очей.
Розсипаючи рукописи, загортаючись у свій широкий темний халат, старий схиляв негнучке кістляве тіло в низькому поклоні, намагався непомітно просунутися до виходу, вислизнути з приміщення, щоб не накликати на себе високого гніву, але Роксолана показала йому рукою на його місце, сама підійшла до старого, ласкаво привіталася, спитала, як просувається його робота.
- Я знаю, що його величність султан доручив вам укласти тезкіре славетних османських поетів «Мешахір-уш шуара»,- сказала вона,- і мене теж цікавить ваша благословенна робота.
Лятифі приклав пальця собі до ока - жест, що мав означати: «Ваші бажання для мене дорожчі від мого ока». Тоді став перелічувати поетів, яких він уже вніс у свою тезкіре,- Румі, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман Челебія, автор божественного «Мевлюда»…
- Але я, нікчемний раб Всевишнього, зіткнувся з деякими труднощами, ваша величність, хай дарує аллах вам щасливі й довгі дні.
Роксолана усміхнулася.
- Я думала, труднощі бувають тільки в поетів, коли вони складають свої пісні,- сказала вона.
- Моя султаншо,- вклонився Лятифі,- над поетами тільки бог, а наді мною великий султан, хай подовжаться його дні і хай його могуття розіллється на всі чотири сторони світу. Султан же заклопотаний високими державними справами й законами. Чи ж смію я турбувати його своїми дрібними клопотами?
Вона хотіла сказати: можеш спитати в мене, я передам султанові. Але суто жіноча цікавість штовхнула її поговорити з цим старим мудрецем докладніше. Звелівши принести солодощі й напої, Роксолана примусила Лятифі сісти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже переписані розділи тезкіре, тоді ласкаво спитала:
- То в чому ж ваші труднощі, шановний і предмудрий Лятифі?
- Ваша величність,- сполошився старий,- чи ж смію?
- Коли султанша питає, треба відповідати,- грайливо погрозила вона йому пальчиком. Лятифі зітхнув.
- Коли я брався за цю справу, то все здавалося таким простим. Тепер сумніви шматують мою старечу душу, розум скаламутився, розгубленість запанувала в серці, від першого й до останнього намазу, бесідуючи з аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкіре, кого вписувати для найясніших очей великого султана, кого вибирати, допитуюсь і не маю відповіді.
Роксолана навіть не здивувалася.
- Кого включати? Хіба не ясно? Всіх великих!
- Моя султаншо,- молитовне склав худі свої долоні Лятифі,- а хто великий?
- Той, хто славний.
Тоді старий тезкірист і назвав ім'я Насимі.
- Хто це? - спитала Роксолана.- Я ніколи не чула його імені.
- Я вчинив гріх, потривоживши ваш царствений слух цим іменем. Цей чоловік був боговідступник.
- Тоді навіщо ж?…
- Але й великий поет,- квапливо додав Лятифі.
- В чому його боговідступництво?
- Він ставив людину вище від бога.
- А в чому його велич?
- В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезіях. У нього є такі вірші:
О ти, хто називає камені й землю перлами,
Хіба людина в своїй привабливості - не перлина?
О ти, що прагнеш досконалості, дбай про душевну красу.
Душевна досконалість в людині - хіба не перлина?
І ще багато подібних віршів.
- Чому я ніде не зустрічала його поезій? - поспитала Роксолана.
- Вони не проникають у палаци, хоч увесь простір наповнений їхньою музикою.
- Десь вони є записані?
- Так, ваша величність. При султані Баязиді Ахмед Хараві почерком талік переписав увесь диван Насимі. Я знайшов рукопис у цій книгозбірні.
- Чому ж ніколи не давали мені тут читати цих поезій? Мені здавалося, що я перечитала всіх поетів.
- Моя султаншо, вам давали тільки рукописи, загорнуті в шовк, себто найцінніші. Диван Насимі зберігався незагорнений, як усе безвартісне.
- Але ж ви стверджуєте, що він великий поет?
- Моя султаншо, ви можете переконатися в цьому, коли дозволите вашому рабові Лятифі прочитати бодай один вірш Насимі від початку до кінця.
- Читайте,- звеліла вона.
Старий став читати таке, від чого здригнулася Роксоланина душа. Ніколи не чула вона таких віршів і навіть у гадці не мала, що людина може написати щось подібне:
В мені живуть обидва світи, та я в світах цих не вміщусь. Я суть, та місця я не маю і в сутності я не вміщусь. Все те, що є, було і буде, в мені вже втілилось давно. Не жди пояснень, йди за мною,- в поясненнях я не вміщусь. Для мене всесвіт - передвісник, твого життя - початок я. Мене впізнаєш ти в цих знаках, та я і в знаках не вміщусь. Ні сумнів, ані здогад істин нікому ще не принесли. Хто ж істину відкрив, той знає, що в здогадах я не вміщусь. Ти вглянься в образ мій і спробуй збагнути тайнощі мої. Хоч поєднав я душу з тілом - в душі і в тілі не вміщусь. Я перл безцінний, міст коштовний, я путь блаженства в райський сад. Та знайте, що з моїм багатством я і в раю вже не вміщусь. Усіх скарбів скарб найдорожчий, я очевидність всіх світів. Я джерело багатств найбільших, в морях і надрах не вміщусь. В безмежній величі лишаюсь людиною, Адамом я. Усіх світів я сотворіння, хоч в сотворінні не вміщусь. Усі часи в мені й століття, душа і світ - усе це я. Та чи не дивно всім вам буде, що навіть в них я не вміщусь. Я дерево в вогні, я камінь, що досягнув аж до небес. Ти полум'ям моїм милуйся, бо в полум'ї я по вміщусь. Солодкий сон я, місяць, сонце, я душу й дихання даю. Та навіть в диханні солодкім цілком ніколи не вміщусь. Я атом речовин, я сонце, я шість сторін землі всії. Мерщій поглянь на мою ясність, бо в ясності я не вміщусь. Старий і вічно молодий я, я туго напнутий, як лук. Я влада, вічності принада, та в вічності я не вміщусь. Хоча сьогодні Насимі я, я хасиміт і корейшит ', Від власної я менший слави, та я і в славі не вміщусь.
Лятифі задихався, поки читав вірш. Роксолана підсунула йому чашу з шербетом.
- Яка доля Насимі?
- Його вбито за віровідступництво, ваша величність.
- Коли і як?
- Сто тридцять років тому в Халебі. Про смерть Насимі розповідається в арабському джерелі «Кунуз-аз-захаб». Там говориться, що Насимі був страчений в часи правителя Халеба Яшбека. В той рік у Дар-уль-адлі - в палаці правосуддя, в присутності шейха Ібн Хатіба ал-Насирі і намісника верховного кадія шейха Ізуддіна аль-Ханбалі розглядалася справа про Алі аль-Насимі, який збив з путі істини деяких безумців, і вони в єресі і безбожності підкорилися йому. Про це повідомив кадіям
І богословам города якийсь Ібн аль-Шангаш Алханафі. Суддя сказав донощику: «Коли це брехня, ти заслуговуєш смерті. Доведи, що сказане тобою про Насимі правда, і я не страчу тебе».
Насимі промовив: «Келме-і-шахадет», себто заприсягнувся, що мовитиме правду, і заперечив усе те, що про нього казали. Але в цей час з'явився шейх Шихабуддін Ібн Хілал. Зайнявши почесне місце в меджлісі, він заявив: «Насимі безбожник і повинен бути страчений, навіть коли захоче покаятися». І опитав:
«Чому ж не страчуєте?» Аль-Малікі відповів запитанням: «А ти напишеш вирок власноручно?» Той відповів: «Так». І негайно написав вирок, з яким тут і ознайомив присутніх. Але вони з ним не погодилися. Аль-Малікі заперечив: «Кадії і богослови не згодні з тобою. Як я можу його стратити тільки на підставі твоїх слів?» Яшбек сказав: «Я його не страчу… Султан звелів ознайомити його з цією справою. Почекаємо наказу султана».
Так меджліс розійшовся, а Насимі лишився в темниці. Про справу Насимі доповіли султану Єгипту Муайяду, від якого прийшов наказ ще жорстокіший, ніж очікували судді. Султан звелів зідрати з Насимі шкіру і його тіло виставити на сім днів у Халебі, окрім того, відрубати йому руки й ноги і відіслати Алібеку Ібн Зульгадару і його братові Насруддіну, яких Насимі теж збив з пуття своїми віршами. Так і зроблено. Автор «Кунузаз-захаб» пише, що хоч Насимі був гяуром і боговідступником-муехідом, але, боронь боже, кажуть, що в нього були тонкі вірші.
- Отже, навіть його кати не мали сумніву в його величі?
- В цьому немає сумніву, моя султаншо. Але чи можна вважати його османцем? Він походив з Шемахи. Це азербайджанська земля, і люди, які на ній живуть, називають її «вогняною», бо там у багатьох місцях з надр пробивається на поверхню вогонь, і ніхто не може сказати, коли це почалося, чому так діється і коли буде цьому кінець. В долинах між гір рясні сади й виноградники, гранатові 'й горіхові гаї, а міста завжди славилися ремісниками такими вмілими, що з ними не могли зрівнятися навіть мудрі вірмени. В тій землі народився незрівнянний Нізамі і ще безліч поетів. Може, народжувалися вони для того, щоб славити багатство й красу своєї землі, а може, щоб плакати над її долею, бо багатство завжди приваблює нападників. Так сталося й з Азербайджаном. У часи Насимі його земля стала здобиччю жорстокого Тімура. Все зламав і понищив володар світу, але дух людський виявився дужчим за силу зброї. Тебрізький поет і філософ Фазлулах Наїмі, мовби заперечуючи Ненависть, яка панує в світі, написав кілька книг про велич людини, серед них книгу любові «Махаббат-наме», де ставив людину на місце бога. Учні Фазлулаха звали себе хуруфітами.
- Я чула про хуруфітів,- зауважила Роксолана.
- Хуруфітом став і Насимі. Він звався Імадеддіном, а взяв собі ймення Насимі, по-арабськи «душа», «ніжний вітерець». Означати мало - чоловік сердечний, душевний. Фазлулаха за наказом Міраншаха, Тімурового сина, було страчено, його учні розійшлися по світу переслідувані. Насимі теж вимушений був.утікати з рідних місць. Багато років, під чужим іменем, вдаючи з себе то погонича верблюдів у каравані, то купця, мандрував він по османських городах, був у Іраку, Сірії, бідував тяжко, не мав притулку й спокою, але скрізь ніс своє слово, яким прославляв людину. В Халебі спостигла його нелюдська смерть, але й умираючи, він уперто повторював: «Аналхагг!» - «Я істина, я бог!»
Багато легенд складено про цього поета. В одній з них, зітканій мовби із сліз, любові й горя, розповідається, ніби Насимі на ранок після страти вийшов живий з усіх семи брам Халеба, з зідраною з нього шкірою в руках, промовляючи: «Дивись на нещасного ашика
[78]: з нього шкіру здирають, а він не пличе!»
- Хіба така мужність не може запалювати османський дух? - спитала султанша.
- Стало вже звичаєм не вимовляти його імені серед правовірних, ваша величність.
- Хіба ніхто з правовірних не захоплювався поезіями Насимі?
- Від них був у захваті великий Алі-Шир Неваї, а незрівнянний Фізулі, якому падишах Сулейман, вступивши в Багдад, дарував берат
[79], навіть наважується писати назіре на газелі Насимі. В поезіях самого Насимі зустрічаються імена великих поетів і вчених Сходу - Алі Ібн Сіни, Хагані, Нізамі, Фелекі, Халладж Мансура, Шейха Махмуда Шабустарі, Овхаді Марагінського.
І він знов прочитав вірші:
Я - той, що прямує до висот захмарних, Мій посох там, де сяє зоряна колія. Ти, о розумнику, не блукай у віках. Я суть минулого й майбутнього і його суддя.
- Син Сходу має належати Сходу,- промовила роздумливо султанша.- Хіба не можна змінити звичай, коли він застарів?
- А що скаже великий султан на мою зухвалість? - боязко спитав Лятифі.
- Ви піднесете своє тезкіре мені, а вже я піднесу його падишаху.
Так найбільший єретик ісламу знайшов своє прощення в царстві найвеличнішого з султанів лиш завдяки зусиллям і сміливості слабої жінки, бо жінка ця намагалася служити істині, а хіба ж істина - не бог усіх єретиків?
Тепер, пишучи листи своїй Хуррем з надто затяжного походу проти шаха Тахмаспа, Сулейман щоразу пересипав їх рядками,, які вона легко впізнавала: «З вітром шли пахощі свого волосся щоранку», «Вітер од пахощів твого волосся став запашним». І вона теж відповідала йому словами Насимі: «Жадаю зустрічі, о живе джерело, прийди! Не спалюй мене в розлуці, прийди, душе моя, прийди!»