Загребельний Павло. Роксолана

   Абусууд так само обережно, натяками, притчами, давав зрозуміти султанові, що право все ж за Мустафою. Закони несумісні з серцем. Вони не мають серця. Вони вищі за все, навіть за державу, яка існує тільки завдяки існуванню законів. Мустафу вже знають усі правовірні, всі бейлербеї, бейлербеги, паші, яничари, доблесне мусульманське військо. Не саме лиш первородство, але й особисті гідності промовляють за шах-заде Мустафу. З трьох років - у занедбаності й пониженні, у відокремленості від Топ-капи, власне, вигнанець разом із своєю матір'ю, але став відомий своїм розумом, поводженням, благородством, здобув повагу вельмож, яничарів, війська, всіх чесних мусульман.
   Султан не заперечував високих гідностей свого найстаршого сина, навіть пишався ним (його кров, кров Османів!), але водночас не переставав сподіватися, що в Мустафі озоветься гідність вайвища: благородство й самопожертва,- і він добровільно відмовиться від трону на користь синів Хасекі.
   Але Мустафа затявся. За нього стояв закон, і хто хоче скривдити його - хай змінить закон, а там ще видно буде, що з того вийде. Між сином і батьком наростала тяжка ворожнеча, за якою, з страхом стежили дві жінки - Роксолана і черкешенка Махі-девран,- і обидві не наважувалися втрутитися ні дією, ні словом, одна проклинаючи в душі закон, а друга всією душею по-кладаючи на той самий закон усі надії.
   Та коли непоступливим був Мустафа, то Сулейман теж виявляв твердість, притаманну Османам. Він уперто не називав спадкоємця трону, хоч шейх-уль-іслам і натякав, що це треба б зробити для спокою в державі.
   Роксолана мовчала. Непевність роздирала їй серце, та ліпше непевність, у якій ще зберігається крихта надії, ніж безнадійність, ніж приреченість.
   Біль, жалість, жах і почуття тяжкої провини. Нащо привела синів своїх на світ, щоб тепер так каратися? Рятувала себе, своє життя, сини були для неї ніби щаблі золотої драбини, по яких видобулася з безодні потойбіччя.
   А що тепер? Що? Будь прокляті всі закони, встановлені цими міднолицими султанами!

Глава 11. Дамат

   Де знайти вірного і водночас здібного? Сулейман першим з султанів підняв посаду великого візира на височінь мало не султанського трону, сподіваючись, що цим возвеличить владу падишаха, мовби побільшуючи її. Як на небі сонце і місяць ходять у парі, так і на землі коло султана мав ходити чоловік, що відбивав би сяйво свого володаря, не даючи йому марно розсіюватися в просторі. Здавалося, що вірний Ібрагім буде незамінним супутником на все життя, але тому закортіло самому стати сонцем, місяцем бути набридло, вважав те принизливим і нижчим своєї гідності - Ібрагіма довелося прибрати. А де взяти місяця для свого султанського неба, чим заповнити порожнечу, яку сам утворив і яку всім видно? Аяс-паша не був світилом. Якийсь темний клубок на небосхилі влади, без сяйва, без розуму, сама тільки вірність. Чи вірність завжди темна?
   Після смерті Аяса-паші великим візиром став Лютфі-паша. Справжній османець, до того ж султанський зять, він мав перевагу і над вісімдесятилітнім євнухом Сулейманом-пашою, і над свіжоспеченими візирами Рустемом-пашою і Хусревом-пашою, вчорашнім румелійським беглербегом. Усі, крім Лютфі-паші, були рабами, чужинці-еджнемі, люди неповновартісні, випадкові, і він, презирливо кривлячись, назвав зал засідань візирів Куббеалти невільничим ринком. Не лякаючись присутності самого Сулеймана, великий візир ні з того ні з сього процитував слова сина Румі, Султана Веледа: «Безрідні будуть великими, а посади найзначніші дістануться людям нікчемним». Султан за своєю звичкою удав, що не чує, візири вимушені були змовчати. Тільки Рустем пробубонів собі під ніс:
   «І я б був такий розумний, їздячи на султанській сестрі, як на лисій кобилі».
   І зненацька - весілля Рустема-паші з султанською донькою Міхрімах, і в дивані стало одразу два царські зяті.
   Лютфі-паша, чи то піддавшись намовлянням жони своєї Хатіджі, чи то без нічиїх намовлянь, попри свій доволі гострий розум, запалився наміром перевершити Рустема-пашу, який, щойно приїхавши з далекого Діярбекіра, з такою рішучістю пірнув у надра Стамбула, пірнув з голими руками, а вже виринув, маючи в руках султанську доньку.
   Лютфі-паша приписував Рустемові якості, яких той ніколи не мав. Попервах той керувався зовсім не наміром будь-що вислужитися, вискочити нагору, а просто піддався звичці, що виробилася в ньому під час кількарічного сидіння в далекому санджаку, повному непокірних племен. Там завжди щось колотилося, горіло, бунтувалось, повставало. І молодий санджакбег, проклинаючи все на світі, хапав своїх головорізів і кидався туди, де були найбільший вогонь, найбільший гамір, найбільша колотнеча. Коли прибув до Стамбула і побачив пожежу, не роздумуючи, кинувся туди, ще й не сподіваючись, що видобуде з вогню й полум'я не тільки султанську хвалу, але й султанську доньку. Сам дивувався своєму везінню, похмуро кепкував з самого себе: «Молодець прагне туди, де родився, собака - туди, де ситий». Про Лютфі-пашу він сказав, щойно засівши в дивані поміж трьох інших візирів, за кожним з яких стояли цілі кладовища і текли ріки крові: «Крізь збільшувальне скло він міг би видатися навіть величним». Кожен з візирів вимахував шаблею мало не з дитинства і от домахалися аж до султанського дивану, а цей маслакуватий босняк тільки й заслуг мав, що вмів догодити Сулейманові, сідлаючи його коня, та тепер вчасно прискочив на стамбульську пожежу, щоб вихопити з жару й попелу доньку самого падишаха.
   Великий візир Лютфі-паша з усією нестримністю, що була йому властива в справах розумних і в ділах дурних, занурився в темні глибини столиці, відтручуючи і головного кадія Стамбула, який наглядав за порядком у місті, і ефенді румелійського беглербега, поставленого для нагляду за кадієм. Мусульманська душа великого візира вжахнулася від видовища стамбульських пекел. На дивані Лютфі-паша, здіймаючи руки, вигукував:
   - О шаріат! О віра!
   Він виявив, що шаріат порушується постійно, повсюдно, злочинне. В дільниці Коджа Нішаджі варили бузу, якою впивалися правовірні. В Псаматьї була ціла вулиця Шарап Сокаї, де непристойні танцівники кйоребе затягали правовірних у бузні, там же таємно продавали п'янливу гаміз ве арак, і між п'яницями - о аллах! - з ранку до пізньої ноні вешталися гулящі жінки! Субаші, який мав наглядати за порядком, коло мечеті Еюба ховав злодіїв, повій, там теж - безчинства, вино, розпуста.
   Сулейман-паша і Хусрев-паша мовчки прикривали повіками очі, чи то поділяючи обурення великого візира, чи то пускаючи його слова поза увагою, Рустем неприховане насміхався з такої запопадливості. Треба бути останнім дурнем, щоб повчати самого султана тільки тому, що ти одружений з його сестрою. Між султанами немає родичання. Май голову на плечах. Усі знали, що бузу варять споконвіку, тому бузні були дозволені султаном і для нагляду над ними приділений шехір субаші. Знали, що по Стамбулу розвозять у бурдюках вино, яке мали право пити її продавати тільки іновірці, що платили султанові особливий податок. А вже коли чоловік платить податок і зміцнює державу, то користі від нього більше, ніж від візира, що рубає гілку, на якій сидить. Рустем навів хадіс: «Бог стримує більше число людей завдяки султанові, ніж завдяки коранові». Але цим розлютив Лютфі-пашу ще більше.
   - Думаєш, коли спиш з султанською дочкою, то дозволено тобі топтати все святе? - кричав великий візир.
   - Та яке там спання? - невесело віджартовувався Рустем.- В час весілля гашник так закрутив мені шаровари, що я цілий місяць не. міг нічого мати з своєю молодою жоною.
   - Я не дозволю сміятися в дивані! - насувався на нього розлючений Лютфі-паша.
   - Та хіба я не знаю, що це гріх? Туркам ніколи сміятися - вони воюють.
   Лютфі-паша лютував не тільки в дивані. В Стамбулі почалося справжнє пекло. Судна, що привозили вино з Мореї і Кандії, палили разом з залогою. П'яницям заливали горлянки розтопленим свинцем. Зрадливих жон кидали, зашитих у шкіряні міхи, в Босфор. Чоловіків, упійманих на чужолозтві, страчували без суду. Виловлювали повій і дико знущалися з них, прилюдно вирізуючи в них таке, що соромно й мовити. Лютфі-паша дійшов у своїй запопадливості до того, що склав список найславетніших повій Стамбула і передав його султанові. Сулейман не вірив власним очам. Араб Фаті, Нарін, Карат, Нефесе, Етлі Асес, Маруфе Камар, Бататлу Гініч. Як сміє цей чоловік втомлювати пресвітлі очі падишаха якимись підлими іменами? Може, він переплутав султанський диван з театром Кара-Гйоз, де імам, ха-тіб, муедзин і бекчі завжди збираються докупи, щоб упіймати зрадливу жону? Гнів і зневага султанові були такі безмірні, що він не схотів навіть бачити великого візира, а передав Хатіджі, щоб вона вгамувала свого чоловіка. Ось тоді Лютфі-паша й кинувся з кулаками на султанську сестру, так що його насилу відтягнули євнухи.
   На дивані державну печать у Лютфі-паші було відібрано і передано євнухові Сулейману-паші. Рустем став другим візиром. Лютфі поїхав у довічне заслання. Хатіджа знову була чи то вдовою, чи розлученою.
   Так у дивані лишився тільки один султанський зять, і відтоді вже ніхто позаочі не звав Рустема-пашу інакше, як тільки дамат - зять. Його зненавиділи вельможі, яничари, простий люд, як колись ненавиділи Роксолану, приписуючи їй чари. Тепер злим чарівником вважали цього вчорашнього конюха. Казали: спить на конюшні, а вві сні бачить себе великим муфтієм. До нього все це доходило, він сміявся: «Не великим муфтієм, а великим візиром. Переробимо туркам приказку. Бо хіба в них не починається все з коня та з конюшні? Кінь завжди поперед воза, султан - поперед люду, отож султан як кінь, а конюх коли й не поперед султана, то вже поряд». Поети писали й розповсюджували на нього в'їдливі епіграми й сатири. Рустем навіки зненавидів поетів і будь-яке письмо з укороченими рядками. «Пусті слова черева не наповнять»,- зневажливо цідив він крізь зуби. Його не любили, але боялися, бо нікого не щадив, і горе було тому, хто попадав Рустемові на язик. Цей чоловік не знав доброти, не відав жалості, не вірив у красу або, може, й у самого бога, знаючись тільки з шайтанами.
   Султан колись обідав здебільшого тільки з Ібрагімом та візирами, тоді з Хасекі, тепер став влаштовувати обіди з султаншею, на які щоразу кликав когось з найнаближеніших. Для цього всі придворні мали збиратися у великому залі прийомів, найвищі державні мужі товпилися у вузькому переході, наступаючи один одному на ноги, сопучи, стиха лаючись, обливаючись холодним потом страху. Кизляр-ага викрикував імена тих або тих щасливців, тоді з грюкотом зачиняв двері перед носом у решти. Навіть візирів не всіх кликали, зоставляючи перед дверима то того, то іншого.
   - Ну, кого сьогодні забудуть? - потирав руки Рустем, про-товплюючись наперед, бо знав, що без його дотепів султанові й ложка в рот не полізе.
   На обідах присутні були шах-заде Баязид і Джихангір, яких султан ще тримав при собі. Іноді приїздив з Едірне Мехмед, улюбленець Роксолани й Сулеймана, сідав коло падишаха, тонкий вогненноокий, нервовий. Зиркав на всіх так гостро, що вмовкав навіть Рустем. Селім і Мустафа приїхали з своїх провінцій під новруз. Селім скрізь возив з собою Мехмета, якого взято в Топкапи ще малим, щоб бити, коли шах-заде Селім лінувався у вивченні корану. Так той Мехмет і жив коло султанського сина, отримавши прізвисько «Мехмет для биття». За обідом його саджали навпроти Селіма, той кидав у обличчя Мехметові кістки, жбурляв посуд, реготав, кричав слугам: «Приберіть з-перед очей цю мармизу!»
   Мустафа був поважний, пещений, білотілий, тримався, ніби султан, і Рустем одразу пустив шпильку: «Головне не в тім, що він каже, а в тім, що дуже гарно ворушить губами, коли говорить».
   Султанський зять мовби намірився перевершити в своїй безкарності улюбленого Сулейманового блазня Інджірлі-чауша, який дійшов до того, що якось, підстерігши султана в темних палацових переходах, кинувся обіймати й цілувати його, а коли той обурився, сказав на виправдання: «Даруйте, мій падишаху, я думав - це султанша Хасекі!»
   Але то ж простий собі блазень, а це візир Високої Порти. Та що а нього взяти, коли він - зять? Одним словом - дамат. Ненавиділи позавіч, ненавиділи й у очі, але охоче сміялися з його нещадних дотепів. Ліпше сміятися ще до того, поки він щось скаже, бо опісля сміятися, може, й не захочеться.
   Всі сподівалися, що Рустем зламає собі шию в першому ж серйозному ділі, бо ламалися й не такі шиї. А що найсерйознішою річчю вважалася для османців передовсім війна, то й очікувано з нетерпінням, коли ж султан знову вирушить у новий похід з своїми новими візирами.
   Поки султан сидів у столиці, його санджакбеги і великий капудан-паша, пострах морів Хайреддін Барбароса вели невпинні війни в Сербії, Славонії, Боснії, проти Алжіру, Провансу, Венеції, Португалії й Іспанії. Замість одної великої війни Сулейман оточував свою імперію вогнищами війн маленьких, щоб його вірні акинджії мали де погріти свої загребущі руки і не обростали жиром зледащіння.
   Мчали до Стамбула гонці з радісними вістями про звитяги, пливла здобич, тисячі рабів наповнювали невільницькі ринки, розросталася безмежно і безмірно імперія, але похмурий
   погляд султанів уперто зосереджений був тільки на одній землі, яка притягувала його, засмоктувала, мов та дунайська трясовина під Мохачем, де він потопив угорське військо з його недолугим королем. Земля та була - Угорщина. Націлена в саме серце Європи, здавалася Сулейманові золотим ключем, яким відімкне він нарешті таємничий замок володіння над цим континентом, і тоді хвиля османська заллє всі його піднебесні гори, родючі долини, багаті городи, над якими плавають тисячоліття слави, багатства і краси. Повторював у думці вигаданий Султаном Веледом (але ж який грізно-привабливий!) хадіс: «У мене є військо, яке я поставив на сході і назвав турками. Я вклав у них мій гнів і лють, і скрізь, де якийсь чоловік або народ порушить мої закони, я напускаю на нього турків - і це буде моя помста…»
   Вся провина угорців була в тому, що вони зайняли таку серцевину землі і зробили це задовго до турків, хоч, як свідчили перекази, в сиву давнину разом з турками вийшли з Турану в пошуках щастя і просторів.
   Наставлений над Угорщиною Сулейманів король Янош За-пойяї так і не зміг навести ладу в цій почленованій, розтерзаній землі. Все своє життя згаявши на вперте просування до найвищої влади, Запойяї навіть одружитися не встиг за свої шістдесят років, і тепер несподівано став одним з найжаданіших женихів. Австрійський король Фердінанд норовив видати за старого Запойяї одну з своїх численних принцес, щоб прибрати до рук всю Угорщину, а з другого боку пильно стежив за Австрією мудрий і обережний польський король Зигмунт, який встиг випередити Фердінанда і віддав Яношу Запойяї свою доньку Ізабеллу, сподіваючись зласкавити цим султана і укласти з ним вічний мир.
   Проти Запойяї збунтувався ердельський воєвода Стефан Майлат, який не побоявся самого Сулеймана, давши два роки тому притулок розбитому султаном молдавському господарю Петрові Рарешу. По дорозі на Ердель Запойяї смертельно занедужав. Напівмертвий, довідався він од гонця, що в Буді королева Ізабелла народила йому сина. Ще встиг невдалий король звеліти, щоб назвали сина Яношем Сигізмундом, і послав канцлера Стефана Вербеці до Стамбула просити султана взяти під свою високу руку малого короля.
   Сулейман прийняв Вербеці, всупереч своєму звичаю, не гаючись, бо гонці, випередивши угорського канцлера, вже принесли вість про смерть Запойяї. Він сказав, що визнає за сином Ізабелли всі права, які мав його батько, коли впевниться, що той справді народився, а не вигаданий уграми. Послано було султанського чауша до Буди, який відвідав королеву, і королева, заливаючись слізьми, подала османцеві загорненого в шовкові пелюшки і горностаєві хутра сирітку-короля. Турчин приклав руку до грудей, упав па коліна, поцілував дитяті ногу і в ім'я великого султана заприсягнувся, що ніхто інший, крім сина короля Яноша, ніколи не володітиме Угорщиною, бо так хоче аллах.
   Султан збирав військо для походу в Угорщину. Розскочилися навсібіч гонці, звідомляючи спахіїв, у султанських зброярнях виливали гармати і ядра до них, яничари наточували шаблі, дюмбекчі сушили барабани, шилися тисячі нових зелених і червоних знамен. Ніщо не могло зупинити страшної сили, яку Сулейман мав намір знов посунути на зелені поля Угорщини, на її сади й виноградники. Але тут із сходу стали напливати тривожні вісті про неспокій серед кочових племен. Плем'я герміян коло Ладика зайняло прохід у горах і грабувало каравани й усіх подорожніх. Туркменські кочовики набралися такого нахабства, що викрали коней під Манісою у принца Мустафи, коли той виїхав із своїм двором на лови. В Діярбекірі збунтувалися племена курдів, цих дивних людей, що, попри свою бідність, яка межувала з убогістю, нікому не підкорялися, вперто домагаючись незалежності.
   Виходило так, що в Діярбекір для приборкання повстання джімрі - мерзенного зборища дикого люду, мав вирушити один з султанських візирів, а що Рустем-паша ще недавно був там санджакбегом і, як видно, не зумів приборкати курдів, то найостаннішому дурневі було ясно: дамат повернеться туди, звідки прибув!
   Неприхована радість запанувала навіть серед тих, хто ніколи в очі не бачив Рустема. На дивані байдужий до всього Хусрев-паша, який страждав якоюсь невиліковною хворобою, мляво спитав Рустема: "Тебе справді посилають в Діярбекір?» А великий візир Сулейман-паша, помітивши, як Рустем поглядом шукає лускач, щоб роздавити грецький горіх, вхопив повну жменю горіхів, набив ними рот, став трощити зубами, примовляючи з виряченими від задоволення очима: «Ось як треба! Ось як!» Рустем мав тридцять п'ять років, Сулейман-паша вісімдесят. Але дамат не збентежився.
   - У мене маслаччя міцніше за горіхову шкаралущу,- понуро посміхнувся він.
   А сам, власне, був зготовлений на добре і зле. Спиш із султанською донькою - так і знай, що доведеться за це розплачуватися. З насолоди виникає обов'язок. Та ще й не знати, де воно ліпше: при боці в султана, який щедрий на милості, але ще, мабуть, щедріший на кари, а чи в самого чорта в зубах.
   Вирушаючи в походи, Сулейман ніколи не брав на себе командування військом, призначаючи сераскером великого візира. Це було доволі зручно, бо всі невдачі падали на сераскера, успіхи належали султанові. З Ібрагімом він зазнав більше невдач, ніж перемог, Аяс-паша так і не очолив війська жодного разу, Лютфі-паша, готуючись до звання великого візира, пробував виказати свої здібності в поході проти острова Корфу, але, крім ганьби, не здобув нічого. Тепер, з усього видати, сераскером мав іти проти Угорщини старезний євнух Сулейман-паша, який усе своє довге й каламутне Життя провів на Сході, знав підступи, хижість, кровожерство, але ще жодного разу не стикався з лицарством, відвертим аж до самозабуття, і відвагою не сліпою, не фанатичною, а просвітленою розумом і любов'ю до рідної землі. І хоч ніхто не вірив у таланти старого товстого євнуха, але говорилося про нього співчутливо, навіть з повагою, бо він своєю грубезною тушею заступив, відіпхнув ненависного дамата, і тому вже не було місця поряд з падишахом, тож хай їде, звідки приїхав, хай згине в голих курдських горах, серед гострого креміння й чорториїв, де витанцьовують його брати - шайтани.
   Ось тоді покликала Рустема до себе султанша Роксолана.
   Як став султанським зятем - даматом, ще по лишався вічна-віч з всемогутньою султаншею жодного разу, хоч і думав про це, бо була тут, здається, єдиною людиною, якої побоювався, надто пам'ятаючи свою незграбну запопадливість на пожежі. Через нього загинув тоді цей молодецький Байда, і Рустем знав, що Роксолана не простить йому тої смерті ніколи. Все можна відшкодувати, але смерть - чим ти її відшкодуєш? Хоч і сказано, що в мертвих - ні друзів, ні товаришів, та з усього видно, що султанша назавжди взяла в своє серце того Байду, не питаючи навіть його згоди, бо ж був для неї живим втіленням навіки втраченої батьківщини. Соловейко зітхатиме за вітчизною навіть у золотій клітці. Це він, Рустем, міг забути і рід свій, і землю, промінявши все не знати й на які вигоди, вспокоївшись ліниво від думки, що двох баранячих голів не зготуєш в одному горщику. Але ж не зрівнятися йому з цією вельможною жінкою, загадково-неприступною для всіх, всемогутньою, як сам султан, але водночас ніжною, як сонячний промінь, і вразливою, як закоханий соловейко.
   Незграбно, боком, чіпляючись за одвірки своїм шорстким од золотого шиття візирським халатом, мало не відштовхуючи невідступного кизляр-агу Ібрагіма, всунувся Рустем у маленький покій Фатіха, майже задихнувся, побачивши на білім атласнім диванчику Роксолану, обстелену розметаними барвистими шовками, лякаючись, що ніжна її шия зламається від ваги пишного червоного волосся і коштовних прикрас на ньому. Мерщій упав на коліна і так поповз по килимах, коли ж підвів перед султаншею голову, то побачив, що тут є ще хтось. Поряд з ним був ще чоловік у химерних, визивно багатих шатах, так само молодий, як Рустем, але набагато зграбніший, з пишними яничарськими вусами, гарнолиций, гостроокий.
   - Знаєш Гасан-агу? - спитала султанша.
   Рустем нахилив уперту голову. Ще б пак не знати! Простий яничар врятував султаншу під час заколоту, в нагороду отримав звання яничарського аги, яке дається тільки ціною великої крові, тоді вигадано для нього химерне звання особистого посланця султаншиного, став аталиком - вихователем шах-заде Баязида. З султанського ложа подаровано йому в жони білотілу одаліску,- вже не така й радість, як на Рустема, бо це однаково, що оженитися на білій корові. Якби це не при султанші, візир неодмінно прискалив би око й познущався з цього яничарика:
   «То що, вже отелилася твоя біла корова?»
   Але тут мав мовчати і щосили виказувати увагу й слухняність.
   - Гасане,- спокійно мовила Роксолана,- подай йому оте. Гасан-ага неквапливо взяв з низенького столика невеличкий згорток, замотаний.у зелену шовкову хустку, подав Рустемові. З належною шанобливістю, треба сказати, але до кого - до візира чи до султанші найперше?
   Рустем тримав згорток і не знав, що з ним робити.
   - Розгорни,- звеліла Роксолана.
   Він довго розмотував хустку, плутаючись кістлявими своїми, більше звиклими до реміняччя пальцями у тонкому шовку. Розмотав - напери. Якісь послання, грамоти. Дорогий папір, дороге чорнило, печаті. Мовчки глянув на султаншу. Що воно?
   - Почитай,- звеліла вона.
   Рустем полопотів одною грамотою, другою, третьою. На всіх - печаті царевича Мустафи. Листи до санджакбегів Сівасу, Діярбекіру, Болі, Коньї. Всуціль із запитань. Які зміни вітали б ви в імперії? Як ви ставитесь до мене? Чи будете мені вірні? Проти кого найперше треба спрямувати силу ісламського війська? Що ви думаєте про чужинців у Стамбулі?
   Все це важко було втямити навіть Рустемові з його метким розумом. Він розгублено поглянув на султаншу.
   - Читай ще,- звеліла вона.
   Він читав далі. Мустафа питав у начальників племен мін-баші, яка потрібна їм зброя. Писав яничарам до Стамбула, називаючи імперію оскопленою (натяк на великого візира-євнуха), і питав, чи довго вони таке терпітимуть.
   Зухвалі листи, за якими вчувався брязкіт зброї. Коли це не підробка, тоді що ж?
   - Страшно, візире? - шорстко спитала Роксолана.- Ти зблід, читаючи ці послання? А що ж робити мені? В мене зблідла душа! Мої сини не ждуть смерті великого султана, вони насолоджуються життям під його благословенною тінню, а син цієї черкещенки вже змалечку очікує смерті свого батька і всіх братів, бо тільки ця смерть відкриває йому шлях до престолу, а його матері дає змогу повернутися в Топкапи і зайняти покої валіде. Син черкешенки втратив терпець, він почав вірити, що султан Сулейман не помре ніколи, і він не помилився, бо так воно й буде, принаймні для самого Мустафи! І ця нікчемна Махідевран ніколи не ступить за брама великого палацу, бо вигнані султанші не повертаються, не повертаються! Але де ж були ви, візири, опора трону, найвірніші люди падишахові? Чом не впіймали злочинної руки, чом не помітили, не викрили, не перехопили, не захистили? Чом?
   Рустем не звик, щоб на нього нападали. Захищатися не вмів, не любив, а тут і захищатися не виходило. Завжди вважав усіх довкола дурнями, тепер не вадило удати дурника й самому. Та й було перед ким - перед самою султаншею.
   - Ваша величність! Ну які ж з нас візири? Сулеймана-пашу слуги півдня підводять з постелі, а Другу половину дня він думає лиш про те, як влягатиметься в постіль своєю тушею. Хусрев-паша не встигав з'їсти якийсь шматок, як воно з нього виходить, не затримуючись і не лишаючи ніякого поживку. Він жде, коли вже вмре від голоду, а ми ждемо, коли він помре, щоб звільнив місце для когось іншого. Четвертого візира султан називати не хоче, вагаючись між двома молодими пройдисвітами, яких узято ще з пажів покійного Скендер-челебії після його страти в Багдаді: між Ахмедом-пашою і Мехмедом-пашою Соколлу. А я - погляньте на мене, ваша величність. Хоч я й зять ваш, але голова в мене з самих кісток, як у коняки, тільки в коняки й кістки розумніші, бо вона вміє підставляти спину, я ж не вмію й того.