Загребельний Павло. Роксолана

   - Ти будеш однині Рушен,- сказав своєю дивною слов'янщиною, од якої Настасі захотілося сміятися.
   - Хіба ти турок? - забувши, навіщо її сюди привели, простодушно спитала вона.
   - Рушен і Роксолана - так зватимешся,- не відповідаючи, суворо пояснив Ібрагім.- Підійди ближче і скинь свій одяг, він заважав мені роздивитися твоє тіло,- звелів Ібрагім.- Ти рабиня і маєш робити все те, що я тобі скажу.
   - Рабиня? Раби мають працювати, а я сплю та їм.
   - Ти рабиня для втіхи й насолод.
   - Для насолод? Яких же?
   - Моїх.
   - Твоїх? - Вона засміялася.- Чи не занадто ти кволий для насолод?
   Він образився. Блиснули гнівно йому очі, сіпнулася щока. Пожбурив книгу на килим, гукнув:
   - Підійди сюди!
   Вона ступнула мовби й до ложа і ніби вбік.
   - Ще ближче.
   - А коли не хочу?
   - Маєш слухатися моїх велінь.
   - Ти ж християнин? Бо не схожий на турка. Християнин? Це було так несподівано, що він розгубився.
   - Хто тобі сказав, що я був християнином?
   - А й так видно. Хіба неправда?
   - Тепер це не має значення. Підійди.
   - Не підійду, поки не знатиму.
   - Що тобі ще?
   - Повинен відповісти мені.
   - Ти нахабне дівчисько! Підійди!
   - Ні, ти скажи мені. Чув про тих сімох отроків, що заснули в Ефесі?
   - В Ефесі? Ну то що?
   - Вони досі сплять?
   Ібрагімові починала вже подобатися ця дивна пригода у власній ложниці.
   - Принаймні я не чув, щоб вони прокидалися,- сказав він звеселено.- Тепер ти вдоволена?
   - А той священик? - не відступалася вона.
   - Який священик?
   - У святій Софії. Коли турки з їхнім султаном вдерлися до Софії, там правилася свята служба, всі стояли на колінах і молилися. На амвоні стояв священик, який вів відправу. Тоді яничар з шаблею кинувся на священика і вже замірився, щоб розрубати його, але той затулився хрестом, позадкував до стіни храму, і стіна розступилася і сховала священика. Він вийде з неї, коли буде кінець невірним. Ти мав би чути про це.
   - Не чув, і ніхто тут не чув про таке. Це якась дика вигадка.
   - Чому ж дика? Це знають усі поштиві люди. Настася зграбно ступнула ближче до ложа, нахилилася над кинутою книгою, перегорнула сторінки.
   - Не знаюся на цьому письмі. Якесь дивне.
   - Вмієш письма?
   - Чому б не вміла? Всього вмію.
   - То йди до мене.
   - Не піду. Цього не вмію й не хочу. З тобою не хочу.
   - Примушу.
   - Хіба що мертву.
   - Ти дівчина?
   - Мав би побачити вже.
   - Але ж ти не хочеш, щоб я на тебе подивився.- На Ібрагіма насувалася незрозуміла нехіть. Думав уже не про втіху, а про те, як знайти почесний для себе відступ і як поводитися з цим дивним дівчам надалі. Казати правду, Рушен як жінка нічим не приваблювала Ібрагіма. Жінка має бути безмовним знаряддям втіхи, а не вдарятися у високі розбалакування, щойно ступивши до ложниці.
   - Ти чия донька? - спитав він, щоб виграти час.
   - Королівська! - засміялася Настася, зухвало стріпнувши пишними своїми червонястими косами. Ібрагім не зрозумів. Або не повірив.
   - Чия, чия?
   - Сказала ж: королівська!
   - Де тебе взято?
   - У королівстві.
   - Де саме, питаю.
   - Вже там нема, де була.
   Він поглянув на неї уважніше, прискіпливо, недовірливо, навіть зневажливо. Нікчемна самозванка? Просто дурне дівча? Але ж справді дивне на вигляд і вдачею. І поводиться вкрай химерно. Ніколи ще не чув він про рабинь, які б сміялися, щойно попавши в рабство.
   Йому захотілося подумати на самоті. Не знав самотності, не мав часу на неї, але іноді гостро відчував у собі якусь нез'ясовну тугу. і лише згодом відкривалося: то туга за самотністю. Прагнемо того, чого позбавлені.
   - Гаразд,- махнув він утомлено.- Іди сьогодні. Покличу тебе згодом.
   - Куди ж мені? - дивуючи його ще більше, спитало дівча.- Знов туди - їсти й спати?
   В ній таки справді було щось не таке, як в інших людях.
   - А чого б ти хотіла?
   - Науки.
   - Може, ти забула, хто ти?
   - Рабиня. Але дорога.
   - Ти все знаєш?
   - Якби все, не хотіла б учитися.
   - Тебе ж учать співати й танцювати?
   - Вмію без того. Можу заспівати тобі, як мене куповано, Послухай-но.
   Вона присіла на килим, згорнулася клубочком, ледь доторкуючись пальчиками до грубої арабської книги, глибоким, тужливим голосом завела: «За саму Настасю дев'ять тисяч. За стан гнучкий десять тисяч. За біле лице одинадцять. За білу шию аж дванадцять. За сині очі та й довгі вії тринадцять. За тонкі брови чотирнадцять. За косу злоту аж п'ятнадцять…»
   Скочила на ноги, відбігла до дверей.
   - Маєш пісню. Досить з тебе?
   - Іди. Дай мені час для думання. Вона ще не вірила.
   - Отак і йти? Я ж рабиня.
   - Іди, йди. Ще тебе покличу.
   - Мала втіха!
   Вона вийшла від нього, сміючись, але він не хотів чути того сміху, хотів думати.
   А що думати - не знав. Порадитись? Про жінку не радяться. Проти них хіба що беруть свідків, коли жінка здійснить паскудство. «А ті з ваших жінок, котрі здійснюють паскудство,- візьміть у свідки проти них чотирьох з вас. І коли вони засвідчать, то тримайте їх у домах, поки впокоїть їх смерть або аллах влаштує для них шлях». Був Гріті, який стояв осторонь ісламу. Але з Гріті не хотілося б розмовляти про цю дівчину, бо ж при зустрічі він і так неодмінно підморгне і спитає з брудною чоловічою відвертістю: «Ну як засмакувала вам роксоланочка?»
   Ібрагім лежав і перебирав у пам'яті вірші четвертої сури корану «Жінки». Завжди знаходив у цій книзі втіху, надто там, де згадувалося його ім'я. Знав, що то пророк Ібрагім, якого християни звуть Авраамом, але однаково мав втіху, читаючи: «Адже ми дарували роду Ібрагіма писання й мудрість». Може, й Феррох-хатун, підбираючи для малого свого раба мусульманське ім'я, зупинилася на Ібрагімі, щоб сповнити гордістю його дух? Бо про його дух вона дбала затято й запекло, тіло віддаючи природі, яка без нічиєї помочі вже чотирнадцятилітнім зробила Ібрагіма палким і відданим коханцем його доброї господині. Тепер вона десь спливає у невтішних сльозах, а він має знайти розумний вихід із безвиході, в яку потрапив, купивши на Бедестані дивну рабиню. «І ніколи ви не в стані бути справедливими між жінками, хоча б і хотіли цього. Не ухиляйтеся ж усім ухилянням, щоб лишити її ніби висячою. А коли ви владнаєте і будете богобоязливі, то воістину аллах прощаючий, милосердний».
   До ранку майже не заснув. Євнуха, який поткнувся був, щоб спитати, чи не привести улюбленицю Ібрагімову Хюму, вигнав утришия. Євнухи - найнестерпніші. Завжди знають те, чого не слід знати нікому. Розпитати Рушен не могли, бо вона нікому не стане відповідати (навіть йому, на жаль), але здогадалися й так, раз відправив він рабиню дочасно й передчасно. А може, саме вчасно?
   І тут він злякався: а чи не виявив він слабості, чи не піддався затаєним чарам цієї чужинки? Принаймні мав би напоїти її міцним вином і хай би тоді спробувала виказати свою варварську суміш гострого, як бритва, розуму і мало не дитячої наївності. Але ж він не зробив цього. Відпустив Рушен, не доторкнувшись до її тіла, і відпустив передчасно й дочасно. Не інакше - чари. Його ошукано. Він піддався наївній баєчці про високе походження і про чистоту мало не ангельську. Ібрагіме, Ібрагіме!…
   Над Стамбулом нависала холодна зимова імла, але султан виявив бажання їхати па Ок-Мейдан стріляти з лука по гарбузові. Бажання падишаха священне. Ібрагім супроводжував Сулеймана, тримаючись коло почесного правого стремена. Він був сама поштивість і запобігливість на цьому почесному місці правої сторони, що зміцнює небосхил, і потішав султана, описуючи їхні вправи стилем придворних пишномовців-лакиз: «Коли високий султан, сівши верхи, з августійшим кортежем поспішив у путь досконалості, поштивості й служіння і за звичаєм халіфів у вільний від державних турбот день прибув на поле стріляння по гарбузу, який уже чекав на місці проходження його величності, чухраї й аджеми
^[15]вмить стали ганяти гарбуз, піднятий на двісті гезів над землею, і великий падишах, ніби лев, створивши собі пазурі з стріл і лука, став метати в гарбуз стріли випробування, заохочування і налякування згідно з словами: «І приготуйте для них, скільки можете, сили і загонів кінних; або ви налякаєте». Щаслива права сторона прикрасилася стоянням головного наглядача царських покоїв і великого сокольничого Ібрагіма, який також метав стріли в свій гарбуз, і високогідні вельможі султанські, заохочуючи один одного, метали стріли щастя в гарбузи, підставлювані їм аджемами, та не могли зрівнятися всі ті гарбузи з гарбузом високого султана, жовтим, в червоних і чорних смугах, ніби кров од стріл і синці од могутніх ударів його величності. Що то був за гарбуз! Глиба, ніби дерево без стовбура, або голова богатирського воїна, що взірцево підставив її під кам'яні удари стріл. Вона схожа на товстий сук самшитового дерева, що виставило себе на стрільбище. Це гніздо голубів, яких каміння стріл змушує злякано злітати, або райська фінікова пальма, яка підставляє себе його величності, намісникові нашого часу».
   Султан уперто вганяв стрілу за стрілою у величезний гарбуз, який бігцем проносили перед ним на високій дерев'яній тичці сховані за земляним насипом чухраї. Слідом за султанським гарбузом пересувалися гарбузи, призначені для Ібрагіма, для великого візира старого Пірі Мехмеда-паші, для візирів, яничарських аг, для вельмож, підлабузників і придурків. Султанський гарбуз був найбільший і найяскравіший, його стріли теж мали золоте оперення і сяяли навіть в імлистому повітрі, гарбузи для Ібрагіма й візирів були набагато менші і всі білі, решта мала вдовольнятися кількома сіруватими круглими гарбузиками, в які вбивано одразу по кільканадцять злих стріл. Сулейман оволодів високим умінням лучника в час свого намісництва в Криму, куди, ще малим, відсилав його дід султан Баязид. І хоч османські султани вважали лук зброєю боягузів, надаючи завжди перевагу мечу, Сулейман після Криму вже ніколи не міг позбутися великої спокуси метати стріли чи то в дикого звіра, чи в перелітного птаха, чи й у такий ось гарбуз.
   Султан, за своїм звичаєм, мовчав, знаками показуючи своїм «без'язиким» - дільсізам, щоб подавали стріли або напої - промочити горло їм з Ібрагімом. Ібрагім намагався не відставати від Сулеймана, ретельно вганяючи в свого гарбуза стрілу за стрілою, посміювався з старого Пірі Мехмеда, який влучав рідко, неспроможний як слід напинати тятиву, через що його стріли не долітали і безсило падали вниз. Несподівано чиясь чужа стріла з хижим посвистом вп'ялася в султанський гарбуз, мало не пробивши його наскрізь. Навіть Ібрагім, змертвівши лицем, поглянув на свій сагайдак і на ту злочинну приблуду, так ніби хотів упевнитись, що то не його стріла з синьо-білим оперенням, а справді чужа, не знати чия і звідки. Стриміла в яскравому гарбузі чорна, з брудними пацьорками, поначіплюваними на ній. Чухраї й аджеми, вражені небаченим святотатством, завмерли в своєму сховку, гарбузи похитувалися на високих тичках, так ніби їм теж передався дрож перестраху, який опанував усіх придворних.
   Учитель і вихователь султанів сивоголовий візир Касим-паша, який знав Сулеймана змалку, їздив з ним повсюди, жив усі роки в Манісі, терпляче передавав йому всі таємниці двірських звичаїв, тепер з деякою стривоженістю стежив за Сулейманом. Сам аллах послав це випробування для молодого султана. Ось нагода показати і свою владу, і норов свій, і свій спокій, якого вчив Сулеймана незворушний Касим-паша. «Без'язиких» Сулейман привіз до Стамбула теж з Маніси. Мав своїх власних, не потребував дільсізів, які служили султанові Селіму, Касим-паша підготував для свого повелителя і цих мовчазних виконавців найнесподіваніших повелінь, повелінь таємних, безмовних, передаваних жестом, порухом, доторком і поглядом, а то, може, самим диханням султановим. Моргаючи почервонілими від вітру старими своїми очима, Касим-паша вдоволено спостерігав, як уміло й непомітно віддає Сулейман накази, як метаються дільсізи, мовчки і негайно сповнюючи його волю. Як же поведеться султан тепер, коли невідома рука злочинно замахнулася на його високу честь? Чужа стріла в султановій цілі однаково, що чоловік у Баб-ус-сааде
^[16]. Кара мав бути негайна і безжальна, але гідність треба зберігати також і в покаранні. Касим-паша не брав участі в змаганнях, його не примушувано, з нього не насміхався навіть Ібрагім, та коли старий візир не метав стріл, то стурбовані погляди на свого вихованця він метав ще частіше, ніж той стріли, і тепер напружився своїм старим жилавим тілом, мов туго напнута тятива.
   Султан не зрадив свого вірного вихователя. Не вирвався йому з грудей крик обурення, нічого не спитав, тільки гнівно показав рукою на ту нахабну стрілу, і дільсізи миттю кинулися шукати винного і негайно поставили перед султаном якогось старого бея, замотаного в товсті сувої тканини і хутер, у величезній круглій чалмі, розгубленого й одурілого від вчиненого його нетвердою рукою. Дільсізи, показавши султанові обличчя злочинця, накинули тому на голову чорне запинало, зготовляючись вчинити неминучу кару, але Сулейман порухом вказівного пальця лівої руки затримав їх.
   - Де кадій
^[17]Стамбула? - спитав спокійно. Хотів бути справедливим, керуватися не гнівом, а законами. Не цікавився, як звуть злочинця і хто він. Бо злочинець через свій злочин став твариною, тварина ж не має імені, так само й становища. Тільки смерть може знов зробити злочинця, який замахнувся на султанську честь і завдав найвищої образи падишахові, людиною, і тоді йому буде повернуто його ім'я, і родина може забрати його тіло, щоб віддати землі згідно зі звичаєм.
   Кадій прибув і вклонився султанові.
   - Воістину Всевишній аллах любить людей високих помислів і не любить низьких,- тонко проспівав він, погладжуючи віхті сивої бороди і надимаючи побузковілі від холоду щоки.- Адже господь твій у засаді.
   Після цього кадій змалював усю підступність і тяжкість злочину спровиненого і на потвердження навів висловлювання Абу Ханіфа, Малікі й Несая
^[18]. Не могло бути злочину тяжчого, ніж посягання на честь володаря, ті ж, хто вганяв свої стріли в гарбуз щастя його величності, втрачають право жити, бо пролив на них господь свій бич кари. Воістину ми належимо богу і повертаємось до нього.
   Султан і всі його візири визнали винятковість знань кадія, красу його мови і гарну побудову доказів. Сулейман показав «без'язиким» пальцем, що вони мають робити, ті вмить накинули нещасному на шию чорний шнурок, вхопилися за кінці - і ось уже чоловіка нема, лежить труп з виряченими очима, з прокушеним посинілим язиком, і сам султан, Ібрагім, візири, вельможі пересвідчуються в його смерті, проходячи повз задушеного і пильно придивляючись до нього. Сулейман подарував кадієві султанський халат і, здобрілий, сказав Ібрагімові, що хотів би сьогодні з ним вечеряти.
   - Я звелю приготувати румелійську дичину,- вклонився Ібрагім.- Солодкого вистачить чотирьох перемін.
   - Сьогодні холодно,- пересмикнув плечима Сулейман.- Не завадить анатолійський кебаб.
   - Не завадить,- охоче згодився Ібрагім.
   - І чогось зеленого. Без солодощів обійдемося. Ми не жінки.
   - Справді, ваша величність, ми не жінки. Вперше за день султан усміхнувся. Помітити цю усмішку під вусами вмів тільки Ібрагім.
   - Ми сьогодні гарно постріляли.
   - Ваша величність, ви воістину метали сьогодні стріли щастя.
   - Але ти не відставав од мене!
   - Випереджати вас було б злочинне, відставати - ганебно.
   - Сподіваюся, що наш великий візир складе газель про це
   свято стрільби.
   - Чи не занадто старий Піді Мехмед, ваша величність?
   - Старий для стріляння чи для газелей? Як сказано: і голова запалала сивизною…
   - Мехмед-паша суфій
^[19], а суфії засуджують усі втіхи. Я міг би скласти бейт
^[20]для великого візира.
   - Навіщо ж відмовлятися від такого бажання? - Султан забрав повіддя свого коня у чаушів
^[21], рушив ступою з Ок-Мейдану. Ібрагім, тримаючись біля його правого стремена, ледь нахилився до Сулеймана, щоб тому було ліпше чути, проскандував:
   Маєш звичай, о суфію, засуджувати вино, заперечувати флейту Пий вино, будь людиною, облиш цей дурний звичай, о суфію!
   - Це треба записати,- схвально мовив султан і пустив коня вскач. Ібрагім скакав поряд, мов його тінь.
   Вони вечеряли в покоях Мехмеда Фатіха, розписаних венеціанським майстром Джентіле Белліні: білокосі жінки, зелені дерева, гяурські будівлі, звірі й птахи - все те, що заборонено кораном. Але пили вино так само заборонене кораном, хоч і сказано: «Поять їх вином із чаші запечатаної», зате з султана поволі сходила його звична похмурість, він ставав ледве не тим шістнадцятилітнім шах-заде з Маніси, який клявся колись Ібрагімові в любові й повазі на все життя. Хмільний верблюд легше несе свій в'юк. Пили і їли багато, але ще більше відкидали, бо челяді сюди вступ був заборонений, прибирати не було кому.
   - Що не з'їдається - викидається! - недбало казав султан.- Сьогодні вечеря мені особливо смакує. А тобі?
   - Мені так само.
   Ібрагім підливав Сулейманові густого мускату, а самому не йшло з голови: «Що не з'їдається - викидається». А він не викидав би ніколи й нічого, бо ж був сином бідних батьків. Але тут, коло султана, вже не з'їдав усього, попри всю свою невситимість. От і Рушен не з'їв. То що ж тепер - викинути? А куди?
   Дивився на Сулеймана, на його сумно схилену на довгій тонкій шиї голову, обтяжену височезним тюрбаном, пробував визначити справжні свої почуття до цього чоловіка - і не міг. Не хотів. Кривити душею перед самим собою не звик, а визнавати правду?… Хай буде, як було досі. Він живе не для себе, а для темнолицього можновладця. І Рушен купив, платячи дурні гроші, дивуючи Гріі, а тоді не зачепив і пальцем, коли євнух заштовхав дівчину до ложниці,- не для себе, а для султана, для його царственого гарему, для Баб-ус-сааде в четвертому дворі палацу Топкапи за Золотою брамою насолод. Що ним керувало? Любов, жалість, вдячність за все, що Сулейман зробив для нього? Хіба знав? Діяв несвідомо, сам до часу не відаючи, що творить, лиш тепер збагнув і зрадів невимовне, і закортіло розповісти султанові, який дивний дарунок приготував для нього, але вчасно стримався. Мав звичку: зупиняти свої захвати, мов коня на скаку. Зупинись і подумай ще. Подумав, і сяйнуло йому: валіде! Треба порадитися з матір'ю султана валіде Хафсою, всемогутньою повелителькою падишахового гарему.
   Після вечері Сулейман попросив почитати йому «Тасаввурат»
^[22], слухав, куняючи, не перебивав і не перепитував, а Ібрагім, незважаючи на читане, забувши й про самого султана, крутив у голові тільки одне слово: «Валіде, валіде, валіде!» «Я знайшов жінку, яка ними править, і даровано їй усе, і в неї великий трон».
   А тоді здригнувся, не знати чому пригадавши похмуру легенду, пов'язану з венеціанцем Джентіпе Белліні, який розписував ці покої для Мехмеда Фатіха. Художник вельми подивував султана, привізши йому в дарунок кілька своїх робіт, де були зображені прекрасні жінки, які видалися Мехмеду живішими навіть за його одалісок з гарему. Він не вірив, що людська рука здатна творити такі речі. Тоді художник намалював портрет самого Фатіха. Кривий, наче ятаган, ніс, розбійницьке обличчя у широкій бороді, звіруватий погляд з-під круглого тюрбана, у всьому панівна барва - стемніла загусла кров. Султан був у захваті від уміння венеціанця. Але коли той показав Мехмедові картину усікновення глави Іоанна-Хрестителя, султан засміявся з художницької недосвідченості.
   - Ця голова занадто жива! - вигукнув він.- Не видно, що вона мертва. На відрубаній голові шкіра стягується! Вона стягується, щойно голову відділено від тіла! Ви, невірні, не знаєтесь па цьому!
   І щоб не полишити ніяких сумнівів щодо свого знання, тут же звелів відтяти голову одному з чаушів і примусив художника подивитися на ту вмираючу голову, поки венеціанцеві стало видаватися, ніби він і сам умирає.
   Не було нічого неможливого для Османів. Надто в жорстокості. Чи не накличе він на себе жорстокості своїм дарунком? Вчинкові має передувати розмова. А розмова - це ще не дарунок.
   Хоч Ібрагім вважався головним наглядачем султанських покоїв і хоч Баб-ус-сааде теж належала до його відання, але переступити за четверту браму, пильновану білими євнухами, не ризикуючи втратити голови, він не міг так само, як будь-який інший чоловік, окрім самого султана. Євнухи не бралися до уваги, бо ж євнух не може скористатися одалісками, так само, як неписьменний книгами. Але з висоти своєї посади Ібрагім бачив, що діється у гаремі, він мав задовольняти всі потреби цього маленького, але всемогутнього світу; щоранку до нього приходив головний євнух, який передавав веління валіде - великої правительки Хафси, дорогоцінний час якої не міг витрачатися на речі низькі й підлі, для яких поставлений тут був він, Ібрагім, бо той час ощадливо розділювано на устремління наблизитися до аллаха, на возвеличення улемів, бідних чалмоносців. Ібрагім терпляче слухав розбазікування чорного кизляр-аги, відаючи вельми добре, що її величність валіде, окрім готування дарів для мечетей і священних тюрбе, шиття коштовних запон, гаптування та плетіння мережив, свій час здебільшого витрачає на пліткарство, на вислухування доносів євнухів і своїх вірних одалісок, на притлумлення чвар, а то й справжніх заколотів, якими аж кипить гарем, і, ясна річ, на вивідування й стеження кожного кроку султанового, його візирів, усіх наближених, передовсім Ібрагіма ж, хоч до нього валіде й мала особливу прихильність, про що не раз казала відверто. І не просто прихильність, а й любов, як до сина. Про це він теж відверто чув з уст самої валіде. З царствених уст, що красою своєю затьмарювали будь-що бачене. Не соковиті, не буйно-червоні, не ніжні тою тонкою ніжністю, від якої шаліють чоловіки, а скоріше суворі, темні, мовби вкриті смагою, якісь ніби затверділі, але вирізьблені з такою високою досконалістю, що ждав з них уже й не просто слів, а самої краси, чи що. Лише небагатьом з чоловіків випало щастя бачити ті уста. Ібрагім належав до небагатьох.
   - Передай валіде,- сказав він уранці кизляр-азі,- що я просив би її вислухати мене.
   Кизляр-ага мовчки вклонився.
   - Іди,- знов сказав Ібрагім. Євнух, вклоняючись, позадкував до дверей. Був могутніший за Ібрагіма, бо мав у своїх чорних страшної сили руках і весь гарем, і самого султана, але ніколи не виказував відверто своєї могутності, бо позад нього стояли цілі покоління, таких самих євнухів, які творили свою справу тайкома, накидали зашморг, підкрадаючись ззаду, а перед очі запобігливо вклонялися, принижувалися і підлабузнювались.
   Людина, ставши на ноги і возвисившись над світом тварин, одразу мовби поділилася на дві частини: верхню, де дух і мисль, і нижню, яку тілесність тягне до землі, до тваринності, до первісного бруду. Верхній слугують мудреці і боги, нижній - підлабузники. Вони з людських покидьків - найдревніші. Покінчити з ними - незмога. Єдиний спосіб: знову стати рачки!
   Ібрагім ніколи не вважав себе підлабузником. Може, й уподобав його Сулейман за те, що не прилучився він до юрмища лакиз, яке оточувало шах-заде в Манісі, а тепер, коли Сулейман став султаном, він, Ібрагім, теж не зламався, утримався на своїй людській висоті, піднявся ще вище над лакизами Високої Порти, яким тут не було й ліку. Валіде Хафса попервах насторожено придивлялася до жвавого грека, остерігаючись, щоб він не зашкодив її синові. Але, володіючи необхідним терпінням, яке б з цілковитим правом можна було назвати зцілюючим, вона незабаром переконалася, що між юнаками розпочалося щось ніби змагання гідностей, і це їй сподобалося. Тепер тільки мала пильнувати, щоб Ібрагім, лишаючись напарником Сулеймана, не намірився стати його суперником. Щонайменші натяки на суперництво валіде помічала коли й не сама, то завдяки своїм очам і вухам, передбачливо порозставлюваним повсюди, і вчасно усувала їх непомітно для Сулеймана, часто й для Ібрагіма.
   Тепер в Ібрагімовому проханні валіде запідозрила якийсь підступ, мабуть, через те кілька днів не відповідала, чи то хапливо збираючи про нього все можливе, чи то належно готуючись до наступної розмови. Готуватися до розмови, не знаючи, про що та розмова? Дивно для всіх інших людей, але не для валіде. Бо коли чоловік задумав щось лихе або й підле, то він не витримає, викаже себе бодай натяком, якоюсь незначною дрібницею, хоча б у сонному маренні або в сп'янінні, коли вони із Сулейманом замикаються у джавурських покоях Фатіха,- і тоді вона негайно знатиме, здогадається про все і відповідно підготується до відсічі. Коли ж Ібрагім не має на гадці нічого лихого, навпаки, хоче справити їй приємність, то й тоді не слід поспішати, бо поквапливість личить тільки людям підлим, нікчемним і безвартісним. Велич людини - у спокої, а спокій - у терпеливості й повільності. Без прогайки треба розправлятися тільки з ворогами. Занесена шабля має падати, як вітер.
   Валіде Хафса походила з роду кримських Гіреїв. У її жилах не було крові Османів. Але вознесена нині на становище храни-тельки чеснот і гідностей цього царського роду, вона щосили намагалася увібрати в себе його багатовіковий дух. Велетенські простори дихали в її серці, повільні, як хода караванів; ритми пісків і пустель пульсували в крові, прогнані з небес великими вітрами хмари стояли в її сірих, розіскрених очах, її різьблені губи зволожувалися дощами, які падали і ніяк не могли впасти на землю. Імперія була безмежним простором, простір був нею, Хафсою, а сама вона поволі ставала простором, мандруючи за велінням султанів Баязида Справедливого і Селіма Грізного (її мужа) зі своїм сином то в Амасію, то в батьківський Крим, схований за високими хвилями суворого моря, то в Едірне, то в Стамбул, то в Манісу, а тепер, з'єднавши і об'єднавши всі простори тут, у царственому Стамбулі, в палаці Топкапи, де вспокоено сіла вона на подушку почесті й поваги, ставши тогрою