Страница:
«Серце моє, я люблю вас! Страждання, яких я зазнаю від своєї любові, мало не зводять мене з розуму. Душа моя лине до вас з усією силою пристрасті. Пролийте благотворний бальзам на мої рани!» Ібрагім відсилав золоту монету. Себто: «Я любитиму вас ще дужче».
Минув другий місяць з дня проголошення Сулеймана султаном. Переконавшись у щедрості й суворості нового падишаха, Стамбул втихомирився. І хоч велетенська імперія вибухала бунтами то тут, то там, у столиці життя налагоджувалося. Найпершою ознакою було те, що купці повезли на Бедестан коштовні товари і найдорожчих рабів. Луїджі Гріті через посланця запросив Ібрагіма відвідати разом з ним Бедестан, де мають бути рідкісні молоді рабині. Навіть черкешенки, які ціняться найвище. Гріті натякав Ібрагімові, що вже забув про його рабство. Власне, у цій землі всі раби. Народ - раб султанів, султан - раб аллаха. Щоб справити приємність Луїджі, Ібрагім вирішив зодягнутися венеціанським купцем. Кольорові мережива, чорний оксамит, золотий ланцюг на шиї, персні з великими самоцвітами, крислатий капелюх з коштовним плюмажем. Одягали його два грецькі хлопчики. Вродливі й вишукані, як сам Ібрагім. Він оточував себе тільки гарним. Хотів бачити себе в дзеркалах чужих життів. Не любив євнухів. Ненавидів наругу над людською природою. Людину ліпше вбити, ніж калічити. Смерть слід теж розглядати як один із способів полегшити людське життя. І не тому, хто вбивав, а кого вбивають. Поки живий, можна було втішатися такими розмірковуваннями. А він був живий і не мав наміру вмирати. Може, й ніколи. Дивився на себе у венеціанське дзеркало, подароване Луїджі Гріті. Подобався собі, як завжди. Тонкий, нервовий, вишуканий. На блідому обличчі виразно окреслені губи, з-під тонких чорних вусів поблискують рівні гострі зуби, так щільно поставлені, що здається: їх удвічі більше, ніж треба. Одні розвивають тіло, він розвивав свій дух. Тіло пристосовувалося до духу, залежало від нього, а дух був вільний, розкований, мільйонноликий. Тому й любив себе. Ібрагім подвоєного, потроєного в дзеркалах. Там відбивався уже й не він з його зовнішністю, а його неповторний дух.
Луїджі Гріті застав Ібрагіма коло дзеркал. Мовби на догоду Ібрагімові, купець зодягнувся османцем. Багатий халат із золотистої парчі, гаптовані золотом зелені шаровари, білосніжний шовковий тюрбан, під товстезними смоляними бровами виблискують вогнем булькаті очі. Накривлений, як у султана Мехмеда Фатіха, ніс, товстезні пишні вуса, чорнюща борода. Чистісінький тобі паша! Вони довго сміялися, розглядаючи один одного. Обнялися і поцілували один одного в напахчені вуса. Навіть пахощі кожен підібрав відповідно до одягу. У Луїджі - східні, в Ібрагіма - італійські, трохи зжіночені, мало не від самої Катерини Сфорци, до порад якої прислухалися усі найшляхетніші й найвельможніші особи Європії.
- В ношах чи на конях? - спитав Ібрагім.
- Тільки верхи! - зареготав Гріті, показуючи на криву шаблю в коштовних піхвах.
Супроводжувало їх з десяток бостанджіїв, зготовлених на все лихе. їх не подивував Ібрагімів вигляд. Бачили й не таке. Головами відповідали за його цілість і недоторканність перед самим султаном - ось і все. Гріті про охорону, здавалося, не дбав зовсім. Його охороняли гроші. Міг купити пів-Стамбула. Ще й не знати, де більше скарбів: у Семибаштовому замку чи в нього?
- Ми забули взяти євнухів,- спохопився Гріті. Ібрагім пересмикнув нервовими устами.
- Навіщо? Я не вважаю, що таке видовище прикрашав справжнього мужчину.
- Не прикрашає, але слугує першою прикметою мужчини. Інакше кожному правовірному довелося б возити за собою цілий гарем. Клопітливо занадто, чи не так?
- Невеличкий гарем ліпший за найпишініших евнухів. Я б згодився возити навіть гарем, тільки не цих обрубків". Але мій гарем із самих рабинь. Це нагадувало б мені щоразу про моє власне становище.
- Чи не вважаєте ви,мій дорогий,що вже час вам змінити своє становище бодай у гаремі? -прискалив око Луїджі.
- Я ще надто мало живу в Стамбулі.Всі,кого знав,лишилися у Манісі.
- Зате вас знае весь Стамбул.
Ібрагім засміявся:
- Згодьтеся,дорогий Луїджі,що я не можу взяти собі кадунами одразу всіх красунь Стамбула!Рабинь- скільки завгодно,законних жон -тільки чотири! Так повелів пророк.
- Не треба всіх.Починати слід завжди з одної. Мій друг Скен-дер-челебія має юну доньку.
- Скендер-челебія? Головний дефтердар? Він міг би породича-тися з рабом?
- Не згадуйте зайвий раз про те,що для вас уже,власне,й не існує. Що ж до Скендер-челебєї,то він хотів би догодити новому султанові так само,як умів догоджати його покійному батькові. Одного слова султана Сулеймана досить,щоб Кісайя стала вашою кадуною.А вона-справжня квітка з садів аллаха.
- Як можна судити про красу,не переконавшись у цьому на власні очі?
- А хіба вас не переконує майнове становище Скендер-челебєї?
- Досі я намагався наповнювати не кішені,а голову й серце.
- Те,що не існує,не може бути наповненим.
Що ви маєте на увазі?
- Чоловік наймудрійший може вмерти з голоду,коли в нього вітер у кишенях,-прокричав Гріті так голосно,ніби кидав ці слова голодранцям,що крутилися у вузьких вуличках,мало не підлазячи коням під ноги.-Я особисто надаю перевагу наповненню усього без винятку.Може,дефтердару якраз не вистачає вашої голови.
- Досі він обходився влосною головою,і не без успіху.
- Є межа,перед якою безсилі такі уми,як Скендер-челебєя. Торгівля нагадує стамбульський Бедестан; тобі здається,ніби ти охопив її всю,а тим часом ти нагадуєш рибалку:що більше ловить він риби в морі, то більше бачить невловленної.Одні впадають у розпач від такого відкриття,інші шукають способів упіймати ще більше. Може,Скендер- челебії бракує саме вашого розуму і вашого впливу так само, як вам не вистачає вільної жони для гарему.
- Я нічого не говорив про гарем.Не переймався цим ніколи.Коли хочете,то про мій гарем,хоч казати про це смішно й не годилося б, дбав Сулейман.
- Хай подбає ще.Тому,хто проводить із султаном іноді й ночі голова до голови в безсонних бесідах, неважко випросити таку дрібницю. Одне слово султанове - і Скендер-челебія сам приведе свою прекрасну Кісайю па Ат-Мейдан…
Ібрагім мовчки всміхався під своїми тонкими вусами. Ці два вовки, Луїджі Гріті й Скендер-челебія, видно, уже неспроможні проковтнути здобич, яку хапають по всій імперії, їм потрібен ще й третій. Вибрали його, від нього не вимагається ніяких зусиль. Усе вони зроблять самі. А Сулейманове слово він випросить легко. Тільки натякне - і султан сам благатиме його, щоб узяв у жони доньку дефтердара.
- Я пришлю вам рідкісне дзеркало перської роботи,- сказав Ібрагім.
- А в мене для вас є ще рідкісніша золота монета, карбована найславетнішим італійським майстром,- тим самим відповів Луїджі. Ніби купці, що з пропозиції-іджабу й згоди-кабуля укладають договір-акд, вони згоджувалися діяти спільно в справі вельми важливій, хоч і зродилася вона, як могло видатися, з випадкової й несуттєвої балачки.
Саме під'їздили до Бедестану - головного стамбульського базару, так само старого, як і це місто, знищуваного й відроджуваного теж так само, як і це місто, і, як Царгород, незнищенного, вічного, безсмертного. За вузькими вуличками, за купами сміття, бруду, потоками нечистот, харчевнями, де дим, сморід, пахощі, лайка, насичення і спорожнення; за гамором і тіснявою, сонцем і вітром - ціле місто, сховане від світу під високими кам'яними склепіннями, з десятками вуличок і переходів, зі своїми майданами, водограями, струмками, навіть із власною мечеттю. Тут ніколи не подме вітер, і повітря зворухнеться хіба що від людських голосів, брязкоту збруї, ревіння віслюків і рикання диких звірів, котрих продають так само, як і живих людей та мертві товари.
Гул стоїть, ніби ти всередині велетенської мушлі, звуки не мають куди вирватися, вони живуть тут вічно, у безчасі, для них, як і для всього Бедестану, немає ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця, ні роси, ні спеки, ні зими, ні літа, тільки блиск, чари, сон, марення, запахи. Мускус від шкір козячих, баранячих, волячих, солодкавий дух килимів, п'янливі пахощі цинамону, ладану, перцю, гвоздики, імбиру, смоли, мускату, сандалового дерева, сірки, амбри.
Головний прохід, по якому можна їхати верхи, навіть кінськими запрягами і куди заходять цілі верблюдячі каравани, з високим синім зоряним склепінням. У напівтемряві бічні крамнички, набиті товарами, які лежать там, може, і тисячу років. Снопи світла падають крізь вузькі вікна згори. Тут височіють гори лілових і чорних фіг, висять баранячі туші, розрубані начетверо, кавалки бринзи, посипаної чорними зернятками, тверда, мов кістка, продимлена бастурма
[6], тут же арабський клей у «сльозах», мастика, желатин, басма, хна, ароматні мазі для брів, гашиш, опій, фарби для вовни, східні коштовності; непорушне сидять товсті купці у високих чалмах перед крамницями із срібними, мідними й золотими виробами. Ремісники крають і шиють одяг, роблять мішки, плетуть кошики, їдять кебаби й солодощі, варять плов і шурпу, ріжуть баранів, смажать м'ясо (Бедестан з'їдає за день самих тільки верблюдів до півтисячі, а баранів без ліку), жують, плямкають, відригують, спорожняються, моляться, кричать і плачуть, клянуть і присягаються. Старі вірмени співають тисячолітніх дивних пісень, торговці зброєю, підібгавши ноги, сидять на звірячих шкурах, п'ють шербети, погладжують бороди, вибурмочують вірші корану, а довкола них купи ятаганів, рушниць, пістолів, дамаські шаблі, курдські кинджали, киї і палиці з кавказького залізного дерева, барабани; ще далі - золоті ланцюги, намисто, перли, персні, рубіни, смарагди, діаманти, купи бірюзи, кінська збруя, чотки, курильниці, світильники, пласке начиння, сандалі з розмальованого дерева, що їх жінки взувають, ідучи в хамам
[7], коробки з черепах, з чорного дерева, інкрустовані перламутром, старі дзеркала, підставки для корану, солома, сіно, дрова, ячмінь, тканини - усе змішане, перемішане, звалене й навалене без пуття, без потреби, без видимого сенсу, ніби знущання над довколишнім світом, де споконвіку три сили намагаються дати всьому існуючому сякий-такий лад,- природа, чоловік, боги, щоб згодом, ставши перед хаосом Бедестану, переконатися у безплідності всіх своїх намагань.
Над стихією Бедестану невладна була ніяка сила, окрім хіба що стихії ще більшої. І такою стихією у Царгороді завжди була пожежа. Бедестан горів за імператорів, горів за султанів, починаючи від першого з них Мехмеда Фатіха. Панування кожного султана знаменувалося не тільки завойованими землями, яничарськими бунтами, спорудженням нових мечетей, тюрбе й медресе на майданах і узвишшях Стамбула, а й диким вигуком, од якого здригалася уся столиця, котрий міг пролунати вдень і вночі, в найбільше свято і в час найстрашнішої пошесті, у літню спеку і в сльотавий зимовий день: «Янгуйн вар Бедестан!» - «Пожежа в Бедестані!»
І тоді в цьому замкненому, загадковому світі починалося пекло. До вогню незмога було доступитися, він панував неподільно під вічними склепіннями базару, все, що було там живе, гинуло безслідно і безіменне. Горіло все, що могло згоріти, розтоплювалися метали, тріскалося каміння, висихали водограї, чорне полум'я било з Бедестану, мов з пекла, випалюючи все дощенту і в довколишніх вуличках, тому ці вулички завжди лишалися найнужденнішими, найбруднішими і найупослідженішими при всіх султанах.
Сулейман ще не пережив своєї пожежі в Бедестані. Надто мало владарював як для цього. Ібрагім і Гріті без страху занурилися у глибини Бедестану, проникли в найдальші його нетрі, поминувши гори товарів, людську клекотняву, ревіння тварин, сяйво коштовностей, мерву покидьків, добралися до майдану, на якому стояв золотий дим від потужних ударів сонця крізь скісні вікна у високих сіро-чорних склепіннях. Широкі промені вдарялися об кам'яні плити, курилися золотим димом, від чого здавалося, ніби все тут пливе, рухається, злітає у просторі, зависає над древніми плитами, над великим біломармуровим водограєм посередині майдану, над дерев'яними помостами, то голими, вичовганими, то застеленими старими яскравими килимами, залежно від того, кому належали помости і якої цінності товар виставлено на них і коло них.
Товаром тим на майдані, освітленому найяскравіше в усьому Бедестані, були люди. Раби.
Приведені з воєнних походів, захоплені корсарами, впіймані, як дикі звірі, вкрадені, куплені, продані й перепродані. Юнаки рідкісних обдарувань, хлопчики, позбавлені чоловічої статі, дівчатка й молодиці для чорної роботи, красуні для втіхи синам ісламу, гаремне м'ясо, дивні витвори природи, з тілами прекрасними й чистими, яких не наважився ще торкнутися навіть сонячний промінь.
Рабів виводили поодинці або й цілими низками з бічних темних переходів, дорожчий товар показували на помостах, дешевший продавався цілими гуртами внизу, продавці-байї викрикували ціну, вихваляли своїх рабів, їхню силу, молодість, незіпсованість, красу, вченість, умілість. Поблизу в Бедестані на таких самих торговельних майданах, з таким самим галасом, штовханиною і колотнечею продавано коней, птицю, віслюків, овець, кіз, собак, не продавали тільки кішок, бо це була улюблена тварина пророка. Кішки, вигинаючи спини, терлися об ноги купців, муркотіли й благоденствували, не відаючи, що ці люди продавали й купували людей, мов тварин безсловесних, щоразу посилаючись на аллаха і його пророка, який звелів усім правовірним: «їжте ж те, що ви взяли в здобич дозволеним і благим…»
Коран забороняв жінкам оголюватися перед чоловічими поглядами. Тут жінки були нагі. Бо рабині на продаж. Одні стояли з виглядом покірливих тварин, другі, ті, що не змирилися з долею, мали печать шаленства на лицях; одні плакали, інші сухими очима гостро кололи своїх мучителів - мали б силу, то вбивали б поглядами.
- В Манісі ви не могли мати такого вибору,- сказав Гріті Ібрагіму, коли вони наблизилися до Майдану рабів.
- Я ніколи без здригання не можу спостерігати цієї торгівлі,- нервово посіпуючи лицем, промовив Ібрагім.- Завжди пам'ятатиму, як продавав мене Джафер-бег, як тримали голого на отакому помості… Тепер я сам прийняв іслам і якось можу виправдати людей моєї віри. їм судилося воювати з усім світом і тому мимоволі довелося стати жорстокими навіть у вірі й звичаях. Але ви християни, хіба ваш бог дозволяє рабство?
- У бога точно визначено тільки заборони,- хмикнув Луїджі,- дозволене ж завжди невизначене і непевне. Чоловікові доводиться самому визначати як саму суть дозволеного, так і його міру.
Віддавши повіддя коней слугам, вони зійшли на землю, змішалися з натовпом багатих муштері - покупців живого товару. Йшли неквапом, здається, єдині тут, хто міг поглянути на все, що діялося на майдані, оком неупередженим, незацікавленим, майже байдужим. Ніби приїхали сюди для розваги, не маючи наміру купувати, а тільки придивитися ближче до ганебного торгу й по-розмірковувати з висот своєї незалежності.
- Не забувайте,- нагадав Ібрагімові Гріті,- що я наполовину теж мусульманин, і, коли мені треба, охоче повторюю слова Мухаммеда: «Бийте їх по шиях, бийте їх по всіх пальцях».
- Але ж ви навчалися у кращих університетах Європи, виховувалися на книгах найбільших мудреців Греції і Риму, де говориться про людську свободу і гідність.
- Не забувайте, що я купець,- засміявся Гріті.- Коли ми з вами, попиваючи кандійське вино, обговорюємо діалог Платона «Республіка» або «Бенкет», я виступаю перед вами як носій високих людських помислів, коли ж я опиняюся на Бедестані, я вимушений згадувати й те, що навіть в улюбленого вами Арістотеля у його «Братах» в авабі вісімнадцятому наводяться поради, як треба купувати рабів і рабинь. Філософ радить неодмінно переглядати рабів навпроти сонця або в місці, добре освітленому, оглядати не тільки їхні видимі члени й усе тіло, а й потайні частини тіла аж до найсоромніших.
- Я про це знаю.
- То коли навіть Арістотель не соромився таких речей, чому ж маємо ми з вами соромитися? Чи не ліпше звіритися у всьому аллахові? Сказано ж: «Аллах потужен над усякою річчю».
- Ви знаєте коран, як справжній хафіз
[8],- похвалив його Ібрагім.
- Мені до вподоби восьма сура, яка зветься «Здобич». Згодьтеся, що таке слово для купецького серця - наймиліше. Купець не повелитель, який посилає своїх воїнів на завоювання земель, людей і багатств, але він може посилати гроші, які часто перевищують своєю силою зброю і найжорстокіше насильство. Скажімо, тут повинен бути мій уртак
[9]Сінам-ага, якому я замовив привезти мені партію полонянок із слов'янських земель. Я навіть поставив умову: товар повинен бути добірний і, сказати б, нещоденний, особливий.
- Ви що, заплатили цьому Сінам-азі? - навіть зупинився від здивування Ібрагім.
- Я дав йому завдаток. Інакше кажучи, послав свої гроші за море по здобич.
- Це суперечить праву шаріату. Іслам дозволяє воювати з невірними, захоплювати здобич, мати рабів, але купці наші суворо обмежені законами шаріату. Коли хочете, мусульманські купці, завдяки шаріату, найпорядніші в сучасному світі. Щоб річ могла бути проданою, нею треба заволодіти. Тільки тоді вона стає «мутекавім, себто надається до продажу на ринку. Дозволеністі може бути законною і звичайною. Наприклад, оцет, вживання якого дозволено, є «мутекавім», але вино, вживання якого заборонене пророком, не може бути «мутекавім» для мусульманина, а тільки для християнина. А щоб продавати навіть дозволені речі, треба неодмінно ними заволодіти, тобто стати їхнім власником можна й тоді, коли ти заволодієш речами, які нікому не належать,- дикими травами, рослинами, звірами, рибою, птаством, коштовним камінням. Продаж таких речей ще до того, як заволодієш ними, згідно з шаріатом не вважається дійсним.
- Але ж багаті люди можуть замовляти рибу рибалкам або дичину мисливцям,- нагадав Гріті.
- Такий звичай існує, але він суперечить правилам. Ні рибалка, ні мисливець не можуть дати запевнень, що вони впіймають саме те, що вам хочеться, бо це від них не залежить.
- Ловити рибу або дичину - заняття справді непевне,- підтримуючи Ібрагіма під руку, нахилився до нього Гріті,- але ж з людьми - річ набагато простіша. Я плачу Сінам-азі, Сінам-ага знаходить свого знайомого кримського бея, платить йому і просить привезти з королівської або з московської землі таких і таких рабів або рабинь. Ось і все. Тут міг би вдовольнитися навіть ваш суворий шаріат. Селям! - гукнув він зненацька старому туркові, який сидів на килимі, знесилено хилячи голову під важким тюрбаном,- випадковий спостерігач серед цього неправедного торгу, як і Гріті з Ібрагімом. Але так могло видатися тільки оку недосвідченому. Бо старий, мовби покунюючи, насправді пильно приглядався до всього, що відбувалося довкола, його вухо ловило кожне слово, його прикриті важкими зів'ялими повіками очі вихоплювали з людського вировиння все потрібне їхньому господареві. Гріті він помітив уже давно і тільки вдав, ніби купцеве привітання вирвало його з дрімоти. Луїджі, здається, і не зауважив хитрощів старого, від Ібрагіма ж те не приховалося, бо мав око вигострене, надто на людську підступність.
- Сінам-ага? - спитав він неголосно у Луїджі.
- Хай твоїм втечищем буде рай,- не даючи Гріті часу на відповідь, мерщій прохопився старий.
- Тебе давно не було на Бедестані, шановний Сінам-ага,- напівзапитливо, напівосудливо зауважив Гріті.
- Хіба насмілився б я, нікчемний раб, занести ногу на килими торгівлі в час смутку по смерті великого султана Селіма, хай насолоджується його душа в садах аллаха, і поки мине належний час після початку царствування великого султана Сулеймана, якому хай воздасться найнижче поклоніння? - заскімлив Сінам-ага.
- Маєш товар для мене? - припиняючи його розбалакування, майже суворо спитав Гріті.
Сінам-ага ляснув у долоні, і чорний євнух, який крутився поблизу, вмить кинувся кудись убік, щоб за хвилину виступити разом ще з кількома такими самими безбородими на чолі вервечки закованих за шиї гарних чорнооких дівчат, зодягнених, попри осінню холоднечу, досить скупенько.
- Та ти смієшся? - вигукнув розгнівано Луїджі.- Смієш пропонувати мені те, до чого дотикалося залізо?
- «Ми вмістили на шиї в них кайдани, і вони вимушені піднести голови». Я, недостойний, хотів щось показати для твого друга ефенді,- пробурмотів злякано Сінам-ага.
- Якби ти знав, хто мій друг, під тобою б задрижала навіть земля,- вдоволено промовив Гріті.- Маєш щось путяще - то показуй, а не видзвонюй залізом. Хіба так дзвенить моє золото?
Сінам-ага, крекчучи, підвівся з килима, підібрав поли товстого халата, вклоняючись тепер уже не так перед Гріті, як перед Ібрагімом, повів їх у бічні переходи, в темряву й плісняву.
- Старий ошуканець,- бурмотів гидливо Гріті, спотикаючись у темряві, трапляючи в смердючі калюжі своїми тонкими сап'янцями, з обуренням вдихаючи запах плісняви на стінах.
З темряви їм назустріч виступили якісь дві постаті, ще чорніші за саму пітьму, впізнали Сінам-агу, щезли, тоді попереду заблимало кілька вогників.
- Валлахі, я виконував твоє повеління з покірною головою, бейефенді
[10],- кректав Сінам-ага.
- Ти навмисне завів нас у таку темряву, де не побачиш навіть кінчика власного носа, старий пройдисвіте,- вилаявся Гріті.
- О достойний,- сплеснув руками Сінам-ага,- те, що вже продане і зветься «сахіх», належить тому, хто купив, і зветься „мюльк", і ніхто без згоди господаря не сміє поглянути на його власність. Так говорить право шаріату. Чи ж міг я не сховати те, що треба було сховати від усіх очей, щоб соловей розуму не втратив спокою від свіжості цієї рідкісної квітки північних степів. Вона виросла там, де панує жорстока зима і над замерзлими ріками віють крижані вітри. Там люди ховають своє тіло під м'якими хутрами, воно в них так само м'яке…
Вони вже були коло світильників, але не бачили нічого.
- Де ж твоя квітка? - знетерпеливився Гріті.
- Вона перед тобою, о достойний.
Ібрагім, який мав очі зіркіші, уже побачив дівчину. Вона сиділа по той бік двох світильників. Здається, під нею теж був килимок, а може, товста циновка; уся загорнута в чорне, з чорним покривалом на голові і з непроглядним чарчафом
[11]на обличчі, дівчина сприймалася як частина цього темного, затхлого простору, якась закам'янілість дивна, химерний темний предмет без тепла, без руху, без щонайменшої прикмети життя.
Сінам-ага ступнув до темної постаті і рвонув покривало. Буйно потекло з-під чорного шовку сліпуче золото, вдарило таким несамовитим сяйвом, що навіть досвідчений Луїджі, якого важко було чимось здивувати, охнув і відступив од дівчини, натомість Ібрагіма незбагненна сила мовби кинула до того дивного волосся, він аж похилився на дівчину, вловив тонкі пахощі, які струменіли від неї (дбання досвідченого Сінам-аги), йому передалася тривога чужинки, її пригніченість і - дивно, але справді так - її зненависть і до нього, і до Гріті, і до Сінам-аги, і до всього довкола тут у затхлому мороці Бедестану й за його стінами, у всьому Стамбулі.
- Як ти звешся? - спитав він по-грецьки, забувши, що дівчина не може знати його мови.
- Вона зветься по-грецьки, ефенді,- мерщій кинувся до нього Сінам-ага.- Зветься Анастасія.
- Але ж у ній немає нічого, що б приваблювало погляди,- розчаровано промовив Гріті, погамувавши свій перший відрух.- Ти, старий ошуканцю, навіть ступаючи одною ногою у пекло, не відмовишся від паскудної звички обдурювати своїх замовників.
- О достойний,- заскімлив Сінам-ага,- не треба дивитися на лице цієї гяурки. Бо й що в тім лиці? Коли вона роздягнеться, то видасться тобі, ніби зовсім не має обличчя через красу того, що сховано одягом.
- То показуй те, що сховане у цієї доньки диких роксоланів! Ти ж роксолана? - звернувся він тепер уже до дівчини і простягнув руку, щоб узяти її за підборіддя.
Дівчина схопилася на ноги, відхилилася від Гріті, але не злякалася його, не скрикнула від несподіванки, а засміялася. Може, смішний був їй оцей окатий турок з товстими вусами й густою бородою.
- Не треба її роздягати,- несподівано сказав Ібрагім.
- Але ж ми повинні глянути на цю роксоланку, щоб знати її справжню ціну! - промурмотів Луїджі. Він ухопив один з світильників і підніс його до обличчя бранки.
- Не треба. Я куплю її так. Я хочу ЇЇ купити. Скільки за неї? Непомітно він заговорив по-італійськи, і чи то це дивне дівча збагнуло, про що йдеться, чи хотіло якось виказати своє обурення отим нахабним присвічуванням, до якого вдався Гріті, воно голосно, з викликом засміялося просто в обличчя Луїджі й дзвінким, глибоким голосом кинуло йому фразу мовою, яка видалася Ібрагімові знайомою, але якої він не розумів.
- Що вона каже? - спитав він Гріті.
- Квод тібі, муліер? - не відповідаючи, звернувся Луїджі до дівчати тою самою мовою, заточуючи із своїм світильником півколо віддаля од полонянки, приглядаючись до неї тепер уже не тільки з цікавості, а й з сумішшю подиву. Але дівча, випаливши свою дивну фразу, знов засміялося і вже не говорило більше, з деякою навіть зневагою поморщило свій гарненький носик і наставило білу руку навпроти світильника, який Гріті знов наблизив на відстань занадто неприємну.
Минув другий місяць з дня проголошення Сулеймана султаном. Переконавшись у щедрості й суворості нового падишаха, Стамбул втихомирився. І хоч велетенська імперія вибухала бунтами то тут, то там, у столиці життя налагоджувалося. Найпершою ознакою було те, що купці повезли на Бедестан коштовні товари і найдорожчих рабів. Луїджі Гріті через посланця запросив Ібрагіма відвідати разом з ним Бедестан, де мають бути рідкісні молоді рабині. Навіть черкешенки, які ціняться найвище. Гріті натякав Ібрагімові, що вже забув про його рабство. Власне, у цій землі всі раби. Народ - раб султанів, султан - раб аллаха. Щоб справити приємність Луїджі, Ібрагім вирішив зодягнутися венеціанським купцем. Кольорові мережива, чорний оксамит, золотий ланцюг на шиї, персні з великими самоцвітами, крислатий капелюх з коштовним плюмажем. Одягали його два грецькі хлопчики. Вродливі й вишукані, як сам Ібрагім. Він оточував себе тільки гарним. Хотів бачити себе в дзеркалах чужих життів. Не любив євнухів. Ненавидів наругу над людською природою. Людину ліпше вбити, ніж калічити. Смерть слід теж розглядати як один із способів полегшити людське життя. І не тому, хто вбивав, а кого вбивають. Поки живий, можна було втішатися такими розмірковуваннями. А він був живий і не мав наміру вмирати. Може, й ніколи. Дивився на себе у венеціанське дзеркало, подароване Луїджі Гріті. Подобався собі, як завжди. Тонкий, нервовий, вишуканий. На блідому обличчі виразно окреслені губи, з-під тонких чорних вусів поблискують рівні гострі зуби, так щільно поставлені, що здається: їх удвічі більше, ніж треба. Одні розвивають тіло, він розвивав свій дух. Тіло пристосовувалося до духу, залежало від нього, а дух був вільний, розкований, мільйонноликий. Тому й любив себе. Ібрагім подвоєного, потроєного в дзеркалах. Там відбивався уже й не він з його зовнішністю, а його неповторний дух.
Луїджі Гріті застав Ібрагіма коло дзеркал. Мовби на догоду Ібрагімові, купець зодягнувся османцем. Багатий халат із золотистої парчі, гаптовані золотом зелені шаровари, білосніжний шовковий тюрбан, під товстезними смоляними бровами виблискують вогнем булькаті очі. Накривлений, як у султана Мехмеда Фатіха, ніс, товстезні пишні вуса, чорнюща борода. Чистісінький тобі паша! Вони довго сміялися, розглядаючи один одного. Обнялися і поцілували один одного в напахчені вуса. Навіть пахощі кожен підібрав відповідно до одягу. У Луїджі - східні, в Ібрагіма - італійські, трохи зжіночені, мало не від самої Катерини Сфорци, до порад якої прислухалися усі найшляхетніші й найвельможніші особи Європії.
- В ношах чи на конях? - спитав Ібрагім.
- Тільки верхи! - зареготав Гріті, показуючи на криву шаблю в коштовних піхвах.
Супроводжувало їх з десяток бостанджіїв, зготовлених на все лихе. їх не подивував Ібрагімів вигляд. Бачили й не таке. Головами відповідали за його цілість і недоторканність перед самим султаном - ось і все. Гріті про охорону, здавалося, не дбав зовсім. Його охороняли гроші. Міг купити пів-Стамбула. Ще й не знати, де більше скарбів: у Семибаштовому замку чи в нього?
- Ми забули взяти євнухів,- спохопився Гріті. Ібрагім пересмикнув нервовими устами.
- Навіщо? Я не вважаю, що таке видовище прикрашав справжнього мужчину.
- Не прикрашає, але слугує першою прикметою мужчини. Інакше кожному правовірному довелося б возити за собою цілий гарем. Клопітливо занадто, чи не так?
- Невеличкий гарем ліпший за найпишініших евнухів. Я б згодився возити навіть гарем, тільки не цих обрубків". Але мій гарем із самих рабинь. Це нагадувало б мені щоразу про моє власне становище.
- Чи не вважаєте ви,мій дорогий,що вже час вам змінити своє становище бодай у гаремі? -прискалив око Луїджі.
- Я ще надто мало живу в Стамбулі.Всі,кого знав,лишилися у Манісі.
- Зате вас знае весь Стамбул.
Ібрагім засміявся:
- Згодьтеся,дорогий Луїджі,що я не можу взяти собі кадунами одразу всіх красунь Стамбула!Рабинь- скільки завгодно,законних жон -тільки чотири! Так повелів пророк.
- Не треба всіх.Починати слід завжди з одної. Мій друг Скен-дер-челебія має юну доньку.
- Скендер-челебія? Головний дефтердар? Він міг би породича-тися з рабом?
- Не згадуйте зайвий раз про те,що для вас уже,власне,й не існує. Що ж до Скендер-челебєї,то він хотів би догодити новому султанові так само,як умів догоджати його покійному батькові. Одного слова султана Сулеймана досить,щоб Кісайя стала вашою кадуною.А вона-справжня квітка з садів аллаха.
- Як можна судити про красу,не переконавшись у цьому на власні очі?
- А хіба вас не переконує майнове становище Скендер-челебєї?
- Досі я намагався наповнювати не кішені,а голову й серце.
- Те,що не існує,не може бути наповненим.
Що ви маєте на увазі?
- Чоловік наймудрійший може вмерти з голоду,коли в нього вітер у кишенях,-прокричав Гріті так голосно,ніби кидав ці слова голодранцям,що крутилися у вузьких вуличках,мало не підлазячи коням під ноги.-Я особисто надаю перевагу наповненню усього без винятку.Може,дефтердару якраз не вистачає вашої голови.
- Досі він обходився влосною головою,і не без успіху.
- Є межа,перед якою безсилі такі уми,як Скендер-челебєя. Торгівля нагадує стамбульський Бедестан; тобі здається,ніби ти охопив її всю,а тим часом ти нагадуєш рибалку:що більше ловить він риби в морі, то більше бачить невловленної.Одні впадають у розпач від такого відкриття,інші шукають способів упіймати ще більше. Може,Скендер- челебії бракує саме вашого розуму і вашого впливу так само, як вам не вистачає вільної жони для гарему.
- Я нічого не говорив про гарем.Не переймався цим ніколи.Коли хочете,то про мій гарем,хоч казати про це смішно й не годилося б, дбав Сулейман.
- Хай подбає ще.Тому,хто проводить із султаном іноді й ночі голова до голови в безсонних бесідах, неважко випросити таку дрібницю. Одне слово султанове - і Скендер-челебія сам приведе свою прекрасну Кісайю па Ат-Мейдан…
Ібрагім мовчки всміхався під своїми тонкими вусами. Ці два вовки, Луїджі Гріті й Скендер-челебія, видно, уже неспроможні проковтнути здобич, яку хапають по всій імперії, їм потрібен ще й третій. Вибрали його, від нього не вимагається ніяких зусиль. Усе вони зроблять самі. А Сулейманове слово він випросить легко. Тільки натякне - і султан сам благатиме його, щоб узяв у жони доньку дефтердара.
- Я пришлю вам рідкісне дзеркало перської роботи,- сказав Ібрагім.
- А в мене для вас є ще рідкісніша золота монета, карбована найславетнішим італійським майстром,- тим самим відповів Луїджі. Ніби купці, що з пропозиції-іджабу й згоди-кабуля укладають договір-акд, вони згоджувалися діяти спільно в справі вельми важливій, хоч і зродилася вона, як могло видатися, з випадкової й несуттєвої балачки.
Саме під'їздили до Бедестану - головного стамбульського базару, так само старого, як і це місто, знищуваного й відроджуваного теж так само, як і це місто, і, як Царгород, незнищенного, вічного, безсмертного. За вузькими вуличками, за купами сміття, бруду, потоками нечистот, харчевнями, де дим, сморід, пахощі, лайка, насичення і спорожнення; за гамором і тіснявою, сонцем і вітром - ціле місто, сховане від світу під високими кам'яними склепіннями, з десятками вуличок і переходів, зі своїми майданами, водограями, струмками, навіть із власною мечеттю. Тут ніколи не подме вітер, і повітря зворухнеться хіба що від людських голосів, брязкоту збруї, ревіння віслюків і рикання диких звірів, котрих продають так само, як і живих людей та мертві товари.
Гул стоїть, ніби ти всередині велетенської мушлі, звуки не мають куди вирватися, вони живуть тут вічно, у безчасі, для них, як і для всього Бедестану, немає ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця, ні роси, ні спеки, ні зими, ні літа, тільки блиск, чари, сон, марення, запахи. Мускус від шкір козячих, баранячих, волячих, солодкавий дух килимів, п'янливі пахощі цинамону, ладану, перцю, гвоздики, імбиру, смоли, мускату, сандалового дерева, сірки, амбри.
Головний прохід, по якому можна їхати верхи, навіть кінськими запрягами і куди заходять цілі верблюдячі каравани, з високим синім зоряним склепінням. У напівтемряві бічні крамнички, набиті товарами, які лежать там, може, і тисячу років. Снопи світла падають крізь вузькі вікна згори. Тут височіють гори лілових і чорних фіг, висять баранячі туші, розрубані начетверо, кавалки бринзи, посипаної чорними зернятками, тверда, мов кістка, продимлена бастурма
[6], тут же арабський клей у «сльозах», мастика, желатин, басма, хна, ароматні мазі для брів, гашиш, опій, фарби для вовни, східні коштовності; непорушне сидять товсті купці у високих чалмах перед крамницями із срібними, мідними й золотими виробами. Ремісники крають і шиють одяг, роблять мішки, плетуть кошики, їдять кебаби й солодощі, варять плов і шурпу, ріжуть баранів, смажать м'ясо (Бедестан з'їдає за день самих тільки верблюдів до півтисячі, а баранів без ліку), жують, плямкають, відригують, спорожняються, моляться, кричать і плачуть, клянуть і присягаються. Старі вірмени співають тисячолітніх дивних пісень, торговці зброєю, підібгавши ноги, сидять на звірячих шкурах, п'ють шербети, погладжують бороди, вибурмочують вірші корану, а довкола них купи ятаганів, рушниць, пістолів, дамаські шаблі, курдські кинджали, киї і палиці з кавказького залізного дерева, барабани; ще далі - золоті ланцюги, намисто, перли, персні, рубіни, смарагди, діаманти, купи бірюзи, кінська збруя, чотки, курильниці, світильники, пласке начиння, сандалі з розмальованого дерева, що їх жінки взувають, ідучи в хамам
[7], коробки з черепах, з чорного дерева, інкрустовані перламутром, старі дзеркала, підставки для корану, солома, сіно, дрова, ячмінь, тканини - усе змішане, перемішане, звалене й навалене без пуття, без потреби, без видимого сенсу, ніби знущання над довколишнім світом, де споконвіку три сили намагаються дати всьому існуючому сякий-такий лад,- природа, чоловік, боги, щоб згодом, ставши перед хаосом Бедестану, переконатися у безплідності всіх своїх намагань.
Над стихією Бедестану невладна була ніяка сила, окрім хіба що стихії ще більшої. І такою стихією у Царгороді завжди була пожежа. Бедестан горів за імператорів, горів за султанів, починаючи від першого з них Мехмеда Фатіха. Панування кожного султана знаменувалося не тільки завойованими землями, яничарськими бунтами, спорудженням нових мечетей, тюрбе й медресе на майданах і узвишшях Стамбула, а й диким вигуком, од якого здригалася уся столиця, котрий міг пролунати вдень і вночі, в найбільше свято і в час найстрашнішої пошесті, у літню спеку і в сльотавий зимовий день: «Янгуйн вар Бедестан!» - «Пожежа в Бедестані!»
І тоді в цьому замкненому, загадковому світі починалося пекло. До вогню незмога було доступитися, він панував неподільно під вічними склепіннями базару, все, що було там живе, гинуло безслідно і безіменне. Горіло все, що могло згоріти, розтоплювалися метали, тріскалося каміння, висихали водограї, чорне полум'я било з Бедестану, мов з пекла, випалюючи все дощенту і в довколишніх вуличках, тому ці вулички завжди лишалися найнужденнішими, найбруднішими і найупослідженішими при всіх султанах.
Сулейман ще не пережив своєї пожежі в Бедестані. Надто мало владарював як для цього. Ібрагім і Гріті без страху занурилися у глибини Бедестану, проникли в найдальші його нетрі, поминувши гори товарів, людську клекотняву, ревіння тварин, сяйво коштовностей, мерву покидьків, добралися до майдану, на якому стояв золотий дим від потужних ударів сонця крізь скісні вікна у високих сіро-чорних склепіннях. Широкі промені вдарялися об кам'яні плити, курилися золотим димом, від чого здавалося, ніби все тут пливе, рухається, злітає у просторі, зависає над древніми плитами, над великим біломармуровим водограєм посередині майдану, над дерев'яними помостами, то голими, вичовганими, то застеленими старими яскравими килимами, залежно від того, кому належали помости і якої цінності товар виставлено на них і коло них.
Товаром тим на майдані, освітленому найяскравіше в усьому Бедестані, були люди. Раби.
Приведені з воєнних походів, захоплені корсарами, впіймані, як дикі звірі, вкрадені, куплені, продані й перепродані. Юнаки рідкісних обдарувань, хлопчики, позбавлені чоловічої статі, дівчатка й молодиці для чорної роботи, красуні для втіхи синам ісламу, гаремне м'ясо, дивні витвори природи, з тілами прекрасними й чистими, яких не наважився ще торкнутися навіть сонячний промінь.
Рабів виводили поодинці або й цілими низками з бічних темних переходів, дорожчий товар показували на помостах, дешевший продавався цілими гуртами внизу, продавці-байї викрикували ціну, вихваляли своїх рабів, їхню силу, молодість, незіпсованість, красу, вченість, умілість. Поблизу в Бедестані на таких самих торговельних майданах, з таким самим галасом, штовханиною і колотнечею продавано коней, птицю, віслюків, овець, кіз, собак, не продавали тільки кішок, бо це була улюблена тварина пророка. Кішки, вигинаючи спини, терлися об ноги купців, муркотіли й благоденствували, не відаючи, що ці люди продавали й купували людей, мов тварин безсловесних, щоразу посилаючись на аллаха і його пророка, який звелів усім правовірним: «їжте ж те, що ви взяли в здобич дозволеним і благим…»
Коран забороняв жінкам оголюватися перед чоловічими поглядами. Тут жінки були нагі. Бо рабині на продаж. Одні стояли з виглядом покірливих тварин, другі, ті, що не змирилися з долею, мали печать шаленства на лицях; одні плакали, інші сухими очима гостро кололи своїх мучителів - мали б силу, то вбивали б поглядами.
- В Манісі ви не могли мати такого вибору,- сказав Гріті Ібрагіму, коли вони наблизилися до Майдану рабів.
- Я ніколи без здригання не можу спостерігати цієї торгівлі,- нервово посіпуючи лицем, промовив Ібрагім.- Завжди пам'ятатиму, як продавав мене Джафер-бег, як тримали голого на отакому помості… Тепер я сам прийняв іслам і якось можу виправдати людей моєї віри. їм судилося воювати з усім світом і тому мимоволі довелося стати жорстокими навіть у вірі й звичаях. Але ви християни, хіба ваш бог дозволяє рабство?
- У бога точно визначено тільки заборони,- хмикнув Луїджі,- дозволене ж завжди невизначене і непевне. Чоловікові доводиться самому визначати як саму суть дозволеного, так і його міру.
Віддавши повіддя коней слугам, вони зійшли на землю, змішалися з натовпом багатих муштері - покупців живого товару. Йшли неквапом, здається, єдині тут, хто міг поглянути на все, що діялося на майдані, оком неупередженим, незацікавленим, майже байдужим. Ніби приїхали сюди для розваги, не маючи наміру купувати, а тільки придивитися ближче до ганебного торгу й по-розмірковувати з висот своєї незалежності.
- Не забувайте,- нагадав Ібрагімові Гріті,- що я наполовину теж мусульманин, і, коли мені треба, охоче повторюю слова Мухаммеда: «Бийте їх по шиях, бийте їх по всіх пальцях».
- Але ж ви навчалися у кращих університетах Європи, виховувалися на книгах найбільших мудреців Греції і Риму, де говориться про людську свободу і гідність.
- Не забувайте, що я купець,- засміявся Гріті.- Коли ми з вами, попиваючи кандійське вино, обговорюємо діалог Платона «Республіка» або «Бенкет», я виступаю перед вами як носій високих людських помислів, коли ж я опиняюся на Бедестані, я вимушений згадувати й те, що навіть в улюбленого вами Арістотеля у його «Братах» в авабі вісімнадцятому наводяться поради, як треба купувати рабів і рабинь. Філософ радить неодмінно переглядати рабів навпроти сонця або в місці, добре освітленому, оглядати не тільки їхні видимі члени й усе тіло, а й потайні частини тіла аж до найсоромніших.
- Я про це знаю.
- То коли навіть Арістотель не соромився таких речей, чому ж маємо ми з вами соромитися? Чи не ліпше звіритися у всьому аллахові? Сказано ж: «Аллах потужен над усякою річчю».
- Ви знаєте коран, як справжній хафіз
[8],- похвалив його Ібрагім.
- Мені до вподоби восьма сура, яка зветься «Здобич». Згодьтеся, що таке слово для купецького серця - наймиліше. Купець не повелитель, який посилає своїх воїнів на завоювання земель, людей і багатств, але він може посилати гроші, які часто перевищують своєю силою зброю і найжорстокіше насильство. Скажімо, тут повинен бути мій уртак
[9]Сінам-ага, якому я замовив привезти мені партію полонянок із слов'янських земель. Я навіть поставив умову: товар повинен бути добірний і, сказати б, нещоденний, особливий.
- Ви що, заплатили цьому Сінам-азі? - навіть зупинився від здивування Ібрагім.
- Я дав йому завдаток. Інакше кажучи, послав свої гроші за море по здобич.
- Це суперечить праву шаріату. Іслам дозволяє воювати з невірними, захоплювати здобич, мати рабів, але купці наші суворо обмежені законами шаріату. Коли хочете, мусульманські купці, завдяки шаріату, найпорядніші в сучасному світі. Щоб річ могла бути проданою, нею треба заволодіти. Тільки тоді вона стає «мутекавім, себто надається до продажу на ринку. Дозволеністі може бути законною і звичайною. Наприклад, оцет, вживання якого дозволено, є «мутекавім», але вино, вживання якого заборонене пророком, не може бути «мутекавім» для мусульманина, а тільки для християнина. А щоб продавати навіть дозволені речі, треба неодмінно ними заволодіти, тобто стати їхнім власником можна й тоді, коли ти заволодієш речами, які нікому не належать,- дикими травами, рослинами, звірами, рибою, птаством, коштовним камінням. Продаж таких речей ще до того, як заволодієш ними, згідно з шаріатом не вважається дійсним.
- Але ж багаті люди можуть замовляти рибу рибалкам або дичину мисливцям,- нагадав Гріті.
- Такий звичай існує, але він суперечить правилам. Ні рибалка, ні мисливець не можуть дати запевнень, що вони впіймають саме те, що вам хочеться, бо це від них не залежить.
- Ловити рибу або дичину - заняття справді непевне,- підтримуючи Ібрагіма під руку, нахилився до нього Гріті,- але ж з людьми - річ набагато простіша. Я плачу Сінам-азі, Сінам-ага знаходить свого знайомого кримського бея, платить йому і просить привезти з королівської або з московської землі таких і таких рабів або рабинь. Ось і все. Тут міг би вдовольнитися навіть ваш суворий шаріат. Селям! - гукнув він зненацька старому туркові, який сидів на килимі, знесилено хилячи голову під важким тюрбаном,- випадковий спостерігач серед цього неправедного торгу, як і Гріті з Ібрагімом. Але так могло видатися тільки оку недосвідченому. Бо старий, мовби покунюючи, насправді пильно приглядався до всього, що відбувалося довкола, його вухо ловило кожне слово, його прикриті важкими зів'ялими повіками очі вихоплювали з людського вировиння все потрібне їхньому господареві. Гріті він помітив уже давно і тільки вдав, ніби купцеве привітання вирвало його з дрімоти. Луїджі, здається, і не зауважив хитрощів старого, від Ібрагіма ж те не приховалося, бо мав око вигострене, надто на людську підступність.
- Сінам-ага? - спитав він неголосно у Луїджі.
- Хай твоїм втечищем буде рай,- не даючи Гріті часу на відповідь, мерщій прохопився старий.
- Тебе давно не було на Бедестані, шановний Сінам-ага,- напівзапитливо, напівосудливо зауважив Гріті.
- Хіба насмілився б я, нікчемний раб, занести ногу на килими торгівлі в час смутку по смерті великого султана Селіма, хай насолоджується його душа в садах аллаха, і поки мине належний час після початку царствування великого султана Сулеймана, якому хай воздасться найнижче поклоніння? - заскімлив Сінам-ага.
- Маєш товар для мене? - припиняючи його розбалакування, майже суворо спитав Гріті.
Сінам-ага ляснув у долоні, і чорний євнух, який крутився поблизу, вмить кинувся кудись убік, щоб за хвилину виступити разом ще з кількома такими самими безбородими на чолі вервечки закованих за шиї гарних чорнооких дівчат, зодягнених, попри осінню холоднечу, досить скупенько.
- Та ти смієшся? - вигукнув розгнівано Луїджі.- Смієш пропонувати мені те, до чого дотикалося залізо?
- «Ми вмістили на шиї в них кайдани, і вони вимушені піднести голови». Я, недостойний, хотів щось показати для твого друга ефенді,- пробурмотів злякано Сінам-ага.
- Якби ти знав, хто мій друг, під тобою б задрижала навіть земля,- вдоволено промовив Гріті.- Маєш щось путяще - то показуй, а не видзвонюй залізом. Хіба так дзвенить моє золото?
Сінам-ага, крекчучи, підвівся з килима, підібрав поли товстого халата, вклоняючись тепер уже не так перед Гріті, як перед Ібрагімом, повів їх у бічні переходи, в темряву й плісняву.
- Старий ошуканець,- бурмотів гидливо Гріті, спотикаючись у темряві, трапляючи в смердючі калюжі своїми тонкими сап'янцями, з обуренням вдихаючи запах плісняви на стінах.
З темряви їм назустріч виступили якісь дві постаті, ще чорніші за саму пітьму, впізнали Сінам-агу, щезли, тоді попереду заблимало кілька вогників.
- Валлахі, я виконував твоє повеління з покірною головою, бейефенді
[10],- кректав Сінам-ага.
- Ти навмисне завів нас у таку темряву, де не побачиш навіть кінчика власного носа, старий пройдисвіте,- вилаявся Гріті.
- О достойний,- сплеснув руками Сінам-ага,- те, що вже продане і зветься «сахіх», належить тому, хто купив, і зветься „мюльк", і ніхто без згоди господаря не сміє поглянути на його власність. Так говорить право шаріату. Чи ж міг я не сховати те, що треба було сховати від усіх очей, щоб соловей розуму не втратив спокою від свіжості цієї рідкісної квітки північних степів. Вона виросла там, де панує жорстока зима і над замерзлими ріками віють крижані вітри. Там люди ховають своє тіло під м'якими хутрами, воно в них так само м'яке…
Вони вже були коло світильників, але не бачили нічого.
- Де ж твоя квітка? - знетерпеливився Гріті.
- Вона перед тобою, о достойний.
Ібрагім, який мав очі зіркіші, уже побачив дівчину. Вона сиділа по той бік двох світильників. Здається, під нею теж був килимок, а може, товста циновка; уся загорнута в чорне, з чорним покривалом на голові і з непроглядним чарчафом
[11]на обличчі, дівчина сприймалася як частина цього темного, затхлого простору, якась закам'янілість дивна, химерний темний предмет без тепла, без руху, без щонайменшої прикмети життя.
Сінам-ага ступнув до темної постаті і рвонув покривало. Буйно потекло з-під чорного шовку сліпуче золото, вдарило таким несамовитим сяйвом, що навіть досвідчений Луїджі, якого важко було чимось здивувати, охнув і відступив од дівчини, натомість Ібрагіма незбагненна сила мовби кинула до того дивного волосся, він аж похилився на дівчину, вловив тонкі пахощі, які струменіли від неї (дбання досвідченого Сінам-аги), йому передалася тривога чужинки, її пригніченість і - дивно, але справді так - її зненависть і до нього, і до Гріті, і до Сінам-аги, і до всього довкола тут у затхлому мороці Бедестану й за його стінами, у всьому Стамбулі.
- Як ти звешся? - спитав він по-грецьки, забувши, що дівчина не може знати його мови.
- Вона зветься по-грецьки, ефенді,- мерщій кинувся до нього Сінам-ага.- Зветься Анастасія.
- Але ж у ній немає нічого, що б приваблювало погляди,- розчаровано промовив Гріті, погамувавши свій перший відрух.- Ти, старий ошуканцю, навіть ступаючи одною ногою у пекло, не відмовишся від паскудної звички обдурювати своїх замовників.
- О достойний,- заскімлив Сінам-ага,- не треба дивитися на лице цієї гяурки. Бо й що в тім лиці? Коли вона роздягнеться, то видасться тобі, ніби зовсім не має обличчя через красу того, що сховано одягом.
- То показуй те, що сховане у цієї доньки диких роксоланів! Ти ж роксолана? - звернувся він тепер уже до дівчини і простягнув руку, щоб узяти її за підборіддя.
Дівчина схопилася на ноги, відхилилася від Гріті, але не злякалася його, не скрикнула від несподіванки, а засміялася. Може, смішний був їй оцей окатий турок з товстими вусами й густою бородою.
- Не треба її роздягати,- несподівано сказав Ібрагім.
- Але ж ми повинні глянути на цю роксоланку, щоб знати її справжню ціну! - промурмотів Луїджі. Він ухопив один з світильників і підніс його до обличчя бранки.
- Не треба. Я куплю її так. Я хочу ЇЇ купити. Скільки за неї? Непомітно він заговорив по-італійськи, і чи то це дивне дівча збагнуло, про що йдеться, чи хотіло якось виказати своє обурення отим нахабним присвічуванням, до якого вдався Гріті, воно голосно, з викликом засміялося просто в обличчя Луїджі й дзвінким, глибоким голосом кинуло йому фразу мовою, яка видалася Ібрагімові знайомою, але якої він не розумів.
- Що вона каже? - спитав він Гріті.
- Квод тібі, муліер? - не відповідаючи, звернувся Луїджі до дівчати тою самою мовою, заточуючи із своїм світильником півколо віддаля од полонянки, приглядаючись до неї тепер уже не тільки з цікавості, а й з сумішшю подиву. Але дівча, випаливши свою дивну фразу, знов засміялося і вже не говорило більше, з деякою навіть зневагою поморщило свій гарненький носик і наставило білу руку навпроти світильника, який Гріті знов наблизив на відстань занадто неприємну.