Загребельний Павло. Роксолана

   «Втікай! Виривайся па волю!» А де її воля, за якими мурами, просторами і безмежжям часу?
   Сиділа в своїх мармурових роззолочених покоях, не спала до ранку, не склепила навіть повік, мимоволі прислухалася до кожного шереху, до шарудіння води у водограї, до зойків свого вистражданого серця, втомлено споглядала на розметані в чорних настінних колах золоті літери священних написів, що тріпотіли, як птахи у вікнах. І серце їй у грудях тріпотіло так само в очікуванні неминучого.
   Чому ніхто до неї не йшов? Десь щез великий візир Ахмед-паша, пропав кизляр-ага, і мовчить, тяжко мовчить Сулейман. Уже довідався, що хотіла його смерті? Але ж бачить бог: не вбивала його і не посилала вбивць, бо ж лежав мертвий. А хіба можна хотіти смерті для мертвого?
   Вдосвіта негадане прийшов зять Рустем. Шкрябався в двері, як пес, вигнаний хазяїном, всунувся на білі килими прийомного покою султанші похнюпленіший, ніж завжди, обличчя під чорним заростом було синюшне, ніби в утопленика.
   - Що з тобою? - мляво поцікавилася Роксолана.
   - Ваша величність, я знов великий візир.
   - І так рано прибіг похвалитися?
   - Ваша величність…
   - Якою ж ціною? Когось убив?
   - Якби ж то…
   Вона поглянула на нього уважніше. Надто добре знала цього чоловіка, до якого колись була прихильна, тоді зненавиділа його, згодом знов вимушена була йому покровительствувати, щоб знову збайдужіти, може, й назавжди.
   - Ага,- сказала, не приховуючи зловтіхи.- Вже знаю: маєш когось убити. Може, мене? Тому й прибіг удосвіта. Не міг діждатися ранку.
   Рустем упав на коліна, тупо мукаючи, поповз до неї по килиму.
   - Ваша величність! Мамо!
   Роксолана гидливо відсунулася від свого зятя.
   - Яка я тобі мати! Хочеш нагадати, що віддала тобі свою доньку? То знай же: не я віддала Міхрімах, а султан. Убивця хотів мати своїм зятем теж убивцю. Хіба не ти вбив Байду? А я коли й мала ще після того якісь сподівання на твоє очищення, то тільки тому, що маєш слов'янську душу. Та тепер уже знаю: чоловік може говорити тою самою мовою, що й ти, а бути найбільшим негідником. Мова не важить. А душа? Хіба ж побачиш її в людині? Була сліпою і тепер маю розплачуватися. То за чим прийшов - хвалитися чи вбивати?
   - Ваша величність, благаю вас, вислухайте свого раба!… Справді раб, і всі тут раби, може, й сам султан теж раб, тільки вона вільна, бо не піддавалася нікому й нічому і не піддалася. Не лякалася ніяких погроз і передвіщень. Коли сонце буде скручене, і коли зорі облетять, і коли моря переллються, і коли зариту живцем спитають, за який гріх вона була вбита,- може, лиш тоді довідається душа її, що приготовано їй на цім світі. Але ж ні! Клянусь тими, що рухаються назад, течуть і ховаються, і ніччю, коли вона темнів, і зорею, коли вона дихає,- змагатимуся навіть з безнадією, щоб самій смерті нав'язати високий сенс життя, як зерно, яке вмирає, щоб жити знову й знову, незнищенно, вічно.;
   - Кров на тебе й на твого султана падає, як листя на землю! Сказала це чи тільки подумала? Хоч як там було, Рустем завовтузився незграбно, ладен був би зіщулитися від її погляду і
   Її слів.
   - Ваша величність! Чи ж моя вина? Сліпим дзеркал не продають. Прийшов чоловік, сказав, доніс.
   - До кого прийшов?
   - До мене. До султанського вуха не був допущений. Ну, а без провожатого не дійдеш навіть до пекла.
   - Вибрав тебе в провожаті?
   - Мерзенний євнух з кухонь. Я відпровадив його до пекла. Але вість уже була в мені. Що я міг, ваша величність? Такий злочин. Зрада. Я був вдячний аллаху, що він вибрав мене знаряддям. Аби ж то знаття. Серце, як скляний палац: лопне - вже не стулиш.
   Вона скривилася.
   - Міг би не згадувати про своє серце.
   Але Рустем мав виговоритися, так ніби сподівався очистити Душу.
   - Коли стоїть велика мечеть, не треба молитися в малій. Я кинувся до його величності султана. Бо той підлий донощик сказав, що змову проти падишаха затіяв Ахмед-паша.
   Змова проти падишаха. Змова, змова, змова… Не треба було брати їй Ахмеда-пашу. Не об кожне дерево обіпрешся.
   - І що ж? - мимоволі спитала зятя.
   - Ахмед-паша спробував хитрувати й тут. Поставлений перед султаном, узяв усю вину на себе, впав на коліна, благав покарання й прощення. Мерзенні хитрощі, як завжди, в цього чоловіка. Та коли спустили його в підземелля Топкапи, прийшов туди сам падишах, та стали трощити цьому крутієві кістки, Ахмед-паша виказав…
   Рустем-паша вмовк і став витирати піт на обличчі.
   - Кого ж виказав? Мене? - спокійно спитала Роксолана. Рустем-паша мовчав.
   - Кого ще? - жорстоко допитувалася вона.
   - Шах-заде Баязида,- пошепки відповів дамат. /
   - Більше нікого?
   - Більш нікого, ваша величність.
   - І тебе прислано мене вбити?
   - Я прибіг сам.
   - Убити?
   - Ваша величність, сказати!
   - Не злякався, що будеш покараний? Він мовчав і корчився па килимі.
   - Про Баязида що знаєш? Не було ніяких велінь?
   - Не було.
   - Гаразд. Бережи Міхрімах. Може, хоч моя смерть поможе тобі.
   - Ваша величність, я поможу вам!
   - Іди геть! Сама зустріну султана і його вбивць.
   - Ваша величність!
   - Іди!
   Аж тепер нарешті могла визнати, що лишилася сама в цілім світі. Ще день-два тому здавалося їй, що може стати всемогутньою і здійснити все, про що думалося й не думалося, і ніщо вже не стояло па заваді, але нізвідки не було й помочі. Два сини, які зосталися в неї, вже їй не належали. Один мав рятуватися від гніву падишаха, другий байдуже ждав трону. Вона кликала своїх мертвих синів, а вони відповідали їй мовчанням. Ще вчора вірила, що вона єдина зряча і розумна істота серед довколишнього озвіріння, не підвладного розуму, заполоненого злочинними інстинктами, але - о жах! - тепер мала переконатися, що її теж якась незнана сила жене разом з цими звірами до загибелі - видовище жалюгідне й принизливе.
   Перебирала роки, згаяні в неволі, в золотій клітці султанського палацу, бачила себе зрозпаченим дівчиськом, яке намагалося відспіватися й відтанцюватися від жахів життя і покорило молодого султана грою і принадливістю. Тоді стала взірцевою самицею, яка щороку дарувала падишахові по синові і стелилася на зелених покривалах його ложа немов молода трава, яку топчуть з безжальною насолодою. Нарешті мудрість, яка була завжди з нею, винесена ще з вітцівського дому, запанувала і стала давати щедрі плоди, а плоди мудрості бувають і солодкі й гіркі. їй випало випити до дна чашу гіркоти. Що ж, вона не злякається, не відступить. В ночах ми блукаємо по колу і згораємо у власнім полум'ї. Проклинати ворогів? Нехай щезнуть, як вода розлита, бодай стали немов той слимак, що в своїй слизоті розпускається, бодай би вони, як недорід жіночий, ніколи не бачили сонця. А що прокляття? Вітер, який летить і не вертається. Вона ж сама тепер, як трепетання вітру, як переблиск думки в пітьмі небуття, не стане її, а думка житиме, битиметься, злітатиме над усім сущим на невидимих крилах її страждань і чутливості її серця.
   Несподівано для самої себе Роксолана ляснула в долоні і служебці, яка виникла в покої, звеліла принести приладдя для письма. Тоді геть забула про своє веління, довго купалася в теплій трояндовій воді, вигладжувала перед дзеркалами ледь помітні зморшки в куточках очей, повільно проводила долонями по своїх шовковистих стегнах, милувалася стрункими міцними ногами. Постарайся обрести ноги, які помогли б тобі порятуватися в день страшного суду. Сміх і гріх! Невже вона має вмерти ще сьогодні? І не житиме більше це тіло, мов гіацинт із самотніх султанських снів; і це лоно, мов топаз вогненний; і ці очі, мов сапфіри немочі та болю; і ці уста, мов холодний рубін? Зате визволиться її душа, вознесеться, мов діамант, що був кинутий у бруд вулиць і доріг, а тоді піднятий звідти рукою найвищою. Чуєш, султане? Запалюй вогнища, щоб висушити свої барабани, промоклі від сліз, пролитих за вбитими тобою, сліз жіночих і дитячих, сліз землі, неба і самого бога! І я теж згорю па тих вогнищах, і тільки наша любов, переживши всі твої злочини, відвідає нас у пітьмі наших могил!
   Гірко всміхаючись, шепотіла Роксолана слова давнього арабського поета: «О друзі! Чи бачили ви коли-небудь в житті жертву, яка плакала б од любові до вбивці? Ми обоє плакали або готові були заплакати від любові одне до одного, і її сльоза скотилася перш, ніж моя».
   Аж тепер згадала про свій намір написати султанові і злякалася, що не встигне. Розбризкуючи воду, лишаючи на мармуровій різнобарвній підлозі мокрі сліди маленьких вузьких ніг, відтручуючи служебок, які кинулися її витирати, нага вискочила в купальні, скулилася па диванчику в своєму обновленому будівничим Сінаном покої (перед смертю, перед смертю!), вкида-ючи вільною лівою рукою собі до рота солодкі горішки, стала хапливо писати, не дбаючи про склад і лад, аби лиш сказати тому похмурому чоловікові в золотій лусці, що вона хоче йому сказати. Виливався в тих словах увесь її дух, що витончувався, загострювався і гартувався в протиборстві з найбільшим ворогом її життя, з ворогом, якого сліпа рука долі зробила її найближчою людиною:
   Мій відчаю, мій тяжкоокий вороже! Твій дух отруйний, сила згубна. Диявол а чи бог твої помічники - Та будь-чия потуга ламлеться об тебе. Ти грізний, дужий, бажаний і званий Однаково в ненависті й любові, На відстані руки чи в дальніх мандрах Мене тримаєш, наче змій нещасну здобич. Знаєш про мене більше, ніж всі боги світу, Бо оточив мене очима всюди. Не приховаю ані слова, ні зітхання, Ні погляду, ні туги, ні розчарування. Знаєш мої ночі і чекання, Знаєш стежки в садах і сни над морем, Але, засліплений могутністю, не бачив Яка ненависть розрослася в моїм серці. Злочинцю, вбивцю, фальшивий законнику! Неправедно збираєш славу і данину моїх зітхань. Твої спахії йдуть під грюкіт барабанів, І валиться світ, як зруйновані гори. Смієшся з мого бога, з моїх пісень і чулостей, Зневажаєш землю і все живе, крім себе, І не бачиш гострого списа в моїй руці, Занесеного над тобою безжально й грізно. О вороже любий! Не можу без тебе! Глухі будуть ночі без твого зітхання, Німі й посивілі дороги без твоїх кроків, Небо й води темні без твоїх очей.
   Довго сиділа, втупившись в аркуш фіалкового паперу, по-мережений її почерком. І оце її відомщення? За кривди власні, землі своєї і всього світу? А що їй до світу і що світові до неї? Була жінкою, а жінці для повного відчуття щастя треба бодай іноді відчути слабість і беззахисність. Бодай перед лицем смерті. Вхопила калам, дописала внизу: «Я хотіла сховатися від сонця в затінку золотої хмари, але холодний вітер відігнав хмару. Ваша нещасна Хуррем Хасекі».
   Як була, гола, побігла до дверей. Мертві сорому не мають.
   - Ібрагіме!
   Кизляр-ага стояв там. Уже стеріг султаншу, щоб нікуди не зникла. Хай проковтнуть шербет помсти з чаші нашого могуття.
   - Ввійди! - звеліла кизляр-азі султанша. Навіть головний євнух вимушений був заплющитися від сліпучого сяйва Роксоланиного тіла. Не насмілювався поглянути на те, на що ніхто не омів поглянути, не рискуючи втратити голову.
   Вона запечатала лист своєю печаттю, вклала в руку кизляр-аги.
   - Віднесеш його величності падишаху! Але квапся! Я хочу бути ще живою, поки султан читатиме це.
   Ібрагім мовчки вклонився. Мовби не почув її останніх слів або ж не хотів запевняти султаншу, що їй нічого не загрожує. Метучи килим широким своїм одягом, посунув з покою.
   Вона заклякло стояла на тому місці, де віддала Ібрагімові свій лист. Віддала все, що мала. Світ кінчався для неї. Ось так кінчається світ. Як молився її отець у великий четвер на страснім тижні? «Да молчит всякая плоть человечья, й да стоит со страхом й трепетом, й ничтоже земное в себе да помышляет».
   А сонце, здійнявшись над Босфором, розсипало золоті бризки по той бік різнобарвних вікон, і Роксолана мимоволі повернулася обличчям туди, і далекий, ще з дитинства, усміх з'явився на ЇЇ зблідлих устах. Зненацька батькова церква припливла до неї з далекої далечі, і сміх пройшов по церкві, і задрижала золота павутина в далеких кутках, куди ледь доблискують кволі вогники свічок, і серце їй рвонулося з грудей - жити! Серце, як дитина, хоче всього, що бачить, а бачить воно життя. Сонце, небо, дерева й пташки на гіллі, навіть цей холодний мармур - усе це життя. Невже ж не для неї і чому не для неї?
   А до життя був лиш короткий палацовий перехід. Від покоїв Роксолани до пишних покоїв Сулеймана.
   Султан сидів у своєму просторому приміщенні, вслухався в дзюркіт води в мармуровому мереживі триступінчатого водограю, дивився на покладені на коліна свої старі великі долоні, дивуючись і жахаючись водночас, які вони безнадійно порожні. Здобув стільки земель, а єдиної жінки не зміг утримати. Простяглася йому перед очима зелена й холодна земля без вітрів і без сонця, місячне сяйво, спалахи зірниць, грози, ранкові роси - все це він пам'ятав, як пам'ятав каламутні ліниві слов'янські ріки, болота й острови, завжди завузькі мости, зайця, що перебіг йому дорогу перед переправою, безконечні дощі. Які дощі він витерпів! Потоки й потопи, кінець світу, захлинався в тих дощах, як мала дитина в купелі, як захлинаються словами нещирості недорікуваті придворні поети, здригався від холодних доторків води, але щоразу зігрівався думкою про жінку, яка чекає його десь у столиці, мріяв покласти свою голову їй між груди, що нагадували йому двох теплих білих голубів.
   Тепер, одержимий первозданним відчуттям необмеженої своєї влади, мав метатися між величчю і безумством, відкинувши свою любов до тої жінки, забувши про почуття, які вже давно не подають голосу і не освітлюють йому темної путі, яку належить пройти. Путь до життя чи до смерті?
   Він ніколи не давав життя, а тільки смерть, звикнув робити це спокійно, байдуже, йому здавалося, що вдосконалює життя смертями, очищає його і визволяє для вищих цілей, бо ж ліпше мати своїми підданими покірливі трупи, ніж живих невірних. Тепер мав вибирати між життям і смертю, тримав у руках меч і закон і не бачив порятунку. Меч і закон. Зрада карається мечем. Відрубати голову і виставити її перед Баб-і-Кулелі. А тіло пустити кам'яним колодязем до Босфору, до пекла. Бо за спробу напасти на султана, позбавити його життя - тільки закон і меч. Сина він стратити не може, це зробить його брат, коли стане султаном і виконає закон Фатіха. Але цю жінку, що прожила, як обраниця долі, не маючи на те ніяких заслуг, він повинен покарати, бо вона замахнулася на престол.
   Коли з уст мерзенного зрадника Ахмеда-паші впало ім'я Хуррем, Сулейман не повірив, а тоді зрадів і мерщій показав своїм дільсізам, щоб навіки заткнули пельку тому нікчемному викажчику. Ану ж передумав і відмовиться від своїх слів! І зіпсує султанові радість від того, що нарешті має перед собою справжнього ворога. Бо де ж ті вороги? Шах уникав сутичок, ховаючись у своїх горах. Папи вмирали один за одним і тільки потрясали повітря прокльонами, які не долітали до султана. Імператор Карл, знесилившись у змаганні з падишахом, віддав Іспанію синові Філіппу, а імператорську корону дріб'язковому Фердінанду. Польський король лякливо щулився від самого імені Сулейманового. Цар московський Іван? Був надто далеко. До кінця життя не дійде сюди, хоч би й захотів. Без ворогів же людині не жити, а могутньому володареві - й поготів. Та нарешті він мав ворога справжнього, відданого, такого близького, що не розділяв їх навіть подих.
   Його Хуррем, його Хасекі - ворогиня. Зрадниця. Замахнулася на його життя. Хотіла його смерті.
   За смерть - тільки смерть. Вона буде страчена отут на чотирикутному шкіряному килимку, розстеленому на розкішних султанських килимах. Найвправніший кат імперії зітне їй голову швидко, вміло, без болю, таємниці буде дотримано, ніхто не бачитиме і не знатиме, голову не виставлять перед брамою Соук-чешме, тіло віддадуть землі - не опалять, не кинуть стерв'ятникам. Так запанують закон і меч.
   Спокійно, з холодним серцем Сулейман обдумував усе, що має зробити. Користався султанським правом і привілеєм роздумувати навіть тоді, коли рішення вже прийнято. Так, він удовольнить закон і меч. А що ж залишиться йому? Перебирати свої самотні старечі сни, лічити краплі крові, що витікають йому ночами з носа, слухати крик сови десь за вікнами? І не засяє ніколи йому безсмертний усміх Хуррем, не задзвенить її єдиний голос, не задзвенить, не продзвенить. Машалла
^[83]! Ні меч, ні закон не замінять любові. І ніщо не замінить. Хто сказав, що він має стратити єдину дорогу людину на землі? Хто сказав, що вона винна? Може, то він сам винен? Поки ти султан, маєш жити. Вмирають хай інші. Помер сам - зрівнявся з усіма. Вмирати султани не мають права. До того ж він не вірив у злочинні наміри Хуррем. Міг дозволити собі розкіш вірити тільки в те, що хотів. Надто, що тут усе було таке хистке й непевне. Замах на його життя? Але як можна замахуватися на життя мертвого? Адже він лежав мертвий день і два й три. Чули про змову Хуррем і його наймолодшого сина? Хто ж? Коли й міг хто чути, то єдиний аллах, всемогутній, милостивий і милосердний. А сказано ж у книзі книг: «О ви, які увірували! Істинно з-поміж ваших жон і ваших дітей є вороги вам, бережіться ж їх! А коли пропустите, пробачите й простите, то аллах - прощаючий, милосердний!»
   Вчора, молячись у Айя-Софії за своє воскресіння, султан ще не знав про зраду Хуррем, тому не міг порадитися з великим муфтієм Абусуудом. А коли б порадився? Цей учений нащадок ассірійців був упертий, як п'ять тисячоліть історії. Він чухав би свою бороду і вперто виставляв поперед себе шаріат. А шаріат - це справедливість, яка не знає ні милосердя, ні пощади. Для спокою в державі зрадники повинні бути знищені - так твердить шаріат. І муфтій повторюватиме ці слова, бо над ним - аллах. Але ж аллах і над султаном? А що каже аллах? «Ми не возлагаємо на душу нічого, крім можливого для неї». Для його душі неможливо вбити Хуррем. Що це дасть? Спокій у державі? Але закон не забезпечує спокою, бо він не здатен до роздумів. Муфтій, як і закон, захоче тільки султанової ганьби. Стратити таку жінку - ганьба довічна, її знав увесь світ: королі й королеви, славетні художники й учені, посли й мандрівники, воїни і простий люд - хіба можна вбити таку жінку? Перед нею має схилитися навіть закон. Його, Сулеймана, назвали Кануні, себто Законником, бо він уперто давав світові нові й нові закони, не сподіваючись, що може колись стати їхньою жертвою. Він здобув велич своїми походами і своїм розумом і знав, що найперша ознака величі - підкорятися закону, як простий смертний, хоч і знаєш, що закон не дає вибору. Але як султан, він мав ще меч, а меч давав вибір. Він або ж карає, або ж покоїться в піхвах. Хто завадить йому лишити свій меч у піхвах? Велич можна здобути і. в любові. Недарма ж славетний італійський художник сказав про нього: «У великого чоловіка і любов бував велика, коли його серцем заволодіє незвичайна жінка».
   Він був несправедливий до своєї Хуррем і жорстокий. На довгі роки лишав її в холодних стінах гарему. Байдуже споглядав на смерть її синів, тішачи себе думкою, що спадкоємців для трону ще задосить. Не запобігав її старінню, хоч і помічав, як змінювалося її обличчя з роками. Там зжовклість, там плямочка, там пересохла шкіра, там зморшка. Зморшку на обличчі коханої жінки не розгладить своїми поцілунками навіть мільйон ангелів. Роки полишали в ній жорстокі свої сліди, але він втішався тим, що Хуррем стає для нього ще дорожчою, а її тіло - мовби ще ніжнішим, у ньому зникали дикість і недосконалість, і було воно мов райський дарунок. Чи казав їй про це, чи вмів сказати в своїй султанській закостенілості?
   Все віддавав своїм законам і своїм воїнам. А його закони і його воїни жили тільки тим, що ждали війни, ждали смертей. Пил па обличчях його воїнів, на їхній зброї, в їхніх очах, в їхніх душах. Сірий пил смерті, яким він хотів засипати увесь світ.
   І його Хуррем, єдина жива істота в цім царстві вмирання,- невже й вона повинна віддати своє життя?
   Пробував уявити її. Чи знає про його знання і про його вагання між її життям і смертю? Випливало з золотої сутіні її обличчя, але було замкнене, не промовляло до нього жодною рисочкою, не озивалося, не відгукувалося. Як фортеця, що її ти хочеш узяти приступом, обличчя замкнуло всі брами, прибрало мости, виставило незламних захисників - твердість, несхитність, і не зазирнеш за вали, палісади й мури.
   Чомусь згадався султанові каймакчі з Гянджі. Чому не віддав того досвітку свій каймак султанові, який дарував йому життя? Повіз каймак від переможця і повелителя, а куди, кому? Невдячність. Усі невдячні, може, тому так мало милосердя на світі.
   Ох, як хотілося йому впокорити Хуррем! Щоб прийшла сюди, впала йому до ніг, плакала і благала, благала й плакала, а він виказав би свою великодушність, відомстив би за зраду великодушністю, лишаючись здеров'яніло-непрітступним, хоча і без звичного самовдоволення, яке завжди відчував од свого високого становища. До кінця вдоволений був лиш тоді, коли покірливість виказувано йому з якнайбільшою старанністю, без будь-якої винахідливості й, сказати б, вишуканості, а грубо, крикливо, майже нахабно. Жив серед нахабної покірливості і тепер дивувався, чому та жінка затялася і замкнулася перед ним, як неприступна фортеця. Чому? Як сміє? Чи не розуміє, перед яким страшним вибором стоїть він, її повелитель і її раб?
   І не знав, що фортеця розчинила брами і випустила вершників "на білих конях, і золоті сурми, блиснувши проти сонця, заграли радісний марш прощення й прокляття, прокляття й прощення.
   Велетенський кизляр-ага, всунувшись боком у просторий султанський покій, поставив на восьмигранний столик перед падишахом золоте блюдо зі згортком фіалкового паперу, попечатаного печатями Роксолани, і щез, як дух. Ніч змішалася з днем, а день - з ніччю. Скільки днів минуло відтоді, як він замкнувся в своїй самотині?
   Сулейман простягнув до згортка руку і налякано відсмикнув. Знов попхав її до столика, але рука налилася свинцем і не слухалася. Тоді він подався наперед усім тілом, притиснувся до столика грудьми, насилу підносячи руки, тремтячими пальцями зламав багряні печаті й задихнувся, побачивши знайоме письмо. Квапливий, гнучкий, сповнений чуттєвості почерк, де кожна літера здавалася йому завжди відбиттям її чарівливої, покірної і вічно невловимої душі. Він долав безмежні простори, і не було з ним ніколи нікого, крім бога, меча і скакуна, а тоді прилітали оці листи, написані гнучким, квапливим почерком, і ставав він найбагатшим чоловіком на світі, і щастя його не мало меж. І тепер, коли сидів і карався своєю жорстокою старістю, як суха тополя, що від неї ні затінку, ні плоду, і вже не ждав нізвідки порятунку, прилетів цей лист з найдорожчим письмом, і смак життя повернувся до нього, хоч здавалося щойно, що вже не повернеться ніколи. Невже він любив те, що вона писала, більше, ніж її саму? Може, це тільки старість, коли вже не побачиш більше ніжних згинів і заглибин на тілі коханої жінки, і забута жага не з'явиться в тобі, не прилине з минулого солодка сила, не приголомшить, як удар барабана, не заяскріє в мозку темною зорею жадоби. Бо вже й мечеть завалилася, і міхраб у ній не стоїть
^[84].
   Кинув погляд на перший рядок листа, і чи то стогін, чи то гарчання вирвалося йому з грудей.
   Мій відчаю, мій тяжкоокий вороже…
   Обпалювало його світло від неї, тепер обпалила ненависть. Вони забиралися на гору любові разом, але коли досягли вершини, він лишився стояти там непорушне, а вона зслизнула донизу.
   Твій дух отруйний, сила згубна…
   Чи лишала вона йому надію в своїх словах? У відчаї й стогонах він уперто пробивався крізь жорстокі рядки, сподіваючись на зблиск світла, вірячи у великодушність Хуррем більше, ніж у свою власну.
   І був винагороджений за віру й терпіння, знов сяйнула йому її безсмертна душа, її доброта й милосердя:
   О вороже любий! Не можу без тебе!
   Валилися стіни палацу, тряслася земля, море поглинало суходіл, холод уже давно заливав султана крижаними хвилями, а тут ударило різуче світло, впала на нього яскрава зірка, прокотилася в ньому й покотилася, засліпила, приголомшила та водночас і висвітила в ньому останнє зернятко живого життя, яке ще могло прорости над неминучістю й часом і з'єднати небо і землю, як райдуга.
   Тяжко звівшись на ноги, загортаючись у широкий свій шовковий халат, навіть не всунувши ніг у сап'янці, босий пішов по короткому переходу, який вів до нових покоїв Хасекі.
   Ніхто не зустрівся -йому, все зникло, завмерло, зачаїлося, дрижало від нетерплячки й розчарування. Султан ішов до султанші сам, без суддів і катів, нікого не кликав на поміч, навіть не взяв з собою меча або хоч ножа. Чи хотів задушити її голими руками?
   Мабуть, і Роксолана подумала те саме, бо, побачивши султана з лихоманковим блиском у очах, схитнулася йому назустріч, так ніби підставляла під його чіпкі холодні пальці свою ніжну шию.
   А він, знов чи то застогнавши, чи то загарчавши, тяжко впав перед нею на коліна, аж вона відступила перелякано, і навіть євнухи, що позалягали в своїх сховищах за вікнами Роксолани, нажахано заплющували очі, щоб не бути свідками видовища, за яке кожен мав би поплатитися головою. Ніхто нічого не бачив, не чув, не знав.
   Роксолана дивилася на султана, бачила його жилаву засмаглу шию в широкому комірі халата, чомусь на могла відірвати погляду від однієї жилки, горбатої, мов вершник на коні, що у вічному поквапі біжить, біжить, не знаючи куди. Чомусь видалося зненацька, що жилка та стала крихкою - ось-ось зламається, розсиплеться прахом і нарешті зупинить свій вічний біг.