Логвин Ю.. Золотi копита

мушкетного? ноту. I кожну очеретинку гарливо прив'язував до татарсько©
стрiли.
- Омельку! Щось воно, бачу, нове робиш? Га? Часом не той "поджар", яким
московський цар полоненик попалив? Чи не грiх нам, козакам, таку гидоту
вживати?
- Не мертвися, Михводiю! Цi стрiли димовi. Дим ©дучий - кашлятимуть, i
чхатимуть i соплi пускатимуть. А в царськiм "поджар" найбiльше ямчуга та
земляно© смоли. Московськi стрiльцi казали: ту земляну смолу з-за
Хвалинського моря привозять вiрменськi купцi. Там, кажуть, з каменiв з-пiд
землi витiка ота вогненна смола, i дух виходить пекельний. Вiд iскри той
дух вибуха вогнем i смердить сильно пеклом...
- Чого тiльки не бува на бiлому свiтi. Аж страшно, як добре
подумати...
- А ти, Михводiю, не думай. От ми й спорядились вогненними стрiлами...
Тепер менi ще двi речi потрiбнi: тво мастило, яким ти волос виводиш...
- На живе тiло чи на зiдрану шкiру?
- На живе тiло...
- Дам тобi, тiльки, як будеш користуватись, додаси чверть борошна i
трошки теплого меду... Намажеш i чекай, поки добре засохне. А тодi
обережненько вiдколупуй - волос ста трухлим при коренi i легко знiма ться.
Зрозумiв?.. А що тобi друге?
- Фарба чорна для волосся в тебе ?
- На живий волос чи на хутро?
- На живий волос довжиною на вершкiв п'ять.
- Як оце мо© вуса, тобто? Перед фарбуванням помити гарячою водою з
попелом. Порошок розведеш гарячою водою i тi ю кашею ретельно перемажеш
увесь волос i щiльно завернеш чистою ганчiркою.
Михводiй пошкрябав важкими чоботами по давно не мазанiй долiвцi до
печi. Подлубався у запiчку i витягнув два козуби. З одного взяв малесеньку
полив'яну зелену махотку, затулену товстенним сосновим чiпом.
- Оце тобi мастило волос зводити. Та дивись, не перетримай, бо сильно
шкiру може роз'©сти!
З другого козуба Михводiй вiдсипав у капшук може з пiвфунта чорного,
крупчастого, нiби гарматний порох, порошку.
- Оце тобi даю з запасом! Бережи, бо справдi хороша сумiш вийшла.
- Я знав, що тiльки ти мене поряту ш! Шкода менi тебе полишати, так i
не побалакавши про всi справи та не вiдслужити по убi нним. Я тобi лишаю
грошi: замов молитву... А тобi грошей лишити? Кажи, що треба?
- Борошна лиши. Я б i сам пiшов у замолотники, так ти ж сам бачиш:
ноги, добра б ©м не було!
- Слухай, з тими ногами! Я б тобi гнiдого лишив - куди схочеш
помандру ш. Тiльки раптом смердючi пси i сюди припруться.
- Не бiйся. Як лишиш, то ще сьогоднi до третiх пiвнiв гнiдий матиме на
чолi хо-ро-шу-ю бiлую проточину. I найкмiтливiший циган-баришник не
вiдрiзнить вiд природного волосу... А вуздечку й сiдло забери - це докази
©хнi... Тiльки як же я на того гнiдого вилазитиму?..
- Михводiю! Та тю на тебе! Зроби як наставника. Заводь його туди. А
тодi два окоренки пiдстав собi - i ти на коневi.
- Та вилiзти я отак, як ти кажеш, я вилiзу! А як у гостях злiзти й
вилiзти? Не годен вже я сам!..
- Друзi не погордують - пiдсоблять, пiдсадять. А до непевних - чого
тобi ©здити?!
Вони пiднялися з-за столу.
- Про всяк випадок, Михводiю, випроща мося. Може, оце ще сьогоднi пiду
далi. Ну, бувай здоров, пане-брате!
Вони обнялися i тричi мовчки поцiлувались. Коли вийшли з хати, то
побачили, що нiма пiдклада полiняку пiд казан. А в казанi шуму сiра м'ясна
пiна, клубочиться пара, i по всьому подвiр'ю розлива ться гострий дух
козиного м'яса.
Омелько уважно, прискiпливо i неквапно перевiрив збрую, промацав кожен
ремiнець i пряжку пiдпруги та сiдла, перевантажив перекиднi торби, лантух iз
дертю. Розсiдлав i розгнуздав гнiдого.
- Ну, синку, скачи на Лиска! Гоп! - Омелько пiдкинув малого в сiдло.
I сам з одного легкого поштовху злетiв на Буланка. Ледь торкнув його
п'ятами i Буланко зразу ж пiшов короткою риссю угору по ярку. Лиско з малим
у сiдлi - за ним.
Нiма пiдвелася вiд вогню, витерла очi, що застилав ©х дим, i обернулась
на вербу, пiд якою тiльки-но стояли конi. А вони вже трюхали риссю вгору по
ярку.
Малий обернувся i помахав нiмiй дiвчинi. I вона помахала малому, потiм
заглянула у шумуючий казан, тодi подивилась на Михводiя.
Михводiй, прихопивши лабетою за чубок гнiдого, заводив його до стайнi,
що була продовженням i хати, i комори. Михводiй вiдчув ©© погляд, спинив
гнiдого i показав нiмiй дiвчинi, щоб вона йшла в село.
Нiма показала: "Хто ж за вогнем доглядатиме? ". А Михводiй: "Бери мiшок
iз рештками ракiв i йди в село. Iди додому. "
Нiма постояла, постояла, подивилась на шумуюче вариво у казанi, на
чорний отвiр дверей стайнi, куди зайшов Михводiй, на вершникiв, що вже
зникали за схилом яру. Топнула ногою, вхопила мiшок з недо©деними раками i
побiгла вгору ярком. За вершниками.
А бiгла вона швидко, легко, зовсiм не так, як бiгають дiвчатка,
розкидаючи нарiзно ноги.
Коли вона вибiгла нагору з ярка, то вершники були вже далеко вiд не©.
Сонце сiдало, i конi коливались темними абрисами в золотiм розпеченiм
повiтрi останнiх липневих днiв.
Обличчя нiмо© скривилось у сумну якусь посмiшку, вона щось болiсно
замукала. Але бiгу не спинила, хоча це ©© i не наблизило до вершникiв.
Козак направляв коней не прямо в село - вони просувались попiд лiсом,
якраз на серединi пiдйому з рiчково© долини.
Малий зосередився i вчепився з усiх сил у кульбаку, прихопив, як мiг,
боки коня ногами. Вiн боявся впасти, та ще бiльше боявся виявити свiй страх
i напругу перед "батьком" Омельком.
Нараз батько Омелько спинив Буланка. Спинився i Лиско.
- Чого ви, батьку?
- Все ми з тобою бiжимо та бiжимо! Дай хоч на мить перепочину та очi
порадую - селом помилуюсь! Бач, як на тацi, все село перед нами лежить? А
хатиночки якi чепурнi бiлесенькi. А садочки вишневi зеленi, як темний
смарагд. Он i полукiпки золотi, i стерня така ж наче. А рiчка? Ну тобi скло,
кришталь чистий!.. А он, бачиш, яке торжище - вози, намети, конi, воли,
людське юрмище. Тiльки штандарту посерединi не вистача , та щоб сурма
сурмила - i був би справжнiй вiйськовий табiр!..
Вони спинились на сугорбi, i знизу до них долинали вiд села людськi
голоси, дитячий лемент, iржання коней, мукання худоби, гавкiт, кудкудакання
та поодинокi крики гусей.
Малий таки задивився на село, а батько Омелько вже нишпорив очима по
околицях села, по узлiссю, по навколишнiх горбах.
Скрiзь було, як у всякому селi на заходi сонця. Iз дiбров та левад
повертались череди худоби i турми овечок, з полiв з-за гаю тяглися вози зi
снопами, iшли люди з поля.
Тiльки в одному мiсцi, на сходi, на добре освiтленому вечiрнiми
червоно-золотими променями тлi смарагдово-синього сосняку з'явились чотири
вершники. Але знаходились вони так далеко, що якби не рухались, то Омелько
мiг би подумати, що то якiсь золотавi цятки кущiв, чи ще чогось. Але вони
рухались, i рух виявляв у них вершникiв.
Вони рухались навпроти Омелька i виходили на прямiсiньку дорогу на
торжище.
- Дивись, синку, оно просто перед нами отамо мiсточок. Вiд мiстка
праворуч - здоровенне темне дерево. Бачиш?
- Бачу.
- Ото там нам зготували карасiв у сметанi, ти зна ш.
- I вареникiв з вишнями.
- Отож, ми не по©демо туди навпростець. А чому?
- А чому?
- А тому, що коли ©деш навпростець, то тебе зразу побачать i
зрозумiють, куди ти ©деш. Як же манiвцями, то можеш побачити часом щось
цiкаве i корисне. Та ще й застерегтись...
Тут вони почули далеке мукання нiмо©.
Озирнулися - вона поспiшала до них глинистим схилом, де не було нiяко©
дороги.
- Зачека мо нiму?
- Нi! Ти ©й подарував намисто з дукачем. Я ©© раками пригостив. Тепер
нам треба робити сво . Та й не личить козакам багато з бабством возитись.
Тепер тримайся. Пускаю Буланка чвалом.
Омелько не голосно, але пронизливо свиснув, i кiнь з мiсця влупив по
гарячiй дзвiнкiй стежцi. Лиско за ним.
Повз них пролетiли тернини, обсипанi рясною сивою ягодою, кущi шипшини
iз червонiючими кораловими ягодами, ще не звезенi з поля золотi полукiпки,
срiбнi заростi верби над вузеньким руча м.
I ось вони вже у блакитнiм затiнку самого ложа рiчки. Тут все блакить:
i пiсок, i зелень, i темнi вiльхи i вицвiла блакить неба у вiдбиттi
склистого рiчкового плеса.
З розгону пустили коней на правий пiвденний берег. Коням на цьому бродi
було лише по черево. Але праворуч i лiворуч видно було, що вода чорна,
глибока.
Як витяглись конi з рiчкового урвища на курну дорогу, Омелько пустив
Буланка укороченою риссю.
Знов послабився всiм тiлом, попустив руки з вуздечкою та нага м.
Малий спробував теж так вмоститись у сiдлi, щоб у нього метелялись руки
й ноги, щоб був вiн розслаблений, як i його "батько" Омелько.
Вони зiгнали з дороги курей, що купались в курявi. Якийсь рудий псюга
зi жмаками недолиняло© шерстi на ребрах кинувся з гавкотом на вершникiв.
Та Омелько якось особливо цмокнув на собаку, i той, винувато
заметелявши хвостом, вiдбiг до тину. Ця широка дорога йшла, звиваючись, до
мiстка.
I коли Омелько побачив за хатами височенну грушу, вiн завернув праворуч
на глинисту вулицю. Тут копита вдарили по землi, як по барабану.
Перед похиленим тином, за яким буйно цвiли височеннi мальви, Омелько
спинив Буланка. Лиско теж спинився.
I зразу, ж з-за тину, за яким буйно пiдносилось всяке зiлля, з'явилось
не менше десяти дитячих голiв: однi старшi, другi меншi, третi ще меншi.
Деяких замурзаних облич не було видно - тiльки рученята, що чiплялись за
верх тину, та блиск очей крiзь розшарпане плетиво лозин.
Вискочила за ворота чорнява продавщиця полотна.
- Заходьте, заходьте, дорогi гостi! Все вже готове! Пiдхопила за узду
Буланка i завела у двiр.
За нею найбiльша дiвчинка, рокiв тринадцяти, вже iз заплiтками в чорних
косах, взяла за узду Лиска i повела у двiр.
Омелько торкнув Буланка, i кiнь став на колiна. Дiтлахи, що щось
щебетали, хихикали, шепотiли, враз завмерли, витрiщили очi на Буланка i
роззявили рота.
Потiм всi, як за командою, обернулися до Лиска i його малого вершника.
Хлопчик, як i в обiд на торжищi, з'©хав по гривi Лиска на землю, тiльки
цього разу не впав i колiна не подер...
Чорнява молодиця камешилась бiля козака i хлопчика. Показувала i так, i
так сорочечку та штанцi. Пошитi гарливо, а не будь-як, аж три рази шви
пройденi.
- Я, козаче, тво му малому любисток з чередою в ндолi запарила. От
змию йому голову - тодi вже нехай вдяга обнову... Ти, козаче, йди, там уже
все зготували, i карасiв Настя понесла. Як попораю твого джуру, зразу ми з
ним прийдемо... Може i тобi б було голову змити?..
- Менi треба поголитись i голову пiдголити. Щоб завтра на заутреню
службу пiти... Ти, синку, слухай тiтку Тетяну. Нехай вона тобi голову зми .
- А як же ви без мене? Хто бiля коней буде?
- Не скигли. Коней я тут лишаю. Ось тобi твоя велетенська "дагга". -
Омелько подав старi заяложенi пiхви вiд чинбарсько© швайки, з яких на нiготь
визирала блискуча рукоять. - Скiльки там голову змити, витерти? Раз, два - i
все! Iди.
Тiльки молодиця i хлопчик ступили на порiг, як з городу на подвiр'я
вискочила чепурна молодиця в юпцi та квiтчастому очiпку.
- О! - Зрадiла вона. - Вже тут? Добрий вечiр, пане козаче! Аж менi
легше стало. А то оце прийшло дво козакiв! Кажуть, що вони тво© сусiди на
зах... Тiльки говiрка в них трохи не така i такi нахаби: сiли за стiл пiд
грушею й кажуть, що чекатимуть тебе, поки ти не прийдеш.
- Якi з себе?
- Один такий у бiлiй свитi, дебелий, на наших схожий. А другий
худорлявий, чорнявий такий сологуб...
- Далi не треба. Синку, Тетяно, коней швидко в клуню! Швидше! Та йдiть
мийте голову. I поки не покличуть, не потикайся з хати! - Сказав Омелько
таким жорстоким голосом, що аж молодицi застигли.
- Ой, що буде? - Зразу заломила руки чепурна молодиця.
- Та тихо. Це не козаки, а панськi гайдуки. Хочуть вiд мене малого
вкрасти. I мене вiддати на тортури панам-католикам. Я пiду, нiби сильно
впився. А ти, молодице, швиденько бiжи, та, якщо чим, пiдпо©ть цих
"козакiв". Та дивiться, щоб там дiтей не було. Так Христi i скажи. А як я
прийду - зразу в хату йдiть подалi вiд грiха.
Чепурна метнулась до Христi, а Омелько вже вiшав лук iз налуччям до
сiдла на Буланковi, видобував баклагу з торби i нiби дудлив з не© оковиту,
аж пирскаючи на всi боки. Господиня i малий притьмом завели коней у клуню.
Та ще й дверi клунi приставили горстками коноплi, нiби туди нiхто й не
заходив.
Тетяна насварила дiтлахiв, щоб бiгли в хату. Всi вмить щезли у хатi,
ледь не збивши з нiг малого, що спинився, споглядаючи "п'яного" батька.
Виписуючи кренделi та щосили при тому притупуючи, Омелько вивалився на
вулицю i загорлав:
Ой чого козак п' ? Ой того козак п'
Що в козака гаман . А в гаманi срiбло .
I тупотiв, i пританцьовував, збиваючи золотаву куряву.
Тут iз теплих сутiнок на нього вискочив дудар Панько.
- О, козаче! Я тебе шукав, шукав! Так тебе хлопцi хотiли бачити.
Кажуть: "Знайди нам його. Ми так його хочемо бачити. " Дали менi цiлий грiш,
щоб тiльки тебе з найшов. Якби не я, вони б тебе до завтра шукали, у кого ти
гостюватимеш... х ще дво i до Михводiя пiшло. Та щось ©х нема. Я ©м теж
показав, як до нього пройти...
- Ну молодець, дударику! Послужливий ти, Панько, ну, не гiрше юдея.
Грам менi, грай. Сьогоднi я гуляю.
- Та я б з радiстю, дорогенький. Та менi парубки танцi замовили. Вже й
могорич запили! Менi вже треба не йти, а бiгти на куток! Там уся парубоцька
громада зiбралась... Я тiльки прибiг подивитись, чи ти вже з'явився?..
- Вже з'явився, з'явився. Погра ш менi, а тодi бiжи собi до шмаркачiв,
послужливий дурню!
Панько на "дурня" спинився, але Омелько прихопив його за лiве плече
лише двома пальцями.
- Грай! Грай менi, грай!
I Панько з переляку, вiд болю притис мiх i забiгав пальцями по карабках
i щосили задув у сисак.
Омелько якось дивно танцював, обертаючись на однiй нозi, та щосили
тупаючи другою. Потiм пiшов навприсядки та не втримався i гепнувся у пилюку.
Та зразу ж скочив i затупотiв так, наче хотiв знищити славний витвiр
галицьких шевцiв. Та все прикладався до полив'яно© баклаги.
Ворота на Христине подвiр'я були завбачливо розкритi, i Омелько просто
вкотився на подвiр'я.
I нараз став, хитаючись та вихиляючись на всi боки. Пiднiс до вуст
баклагу, ковтнув, закашлявся. I тихим голосом спитав.
- А де ж карасi?
Тут вискочили двi молодицi: Настя в очiпку, а господиня Христя у
намiтцi, пiдхопили Омелька пiд руки i повели пiд грушу до столу.
На столi глиняний лiхтар кидав тепле свiтло на здоровенну глиняну
пательню, закриту чорною гостроверхою кришкою.
Омелько, притискаючи велику баклагу до грудей лiвицею, правицею зняв
кришку, потяг щосили рибний. дух, закотив очi.
А тодi враз, наче протверезiв, i нiби тiльки зараз побачив двох
чоловiкiв за столом, зрадiв.
- Диви. Старi знайомi! Наче бачились на Iнгульцi! Га? Чи не там?.. Та,
зрештою, не те головне. П' мо по-першiй. Ну, будьмо!
Омелько ледь не розтрощив чарки "гостей", що все ближче й ближче
посувались по лавi до нього. Вiн виглядав п'яним, як чiп. Нахилився над
столом, притискаючи лiвицею до плеча баклагу, а правою хапав спинки карасiв,
запихався ними.
А дудар Панько грав.
Поки "гостi" встигли об'©сти половину здоровенного карася, Омелько
одною рукою вже розправився з третiм карасем.
Зрештою, чорнявий з перевиненою головою, спитав схриплим вiд хвилювання
голосом.
- Ну як базарювалось?
- Та все спродав! Аж двi копи в мене!.. Одну, хлопцi, проп' мо!.. А ти,
Панько, грай, грай.
- Оце так побазарював! - Iз удаваним захопленням прохрипiв
чорнявенький. - Де ти пiстоль такий купив? Дай подивитись!...
Чорнявенький простяг руку i висмикнув пiстоля з-за пояса в Омелька.
Омелько наче й не побачив цього, продовжував обсмоктувати хребець
карася.
Дудар Панько замовк, стояв, вiддихувався.
- Дайте йому чарку, бо вже вiн здох! - Наче знов протверезiвши, твердо
сказав Омелько, але зразу ж схилив голову просто на пательню.
Тодi Чорнявий налив Паньковi чарку.
А коли вiн наливав, здоровило в бiлiй свитi витяг в Омелька з-за пояса
турецький чингал.
Тут Панько знов заграв,
I це наче оживило Омелька. Вiн поколупався десь у поясi i припечатав з
розмаху важкий гаманець на дошки столу.
- Хлопцi! Ось гаманець - несiть оковиту! Пиймо, браття, меди-пиво,
червоне вино. Гуляй, душа, без кунтуша...
Омелько змахнув рукою i знов ударив гаманцем по дошках. Зав'язка грi
ела-i-срiбняки з дзвоном i блиском покотились по столу, посипались на землю.
Обидва гостя кинулись збирати монети зi столу. Кожний однi ю рукою
збирав монети, а другою тримав Омелькову зброю. Та монет бiльше висипалось
на землю. Тодi вони схилились над землею, у гарячцi поклавши пiстоль i
чингал на стiл. Омелько тихо поставив баклагу.
Щосили вхопившись руками за стiл, вдарив носаком чобота у вилицю
здорованя.
Блискавично зiгнув ногу, аж колiно дiстало до грудей, i з розгону
вжучив мiж лопаток чорнявого.
Панько вiд несподiванки i жаху подавився слиною i замовчав.
- Грай, послужливий дурню! Грай! Бо i тебе покладу до купи! Грай
"горлицю"! Грай!
Панько з переляку тепер задудiв, заграв голосно i навiть швидше, нiж
треба.
Омелько застромив зброю за пояс. Взяв глиняний лiхтар i посвiтив на
скоцюрблених. Вороги не ворушились, навiть не стогнали. Але Омелька це не
заспоко©ло. Тепер вiн став на весь зрiст i з усього розмаху додав обом
носаком чобота по-пiд ребра.
- А тепер, сивий дурню, iди грай сво©м очкурам. Сивий вже, а де козак,
а де гнида панська, впiзнати не можеш, Iди, не муляй менi очi! Та мовчи, бо
з-пiд землi дiстану. I карабки позабиваю тобi в гузно. Будеш добре тодi
дудiти...
- Та пане Омелечку, та рiдненький. Та я ж хотiв козацтву нашому
славному прислужитись. Ви ж такi геро©!..
- Та йди вже, базiка!
Омелько поставив лiхтар на лаву. Обережно зняв iз непритомних ременi з
шаблями. Обшукав пояси i за пазухою: чи нема якогось рiзака. I чоботи
промацав: а, може, де нiж захалявний прита но?
- Христино, Настю! А де вареники? У сiнешнiх дверях дзвiнко брязнула
засувка, i на порiг стала Настя.
- Вони пiшли? Де вони?
- Оно вiдпочивають.
- Господи, ти ©х повбивав? Ой що ж тепер буде?
- Та не репетуй! Прочуняють i пiдуть... Спасибi тобi, Настуню, за
карасикiв!..
Тут iз сiней випливла з макiтрою в руках ставна i висока Христя.
- Ну й вареники! Ну й мед! Присягаюсь: нi у Краковi, нi в Парижi я не
©в. Якби ще не оцi гидолово© вiри iроди, то не знав би, де я - на землi чи в
раю...
- Та вони ж православнi! - Скинулась Настя.
- Вiзьми свiчку та подивися: який хрест у цього чорнявого? - I Омелько
витягнув ногу i перевернув на спину свого непритомного ворога.
- Я боюся! - Заламала руки Настя.
- Тодi, молодице, не патякай.
Але Христя схопила глиняний лiхтар, нахилилась i витягла шнурок з
хрестиком.
- Католицький. - злiсно вигукнула вона. - Ти ©х доб' ш? - Голос ©©
забринiв напругою i чеканням.
- Не можу. Це слуги пана-католика, нова влада, одним словом. Якщо
порiшу - прискачуть сюди владцi. Почнуть тут вас допитами мордувати. То таке
падло - гiрше туркiв... Ти, Настю, пiди та приведи мого джуру. Скажи:
"Батько Омелько на вареники кличе. ". А ти, голубонько, якщо не шкода,
принеси менi добру мотузку, так, на лiктiв на п'ять...
Омелько зi смаком з'©в два вареники, обтер вуса i встав
з-за столу.
Тут якраз i малий в обновi поспiв, i за ним Настя з Тетяною.
- Вiн! I вiн! - Скрикнув малий, тицькаючи пальцем на оголомшених
ворогiв.
- Ой що ж воно тепер, людоньки, буде? - Знов заломила руки Настя.
- Цить, молодице!.. А ти, синку, ходи, вчися, як ворогiв в'язати.
Омелько пов'язав гайдукiв панських одним мотузом i прихилив до
товстенного стовбура грушi.
- Молодички, голубоньки, злийте менi на руки, бо забруднився в руду!
Тетяна злила Омельковi на руки, Христина подала рушника.
- Оце рушничок! Скiльки ж ©й, голубонько, над ним сидiла?..
- Брехати не буду - не моя робота. Це менi нiма i вишивала, i мережала.
- Ота, така невеличка, сiроока?
- О! I ти вже ©©, козаче, зна ш?.. Вишива вона й мережа , як спiва ...
Тiльки ж - нiма.
Та лише козак i малий сiли до столу, як почав приходити до тями
здоровань. Застогнав i розплющив очi.
- Ой, що ж воно далi буде? - Настя спочатку заломила руки, а тодi
почала хреститись.
- Не мертвися, Настю! Зараз ми з джурою по©мо вареничкiв. Потiм вiн
пiде до Тетяни i приведе сюди коней... Далi я повантажу оце лайно на коней i
пiду сво©м козацьким проходом.
- Оце на нiч пiдеш... - Iз глибоким жалем чи то спитала, чи то
ствердила Христя.
- Батьку! Я пiду по коней.
- Як тобi вареники не лiзуть, то йди приведе коней.
Омелько зосереджено випльовував вишневi кiсточки в кулак i складав ©х
на дошки столу.
- А зараз, голубоньки мо©, повизбируйте грошi, що позакачувались. Та
принесiть менi мо. баклагу оковито©. Як у самих нема - купiть у тих, що у
вас тут шинкарюють. Ось монета! Та притьмом, притьмом, голубоньки мо©! Та
язик за зубами тримайте. Бо я пiду, а вам будуть всякi пригоди, якщо
розпатяка те.
Настя присiла навпочiпки, збирала монети. А Христя взяла грошi та
майнула з двору.
Тут якраз на вулицi зчинився якийсь шум, i щось гупнуло об ворота.
Настя пiдхопилась, щоб кинутись до ворiт, та Омелько ©© спинив.
- Збирай грошi! - Обсмикнув одяг, поправив зброю i поспiшив до ворiт.
А на вершок ворiт сперся пiдборiддям Михводiй. Вiд нього на все
подвiр'я несло сивухою, цибулею i козлятиною. Вiн час вiд часу погикував.
- Баламуте! Ти вже ©х упорав? Бо я чекав, чекав тебе
та вирiшив, що час тобi помогти. Вiдчиняй ворота, я сво©х укоськав...
Вiн не договорив, бо ще почулись голоси Тетяни i малого.
Омелько розчинив ворота i при примарнiм свiтлi молодика побачив, що на
гнiдковi возсiда -хита ться Михводiй. На луцi сiдла в нього лежить поперек
важенна гакiвниця. Вiн ©© правицею пiдтриму , а в лiвицi у нього поводи двох
коней. На одному конi ледь сидить п'яний, як чiп, гайдук. На другому конi
поперек, як лантух, лежить другий. За тими кiньми стоять Тетяна i малий з
Буланком i Лиском.
- Заходьте. - Тiльки проговорив Омелько, як Буланко, вiдтрутивши
грудьми чужих коней, потяг i хлопчика, i Лиска у двiр.
Коли всi опинились у дворi, Тетяна i Омелько взялися за стулки ворiт.
Як зiйшлися стулки ворiт - козак i молодиця зiштовхнулися лице в лице.
Тетяна тихо спитала:
- Що робитимеш, козаче?
- Поки що вiдбився, але треба тiкати...
- Ой бiда, а я ж тобi хотiла сорочку пошити.
- Поший, як вiда ш. А мережу нехай нiма зробить.
- Ну все ти зна ш! Ну просто сатана - дивлюсь я на тебе, а менi аж
млосно ста ...
- Ой голубонько моя золота! - Омелько нишком, але мiцно прихопив ©© за
перси. - Я теж млiю. Але зараз не час. Пiсля Покрови при©ду по сорочку...
- Омельку! - Затинаючись по-п'яному, покликав Михводiй. - Поможи менi з
коня злiзти!
- Слухай, голубонько, поки я тут з козолупом, насмикай менi моркви, як
не шкода - цiлу торбу.
- Не шкода, та вона ще тонюсiнька.
- Не бери собi в голову. Насмикай i змий. Та живо, бо пiсля перших
пiвнiв рушаю....
Омелько пiдставив плече Михводiю, i той, крекчучи та стогнучи,
перекотився з коня i гупнув чоботами по землi. Тодi дрiбними кроками
пiдчапав до гайдука, що лежав поперек сiдла.
Лiвицею взявся за чубок коня, а правицею добре прихопив за пояс i як би
малого хлопчика зняв iз коня i поставив на землю. Але той не втримався i
впав навзнак.
- Тьху! - Михводiй сплюнув. - Ще й козаком себе назвав. Тобi, лайдаку,
не горiлку пити, а сцяки з-пiд старо© льохи!.. Ану вже ти, злазь i стiй!
Михводiй прихопив верхiвця за душу, пiдняв iз сiдла i поставив на ноги.
Всi кинули все i з'юрмились навколо. Очi повитрiщали: де така сила в
людських руках бачена?
- Оце так руки в чоловiка. То ви, дядьку, й коня можете пiдняти. -
Спитала зчудована козолуповою силою Настя.
- Невiсточко! - Кахикнув Михводiй. - Якого там коня, як я сво© ноги не
можу пiдняти! Добра б йому не було. Не слухаються i все... Омельку, садови
©х до столу.
Омелько посадовив сво©х ворогiв за стiл. Але тiльки один мiг сидiти -
здоровило iз розбитою вилицею. Тро iнших - п'янi i помордований чорнявий
упали головами на стiл.
Настя поклала грошi на кут столу i стала перед Омельком. Тут i Христя
через городи приспiла майже бiгцем i виставила з кошика на стiл Омелькову
баклагу з оковитою та глек iз медом,
- Хух! Таки встигла.
- От дякую тобi, господине! - Омелько встав, взяв руку Христi i
поцiлував. - Спасибi й вам голубоньки, за турботи i ласку! Щоб ви згадували
нашу тиху вечерю, дарую вам ось що: Тетянi - теличку, Настi - баранця й
овечок, Христинi - волика, щоб не орала бовкуном!.. А ми ще трохи посидимо,
погуторимо ось iз "козаками" та й подамося пiсля перших пiвнiв.
Омелько вклав кожнiй по щирому йоахимсталяру.
- Та за що ж такi дарунки?! - Почала заламувати руки Настя. - Та якось
воно менi нiяково!.. Та воно нi за що...! Що я людям скажу?!
- От завела! - Пхикнула Христя. - Що вони тобi, сповiдники?!
- А як спитають?! - не вгавала Настя.
- Та збреши, от вже недорiка! - Розсердилась Тетяна.
- Досить вам, дiвчата! - Христя прихопила обох за рукави. - Тут
чоловiча розмова. Хiба не бачите? Пiшли до хати!
- Синку! - Покликав Омелько - Прив'яжи коней до конов'язi. Бачиш, он
пiд стайнею кiльця? Та мерщiй iди сюди!
Михводiй притулився спиною до стовбура грушi, а лiву ногу пiдняв обома
руками i поклав на лаву.
- Ану, Омельку, налий менi чарчину! Якого вона смаку?
- Михводiю! Я ©ду до лiсу порiшити того перевертня. Ти зо мною? Чи в
селi лиша шся?
- Та з тобою, Баламуте! Яка мова!
- Тодi забудь про оковиту. Нехай вони дудлять, щоб не всрались, як
почну ©м роги правити...
Здоровань вже зовсiм оклигав, спробував поворушити руками, але
застогнав вiд болю.
- Випий горiлочки - легше стане! - Омелько нацiдив з баклаги повну
глиняну чару оковито©. I залив у пельку пов'язаному. Той пожадливо випив i
мовчав.
Тим часом Михводiй повернувся другим боком на лавi i помiняв ногу. I
наче не дивився, а тiльки кинув руку за спину одного п'яного.
I вже п'яний пiдiймався над столом, бо Михводiй заломив йому руку за
спину сво лабетою. Стискав кулак "козака", в якому було втиснуто захалявний
нiж.
- Воно думало, що я старе ледащо? Воно думало, що я не бачу? Воно
думало, що воно мене зарiже!