розпеченiй до бiлого крицi. Також вони удвох полагодили Омелькового мушкета.
Розiбрали його на частини. Виправили все, що треба, i знов склали. Ще й
перевiрили слабеньким холостим зарядом. Курок працював добре, як i ранiше,
заряд пiдпалювався митт во. Омелько ковалевi не платив, а подарував фунт
пороху i два лiктi? ноту.
А зрадiлий коваль подарував ©м у дорогу торбу плющеного вiвса та козуб
найкращого дубового вугiлля.
I тут у коваля малий одягся у дарованi шати - сiру свитку, ще зовсiм
нову, та постоли, прикрашенi фарбованим шкiряним шнуром.
Вiд коваля вони пiшли пiшки справжнiми пота мними стежками. Бо лише
малий, i то, зрiдка, сiдав на коня - коли стомлювався або не встигав за
швидкою ходою Омелька. А Омелько йшов не тiльки пiшки, а й босонiж. На собi
вiн лишив шаровари.
Сорочку, каптан, шапку-кучму, квiтчастий шовковий пояс - все ретельно
згорнув i туго перев'язав мотуззям.
Сам Омелько тепер ©в лише солону козлятину, жував свiтло бурштиновi
бульби любки.
Вчив малого висiкати кресалом вогонь i розводити вогнище, майже без
диму iз ковальського вугiлля. Як швидко варити для себе i для пса вiвсяну
кашу. Як запарювати дерть для Буланка i Лиска.
Коням Омелько давав лише по жменьцi вiвса, як
пригощення. А так просто випасав у буйних травах глибоких ярiв.
Тут ярiв, що йшли далi на пiвденний схiд, ставало бiльше.
Ще Омелько почав мастити собi волосся на тiменi та потилицi мастилом
вiд Михводiя. Коли воно засихало, вiн зразу ж вiдколупував його разом iз
крихким волоссям.
I небавом чубата голова козака зробилась гирява i строката - клаптi
рожево© плiшi та кущi густо© щетини i засмагло© до бронзи шкiри.
А на щоках стирчали лише кущики волосся, залишки вiд густо© бороди. I
теж плями рожево©, наче подерто©, шкiри i довгi окремi волосини.
Вони спинялись тiльки, щоб напо©ти та погодувати коней та щоб малий
зварив собi кулiш.
Коли малий куховарив, Омелько або, спав або стружив чингалом пахучу
золотаву дошку.
Спав тепер Омелько просто на землi, прикриваючись, якщо дiло було
вночi, кире ю з вiдлогою.
Та й лягав подалi вiд вогню i так, щоб на нього димом не тягло.
Вони все йшли i йшли.
Вони проминули непомiтно повз два села. Попiд самiсiньким великим i
багатим хутором провели у пекучий полудень коней по ложу пересихаючого
ручаю. Прослизнули на вранiшнiй зорi бiля козацького зимiвника. Часом, щоб
пройти непомiченими бiля самих осель, вони по пiвдня сидiли в заростях i
чекали сприятливого вiтерцю чи повороту сонця.
Омелько тепер майже не говорив iз хлопчиком. Все мурмотiв чужi
чародiйськi закляття. Пiдстрибував через кожних десять крокiв, спинявся i
довго крутився на однiй нозi, вигукуючи незрозумiлi слова i викидаючи вперед
руку iз шаблею.
Займався тiльки рiзьбленням дошки. Стружки ретельно збирав i кидав
потiм на вугiлля. I тодi пахло наче ладаном. Поступово вирiзав дерев'яного
меча, точнiсiнько такого, як справжнiй. Все, як у бойового арабського меча -
i довжина, i ширина i фiгурна рукоять. Вже не iз шаблею крутився - танцював
iз дерев'яним мечем.
Спочатку малому було смiшно дивитись, як "батько" руба , сiче повiтря,
як стина червонi голови будякам та пуска пух з бiлих кульок кульбаб.
Але коли "батько" Омелько пофарбував залишки цапино© борiдки та
тонюсiнькi видертi вуса в чорний смоляний колiр, коли вдяг сiрий ковпак та
червонi короткi шаровари i докрутився з дерев'яним мечем до пiни на вустах,
малому стало страшно. Хоч Омелько кiлька разiв йому казав, що все це нiби
вертеп... Отут вiн не втримався i з вiдча м спитав:
- Батьку! Ви вже зовсiм побусурменились? А як же я?
Омелько крутонувся ще кiлька разiв навколо осi, блискавично
прокрутив "8" дерев'яним мечем i тiльки тодi впiрився в малого
страшними звуженими зiницями.
- Що? Страшно на мене дивитись? Га?
- Ой страшно! Ви - геть отой людолов, що за мною кинувся на хуторi.
- Ну, синку, тодi по конях.
I вершники погнали коней глибоким трав'янистим яром просто на схiд.
I за кiлька годин цим яром в'©хали у ясеневий чорностовбурний лiс.
Стежка почала поволi пiднiматись вгору. I замiсть височенних ясенiв
пiшли в'язи з товстими покрученими стовбурами.
А схил все пiднiмався i переростав у круту гору. Пiшли столiтнi дуби.
Конi не могли напряму подолати гору.
Тому Омелько спинився i повiв коней схилом навкiс вiд тераси до тераси,
повертаючи коней праворуч, лiворуч, праворуч, лiворуч.
I, зрештою, отакою змiйкою пiднялись на велику галявину. На галявинi
вони опинились бiля справжньо© дерев'яно© стiни, поставлено© iз добрих
дубових паль, загострених, мов списи.
Коли вони тiльки пiднiмались схилом, з галявини почувся оскаженiлий
собачий брехiт.
Бубка кiлька разiв, як у дiжку, гавкнув - засвiдчив свою собачу
присутнiсть. Але Омелько взяв його за чубок. Пес зразу замовк.
Поки вони пiднiмались отак хитро вгору, з галявини гавкiт не
стишувався.
Але коли мандрiвцi стали перед стiною гострого пакiлля настала повна
тиша. Тiльки десь неподалiк стрекотала сорока.
I тодi Омелько запугав. I йому вiдповiли, i зразу ж важеннi дубовi
дверi з рипiнням вiдчинились.
На високiм вичовганiм порозi постав дiдок. Зразу впадали в очi
його великi засмаглi руки i пронизливий погляд чорних, як вуглики,
очей.
Омелько ступив до старого. I той, схиливши голову до плеча, примруживши
очi, заговорив.
- Це ти, сучий сине, каввас. Он як змiнив личину, чортiв лицедiй.
Заходь, заходь, перевертню бусурменський.
Дiдок наче говорив слова злi й непотрiбнi, але з такою радiстю, що цi
слова обертались на похвалу щиру.
До нiг старого тулилась невеличка сучка i загрозливо гарчала на велетня
Бубку, що стояв при конях.
Дiдок, мружачись вiд сонця i прикриваючи очi вiд сонця величезною
розпрацьованою рукою, вiдступив.
Омелько провiв коней черев вузький вхiд. Бубка за ними. Сучка знов
забрехала. Але Бубка так гавконув, що вона, пiдiбгавши хвоста, з вереском
кинулась у сiни невисоко© рублено© хатки.
Коней повели до очеретяного пiддашшя на чотирьох бiлих березових палях.
Коли прив'язували коней до конов'язi, малий потяг за шаровари "батька"
- А чого в нього прiзвище Пацюк? Та вiн же на мишу схожий - такий
маленький. I очi в нього такi бистрi, як у мишi.
- Тсс! Боронь Боже, ще почу . Вiн чу , як молодий. I бачить добре.
Тiльки силою слабий вiд старостi.
Тут, бiля конов'язi, Омелько натягнув на себе стару кирею, пiдперезався
мотузом, а тодi познiмав з коней усю поклажу i попер всю цю гору торб i
пакункiв до хатинки.
У сiнях поклажу опустив на долiвку. I, вступивши разом з малим до хати,
вони поскидали шапки, в кого яка була, i перехрестились на образи. А тодi
вклонилися старому Пацюку: "Отамане, вашi головни. "
Тут дiд Пацюк запросив ©х до столу, де стояла миска з малосольними
огiрочками, миска киселю, миска з чорною смородиною та миска прозорого, як
скло, золотавого меду. Омелько вискочив у сiни i принiс хлiбину.
Проказали "Отче наш" та й покрiпилися - крихти не лишилося i миски
були, наче помитi.
А тодi вже звеселений Омелько перетяг до свiтлицi всi речi.
А особливо весело було, коли Омелько розкладав по лавах i столу i
розповiдав, як йому вдалося коней i зброю захопити у лядських похлiбникiв.
Малий тiльки очi витрiщив та рота роззявив, як дiд Пацюк та Омелько
ляскали один одного по долонях за дотепне слово, обiймались i реготались. I
не пили ж нiчого, а так ©м весело було. Та нараз i малий вiдчув, як йому
радiсно i весело вiд того, що Омелько гуторить про ©хнi пригоди та
багатоденну втечу та мними проходами.
Один раз тiльки старшi спохмурнiли, коли Омелько виклав на стiл чисту
книгу i волоськi карти iз Кринчино© торби.
Все розклав Омелько, все показав, все пояснив: кому що належить, кому й
скiльки вiддати монет.
- Батьку! Менi меду, та пилку та золи. Травичка i смолка в мене цього
разу найкращi. Замiшаю та лiпитиму "бусурменськi мандрики".
- Ходи в холодник. Тут, пiд образами, сатанинське дiло не прав. Iди!
Омелько пiшов до невелико© клiтi на невисоких товстенних палях.
А дiд i хлопчик зайшли до гарливо зрубленоi хатки з двома вузенькими
вiконцями- заволоками.
На них повiяло таким густим медовим духом, аж у головi закрутилось. Пiд
дерев'яною небiленою стiною на дерев'яних рамах стояли великi сита. А з тих
сит у довбанi липовi корита падали краплi прозорого, мов кришталь,
свiтло-свiтло жовтого меду.
- Дiдусю! А чого тiльки одна стiна бiлена?
- Бо та стiна глиняна. Вона вiд печi. Через не© сюди тепло йде. Тодi
мед iз стiльникiв швидко i краще витiка .
Малий став навшпиньки i зазирнув до сита. Там лежали вже майже порожнi
соти iз надрiзаним верхом.
У хатинцi було сутiнно, бо iз середини вiконнi щiлини були ще затягнутi
бичачим пухирем.
Старий потягся до полички в кутку будiвлi i зняв з не© найменший
глечичок. Як вийшли iз медово© банi, малий обдивився навколо i сказав:
- Все у вас тут таке мале... Тiльки отой погрiб у вас такий довгий i
здоровенний.
- То, джуро молоденький, не погрiб. То омшаник. Туди на Тимохвiя
стяга мо колоди з бджолами i вони там зимують.
- А де зараз бджоли, i колоди де?
- На пасiцi всi! Iди подивися! Перелаз у тинi зразу за тим дубом.
Малий метнувся за вiкове дерево i застиг на перелазi. За темно-
червоною плетеною стiною високого тину сховались наче справжнi райськi кущi.
На залитiй ласкавими променями сонця смарагдовiй шовковистiй травi стояли i
лежали колоди. I всi вiчками на пiвдень до полудневого золота сонця. Колод
було так багато, i малий почав ©х рахувати, загинати пальцi, але збився i
полишив це заняття. А просто перелiз на той бiк тину. I пiшов роздивлятись
колоди i всю пасiку. Пiдступив до колоди: там бiля вiчка темнi смугастi
бджоли iз золотими шароварами на останнiй парi нiжок крутяться, крутяться i
залазять у колоду. А тi, що вилазять iз колоди, тi без золотих штанiв, i
вони нiби чи то обнюхують, чи то вiтаються з тими, хто прилетiв iз золотим
пилком. I зразу ж зриваються стрiлою i десь розчиняються в мерехтливiй
полуденнiй юзi.
Малий отямився тiльки тодi, коли дiд взяв його за плече.
- А я побачив, як вони вiтаються! Одна коло одно© крутяться. Ну, як ото
танцюють.
- О! То ми таки справдi пильнi! Не дарма ж ти Омелькiв джура.
- I ще йому названий син!
- Це ще краще: тодi будеш менi онуком. Га?
- Буду, як батько дозволить. Я пiду до нього спитаю.
- Не поспiшай. Зараз вiн мiсить дурман. Ходiмо, я тобi краще свiй
вертоград покажу.
I старий Пацюк все показав: i кущi смородини i малини за низенькою
огорожею. I кущi, i пагони i ростки рiзного-рiзного цiлющого зiлля, що нiби
в плетених корзинах рiвними рядами росло. Найбiльший клапоть землi було
засiяно сiро-зеленими рясними маками. Якi кущi розкривали сво© навдивовижу
великi рожевi i бiлi пелюстки квiтiв, якi вже вiдцвiли i пiдносили на
стрiлках сiро-зеленi кульки тугих макiвок.
А три найбiльшi i найдозрiлiшi макiвки вiд самого паркану були
безжально роздертi, розколупанi до блiдого насiння. I з цi © понiвечено©
макiвки напливало бiлувате липке молочко.
- Це мишi по©ли?
- Еге! Мишi! Сороки спаскудили, трясця ©х матерi! П'яницi проклятi.
Поки дозрi , половину маку переведуть! А такого маку, як у мене. Бо я
насiння на останньому снiгу яку годину потримаю раз, другий, третiй та ще,
щоб сонце на нього свiтило. А вже як виросте з цього насiння мак, то такого
смачного та жирного насiння нi в кого нема . А цi iродовi сороки вже кiлька
рокiв, як унадились до мого саду. Надзьобаються тихо
- то я й не чую, як вони шкодять. А вже як сп'янiють, то галасують, об
дерева б'ються, на землю падають. Не однiй голову скрутив i на тину повiсив
- все одно прилiтають дурману нажертись.
- Дiдусю! А я батьковi скажу, i вiн менi лучок вробить i стрiлочок
пучок. Я ©х усiх пострiляю.
- О! О! О! Чу ш, крекотять за пакiллям? Уже сп'янiли! Вже ©х розiбрало!
- Можна я на кислицю вилiзу i подивлюсь?
- А лiзь! Тiльки обережно, на вiстря не впади.
Малий видряпався на струнку яблуню-дичку i заволав з дерева.
- Лисиця, лисиця!
- Яка там лисиця?
- Там пiд кущем сороки, як п'янi, стрибали i падали. А тут з кущiв
лисиця - хап сороку! I в кушi. Там ще двi лишилось. Я побiжу, вловлю.
Поки дiд Пацюк дiйшов до виходу та одчинив дверi, поки малий оббiг
дубову стiну, лишилась одна сорока. Та й та сидiла на кущi, метеляла безсило
крилами i розпускала без дiла хвоста. Малий пiдстрибнув щосили i вже на
льоту вхопив сороку за хвiст. Хвiст лишився в нього у руцi. Але сорока
далеко не пролетiла. Вдарилась об стовбур i гепнулась у траву. Тут ©© i
прихопив малий.
Дiд Пацюк саме вийшов iз холодника, куди занiс Омельковi все загадане
для дурманних оладкiв.
- Беручкий хлопець! А ти зна ш, що можна сороку людськiй мовi навчити?
- Нi. А як, скажiть?
- Садовлять чи пiд кошик, чи пiд що темне, тiльки щоб не задушилась, i
починають одне й те саме слово повторювати, поки язик не заболить... Я сам,
як був молодим хлопцем в одних мiщан у Ки вi, бачив вчену сороку. Вона добре
говорила: "тато, баба, дiд".
- Я попрошу в батька, щоб вони менi козуб вiд вугiлля дали. У козубi
темно. Я ©© посаджу в козуб i навчу говорити!
За цi ю розмовою ©х застав Омелько.
- Ну, батьку! Все готове. Найкращий бандж, який я коли нюхав.
- Ну, то й добре. Все менше клопоту... А твiй джура менi мак
охоронятиме вiд сорок-п'яниць. Зробiмо йому лучок?
- Батьку, батьку! Можна, я козуб вiзьму.
- Для чого вiн тобi?
- А в ньому темно. Я туди оцю сороку посаджу i навчу ©© говорити
людськими словами. От!
- То нехай буде так...
Омелько скинув кирею i, сiвши на вiдкритiм сонцi, заходився
обстругувати пружну ясеневу гiлку.
А дiд Пацюк у затiнку гострим топiрцем розколював березове полiно на
тонкi стрiли.
Малий же захопився навчанням сороки. Вiн запхав ©© до козуба i все
повторював над нею: "Баба, баба, баба! "
I не зауважив, що старий Пацюк i Омелько вже сидять рядочком у затiнку
i щось говорять тихо чужою мовою.
Потiм дiд Пацюк полишив Омельковi доробляти стрiлки, а
сам пiшов до хати зготувати рябка на вечерю.
I вечеря була добра: рябко густий i щедро заправлений товченим салом iз
часником, огiрочки i свiжi i мало соленi, молода цибулька з соковитим
пiр'ям, конопляна олiя, по шмату солонини та шматочки стiльничка i по
кухлику медового квасу.
Малий ©в i все прислухався, як у козубi камешиться протверезiла
безхвоста сорока. Сучка дiдова гарчала на козуб, але старий Пацюк гримнув на
не©, i вона притьмом сховалась у сiни.
- Як повечеря мо, онучку, то лягай отамо на лавi. А я все по-
дiдiвському на печi.
- А батько де спатимуть?
- А наш славний лицар Баламут спатимуть на дворi при конях, йому тепер
не можна житлом пахнути. Бо хатнiй дух в'©да ться в одяг, у шкiру. А
татарськi пси зразу вiдчують не ©хнi запахи...
Малий на©вся вiд пуза, аж сп'янiв наче, чи, може, вiд медового квасу,
потихеньку схилився на лаву.
I крiзь дрiмоту чув, як дiд Пацюк ладна струни сво © старенько© кобзи
i, прокашлявшись, почина спiвати чистим високим голосом. I струнами гра -
перебира , дзвенить:
Ой вилинули соколи з чужо© сторони
Сiли-впали у лiсi на превоздобному деревi орiсi
I звили собi гнiздо шарлатно i знесли яйце жемчужно .
I вивели собi дитя - бездольне та безродне
Ясне соколя...
"Це про мене, бо мене бабуся звала соколям! " - Подумав хлопчик i зразу
ж мiцно заснув.
- Джуро молоденький! Вставай та бери лучок тугенький, стрiлочок пучок.
Та ходи в садочок!.. - Проспiвав над малим сивий Пацюк. У руках вiн тримав
лучок i стрiлки.
Малий зразу сiв на лавi, потягся i вiдчув, що йому треба спорожнитись,
бо просто пече.
- Я зараз! - I прожогом вискочив iз хати. До конов'язi був припнутий
лише Лиско. Хрупав овес у шальцi.
Нi iнших коней, нi Бубки не було на подвiр'©.
Це приголомшило малого. Вiн забув, чого вибiг. I зразу вскочив до хати.
Дiд Пацюк схилився до печi i щось там совав лопатою.
- Де батько Омелько?
- Га? Та пiшов проходами. По снiдав добре та й пiшов.
- А мене не збудив?! - Зайшовся сльозами хлопчик. - I нiчого менi не
сказав!..
- Не скигли, джуро. Все тобi сказано. Помацай у пазусi.
Малий, ще плачучи, запустив руку в пазуху i вiдчув у сво©й руцi
малесеньку ладунку iз тонко© шкiри. Помацав i вiдчув там хрестик i наче двi
квасолини. "Шахвiри i батькiв хрест! Це
вiн дав менi на схованку! " - Наче блискавкою пронизала малого думка.
- Все зрозумiв? - Не обертаючись вiд печi, спитав старий Пацюк.
- Ага.
- Ну, то й добре! Омелько обiцяв повернутись на Покрову. Якщо ж не
повернеться на Покрову i на Тимохвiя, то сказав вiдправити тебе з городовими
козаками до Ки ва, до святих Печер. А в Печерах ти запита ш просвiрника
Онуфрiя i вiддаси йому ладунку. Добре затямив?
- Ага!
- Молодець! А тепер скажи менi - як тебе звати?
- Тимком.
- Тобто Тимохвi м?
- Ага.
- Ну, джуро мiй молоденький, на iм'я Тимохвiй, умивайся отам у довбанцi
пiд дубом та сiдаймо снiдати. Бо сьогоднi у нас iз тобою справ та ще
справ...
Розiбрали його на частини. Виправили все, що треба, i знов склали. Ще й
перевiрили слабеньким холостим зарядом. Курок працював добре, як i ранiше,
заряд пiдпалювався митт во. Омелько ковалевi не платив, а подарував фунт
пороху i два лiктi? ноту.
А зрадiлий коваль подарував ©м у дорогу торбу плющеного вiвса та козуб
найкращого дубового вугiлля.
I тут у коваля малий одягся у дарованi шати - сiру свитку, ще зовсiм
нову, та постоли, прикрашенi фарбованим шкiряним шнуром.
Вiд коваля вони пiшли пiшки справжнiми пота мними стежками. Бо лише
малий, i то, зрiдка, сiдав на коня - коли стомлювався або не встигав за
швидкою ходою Омелька. А Омелько йшов не тiльки пiшки, а й босонiж. На собi
вiн лишив шаровари.
Сорочку, каптан, шапку-кучму, квiтчастий шовковий пояс - все ретельно
згорнув i туго перев'язав мотуззям.
Сам Омелько тепер ©в лише солону козлятину, жував свiтло бурштиновi
бульби любки.
Вчив малого висiкати кресалом вогонь i розводити вогнище, майже без
диму iз ковальського вугiлля. Як швидко варити для себе i для пса вiвсяну
кашу. Як запарювати дерть для Буланка i Лиска.
Коням Омелько давав лише по жменьцi вiвса, як
пригощення. А так просто випасав у буйних травах глибоких ярiв.
Тут ярiв, що йшли далi на пiвденний схiд, ставало бiльше.
Ще Омелько почав мастити собi волосся на тiменi та потилицi мастилом
вiд Михводiя. Коли воно засихало, вiн зразу ж вiдколупував його разом iз
крихким волоссям.
I небавом чубата голова козака зробилась гирява i строката - клаптi
рожево© плiшi та кущi густо© щетини i засмагло© до бронзи шкiри.
А на щоках стирчали лише кущики волосся, залишки вiд густо© бороди. I
теж плями рожево©, наче подерто©, шкiри i довгi окремi волосини.
Вони спинялись тiльки, щоб напо©ти та погодувати коней та щоб малий
зварив собi кулiш.
Коли малий куховарив, Омелько або, спав або стружив чингалом пахучу
золотаву дошку.
Спав тепер Омелько просто на землi, прикриваючись, якщо дiло було
вночi, кире ю з вiдлогою.
Та й лягав подалi вiд вогню i так, щоб на нього димом не тягло.
Вони все йшли i йшли.
Вони проминули непомiтно повз два села. Попiд самiсiньким великим i
багатим хутором провели у пекучий полудень коней по ложу пересихаючого
ручаю. Прослизнули на вранiшнiй зорi бiля козацького зимiвника. Часом, щоб
пройти непомiченими бiля самих осель, вони по пiвдня сидiли в заростях i
чекали сприятливого вiтерцю чи повороту сонця.
Омелько тепер майже не говорив iз хлопчиком. Все мурмотiв чужi
чародiйськi закляття. Пiдстрибував через кожних десять крокiв, спинявся i
довго крутився на однiй нозi, вигукуючи незрозумiлi слова i викидаючи вперед
руку iз шаблею.
Займався тiльки рiзьбленням дошки. Стружки ретельно збирав i кидав
потiм на вугiлля. I тодi пахло наче ладаном. Поступово вирiзав дерев'яного
меча, точнiсiнько такого, як справжнiй. Все, як у бойового арабського меча -
i довжина, i ширина i фiгурна рукоять. Вже не iз шаблею крутився - танцював
iз дерев'яним мечем.
Спочатку малому було смiшно дивитись, як "батько" руба , сiче повiтря,
як стина червонi голови будякам та пуска пух з бiлих кульок кульбаб.
Але коли "батько" Омелько пофарбував залишки цапино© борiдки та
тонюсiнькi видертi вуса в чорний смоляний колiр, коли вдяг сiрий ковпак та
червонi короткi шаровари i докрутився з дерев'яним мечем до пiни на вустах,
малому стало страшно. Хоч Омелько кiлька разiв йому казав, що все це нiби
вертеп... Отут вiн не втримався i з вiдча м спитав:
- Батьку! Ви вже зовсiм побусурменились? А як же я?
Омелько крутонувся ще кiлька разiв навколо осi, блискавично
прокрутив "8" дерев'яним мечем i тiльки тодi впiрився в малого
страшними звуженими зiницями.
- Що? Страшно на мене дивитись? Га?
- Ой страшно! Ви - геть отой людолов, що за мною кинувся на хуторi.
- Ну, синку, тодi по конях.
I вершники погнали коней глибоким трав'янистим яром просто на схiд.
I за кiлька годин цим яром в'©хали у ясеневий чорностовбурний лiс.
Стежка почала поволi пiднiматись вгору. I замiсть височенних ясенiв
пiшли в'язи з товстими покрученими стовбурами.
А схил все пiднiмався i переростав у круту гору. Пiшли столiтнi дуби.
Конi не могли напряму подолати гору.
Тому Омелько спинився i повiв коней схилом навкiс вiд тераси до тераси,
повертаючи коней праворуч, лiворуч, праворуч, лiворуч.
I, зрештою, отакою змiйкою пiднялись на велику галявину. На галявинi
вони опинились бiля справжньо© дерев'яно© стiни, поставлено© iз добрих
дубових паль, загострених, мов списи.
Коли вони тiльки пiднiмались схилом, з галявини почувся оскаженiлий
собачий брехiт.
Бубка кiлька разiв, як у дiжку, гавкнув - засвiдчив свою собачу
присутнiсть. Але Омелько взяв його за чубок. Пес зразу замовк.
Поки вони пiднiмались отак хитро вгору, з галявини гавкiт не
стишувався.
Але коли мандрiвцi стали перед стiною гострого пакiлля настала повна
тиша. Тiльки десь неподалiк стрекотала сорока.
I тодi Омелько запугав. I йому вiдповiли, i зразу ж важеннi дубовi
дверi з рипiнням вiдчинились.
На високiм вичовганiм порозi постав дiдок. Зразу впадали в очi
його великi засмаглi руки i пронизливий погляд чорних, як вуглики,
очей.
Омелько ступив до старого. I той, схиливши голову до плеча, примруживши
очi, заговорив.
- Це ти, сучий сине, каввас. Он як змiнив личину, чортiв лицедiй.
Заходь, заходь, перевертню бусурменський.
Дiдок наче говорив слова злi й непотрiбнi, але з такою радiстю, що цi
слова обертались на похвалу щиру.
До нiг старого тулилась невеличка сучка i загрозливо гарчала на велетня
Бубку, що стояв при конях.
Дiдок, мружачись вiд сонця i прикриваючи очi вiд сонця величезною
розпрацьованою рукою, вiдступив.
Омелько провiв коней черев вузький вхiд. Бубка за ними. Сучка знов
забрехала. Але Бубка так гавконув, що вона, пiдiбгавши хвоста, з вереском
кинулась у сiни невисоко© рублено© хатки.
Коней повели до очеретяного пiддашшя на чотирьох бiлих березових палях.
Коли прив'язували коней до конов'язi, малий потяг за шаровари "батька"
- А чого в нього прiзвище Пацюк? Та вiн же на мишу схожий - такий
маленький. I очi в нього такi бистрi, як у мишi.
- Тсс! Боронь Боже, ще почу . Вiн чу , як молодий. I бачить добре.
Тiльки силою слабий вiд старостi.
Тут, бiля конов'язi, Омелько натягнув на себе стару кирею, пiдперезався
мотузом, а тодi познiмав з коней усю поклажу i попер всю цю гору торб i
пакункiв до хатинки.
У сiнях поклажу опустив на долiвку. I, вступивши разом з малим до хати,
вони поскидали шапки, в кого яка була, i перехрестились на образи. А тодi
вклонилися старому Пацюку: "Отамане, вашi головни. "
Тут дiд Пацюк запросив ©х до столу, де стояла миска з малосольними
огiрочками, миска киселю, миска з чорною смородиною та миска прозорого, як
скло, золотавого меду. Омелько вискочив у сiни i принiс хлiбину.
Проказали "Отче наш" та й покрiпилися - крихти не лишилося i миски
були, наче помитi.
А тодi вже звеселений Омелько перетяг до свiтлицi всi речi.
А особливо весело було, коли Омелько розкладав по лавах i столу i
розповiдав, як йому вдалося коней i зброю захопити у лядських похлiбникiв.
Малий тiльки очi витрiщив та рота роззявив, як дiд Пацюк та Омелько
ляскали один одного по долонях за дотепне слово, обiймались i реготались. I
не пили ж нiчого, а так ©м весело було. Та нараз i малий вiдчув, як йому
радiсно i весело вiд того, що Омелько гуторить про ©хнi пригоди та
багатоденну втечу та мними проходами.
Один раз тiльки старшi спохмурнiли, коли Омелько виклав на стiл чисту
книгу i волоськi карти iз Кринчино© торби.
Все розклав Омелько, все показав, все пояснив: кому що належить, кому й
скiльки вiддати монет.
- Батьку! Менi меду, та пилку та золи. Травичка i смолка в мене цього
разу найкращi. Замiшаю та лiпитиму "бусурменськi мандрики".
- Ходи в холодник. Тут, пiд образами, сатанинське дiло не прав. Iди!
Омелько пiшов до невелико© клiтi на невисоких товстенних палях.
А дiд i хлопчик зайшли до гарливо зрубленоi хатки з двома вузенькими
вiконцями- заволоками.
На них повiяло таким густим медовим духом, аж у головi закрутилось. Пiд
дерев'яною небiленою стiною на дерев'яних рамах стояли великi сита. А з тих
сит у довбанi липовi корита падали краплi прозорого, мов кришталь,
свiтло-свiтло жовтого меду.
- Дiдусю! А чого тiльки одна стiна бiлена?
- Бо та стiна глиняна. Вона вiд печi. Через не© сюди тепло йде. Тодi
мед iз стiльникiв швидко i краще витiка .
Малий став навшпиньки i зазирнув до сита. Там лежали вже майже порожнi
соти iз надрiзаним верхом.
У хатинцi було сутiнно, бо iз середини вiконнi щiлини були ще затягнутi
бичачим пухирем.
Старий потягся до полички в кутку будiвлi i зняв з не© найменший
глечичок. Як вийшли iз медово© банi, малий обдивився навколо i сказав:
- Все у вас тут таке мале... Тiльки отой погрiб у вас такий довгий i
здоровенний.
- То, джуро молоденький, не погрiб. То омшаник. Туди на Тимохвiя
стяга мо колоди з бджолами i вони там зимують.
- А де зараз бджоли, i колоди де?
- На пасiцi всi! Iди подивися! Перелаз у тинi зразу за тим дубом.
Малий метнувся за вiкове дерево i застиг на перелазi. За темно-
червоною плетеною стiною високого тину сховались наче справжнi райськi кущi.
На залитiй ласкавими променями сонця смарагдовiй шовковистiй травi стояли i
лежали колоди. I всi вiчками на пiвдень до полудневого золота сонця. Колод
було так багато, i малий почав ©х рахувати, загинати пальцi, але збився i
полишив це заняття. А просто перелiз на той бiк тину. I пiшов роздивлятись
колоди i всю пасiку. Пiдступив до колоди: там бiля вiчка темнi смугастi
бджоли iз золотими шароварами на останнiй парi нiжок крутяться, крутяться i
залазять у колоду. А тi, що вилазять iз колоди, тi без золотих штанiв, i
вони нiби чи то обнюхують, чи то вiтаються з тими, хто прилетiв iз золотим
пилком. I зразу ж зриваються стрiлою i десь розчиняються в мерехтливiй
полуденнiй юзi.
Малий отямився тiльки тодi, коли дiд взяв його за плече.
- А я побачив, як вони вiтаються! Одна коло одно© крутяться. Ну, як ото
танцюють.
- О! То ми таки справдi пильнi! Не дарма ж ти Омелькiв джура.
- I ще йому названий син!
- Це ще краще: тодi будеш менi онуком. Га?
- Буду, як батько дозволить. Я пiду до нього спитаю.
- Не поспiшай. Зараз вiн мiсить дурман. Ходiмо, я тобi краще свiй
вертоград покажу.
I старий Пацюк все показав: i кущi смородини i малини за низенькою
огорожею. I кущi, i пагони i ростки рiзного-рiзного цiлющого зiлля, що нiби
в плетених корзинах рiвними рядами росло. Найбiльший клапоть землi було
засiяно сiро-зеленими рясними маками. Якi кущi розкривали сво© навдивовижу
великi рожевi i бiлi пелюстки квiтiв, якi вже вiдцвiли i пiдносили на
стрiлках сiро-зеленi кульки тугих макiвок.
А три найбiльшi i найдозрiлiшi макiвки вiд самого паркану були
безжально роздертi, розколупанi до блiдого насiння. I з цi © понiвечено©
макiвки напливало бiлувате липке молочко.
- Це мишi по©ли?
- Еге! Мишi! Сороки спаскудили, трясця ©х матерi! П'яницi проклятi.
Поки дозрi , половину маку переведуть! А такого маку, як у мене. Бо я
насiння на останньому снiгу яку годину потримаю раз, другий, третiй та ще,
щоб сонце на нього свiтило. А вже як виросте з цього насiння мак, то такого
смачного та жирного насiння нi в кого нема . А цi iродовi сороки вже кiлька
рокiв, як унадились до мого саду. Надзьобаються тихо
- то я й не чую, як вони шкодять. А вже як сп'янiють, то галасують, об
дерева б'ються, на землю падають. Не однiй голову скрутив i на тину повiсив
- все одно прилiтають дурману нажертись.
- Дiдусю! А я батьковi скажу, i вiн менi лучок вробить i стрiлочок
пучок. Я ©х усiх пострiляю.
- О! О! О! Чу ш, крекотять за пакiллям? Уже сп'янiли! Вже ©х розiбрало!
- Можна я на кислицю вилiзу i подивлюсь?
- А лiзь! Тiльки обережно, на вiстря не впади.
Малий видряпався на струнку яблуню-дичку i заволав з дерева.
- Лисиця, лисиця!
- Яка там лисиця?
- Там пiд кущем сороки, як п'янi, стрибали i падали. А тут з кущiв
лисиця - хап сороку! I в кушi. Там ще двi лишилось. Я побiжу, вловлю.
Поки дiд Пацюк дiйшов до виходу та одчинив дверi, поки малий оббiг
дубову стiну, лишилась одна сорока. Та й та сидiла на кущi, метеляла безсило
крилами i розпускала без дiла хвоста. Малий пiдстрибнув щосили i вже на
льоту вхопив сороку за хвiст. Хвiст лишився в нього у руцi. Але сорока
далеко не пролетiла. Вдарилась об стовбур i гепнулась у траву. Тут ©© i
прихопив малий.
Дiд Пацюк саме вийшов iз холодника, куди занiс Омельковi все загадане
для дурманних оладкiв.
- Беручкий хлопець! А ти зна ш, що можна сороку людськiй мовi навчити?
- Нi. А як, скажiть?
- Садовлять чи пiд кошик, чи пiд що темне, тiльки щоб не задушилась, i
починають одне й те саме слово повторювати, поки язик не заболить... Я сам,
як був молодим хлопцем в одних мiщан у Ки вi, бачив вчену сороку. Вона добре
говорила: "тато, баба, дiд".
- Я попрошу в батька, щоб вони менi козуб вiд вугiлля дали. У козубi
темно. Я ©© посаджу в козуб i навчу говорити!
За цi ю розмовою ©х застав Омелько.
- Ну, батьку! Все готове. Найкращий бандж, який я коли нюхав.
- Ну, то й добре. Все менше клопоту... А твiй джура менi мак
охоронятиме вiд сорок-п'яниць. Зробiмо йому лучок?
- Батьку, батьку! Можна, я козуб вiзьму.
- Для чого вiн тобi?
- А в ньому темно. Я туди оцю сороку посаджу i навчу ©© говорити
людськими словами. От!
- То нехай буде так...
Омелько скинув кирею i, сiвши на вiдкритiм сонцi, заходився
обстругувати пружну ясеневу гiлку.
А дiд Пацюк у затiнку гострим топiрцем розколював березове полiно на
тонкi стрiли.
Малий же захопився навчанням сороки. Вiн запхав ©© до козуба i все
повторював над нею: "Баба, баба, баба! "
I не зауважив, що старий Пацюк i Омелько вже сидять рядочком у затiнку
i щось говорять тихо чужою мовою.
Потiм дiд Пацюк полишив Омельковi доробляти стрiлки, а
сам пiшов до хати зготувати рябка на вечерю.
I вечеря була добра: рябко густий i щедро заправлений товченим салом iз
часником, огiрочки i свiжi i мало соленi, молода цибулька з соковитим
пiр'ям, конопляна олiя, по шмату солонини та шматочки стiльничка i по
кухлику медового квасу.
Малий ©в i все прислухався, як у козубi камешиться протверезiла
безхвоста сорока. Сучка дiдова гарчала на козуб, але старий Пацюк гримнув на
не©, i вона притьмом сховалась у сiни.
- Як повечеря мо, онучку, то лягай отамо на лавi. А я все по-
дiдiвському на печi.
- А батько де спатимуть?
- А наш славний лицар Баламут спатимуть на дворi при конях, йому тепер
не можна житлом пахнути. Бо хатнiй дух в'©да ться в одяг, у шкiру. А
татарськi пси зразу вiдчують не ©хнi запахи...
Малий на©вся вiд пуза, аж сп'янiв наче, чи, може, вiд медового квасу,
потихеньку схилився на лаву.
I крiзь дрiмоту чув, як дiд Пацюк ладна струни сво © старенько© кобзи
i, прокашлявшись, почина спiвати чистим високим голосом. I струнами гра -
перебира , дзвенить:
Ой вилинули соколи з чужо© сторони
Сiли-впали у лiсi на превоздобному деревi орiсi
I звили собi гнiздо шарлатно i знесли яйце жемчужно .
I вивели собi дитя - бездольне та безродне
Ясне соколя...
"Це про мене, бо мене бабуся звала соколям! " - Подумав хлопчик i зразу
ж мiцно заснув.
- Джуро молоденький! Вставай та бери лучок тугенький, стрiлочок пучок.
Та ходи в садочок!.. - Проспiвав над малим сивий Пацюк. У руках вiн тримав
лучок i стрiлки.
Малий зразу сiв на лавi, потягся i вiдчув, що йому треба спорожнитись,
бо просто пече.
- Я зараз! - I прожогом вискочив iз хати. До конов'язi був припнутий
лише Лиско. Хрупав овес у шальцi.
Нi iнших коней, нi Бубки не було на подвiр'©.
Це приголомшило малого. Вiн забув, чого вибiг. I зразу вскочив до хати.
Дiд Пацюк схилився до печi i щось там совав лопатою.
- Де батько Омелько?
- Га? Та пiшов проходами. По снiдав добре та й пiшов.
- А мене не збудив?! - Зайшовся сльозами хлопчик. - I нiчого менi не
сказав!..
- Не скигли, джуро. Все тобi сказано. Помацай у пазусi.
Малий, ще плачучи, запустив руку в пазуху i вiдчув у сво©й руцi
малесеньку ладунку iз тонко© шкiри. Помацав i вiдчув там хрестик i наче двi
квасолини. "Шахвiри i батькiв хрест! Це
вiн дав менi на схованку! " - Наче блискавкою пронизала малого думка.
- Все зрозумiв? - Не обертаючись вiд печi, спитав старий Пацюк.
- Ага.
- Ну, то й добре! Омелько обiцяв повернутись на Покрову. Якщо ж не
повернеться на Покрову i на Тимохвiя, то сказав вiдправити тебе з городовими
козаками до Ки ва, до святих Печер. А в Печерах ти запита ш просвiрника
Онуфрiя i вiддаси йому ладунку. Добре затямив?
- Ага!
- Молодець! А тепер скажи менi - як тебе звати?
- Тимком.
- Тобто Тимохвi м?
- Ага.
- Ну, джуро мiй молоденький, на iм'я Тимохвiй, умивайся отам у довбанцi
пiд дубом та сiдаймо снiдати. Бо сьогоднi у нас iз тобою справ та ще
справ...