Страница:
вiдспiвав би все товариство.
- А ви, батьку?
- Я що? Латиною знаю десять псальмiв. Та три нашою, руською. Я спочатку
латину вивчив, як у в'язницi сидiв. А наше письмо подужав, як на Укра©ну
повернувся... Господи, упокой його душу...
- Господи, упокой його душу...
- Оте страшне тiло, без лиця котре, то славний козак, душа правдивая,
Степан Кринка. Ми з ним, коли вже всiх татари повбивали, удвох тiкали. Ну,
його стрiла iз коня зняла. Добрий був - не сказати! Хто б чого не попросив,
якщо в нього воно було, все вiддасть! Не було в куренi людини, якiй би вiн
чимось, та не допомiг... I з нами в лядську Галичину пiшов, бо отаманового
товариша болотяна пропасниця прихопила. А менше шести не можна виступати в
мандрiвку.
- А чого?
- Шiсть чоловiк потрiбнi, щоб без перерви iз самопалiв бити... Господи
милостивий, упокой його щедрую душу i вiдпусти йому, якщо грiшив.
- Господи милостивий, упокой його щедрую душу i вiдпусти йому, якщо
грiшив!
- А оце, зiщулився, наче висох, то Iван Грак. Наш отаман! Господи,
упокой його душу!
- Господи, упокой його душу!
- Бачиш, що смерть i татари з людини зробили? Вiн був найдебелiший iз
нас. У тiлi був чоловiк... А тепер?.. Був вiн i стрiлець, i рибалка, i
кiннотник вправний. Найголовнiше не те - вiн був отаман! Як на якесь
небезпечне чи важке дiло йти, то вiн i найшвидше хлопцiв пiдмовить, i
спорядить все найшвидше, i найбiльшу здобич вiзьме... А добрий був, як i
Кринка! За невiльникiв завжди дбав, кого тiльки можна, з неволi викупав чи
вимiнював. Завжди, завжди нам казав: "Хлопцi-молодцi! Не забивайте татарина,
а хапайте. На невiльникiв християнських мiняйте! " I ось вже нема пана
отамана... Господи, упокой його щирую душу!
- Господи, упокой його щирую душу!
- А оце з цього краю лежить козак Степан Хрiн. Вiн нас привiв на
ярмарок, бо добре знав дорогу i вмiв митницi обминати. Веселий був чоловiк -
i воювати вмiв, i гуляти був гаразд! Мiщанин, а бач - знаменитим козаком
став. Всi в куренi його знали. Як де яка небезпека - там вiн перший! I
жодно© рани не одержав! Таланило козаковi.
- А вам, батьку?
- I менi таланило. Тiльки по-iншому. Я вiд жодно© рани не сконав...
Отож... Гарячий був козак Степан Хрiн. Господи, упокой його гарячу душу...
Амiнь.
Омелько постояв трохи мовчки, а тодi з якимось натиском i поволi
проказав:
- А тепер, синку, iдiть отуди з конем i собакою, щоб на вас вiтер не
вiяв моровим духом. Прогулюй отам Буланка, пса сюди не пускай.
Омелько одного заступа щосили загнав у землю i повiсив на нього каптан
i прихилив самопал. Другим заступом почав копати яму.
Копав i поглядав все на сонце, як воно почина хилитись, та однак
пражило з такою ж силою, як i в полудень. I вiтер повiвав сильнiше. I вiтер
ворушив клаптi шкiри на мерцях. Омелька аж тiпало всього вiд того
шерхотiння. Його тягло кинути заступ i заткнути вуха, щоб не чути того
страшного шелесту. Але вiн вже не мiг випустити заступ iз рук i копав,
копав, копав...
Та за якийсь час, чи то вiд страшно© напруги, чи вiд трупного смороду,
а тiльки почав вiдчувати якусь навiть не втому, а млявiсть.
Вирiшив на хвильку перепочити, подихати чистим повiтрям. Прихилив
заступ до стiнки ями i, спершись однi ю рукою об край ями, важко вискочив
нагору.
"Ще виберу на пiвлiктя i поховаю. I зараз звiр не дiстане. Але для
певностi ще виберу... ". Так розмiрковуючи, Омелько пiдiйшов до схилу
пагорба, щоб подивитись, що там з малим i конем.
I йому аж вогнем бухнуло в тiм'я!
За низькими чагарами, прикульгуючи, крався татарин. При повнiм
обладунку: сагайдак iз луком та стрiлами, шабля i нагай на правицi. Крався
до його вiрного коня, який по пiднiжжю горба вибирав собi якесь зiлля в
непотолоченiй травi.
Омелько прикинув на око - вiд татарина до Буланка, так як вiд Омелька i
до Буланка, i до татарина.
"Ах ти ж козолуп перекопський! " - Кляв Омелько i боковим зором шукав:
а де ж хлопчик i пес?
Ось вони обо , вмостившись в улоговинцi пiд деревцем, зморено спали.
Омелько вклякнув на колiна у високу, порудiлу вiд спеки траву.
Викрешуючи вогонь для ноту, промовляв подумки: "Господи! Тiльки нехай
не прокинуться зараз нi малий, нi собака! "
Козак пiдповзав до краю схилу, щоб якомога наблизитись до малого.
Татарин низом пiдкрадався до Буланка.
Козак добре бачив кожен рух татарина, бо сонце било йому в спину, а
татарину навкiс у лице.
Ординець добре знав дiло - жодного рiзкого, похапливого руху. Все
плавно, м'яко, поволi. Коли зайда простяг руку вже до вуздечки, а кiнь
шарпонув головою i поводи заметелялись перед самими пальцями, татарин не
втримався i щось буркнув.
I в ту ж мить чорний пес скочив без гавкоту i помчав до татарина.
Але й татарин, вловивши мить, схопив вуздечку. I тодi Омелько тихо
свиснув: "Стояти! ".
Буланко завмер.
На звук татарин обернув голову. Але що сонце било йому в очi, Омелька
не вгледiв. Та побачив, що до нього в диких стрибках пласта над землею
чорний пес. Татарин якось незграбно боком видряпався в сiдло. Правою ногою
нiяк не попадав у стремено.
I Омелько збагнув, що таки нога в нього добре повереджена.
Тодi, з одною ногою в стременi, татарин вихопив лук i наклав на тятиву
стрiлу.
I от тодi вже Омелько щосили свиснув Буланковi: " Ставай дибки! ".
Вiрний козацький кiнь на хазяйський свист став сторчма. Але татарин,
вигнувшись, мов кiт, утримався на конi i збро© не згубив.
Тiльки Буланко опустився на землю, татарин хльоснув його нагайкою.
Смикнув за повiд, направляючи до броду.
Буланко вiд незвички до нагая, вiд незвичного болю, став, як укопаний.
А пес вже поруч, пiдскаку , щоб дiстати ногу вершника.
Татарин встиг висмикнути шаблю з пiхв i сiконути пса. З вiдчайдушним
лементом собака покотився у високу траву i замовк.
Омелько свиснув по-новому.
I Буланко пiшов вибриком, по колу, по колу. Козак все пiдсвистував i
наближався до татарина.
- Батьку! Батьку! Стрiляйте його! - Волав хлопчик.
- Неси заступ! Швидше! - I собi закричав Омелько.
Що кiнь iшов по колу, то татарин спритно вивернувся, попустив шаблю на
темляку, напнув лука, щоб поцiлити в Омелька.
Омелько коротко i дуже високо свиснув.
Вмить кiнь збрикнув. I вже цього разу послаблена пiдпруга з'©хала
набiк, а за нею посунулось сiдло. Але татарин, падаючи, все таки встиг
спустити стрiлу.
Стрiла чиркнула по шапцi козаку.
I зразу ж позаду почувся зойк малого.
Омелько пiдбiг, коли татарин, не зводячись iз колiн, намагався витягти
стрiлу iз сагайдака.
Козак перехопив самопал за ствол i прикладом поткнув ворога в лице.
Татарин навзнак гепнувся в траву.
Омелько видер у нього з лiвицi лука, вiдкинув якомога далi вгору по
схилу, здер iз руки шаблю i сам затис ©© в лiвицi.
Татарин, вмиваючись юшкою, почав зводитись. I в правицi вiн тримав
кривий нiж.
Омелько плавно i швидко простяг лiвою шаблю i гострою, мов бритва,
ломанню вперся противнику в горло.
- Кинь ножа на землю!.. - Чiтко наказав татарською мовою.
Вiд несподiванки ворог завмер. I в ту ж мить Омелько врiзав йому
носаком чобота межи ноги.
Татарин, хапаючи сiрими вустами повiтря, завалився на бiк.
Цього разу Омелько обiйшов його ззаду. Видер нiж iз кулака ординця i
запхав собi за халяву. Ще раз загатив ногою скоцюрбленого ворога. Тiльки
цього разу пiд здухвину.
Тiльки тодi пiдняв голову i подивився на пагорб.
На серединi схилу сидiв хлопчик, рвав траву i прикладав до скронi. Уся
права половина обличчя була в нього закривавлена.
- Ходити можеш? - Закричав йому Омелько.
- Не знаю... Я боюсь...
- Цього клятого козолупа?
- Нi! Кровi боюсь. Вiн менi у череп голови пострiлив!
- Тьху на тебе, таке вигадав! Нумо бiгом до мене! - Малий пiдвiвся, i,
не вiдпускаючи руки вiд скривавлено© голови, побiг униз.
Козак вiдхилив руку вiд голови.
- Ну, козаче, ти в сорочцi народився. На пiвнiгтя вниз - i в жилу б
попало. Тодi справдi тобi амiнь - кров'ю зiйшов би. А так - дурниця. Ну,
велика подряпина. Полiку мо ©©, як я цього людолова спутаю. Ти дивися,
навчайся, як бусурменiв в'язати. Вони наших бранцiв хитро в'яжуть - не
втечеш. Але мене ще хитрiше один француз вчив. Хитрючий був чоловiк i
великий багатир. У нього корабель був на двi палуби. I на кожнiй палубi
стояли гармати. Вiн i гiшпанськi кораблi лупив, i бусурменськi. То вiн мене
вчив корабельнi вузли в'язати... Ну от, бачиш, i ми вмi мо полонених
в'язати... Нехай шолудивий пес полежить, а ми тобi подряпину проми мо
оковитою... Не кривися... Сьогоднi ти був у бою зi справжнiм ворогом. Це
вiйна, твоя перша вiйна! А хто був на вiйнi, той ма право i вухо собi
проколоти, i сережку носити.
- А чому у вас, батьку, сережки нема ?
- А менi не можна. Мене часом братство гiнцем посила . А чим менше
гонець ма прикмет, тим краще. Або послало мене братство кудись щось
вивiдати. Я вдягнусь у селянськi лахи i пiду кудись чи на ярмарок, чи на
прощу. А панськi пси побачать, що в мене вухо проколоте - зразу виявлять, що
я козак. А пани i козаки - вороги!.. Тепер притрусимо подряпину порохом.
Перев'яжемо хусткою. Добрий менi був дарунок. Ну, бублики ми з'©ли, а
хустина, бач, тобi згодилась... Тепер обшука мо перекопського козолупа!...
Дивися: багатий - i за другою халявою в нього нiж! Ану, що в капшуцi в
нього?.. Ах ти ж злодюга!... Рахуй - срiбних хрестикiв - десять, два разки
коралiв з дукачами, срiбнi перстенi - аж п'ять... диви: угорський золотий...
А оце, синку, два шахвiри. Дивися на них i запам'ятовуй: цiна ©х
незбагненна! Цей пес шолудивий десь ©х iз шатiв iконних видер. Ах ти ж нужа
бусурменська... Тепер ми його прив'яжемо i Буланко на арканi витягне його на
пагорб. Тут я не можу його лишати - за ним треба око та око!
- Батьку, а мiй собака?..
- Справдi. Я й годi, що в нас собака ... Подивимось... Ще живий,
диха ... Ота-ак, вухо йому вiдсiк, ну й лоба повередив... Але кiстка цiла...
Для такого собаки й оковити не шкода. Проми мо, притрусимо з нашо© вiрно©
натруски. Сорочки не шкода? Тодi рiжемо один рукав i перев'яжемо собачу
морду. Затягнемо його в затiнок, щоб не спiкся - сонце ще височенько. А ми
пiшли - час ховати хлопцiв. Хотiв ще поглибити могилу, але чую: треба
поспiшати!
Козак зiбрав докупи татарську зброю, засилив татариновi ноги арканом i
прикрутив другий кiнець до сiдла.
- Ну, конику, пiшов!
I вони поволочили татарина похилим боком горба до свiжо© могили.
Татарин щось запаморочено скрикував, стогнав, але Омельковi на те й рисочка
не здригнулась.
- Синку, стань отамо, щоб на тебе моровий дух не вiяв.
Омелько вдяг каптан, вийняв з перемiтно© суми даровану вишиванку.
Розрiзав ©© на шматки i прикрив ними спотворенi козацькi обличчя.
- Синку, ходи-но сюди! Попроща мося з мо©ми бойовими браттями. Ось
вони, во©ни справедливi, лежать перед нами бездиханнi© i нема ©м нiяко©
частi в дiлi живих. Таки правду сказано в Писанi©: "Краще псу живому, а нiж
леву мертвому! ". Ось вони, леви вiйни, лежать понiвеченi, а он вiн, пес
смердючий, живий. I йому, хоч вiн у полонi, краще, бо в нього надiя. А в
них нема бiльше. I жоден iз них вже не порiшить нi списом, нi шаблею, нi
кулею отаке татарське падло... Тепер помолимося за мо©х братчикiв, славних
лицарiв.
Омелько взяв шапку в зiгнуту лiвицю i, прокашлявшись, почав.
- Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева...
- Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева...
- ... iдеже несть болезнь, нi печаль, нi воздиханi , но жизнь
безконечная...
- ... iдеже несть болезнь, нi печаль, нi воздиханi , но жизнь
безконечная...
- Амiнь!
- Амiнь!
Отак Омелько i малий пом'янули по черзi всiх загиблих. Потiм Омелько
роздягся до сорочки. Розрiзав на татариновi його ж кривим ножем каптан. I,
обгорнувши тими клаптями собi руки, поперетягував мерцiв до могили.
Останнього спустив на татарськiм поясi, обв'язавши пiд пахви отамана Iвана.
Потiм козак i хлопчик кинули по грудцi землi на побитих во©нiв.
I Омелько, мов шалений, загрiбав заступом землю. Малий теж взявся за
заступ i заходився допомагати.
- Облиш! Витягни iз суми баклагу. Та обережненько вiдкрий i пiднеси
менi. Не можу - дух моровий треба перебити. Ху-ху... Хух! Таки менi легше
стало. Тепер добре затули i запхай назад.
Сонце, розпечене, червоне зависло над велетенськими чорними дубами,
коли могила була засипана, i верх ©© охайно виведений.
На заходi сонця Омелько встиг зрубати два тонких деревця, збити з них
хрест за допомогою двох вухналiв, знайдених у перемiтнiй сумi.
Коли поставив хрест над могилою, кинув хлопчику:
- А ну збiгай, чи живий там твiй собака.
Малий тiльки повернувся йти, аж тут на пагорбi i пес з'явився.
- Ходи, ходи, до мене, собацюра. Хороший, хороший. Ну в кого ти тут
кращого собаку знайдеш?.. А тепер, синку, вiйна продовжу ться. Треба ж нам
оце татарське падло до мiстечка вiдвести. Воно само йти нездатне - воно ногу
повередило. Повантажимо на коня i помандру мо... сти хочеш?
- Нi. Пити хочу.
- Тодi мерщiй збiгай до ручаю. Напийся та набери в порожню баклагу води
- в дорозi знадобиться.
Поки малий та собака бiгали до ручая, козак пiдвiв коня до татарина.
Перевернув його лицем на землю i наказав голову не здiймати, щоб не бачив
зайда, якими знаками опуска коня на землю.
Як лантух, перекинув полоненого через сiдло, добре прив'язав за
поборканi руки до сiдла. I пiдняв Буланка на ноги.
Став Омелько перед могилою. При повнiм обладунку: шабля татарська при
боцi, сагайдак з луком i стрiлами, за поясом чингал турецький, у халявi нiж
татарський. На поясi порохiвниця i гаман з кулями i нотом. На плечi мушкет.
Зняв шапку, перехрестився.
- Упокой, Господи, ©хнi душi! Амiнь!
I пiшли вони назад до мiстечка.
Спека потроху спадала.
I швидко сутенiло.
Тiльки-но ще рожевiла зоря на заходi, а вже по темно-синiй небеснiй
банi заiскрились незлiченнi зорi.
У мочаринах деркав деркач i десь далеко-далеко в болотi ревiв бугай.
Вгорi над страннiми чи то пурхали, чи то танцювали в повiтрi кажани.
Часом над дорогою низько i безшумно пролiтали дрiмлюги.
Коли з-за чорного лiсистого обрiю виплив сяючий, яскравий мiсяць,
Омелько сказав.
- Отамо пiд деревами перепочинемо. Там, якщо я не забув, джерельце.
Треба дати бусурмену передихнути. Iнакше в нього в головi жили лопнуть.
Пiд купкою дерев Омелько спинив коня, опустив його на землю. З коня
татарин звалився, як солом'яний куль. Пес загарчав на зомлiлого татарина.
- Тихо! - Нахилившись, гостро зашепотiв на нього козак. - Доведеться
тебе вчити! Ну?!..
Собака винувато вiдвернув зав'язану полотном морду i вiдступив на
кiлька крокiв вiд полоненика. Почав довго обнюхувати дерева. Особливо одне,
найтовще. Пiднiмав морду, нюхав, знов водив носом по корi, але нi загарчав,
нi гавкнув, а тiльки пiдняв ногу i сцикнув кiлька краплин на вузлуватi
коренi.
Хлопчик пiдвiв до джерельця i напо©в коня. Потiм сам напився.
А козак довго вiдтирав синюватим гле м i руки, i лице, i шию на витоку
джерельця.
Потiм вiн засипав вiвса в шальку Буланковi i зморено прихилився спиною
до найтоншого деревця.
- Батьку, а чого ви до товстого не сiли? Воно i теплiше, i спину не
муля .
- Тому, що ти сидиш навпроти мене i можеш бачити, що там дi ться за
мо ю спиною. А за товстенним деревом хiба ти щось побачиш? Тепер
покрiпимося.
I знов вони по©ли черствого хлiба та старого сала з часником. I все
запили джерельною водою.
- Спати хочеш?
- Анi трiшечки.
- Тодi чатуй. Ось тобi нiж. Стережи татарина. А я полежу. Чогось менi
дрiма ться. Дивися, щоб кiнь нiкуди не йшов. Пильнуй, прислухайся. Мене
збудиш, як отуди мiсяць пiднiметься! - I Омелько показав суху одиноку гiлку
старого явора та й поклався на землю.
Спочатку малий сидiв пiд деревом, але коли вiдчув, що йому теж спати
хочеться, пiдвiвся. Так було краще. Вiн прислухався до ночi. Повертав голову
на всi боки. Навколо безугавно дзюрчали цвiркуни, наче далеко- далеко
брехала лисиця та скрикувала поблизу дрiмлюга.
Нi кiнського iржання, нi мукання коров'ячого, нi собачого гавкоту.
I Буланко лише головою струшував i тихо бряжчав збру ю. А пес - i не
чути навiть, як диха .
Батько Омелько дихав глибоко й повiльно. А татарин у путах дихав важко
i щось мурмотiв увi снi. Та хлопчик не вiрив, що полонений справдi спить.
Прикида ться. А сам замишля , як би ото скинути пута i вбити свого
переможця. Батько Омелько хiба ж не сказав, що татари завжди якусь
пiдступнiсть вигадають?! Спершу батько Омелько сказав, що треба остерiгатись
татарсько© пiдступностi, а вже ж потiм вони знайшли спеченого разом iз
поросятами свинаря...
За якийсь час i стояти було вже важко. I почало малого хилити до
стовбура. Навiть на якусь хвилиночку вiн заснув, бо прийшов до тями,
зачепившись головою об горбасту кору. Рана запекла просто вогнем, сильнiше,
нiж тодi, коли промивали рану оковитою i присипали iз натруски.
Пiдвiв голову i подивився, чи пiднявся мiсяць на рiвень сухо© гiлки
цього велетенського дерева.
Мiсяць постав на небi так, що здавалось, нiби сухi покрученi гiлочки
схопили його, мов вiдьминi пальцi.
Не знати чого, але хлопчик замiсть того, щоб будити козака, почав
вивчати велетенську чорну купу верховiття.
I те, що вiн побачив, скрутило його холодним жахом, стисло нiмотою
горло. Шкiра пiшла пуп'янками, межи лопаток зачурiв холодний пiт.
Десь на серединi дерева, бiля самого стовбура, на похилiй товстiй гiлцi
сидiв чоловiк. Блакитне промiння падало збоку i добре вимальовувало вуса та
лице, подерту довгу сорочку, бруднi, забрьоханi ногавицi i блискуче жало
коси. Косовище лежало в чоловiка на колiнах, а щербате полотно звисло писком
униз. Вусатий сидiв непорушно, лише метеляв лiвою, здоровенною, розтоптаною
ногою.
I чи дивився, чи не дивився на нього iз чорних запалих глазниць. Малий
не мiг зрозумiти: очей не видно, тiнь чорна запала.
Схопився за горло, намагаючись прокашлятись. А очей не зводив з
чоловiка на деревi.
I тут чоловiк зняв широченну долоню з п'ятки коси i приклав товстенного
пальця до вуст, нiби говорячи: "Тихо! Нi звуку! "
Тут малого i вiдпустило. Вiн кинувся до козака.
- Батьку! Мiсяць пiднявся.
- Ну й добре! - Сiв Омелько, а нi позiхаючи, а нi потягуючись, наче вiн
i не спав.
- Батьку, ходiмо звiдсiля швидше. - Тодi тихо зашепотiв. - Менi
страшно! Тут нечиста сила...
- Перехрестись, щоб нечистий щез! Ану, дай голову. Е, хлопче, у тебе
жар! Дiйсно, треба поспiшати.
I Омелько, як i перше, повантажив татарина на Буланка. Сам присiв i
наказав малому:
- Залазь менi на плечi. Треба швидше нам добуватись у мiстечко.
- Я не хворий. Я сам пiду. Я вже дорослий.
- Тихо! От не вилигуйся. Тепер ти козацький син. Залазь i не мудруй!..
I знов вони мiряли широкий шлях. Буланковi копита м'яко ступали в
товстий шар пилу, i позаду за ними довго хмарилась курява, поволi опадаючи в
блакитних мiсячних променях.
Над самою землею час вiд часу ©м перелiтали шлях дрiмлюги, а над ними в
шарпанiм танцi проносились кажани.
- Е синку, не спати! Ти менi пальцями очi закрива ш.
- Чогось менi дрiма ться...
- Ти менi краще скажи: де ти там сатану угледiв?
- Сатана сидiв на отiм в'язi, що в нього суха гiлка стирчала. У
солом'янiм брилi. Сорочка бiла, довга, нижче колiн, подерта. Ногавицi в
нього полотнянi, забрьоханi. I на колiнах у нього лежала блакитна коса. I
щербата. Така точнiсiнько, як ото в смертi у церквi намальована.
- Тобi сатана щось говорив?
- Нiчого вiн не говорив.
- То тобi, синку, привидiлось. То вiд гарячки, вiд рани. Та й твiй
Бубка нiчого не почув.
- А сатана сидiв тихо, тихо...
- Я кажу про нюх... Нiчого пес не почув.
- А хiба сатана пахне?
- Смердить та ще й як. Сiркою паленою смердить.
- Нi, цей не смердiв.
- То я тобi й кажу, що воно тобi привидiлось.
I вони все йшли й iшли курним шляхом, власне, брели по кiсточки в
пилюцi. Пес вiд тако© густо© куряви чхав, але вiд коня не вiдбiгав.
Та, зрештою, Омелько прислухався до дихання татарина, i вони зiйшли з
дороги.
Зупинились на рiвному мiсцi.
- Щоб нiякий сатана за деревом чи на деревi не пiдстерiгав нас. Спи. Я
чатуватиму.
Хлопчик покликав пса Бубку, i вони удвох вмостились, зiгрiваючи один
одного.
Омелько сидiв, по-турецькому пiдiбгавши ноги i тримаючи на колiнах лук
i стрiлу.
Водночас i прислухався до нiчних звукiв, i подумки молився, щоб
вiдступився i вiд малого сатана, i вiд нього самого.
Вiн не сумнiвався, що малий побачив сатану. А все тому, що безгрiшний.
Ще не пiзнав нi великого грiха, нi спокуси велико©!
Через якийсь час Омелькова голова зовсiм прояснiла. Вiн вiдчув, як наче
поволi виплива iз важко© каламутно© води останнiх днiв.
Подивився на сяючу зорями небесну баню. Дишло Чумацького Возу
повернулось на добрий кут. Значить ось-ось пропiють другi пiвнi. "Якi пiвнi?
Де тепер тут знайдеш живе село чи хутiр? Все орда сплюндрувала! "
Омелько вiдчував бадьорiсть веселу, гостру, не схожу нi на вино, нi на
дурманнi сарацинськi оладки манджун. То все дурман, який вiдда тебе в руки
ворога. I як же люблять люди самi себе в тенета заганяти! А, власне, що про
iнших вболiвати, коли сам скiльки разiв у дурне пхався.
Голова була в нього свiжа, ясна, i вiн знав, що до самого свiтанку тiло
його буде, як напнутий лук. З якого часу з ним таке почалось! Чи з того
часу, як плавав iз французом i кожних чотири години мiнявся на чатах на
щоглi, виглядаючи чужi кораблi? Чи, може, ще з того часу, як залiз у
пустелю?
Ох же й була мандрiвочка!
Поки караван iшов через гiрськi кабiльськi селища та землеробськi оази
далi на пiвдень вiд гiр, остерiгався i подивитись на жiноцтво. Та й що там
побачиш? Завинутi в пелени, мов небiжчик у саван... А проте, хiба часом вони
не навмисне вiдхиляли запинало? Показували. лице, але так, нiби ненавмисне:
коли воду набирали, коли кошики пiднiмали, коли вiд вiтру намагались
загорнутись, а воно нiби навпаки виходило. Та й тут все ж трапилась пригода.
А все через рибу. В останнiм тiм селищi перед Пустелею. Селище було, як
величезний рудуватий мурашник. Нi, скорiше, як свiтло-свiтло вохристий. Як
дивитись здалеку, то аж очi слiпили його стiни пiд шаленим бiлим сонцем. От
де тiснява - один будинок прилiплений до одного, один будинок поставлений на
другий. Межи глухими стiнами будинкiв петляли проходи, немов глибочезнi
шанцi. Станеш посерединi i не можеш до кiнця руки випростати. Стiна навколо
селища - якби на найвищого верблюда став би, то все одно не досяг би
пальцями верха.
Вони добряче тодi затримались. Той караван, що привiз ©х сюди, набрав
нову поклажу i повернув назад, до моря. А вони зi сво ю поклажею i товарами
чекали провiдникiв i охорони з пустелi.
Вдень Омелько вiдсипався в прохолоднiй коморi, де поскладали вони сво
начиння, а ввечерi виходив на "вулицi" i намагався вiд тутешнiх жителiв
дiзнатись i завчити побiльше слiв. Вночi сидiв бiля жаровнi посеред
караван-сараю та слухав, як син господаря гра на дзвiнкiм аль-утi, або
спостерiгав, як грають охоронцi чужих караванiв у костi. Хто з них i вино
пив, тiльки не на людях, а в кiмнатах-комiрчинах, що були влiпленi в
товстенну стiну караван-сараю. Дурманнi оладки маджун вживали вiдверто, а
потiм годинами дурно хихикали чи дивились поперед себе безумними очима i
тупо мовчали.
На свiтанку, як тiльки вiдчиняли браму, iшов полювати. Не стiльки для
поживи старався, як для того, щоб руки вiд збро© не вiдвикали. Спочатку
приносив лише червонодзьобих курiпок. А далi й зайцiв бив сполоханих, а там
вже пiдтягся, що здоровенних блакитних голубiв на льоту цiлив.
Одного разу, тiльки вiдчинили ворота, вiн вийшов разом iз робочим людом
- неграми-землекопами, що вiдгрiбають пiсок вiд пальмових коренiв, пастухами
чорних дрiбненьких кiз, збирачами палива то возiями води на цiлiй чередi
вiслюкiв.
Всi прямували спочатку до трьох чи то озерець, чи великих ставкiв
посеред густого пальмового гаю. Власне, цi озерця i тримали життя в оазi.
Омелько, не спиняючись, дiйшов до краю останньо© водойми, з яко©
змi©вся тоненький ручай у пустельний степ i скоро пропадав серед низького
хирявого очерету.
Пiд останньою пальмою щось плюснуло. Нахилився i побачив, як пiд самим
корiнням у темнiй водi зблиснула мiдяним боком одна рибина, потiм друга,
потiм ще й ще...
Зопалу хотiв залiзти i зловити руками. Та вчасно згадав про напучування
на узбережжi: у таких водах бува черва, що в'©да ться в тiло, i тодi людина
гине, стiкаючи кривавою сечею. Або вiд купелi в таких ставках хворiють на
смертельну пропасницю. Але ж i рiчково© риби схотiлось!
Пiшов Омелько до тамтешнього чорного коваля, i той дозволив йому самому
викувати гачка.
На доброго гачка наживив кiлька коникiв. З першого ж закиду в нього не
клювало, а просто потягло линву з рук. Ось на сiрiм пiску б' ться,
пiдстрибу блискуча марена. Завтовшки з литку i завдовжки на пiвтора лiктi.
Ще три не менших марени витяг iз озерця одна за другою. I зразу назад. Бо в
такiй спекотi все псу ться митт во. I коли вiн поспiшав до за©зду, то
вирiшив iти найближчою вуличкою-щiлиною. Але вуличка враз скiнчилась,
вперлась у крутi вапняковi сходи. Довелось ними пiдiйматись. Злiва глуха
стiна. А праворуч межи двома стiнами вiдкрилось малесеньке подвiр'я в
глибокiй ямi. Там просто на землi сидiла стара жiнка, лузала кавунове
насiння i захоплено хихикала, спостерiгаючи, як манюпусiнький цапик перчить
маленьку козу. Якби не ©хнi запальнi любощi, то й не здогадатись, що це
дорослi кози.
Омелько задивився на веселе дiйство у ямi i забув, що може застувати
дорогу людям. Поки хтось над його головою не проказав насмiшкувато: "Наша
Зульма. Наша Зульма... " i ще щось. Тiльки тих слiв Омелько ще не знав.
Стара баба пiдвела голову, бо почула слова. Але араб пiшов униз i на
сходах лишився тiльки рибалка. Стара задерла голову i помахала Омельковi
рукою, i на нiй забряжчали незлiченнi срiбнi прикраси. Вона показала мовчки,
щоб вiн спустився на другий бiк сходiв i вступив у перший вхiд праворуч.
Коли вiн переступив високий порiг рiзьблених розтрiсканих дверей, перед
ним впiвоберта постала висока, як на мiсцевих, дуже стара баба. Та очi ©©
свiтились просто молодечим запалом. Але все довгасте лице, а особливо
- А ви, батьку?
- Я що? Латиною знаю десять псальмiв. Та три нашою, руською. Я спочатку
латину вивчив, як у в'язницi сидiв. А наше письмо подужав, як на Укра©ну
повернувся... Господи, упокой його душу...
- Господи, упокой його душу...
- Оте страшне тiло, без лиця котре, то славний козак, душа правдивая,
Степан Кринка. Ми з ним, коли вже всiх татари повбивали, удвох тiкали. Ну,
його стрiла iз коня зняла. Добрий був - не сказати! Хто б чого не попросив,
якщо в нього воно було, все вiддасть! Не було в куренi людини, якiй би вiн
чимось, та не допомiг... I з нами в лядську Галичину пiшов, бо отаманового
товариша болотяна пропасниця прихопила. А менше шести не можна виступати в
мандрiвку.
- А чого?
- Шiсть чоловiк потрiбнi, щоб без перерви iз самопалiв бити... Господи
милостивий, упокой його щедрую душу i вiдпусти йому, якщо грiшив.
- Господи милостивий, упокой його щедрую душу i вiдпусти йому, якщо
грiшив!
- А оце, зiщулився, наче висох, то Iван Грак. Наш отаман! Господи,
упокой його душу!
- Господи, упокой його душу!
- Бачиш, що смерть i татари з людини зробили? Вiн був найдебелiший iз
нас. У тiлi був чоловiк... А тепер?.. Був вiн i стрiлець, i рибалка, i
кiннотник вправний. Найголовнiше не те - вiн був отаман! Як на якесь
небезпечне чи важке дiло йти, то вiн i найшвидше хлопцiв пiдмовить, i
спорядить все найшвидше, i найбiльшу здобич вiзьме... А добрий був, як i
Кринка! За невiльникiв завжди дбав, кого тiльки можна, з неволi викупав чи
вимiнював. Завжди, завжди нам казав: "Хлопцi-молодцi! Не забивайте татарина,
а хапайте. На невiльникiв християнських мiняйте! " I ось вже нема пана
отамана... Господи, упокой його щирую душу!
- Господи, упокой його щирую душу!
- А оце з цього краю лежить козак Степан Хрiн. Вiн нас привiв на
ярмарок, бо добре знав дорогу i вмiв митницi обминати. Веселий був чоловiк -
i воювати вмiв, i гуляти був гаразд! Мiщанин, а бач - знаменитим козаком
став. Всi в куренi його знали. Як де яка небезпека - там вiн перший! I
жодно© рани не одержав! Таланило козаковi.
- А вам, батьку?
- I менi таланило. Тiльки по-iншому. Я вiд жодно© рани не сконав...
Отож... Гарячий був козак Степан Хрiн. Господи, упокой його гарячу душу...
Амiнь.
Омелько постояв трохи мовчки, а тодi з якимось натиском i поволi
проказав:
- А тепер, синку, iдiть отуди з конем i собакою, щоб на вас вiтер не
вiяв моровим духом. Прогулюй отам Буланка, пса сюди не пускай.
Омелько одного заступа щосили загнав у землю i повiсив на нього каптан
i прихилив самопал. Другим заступом почав копати яму.
Копав i поглядав все на сонце, як воно почина хилитись, та однак
пражило з такою ж силою, як i в полудень. I вiтер повiвав сильнiше. I вiтер
ворушив клаптi шкiри на мерцях. Омелька аж тiпало всього вiд того
шерхотiння. Його тягло кинути заступ i заткнути вуха, щоб не чути того
страшного шелесту. Але вiн вже не мiг випустити заступ iз рук i копав,
копав, копав...
Та за якийсь час, чи то вiд страшно© напруги, чи вiд трупного смороду,
а тiльки почав вiдчувати якусь навiть не втому, а млявiсть.
Вирiшив на хвильку перепочити, подихати чистим повiтрям. Прихилив
заступ до стiнки ями i, спершись однi ю рукою об край ями, важко вискочив
нагору.
"Ще виберу на пiвлiктя i поховаю. I зараз звiр не дiстане. Але для
певностi ще виберу... ". Так розмiрковуючи, Омелько пiдiйшов до схилу
пагорба, щоб подивитись, що там з малим i конем.
I йому аж вогнем бухнуло в тiм'я!
За низькими чагарами, прикульгуючи, крався татарин. При повнiм
обладунку: сагайдак iз луком та стрiлами, шабля i нагай на правицi. Крався
до його вiрного коня, який по пiднiжжю горба вибирав собi якесь зiлля в
непотолоченiй травi.
Омелько прикинув на око - вiд татарина до Буланка, так як вiд Омелька i
до Буланка, i до татарина.
"Ах ти ж козолуп перекопський! " - Кляв Омелько i боковим зором шукав:
а де ж хлопчик i пес?
Ось вони обо , вмостившись в улоговинцi пiд деревцем, зморено спали.
Омелько вклякнув на колiна у високу, порудiлу вiд спеки траву.
Викрешуючи вогонь для ноту, промовляв подумки: "Господи! Тiльки нехай
не прокинуться зараз нi малий, нi собака! "
Козак пiдповзав до краю схилу, щоб якомога наблизитись до малого.
Татарин низом пiдкрадався до Буланка.
Козак добре бачив кожен рух татарина, бо сонце било йому в спину, а
татарину навкiс у лице.
Ординець добре знав дiло - жодного рiзкого, похапливого руху. Все
плавно, м'яко, поволi. Коли зайда простяг руку вже до вуздечки, а кiнь
шарпонув головою i поводи заметелялись перед самими пальцями, татарин не
втримався i щось буркнув.
I в ту ж мить чорний пес скочив без гавкоту i помчав до татарина.
Але й татарин, вловивши мить, схопив вуздечку. I тодi Омелько тихо
свиснув: "Стояти! ".
Буланко завмер.
На звук татарин обернув голову. Але що сонце било йому в очi, Омелька
не вгледiв. Та побачив, що до нього в диких стрибках пласта над землею
чорний пес. Татарин якось незграбно боком видряпався в сiдло. Правою ногою
нiяк не попадав у стремено.
I Омелько збагнув, що таки нога в нього добре повереджена.
Тодi, з одною ногою в стременi, татарин вихопив лук i наклав на тятиву
стрiлу.
I от тодi вже Омелько щосили свиснув Буланковi: " Ставай дибки! ".
Вiрний козацький кiнь на хазяйський свист став сторчма. Але татарин,
вигнувшись, мов кiт, утримався на конi i збро© не згубив.
Тiльки Буланко опустився на землю, татарин хльоснув його нагайкою.
Смикнув за повiд, направляючи до броду.
Буланко вiд незвички до нагая, вiд незвичного болю, став, як укопаний.
А пес вже поруч, пiдскаку , щоб дiстати ногу вершника.
Татарин встиг висмикнути шаблю з пiхв i сiконути пса. З вiдчайдушним
лементом собака покотився у високу траву i замовк.
Омелько свиснув по-новому.
I Буланко пiшов вибриком, по колу, по колу. Козак все пiдсвистував i
наближався до татарина.
- Батьку! Батьку! Стрiляйте його! - Волав хлопчик.
- Неси заступ! Швидше! - I собi закричав Омелько.
Що кiнь iшов по колу, то татарин спритно вивернувся, попустив шаблю на
темляку, напнув лука, щоб поцiлити в Омелька.
Омелько коротко i дуже високо свиснув.
Вмить кiнь збрикнув. I вже цього разу послаблена пiдпруга з'©хала
набiк, а за нею посунулось сiдло. Але татарин, падаючи, все таки встиг
спустити стрiлу.
Стрiла чиркнула по шапцi козаку.
I зразу ж позаду почувся зойк малого.
Омелько пiдбiг, коли татарин, не зводячись iз колiн, намагався витягти
стрiлу iз сагайдака.
Козак перехопив самопал за ствол i прикладом поткнув ворога в лице.
Татарин навзнак гепнувся в траву.
Омелько видер у нього з лiвицi лука, вiдкинув якомога далi вгору по
схилу, здер iз руки шаблю i сам затис ©© в лiвицi.
Татарин, вмиваючись юшкою, почав зводитись. I в правицi вiн тримав
кривий нiж.
Омелько плавно i швидко простяг лiвою шаблю i гострою, мов бритва,
ломанню вперся противнику в горло.
- Кинь ножа на землю!.. - Чiтко наказав татарською мовою.
Вiд несподiванки ворог завмер. I в ту ж мить Омелько врiзав йому
носаком чобота межи ноги.
Татарин, хапаючи сiрими вустами повiтря, завалився на бiк.
Цього разу Омелько обiйшов його ззаду. Видер нiж iз кулака ординця i
запхав собi за халяву. Ще раз загатив ногою скоцюрбленого ворога. Тiльки
цього разу пiд здухвину.
Тiльки тодi пiдняв голову i подивився на пагорб.
На серединi схилу сидiв хлопчик, рвав траву i прикладав до скронi. Уся
права половина обличчя була в нього закривавлена.
- Ходити можеш? - Закричав йому Омелько.
- Не знаю... Я боюсь...
- Цього клятого козолупа?
- Нi! Кровi боюсь. Вiн менi у череп голови пострiлив!
- Тьху на тебе, таке вигадав! Нумо бiгом до мене! - Малий пiдвiвся, i,
не вiдпускаючи руки вiд скривавлено© голови, побiг униз.
Козак вiдхилив руку вiд голови.
- Ну, козаче, ти в сорочцi народився. На пiвнiгтя вниз - i в жилу б
попало. Тодi справдi тобi амiнь - кров'ю зiйшов би. А так - дурниця. Ну,
велика подряпина. Полiку мо ©©, як я цього людолова спутаю. Ти дивися,
навчайся, як бусурменiв в'язати. Вони наших бранцiв хитро в'яжуть - не
втечеш. Але мене ще хитрiше один француз вчив. Хитрючий був чоловiк i
великий багатир. У нього корабель був на двi палуби. I на кожнiй палубi
стояли гармати. Вiн i гiшпанськi кораблi лупив, i бусурменськi. То вiн мене
вчив корабельнi вузли в'язати... Ну от, бачиш, i ми вмi мо полонених
в'язати... Нехай шолудивий пес полежить, а ми тобi подряпину проми мо
оковитою... Не кривися... Сьогоднi ти був у бою зi справжнiм ворогом. Це
вiйна, твоя перша вiйна! А хто був на вiйнi, той ма право i вухо собi
проколоти, i сережку носити.
- А чому у вас, батьку, сережки нема ?
- А менi не можна. Мене часом братство гiнцем посила . А чим менше
гонець ма прикмет, тим краще. Або послало мене братство кудись щось
вивiдати. Я вдягнусь у селянськi лахи i пiду кудись чи на ярмарок, чи на
прощу. А панськi пси побачать, що в мене вухо проколоте - зразу виявлять, що
я козак. А пани i козаки - вороги!.. Тепер притрусимо подряпину порохом.
Перев'яжемо хусткою. Добрий менi був дарунок. Ну, бублики ми з'©ли, а
хустина, бач, тобi згодилась... Тепер обшука мо перекопського козолупа!...
Дивися: багатий - i за другою халявою в нього нiж! Ану, що в капшуцi в
нього?.. Ах ти ж злодюга!... Рахуй - срiбних хрестикiв - десять, два разки
коралiв з дукачами, срiбнi перстенi - аж п'ять... диви: угорський золотий...
А оце, синку, два шахвiри. Дивися на них i запам'ятовуй: цiна ©х
незбагненна! Цей пес шолудивий десь ©х iз шатiв iконних видер. Ах ти ж нужа
бусурменська... Тепер ми його прив'яжемо i Буланко на арканi витягне його на
пагорб. Тут я не можу його лишати - за ним треба око та око!
- Батьку, а мiй собака?..
- Справдi. Я й годi, що в нас собака ... Подивимось... Ще живий,
диха ... Ота-ак, вухо йому вiдсiк, ну й лоба повередив... Але кiстка цiла...
Для такого собаки й оковити не шкода. Проми мо, притрусимо з нашо© вiрно©
натруски. Сорочки не шкода? Тодi рiжемо один рукав i перев'яжемо собачу
морду. Затягнемо його в затiнок, щоб не спiкся - сонце ще височенько. А ми
пiшли - час ховати хлопцiв. Хотiв ще поглибити могилу, але чую: треба
поспiшати!
Козак зiбрав докупи татарську зброю, засилив татариновi ноги арканом i
прикрутив другий кiнець до сiдла.
- Ну, конику, пiшов!
I вони поволочили татарина похилим боком горба до свiжо© могили.
Татарин щось запаморочено скрикував, стогнав, але Омельковi на те й рисочка
не здригнулась.
- Синку, стань отамо, щоб на тебе моровий дух не вiяв.
Омелько вдяг каптан, вийняв з перемiтно© суми даровану вишиванку.
Розрiзав ©© на шматки i прикрив ними спотворенi козацькi обличчя.
- Синку, ходи-но сюди! Попроща мося з мо©ми бойовими браттями. Ось
вони, во©ни справедливi, лежать перед нами бездиханнi© i нема ©м нiяко©
частi в дiлi живих. Таки правду сказано в Писанi©: "Краще псу живому, а нiж
леву мертвому! ". Ось вони, леви вiйни, лежать понiвеченi, а он вiн, пес
смердючий, живий. I йому, хоч вiн у полонi, краще, бо в нього надiя. А в
них нема бiльше. I жоден iз них вже не порiшить нi списом, нi шаблею, нi
кулею отаке татарське падло... Тепер помолимося за мо©х братчикiв, славних
лицарiв.
Омелько взяв шапку в зiгнуту лiвицю i, прокашлявшись, почав.
- Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева...
- Со святими упокой, Христе, душу раба Твого, Лева...
- ... iдеже несть болезнь, нi печаль, нi воздиханi , но жизнь
безконечная...
- ... iдеже несть болезнь, нi печаль, нi воздиханi , но жизнь
безконечная...
- Амiнь!
- Амiнь!
Отак Омелько i малий пом'янули по черзi всiх загиблих. Потiм Омелько
роздягся до сорочки. Розрiзав на татариновi його ж кривим ножем каптан. I,
обгорнувши тими клаптями собi руки, поперетягував мерцiв до могили.
Останнього спустив на татарськiм поясi, обв'язавши пiд пахви отамана Iвана.
Потiм козак i хлопчик кинули по грудцi землi на побитих во©нiв.
I Омелько, мов шалений, загрiбав заступом землю. Малий теж взявся за
заступ i заходився допомагати.
- Облиш! Витягни iз суми баклагу. Та обережненько вiдкрий i пiднеси
менi. Не можу - дух моровий треба перебити. Ху-ху... Хух! Таки менi легше
стало. Тепер добре затули i запхай назад.
Сонце, розпечене, червоне зависло над велетенськими чорними дубами,
коли могила була засипана, i верх ©© охайно виведений.
На заходi сонця Омелько встиг зрубати два тонких деревця, збити з них
хрест за допомогою двох вухналiв, знайдених у перемiтнiй сумi.
Коли поставив хрест над могилою, кинув хлопчику:
- А ну збiгай, чи живий там твiй собака.
Малий тiльки повернувся йти, аж тут на пагорбi i пес з'явився.
- Ходи, ходи, до мене, собацюра. Хороший, хороший. Ну в кого ти тут
кращого собаку знайдеш?.. А тепер, синку, вiйна продовжу ться. Треба ж нам
оце татарське падло до мiстечка вiдвести. Воно само йти нездатне - воно ногу
повередило. Повантажимо на коня i помандру мо... сти хочеш?
- Нi. Пити хочу.
- Тодi мерщiй збiгай до ручаю. Напийся та набери в порожню баклагу води
- в дорозi знадобиться.
Поки малий та собака бiгали до ручая, козак пiдвiв коня до татарина.
Перевернув його лицем на землю i наказав голову не здiймати, щоб не бачив
зайда, якими знаками опуска коня на землю.
Як лантух, перекинув полоненого через сiдло, добре прив'язав за
поборканi руки до сiдла. I пiдняв Буланка на ноги.
Став Омелько перед могилою. При повнiм обладунку: шабля татарська при
боцi, сагайдак з луком i стрiлами, за поясом чингал турецький, у халявi нiж
татарський. На поясi порохiвниця i гаман з кулями i нотом. На плечi мушкет.
Зняв шапку, перехрестився.
- Упокой, Господи, ©хнi душi! Амiнь!
I пiшли вони назад до мiстечка.
Спека потроху спадала.
I швидко сутенiло.
Тiльки-но ще рожевiла зоря на заходi, а вже по темно-синiй небеснiй
банi заiскрились незлiченнi зорi.
У мочаринах деркав деркач i десь далеко-далеко в болотi ревiв бугай.
Вгорi над страннiми чи то пурхали, чи то танцювали в повiтрi кажани.
Часом над дорогою низько i безшумно пролiтали дрiмлюги.
Коли з-за чорного лiсистого обрiю виплив сяючий, яскравий мiсяць,
Омелько сказав.
- Отамо пiд деревами перепочинемо. Там, якщо я не забув, джерельце.
Треба дати бусурмену передихнути. Iнакше в нього в головi жили лопнуть.
Пiд купкою дерев Омелько спинив коня, опустив його на землю. З коня
татарин звалився, як солом'яний куль. Пес загарчав на зомлiлого татарина.
- Тихо! - Нахилившись, гостро зашепотiв на нього козак. - Доведеться
тебе вчити! Ну?!..
Собака винувато вiдвернув зав'язану полотном морду i вiдступив на
кiлька крокiв вiд полоненика. Почав довго обнюхувати дерева. Особливо одне,
найтовще. Пiднiмав морду, нюхав, знов водив носом по корi, але нi загарчав,
нi гавкнув, а тiльки пiдняв ногу i сцикнув кiлька краплин на вузлуватi
коренi.
Хлопчик пiдвiв до джерельця i напо©в коня. Потiм сам напився.
А козак довго вiдтирав синюватим гле м i руки, i лице, i шию на витоку
джерельця.
Потiм вiн засипав вiвса в шальку Буланковi i зморено прихилився спиною
до найтоншого деревця.
- Батьку, а чого ви до товстого не сiли? Воно i теплiше, i спину не
муля .
- Тому, що ти сидиш навпроти мене i можеш бачити, що там дi ться за
мо ю спиною. А за товстенним деревом хiба ти щось побачиш? Тепер
покрiпимося.
I знов вони по©ли черствого хлiба та старого сала з часником. I все
запили джерельною водою.
- Спати хочеш?
- Анi трiшечки.
- Тодi чатуй. Ось тобi нiж. Стережи татарина. А я полежу. Чогось менi
дрiма ться. Дивися, щоб кiнь нiкуди не йшов. Пильнуй, прислухайся. Мене
збудиш, як отуди мiсяць пiднiметься! - I Омелько показав суху одиноку гiлку
старого явора та й поклався на землю.
Спочатку малий сидiв пiд деревом, але коли вiдчув, що йому теж спати
хочеться, пiдвiвся. Так було краще. Вiн прислухався до ночi. Повертав голову
на всi боки. Навколо безугавно дзюрчали цвiркуни, наче далеко- далеко
брехала лисиця та скрикувала поблизу дрiмлюга.
Нi кiнського iржання, нi мукання коров'ячого, нi собачого гавкоту.
I Буланко лише головою струшував i тихо бряжчав збру ю. А пес - i не
чути навiть, як диха .
Батько Омелько дихав глибоко й повiльно. А татарин у путах дихав важко
i щось мурмотiв увi снi. Та хлопчик не вiрив, що полонений справдi спить.
Прикида ться. А сам замишля , як би ото скинути пута i вбити свого
переможця. Батько Омелько хiба ж не сказав, що татари завжди якусь
пiдступнiсть вигадають?! Спершу батько Омелько сказав, що треба остерiгатись
татарсько© пiдступностi, а вже ж потiм вони знайшли спеченого разом iз
поросятами свинаря...
За якийсь час i стояти було вже важко. I почало малого хилити до
стовбура. Навiть на якусь хвилиночку вiн заснув, бо прийшов до тями,
зачепившись головою об горбасту кору. Рана запекла просто вогнем, сильнiше,
нiж тодi, коли промивали рану оковитою i присипали iз натруски.
Пiдвiв голову i подивився, чи пiднявся мiсяць на рiвень сухо© гiлки
цього велетенського дерева.
Мiсяць постав на небi так, що здавалось, нiби сухi покрученi гiлочки
схопили його, мов вiдьминi пальцi.
Не знати чого, але хлопчик замiсть того, щоб будити козака, почав
вивчати велетенську чорну купу верховiття.
I те, що вiн побачив, скрутило його холодним жахом, стисло нiмотою
горло. Шкiра пiшла пуп'янками, межи лопаток зачурiв холодний пiт.
Десь на серединi дерева, бiля самого стовбура, на похилiй товстiй гiлцi
сидiв чоловiк. Блакитне промiння падало збоку i добре вимальовувало вуса та
лице, подерту довгу сорочку, бруднi, забрьоханi ногавицi i блискуче жало
коси. Косовище лежало в чоловiка на колiнах, а щербате полотно звисло писком
униз. Вусатий сидiв непорушно, лише метеляв лiвою, здоровенною, розтоптаною
ногою.
I чи дивився, чи не дивився на нього iз чорних запалих глазниць. Малий
не мiг зрозумiти: очей не видно, тiнь чорна запала.
Схопився за горло, намагаючись прокашлятись. А очей не зводив з
чоловiка на деревi.
I тут чоловiк зняв широченну долоню з п'ятки коси i приклав товстенного
пальця до вуст, нiби говорячи: "Тихо! Нi звуку! "
Тут малого i вiдпустило. Вiн кинувся до козака.
- Батьку! Мiсяць пiднявся.
- Ну й добре! - Сiв Омелько, а нi позiхаючи, а нi потягуючись, наче вiн
i не спав.
- Батьку, ходiмо звiдсiля швидше. - Тодi тихо зашепотiв. - Менi
страшно! Тут нечиста сила...
- Перехрестись, щоб нечистий щез! Ану, дай голову. Е, хлопче, у тебе
жар! Дiйсно, треба поспiшати.
I Омелько, як i перше, повантажив татарина на Буланка. Сам присiв i
наказав малому:
- Залазь менi на плечi. Треба швидше нам добуватись у мiстечко.
- Я не хворий. Я сам пiду. Я вже дорослий.
- Тихо! От не вилигуйся. Тепер ти козацький син. Залазь i не мудруй!..
I знов вони мiряли широкий шлях. Буланковi копита м'яко ступали в
товстий шар пилу, i позаду за ними довго хмарилась курява, поволi опадаючи в
блакитних мiсячних променях.
Над самою землею час вiд часу ©м перелiтали шлях дрiмлюги, а над ними в
шарпанiм танцi проносились кажани.
- Е синку, не спати! Ти менi пальцями очi закрива ш.
- Чогось менi дрiма ться...
- Ти менi краще скажи: де ти там сатану угледiв?
- Сатана сидiв на отiм в'язi, що в нього суха гiлка стирчала. У
солом'янiм брилi. Сорочка бiла, довга, нижче колiн, подерта. Ногавицi в
нього полотнянi, забрьоханi. I на колiнах у нього лежала блакитна коса. I
щербата. Така точнiсiнько, як ото в смертi у церквi намальована.
- Тобi сатана щось говорив?
- Нiчого вiн не говорив.
- То тобi, синку, привидiлось. То вiд гарячки, вiд рани. Та й твiй
Бубка нiчого не почув.
- А сатана сидiв тихо, тихо...
- Я кажу про нюх... Нiчого пес не почув.
- А хiба сатана пахне?
- Смердить та ще й як. Сiркою паленою смердить.
- Нi, цей не смердiв.
- То я тобi й кажу, що воно тобi привидiлось.
I вони все йшли й iшли курним шляхом, власне, брели по кiсточки в
пилюцi. Пес вiд тако© густо© куряви чхав, але вiд коня не вiдбiгав.
Та, зрештою, Омелько прислухався до дихання татарина, i вони зiйшли з
дороги.
Зупинились на рiвному мiсцi.
- Щоб нiякий сатана за деревом чи на деревi не пiдстерiгав нас. Спи. Я
чатуватиму.
Хлопчик покликав пса Бубку, i вони удвох вмостились, зiгрiваючи один
одного.
Омелько сидiв, по-турецькому пiдiбгавши ноги i тримаючи на колiнах лук
i стрiлу.
Водночас i прислухався до нiчних звукiв, i подумки молився, щоб
вiдступився i вiд малого сатана, i вiд нього самого.
Вiн не сумнiвався, що малий побачив сатану. А все тому, що безгрiшний.
Ще не пiзнав нi великого грiха, нi спокуси велико©!
Через якийсь час Омелькова голова зовсiм прояснiла. Вiн вiдчув, як наче
поволi виплива iз важко© каламутно© води останнiх днiв.
Подивився на сяючу зорями небесну баню. Дишло Чумацького Возу
повернулось на добрий кут. Значить ось-ось пропiють другi пiвнi. "Якi пiвнi?
Де тепер тут знайдеш живе село чи хутiр? Все орда сплюндрувала! "
Омелько вiдчував бадьорiсть веселу, гостру, не схожу нi на вино, нi на
дурманнi сарацинськi оладки манджун. То все дурман, який вiдда тебе в руки
ворога. I як же люблять люди самi себе в тенета заганяти! А, власне, що про
iнших вболiвати, коли сам скiльки разiв у дурне пхався.
Голова була в нього свiжа, ясна, i вiн знав, що до самого свiтанку тiло
його буде, як напнутий лук. З якого часу з ним таке почалось! Чи з того
часу, як плавав iз французом i кожних чотири години мiнявся на чатах на
щоглi, виглядаючи чужi кораблi? Чи, може, ще з того часу, як залiз у
пустелю?
Ох же й була мандрiвочка!
Поки караван iшов через гiрськi кабiльськi селища та землеробськi оази
далi на пiвдень вiд гiр, остерiгався i подивитись на жiноцтво. Та й що там
побачиш? Завинутi в пелени, мов небiжчик у саван... А проте, хiба часом вони
не навмисне вiдхиляли запинало? Показували. лице, але так, нiби ненавмисне:
коли воду набирали, коли кошики пiднiмали, коли вiд вiтру намагались
загорнутись, а воно нiби навпаки виходило. Та й тут все ж трапилась пригода.
А все через рибу. В останнiм тiм селищi перед Пустелею. Селище було, як
величезний рудуватий мурашник. Нi, скорiше, як свiтло-свiтло вохристий. Як
дивитись здалеку, то аж очi слiпили його стiни пiд шаленим бiлим сонцем. От
де тiснява - один будинок прилiплений до одного, один будинок поставлений на
другий. Межи глухими стiнами будинкiв петляли проходи, немов глибочезнi
шанцi. Станеш посерединi i не можеш до кiнця руки випростати. Стiна навколо
селища - якби на найвищого верблюда став би, то все одно не досяг би
пальцями верха.
Вони добряче тодi затримались. Той караван, що привiз ©х сюди, набрав
нову поклажу i повернув назад, до моря. А вони зi сво ю поклажею i товарами
чекали провiдникiв i охорони з пустелi.
Вдень Омелько вiдсипався в прохолоднiй коморi, де поскладали вони сво
начиння, а ввечерi виходив на "вулицi" i намагався вiд тутешнiх жителiв
дiзнатись i завчити побiльше слiв. Вночi сидiв бiля жаровнi посеред
караван-сараю та слухав, як син господаря гра на дзвiнкiм аль-утi, або
спостерiгав, як грають охоронцi чужих караванiв у костi. Хто з них i вино
пив, тiльки не на людях, а в кiмнатах-комiрчинах, що були влiпленi в
товстенну стiну караван-сараю. Дурманнi оладки маджун вживали вiдверто, а
потiм годинами дурно хихикали чи дивились поперед себе безумними очима i
тупо мовчали.
На свiтанку, як тiльки вiдчиняли браму, iшов полювати. Не стiльки для
поживи старався, як для того, щоб руки вiд збро© не вiдвикали. Спочатку
приносив лише червонодзьобих курiпок. А далi й зайцiв бив сполоханих, а там
вже пiдтягся, що здоровенних блакитних голубiв на льоту цiлив.
Одного разу, тiльки вiдчинили ворота, вiн вийшов разом iз робочим людом
- неграми-землекопами, що вiдгрiбають пiсок вiд пальмових коренiв, пастухами
чорних дрiбненьких кiз, збирачами палива то возiями води на цiлiй чередi
вiслюкiв.
Всi прямували спочатку до трьох чи то озерець, чи великих ставкiв
посеред густого пальмового гаю. Власне, цi озерця i тримали життя в оазi.
Омелько, не спиняючись, дiйшов до краю останньо© водойми, з яко©
змi©вся тоненький ручай у пустельний степ i скоро пропадав серед низького
хирявого очерету.
Пiд останньою пальмою щось плюснуло. Нахилився i побачив, як пiд самим
корiнням у темнiй водi зблиснула мiдяним боком одна рибина, потiм друга,
потiм ще й ще...
Зопалу хотiв залiзти i зловити руками. Та вчасно згадав про напучування
на узбережжi: у таких водах бува черва, що в'©да ться в тiло, i тодi людина
гине, стiкаючи кривавою сечею. Або вiд купелi в таких ставках хворiють на
смертельну пропасницю. Але ж i рiчково© риби схотiлось!
Пiшов Омелько до тамтешнього чорного коваля, i той дозволив йому самому
викувати гачка.
На доброго гачка наживив кiлька коникiв. З першого ж закиду в нього не
клювало, а просто потягло линву з рук. Ось на сiрiм пiску б' ться,
пiдстрибу блискуча марена. Завтовшки з литку i завдовжки на пiвтора лiктi.
Ще три не менших марени витяг iз озерця одна за другою. I зразу назад. Бо в
такiй спекотi все псу ться митт во. I коли вiн поспiшав до за©зду, то
вирiшив iти найближчою вуличкою-щiлиною. Але вуличка враз скiнчилась,
вперлась у крутi вапняковi сходи. Довелось ними пiдiйматись. Злiва глуха
стiна. А праворуч межи двома стiнами вiдкрилось малесеньке подвiр'я в
глибокiй ямi. Там просто на землi сидiла стара жiнка, лузала кавунове
насiння i захоплено хихикала, спостерiгаючи, як манюпусiнький цапик перчить
маленьку козу. Якби не ©хнi запальнi любощi, то й не здогадатись, що це
дорослi кози.
Омелько задивився на веселе дiйство у ямi i забув, що може застувати
дорогу людям. Поки хтось над його головою не проказав насмiшкувато: "Наша
Зульма. Наша Зульма... " i ще щось. Тiльки тих слiв Омелько ще не знав.
Стара баба пiдвела голову, бо почула слова. Але араб пiшов униз i на
сходах лишився тiльки рибалка. Стара задерла голову i помахала Омельковi
рукою, i на нiй забряжчали незлiченнi срiбнi прикраси. Вона показала мовчки,
щоб вiн спустився на другий бiк сходiв i вступив у перший вхiд праворуч.
Коли вiн переступив високий порiг рiзьблених розтрiсканих дверей, перед
ним впiвоберта постала висока, як на мiсцевих, дуже стара баба. Та очi ©©
свiтились просто молодечим запалом. Але все довгасте лице, а особливо