Мирний П.. Хiба ревуть воли, як ясла повнi

Тащи, кали так, целое ведро! - Та й кинувся за перегородку до бочки.
- Толька тронь - убью! -заричав, зцiпивши зуби, шинкар i вхопив
здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П'яницi пiдскочили, вихопили з
рук обрубок.
- Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! - закричав
впракс в, уплутавши п'ятiрню в шинкареву бороду... Шинкар у крик.
- Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесеков, чтобы он
знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать, да с солдатом абходиться!
Вали!
Кацапи разом кинулись. Та и шинкар, видно, при силi був, бо тiльки
струхнувся, так усi й одскочили, як грушi. Шинкар кинувся на москаля, збив
з нiг i насiв, як шулiка курча.
Жаль пройняв Максима, як вiн побачив, що свого б'ють. Одним замахом
кулака повалив вiн шинкаря на землю, взявши мiж ноги його голову. Тим
часом пiдскочив другий москаль i давай почищати тесаком. Шинкар не кричав,
не пручався, а тiльки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав,
лаявся...
- А что, теперь дашь по касушке? - пита знову москаль.
- Бери... пусть те удавит! - крiзь сльози промовив шинкар i пiшов собi
в другу хату.
П'яницi смiялися. Москалi випили по косушцi, за©ли хлiбом.
- Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте,
чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да впер д умнее будь! -
промовили москалi до шинкаря, поклонилися чеснiй компанi© i вийшли з хати.
За ними деякi з п'яниць. Одного москалi завербували з собою - i потягли
на нiч до його, розпитуючи: хто тут на селi багатир i як хто поводиться з
людьми.
На ранок чутно: то того, то другого обiкрадено. Шинкар, чухаючись, i
свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та
©х уже й слiд замело! На другому селi уже спродували те, що добули в
цьому.
Прошвендяли заробiтчани цiлий тиждень. Вернулися в город, несучи з
собою чималу силу грошей. Що слiд, оддали ротному, а на останнi загуляли.
Такi походи хоча спершу й будили якийсь сум i острах у душi Максимовiй
неправдою, крадiжкою, рабунком, а не чесним заробiтком; оже при такому
товариствi, при гульнi та вихвалках одного перед другим сво ю силою, сво ю
вдатнiстю, - стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про не©. Усе ж
таки для його непосидячо© натури це була робота, з котро© одному виходила
користь, другому - шкода... Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як
думав Максим, нiкого нi знобить, нi грi . I вiн цiлком оддався тiй роботi.
Нi один случай не обходився без його. Тут вiн виказував свою силу й свiй
розум. Iнодi й геть-то круто прийшлося, якби не вiн!
Зате його рiвнi любили, як товариша, котрий нiкому не попустить свого
брата в образу; старшi любили, як добру дiйну корову; а начальство любило,
як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у
ординарцi i на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром
Максима зробили унтер-офiцером.
XIII_
МАКСИМ - СТАРШИМ_
Що можна лялi, того не можна мамi. Що можна простому москалевi, того,
борони боже, старшому. Тепер Максимовi не можна вже нi погуляти, як
колись, бо начальство старших частiше бачить; нi на "прокормл нi "
попрохатись, бо старших не пускали...
Старшi держали себе геть далеко од простих москалiв, щоб тi не
зазнавалися; докоряли ©х за всякi провини; били, нехтували. За те ©х
простi москалi завжди ненавидiли. Не жили старшi в миру й мiж собою:
кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого.
Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк пiдставляв ногу
другому. Не стало братерства, не стало товариства - i кожен думав тiльки
про себе, норовив тiльки для себе, аби самому добре!..
Перевернуло старшинування й Максима. Спершу вiн був запишався, почав
гордувати нижчими себе, а найбiльше - сво©ми земляками; став ©х ганяти, а
часом i зуботичку давати, щоб похнюпний "хахол" держав рiвнiше голову;
iнодi по руцi або по нозi тесаком увiрве, що не так ружжом кида , не так
носки витяга ... Учнi терпiли. Хоч у душi й проклинали Максима, а проте
слухали - духу його боялися... На те служба!
Оже нi похвальба старших, нi покора нижчих не вдовольняли Максима.
Стало йому те старшинування гiрше полиню... Нi з ким душi одвести; нi до
кого по-братерськи забалакати; нi на чому сво © сили показати... А вона
так i прохалася на волю... та волi нi в чому не було!
Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся вiн на не©, як на
свого ворога; пригорнувся, як до матiнки - почав учитися. Нудно й трудно
було заучувати ази та буки. Та що ж робити? - вчив. Як пройшов усю азбуку,
- аж повеселiв: дiло пiшло спiрнiше. Вiн бачив, як з лiтер складалися
слова, i дивувався дуже. Почав уже читати. I тут бiда! Нiгде не запопаде
тако© книжки, щоб до душi припала. Перечитав вiн псалтир, часословець,
перечитав житi якогось святого... Раз - уторопав тiльки через
десяте-п'яте, а вдруге - такi книжки його не вдовольнили. Молода душа,
гаряче серце, викоханi на живих грiзних дiдових переказах про сiчi, про
бо©, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такi самi бо© та
чвари, а не чернечого смиреномудрiя. Максим його не розумiв i куди з
бiльшою охотою слухав iнодi побрехеньку якого-небудь сiдоусого москаля про
походи з "свiтлiшим князем Суворовим" або про давнi московськi виходеньки!
Надокучила йому й грамота, як нiкчемна рiч. Йому хотiлося гуляти, битися,
рубатися... Як на те ж: кругом було тихо" нiгде нiщо нi шерхне.
Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з сво ю долею, з
таким нудним життям. Максим помирився, почав тiльки про одного себе
думати, за одного i для одного себе дбати. Як грамотний, вiн усiх рiвних
пiдвертав пiд себе - першим лiчився у начальства. А з простими москаликами
недобре поводився: не тiльки зобижав ©х, як другi, а так же, як i всi
старшi, почав обрiзувати та обкраювати тi злиденнi московськi достачi, якi
давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавiвся якоюсь
повiйницею та й гуляв iнодi з нею...
Iшов 1848 рiк. Заворушились французи i махнули свого короля геть з
престолу. За ними пiднялись нiмцi, iтальяни... Обхопив вiльнолюбивий дух
чехiв, цесарцiв з ляхами... Загомонiли пiдданi проти сво©х королiв,
цесаря... Скрiзь червонiла пожежа вiльного духу... Поки ж те зарево було
тiльки здалека видно, - сiлькiсь! Аж ось пала огонь у сусiда на самiй
границi... не дай, боже, вiхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тодi?..
"До збро©! до збро©!"-загукали нашi i забили тривогу... "До збро©, -
боронити цесаря од його бунтiвливих пiдданих". Це вже нам була не
впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтiвливого холопа -
бiлого орапа... Узбро©лись нашi й тепер, погнали полки за .долками
обороняти австрiяка од венгра,- тушити пожежу, котра то там, то там
прокидалася по Слав'янщинi...
Пiшов i Максим, повiв свого звода. Тут йому вперше довелось побачити
сiчову смерть сво©ми очима... Раз, серед криваво© сiчi, де крик, гам, дим,
рiчки кровi, де те, що йшло вгору, мiшалося з тим, що ховалося в землю,-
Максимовi трохи не довелось свою голову зложити... Напали на ©х трьох -
цiлих десять; сiкли, рубали... Вони не подавалися... Коли це, де не
вiзьмись, пiдскочило ззаду три сво©х... як рубонуть венгерцiв, то один
тiльки втiк, а дев'ять на капусту посiкли... Подякував Максим незнакомим
москалям-товаришам, що виручили з видимо© смертi, та й знову побiг
рубатися...
А то - вдруге, вже вiн виручив трьох москалiв i знамено. День був
палкий-гарячий, а до того сонячного жару пiддавали ще й гармати свого - то
з одного, то з другого боку. Нашi стояли на однiм згiрку, а венгри
навпроти, на другiм. Палили з гармат, палили - нiчия не бере! Тодi сказали
конницi "батарею взяти...". То не вихор понiсся по долинi, то нашi улани
помчалися батарею брати. А насупроти ©х - мчалися венгерськi улани... Як
зачали рубатися, господи! А з гармат - одно палять, одно палять... аж
земля стогне... Не видержала конниця, нi ©х, нi наша, картечного гороху, -
прибрала муштуки в руки,- та назад... Що його робити? "Пiхота - в штики!"
Пiхота кинулась бiгом... Картечний град брав сво по дорозi, - оже пiхота
добiгла... Узяли нашi батарею та вже хотiли назад вертатися... Коли -
зирк! - гон, може, зо дво , вбiк зчепилася купка, руба ться... А посеред
купки, видно, знамено: то опуска ться вниз корогва, то знову пiднiма ться
вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,- та, не дожидаючись приказу, як
крикне: "Звод, за мною!". Повiявся звод за Максимом. Пiдбiгають зблизька -
аж то нашi з венграми за знамено рiзанину справляють. Як кинеться Максим
на ворогiв... Так хiба лев кида ться на охотника! Тi бачать -
непереливки,- та врозтiч. А Максим тодi: "Пали!" Москалi приложилися: бух!
бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало... Максим прицiлився:
бух! - венгерський офiцер заорав носом - i не скрикнув, i не тiпнувся...
Нi душечки не оставили ворогiв. Тодi до сво©х. Посеред калюжi свiжо© кровi
лежало чоловiка з п'ять; а оборонили тiльки трьох та знаменб. Максим
глянув на живих - порубанi, покарбованi; тодi глянув на мертвих... i
затрусився. Посеред купи лежав, об'юшений кров'ю, той самий чорненький
москаль, що оборонив Максима од смертi, -лежав, тiпався, ще живий... "Ой,
лишечко!.. - кричав недобиток: - Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хiвре!.. Ой,
рятуйте... Простiть мене!.." I, захарчавши, спустив дух...
- Хто то? - пита Максим недорубкiв, що один був без уха, другий без
пальцiв, а в третього з плеча кров юшила.
- Знаменосец... хохол Хрущов, - одказав безпалько...
- Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, - каже безухий.
- Понесем...
I всi пiшли.
Повiв i Максим назад свого звода. Оглянуться, - аж нема ©х Федос ©ча,
фельдфебеля. Де вiн? Там, мабуть, де й другi... Сказали ротному; той
полковниковi. Не можна пiд такий гарячий час ротi без фельдфебеля бути!
Кого ж його? Хто бiльше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як
не Максимi Вiн i знамено одборонив. Буть Максимовi фельдфебелем! Став вiн
фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгiя почепили. А тут i вiйна -
шабаш! Погасили в сусiда вiльнолюбиву пожежу, - тепер i са.мим безпечнiше.
Годi! Вертайся додому!
Вернулися.

Бiльше старшинування ще дужче гнiтило Максима. Тепер уже треба бути
кожну годину готовим, сподiватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до
самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горiлки.
Покинув Максим зовсiм пити; розплювався з сво ю дiвчиною; став тiльки
ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручнiше глибше п'ятерню
запустити в московськi достачi: не звод який там, а цiла рота на руках! З
миру по нитцi - голому сорочка. Максим зарубав собi на умi, що це мудрiше
правило на свiтi, - то й став по йому жити. Нiщо не проходило мимо його
рук, щоб вiн не одколупнув хоч трошки на свою долю; нiщо не перепускалось
через його руки, щоб вiн не вигадав остачi для себе.
Назбирав вiн i грошей, i одежi... Навiщо? Сам не зна , де його подiти,
куди приткнути. Хоч би сiм'я, - тодi iнша рiч! А то - сам, як палець.
"Сiм'я? - подумав Максим: - добре б тепер дiло сiм'ю мати: знав би, на
кого працюю, було б кому покинути... Та й душу б можна одвести..."
Часто Максим, загадуючись над сво©м бурлацьким життям, отак думав. Одно
лихо: нiяк собi пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Бiлявi, хоч
iнодi й хорошi, вони завжди здавалися Максимовi немоторними,
неповоротними: ляже тобi, як колода - нi пригорнути, нi поцiлувати
незугарна! Жалкував вiн тепер за сво©ми Марусями, Горпинами, Прiськами,
Мелашками - часом i геть-то чорнявими та палкими дiвчатами, котрих вiн
змолоду так безжалiсно з ума зводив...
"Проклята сторона! - думав вiн. - Хоч би швидше вирватись дододу, - щоб
хоч пару знайти, а то доведеться тут i посивiти!"
На його втiху, пара себе довго не заставила ждати.
На самому кра© того самого гброда, де вони жили казармами, на великому
розпуттi, куди завжди звозили гнiй, нечисть, викидали всяку падаль, -
стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячiй нiжцi. Стiни попрогнивали,
вивалювалися - порохня сипалася з голих колод; а повеснi текла всяка
нечисть - слизотiла й пiнила; вiкна побитi, ганчiрками позатиканi; верха
зовсiм не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Ру©на, а не хата!
Кругом - пустир, гно©ще. Один бог зна , скiльки та хата переховала всякого
темного й лихого люду, що ховався в цiй берлозi сам i переховував легкою
працею зароблене добро.
Жив тепер у тiй хатi якийсь москаль з сво ю невiнчаною половиною.
Москаль та його половина тiльки й знали, що лаялися та билися, пили та
гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадiжку.
Чи на добро, чи на лихо, росло в тiй хатцi невеличке дiвчатко -
Явдошка, що найшлася через рiк пiсля того, як косоока Меланiя зiйшлася з
кривоногим Терьохою. Росло воно само собi, без усякого призору, без турбот
та клопоту батька-матерi, немов воно було не ©х дитина. Чи ©ло воно, чи
голодне й холодне було, - байдуже ©м! Поки ж Явдошка була малою, то знай
голосила на всю хату, коли хотiла ©сти; а пiднялася на ноги, стала по
дворах ходити, прохати христа-ради... Що, ради душi спасенiя, клали люди в
простягнену дитячу ручку, - все воно несло до себе в нору. Грошi зараз же
пропивалися, про©далися, а одежинка надягалася на старе рам'я й носилася
без перемiнки, поки сама не опадала стряп'ям та гноттям.
Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попiдвiконню
привчали дiвчину не до працi, а до бiганини, до неповаги на чуже добро,
часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того - й примiр перед очима!
Дiвча щоночi бачило якихсь людей, котрi приносили до батька-матерi всяке
добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того...
стало пiднiмати усе, що тiльки лежало не приглянене...
Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помiтила
Явдошка в одному дворi на вiрьовцi розвiшанi два здоровенних платки. Не
довго думавши, вона потягла ©х, сховала пiд юпочку та й однесла додому.
Батько та мати й не спитали: де вона взяла ©х, а почали ©© по голiвцi
гладити, звати "умницею" - й дали трошки горiлки випити. Явдошцi вона
подобалась. Пiсля не© стало тепло й весело... З того часу дiвчинка не
пропускала вже нiколи такого случаю: через його вона приймала ласку од
батька-матерi й горiлку...
З року на рiк, пiдростаючи та розумнiшаючи, робилася Явдошка все хижiше
та хижiше; до горiлки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не
цуралися дочки, як спершу: вони ©© прихиляли до послуху то сим, то тим, а
найбiльше горiлкою. Вони бачили в сво©й дочцi добру помiчницю -_ й радiли,
що знайшли таку помiч.
Як минуло ©й п'ятнадцять лiт, вони ще щось запримiтили. Кинулись ©м у
вiчi тонкi на шнурочку брови, блискучi, хоч i сiрi, очi й волосся, як
льон, бiляве i личко, як рожа, рум'яне... Запала ©м в пам'ятку ©© краса,
урода дiвоча... Вони порадились - не пропустити даремно, не взявши
свого...
Пора©лись... Вимили, вичесали ©©, обули, одягли в нову одежинку, як
панночку, i однi © темно© ночi одвела ©© сама мати у мiсто, до великого
будинку...
Пустилася дiвчина, як собака з ожереду: щодня, рiцоночi гуля ! Тут
знайшовся офiцер якийсь, узяв ©© iз сиро© холодно© хати, перевiв у свiй
теплий, ясний I будинок. Прожила там Явдошка з пiвроку, в теплi та добрi,
та в розкошах купалася; та несита ©© натура не вдовольнилася тим: покрала
вона срiбло та золото в офiцера... Прогнав ©© офiцер, обiдравши, як
бiлочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий.
Обiкравши й того, вона вже сама втекла. Потiм того нi до кого вже не
переходила жити, а стала сама до себе приймати - хто бiльшу плату давав.
Знаючи красi сво©й цiну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи
случаю зiрвати найбiльше, а то - й пiдголити. Слава про злодiйкувату
Явдошку одбила хiть у панства та офiцерства за©здити до не©. Грошики, що
придбала, пiшли на розкiшнi убори, на дорогi на©дки та напитки... А тут,
лихо! почала вже й краса осо-вуватись, спадати... Треба щось казати з
собою! Треба заздалегiдь десь захисту шукати, притулку для себе... Про
батька-матiр вона давно забула: - не знала, чи й жили вони на свiтi...
Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.
На той час зустрiв ©© Максим. З сво©м норовом веселим та безжурним, при
сво©й, хоч уже й пом'ятiй, а ще хорошiй красi, - Явдошка запала йому в
око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помiтивши це та
розпитавшись, що Максим мiж москалями не остання спиця в колесi, - давай
на його ще дужче налягати. То, дивись: словом укольне, то мовчанням дойме,
то приголубить його коло себе, то знову одiпхне його - гулянками з
другими.
Максим бiснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона
розжалоблювала його розмовою про сво безталання, про сво© недостачi.
Максим нанесе ©й на Другу нiч того й другого; дару , жалу .
Не обiйшлося без того, щоб i вона не задумалась про Максима. Карi його
очi заглянули i ©й у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать -
бравою, дужою; та Максим чоловiк i не без достаткiв, не без копiйчини...
Зiйшлися вони. Прожили рiк, другий; звикли мiж собою, як чоловiк та жiнка.
Дiтей не було. Журби й турботи не знали... Тiльки те й робили, що пили та
гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дiзналося.
Тодi саме перегнали ©х полк з одного мiста в друге. Пiшов Максим - та й
засумував. Зосталась Явдоха - й теж сумувала. Через мiсяць пода ©й Максим
низенький поклiн, цiлу ©© в "сахарнi© уста" та в "бiлоснiжну грудь",
посила грошей, просить, щоб при©хала: коли хоче, то вони й повiнчаються.
Тодi вже розлучить ©х "мать сира-земля". Явдоха зiбрала сво© манатки,
по©хала. Швидко вони й побралися.
Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшнi ©й нi походи, нi
переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити,
немарне тратити час, вона взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить
рублiв на десять усякого краму та й перепроду москалям. А часом
який-небудь молоденький москалик пiднiме що й чуже, однесе до тiтки
Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок... Правда, iнодi й доставалося
©й од Максима за тi подарунки: не раз, не два ходила вона з пiдсиненими
очима. Та - байдуже! Москалi це добре знали, а все-таки лабузнились до
Явдохи, а Явдоха справляла з ними смiхи та реготи... Московка--московкою:
©© поб'ють, а вона нi гадки!
Отак прожили вони щось рокiв з десяток. Максим постарiв; постарiла й
Явдоха - краса ©© спала, помарнiла, одцвiла... Уже тепер не так i молодi
москалики горнулися... Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того
десять лiт безпутного життя витягли всi грошенята, що Максим наскладав до
парування. Треба було надалi подумати... Оханулась Явдоха, а через рiк
гойдала невеличку дiвчинку Галю.
Галя зразу все переломила. Гулянки одлетiли; жарти - теж: виступили
наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя
спарувала Максима з Явдохою уже навiки, зв'язала мiцно ©х думки докупи,
пiдбивала на одно дiло. Максим бажав дочку виростити в багатствi та
розкошi; бажала й Явдоха того самого... Вона думала, що багатство та
розкiш заховають дитя ©© вiд тако© лихо© долi, яка ©й судилася... I обо
вони клопотали об однiм-над поживою та наживою... Чи сяк, чи так, а
нажитись треба!
Знову Максим з Явдохою, хоч i iнаково, прийнялися за дiло молодих лiт.
Максим-за "прокормл нi "; Явдоха - за крадiжку. Максим, докладуючи
ротному, що москалi просяться "на побывку", - брав з них сво так само, як
i покiйний Федос ©ч. А як верталися москалi з "прокормл нiя", - вони
заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила
йому ярмiс... За те тiтцi Явдосi, як сховачу й переводчику, доставалася
половина всього...
Так ©х захопила "чиста". Та ба! Чисто© Максимовi не дали. У той саме
рiк почалася остання вiйна з турками. Погнали Максима пiд Сiлiстрiю, а
потiм перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собi повiялась за
полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо
не однi простi москалi купували в не© всячину, купували й небагатi
офiцери. Зовсiм би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою
голову, одтинаючи другим. Оже_ страх ©© не справдився. Максим тепер уже
знав цiну життю - не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло.
Тiльки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадiв
та зараз у лазарет... Пошепотав там з лiкарем: "Не годиться, кажуть, у
службу: в чисту його!" Максим полежав ще з мiсяць; дали йому "чисту",
почепили ще нову мендаль, та й випустили на всi чотири сторони. Максим
забрав жiнку з дочкою та й потяг на рiдну сторону вiдшукувати батькiвщини.
Вертаючись додому через тридцять лiт, вiн думав застати Пiски такими ж
самими Пiсками, якими кинув. Через те й раявся з жiнкою, прибувши додому,
спродати батькiвщину, оселитись де в багатому, люднiшому мiсцi та й
пристро©тись до торгу на тi грошi, що придбала Явдоха. Коли при©хав - i
здивувався. Не тi Пiски, та й годi! Нiде нi одно© землянки - скрiзь
мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч i
небагатий... "Значить, бiльше поживи для грошовитого!" - подумав Максим.
- Нi, жiнко, - каже Явдосi, - мабуть, уже кiстки зложимо на мо©й
сторонi... Бач, який гарний край!
Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батькiвськiй хатi.
Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках ©здив, купивши коняку. Жили
собi тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися.
Через рiк батькiвську хату перекинули, збудували нову, - простору й ясну,
з свiтлицею, з кiмнатою пiд про©жджих.
Дивуються пiщани, що то московська служба з людьми дi , якими ©х
робить! Iшов Максим у москалi розбишакою, волоцюгою, - сказано: Махамедом,
а повернувся поважним чоловiком, з багатством, з заслугами... Простi люди
з заздрiстю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим
Iванович геть-високо дере голову проти "нетесаного мужичья". Батюшка,
волоснi завертають до його "чайку" попити та пропустити чарочку-другу тi ©
"живицi-водицi"; сам становий Ларченко, коли не ©де через Пiски, завжди
завертав до Максима в двiр.
Отак прожив вiн щось рокiв три чи чотири в Пiсках. А це зразу - спродав
дворище, будинок, забрався, - та й виселився на хутiр, на батькiвську
землю.
Пiп, волоснi так жалкують:
- Не кидайте нас, Максим Iванович, - не сиротiть наших Пiсок!
- Там менi, - одказу , - буде краще, вiльнiше... Тут на селi багато
заздрих! Нiхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував...
На хуторi зараз же на перше лiто двинув будинок, мов панськi хороми, а
не мужича або москалева хата. На друге лiто - обзавiвся трояком коней;
вибудував станю, комори рубленi; обплiвся височезною густою лiсою з
острiшком, i з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка - буцiм хоче
постоялий одкрити...
Пiщани зовсiм роти пороззявляли. Однi догадувались, що Максим, видно, в
службi грошей заслужив; другi казали, що, мабуть, чи не в Туреччинi де
поживився, - може, уклав якого багатого'та собi грошi забрав; а третi
мовили, що за жiнкою взяв.
Отже, нiхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторi. Як виселився з
Пiсок, то нi до його нiхто, нi вiн нi до кого: так мов умер! Якби не
доводилось пiщанам бачити його по ярмарках, то, певно, нiхто б не знав, чи
вiн на свiтi, чи вже нема ... А то з ярмаркiв, було, привозять новину
про Максима: вибудував, мов, оте й те, а намiря ться, кажуть, будувати ще
й те! Отак переказували люди те, що чули, а самi, на сво© очi, нiхто не
бачив... Знали тiльки, що в його все було на запорi - позапиране,
позамикане...
- Москаль хвортецю собi вибудував! - смiються iнодi пiщани.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ_
Х_
НЕМА ЗЕМЛI_
Життя, кажуть, зжити - не поле перейти. Життя - що погода. Як серед
ясного лiтнього дня, коли сонце аж пече, так грi та свiтить, дивись: де
не взявся вiтер, надув-нагнав з усiх бокiв чорнi хмари, - заклуботались
вони; насупилось небо... заховалось сонце - похмурiло... загуло,
закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грiм...
гряк! трiсь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! -
не вспiв озирнутись, як повернуло на негоду...
Увосени, тiльки що позвозив додому Чiпка хлiб з поля й лагодився
молотити, сам собi мiркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, - на тiк до
його вскочило лихо... Сто©ть вiн на току з цiпом, аж приходить десятник з
волостi. "Чого йому треба?" - подумав Чiпка i прикро глянув десятниковi в
вiчi.
- Ходи лиш у волость! - каже десятник здалека. Чiпка ще раз глянув на
десятника; подумав трохи, та тодi вже запитав:
- Чого?
- Не знаю, - одказав десятник. - Кличуть... якийсь чоловiк прийшов з
Дону...
- Що за чоловiк? Навiщо я йому здався?
-. Не скажу, - одмовив десятник. - Прийшов, щось побалакав з писарем, -
мене оце й послано...
- Добре... прийду, - одказав Чiпка.
Десятник повернувся - i пiшов повагом вподовж вулицi.
Не пiшов, а побiг Чiпка у волость; не зайшов i в хату, не сказав нiчого
й матерi.
Незабаром пiсля того вернувся додому, - та прямiсiнько в хату. На той
час Мотря поралась коло печi.
- Отак, мамо! - обiзвався вiн.
- А що, сину? - пита , не обертаючись, Мотря, не помiтивши нi жалю в
голосi, нi смутку на лицi.
- Припленталась якась приблуда... Каже: Луцен-кiв небiж... Хоче нашу
землю одбирати.
Мотря миттю обернулася, глянула на Чiпку та й отетерiла... Хоч вона й
дивилася, та нiчого не бачила, не розумiла.
- Каже: не оддаси, -буду позивати... Мотря поблiдла - i ледве вимовила:
- Який небiж... звiдкiля??.
- Кажу ж: з Дону! - одмовив Чiпка.
-З Дону?! - якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву...
Одно невеличке слiвце "Дiн", як молотком, ударило ©© в голову...
Пам'ять у не© зразу прокинулась i нагадала, що вже раз прийшла була'до не©
лиха година з Дону, котра перевернула все ©© життя, та й кинула бiдувати
на старiсть... "Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону? "
- думала Мотря, глядячи на сина, хоч нiчого й не бачила, бо у вiччю в не©
почорнiло, затуманилось...
Чiпка подививсь на смутну, перелякану матiр - i оханувся... Вiн бачив,
що його звiстка впала громом на стару материну голову.
-Не журiться мамо!.. не лякайтесь! - став вiн заспокоювать матiр. - Хай
позива ... Нам громада присудила землю... Байдуже! Нiхто тепер не вирве з